Глава 10. Щоденник Сорона.

«Іноді, задля переконливого позбавлення ранса, які шкодять цінним запасам надмірною ненажерливістю, корисно влаштувати удавану пожежу у власному сховищі. Для більшої переконливості зловіть одну з них, прив'яжіть до хвоста тліюче дрантя, і відпустіть в найбільшу нору, щоб своєю панікою палаюча ранса переполохала інших у гнізді. Після чого залиште їм один вільний вихід і чекайте.

Не слід вбивати тих ранса, що полізли з вільного виходу першими - вони боязкі та дурні, і лише показують дорогу наступним, хитрішим чи розумнішим. Залиште в живих найперших - з них в подальшому добре виходять ручні ранса, які знищуватимуть шкідливих комах у вашому житлі.

Тих ранса, які полізли з вільного виходу другими, слід знищити усіх, бо саме вони найхитріші і не піддаються прирученню.

Тих ранса, які залишилися в норах й не піддалися переляку, не чіпайте - ці розумні і не завдадуть вам багато шкоди в майбутньому. Вони самостійно стежитимуть, щоб у вашому сховищі не завелася інша живність. Ви не бачитимете і не чутимете цих ранса до тих пір, поки їх нащадки пам'ятатимуть уроки влаштованої пожежі - вони самостійно обмежать зростання власної чисельності.

Мудрі поради необдарованим хазяйкам. Книга «З повчань Зеленої матінки».

«Хто знає, чи потрібно мені дякувати Ламіноль за те, що так нахабно спокушала долю в ті часи, чи в її поведінці бІльшу вагу відіграв страх покарання - досі не дав собі відповідь на це питання. Чи шкодувала вона про те, що сталося? Чи вважала себе винною? Або навпаки, пишалася собою? Зараз мені складно про це судити. Хоча в молодості був упевнений, що формальна мати є втілення зла в моєму житті - джерело усіх подальших помилок і невдач. Хто знає, як склалися б наші долі, якби був насправді сином артистки-кастагі і князя Алєхоеля. Чи був би так само обдарованим, як нині? Вчинив би те, що зроблено за ці багато кілець? Чи став би другом-супротивником Торону? Втім, ким став би сам Торон - звичайним магом, князем клану або першим імператором? З часом стало зрозуміло, що ці питання не мають однозначної відповіді. Для мене важливо лише те, що сталося, і важливий результат, а не його причина - в цьому головна відповідь. І в тому, як безліч дрібних дивовижних причин склалися в цей потужний дивовижний результат…

* * *

У палаці князя клану Сивої Тополі панувала тривожна, сторожка тиша. Пара воїнів на вході чомусь стояла в півоберта до входу в зал, замість того, щоб оглядати підходи зовні. Втім, на довгих сходах і на площі перед палацом нікого не було. Яскраве сонце наближалося до полудня, вимощена каменем площа відчутно напеклася і хвилями насилала караульним тягучий жар, який перемежався слабкими поривами вітру. Повітря над каменем примарно тремтіло, химерно спотворюючи контури будівель на протилежному кінці площі. Караульний злегка примружив око - відблиск сонця сліпив його. Хотілося сховатися у ваблячу тінь від високих кам'яних колон портика, стилізованих під стовбури тополь, але не наважився. Він нашорошився, напарник відчув зміну настрою і теж напружився. У одному з внутрішніх входів до залу хтось промайнув - погляди воїнів скосилися туди, загострилися, немов в очікуванні атаки. З коридорного отвору швидко вигульнуло стривожене обличчя слуги, очі окинули порожній простір - обличчя зникло, за пів ті сам слуга з незалежним виглядом почав швидко перетинати приміщення, злегка прослизаючи сандалями по відполірованій блискучій підлозі. Караул на вході розслабився. Правий воїн повів плечима, розминаючись, потім покрутив головою в сторони - почувся гучний хрускіт шийних хребців. Його товариш звузив очі і незадоволено скривився - звук хвилею прокотився мовчазним залом і одразу ж був заглушений переляканим виском слуги, який прожогом кинувся назад, в напівтемряву коридору. Обидва воїни усміхнулися і продовжили тривожне очікування.

Минуло ще пів таса - за цей час площею і залом швидко пробігло усього лише троє слуг. Аж ось усередині палацу почулися чиїсь неголосні кроки, караульні взагалі припинили звертати увагу на те, що відбувається зовні. Кроки наближалися - в зал неквапливою ходою увійшов керуючий князівського палацу і попрямував до виходу. Караульні підтягнулися і завмерли, але тривога з очей зникла. Керуючий все так само неквапом прослідував повз воїнів, вийшов з величезного дверного отвору і зупинився на майданчику у верхнього ступеня сходів, які спускаються на палацову площу. Трохи постояв, мовчки вслухуючись в суцільну тишу навкруги, гмикнув щось собі під ніс і обернувся до караульних.

- Що, так і немає нікого з ранку? - Він весело дивився на воїнів, які спрямували застиглі погляди в одну лише їм відому місцину на обрії.

- Ні, високий. Другий тче вже. - Відповів правий з воїнів і питально подивився на нього. - А високий не-ее... бачив… знає...? - Воїн затнувся, не знаючи, як спитати потрібні відомості.

Керуючий з посмішкою дивився на караульного, злегка підвівши брови. Від цього воїн ще більше збентежився і замовк, знову завмер, повернувшись до вивчення вподобаної місцини на обрії.

- Князь відпочиває. - Незворушно сказав керуючий в простір, немов ні до кого конкретно не звертаючись. - Він трохи втомився після вчорашнього святкування закінчення зборів клану і швидше за все сьогодні вже не вийде. Але ви не розслабляйтеся тут. Якщо мене шукатимуть - я пішов в сад клану, бо неабияк стомлює ця спека. Повернуся на протязі тасу.

Він почав спускатися східцями палацу і не бачив, як один з караульних, що значно повеселішали, сильно смикнув двічі за невеликий мідний важіль, прихований в затишній ніші стіни у нього поза спиною. Не бачив, але дуже добре уявляв, як цей сигнал невидимими хвилями покотиться палацом, чудодійно відроджуючи до життя ненадовго перерваний сталий порядок. «Кожну лозу одне й те саме…» - Усміхаючись про себе, думав літній лємарг. «Поки всі не довідаються, що маги і Алєхоель угамувалися після святкування, то сидять по норах і не висовуються. Ніхто не хоче потрапити на очі». Продовжив неквапливо спускатися, спокійно оглядаючись по сторонах. «Тихо, усі давно вже роз'їхалися. Або їх забрали рідні. Що ж, чергові збори клану закінчилися як завжди, і головне, традиційне святкування після цього минуло без проблем. Все ж добре, що клан може проводити цей важливий захід в окремому величезному залі для зборів на третьому нижньому ярусі палацу - інакше довелося б ганятися за втратившими контроль магами по усій будівлі… або навіть по сусідніх кварталах. А це без проблем ніколи не минало: або магам що-небудь шкодили, або вони що-небудь шкодили - і починалися потім довгі суперечки з приводу відшкодування». Керуючий згадав, як три лози тому в одному сильному клані білих маги, знаходячись в неконтрольованому стані після свята, декілька тче струшували сусідні квартали своїми витівками. Перепало усім - і співкланівцям, і слугам, і караулу, і звичайним мешканцям. Комусь лише довелося пиячити з магами, хтось співав з ними пісні, хтось вислуховував повчання або був суддею в змаганнях, а хтось став призом змагання або побував в їх ліжку. Втім, у його власному клані це теж не було рідкістю - дюжину лоз тому князь вирішив після святкування допомогти одній слабкій магині навчитися якомусь складному закляттю. У одному із залів він зібрав купу глядачів і почав демонстрацію своїх умінь. Все закінчилося смертю двох рабів, травмами більшості глядачів і косоокістю магині, якій він так і не спромігся нічого до пуття пояснити. Добре, що сам же усіх і вилікував, коли попустило. Керуючий усміхнувся, згадуючи, як ще декілька зюф ніяковіла магиня, коли у неї намагалися з'ясувати, що ж перешкодило князеві довести свою задумку до кінця. І це обдарована віком в майже дюжину кілець, після двох омолоджувань і з двома дюжинами праправнуків! За такі вчинки нікого не карали, навіть компенсацію потерпілим зазвичай виплачували з казни клану - традиція. Ох, вже ці обдаровані...

Перетнувши площу, чоловік продовжив рух широкою вулицею, уздовж високих, обплетених рослинами кам'яних огорож, крізь поодинокі отвори в яких проглядали більші чи менші дбайливо доглянуті галявки й садки з красивими будовами за ними. «Може і до кращого, що я не обдарований?» - Ліниво розмірковував керуючий, оглядаючи напівпорожню вулицю. «Брати участь у святі після закінчення хсіітинга було б обов'язкове - традиція. І зараз би теж мучився і згадував, що накоїв. Хоча навряд чи, у князя усе це посилюється багаторазово - маги його звання і рангу платять цим за надможливості. Усім відомо, що чим сильніше маг і чим довше живе - тим більше «вигорають» у нього почуття і емоції під впливом хсіі і з-за постійно підтримуваного захисту. Вони сприймають світ зовсім інакше, ніж звичайні лємарги, викривленим, крізь оболонку власного дару. Старі і сильні маги та магині наскрізь черстві цинічні покидьки, їх ніщо не хвилює, окрім власної влади і розваг. І лише раз на лозу, після зборів клану, коли усі обдаровані виконують гімн, об'єднуючи під час цього свої магічні джерела в магічній пісні, знімаючи щити захисту з аур, - тоді стають схожими на звичайних живих істот - і це їх п'янить. Дуже п'янить, немов підмішаний до вина наркотик - не дивно, що у багатьох відмовляють мізки, і вони пускаються в усі тяжкі. Магам-слабакам легше - усього лише сильне збудження». Біля нечисленних парадних брам, що виходять на вулицю, так само як і біля входу в князівський палац, стояли стривожені воїни, і так само повторювалася розмова керуючого з невеликими варіантами. У міру віддалення від палацової площі вулиця ставала жвавішою, а питань керуючому задавали усе менше. До кланового саду він підійшов, зрідка розкланюючись із зустрічними або неквапом піднімаючи в мовчазному вітанні руку. «Ну все, ближнім повідомив, далі вони самі рознесуть звістку Ткетом, що великий відсвяткував завершення хсіітинга і завтра візьметься до звичайних справ. А мені конче потрібно зібратися з думками і зважити, що казати князеві, а про що умовчати… поки що».

Зазирнувши дорогою в пару крамниць, керуючий дістався великого тінистого саду, привітав воїнів на вході і повільно почимчикував вкритими дрібним зеленим щебенем доріжками. Навкруги було царство гармонії і досконалості, невеликі галявинки з мальовничими гірками, майстерно влаштованими з покритих різнокольоровими мохами каменів, ховалися в тіні високих густих секвой. Часто з нижніх гілок дерев звисали чисельні ліани з гронами незвичайних дрібних плодів або яскравими віялами суцвіть. Різко повертаючи, алея несподівано виводила керуючого до яскраво освітленого сонцем ставка з щільними заростями по боках і величезним листям водяних лілій. У прозорій воді повільно коливалися химерні водорості на дні і зблискували яскраві рибки, пустуючи серед них. Сад був гордістю князя Сивої Тополі, багато що тут було зроблено ним власноруч за довгі кільця життя. Пройшовши ідеально рівними алеями, керуючий досяг старої частини, де містився прохолодний грот з невеликим джерелом біля входу. Високі кущі з віялом гілок приховували його відвідувачів і давали додатковий затінок. Трохи далі у бік алеї височів величезний акмопіле, від якого віяло легким запахом вічнозеленої хвої. Керуючий князівського палацу всівся біля стіни грота, схрестивши ноги і притулившись спиною до сірого граніту, заплющив очі і зробив пару глибоких вдихів, які злилися з тихим шелестом листя. Він любив тут посидіти спекотного тче, коли випадало трохи вільного часу або коли потрібно було про щось спокійно подумати. А зараз потрібно було дуже добре подумати - події останніх тче давали безліч поживи для найнесподіваніших думок, в голові безперервно крутилися сьогоднішні неочікувані розмови…

* * *

У цей ледь жевріючий ранок після святкування хсіітинга, керуючий зрадив усталеній звичці здійснювати обхід князівського палацу. Він одразу попрямував на третій нижній ярус, де містилася зала зборів клану - величезне приміщення, прикрашене майстерним різьбленням по каменю від підлоги до високої стелі. До входу вели широкі сходи, які охороняються зараз дюжиною молодих магів клану і дюжиною воїнів охорони. До їх обов'язку входило не пускати в зал нікого із сторонніх і… не випускати із залу магів, які зайве розпустувалися. Почувши кроки керуючого, охоронці заворушилися, молодий маг підхопився зі східців, незграбно зачепивши спросоння округлий предмет, який лежав поруч - почувся характерний звук порожнього глиняного бутля, що котиться, який закінчився тужливим «дзинь-хрусь». По втомлених обличчях охоронців пробігли посмішки, молодий маг тихенько змістився за спини товаришів.

- Як там? - Запитав керуючий, киваючи у бік масивних, прикрашених вибагливим орнаментом дверей до залу.

- Вщухло. - Відповів старший магів - молодий ткуміль Вогню. - Більшість поїхала додому, хто сам, хто за допомогою родичів. Залишилося з дюжину найстійкіших.

- А…? - Керуючий підвів очі догори.

- Князь? - Перепитав маг і погляд стрибнув у бік воїнів. - Князь полишив зал майже одразу після пісні... сам, без супроводу.

Старший воїнів, який стояв поряд, незадоволено скривився, але без відчуття провини відповів, дивлячись прямо в обличчя керуючому:

- Великий наказав нам залишитися… він… виглядав спокійно. Жартував…

- Жартував? – Скептично перепитав керуючий. Повільно обвів поглядом присутніх, по черзі оглядаючи і магів і воїнів з голови до ніг. - Не бачу. Зовсім не бачу, щоб він жартував. Ось якби у половини воїнів відібрало мову, а у половини магів почався пронос - ось тоді б повірив, що великий намагався жартувати. А так… Куди пішов князь?

- Ми не знаємо. - На підтвердження відповіді мага, воїн понуро кивнув.

- Тобто ви залишили князя клану без охорони одразу ж після пісні магів і нікого не повідомили про це? Я вірно розумію?

- Так.

- Що ж, подивимося, чим закінчиться. - Керуючий мовчки спустився до дверей залу, і без зусилля навалився на одну із стулок. Та легко пішла, відкриваючи панораму залишків традиційного бенкету, який завершує збори клану - хсіітинг.

Величезний зал був розділений на дві умовні частини: низька, вздовж периметру стін - висотою із звичайну кімнату, щільно заставлена кам'яними столами і лавами, та висока, центральна - вільний овальний майданчик з куполом, зникаючим у вишині, й звисаючими звідти донизу гірляндами світляків у вигляді заростей ліан. По межі цих частин йшов ряд кам'яних колон, стилізованих під стовбури тополь. Усі пласкі поверхні залу прикрашені тим самим рослинним орнаментом, що і стіни. Підлога блискуча гладка, з чорного каменю взагалі без швів - здається, немов йдеш тонким шаром темної води, в якій відбиваються світляки зі стелі. У кінці залу, тому, що далі від входу, невелике підвищення-сцена, аби усі, сидячи за столами біля стін, без зусиль бачили, що відбувається. Місце урочистих зустрічей, покликане навіяти повагу і гордість всім, хто сподобився честі бути присутнім. Вчора увечері, напевно, так і було. Зараз погляду літнього лємарга відкрилася картина веселого розгардіяшу: столи із залишками вишуканих блюд в різнокольорових плямах та цівках на площині й боках, битий і спотворений посуд, стародавні стіни в незрозумілих цятках, чиясь спідниця з тонкої тканини висить на самому нижньому світляку, далі босий лємарг сидить в центрі залу лише в короткому натільному дхоті, яке ледве тримається на стегнах. Блискучу підлогу перетинає яскраво-червоний слід від струменя якогось соусу - він схожий на тонку різану рану. В повітрі суміш солодко-кислих ароматів, пряних пахощів, яка переривається гіркуватим запахом гару з боку закопченого столу в правій частині. За ним на стіні вгадуються два світліших силуети лємаргів на тлі такої самої закопченої стіни, а підстави виникнення цих силуетів лежать праворуч на сусідніх лавах в підпалених саронгах і легко похропують. На підвищенні-сцені, згорнувшись калачиком, солодко сопе струнка магиня - її хтось дбайливо укрив прапором з щільної красивої тканини з символом клану. Про стрункість магині свідчать гола нога і нижня частина кругленької апетитної дупки, які стирчать з-під тканини, - вони ж натякають, що окрім прапора на жінці навряд чи що одягнене. Охопивши одним поглядом зал, керуючий мовчки обернувся до охорони, пів ті вивчав їх іронічним поглядом, і так само мовчки почав підійматися сходами. «Все як завжди. Старійшини родів Кертолій й Тракусій продовжили свою давню суперечку у кого краще щит вогню. Дев'ять кілець тому, коли князь уперше призначив мене, молодого сірого, керуючим свого палацу і старшим таємної варти - ще тієї лози після хсіітингу я перший раз побачив таку само закопчену пляму на стіні зали зборів. Здається, вони і залишаються на традиційну пісню магів клану лише задля того, аби продовжити своє нескінчене змагання. Першого носа, цієї отруйної дочки лоо’таргі - Фрілан’са, не видно, а вона зазвичай такі зручні можливості безкарно виявити навіженість не пропускає. Дивно. Хоча, якби вона залишилася, то і князь, напевно, залишився б - він теж не втратив би можливість вивести княгиню з себе. Прибирання мінімум на дві зюф. Втім, це теж, як завжди. Де ж князь? Не потрібно було погоджуватися ставити новачка в охорону залу старшим воїнів».

Він піднявся на перший поверх палацу, трохи подумав і повернув у бік кухні. Ще за два повороти довгого коридору без вікон в повітрі став виразно відчуватися аромат спецій, пересмаженої олії, нудотно-солодкий дух фаті{ Фаті - крохмальний концентрат, що добувається із стволів пальм і хвощів. Основа їжі лэмаргів.} й розмірений гул голосів. З отвору входу до кухонної зали висунулося личко служниці, пискнуло з переляку і сховалося назад - гул голосів тривожно замовк, залишився лише стукіт ножів і цокання посуду. Керуючий зайшов до кухні - в обличчя війнуло жаром від двох дюжин печей і гострим запахом закваски з бродильних чанів, а в його бік озирнулися не менше чотирьох дюжин осіб - лємаргів і людей різної статі та віку. Упізнавши гостя, всі продовжили роботу, зал знову наповнив гомін голосів. До керуючого неквапом підійшов лємарг приблизно одного з ним віку - старший кухар, і шанобливо вклонився. Вони відійшли до чистого столу біля стіни, кухарчук по знаку приніс два глиняні кухлі і тарілку з якоюсь рожевою пастою. Старший кухар насправді був удвічі молодший за управляючого й був зобов'язаний тому з самого дитинства - тоді ще молодий керуючий відзначив раба-кухарчука, який подавав неабиякі надії, і просував до нинішньої посади. Витрачатися на омолоджування старшого кухаря ніхто не став би – тому той і виглядав навіть трохи старше за свого покровителя, що не заважало по-своєму поважати і любити того.

- Як справи, малюк? - Коли ніхто не чув, керуючий завжди називав старого кухаря малюком. - Ти не забуваєш завжди тримати під рукою мій улюблений солодкий мус, дяка тобі.

- Випийте кафоля, пане. А мус роблю вже не я. - Обличчя кухаря торкнула тиха посмішка. - Вже не можу збити до потрібного стану - руки підводять.

Вони помовчали. Керуючий відсьорбнув з кухля, зачерпнув рукою мус прямісінько з тарілки і з задоволенням облизав пальці. Відставив руку убік і її вмить обтерли вологим рушником.

- Відмінний. Як я і люблю - в міру солодкий з кислуватим післясмаком. Не можу повірити, що готував не ти.

- Онук, пане. - Кухар з надією дивився в обличчя керуючому.

Той зробив ще ковток і уважно подивився поверх кухля на співрозмовника.

- Ти хочеш попросити мене про його підвищення? Або ти згадав той давній ранок, коли один маленький раб-кухарчук наважився почастувати молодого керуючого своїм мусом за новим рецептом? Я вірно тебе розумію?

- Так, мій пан. Я старий.

- Пробач, малюк... я не встигну. Я знаю, що серед нижчих ходить багато легенд про тривалість життя серед вищих і магів, але... я вже вичерпав всі спроби. Ми з тобою старітимо разом... і разом підемо.

За столом настала гнітюча тиша. Перервав її керуючий:

- Але сьогодні наш термін ще не настав і я, так само як і ти, виконую свою роботу. Великий був у вас після пісні? Я його непогано вивчив за ці кільця, не гірше, ніж ти мене - перше, куди б він попрямував - це кухня. Адже ти, як завжди останні лози, майже не спиш?

- Так, не сплю і так, великий був у нас. - Кухар весело усміхнувся. - Нічого особливого: спочатку з'їв пів казанчика тушкованих слимаків з плямистою водоростю, випив глек настоянки, потім жартував. Напустив гикавку на усіх кухарчуків, змусив скиснути усі заготівлі салатів, потім вирішив вчити усіх, як лікувати опіки від киплячої олії. Танієль-кухарці не пощастило - на ній показував. Ні, боляче їй не було - князь зробив так, щоб вона нічого відчувала, але… Все одно страшно, коли тебе саджають голою дупою на пательню з киплячою олією, чекають, як кричав великий «до шкоринки завтовшки з черепашачий панцир…», а потім кладуть на стіл потрісканою дупою догори і починають вчити переляканих кухарів мистецтву хсіі Життя. Після третього разу князь сказав, що йому набридло вчити дурнів, та пішов.

- Що ж, пішов і я. Невдовзі почнуть приходити з міста слуги, потрібно встигнути до цього часу. - Керуючий встав, з жалем подивився на тарілку з мусом і попрямував до лівого виходу з кухонного залу. Далі його шлях лежав у бік житлової частини палацу. Він ненадовго затримався в маленькому внутрішньому садку палацу - князь любив там порпатися з рослинами, але зараз слідів перебування хазяїна Ткета не було видно. Трохи подумавши, керуючий повернув у бік гарему.

Підходячи до кімнат єдиної наложниці князя, він відчув легке занепокоєння. Чуття не підвело - масивні двері в кімнати Ламіноль були відчинені. Обережно оглянувши їх, керуючий побачив чистий зріз товстого бронзового внутрішнього засува, який досі злегка сріблився інеєм після якогось закляття Льоду. Друга половина засува так і залишилася стирчати в скобі на дверній коробці. «Князя не хотіли пускати?» - Здивувався він. - «Необачно, як мінімум, і дивно. Могло погано закінчитися, потрібно перевірити». Обережно виглянув з-за одвірка, оглядаючи широкий коридор-передпокій і спальню, яка виднілася далі за ним. Скрізь було тихо, не чутно ані звуку. Увійшов і зупинився на порозі кімнати-спальні. Все на місці, нічого не розбито, але простирадла і покривала з величезного ліжка під різьбленим балдахіном валяються поруч на підлозі, поряд з підносом, перегорнутим кубком вина, глеком і розсипаними фруктами. Мокра стежинка з крапель і розчавлених плодів веде у бік прочинених дверей на балкон. Керуючий обережно пройшов до завіс, що ледве коливалися на слабкому вітерці, і крізь щілину між ними огледівся. Великі кам'яні вазони з квітучими рослинами по кутах квадратного майданчика, обгороджування з різьблених кам'яних стовпчиків між ними, біля входу велика кам'яна лава. З неї звисає кінець покривала увесь в темних плямах. Керуючий обережно нахилився і заглянув за лаву - там, замотане з голови до ніг, згорнулося калачиком жіноче тіло, лише тонка гола рука була відкинута у бік розслабленою долонею догори - поряд з нею в темній калюжі лежав порожній келих. «Ех, негарно вийшло - князь мене звинуватить, що за ним не устежив». Лємарг сів на лаву і обережно потягнув покривало на себе - з-під нього пролунало перелякане тихе мукання, тонка рука судомно вчепилася в край, не даючи полотну зісковзнути. «Жива!» - зрадів керуючий.

- Прошу вибачення за вранішнє турбування, Ламіноль. Мені потрібно дізнатися, де князь.

У відповідь знову пролунало мукання. «Він їй що, рот заростив?» - здивувався керуючий палацом. «На князя не схоже».

- Не лякайся, все можна виправити - князь зробив, він і прибере. Глянь на мене.

Тиша у відповідь. Керуючий різко зісмикує покривало і в подиві застигає - на нього перелякано дивиться рабиня-людинка наложниці Алєхоеля. У великих карих очах стоять сльози, маленький акуратний носик почервонів і припухнув, одна рука притримує на грудях порване чолі, друга намагається натягнути назад покривало.

- Де Ламіноль? Ти бачила князя? Коли він пішов? - Керуючий засипав питаннями перелякану рабиню. - А, та ти ж німа. Добре, я ставитиму питання, а ти кивай головою, якщо згодна. Ти була одна, коли прийшов князь? Так. Твій порваний одяг - це… князь? Він узяв тебе? Так. Не бійся мене, я не скривджу…

За дюжину ті керуючий в задумі сидів на лаві, поклавши руку на голову дівчини, яка всілася на підлогу біля його ніг. Рабиня затихла, притиснувшись до ніг цього дивного лємарга, так не схожого приязною поведінкою на інщих, які раніше зустрічалися за її недовге життя. А дівчина так нагадувала керуючому страчену Фрілан’са чоловічку - та сама наївна покірливість і очікування захисту. Чому згадав її саме зараз? Напевно, правий князь, - вік дається взнаки. Прийнявши рішення, підняв худеньке тіло, міцно тримаючи за обидві руки під лікті і, дивлячись в заплакані очі, сказав:

- Про все, що сьогодні мені розповіла, більше нікому не кажи. Взагалі нікому - інакше тебе можуть убити. Ох, ти ж німа - і так не скажеш. Що ж, так навіть краще. І для тебе… і для мене. Хоча і дивно - невже князь не міг вилікувати твою німоту? Можливо, усе це і випадковість, а може, й ні - навіть я після стількох лоз поряд з великим не можу сказати цього напевно. У кімнаті прибери, двері зараз полагодять - я накажу. Про відсутність Ламіноль повідомлятимеш мене… і про все, що вона розповідає, теж. Я заходитиму до тебе кожен тче увечері - і ми зрозуміємо, що... Ну, давай, не зволікай, а у мене ще є справи!

Більше керуючий не блукав палацем у пошуках князя – впевнено попрямував в таємний кабінет Алєхоеля, де і знайшов того сплячим на підлозі прямісінько на шкурі хуртака. Не ставши будити втомленого хазяїна, піднявся на перший поверх, на ходу віддав пару розпоряджень і попрямував до виходу з палацу.

* * *

Зараз, сидячи біля стінки грота, він не міг зрозуміти, навіщо князь втягнув у свою інтригу цю рабиню-людинку і чи знає про нічну відсутність Ламіноль? Чи упізнав князь людинку вночі або прийняв за артистку-кастагі? Чи пам'ятає про це після спалаху відчуттів від калєму, гімну магів? Які справи у Каліси, каштелянки палацу, з наложницею князя? Що знає перший ніс князя, хитра Фрілан’са, і що збирається робити? Минулий раз саме з-за інтриг князя, лише бажаючи дошкулити керуючому, перший ніс жорстоко стратила на очах у всіх вподобану їм рабиню-людинку. Не хотілося, щоб і цю розміняли, наче розбиту чашку. Князь казав, ставитися до цієї справи, наче до особистого? Добре, він так і поведеться. Хоча таке дивно було чути: Які можуть бути особисті справи у слуг і рабів? Навіть у дуже старих, перевірених слуг? Є інтереси клану - і нічого більшого, усе інше йде на другий план - це закон лємаргського суспільства. Але князь сказав «особисте» - значить особисте, ось лишень зрозуміти б, що великий насправді мав на увазі. Що ж, особисті справи потрібно докладати князеві лише коли в них настане повна ясність - ні до чого хазяїну порпатися в заплутаних проблемах власних слуг. І тому за Ламіноль спостерігатимуть кращі агенти… цілісінькі тче, а не лише вдень, як раніше.

«З цим визначився. Що ще?» - Керуючий напів прикрив очі. «Хсіітинг минув, як завжди. Клан задоволений князем, дрібні інтриги не рахуються, прибуток зростає, і кланова доля кожного в цю лозу знов збільшилася. У місті теж все під контролем. У князя попереду ціла дюжина вільних зюф, мабуть знову поїде у свою лабораторію? Ймовірно… Тим більше, що перед самим хсіітингом він таки уклав довготривалий договір з кланом воїнів-білих Старий Хуртак з н’Гапутри, і наразі потребує поліпшити бойових лоо’таргі за підсумками набігів на міста ванталь, зроблені за минулі зюф. До речі, і тут промайнула Фрілан’са - про це потрібно обов'язково повідомити князя. Чи ні? Занадто прискорилася ця інтрижка Алєхоеля з власною дружиною і важливо не помилитися в дрібницях, нічого не проґавити». Керуючий почав згадувати подробиці випадково побаченої сценки за участю Фрілан’са та Каліси, яким раніше не надав значення. Зараз, чомусь, вона спливла у в пам'яті, хоча й не міг зрозуміти причину цього. Що неабияк турбувало… Три зюф тому, він супроводжував княгиню клану Старого Хуртака до виходу з палацу клану Сивої Тополі після вдалого укладення договору…

* * *

Княгиня Бралоса йшла слідом за керуючим до виходу з палацу. Висока, атлетична лємаржка невизначеного віку упевнено поглядала по боках своїми злегка зизими зеленуватими очима. На губах її блукала задоволена посмішка і недарма - укладений з князем Алэхоелем договір дозволить клану за наступне кільце вийти в першу дюжину серед кланів воїнів н’Гапутри. Та... найголовніше, погасити борги. Вона поставила все на цю угоду і не програла. Ціла лоза хитрощів, ще більша купа боргів, підкупів і обману - якби клан знав, як і чим вона ризикувала, то їй припало б солоного за шкіру. Але наразі можна буде просити про відстрочення по найбільших боргах і планувати нові походи на міста ванталь. Бралоса озирнулася на своїх охоронців. Їм, найближчим з клану, довірялися усі таємниці. І вони ж поведуть воїнів за здобиччю. Плавним рухом жінка відкинула з голови традиційний шарф з орнаментом клану, звільняючи коротко обстрижену за військовим звичаєм голову. Супроводжуючі побачили погляд княгині і напружилися - їм здалося, ніби вона щось помітила. Правий воїн, молодий сухорлявий хлопець в потертому шкіряному обладунку і обтягуючих штанях по коліна, зручніше перехопив невеликий щит в лівій руці, а праву поклав на кругле наруків’я меча у поперека. Охоронниця ліворуч, лємаржка у віці, в такій самій витертій броні, але з двома руків’ями мечів за плечима, присунулася ближче, затуляючи княгиню власним тілом. Бралоса заспокійливо кивнула співкланівцям, але охоронці чомусь ще більше напружилися, стривожено дивлячись вперед у напрямі руху. Княгиня обернулася і мало не збилася з кроку - назустріч неквапом йшла тоненька фігурка в блакитному сарі відтінку небовиду у супроводі двох лємаржек . «Фрілан’са? Скажена княгиня? Що їй від мене потрібно?» - про випадкову зустріч з першим носом князя Алєхоеля Бралоса навіть не намагалася думати. «Божевільна магиня чогось хоче». Але вголос вона вимовила чемне:

- Вітаю велику від імені воїнів клану Старий Хуртак!

- Рада бачити найсильнішу в моєму палаці! - Обличчя Фрілан’са осяяла слабка посмішка, яка робила схожою на юну сором'язливу дівчинку, Бралоса внутрішньо зіщулилася від контрасту форми і змісту. – Ось, прямую в місто і подумала, що Ви складете мені компанію дорогою - адже навкруги сила-силенна різних небезпек, а в оточенні таких відмінних воїнів слабкій магині буде спокійніше.

«Як же, боїшся ти, знайшла дурну». - Одночасно з цими думками княгиня білих злегка вклонилася і зайняла місце праворуч від Фрілан’са.

- Як Вам мій Ткет, найсильніша? Відвідали район Торгових рядів? Погодьтеся, за останню лозу він ще більше зубожів - взагалі нема на що подивитися! Хоча, що це я - ви ж, напевно, першим чином пішли до чоловіка на переговори? Так? Звичайно, які тут крамниці і наряди! - Фрілан’са безперервно цвірінькала з видом наївної молоденької кралі, а на душі Бралоси ставало все тривожніше. - Ось і князь мій завжди заклопотаний по самі вуха – нема коли зі мною ні до міста сходити, ні про справи розповісти. Як Ваші походи на ванталь? Хороша здобич?

- Так, велика, непогана. - Бралоса не могла вирішити, що говорити. - За допомоги лоо’таргі Вашого клану у нас майже немає втрат, раби і кастагі не рахуються. Вважаю, князь Алєхоель задоволений - інакше не уклав би з нами довгостроковий договір.

- І що, вистачить покрити усі борги клану? - З обличчя першого носа не сходила легка посмішка, але очі з маленькими чорними цятками зіниць втупилися прямо в обличчя співрозмовниці. - Всього за два пробні походи? Як поталанило! Мені, напевно, варто теж вкластися в це підприємство. Пропоную обговорити це по дорозі, найсильніша…

Невисока худенька магиня легенько узяла під лікоть свою співрозмовницю, яка була вища за неї на дві голови та в стільки ж разів ширше плечима, і упевнено повела до виходу з палацу. Керуючий, підкоряючись непомітному жесту Фрілан’са, схилився в глибокому уклоні і залишився позаду. Він задумливо дивився услід цій дивній парі - мініатюрній фігурці в красивому сарі і хижій воячці, яка схилила до неї голову, - чоловікові здавалося, з кожним кроком воячка ставала все нижче. Несподівано Каліса, яка йшла слідом за Фрілан’са, озирнулася назад, і він побачив збудження і веселощі, що фонтаном струменіли з її очей. «Так само вона посміхалася, коли загрожувала моїй чоловічці карою за непослух - потім виникла невідомо ким розбита чашка і те безглузде звинувачення». Розмова між княгинями залишилася для нього загадкою, а загадки він не любив. Доведеться простежити і за Бралосою, якщо та ще не поїхала з Ткета. І припаде про це теж поки що князеві не казати…

* * *

Посидівши ще пів таса в тінистому затишку гроту, керуючий поспіхом повернувся до палацу, в таємну спальню-кабінет князя клану. Алєхоель вже прокинувся, переодягнувся і ліниво цідив вино з тонкої кам'яної чаші, сидячи за столом.

- Щось ти довго, Трєгісель. - Кивком привітавши керуючого, князь незадоволено скривився. - Я вже тас на тебе чекаю.

- Йшов по сліду, великий. - Незворушно відповів той.

- І як? - Зацікавлено запитав Алєхоель. - Є щось цікаве?

- Нічого. Великий стає понуро передбачуваним: страви-наїдки, вино, жінки і в проміжках витівки з хсіі. - Трєгісель дивився на князя з незворушним виглядом.

- Ось і відмінно. - Поступливо погодився той. - Немає приводу відволікатися на залагоджування дрібних образ і всякі нісенітниці. Тільки ти… це... подаруй там кухарям від мене що-небудь. Особливо тій кухарці. Ну, ти розумієш…

- Відвести її до цілителя, великий?

- Навіщо? Я упустив щось? Або помилився в лікуванні? - Алєхоель питально дивився спідлоба.

- Ні, великий, все нормально. Втім, я не оглядав її дуп… загалом, я не цікавився результатом. - Керуючий усміхнувся кінчиками губ.

- О, це ідея! - Князь задумливо примружився. - Можна провести огляд її… як ти кажеш, результату. Разом? Чи ти сам?

- Ні, великий, не маю сумніву у вашому мистецтві. А отій наложниці теж що-небудь подарувати? - Трєгісель байдуже цідив вино, але усередині все завмерло.

- Я і її теж саджав дупою на пательню? - Князь замислився на мить. - Ні, не пригадую. Її-то за що балувати? З нею я, на противагу кухарці, взагалі не пустував, все як завжди - за що ж подарунки? Набридла вона мені, майже лоза минула, а користі, як з ванталь на пасовищі: з’їдають більше, ніж заробляють..

«Не впізнав. Або не хоче визнавати це». Керуючий мовчав, очікуючи продовження.

- Що скажеш? - Алєхоель відкинувся на високу спинку кам'яного крісла.

- Я думаю, великий, що нам слід ще трохи почекати. Впевнений, Фрілан’са не забула про вашу кастагі, хоча і не виказує це відверто. Її каштелянка постійно крутиться навколо наложниці, сама княгиня останнім часом відгукується про вас занадто зневажливо - усе це має причини, але я доки їх не знаю. - Трєгісель трохи повагався і продовжив, дивлячись в очі своєму хазяїну. - Я відчуваю, невдовзі повинно щось прояснитися. Великий наказував, аби ставився до цього завдання, як до особистого - я виконую... і прошу прислухатися до цих слів. Пропоную почекати ще п'ять-сім зюф і, якщо нічого не станеться, то…

Князь трохи замислився і, мовчки, кивнув. «Навіщо це мені?» - Здивувався подумки керуючий. «Адже не збирався допомагати цій шалапутці-кастагі. Чи не лише їй?» Трєгісель встав, вклонився і попрямував до виходу з таємного кабінету.

- Якщо за п’ять зюф нічого не станеться, відправиш артистку та її рабиню на мою ферму - не люблю марних речей і втраченого часу. За дюжину зюф поїду туди попрацювати і не хочу нудьгувати. - Наздогнав керуючого в спину голос князя. Літній лємарг, не зупиняючись, схилив голову і вислизнув за матово-чорні двері. «У мене є шість зюф, аби вирішити, чи залишуся я в клані, чи…» - ця думка, спалахнувши в голові, була настільки несподіваною, що він зашпортнувся на рівній підлозі таємного ходу, де проходив численну кількість разів за час служби в клані Сивої Тополі.

* * *

В той самий час двома поверхами вище перелякано скрикнула Ламіноль - вона мало не впала, послизнувшись на невеликій калюжці води, пролитої на підлогу біля ліжка. Її котячі зеленувато-блакитні очі під густими темними бровами злісно блиснули.

- Ей, ти де? А ну, швидко сюди! - Голосно покликала рабиню. Ім'я людинці за весь цей час так і не вигадала, та й навіщо - рабиня єдина, не переплутаєш. - Що це за калюжа? Бачу, з тобою не можна по-хорошому! Я адже тобі довіряла, а ти... Мені це набридло - доведеться трохи покарати.

З комори вийшла рабиня-людинка з низько похиленою головою. У лівій руці вона тримала свою половинку від артефакту «лічини». Повільно підійшовши до хазяйки, вона встала на коліна і протягнула артефакт, так і не підвівши голови.

- Щось сталося? - На питання хазяйки рабиня перелякано затрясла головою. Ламіноль роздратовано вихопила у дівчини артефакт і попрямувала до свого столика з дзеркалом, пахощами і скриньками для прикрас. Зробивши пару кроків в тому напрямі, зупинилася, немов коливаючись, потім обернулася до рабині і вже спокійніше мовила:

- Гаразд, не така вже велика калюжка. Візьми назад, я на тебе не гніваюся. - Наложниця ткнула половинкою артефакта в плече рабині. - Сьогодні увечері робимо все, як завжди, мені зараз не можна марнувати ані тче. Але це не означає, що ти можеш нічого не робити!

«От же погань дрібна, користується, що не можу зараз її прибрати!» - Ламіноль всілася біля столика і пильно вдивлялася у риси власного обличчя, відбиті дзеркалом. Вона не бачила зловтішної усмішки, з якою чоловічка повісила половинку артефакту собі на шию. Наложниця повільно повернула голову ліворуч, потім праворуч, підвела підборіддя і ледь чутно провела кінчиками пальців по натягненій шкірі шиї. «Мені вже вісімнадцять лоз. Ще два кільця і доведеться робити омолоджування, а я ще нічого не досягла. Які були плани, коли потрапила до князя в гарем... і що? Цілу лозу нічого не можу зробити, невдача за невдачею, та ще ця ненаситна Каліса зі своєю ідіотською вимогою. Де узяти стільки грошей? Або погодитися? А чи зможу я умовити свого білого? Питаннячко».

Розмова з каштелянкою сталася приблизно за дві зюф після знайомства з Густінох’сом - тим молодим воїном-білим, який врятував її рано вранці від невідомих найманців. Час після цього промайнув в чисельних побаченнях з ним, які відбувалися в кімнаті недорогого заїжджого двору. Перший час Ламіноль навіть подобалося - молодий воїн з вищих, не порівняти з цими кастагі та сірими в закладі тіточки Це. І до неї ставився з повагою. Хоча, довелося видати себе за молодшу дочку князівського роду торговців-сірих, але це була дрібниця в порівнянні з можливим гнівом першого носа князя Алєхоеля. Молодий воїн не був обдарованим - теж перевага для її намірів. Наложниця не втрачала жодної можливості провести ніч поза палацом, вона була упевнена - не більше ніж за півдюжини зюф матиме результат. Півдюжини зюф. Ця підступна ранса, Каліса, не давала цього конче потрібного часу. Спочатку вициганила усі подарунки князя, усе зароблене у тіточки Це, а зараз вимагала ще більше. А де узяти? Воїн-білий був з усіх боків гарний, окрім єдиного - він був бідний і сам приїхав в Ткет, сподіваючись влаштуватися на гарне місце або зажити слави.

- Як справи улюбленої наложниці нашого великого князя? - З порогу запитала каштелянка, без стуку входячи в кімнати Ламіноль декілька зюф тому. На її обличчі був вираз веселого співчуття. - Не стерлася ще? Голова не крутиться так кувиркатися цілісіньки тче? Чи князь вже дає тобі перепочити? А твій таємний друг?

- Чого тобі, Каліса? - Наложниця у відчаї дивилася на неприємну відвідувачку. - Я ж казала, що лише ходжу до своїх старих знайомих артистів - сумую за звичним гомоном балагана. Гроші і прикраси тобі всі віддала, будуть ще - тоді теж віддам. «Потрібно тягнути час - якщо завагітнію, то все само собою влаштується».

- Зовсім нічого немає? Як шкода. Нагадаю вкотре, що пані Фрілан’са дуже тобою цікавиться. Дуже… Я б сказала – вдень й вночі хвилюється й турбується за тебе. - Каліса посміхалася в увесь рот. - І виходить, що не даремно - адже князь на тебе уваги вже не звертає? Еге ж? Може сказати про це великій, раптом допоможе чим? Адже ми слугуємо одному клану і повинні допомагати один одному? Ти мені, я пані, а пані тобі... якщо захоче, а вона дуже хоче, повір…

Серце Ламіноль стислося, нігті в побілілих кулачках ось-ось повинні були пробити шкіру долонь. Вона судомно зітхнула і підняла очі на ненависну гостю - та дивилася зі зневагою і неприкритим задоволенням.

- Чого ти хочеш, Каліса? Ще грошей? Вони будуть.. пізніше. Або ти просто хочеш віддати мене своїй хазяйці? А раптом князь не зовсім мене забув? - Наложниця скоромовкою перебирала все, що спадало на думку. - Він лише немає часу зараз або є інша причина мене не чіпати? Яка тобі справа, куди я ходжу! Хочеш розповісти про це? Давай! І що? Грошей тоді я вже не зможу дати, хазяйка твоя може і похвалить, а ось князь напевно не зрадіє. Що тоді? Говори!

- Ну, гаразд. Ти де в чому права, зелена. Справді, мертвий раб - непотрібний раб і навпаки, непотрібний раб - мертвий раб. Ти не мертва і ще можеш на дещо згодитися. Але коли ти сама запропонувати нічого не можеш - тоді слухай сюди. Я можу тобі допомогти… навіть допомогти втекти, але... ти повинна за це мені дуже сильно віддячити. - Каліса майже сміялася, спостерігаючи за приголомшеним виразом обличчя Ламіноль. Адже та могла очікувати чого завгодно, але не пропозиції втечі. - Що мовчиш? Не ймеш віри?

Наложниця, заперечуючи, похитала головою:

- Віриться - не віриться, яка різниця. Я в будь-якому випадку не можу втекти - клан покарають.

Каліса теж з розумінням покивала головою. Вона узяла наложницю під руку, схилилася ближче до напруженої дівчини і заходилася умовляти далі, неквапливо проходжуючись кімнатою:

- Так, ти права - це якщо нахабно втекти. Але натомість тебе уб'ють! - Кастелянша милувалася справленим враженням. - І не лише уб'ють, а уб'ють при спробі пограбуванні кланової скарбниці. Твій «труп» потягнуть на нижні яруси підвалу - там є входи до Катакомб, а в Катакомбах мешкають чисельні страшні лоо’таргі. Поруч виявлять рештки твоєї рабині. Розумієш? Трохи твоєї справжньої крові і ніхто не розбиратиметься, і не лазитиме вниз у пошуках тіла. Кого цікавить наложниця, якщо пограбували скарбницю клану? Але… Ти ж не сподіваєшся, що твоє «зникнення» буде безкоштовним?

Ламіноль зупинилася, вивільнила руку і надовго замислилася.

- Ти працюєш на Найтихіших? - Вона здивовано дивилася на каштелянку. - І мені дозволять піти після цього? Слабо віриться. Їм надійніше мене насправді вбити. І ще, чому викрадуть саме мене? З другого поверху палацу, а скарбниця клану, напевно, десь внизу? Виглядає дивно. Ще менше віриться, що Найтихіші наважаться пограбувати князя Ткета - та він після цього їх з-під землі витягне і в слимаків перетворить. Що, скажеш не так?

- Ти на подив розумна дівчинка для свого віку. - Кастелянша схвально дивилася, трохи схиливши голову набік. - Я б теж про це подумала. Вірніше, і я теж про це подумала, тому що ризикую однаково з тобою - теж потребую убезпечитися від Найтихіших. Ось ти й зробиш це. По-перше, пограбування проведуть нібито не Найтихіші - потрібно, щоб на місці був виявлений труп кого-небудь взагалі не із Ткету. Тоді гонитва піде хибним шляхом. По-друге, грабіжники дістануться до палацу одним з таємних ходів – саме тим, що виходить в коридор неподалік від твоїх кімнат. Хіба не можуть вони випадково або умисно заглянути в найближче приміщення, щоб узяти заручника чи провідника? Або ти не можеш випадково вийти на підозрілий шум? По-третє, після крадіжки я сховаю тебе від Найтихіших, і якщо вони спробують мене убити, викрасти або не віддадуть належну долю, ти підеш до пані Фрілан’са і все розповіси. Ну, наче тебе змусили і таке інше... Ось чому мені не варто тебе віддавати Найтихішим. Зрозуміло? Ну, і в четвертих. Моя пропозиція - це хоч якийсь шанс для тебе, а твоя відмова – це напевно тортури в камері Фрілан’са без жодного шансу. Ти думаєш, що коханець-білий захищатиме тебе, коли дізнається, що невідома дівчина - наложниця-кастагі, а не княжна-сіра? Йому-то нічого не буде - ти сама до нього бігаєш, і він це скаже, а ось тобі... Адже князь давно вже не заходив? Уяви, і ти від тортур Фрілан’са сконаєш - і клан від Алєхоеля постраждає. А як погодишся, то хоч клан врятуєш, навіть у гіршому випадку.

Каліса насолоджувалася повним приголомшенням молодої лємаржки, такі моменти надавали задоволення навіть більше, ніж чергові декілька монет. І нехай значною мірою причиною цьому був страх перед її хазяйкою, ніж власне перед нею, але саме у цю мить спрямований він був на Калісу. «Звідки? Все-таки стежили. А якщо сказати, що...? Ні, клята ненажера все знає. Мені не обдурити її. Важливо зрозуміти, чи Фрілан’са знає про план Каліси? Або це план самої Фрілан’са?» - думки наложниці стрибали наче навіжені, перестрибуючи з однією на іншу, нічого путнього в голову не приходило, куди не кинься - скрізь було погано.

- Красиво задумано. Але чому я? Навіщо? Якщо є хід, чи не простіше тобі особисто провести Найтихіших, а їм привести з собою кого завгодно і убити? Навіщо я? - Наложниця впритул дивилася на Калісу, намагаючись прочитати відповідь на обличчі.

- Не ускладнюй, дівчинка. - Роздратовано відповіла та. – Немає облуди - просто ти трапила під руку. Мені без допомоги не впоратися - потрібно провести до скарбниці дюжину Найтихіших нічними коридорами палацу, уникнути випадкових зустрічей і варти клану. Своїх використовувати не хочу - навіть якщо їх потім прибрати, то можу потрапити під підозру – бо все одно подію зв'яжуть зі мною. А так, усі знають, що ми з тобою не ладимо і на мене не подумають. Крім того твій білий - чудова знахідка на труп задля хибного сліду. Адже він звідкись з н’Гапутри?

Дівчина, мовчки, кивнула у відповідь. Кастелянша посміхнулася.

- Знову-таки, моє убезпечення - потрібний хтось, кому я потрібна, але від кого не залежатиму. Моя таємниця на твою таємницю. Думай, зелена. - Каліса спокійно пішла до дверей. - Думай. Термін тобі - чотири зюф після хсіітинга. Або гроші за мовчання, втричі більше ніж раніше, або згода.

Після тієї розмови Ламіноль провела безсонну ніч, кидалася всім ліжком, ридала, заспокоювалася в короткочасному сні і знову ридала. Було гірше, ніж коли її викликала до себе жахлива Фрілан’са - тоді хоч щось вдалося вигадати. Нічого не вийшло у підсумку, але шлях був, а зараз одна безвихідь навкруги. На ранок вона уперше за декілька останніх лоз залишилася в ліжку, немов в дитинстві, коли намагалася уникнути обов'язкових тренувань, прикидаючись хворою. Що робити, Ламіноль не знала, запитати не було у кого - розповідати правду Густінох’су бажання геть не було. Часто з тугою згадувалися напівголодні зюф поневірянь з рідним балаганом - зараз вони здавалися такими милими і затишними. Постійно спливала в пам'яті остання розмова з тіточкою Глар'са, самовпевнено позабута лише за пару зюф після приїзду в гарем. «Отрута? Як не хочеться. А клан? Я зобов'язана! Але, як не хочеться. Чому я? Чому не хтось інший? Чи погодитися? Можливо, Каліса не бреше? Можливо, що це і не план каштелянки, а підступи її жахливої хазяйки? Повірити? Як не хочеться…» - молода артистка не могла зважитися ні на одне, ні на інше. Ці сумніви краяли розум та серце вдень і вночі, наложниця схуднула, обличчя змарніло. Тримати маску безтурботної задоволеності життям ставало все важче. Один за іншим проходили тривожні тче. Навіть воїн-білий помітив зміну настрою подружки - на його питання вдало відвела розмову убік, поскаржилася на нібито причіпки дружини князя.

Минув хсіітинг. Князь Алєхоель у Ламіноль з'являвся не частіше одного разу у зюф, тому майже всі ночі вона проводила на заїжджому дворі Густінох’са, але завагітніти все не вдавалося. У один з тче, за три зюф після хсіітинга, сталися одночасно дві події, які підштовхнули Ламіноль до нелегкого рішення. Одного разу увечері, як завжди готуючись вислизнути з палацу, вона покликала рабиню-людинку, щоб провести надокучливий ритуал обміну зовнішністю. Давно вже він не викликав ні у наложниці, ні у рабині ніяких складнощів - мати пишалася, якби могла побачити як швидко і упевнено Ламіноль порається з таким складним раніше закляттям. Звично сидячи на ліжку, одна навпроти одної, лємаржка і людинка почали ритуал, тримаючись кожна за свою частину з’єднаного артефакту лічини. Зосередившись на внутрішньому джерелі хсіі, наложниця швидко наповнила енергією артефакт, наслідуючи усі вигини орнаменту, але звичного, очікуваного результату не сталося. У першу мить Ламіноль навіть не здивувалася - автоматично спробувала ще раз, але знову невдало. «Зламався!» - накотило збентеження. Пару разів зітхнула повними грудьми, уважно оглянула артефакт, нічого дивного не побачила. «Запасу хсіі у мене лише на ще одну спробу» - обережно скерувала струмінь енергії вигинами артефакту, уважно відстежуючи усі зміни. На радість, все йшло без перешкод майже до самого кінця, а при спробі замкнути потік енергія затремтіла. «Знову? Чому?» - з останніх сил зосередилася на струмені хсіі. З боку рабині енергія коливалася, немов намагаючись розділитися на дві частини, її обсягу бракувало. У відчаї повністю розкрила власне джерело, в очах потемніло, а у роті з'явився неприємний кислуватий присмак - але артефакт слабо блимнув і ритуал вдало завершився. Ламіноль без сил відкинулася на ліжко, стискаючи свою половинку артефакту, в голові підступно гуло, йти нікуди не хотілося, її відчутно нудило. Скільки пролежала без руху, наложниця не розуміла - опритомніла від судорожних схлипів, які доносилися з-за ліжка. Насилу перекинулася на бік, завмерла, намагаючись зупинити запаморочення, потім зазирнула за край. Зір злегка плив від слабкості. «Хоч би не перепалити джерело» - насилу сфокусувала погляд: на підлозі, привалившись спиною до ліжка і схиливши голову набік, сиділа рабиня. Її безперервно нудило, збоку розтеклася неприємно пахнуча величенька калюжка. Після кожного блювотного позиву рабиня судомно вдихала, витирала рот краєм сарі і підкочувала очі. Найцікавішим було те, що зараз вона була у вигляді Ламіноль. «Як негарно мене нудить, ніколи не можна, аби князь мене побачив отакою!» - промайнула думка. «Нудить? Мене? Нудить! Мене нудить! Вдалося, нарешті!» - радісна здогадка миттєво розігнала слабкість. Наложниця рвучко сіла на ліжку і поклала руки на власний живіт, на обличчя виповзла безглузда задоволена посмішка, виникло бажання голосно істерично сміятися. Проте, за кілька ті усе це минулося без сліду після яскравої здогадки: «Не може бути, у мене три тче тому тільки закінчилися жіночі дні! Але ж нудить? Так, але не мене, а рабиню. Ні, мене теж, але дуже слабо. Мабуть, це передалося від людинки за допомоги артефакту. Вона вагітна!? Зрозуміло, чому мені не вдавалося завершити ритуал - артефакт не визначився з ким обмінюватися личинами, з рабинею або з її дитиною. От же гидота яка, я стільки часу не можу завагітніти, а ця з моїх кімнат майже не виходить - і ось тобі».

- Ти вагітна? - Злісно запитала Ламіноль. - Кажи! Хто? З ким з рабів ти злигалася? Хто тобі дозволяв?

Рабиня перелякано дивилася на свою хазяйку і мовчала.

«Що запитувати - все одно нічого сказати не зможе», - наложниця роздратовано скривилася. «Та і яка різниця хто - піймали десь біля кухні або в пральні, звичайна справа. Погано, надалі проводити ритуал з кожним тче ставатиме важче. Як з палацу вибиратися?» Проблем неабияк додавалося. «Ось якби можна було за допомогою артефакту скопіювати вагітність цій чоловічки так само, як її вигляд?» - Ламіноль замислилася. «Ні, неможливо, лише вигляд. Хоча. Якщо провести ритуал не до кінця, то можливо вдасться тимчасово скопіювати ознаки вагітності, а не вигляд повністю? Або спробувати скопіювати на себе вигляд дитини рабині? Його ще не повинно існувати - лише ознаки плоду. Ляжуть на поверхню моєї аури? Потрібно буде перевірити завтра», - з цією думкою лємаржка вислизнула з апартаментів і швидко попрямувала у бік виходу для слуг. Незабаром повинні були йти з палацу кухарі вечірньої зміни, і вона сподівалась загубитися між ними, як робила це багато разів останні зюф. Всю дорогу в голові крутилися роздуми з приводу вагітності рабині. «Міняти на іншу? Втратити час, та і невідомо кого надасть князь. А може взагалі не надасть або новенька виявиться занадто балакучою». За квартал до заїжджого двору дівчина викинула непотрібні думки з голови і стала входити в звичну роль захопленої подружки воїна-білого, якою той бачив її повсякдень.

Вхід в харчевню на першому поверсі заїжджого двору був освітлений з вулиці двома яскравими світильниками на суміші спирту і пальмової олії. Ліворуч дверей стояв високий лємарг-найманець, виконуючи роль викидайла. Він нудьгуючи поглядав уздовж вулиці - роботи було обмаль, заклад товстуна Флосаріна був пристойним, в ньому зрідка селилися неспокійні постояльці, і відвідувачі теж не завдавали клопоту. Гарне місце для літнього найманця, втомленого роз’їздами запорошеними шляхами в охороні караванів. Найманець звично почухав бік крізь отвір в нещільно затягнутій шкіряній броні і прислухався. Із залу доносився тихий гомін голосів, вулиця була порожня, лише час від часу тихо рипили прочинені ворота у внутрішній двір, саме на межі світла і темряви. Там промайнула швидка тінь, викидайло напружив очі і підібрався. «Знову до молодого білого подружка приперлася» - з усмішкою подумав і спокійно відвернувся. Цю картину він бачив майже кожен вечір упродовж останнього часу.

Ламіноль нечутно слизнула до сходів на другий поверх, де містилися недорогі кімнати для постояльців. Обережно зняла з шиї артефакт і перетворилася сама на себе, поправила волосся, пару разів глибоко зітхнула і загадково посміхаючись, поспішила до знайомих дверей в самому кінці балкона. М’яко ступаючи, підійшла ближче і зупинилася, затамувавши подих, обережно заглядаючи у вузьку шпарину.

У невеликій кімнаті спиною до неї сидів за столом молодий воїн і плавними рухами направляв заточування на лезі невеликого злегка вигнутого клинка, який нагадує формою ятаган. Він був в самому спідньому дхоті, широкою спиною мірно перекочувалися тугі м'язи услід за рухом рук. Праворуч від нього на стіні на дерев'яних кілочках висіли легка недорога кіраса, яка ще видавала запах нової шкіри, наручні з декількома рядами виступаючих клепок, легкий бронзовий шолом-маска. Поруч притулилася до стіни знайома бойова жердина з кільцями бойових артефактів. Внизу біля неї стояли звичайні для воїнів високі чоботи-панчохи з тонкої м'якої шкіри. Усе це освітлював невеликий світляк, що висить в мідному кільці на стіні.

- Красивої ночі, Густінох’с! - М'яким контральто мовила наложниця, прочиняючи двері.

Воїн повільно розвернувся на табуреті і мовчки застиг, відкинувшись спиною на стіл та поклавши на нього зігнуту в лікті руку з клинком. Він простягнув вперед стрункі ноги та іронічно оглядав дівчину, яка стояла на тлі темного отвору дверей, немов шукаючи в гості якісь йому одному відомі прикмети. Ламіноль завжди дратувала ця манера коханця дивитися, немов на прислугу, яка дрібно нашкодила, але вигляду ніколи не подавала. Підійшовши впритул, запитала, нахиляючись через нього до столу:

- Гостриш зброю? А як твоя жердина? Може потрібно підзарядити?

При цьому немов ненароком зачепила кінчиком грудей обличчя, притислася стегном до боку і притьма відскочила.

- Красивої ночі, Ламіноль! - Нарешті перервав мовчанку воїн, відклав клинок на стіл і спробував схопити гостю за руку. Вона легко відхилилася, але не збільшила відстань, а одним плавним ковзаючим кроком притислася до хлопця з іншого боку.

- Ти сьогодні невеселий, воїн. Може насправді щось з жердиною? - Дівчина ледь торкаючись провела долонькою по мускулястих грудях свого партнера, рука слизнула животом нижче. - А ні, заряджання не потрібно…

Ламіноль поклала руки на чоловічі плечі, легко перекинула свою ногу через простягнуті ноги воїна і осідлала того лицем до лиця. Сарі наложниці і нижня спідниця високо задралися, оголяючи стрункі мускулясті кінцівки, які стояли на відполірованій дерев'яній підлозі на самих кінчиках пальців. Обидва мовчали, дивлячись в обличчя одне одному, не роблячи ніяких рухів - воїн розслаблено сперся спиною об стіл і поклав на нього лікті, а дівчина балансувала на пальцях ніг, злегка відкинувши спину назад і тримаючись за плечі Густіноч’са руками. Опісля двох ті зробила дуже повільний плавний рух тазом від низу до верху, на мить завмерла і так само плавно повернулася назад. Знову завмерла на кінчиках пальців, наче у па дивного танцю. Ще за ті рух повторився, пальчики на плечах воїна злегка дряпнули шкіру нігтями, мускуляста спина хлопця мимоволі напружилася, нечисленне світле волосся на руках встало дибки. За чверть ті Ламіноль відновила рух, щільніше притискаючись до Густінох’са, далеко відкинула назад голову з гривою волосся, а воїн міцно охопив дівочі стегна, щоб утримати рівновагу. Ще за мить він підхопив руками наложницю під сідниці і зробив крок до неширокого ліжка біля стіни, плутаючись у спадаючому дхоті…

- У тебе щось сталося, Густінох’с? - Запитала дівчина за пів таса, проводячи пальчиком вологими від поту грудьми коханця. Вона закинула голу ногу хлопцю на стегна, лежачи поруч на боці і поклавши голову на плече. Воїн розслаблено лежав на спині, однією рукою обіймаючи подружку. - Ти не радий мене бачити? Безглузда Ламіноль тобі надокучила?

Воїн помовчав, трохи відсунувся, так щоб бачити обличчя дівчини.

- Я збираюся в зворотню путь, додому в н'Гапутру. Нема чого тут робити, звичайних найманців і без мене вистачає, усім подавай воїна-мага. Вирішив повернутися. Мої надії на Ткет не виправдалися. Пусте, в клані покепкують пару зюф і забудуть.

Дівчина здригнулася, підвелася на лікті і заглянула в обличчя молодику. Той дивився у відповідь з тим самим іронічним виразом. «Плювок Хтонг'са! Після вагітності чоловічки ще й він! Як погано! Як невчасно! Каліса вимагає грошей, мінятися виглядом з людинкою невдовзі не зможу, воїн від'їжджає, а я досі не завагітніла. Що робити?» Вона уткнулася обличчям воїну в груди, зображуючи стримувані сльози, і гарячково міркувала. Голосно пошмигавши для вигляду носом, і кілька разів з силою примружившись, аби очі виглядали сумними, дівчина підняла до чоловіка засмучене обличчя.

- Що могло б тебе затримати? Без тебе мені не вижити - не витримаю, зірвуся, і капосна дружина князя мене стратить. Терпець уривається… Виносити її причіпки вже немає сил. Я сподівалася, ми разом спроможемось щось вигадати - ти хороший воїн, я хоч і дуже слабка, але все ж таки обдарована. Разом ми напевно і будемо потрібним воїном-магом, адже правда?

Воїн гмикнув, дивлячись на подружку вже без звичної іронічності. Він легко перевалив дівчину на себе, так щоб вона сіла в позі наїзниці йому на стегна, уважно вдивився в очі, ще раз гмикнув і надовго замислився. Першою не витримала Ламіноль:

- Чому мовчиш? Маєш сумніви? У чому?

- Ламіноль, ти хочеш, щоб ми стали бойовою двійкою? Я вірно тебе розумію? - Густінох’с знову дивився на неї з іронією. - Ти не уявляєш, що це таке! Сама загинеш й мене згубиш!

- Так. Не уявляю. - Відповідь дівчини воїна спочатку не здивувала, але продовження миттєво стерло кепкування. - Не знаю, як це правильно називається у вас, у воїнів, мені все одно. Двійкою, парою, зв'язкою, дуетом! Ти не відповів, що могло б тебе затримати? Навіщо ти приїжджав в Ткет?

- Навіщо? Зрозуміло, за тим, навіщо й усі інші - за грошима і славою! Ти хочеш мені це запропонувати?

У відповідь дівчина, дивлячись коханцю в очі, повільно заговорила, поклавши долоні на опуклі чоловічі груди і починаючи під час цього ті самі повільні ковзаючі рухи сідницями, як пів таса тому. Грива волосся звісилася на обличчя наложниці, кінчики легко торкалися голого торсу чоловіка, викликаючи ледь відчутне почуття збудливого лоскоту. Крізь волосся яскраво поблискувало, в такт розгойдуванням і неголосним словам, немигаюче око, немов ліхтарик під час танцю. Заворожуючого еротичного танцю.

- Я хочу запропонувати тобі... шанс на гроші і славу. Послухай, не переривай. Я розумію… твої сумніви з приводу бойової пари… двійки, без різниці. Але хіба лише у бою використовують оці двійки? Адже можна… займатися спостереженням, диверсіями, розвідкою! Усім тим, де від мене не буде... вимагатися мистецтво бойового мага, а мистецтвом Ілюзії я трохи володію! Дивися!

Під час розмови дівчина, не привертаючи уваги, прибрала одну руку з грудей партнера і непомітно вивільнила із складок сарі, яке лежало трохи вище узголів'я ліжка, свою половинку артефакту лічини. Вона стиснула частину диска в руці, легке посилання хсіі в накопичувач і на стегнах у приголомшеного воїна плавно рухається незнайома дівчина-людинка. За пів ті ілюзія зникає, згори знову Ламіноль. «Хоч би вистачило хсіі на активацію артефакту під час повернення до палацу. А байдуже, як-небудь повернуся, втрачати вже нема чого…» - проноситься очманіла думка. Наїзниця поступово прискорює рухи сідницями і в такт їм так само швидко промовляє, не даючи воїнові опам'ятатися:

- Бачиш, я можу бути корисною! Але щоб піти з тобою мені потрібно викупитися з клану Сивої Тополі - і я знаю як! Мені відомий таємний хід в палац - проведу тебе, намовлю прислугу Фрілан’са або прийму її вигляд, й ти викрадеш коштовності із скарбниці клану! Це буде кращою демонстрацією наших можливостей, як двійки лазутчиків! У обмін на повернення коштовностей, ти викупиш мене, і ще залишиться! Клан Сивої Тополі мовчатиме про таку ганьбу, але кому потрібно - дізнаються! Я стану вільна, ти отримаєш славу - і хто після цього відмовиться від наших послуг? Ну, погоджуйся! Так? Кажи «Так»! Боїшся? Який тоді ти воїн!? Так? Кажи! Так? Та-аааааааа-к-аххх!!!

Протяжний останній стогін сплівся одночасно з двох голосів, співпавши з різким рухом, яким Густінох’с подався назустріч подрузі, - він спробував обхопити руками її плечі, натомість дівчина прогнулася дугою назад, не припиняючи рухатися в скаженому темпі.

- Так. Так. Так. Так. Так. - В унісон лунали два голоси, поки не затихли. Викидайло біля дверей харчевні тривожно прислухався, косячи оком в темряву вулиці, потім з розумінням посміхнувся, зітхнув і спокійно застиг біля стіни. Він не помітив примарної тіні, яка промайнула біля воріт, так само як двома ті раніше Ламіноль не почула легкий шерех на даху навісу над балконом. Крім того, розпалена дівчина зовсім не звернула уваги на те, як її партнер у цю мить скосив око у бік дверей, непомітно засунувши під тонкий матрац ліву руку і намацавши там руків’я невеликого метального ножа.

- Я три тче приходити не буду. - Говорила в цей час Ламіноль. - Потрібно підготувати все в палаці, перевірити. Взагалі в місто виходити буду рідко - не хочу, аби з-за випадковості все зіпсувалося.

Воїн, мовчки, чекав продовження. Дівчина швидко вдягалась, гарячко розписуючі вигоди небезпечного плану.

Він не здогадувався, що подруга хоче його обдурити. Ну, не зовсім обдурити, проте сказала лише частину правди. Ламіноль не збиралася сидіти в палаці, але до хлопця приходити і правда не планувала. Густінох’с здивувався б, якщо побачив її наступного вечора на одному з ринків Ткета - ще не стемніло, і було дивно, чому Ламіноль так ризикувала. Уздовж закритих торгових наметів швидко йшла жіноча фігурка з обличчям, по очі укутаним традиційним шарфом. Вона не оберталася по сторонах, упевнено просуваючись в дальній край ринку, де стояли шатри постійних торговців, а не тимчасові навіси, які прибираються за один-два тче. Ринок був порожній, торгівля закінчилася, покупці розбрелися по домівках, а продавці підраховували бариш. Як завжди, ті й інші були невдоволені один одним. Лише починало сутеніти, скрізь копошилися кастагі-падальники, збираючи свою долю здобичі із сміття, недоїдків і випадково загублених речей - до темряви потрібно було встигнути вивезти все за місто, інакше не пустять сюди наступного тче. Цей ринок був одним з багатьох в районі Торгових рядів, не багатий, але і не бідний, він дозволяв прогодуватися цілому роду прибиральників, тому вони не хотіли втрачати цей шанс.

Фігурка впевнено просувалась до великого шатра в самому кутку площі, що сховався за рядом подібних. Вхід-запона була закрита, але крізь невелику шпарину пробивався яскравий відблиск світляка, який мерехтів усередині. Дівчина швидко огледілася по сторонах і прошмигнула в отвір - над головою мелодійно забрязчав дзвоник, потривожений коливанням тканини. Гостя зробила крок далі на освітлений простір і зупинилася, озираючись на всі боки у пошуках хазяйки. Шіварі Берулії ніде не було видно. Передня частина шатра, де стара знахарка приймала відвідувачів, була порожня. Ламіноль з цікавістю оглядала жмутки трав, підвішені на тонких мотузках над головою, полиці, що стояли праворуч, драбинкою підіймаючись вище за її зріст - вони були вщерть заставлені флаконами, горщиками, коробочками з чимось пахучим. Ліворуч був величезний стіл, щільно уставлений різними місткостями, пляшками, статуетками звірів, комах і якихось невідомих чудовиськ-лоо’таргі. Далі за столом, біля стіни шатра височіла кам'яна статуя Ріслуани, богині життя і материнства, у вигляді жінки, яка тримала паросток у простягнутих перед собою долонях «ківшиком». Перед столом розташувалися три легкі бамбукові стільці зі вигнутими спинками. Усе це було осяяне двома світляками, підвішеними трохи вище за середній зріст на тонких мотузках. У минулі відвідини Ламіноль не встигла усе це розгледіти - одразу проходила до дальньої, житлової частини. Сьогодні, увійшовши до шатра, наложниця теж попрямувала далі, але негайно зупинилася - перед очима промайнув образ маленької змійки біля ноги. З побоюванням косячи у бік закритого запоною проходу на житлову половину шатра, Ламіноль швидко підійшла до столу, оглянула флакони з різнокольоровими рідинами і сховала три з них під сарі. Повернулася до входу і завмерла із спокійним, очікуючим виразом.

Минуло п'ять ті, нечутно заколисалася запона, з-за неї виринуло незворушне обличчя хазяйки, як завжди укутане шарфом по самі очі. Ці очі оббігли пізню відвідувачку з голови до ніг, трохи затрималися на животі, слизнули по руках без єдиної прикраси - шіварі коротко кивнула і сховалася усередині. Ламіноль відкинула тканину завіси і увійшла до знайомої частини житла. Берулія сиділа спиною до неї на улюбленому невисокому ослінчику, наложниця теж зайняла звичне місце на лаві, уважно оглянула підлогу навкруги, примружила очі, намагаючись розглянути щось в сутінках під стіною. Страшної змійки ніде не було видно - напруга трохи відступила.

- Легкого вечора, шановна шіварі! - Ламіноль намагалася говорити спокійно, не видаючи власної внутрішньої напруги. - Як ваші справи? Чи гарно закінчилися для вас минулі тче?

- До сьогоднішнього вечора все було чудово. - Не дивлячись на гостю, шіварі голосно втягнула паруючий напій з багатої скляної чашки і замовкла. Традиційний шарф зараз не був обмотаний навколо голови, відкриваючи низ обличчя із запалими щоками і несподівано яскравими губами.

- Я ні в чому вас не звинувачую, шанована! У мене немає до вас ніяких претензій! - Наложниця не звернула уваги на холодний прийом. Вона благально склала руки на грудях, пару разів глибоко зітхнула, опустила очі долу. - Ви чесно мене про все попередили. Що ж, така доля. Але мені більше немає до кого звернутися. Прошу вас, останнє прохання, в ім'я моєї наставниці, мудрої Глар'са. Мені більше немає до кого звернутися...

Шіварі мовчала. Дівчина теж. У шатрі лунали розмірені звуки маленьких ковтків гарячого кафоля. За півдюжини ті вони припинилися, почувся звук поставленої на тверду поверхню чашки, рипіння старого ослінчика і легке покашлювання, з яким стара шіварі прочищала горло. Ламіноль підняла очі - і зустрілася з уважним поглядом хазяйки. Слова, переконання, хитрощі - все, що наложниця збиралася сказати, застигли на язиці.

- Колись мені було стільки ж лоз, як тобі… - Не відводячи очей почала Берулія тихим голосом. - Я була дочкою торговця-сірого, готувалася вийти заміж за партнера батька. Наш рід був ні бідним, ні багатим. Звичайним. Займалися постачанням тканин з сусіднього князівства. Невеликий заробіток, але дозволяв мати будиночок на околиці Ткета. Тієї лози рід переслідували нещастя - два каравани були захоплені розбійниками, довелося наймати охорону з воїнів, до того ж і ціни на тканину впали. Охорону винайняли у борг. Рід розраховував покрити все за рахунок одної вдалої оборудки. Усього цього я не знала. Розповіли потім, коли віддавали мене в клан воїнів-охоронців за борги. Мене запроторили до загороди лісових рабів, які працювали на пальмових плантаціях, адже нічого корисного не вміла робити. Там пощастило познайомитися з Глар'са, твоєю співкланівкою, яка потрапила туди теж за борги на пару тче раніше за мене. Я не була домашньою дівчинкою, з дитинства ходила з караваном, знала ціну життя, але переміна була занадто несподіваною. Можеш уявити, що означає для міської сірої робота в джунглях цілими тче, а потім ніч серед зелених? Ніхто мене не жалів. Ніхто. До Глар'са ставилися інакше - вона була своя, кастагі-зелена, хоча теж перепадало чимало. Вона допомагала мені, не знаю з якої причини. «Якщо заплющити очі - буде легше» - сказала нова знайома на третю ніч, коли мене тягнули в кут загороди троє здоровезних зелених. Легше не було, але все ж таки це допомогло переляканій сірій пережити ті декілька зюф і не зламатися. Це і те, що іноді вона йшла замість мене, коли відчувала, що не стримаюсь, і тоді можуть просто придушити в темряві. Мене так і не викупили, ще за п'ять зюф потрапила на очі старому шіварі цього клану лісових кастагі і той забрав до себе. Я не вважалась у власному клані обдарованою, проте мала слабкий дар до магії Життя, у нього не було учениці - минуло дві зюф і стала дружиною шіварі, а минуло кільце - шіварі клану, ще одне кільце - його княгинею. Можна сказати, що для мене все закінчилося вдало. Так само, як і для Глар'са - ми зрідка зустрічаємося, коли ваш балаган буває в Ткеті. Але я все одно почуваюсь зобов'язаною перед нею. Ще за два кільця я витягнула свій новий клан з рабства - школа торговців-сірих не забулася, потім пішла. Вже багато лоз живу в Ткеті, торгую зіллям - клан поставляє потрібні рослини і органи, натомість віддаю їм більшу частину заробленого. І ось з'являєшся ти і кажеш: «Мене послала Глар'са». Я хочу, аби ти розуміла чому, такі як я і Глар'са, намагаємося допомогти тобі… зупинити... застерегти... Але не відмовити, хоча іноді здається, що краще б я пішла замість тебе.

Стара шіварі замовкла, а Ламіноль не знала, що сказати у відповідь. Вона почувалась незручно, немов намагалася обдурити когось з власного клану, а не чужу стару. Хоча, зовсім і не стару, а однолітку тіточки Глар'са, та на додаток ще і княгиню. Нехай з клану лісових кастагі, але княгиню. «Чи змогла б я стати княгинею лісових рабів?» - промайнуло питання. «Та ну, хіба це важко. Будь-хто зможе». Заспокоєна цією приємною думкою, Ламіноль сказала:

- Я думаю, тітонька Глар'са схвалила б моє прохання. Якби справа була лише в мені, то не наважилась вас турбувати ні зараз, ні раніше. Я турбуюсь за клан і повинна все виправити за будь-яку ціну.

- То що ж ти хочеш, дитятко?

- Мені потрібна отрута. - Дівчина не відводила погляду від хазяйки. - У мене немає іншого виходу. Тортури в застінках Фрілан’са - це не загорода рабів. Я хочу мати можливість піти, якщо справа обернеться зовсім вже погано.

- Навіщо поспішати, дитятко? Невже все настільки безнадійно?

- Так. Мені потрібна отрута, яку не можна визначити. Я не хочу, щоб хоч хтось здогадався про моє рішення.

Берулія в здивуванні підвела брови, але промовчала. Вона підвелася зі свого широкого ослінчика, пройшла до правого краю, де стояла величезна скриня, і дюжину ті порпалася в її вмісті, щось бурмочучи собі під ніс. Повернулася, ткнула до рук Ламіноль невеликий шкіряний мішечок і попрямувала на своє місце. Задумливо подивилася на відвідувачку.

- Це дуже рідкісна отрута, дуже. Мені дісталася випадково, в обмін від одного мага-алхіміка. Він казав, наче склад цієї отрути давно усіма забутий, заснований на рідкісній рослині, та не має ні смаку, ні запаху. Краще всього розчинити в чомусь і випити, зброю не масти - після висихання втрачає силу. Не розумію, навіщо тобі потрібна саме така отрута, але це твоє рішення. Діє за пів таса після вживання, не раніше. Протиотрути немає, хоча маги можуть очистити кров, якщо вчасно помітять. Але, ти ж не для них просиш, сподіваюсь?

- Спасибі, шіварі. Я теж сподіваюся, що це мені не знадобиться, але хочу бути готовою. - Не прощаючись, наложниця вислизнула з шатра і швидким кроком попрямувала в палац. Вона не чула, як їй услід шіварі пробурмотіла: «Готовою? До чого? Ой, дитя, у мене нещодавно цілий клан був, таких як ти, «розумників». Не визначався… навіщо? Тобі вже не все одно буде? Ну-ну, подивимося, що взяла у мене зі столу... еліксир нічного зору, малий лікувальний, малий бойовий. Що ж, значить, я все вірно вчинила. А Глар'са все поясню під час зустрічі, у разі чого».

Настрій наложниці покращав уперше за останні декілька зюф. Стрімко пересуваючись вечірніми вулицями, Ламіноль посміхалася пробудженим надіям. З отрутою все склалося вдало, хоча дівчина дуже сильно побоювалася, що стара шіварі відмовить. Та і еліксири прихопила теж дуже вчасно. Можна сподіватися, що з усім іншим теж повинно відбутися добре. Ну, не може ж їй постійно не щастити? Найголовніше, ніякої хсіі, ніяких заклять і ніяких магів - від цього лише суцільні негаразди. Чим простіше план, тим легше - і тоді все буде до пуття. Ця підла Каліса самовпевненно вважає, ніби загнала її в кут? Ось й ні, подивимося ще хто кого. Воїна, звичайно, трохи шкода, але що тут вдієш - він і так збирався від'їжджати, тому навіщо жалкувати за кимось, хто її не цінує і забагато знає? Вони усі відповідатимуть перед Ламіноль… може бути, навіть ця страшна магиня Фрілан’са.

* * *

…чи могли викладені вище причини призвести до іншого підсумку? Звичайно, могли, але я нескінченно радий, що результат виявився таким, яким є. Незважаючи на усі перенесені страждання, безліч жертв, безповоротні зміни нашого суспільства, можливий занепад лємаргської цивілізації - я радий. Адже усього цього могло не статися, і Каструм був би позбавлений чергового шансу. Він знову занурився б в кругообіг подій із заздалегідь передбачуваним результатом. Наприкінці свого життя я цілком інакше дивлюся на дії Ламіноль, у мене не залишилося до формальної матері ненависті або злості. Я повторив замолоду багато з її помилок і не маю права після цього засуджувати ту молоду, недосвічену дівчину. Ми обоє - усього лише причини змін, які сталися, і майбутніх, які ще відбудуться... І я вважаю - це прекрасно».

Аркуші з архіву

Аркуші з книги «Навчання мистецтву управління хсіі».

Ознайомлювальний курс лекцій в Академії магії міста Ткет.

«…за допомогою якої ви впливаєте на оточуючу вас хсіі. Але й вона, у свою чергу, впливає на вас і вашу внутрішню силу.

Коли ж починається і чим обмежується цей взаємний вплив? Як залежить від нього ваша магічна сила і що треба знати, аби випадково не зашкодити їй? Основні правила, які дозволяють застосувати притаману вам від народження обдарованість без шкоди для себе, і будуть наразі темою нашої лекції. Сьогодні я розповім про першу відчутну взаємодію обдарованого та оточуючої його хсіі. Про ритуал, який проходить практично будь-який лємарг, а вже обдарований - так напевно. Це відомий усім вам по дитячих спогадах ритуал гомар’ітугпа - встановлення магічного блоку. Як я казав раніше, «сира» або «дика» хсіі, яка звідусіль оточує нас, без упину взаємодіє з вашим «насінням»-хсіітумбом - органом, за допомогою якого обдарований сприймає розлиту навкруги магічну енергію і може скеровувати її. Проте навколишня енергія теж впливає на хсіітумб і не завжди цей вплив нешкідливий, тим більше, якщо обдарований ще занадто малий.

Вже в череві матері приблизно в період десятої-дванадцятої зюф вагітності хсіітумб майбутнього мага може бути схильний до впливу навколишньої хсіі. Приблизно в цей час відбувається розмежування аур матері та плоду, формування хсіітумба дитини і його перші контакти з зовнішньою енергією. Чим більш обдарована майбутня дитина, тим більше схильна до ризику отримати від народження магічний опік або магічну сліпоту. Уявіть собі, що ви уперше привели малюка з темної кімнати на кухню - що він робитиме? Він несподівано побачить нові яскраві предмети і явища, небезпеку яких не в змозі оцінити, але помацати які дуже-дуже кортітиме. Тим більше, якщо така дитина від народження напрочуд допитлива і рухлива, як ми кажемо - обдарована. Звичайно, малюк спробує як можна ближче розглянути вогонь, танцюючі бульбашки в киплячій олії або ткнути собі в око вістря ножа - що призведе до травми або каліцтва на всі наступні часи. У справжньому житті ми зазвичай не пускаємо малих дітей на кухню до тих пір, поки не навчаться розрізняти і оцінювати небезпеки, які оточують їх. У випадку з обдарованими та хсіі цього зробити ніяк неможливо, адже ми усі живемо на цій магічній кухні і нам нема де подітися звідси! До того ж магічне сприйняття у обдарованої дитини починає працювати ще до народження! Навкруги киплячі казанки хсіі, які дитина не боїться і не може оминути через те, що ще не навчилася ходити «кухнею». Ви запитаєте: А чому не обпалюємося ми, дорослі, які теж живуть біля цих страшних котлів? Усі ми вміємо «прикривати», «укутувати» власний хсіітумб, немов примружувати магічне око за допомогою техніки гомар’ітугпа - тому звичайні «дикі» сплески енергії нас не сліплять і не обпалюють! Так-так, юнак біля вікна, саме так, як ви і показуєте у мене за спиною.

Отже, ритуал гомар’ітугпа - перший з найважливіших ритуалів в житті обдарованого. Він проводиться у віці близько трьох лоз з усіма, у кого очікується прояв дару. Саме у зв'язку з тим, що до цього віку проходження ритуалу гомар’ітугпа вважається занадто складним та ризикованим, і пов'язані звичаї переховування вагітних та породіль в спеціальних притулках, якнайкраще захищених від дії природної хсіі. Також через це вагітних намагаються якнайменше обстежувати і лікувати за допомогою прямого впливу хсіі - це може пошкодити хсіітумбу дитини. Багаті клани мають окремі власні сховки, клани побідніше звертаються за допомогою до храмів Матері Ріслуани, які найчастіше і знаходяться в таких захищених місцях. Там дитина з матір'ю зазвичай і живуть до моменту проходження першого ритуалу. Усе це більшою мірою стосується кланів вищих каст, де вірогідність народження обдарованого досить висока. Нижчі ж рідко дотримуються згаданих умов - їх життя і могутність кланів найменше залежать від хсіі, простіше кажучи, їм цей ритуал менше потрібний.

Сутність самого ритуалу полягає в насильницькому створенні у дитини постійного підсвідомо підтримуваного магічного блоку. Він ніби відсікає власний хсіітумб від контакту з бурхливою навколишньою магією, примружує магічне око. Методика досить проста і вироблена нашими стародавніми пращурами упродовж багатьох дюжин кілець. Перед проведенням ритуалу дитина декілька тче не їсть, а під час самого ритуалу не дають і пити. З самого ранку малеча знаходиться в місці, максимально захищеному від впливу хсіі поряд з матір'ю і декількома досвідченими наставниками. Дитині не дозволяють заснути, заплющити очі, відволіктися і примушують без кінця повторювати один і той самий ритмічний вірш-закляття. Під час цього в очі направляють тонкі промені-потоки хсіі, заломлювані спеціальними кристалами-артефактами гомар’ітугпа. Для дитини ніби відтворюють шаленство магічної енергії навкруги, яке вона мала б сприймати за допомогою свого «насіння»-хсіітумба. Через деякий час втомлений мозок немов «вимикає» сприйняття хсіі - тоді малюку дозволяють трохи перепочити і повторюють процедуру. Так триває до тих пір, поки дитина не починає миттєво «закривати», примружувати свій магічний зір під час спалахів дикої хсіі. Поступово малюк починає сприймати лише звичайний світ, а у мозку на підсвідомому рівні звучить вірш, блокуючий магічне око, - тоді ритуал вважається завершеним. Надалі, коли дитина дорослішає, обдарованого наново вчать дивитися на навколишню хсіі магічним зором, щоб не засліпити або не спалити собі хсіітумб, але це тема окремої лекції.

Що ще додати? За тривалістю проходження ритуалу гомар’ітугпа уперше судять про рівень обдарованості дитини - чим довше, складніше і болючіше відбувається ритуал, тим вище обдарованість. Це і зрозуміло, адже чим краще, чутливіше хсіітумб у дитини, тим складніше привчити його до блокування. Якщо ж ритуал пройдено швидко і без зусиль, то, найвірогідніше, дару у дитини немає, тобто він від народження і так закритий від хсіі - не бачить її і не зможе в майбутньому впливати. Я вже згадував раніше про випадки, коли не пройшовши ритуалу дитина випадково піддається дії хсіі - тоді можлива магічна сліпота або так званий магічний опік. Якщо це не спричиняє за собою яких-небудь інших неприємних наслідків, то такі діти ростуть в клані як звичайні необдаровані. Але існує ще одна неприємна ситуація, яка виникає внаслідок не проведеного вчасно з обдарованою дитиною або невірно проведеного ритуалу гомар’ітугпа, - я зараз маю на увазі сумнозвісних хсілає{ Хсілає - «спостерігаючі всередину»(вис. говірка). Обдаровані, які в дитинстві з'їхали з глузду або стали аутистами із-за нездатності розрізняти звичайний навколишній світ і світ хсіі.}, що означає «спостерігаючий всередину» в перекладі з високої говірки. Найчастіше це відбувається в нижчих кастах або бідних кланах, де або зовсім не проводять ритуал або не уміють правильно робити. Ви усі бачили хсілає, які сидять біля входів в храми Матері Ріслуани, збираючи підношення відвідувачів. Їх залишають в храмах після невдалого ритуалу або приводять туди, якщо ритуал не проводився, а дитина виявилася обдарованою і самостійно не впоралася з картинкою магічного сприйняття світу. Таке трапляється через те, що хсілає живуть одночасно в двох світах - звичайному та магічному, не можуть розрізнити й роз'єднати їх подумки, не розуміють сенсу звичайних понять, якими користуються інші. Серед них можуть бути дуже обдаровані маги, дуже. Ось лише користуватися власною обдарованістю вони ніколи не будуть. За традицією, що склалася, з хсілає найчастіше вибирають евейтар - молоде тіло для перенесення аури і свідомості від якогось старого мага.

Ось з-за таких можливих наслідків ритуал гомар’ітугпа вважається другим днем народження. У деяких кланах дотримуються стародавнього звичаю - до проходження гомар’ітугпа не давати першого імені, тобто дитина не вважається народженою до проходження ритуалу.

Окремо підкреслю, що магічний блок гомар’ітугпа - це не магічний щит, який захищає від впливу хсіі. Це не щит вогню, не кам'яна стіна - нічого схожого на захисні закляття. Гомар'ітугпа лише дозволяє розділити у свідомості обдарованого навколишній світ на магічну і звичайну частини, полегшити їх сприйняття. Тому атакуюче закляття вогнекулі однаково уразить і обдарованого і необдарованого, але обдарований спроможеться ще й побачити який красивий хвіст з розсіяної хсіі залишає за собою бойова магія».

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.