Глава 8. Танок квантів

Диво. Усі ми з дитинства сподіваємося та чекаємо на нього. Шкодуємо, що чудес навколо замало, а неприємностей забагато. Засмучуємося, в очікуванні, якщо диво досі не відбувається, а неприємності не очікувано трапляються - і це дратує. З часом ми починаємо розуміти: Святий Миколай не приніс іграшкового паровозика, не тому, що я погано поводився, а тому що начальник на маминій роботі закінчений козел; аборти трапляються не лише у тієї дурепи з п'ятого поверху, а й у мовчазної відмінниці-одногрупниці; веселий прапор з сусідньої роти, з яким ви чудово бухали учора ввечері, сам вас заклав командирові, аби не піти в позачерговий наряд, - і ставимося до цього з кожним разом більш спокійно. З одного боку, це означає: з віком неприємності припиняють так дратувати бо трапляються досить часто, стають звичними, із зрозумілими причинами. З іншого боку, це не дає відповіді на питання: Чому дива відбуваються так зрідка та чому їх причини залишаються незрозумілими?

Не потрібно засмучуватися - навколо вирує величезне море чудес, які ми не спроможні побачити. Вірніше, не бажаємо помічати, не розуміємо.

Що є диво в загальному сенсі? Це щось, що конче відрізняється від стандартно прогнозованого результату деяких пересічних подій. Це значне несподіване відхилення від якихось наших звичайних усереднених планів, яке не відповідає розрахунковому показнику.

Але хто сказав, що чудеса мають бути виключно гарними? Лопнуло колесо на швидкості в сто кілометрів, селевий потік змив село в прірву, у борщ неуважно насипали в два рази більше солі. Різко, незвично, нестандартно? Так, ще й як!

Будь-яка наша невдача - це теж диво. І ось, якщо дивом рахувати також будь-яке погане відхилення від розрахункового результату, то ми будемо миттєво поховані потужною хвилею мерзенних, неприємних чудес. Величезним, сука, океаном зовсім нікому не потрібних чудес…

На горищі старих шкільних майстерень селища Мирне було задушливо до паморок, дах з оцинкованого заліза за день так напікся, що обпалив би руку до пухирів, якби хтось наважився його торкнутися. Крізь маленьке віконце горища, запорошене, в павутині з усохлими мухами, на підлогу падав яскравий стовп сонячного світла. У ньому повільно рухалося декілька порошинок, піднятих з підлоги якоюсь нез’ясовною силою. Вони крутилися в нерухомому повітрі, то ховаючись в густу тінь, то знову спалахуючи в сліпучому літньому промені.

Невідома сила, що підняла їх в цей стомливий спекотливий танок, сиділа на підлозі горища в самих лише сімейних трусах, шалено пітніла, обтікала, але намагалася читати старий підручник фізики за десятий клас. «Коли ж закінчиться ця клята спека? Швидше б вечір - прийде прохолода і хоч поїм, бо шматок до горла не лізе. Втім, біс з ним, переб'юся, а ось води залишилося всього пару ковтків», - Гришка з жалем покосився на півтора літрову пластикову пляшку. В'яло перегорнув сторінку, і в повітря здійнялася чергова група порошинок. «Як ми вчили усе це в школі? Адже мені фізика подобалася, а зараз нічого зрозуміти не можу. Може скло вибити - хоч якийсь вітерець буде?» - без зв’язку подумав він. Григорій Михайлович Маханко ліниво підвівся і обережно підійшов до невеличкого вікна. Крізь нього було видно порожній двір сільської школи з пофарбованою білим вапном стіною вуличного туалету. Поряд був зарослий невисокою травою спортивний майданчик, увінчаний скошеною набік стійкою баскетбольного щита, під яким ліниво рилися в пилюці три білі курки. Трохи вдалині розташувалася стандартна цегляна будівля школи, крита старим позеленілим від часу шифером. «Ні, не буду», - вирішив він. «Дід сторож туди-сюди ходив, раптом помітить. Протримаюсь до вечора, а там потрібно щось вирішувати. А що?» Роздратовано набурмосився, пробрався назад, повз звалені купою поламані старі парти, і всівся на каремат, розстелений біля опори крокв. Узяв до рук підручник, знову покосив на пляшку з водою, глитнув спраглим горлом і замислився про події останнього тижня.

* * *

За чотири дні після втечі Гришки від мусорів, він сидів у тих самих старих шортах на балконі красивого дачного будиночка, і ліниво мружився на відблиски яскравого сонця в хвилях широкої протоки, одного з рукавів дельти Дніпра, що починалася тут. Від дачі, де його раніше ховав Костік, до цього будиночка напрямки було не більше трьох-чотирьох кілометрів, але це Гришку аж ніяк не турбувало. Настрій був відмінним, і він був собою неабияк задоволений. Тоді, чотири дні тому, вирішивши «оживити ситуацію», здзвонивсь зі своїм товаришем і попросив допомоги. Метелик, так серед своїх звали Серьогу Мотилевського, був знайомим дитинства по спортивній секції. Гарний спортсмен, поціновувач дівчат і їх улюбленець, він був на пару років старшим за Гришку. У дитинстві сором'язливий і невпевнений Маханко по-доброму заздрив товариськості Серьоги і його вдачі по життю. У дорослому віці Метелик був так само упевнений, мав невелику мережу магазинчиків в їх місті і показну дачу, якою по праву пишався. Час від часу там збиралися колишні спортсмени, які виросли і добряче погладшали, аби згадати «дитинство золоте». Бачився Гришка з ним не часто, але підтримував непогані стосунки. Загалом, коли він подзвонив Метеликові і плутано розповів про важку ситуацію, той не намагався щось випитувати телефоном, а прямо сказав під'їжджати на його дачу. Там, вже детально вислухавши Гришину історію і всілякі версії, Метелик без роздумів дав ключі від власного човна і обіцяв забрати Гришиних дружину та дочку з міста та привезти сюди, на дачу. Гришка ж на моторці підплив з боку річки до нафтобази, потинявся там для вигляду по декількох відділках, де його знали, наполегливо розпитуючи про якісь загублені неіснуючі документи. Потім придбав у крамниці пів літру і повернувся на дачу сторожа Міхалича, тягнучі на буксирі позичену моторку. Сховавши човен Метелика в протоці, пішов героїчно чекати в засідці на дереві хто ж клюне на виставлену принаду. Клюнуло так, що в лихоманці після втечі в темряві мало не налетів на буй фарватеру. Діставшись дачі Метелика, коротенько все тому розповів і, випивши триста грам від нервів, влігся спати.

Під час зустрічі на ранок Людка утнула невеличку істерику, але швидко подобрішала, коли Гришка обіцяв за тиждень вирішити усі проблеми. Заспокоївшись, вона з суто жіночою безпосередністю пройшлася з екскурсією двоповерховим дачним будиночком Метелика, мовчазно зиркаючи у бік Григорія Михайловича. «Можуть же люди, а ти…» - немов промовляли стиснені губи і примружені очі. Маханко і без цього відчував провину, тому ходив за дружиною наче теля за мамкою та покірливо піддакував. Остаточне примирення настало, коли вони удвох прослухали записи на телефоні Костіка. А там було що послухати.

Перед Гришкою розгорнулася доволі не мудра, але від цього не менше для нього драматична картина під робочою назвою «Розведення лохів за пиріжок з капустою». На телефоні Костіка були записані його розмови з керівництвом нафтобази, операми і якимось Іраклієм Леонідовичем, що керував усім цим кидаловом. Прослухавши все під здивовано-обурені вигуки Людки, Григорій Михайлович Маханко відчув себе дурним бичком, веденим на забій упевненою рукою невблаганного різника. Роль жертви для нього відводилася з самого початку, і схему цю провертав Костік зі своїм шефом неодноразово. За хабарі начальство нафтобази і митниця заплющували очі на відвантаження нафтопродуктів без належного оформлення і сплати податків. В якості цапа відбувайла виставлялася людина, що винаймалася на роботу як представник фірми. Нібито за її підписом оформлялися гарантійні листи із зобов'язанням сплати належних сум впродовж декількох місяців після відвантаження. Контролював увесь процес постачання товарів і розміщення потрібних, компрометуючих Гришку паперів, саме його напарник Костік. Цим і пояснювалися приязнь та підвищене заохочення відставного опера при нагоді рознести документи відділками нафтобази. Він же домовлявся з місцевими органами про те, коли затримувати Гришку. Як кажуть, невибагливо і із смаком. У випадку з Маханко все пішло навкоси через втручання Петровича і боягузтво слідака, інакше сидіти б йому весь цей час під слідством, а не відпочивати на дачі. Крім того, у аферистів виникли якісь труднощі з реалізацією і необхідно було трохи згаяти час.

Зараз Людка з дочкою різали внизу під деревом салат і бутерброди, а умовно помилуваний Гришка відпочивав і будував полум’яні плани помсти. Карта пам'яті телефону, ретельно упакована в невелику, порожню коробку від цукерок, лежала біля дружини на столі. На сімейній раді було вирішено передати докази Петровичу і чекати вказівок. «Віддам записи Петровичу і почекаю пару днів. Нехай підготується. А там можна і Костіка з Іраклієм Леонідовичем за вим'я суче потримати», - мстиво думав Маханко. «Саджати мені їх резону немає - морочливо буде, та й відмажуться все одно. Тим більше тут і місцеві мусори замішані, і начальство нафтобази. Не моя вагова категорія... А ось викачати з покидьків грошенят у вигляді моральної компенсації - це можна». Під ці заспокійливі думки він задрімав в затінку від натягнутої над балконом парусинової тканини. Високий очерет на березі вже підсохнув на літній жарі і навіть під слабким вітерцем видавав монотонне шурхотіння жовтувато-зеленим листям. З протоки тягнуло прохолодою, крізь легку дрімоту Маханко почув гудок невеликого танкера-бункерувальника, що йде по ній. «О, мабуть для чергового лоха наживку тягнуть», - трохи розплющивши око, подумав він. Знизу чулися неголосні докори Людки: «Навіщо ти ковбасу на татовій коробці ріжеш? Важко дощечку узяти? Вчу, вчу тебе - і все марно!» - лаяла та дочку, яка виправдовувалася тихим голосом. «Що означає, ти вимиєш? Як ти її вимиєш, адже вона паперова. Витри серветкою і прибери зі столу. Та не до риби прибери!» - в голосі дружини почулося роздратування, вона починала заводитися. «Йди батька поклич, обідати будемо», - Людка відіслала дочку за ним. Раніше Гришка спробував би вступитися за малу, але зараз було навіть приємно чути цю незначну тяганину, яка нагадала спокійне життя до усіх неприємних подій. Не чекаючи запрошення, почав спускатися. «Потрібно буде теж дачу купити, якщо вдасться грошей з Костіка викачати», - промайнула у нього зловтішна сита думка.

Минуло ще два дні після того, як Метелик відправив Петровичу здобуті Гришкою записи. Про всяк випадок вирішено було зробити це кур'єрською службою з доставкою додому, щоб Серьогі самому не світитися біля будинку Петровича. Метелик чомусь був упевнений, що за будинком старого слідчого повинні обов'язково стежити, а зв'язати його відвідування Петровича з Гришкою особливо важкої розумової праці не склало б. Сам Григорій Михайлович в цьому упевнений не був, але сперечатися не став. Вирішив, що Метеликові, який мужньо пройшов лихі дев'яності на ниві бізнесу і при цьому не лише вижив, але і примножив статки, можна в цьому питанні повністю довіряти. Не останню вагу мало і те, що зухвалий запал, який вилився у вдале викриття Костіка і подальшу не менш вдалу втечу, поступово вичерпався. Григорій Михайлович знову став вростати в шкірку звичайного пересічного мужичка, обережного, не схильного приймати різких рішень. У записці, вкладеній до коробки із записами, стисло виклав останні події і повідомляв Петровича, що чекатиме того на міській набережній ввечері третього дня з восьмої до десятої. Маханко навмисно вибрав це в літні вечори людне і добре освітлене місце. Туди можна було спокійно під'їхати водою на моторці, і постежити з темряви за ситуацією, залишаючись непоміченим. Метелик обіцяв навісити на човен узятий у сусіда напрокат японський двигун Судзукі. «Про всяк випадок, так спокійніше», - сказав він, сплюнувши при цьому три рази через плече. Про всяк випадок мотор або про всяк випадок сплюнув - Григорій Михайлович не зрозумів, але уточнювати не став. Від допомоги Серьоги, який запропонував або бути «на кермі» в човні або підстрахувати на березі, Маханко відмовився. «Ти краще моїх «прикрий», якщо що…», - попросив трохи схвильовано.

* * *

Увечері третього дня, попрощавшись з розгубленими дружиною і дочкою, Гришка висунувся на моторці до місця зустрічі. Трохи більше десяти хвилин ходу в спадаючих сутінках, і він вже навпроти набережної. Заглушивши мотор метрів за п'ятнадцять від берега, Маханко став уважно оглядати натовп, який втомлено гуляв біля води. Бути упізнаним не боявся - якщо розгледять з берега човен, то зрозуміти, хто в ньому сидить, точно не спроможуться. І справді, безтурботні люди взагалі не звертали на нього уваги - були зайняті цікавішими справами: пили пиво і горілку на літніх майданчиках, погойдували стегнами або розпрямляли плечі на алеях скверу, відкушували або облизували безліч порцій морозива. З боку берега над водою розносився розмірений гомін безлічі голосів, що зрідка переривався звуками музики. Від східців набережної, що ведуть до води, пролунав вибух сміху і одразу ж за ним гучний сплеск - хтось з веселої компанії, яка перебрала міцного, вирішив освіжитися і прямо в одязі стрибнув у воду. До них несхвально повернулося два фанатика-рибалки, які стояли з вудками трохи далі біля перил огороджування. Петровича ніде не було видно. «Спізнюється дід. Може теж оглядається», - спокійно подумав Григорій Михайлович. У появі старого слідчого він був цілком упевнений. Щільніше закутавшись в легку куртку з-за прохолоди, що потягнула від води, Гришка почав повільно підгрібати веслом, щоб не зносило течією. Пролетіло біля півгодини, старий слідчий не з'являвся, набережна вирувала гулящим людом. Ще за годину Маханко почав нервувати. До десятої залишалося менше п'ятнадцяти хвилин і в душі з'явилося неясне почуття занепокоєння, розуміння, що пішло щось не так. Напружено вдивляючись в гуляючих, Григорій Михайлович ризикнув підпливти трохи ближче, щоб можна було розгледіти обличчя людей, які сиділи за столиками трохи в глибині скверу. Правда, довелося задля цього встати в човні на повний зріст і уважно тримати рівновагу на слабких річкових хвилях. Ще за двадцять хвилин Гришка у відчаї прогріб двічі уздовж усієї набережної, наплювавши на обережність. Петровича ніде не було. «Що ж ти робиш, старий пердун! Ну, не хочеш допомагати - так прийди і скажи!» - з несподіваною ненавистю подумав він. До одинадцятої години Григорій Михайлович остаточно спікся й достиг. Підплив до правого краю набережної, де в темряві починався невеликий пірс для відстою річкових буксирів, і завів човен під нього. Прив'язав моторку до металевого троса, на якому висіли в якості шанців одна над іншою старі автопокришки, і обережно видерся ними вгору. Уваги на нього ніхто з гуляючих людей не звертав, більшість знаходилася вже добряче напідпитку або упевнено йшла до цього стану. Багато, досягши заданого результату, прямували до виходу із скверу видаючи різні звуки, залежно від кондиції і настрою. Влаштувавшись за однією з таких компаній, нервуючий Маханко повільно перетнув увесь сквер і вийшов до стоянки таксі. «Дяка Костіку за гаманець – хоч є чим розплатитися», - з цією думкою пірнув в салон вільної машини і назвав адресу.

Десь за двадцять хвилин машина зупинилася в двох кварталах від будинку Петровича, у спокійному районі міського приватного сектору. Неквапливо просуваючись освітленими вулицями, Григорій Іванович подумки вигадував різні уїдливі фрази, які висловить старому слідчому, що підступно здрейфив. При цьому не забував уважно роздивлятися навкруги й вперед, у будь-яке скупчення тіней, іноді на хвилину або дві завмираючи під яким-небудь деревом або огорожею. Серце прискорено гупало в грудях, губи пересохнули, а долоні, навпаки, спітніли. Пройшовши в такому напруженому стані протилежною стороною вулиці повз будинок Петровича, Гришка не помітив нічого підозрілого. Вулиця була порожня, лише нічна мошва вилася вгорі, навколо ламп нічних ліхтарів. Почекавши ще пару хвилин в густій тіні вишневого дерева, Гришка швидко шмигнув на бік будинку Петровича і обережно підійшов до огорожі. Намагаючись не шуміти, підійнявся стволом розлогої абрикоси трохи вище за край цегляної кладки і всівся на товсту гілку. Звідси увесь двір був видимий з кінця в кінець, гарно освітлений з вулиці. Добре розрізнялася веранда, прибудована по місцевих звичаях до стіни будинку, відчинене вікно, затягнуте тонкою сіткою, і густа темрява у кінці будівлі, де починався город. Зовнішні двері до хати теж були відчинені, дозволяючи побачити тонку фіранку на вході для захисту від комарів і мошок. «Потрібно постежити трохи на всякий пожежний випадок», - вирішив Маханко, зручніше влаштовуючись на ребристій гілці абрикоси. У вікні горіло світло, було видно край столу, холодильник і скляні дверці буфета. Самого Петровича у полі зору не спостерігалося. Після двадцяти хвилин даремного очікування і відмахування від докучливих комарів Гришка наважився: обережно зірвав недостиглий абрикос, що висів неподалік, і акуратно запустив у бік дверей. Пострибавши залитим бетоном двором, абрикос вдарився в стіну і відкотився у бік городу. Тиша. З будинку не лунало ні звуку, лише у вікно можна було побачити тіні від працюючого телевізора, які миготіли на скляних дверцятах буфета. Другий постріл був вдалішим - абрикос з гучним звуком ударився в полотно відкритих дверей. У вікні з’явилася тінь Петровича, постояла якусь мить і знову зникла. Третьою абрикосою Гришка сильно зарядив у центр сітки вікна. З дому вигульнув Петрович, повільно вийшов на ганок в одних домашніх шортах, півхвилини подивився у бік вулиці, і спокійно вимовив:

- Досить пустувати. Абрикоса ще зеленувата - срачка нападе. Так що приходьте за тиждень - мені не шкода, лишень гілки не ламайте.

У відповідь Гришка ще раз несильно запустив черговою абрикосою поряд з ногою старого слідчого. Дочекавшись, коли той почне вдивлятися в його бік, висунув голову між листям на світло ліхтаря і обережно помахав рукою. Петрович, здивовано примружився, кинув погляд по сторонах і підкреслено неспішно підійшов до огорожі.

- Це я, Петрович. Впізнав? - пошепки запитав Григорій Михайлович. - Ти сам?

- Впізнав. Сам-один. - Коротко і здивовано відповів хазяїн. - Зараз я у будинок зайду, світло у дворі вимкну, а ти злазь і заходь на веранду.

За п'ять хвилин Гришка вже сидів на веранді і спостерігав, як Петрович засмикує старі штори на вікні. Клацнув вимикач, і під стелею запалилася яскрава лампочка у білому плафоні з блакитною смугою. Примруживши очі від різкого світла, Маханко обзирнувся навкруги - з останнього візиту нічого не змінилося. Навіть рушник висів на тому самому місці. Навпроти сидів Петрович і розглядав Гришку з сумішшю недовіри і здивування. «Наче і не чекав мене побачити?» - подумки зазначив Григорій Михайлович. «Щось мені це не подобається».

- Не чекав, Петрович? - запитав замість запланованого уїдливого звинувачення, придуманого дорогою. - А от я чекаю, чекаю. Вирішив ось сам з’явитися, поцікавитися, коли ти не хочеш зі мною зустрічатися.

- Не чекав, звичайно. Я вже думав, що ти далеко і надовго. - З неприхованою образою відповів хазяїн будинку. - Та я від тебе, загалом, багато чого не чекав. А з чого ти вирішив, наче я не хочу з тобою зустрічатися? – Несподівано скинувся Петрович.

- У сенсі, з чого? - У свою чергу підвів в здивуванні брови Гришка. - Я чекав до одинадцяти, як дурень. Не хочеш допомагати - віддай флешку і розбіглися, як в морі кораблі.

- Де чекав? Кого? - старий слідчий підозріло дивився на Маханко. - Гриша, ти мене не плутай і загадками не розмовляй. З чого ти узяв, що тобі допомагати не хочу? Здається, це ти - нагорнув купу справ смердючих мені під вікна і драпонув невідомо куди, а зараз раптом заявивсь, і чогось безглузде торочиш. Ти чого, Гришко?

Григорій Михайлович Маханко мовчки дивився на обуреного Петровича, який сидів навпроти, і потихеньку починав усвідомлювати наближення чергової неприємності. Схоже відчуття було в кабінеті у слідака, на першому допиті, саме перед тим, коли той почав розповідати про подальшу непоказну долю, що напевно очікувала. Мабуть, схоже почуття буває у альпіністів, коли обвал застигає на крутому схилі гори, тієї миті, поки до них ще не докотився, але шум вже виразно чутний. У цей короткий проміжок устигаєш подумати: «А раптом пронесе? Раптом повз мене?» Але одночасно з цими думками в мозку вже ворушиться похмура, ґрунтована на власному досвіді упевненість, що не пронесе і що зовсім не поряд. І що потрібно не витрачати час на марні сумніви, а швидко приймати рішення: висіти непорушно, в крихкій надії, що пронесе, або різати трос і падати, в не менш крихкій надії, що зачепишся нижче і втиснешся в яку-небудь щілину.

- Де флешка, Петрович? - різонув троса Гришка. - Ти де її подів, пердун старий?

- Кого подів? Яку флешку? - Петрович спочатку обурено, а потім з образою подивився на сполотнілого гостя. - Гриша, що ти загадками розмовляєш? Я взагалі не можу зрозуміти, що від мене хочеш!

- Петрович, я все поясню… потім. Спочатку скажи, ти посилку три дні тому отримував?

Старий слідчий скинувся після Гришчиних слів, погляд гайнув убік, після чого, мовчки і якось винувато кивнув. Маханко з полегшенням перевів подих.

- Де вона? Давай сюди. - Вимогливо мовив, не зводячи з хазяїна уважного погляду. Поведінка Петровича дуже не подобалася, але вірити в зраду вперто не хотілося. Гришка крадькома покосився у бік дверей, раптом там вже чекають?

- А що там було то, Гриша? - Все так само винувато, опустивши очі долу, спитав Петрович.

- Записи там були, Петрович, записи. - Нервово відповів Маханко, вертячи головою на всі боки. Після десятка секунд допетрав: - Так ти що, їх не слухав? І записку мою не читав?

- Ні, Гриша, не читав і не слухав. Не встиг. - Пригнічено відповів дід і з надією перепитав: - Так що там було то? Може не страшно?

Григорій Іванович Маханко застиг і дивився в одне місце на столі, покритому щільною цератою, витертою до втрати малюнка. Щілина при падінні не трапилася, зачепитися не вдалося і його розмазало схилом тонким, вологим і смердючим шаром. Просидівши в ступорі пару хвилин, Гришка почав розповідати останні події монотонним безбарвним голосом. Потім, без паузи, в схожій механічній і без емоційній манері, коротко виклав вміст записів на флешці. Наприкінці сумної розповіді за столом сиділи один навпроти одного дві схожих людини. Блідих, згорблених, з відсутнім виразом облич. Мовчазних, роздавлених… Безнадійних…

Першим, за десяток хвилин, опритомнів хазяїн.

- Винен я перед тобою, Гриша. Дуже винен. - Слова давалися Петровичу важко. – Сто років собі не пробачу. Але не навмисне це я, Гришенька, і не по боягузтву. Повір мені, Гриша!

Григорій Михайлович підняв на старого слідчого байдужий погляд і так само байдуже спрямував за мить на вподобану подряпину поверхні столу.

- Ти ж Бульку мою пам'ятаєш? - Спитав Петрович і Гришка злегка кивнув. Стару собачку, улюбленку покійної дружини Петровича, пам'ятав по нечастих випадкових зустрічах. Без неї дружина слідчого на пенсії ніде не виходила і усім розповідала, яка Булєчка розумниця і няшка. Стоячи під час цього біля дружини Петрович завжди хмурнішав, але мовчав.

- Так от, - розгублено повів далі Петрович, - вона ж у нас улюбленка була. Софія Василівна, покійна, ні в чому Бульці не відмовляла, хоча я і лаявся. І дуже, розумієш, Булька ковбасу любила, копчену. Ти ж пам'ятаєш, завжди це або дефіцит був або ціна кусалася, а вона завжди для Бульки тримала. Та іноді і вкрасти шматок могла, і на стіл за ласощами улюбленими залізти, але карати Софочка все одно не дозволяла.

- Петрович, з тобою все гаразд? - Маханко уважно подивився на діда. - Ти мені навіщо це усе розповідаєш? Ти про посилку краще розкажи, не тягни.

- Зрозумієш, Гришенька, все зрозумієш. - Все так само винувато мовив старий. - А посилку я твою отримав, Гриша. Три дні тому отримав. - Петрович замовк, утнувшись очима в підлогу і зчепивши долоні.

- Не тягни, Петрович, - простогнав Маханко.

- Приніс її кур'єр, розписався я і убік відклав. - Старий знову замовк, але поглянувши на Гришку, що аж совався з нетерплячки, почав, не чекаючи лайки. – Підозрілими здалися оті цукерки, нема кому мені такі подарунки присилати. Ні, діти, звичайно, можуть і дарують, але знають що солодке мені не можна. Діабет. Ось і вирішив, що друзі-менти мені підлість малу прислали. Навмисне, аби посміятися, значить. Жартики у нас, ментів старих, поміж собою такі: то телеграму зліплять з викликом в столицю для отримання ордену імені Дзержинського, то в соцзабез подзвонять і від твого імені доглядальницю замовлять для ветерана внутрішніх органів, який постійно обгиджуватися почав, чи тортика пришлють валеріаною просоченого. А потім подзвонять і поцікавляться немов випадково, а не було чого цікавого у тебе останнім часом. Як діти малі. Загалом, думав я, Гриша, що друзі підколоти вирішили і підсипали в цукерки щось. Пургену, може, або іншого чого. Вирішив, почекаю тиждень, дивишся, заявляться пустуни у гості аби дізнатися, що вийшло із задумкою їх порожньою, а я цукерочками і почастую, а сам посміюся. Так от... Ти не псиш, Гриша, не псиш, зараз зрозумієш все. Просто не можу я так напряму. Мені самому повірити потрібно, що так вдивовиж погано все склалося і без нічиєї провини, начебто. Коротше, поклав я коробку цю на стіл і забув, уранці дивлюся, а по усій кухні уривки розкидані - розпатрала її Булька вщент. Ну, посварив тварину і все. Здивувався навіть, що цукерки узяла - ніколи до солодкого цікавості у собаки раніше не помічалось. Потім підмів залишки і викинув. День ще турбувався, щоб не отруїлася Булька, якщо дружки мої чимось напхали цукерки ці, але дивлюся, все нормально - і забув зовсім. А тут на третій день і ти з’явивсь. Такі ось справи, Гриша. Так що, не міг на зустріч до тебе прийти - не знав я про неї, вибач старого!

Гришка сидів, знову утнувшись поглядом в стіл. Ситуація ніяк не вміщувалася у голові. «Навіщо ти ковбасу на татовій коробці ріжеш? Важко дощечку узяти? Вчу, вчу тебе - і все марно!» - згадувалися почуті з балкона слова дружини. Адже правда, якщо окремо узяти, то начебто ніхто і не винен особливо: ну, порізали не там ковбасу, потім подумали про посилку не те, і не відкрили одразу, а про собаку взагалі годі і казати - тварина. А все разом ось як склалося. Усвідомлення краху невідворотно насувалося, але нещодавній отпимістично-мстивий настрій не бажав без спротиву залишати Григорія Михайловича Маханко і зробив останню, в'ялу спробу втиснутися в розколину на крутому схилі.

- Слухай, Петрович, а де уривки ці від коробки, а? - Гришка підскочив в надії. - І це... ти ж гавно Булькіне теж викидаєш із сміттям? Де... воно? У неї ж зубки маленькі, вона і не жує, а ковтає все, так?

Старий спідлоба поглянув на гостя і зітхнув.

- Так четвер сьогодні, Гриша.

- І що? - не зрозумів Маханко.

- Забув ти, у нас же по четвергах з ранку сміття по кварталу вивозять, адже і у тебе теж. Ну, я це... І обривки, і гівно Булькіне. Чого ж залишати, адже і подумати не міг.

- Викинув… - приречено підвів підсумок невдалий месник і майбутній володар нового дачного будиночка. Він знову згорбився і автоматично почав шукати очима на столі знайомий поріз на цераті. Виявивши все на старому місці, Гришка якось навіть здивувався, що той нікуди не подівся. У світлі останніх невдач і прикрих збігів відсутність порізу, який бачив хвилину тому, вже б ніяк не здивувала. Мабуть, якби зараз, в цю тиху суху зоряну літню ніч, до кімнати залетіла кулеподібна блискавка, Гришка теж не особливо здивувався б цьому диву.

- Четвер… четвер... четвер... - Григорій Михайлович тихенько повторював собі під ніс одно слово, немов це стало для нього черговою несподіванкою. Петрович з побоюванням поглядав на нього, але мовчав. Так проминуло близько десяти хвилин, Гришка припинив бурмотіти і мовчки сидів без руху. Старий слідчий теж видавав ані звуку, про щось напружено думаючи. Нарешті, він перший перервав гнітючу тишу:

- Що далі думаєш робити? Є думки які чи все, спеклося цуценя?

У Маханко від обурення аж сперло в горлі. Кілька разів беззвучно відкривши і закривши рота, він вибухнув безперервною тирадою на п'ять хвилин з перерахуванням всього, що думає про Петровича і старих друзів Петровича, про Бульку і виховання собак, про вивезення мусору і поведінку мусорів. Нагорлавшись, Гришка замовк, переводячи дихання, і з ненавистю втупився у хазяїна будинку. Петрович, спокійно дивлячись йому в очі, трохи нахилився майже до обличчя і промовив:

- Ну ось, і добре, а то сидиш немов після проносу, і чхнути боїшся, щоб не зірвало. Ти кричи, кричи на мене, Гриша, адже провини з себе не знімаю. Але не забувай, що проблема твоя від цього нікуди не поділася. Так що, кричи - не кричи, а думати доведеться. Викладай, що у тебе за планом далі.

Маханко, трохи збентежений небажанням Петровича поводити себе як винуватець, спантеличено замовк. Планів у нього не було взагалі ніяких, варіант невдачі взагалі не розглядався - записи на флешці були такими «забійними», що не залишали ворогам жодного шансу. За однієї умови - якби вони існували. «А чому я не зробив копію?» - як завжди пізно промайнула слушна думка. «Скинув би дочці на планшет. Гаразд, що вже зараз про це думати - Петрович правий: що сталося, те й сталося, а що буде далі - це питання. Й питання нагальне».

- Та не знаю я, Петровичу. - Вже спокійніше відповів Григорій Михайлович. - Сам розумієш, не про це думки були.

- Розумію. Тоді слухай, Гриша: справа твоя гнила, але не мертва. Добре, хоч ми розуміємо нині звідки ноги ростуть. - Петрович посунув стілець ближче до гостя і почав викладати своє бачення вирішення проблеми. Оскільки особливих задумок у Гришки і так не було, то без вагань повністю погодився з варіантом старого слідака. Петрович пропонував спершу перевести ситуацію в позиційну війну: найняти адвоката із старих перевірених кадрів, написати заяву з детальним описом подій і вимагати розгляду. Зрозуміло, що у них зараз вже немає доказів, але… Повністю знищити усі сліди або скрізь чисто підробити Костік і Ко не могли - десь все одно залишалися які-небудь документи або свідки могли згадати цікаві факти. Одна справа, коли операм і слідству нічого не відомо: яка з версій вірна і на чому зосередити зусилля. Інша справа, коли напрям вказано і потрібно лише рити землю, дрібно просіюючи наявний бруд. А за те, що вірний напрям буде вказаний, і бажання рити землю з'явиться, Петрович ручався. «Я віднині, Гришенька, вже особисто зацікавлений». І ось, коли у справі буде досить фактів і свідчень на користь Гришки, тоді можна і поторгувати. Повного виправдання Петрович не гарантував, але якісний злив справи і недоведеність доказів вважав дуже вірогідними.

- Та я усіх своїх підніму, це ж беззаконня повне. Нинішні зовсім межі не бачать. – Петрович голосно та щиро обурювався. - Ні, ми теж були не білі голуби - і речдоки цінні не записували, і підозрюваного підставити не соромилися, якщо були упевнені в провині, але відвертий кримінал не поважався. Ні, він теж був - але зрідка, і таких «своїх» ми самостійно зливали. Ну, виписати по нирках злодюжці дрібному і відпустити - це зрозуміло: і йому не сидіти, і нам не відписуватися. Нехай йде на іншу ділянку, де менти службу не тягнуть і там показники псує...

- Чуєш, Петровичу, ти мені вечір пам'яті МВС не починай..., - грубувато перервав Маханко старого, що сів на улюблену тему усіх пенсіонерів. - Ти конкретно скажи, що зараз робити?

- Та легко, Гриша. Сховатися тобі потрібно на деякий час і сім'ю сховати. Твоїх краще до мене перевезти, а тобі потрібно з області тікати - не думаю, що ці покидьки наважаться з сусідами домовитися: невигідно це та й ризиковано. Тут залишатися не можна. За два дні виїжджай, але доки все провентилюю - ти ще можеш знадобитися. Поки їдь до свого товариша й чекай, зі мною не зв’язуйся про всяк випадок. Коротше, якщо я не подзвоню до суботнього обіду, то їдеш до мого друга під Мелітополь - його попереджу, а ти під час зустрічі скажеш ось таке…

* * *

Раннього вечора другого дня після розмови з Петровичем родина проводжала Григорія Михайловича Маханко в дорогу. Дочка була розгублена і не знала, як поводитися, Людка намагалася робити вигляд наче нічого особливого не відбувається, але справжній стан видавали надмірно різкі рухи і червоні, опухлі від сліз очі. Сам Гришка теж був не у своїй тарілці - намагався незграбно жартувати, і бадьоро запевняв усіх, що це не страшно і не довго. Серьога Метелик терпляче чекав в моторному човні, не бажаючи брати участь в сімейній сцені. Порівняно з цією побутовою мікробурею погода навкруги була тиха, не по-літньому м'яка. Денна жара трохи вгамувалась, хоча на небі не було жодної хмаринки, пролітав легкий вітерець, який спромігся створити на воді лише ледь помітні брижі. «Зараз би з пивом під навіс», - промайнула ідіотська думка. Обійнявши дочку і дружину на прощання, Маханко рішуче попрямував до містка. Пирхнув і розмірено забурчав двигун, човен м'яко відійшов від берега і набираючи швидкість попрямував річкою вгору, повз тихе південне місто, яке мальовниче розкинулося високим правим берегом. Гришка мовчки сидів попереду і вдивлявся у пропливаючий повз нього пейзаж. Розмовляти бажання не було, та і навряд чи вони з Метеликом почули б один одного з-за гуркоту мотора і зустрічного вітру.

За пару годин і півсотні кілометрів човен звернув з русла Дніпра у бік правого берега і, трохи покрутивши протоками серед стін високого очерету, утнувся в низький замулений схил. Після двох годин безперервного торохтіння двигуна, несподівана тиша вдарила по вухах. Трохи вдалині з високого схилу почулося мукання корів. «Десь за сто п'ятдесят метрів Токарівка, проток тут більше немає до самого села, так що ноги не намочиш» - сказав Метелик, вдивляючись в GPS-навігатор. Він підбадьорливо ляснув по плечу завмерлого Гришку і потягнув ззаду човна важкий похідний рюкзак. Маханко понуро зітхнув, розуміючи, що відкласти висадку з борту в страхітливу невідомість ніяк не вдасться. Примірявшись, стрибком перемістився на завалений старим очеретом берег, підтягнув за канат човен і прийняв від Серьоги рюкзака. Метелик стрибнув услід. Він допоміг Гришці закинути на плечі лямки, потім оглянув з усіх боків і навіщось вимазав береговим мулом його нову туристичну куртку. Ще раз оглянув, знов ляснув по спині і мовчки підштовхнув у бік села. Так само мовчки потиснувши товаришу руку, Маханко попрямував вгору.

- Щастя та фарту. Будемо на зв'язку. Телефонуй, як будеш на місці. - Почулося йому в спину і одразу ж газонув мотор.

Підйом був не крутим і за п'ятнадцять хвилин, спочатку трохи поблукавши стежинками, що перетиналися в заростях очерету, Григорій Михайлович вийшов до краю села. Останній раз оглянув себе і упевнено попрямував притихлими запорошеними сірою пилюкою вулицями. Сутінки ще не почалися, але сонячні промені вже не пекли. Народ виходив з хат після денного пекла, щоб впоратися по господарству, полити город і потім пообідати в легкій прохолоді до самої вечері. Лягали в селі рано, щоб встати завидна і встигнути попрацювати до настання денного пекла. До мужика, що повільно крокує вулицями, нікому не було справи. Йде собі, та йде, нікого не чіпає. Легка брезентова куртка з множиною кишень, футболка, витерті до білизни джинси, високі кросівки. Загоріле обличчя. За спиною туристичний рюкзак з парою прив'язаних складених вудок і гумовими чобітьми-бродами. Турист-рибалка. Місцевому народу взагалі не цікавий і не потрібний. Хоча і нешкідливий в той самий час.

Думку вдавати рибалку-туриста підкинув Гришці Петрович, коли розповідав, як дістатися до свого давнього товариша, а Метелик взявся відвезти вгору Дніпром. Ідею з вудками і чобітьми теж підказав Петрович для натуральності образу, тому зараз Маханко спокійно крокував вулицею у напрямі траси. Там він розраховував сісти на якийсь рейсовий автобус, що часто там проходили у бік Мелітополя, недалеко від якого у невеликому селі жив однокашник Петровича, теж мент у відставці. «Сховаєшся у Славіка на місяць чи два, а я тут доки все устаканю» - заспокоював Петрович на прощання. «Славік хлопець надійний, я йому подзвоню й з тобою черкну пару рядків - все зрозуміє». Григорій Михайлович неспішно йшов навіть не озираючись на боки. Після нервування останніх днів було приємно опинитися в такому тихому спокійному місці, де ніхто тебе не знає і не потрібно чекати неприємностей. Минуло півгодини в ранніх літніх сутінках, він вийшов майже до самої траси. Попереду за сто метрів проносилися фури і легковички, а ліворуч, на невеликому відгалуженні дороги у бік села, яке залишилося за спиною, розташувалося затишне придорожнє кафе-магазин із звучною назвою «Синевір». Який стосунок до Дніпра має це прекрасне закарпатське озеро, Гришка не знав, втім, йому було все одно. Секунду подумавши, рішуче повернув у бік магазину. Чомусь виникло велике бажання якось закріпити досягнутий стан безпеки, підкреслити самому собі, що усі тривоги і неприємності залишилися позаду.

І ось, за п'ятнадцять хвилин Григорій Михайлович Маханко в сусідній густій лісопосадці розстелив на траві каремат, витяг з рюкзака газетний згорток з їжею, а з магазинського пакету з’явилися в'ялений лящ і запітніла півторалітрова пляшка пива, куплені в кафе. «Ну що, Костік, ти десь там нервуєш і тремтиш, а я, як і обіцяв, питиму пиво з рибою» - зловтішно подумав Гришка, викладаючи на розстелений пакет помідори, варені яйця і кільце ковбаси. Трохи подумав, і прибрав ковбасу назад. Неспішно почистив рибу і яйця, потім розтягнувся поруч на карематі, спершись на лікоть лівої руки і надовго втупився у бік сонця, яке майже зайшло за дахи далеких будинків села. Тиша. Він почувався втомленим мандрівником, який подолав в самий розпал зими небезпечний гірський хребет. Коли вже розумієш, що перевал пройдено, несподіванок не передбачається і дорога далі йтиме лише під гору. Коли можна не вираховувати щоденну пайку і ковтки води, адже скоро на схилах з'являться кущі із смачними ягодами, а потім і ліс з чистими джерелами, і перші села з домашнім хлібом та поживним парним молоком. Йти до усього цього зовсім недовго і можна вже не поспішати - трохи передихнути і з'їсти усі залишки запасів, не обмежуючи себе ані в чому. Багатьох так і знаходили потім, замерзлими, з виразом розслабленого спокою на обличчі…

Відігнавши ці неприємні думки, Григорій Михайлович непохитно… відкоркував пиво і здмухнув з варених яєць поналізлих мурашок. Сьогодні вирішив не їхати далі, а дозволити відпочинок - випити пива і переночувати прямо тут, в посадці, тим більше, що каремат і спальник у нього були.

Наступний ранок зустрів втікача-рибалку на узбіччі траси, де той уважно вдивлявся в пролітаючи повз рейсові автобуси. Хоча «ранком» це можна було б назвати взимку, а влітку о дев'ятій годині сонце вже відчутно починало припікати. Гришка ганебно проспав в посадці до восьмої, але почувався бадьорим і відпочившим. Його не бентежило навіть те, що вже два рейсові автобуси не зупинилися на вимогливо підняту руку. Легкові вирішив не гальмувати, там його могли запам'ятати. Нарешті старенький Ікарус з натугою скрипнувши гальмами, зупинився в двох метрах. За півсотні гривень водій погодився узяти мандрівника до Каховки, із заздрістю поглядаючи на причеплені збоку рюкзака вудки і чоботи. Воділа спробував зав'язати розмову на тему риболовлі, але Григорій Михайлович побоявся ляпнути що-небудь не те, і відбувся роздратованим: «Немає кльову ні хрєна». Шофер співчутливо гмикнув і більше з розпитуваннями не ліз, а Маханко вибрав місце в напівпорожньому салоні, відкинувся на спинку сидіння і ліниво розглядав пейзаж, що пролітає за вікном. Попереду були села з домашнім хлібом і поживним парним молоком…

Якби Гришка не виспався цієї ночі, то він, напевно, задрімав під розмірене погойдування. Але спати не хотілося взагалі, тому за півгодини, коли автобус зупинився трохи не доїжджаючи до старого посту ДАІ, він виглянув в прохід салону і крізь лобове скло побачив попереду досить велику низку машин та автобусів. Водій вийшов, щось запитав у тих, що стоять попереду, з роздратуванням сплюнув під ноги, встрибнув до кабіни і поставив свій апарат на узбіччя дороги. Потім вихопив з-під сонцезахисного козирка в кабіні документи і попрямував вперед, до ментів, які стояли купкою метрах в сімдесяти попереду, прямо у центрі дороги. Біля них скупчилася невелика черга з таких самих водіїв автобусів. Один з ментів ліниво розпитував чергового кермувальника, а два інших оглядали легковички, які проїжджали повз в обидві боки. Деякі зупиняли і перевіряли у пасажирів документи. «У броніках, в касках, з автоматами - до обіду здохнуть на сонці» - подумки зловтішався Маханко, продовжуючи спостерігати сцену, що чимось привернула увагу. Вервечка водіїв швидко посувалася, настала черга і Гришиного керманича. Мент так само ліниво, як іншим, поставив йому пару питань, перевірив документи, щось показав сам. Гришин водій невпевнено знизав плечима, махнув рукою у бік автобуса і знову роздратовано сплюнув під ноги. Мент у відповідь ще раз про щось вимогливо запитав. Водила знову на щось подивився і вже упевнено смикнув головою. Мент різко обернувся і щось гукнув двом броньованим напарникам. Ті підійшли і почали разом розпитувати Гришиного водія. Той вже не махав руками і не обурювався, а втягнувши голову в плечі, перелякано озирався на автобус. Маханко із зростаючим збентеженням уважно стежив з салону за перебігом подій крізь лобове скло, нахилившись в прохід між рядами сидінь. Увесь інший народ в автобусі ліниво дрімав, двоє чоловіків вийшли та перекурювали біля відкритих передніх дверей, в салон злегка тягнуло запахом дешевого тютюну. Сам Гришка палити кинув вже давно, але зараз навмисно узяв в дорогу пачку цигарок і запальничку. Якось в одній детективній книжці прочитав, що цигарки є одним з кращих засобів відвернути увагу: підійти і попросити вогнику у потрібної людини, вийти нібито покурити з непотрібного приміщення, несподівано ткнути вогником цигарки в око супротивникові і втекти, та ще багато інших. Не зводячи очей з нервово розмовляючих водія і ментів, Маханко витягнув цигарку з пачки і встав в проході, демонстративно розминаючи її, немов вирішуючи: вийти палити прямо зараз або почекати десять хвилин до Каховки. Тим часом менти про щось гаряче умовляли Гришчиного водія, той знову почав розмахувати руками і роздратовано мотав головою. Один з ментів, невисокий товстун в розстебнутому з одного боку броніке, різко прикрикнув на нього. Водій неохоче кивнув, розвернувся і повільно пішов до автобуса, після кожної пари кроків перелякано озираючись назад. Менти корчили йому страшні пики і непомітно махали руками в напрямку автобуса, немов підштовхуючи в спину. Усе це Гришка спостерігав вже з-за заднього кута старого «Ікаруса»{ Ікарус (угор. Ikarus, читається угорською як Ікаруш) — у 1970-80-ті роки найбільша в Європі, а нині невелика приватна автобусобудівна компанія. У 1970-і роки завод поставляв у СРСР до 10 тис. автобусів щорічно, пік поставок припав на 1984 рік.}, куди відійшов із запаленою цигаркою, нібито у пошуках кущиків густіше. Рюкзак він передбачливо захопив з собою.

Сцена, яка розгорталася на перегрітому асфальті, йому дуже не подобалася. Менти когось шукали і цим хтось цілком міг виявитися він сам. Остаточно підозри зміцнилися після того, як уся трійця ментів з виглядом пляжної прогулянки теж почала повільно рухатися у бік його автобуса. Товстий мент гарячково намагався застебнути липучку броніка на дебелому боці, не виходило, він роздратовано лаявся під ніс, на ходу кидаючи сторожкі погляди у спину водія, який повільно йшов повсякчас озираючись. Двоє інших міліціянтів з незалежним виглядом намагалися оминути автобус з іншої сторони. Гришка не чекаючи остаточного оточення тихенько здав на узбіччя і сховався в густій придорожній посадці. З відразою виплюнувши смердючу цигарку, обережно пробрався посадкою назад метрів двадцять і наважився визирнути з кущів. Біля дверей автобуса вже стояли менти, водій і двоє мужичків-курців. Чоловіки непевно знизували плечима у відповідь на питання ментів, потім один з них махнув рукою у бік посадки. Менти миттєво розтягнулися ланцюжком у вказаному напрямі, і почали уважно видивлятися щось поміж листя. «Точно, за мною!» - в паніці осяяло Гришку. «Але чому? Петрович же обіцяв!» Менти повільно наближалися, але розрізнити в густому переплетінні гілок скоцюрблену фігуру навряд чи змогли б, і тут в кишені Гришиної куртки голосно заверещав старий кнопковий телефон, який Метелик дав для зв'язку. Менти стрепенулися і одразу ж попрямували на звук, а Маханко не розбираючи дороги ломанувся посадкою далі в зворотньому напрямку. Позаду чулися крики, але пострілів не було. Гришка мчав, плутаючись в густій траві і ухиляючись від гілок, поки не почало болюче штрикати у боці, вигуки ззаду трохи відстали, але продовжували рухатися в його напрямі. «І куди далі? Назад трасою не можна - попередять, щоб мене перехопили. Праворуч, в поле, теж не вихід - заженуть на відкритій місцевості. Піти ліворуч, до річки, в очерети? Можуть притиснути до води, але там хоч сховатися можна, час виграти. Вирішено, до річки». Гришка почав круто забирати ліворуч від лісопосадки, під ногами відчувався схил, дерева і кущі росли набагато рідше. Несподівано він вискочив на закинуту залізничну колію. Невисокий насип однорядки йшов у бік води і Маханко не роздумуючи припустив ним. П'ятнадцять хвилин бігу, спина уся мокра, у боці йокає і він вирішує зупинитися. Прислухався. Позаду тихо, можна перевести дихання. Колія прямує далі, в очерети. Трохи заспокоївся, миттєво нагадала про себе біль у боці і забите в гарячці коліно. «Телефон», - промайнула запізніла думка. «Хто ж мені дзвонив так не вчасно? Хоча хто, окрім Метелика - більше цей номер і не знають? Начебто вимагав, щоб я перший подзвонив, коли місця дістануся? Що сталося? Гляну і дзвоню Петровичу, попереджу про ситуацію, а потім здамся. Нехай витягає. Що ж, не вийшло сховатися – тоді доведеться посидіти, як він спочатку і пропонував». Різко висмикнув з кишені простенький мобільний апарат. Вхідних дзвінків немає, лише одне повідомлення. Розкрив, прочитав і сполотнів з білою маскою замість обличчя.

Скільки тривав ступор, Григорій Михайлович не уявляв, але опритомнів одразу, почувши вдалині дзвінкий гавкіт і крики. Шум лунав з того боку, звідки прибіг. Ще раз кинув погляд на екран, аби переконатися, що йому нічого не примарилося. Ні, все вірно, світилося єдине повідомлення від Метелика: «Петрович мертвий, звинувачують тебе. Твої у мене. Біжи».

Біжи…

Гришка кинувся колією, далі поміж стін очерету. Дзвінкий гавкіт за спиною надавав сил. «Звідки у них собаки? І так швидко! Від собак мені не втекти, хіба водою. Але тоді потрібно кинути речі і рюкзак, а без них мене все одно зловлять, але трохи пізніше. Що робити?» Накочувала паніка і розгубленість, думки шалено перестрибували з однією на іншу. «Костік, падла, Петровича вбив і мене підставив. Його почерк. А як він його знайшов? Та яка різниця, нині. От дурень, я ж сам йому ім'я-прізвище називав на самому початку. Що робити? Ці вовки мене і шльопнути можуть при спробі затримання. Що ж робити і куди веде ця однорядка?» Під ці думки вискочив до невеликої, метрів шість завширшки, глибокої протоки, через яку був прокладений старий бетонний міст з єдиною центральною опорою. На одному диханні проскочивши його, Маханко зупинився, вирішуючи куди бігти далі. Ломитися в очерет бажання не було навіть за наявності чобіт, куди веде залізнична колія і чи не чекають його там, теж не знав. Позаду знову пролунав дзвінкий гавкіт, і це підштовхнуло Гришку. Він скинув рюкзак, швидко відв'язав чоботи і на максимальній швидкості рвонув вперед. За п'ятдесят метрів вибрав зручний схил із залізничного насипу, швидко взув чоботи і з хрустом вломився в стіну очерету, залишаючи за собою стежину, немов дикий кабан. Проломивши так близько десятка метрів плямкаючою під ногами багнюкою, перемішаною із старим очеретом, зупинився, зняв куртку, потім мокру футболку, смердячу потом, і щосили закинув її чимдалі вперед, в зарості за напрямком руху. Не втрачаючи ні секунди рвонув назад, до моста. На ходу зашипів, коли гострий край очеретяного листа залишив на боці тонкий червоний поріз. «Аби лише встигнути!» - хрипіло одночасно в голові і в легенях, що розривалися на шматки. У рот залетіла якась місцева мошва і він закашлявся від несподіванки, збиваючи дихання, але темпу не скинув. Біля моста нікого не було видно, рюкзак самотньо лежав там, де залишили. Гарячково потягнув з кишені куртки пачку цигарок і почав кришити їх на схил з обох боків моста, прислухаючись до повільного наближення гавкоту. Окрім дзвінкого тявкотіння стало чутно гучні голоси, але слів було не розрізнити. «Хвилин п'ять у мене. Спокійніше, встигаю, потрібно не наслідити, а то все піде нанівець». Маханко повернувся мостом до місця, де закінчувався берег, тугіше затягнув зав'язки рюкзака, обережно спустив його у воду і услід спустився сам, трохи повиснувши на руках. Вода приємно охолодила розпалене бігом тіло, злегка защипав поріз на боці. Течія в протоці була слабкою і, притримуючи рюкзак за лямку однією рукою, Гришка в два обережні гребки підплив до опори моста, учепився за шматок іржавої арматури, що ледь виступала понад водою. Вчасно, голоси і гавкіт чулися зовсім близько:

- …не сци, мисливець за вдачею, птіцей цвєта ультрамарін - нічого не станеться з твоїм Трезором! - почувся нахабно-веселий басок з виразними хазяйсько-мусорськими інтонаціями.

- Ви не розумієте… не Трезор, а Альмочка! - скривджено мовили у відповідь. - Вона ж у мене молода зовсім! Я її тільки-тільки до полювання привчаю, а тут ви з цим вбивцею! Вона ж злякатися може! Тим більше, дівчинку на птаха дресирували, а тут людина - може і помилитися! Благаю, відпустіть нас, товарищі міліціонери?

- Не бзди, кажу, спанієль нещасний, і не канюч. Надаси допомогу рідній міліції, віддаси борг громадянський - і вільний. У нас завжди так: віддав борг - і вільний! Правильно я говорю, Витьок? - все так само нахабно-ліниво басив голос мусора. У відповідь на цю фразу почулося гучне іржання. «Мінімум троє і пес», - подумав Гришка щільно притискаючись до вкритої мулякою бетонної опори і виставивши з води один лише ніс. Стало виразно чути кроки переслідувачів по гравію залізничного насипу, повискування пса і гучна задишка одного з переслідувачів. Кроки зупинилися на початку моста, Маханко затамував подих.

- Чуєш, Степан, може ну його на...? – роздратовано вимовив голос третього з переслідувачів. - Воно нам потрібно цими плавнями гасати в повному обкладі? Куди він подінеться отсюдова? Берег перекритий, в селі попередили, його комарі до ранку з очерету виженуть. Нехай міські самі негідника виймають, якщо їм так закортіло.

Чиркнув сірник, почувся звук смачного затягування. Обгорілий шматочок дерева прокреслив димну риску в повітрі і коротко зашипів у воді, зовсім поряд від Гришки.

- А премія, Витьок? Ти ж сам чув… міські усім обіцяли отслюнити… за турбування, а якщо проявив себе… то окремо і з повагою. - Басок уривався на часті короткі затягування. - Чи ми з тобою що, не проявили? Негідника вирахували… у автобусі, раз плюс. Правда… втік гад - це трохи мінус. Самовіддано… ведемо переслідування, два плюс. Організували шукача з собакою… тьху, собаку-шукача, який вказав вірний напрям, три плюс. Ти глянь краще, там по берегах біля мосту слідів немає?

Вгорі зашарудів гравій, недопалок цигарки услід за сірником зашипів в каламутній воді протоки. Утікач сховався з протилежного від переслідувачів боку опори і, глибоко вдихнувши, повільно занурився у воду. Намоклий рюкзак і чоботи відчутно тягнули донизу, так що докладати зусиль, щоб не спливти, Гришці не доводилося. Він висів в зеленуватій від планктону воді без руху, легко притримуючись однією рукою за опору. Вгорі крізь поверхню чулося невиразне бубоніння голосів переслідувачів. Пару разів пробився гавкіт собаки і все стихло. Витримавши під водою до райдужних веселкових кіл в очах, повільно виринув і ледь стримався, щоб не зробити судомний вдих на повні груди. На мосту було тихо, безперервний гавкіт чувся недалеко попереду, з того боку, де Гришка залишив слід в очеретах.

Минуло з десяток хвилин і знову почулися голоси, вказуючи на повернення гонитви.

- Егей, мисливець, ти Трезора свого якось відзнач. Он як він нас на місце жваво вивів. Відпрацювали якісно, нині можна і повертатися. - Чувся знайомий задоволений басок. - Ти йому кісточку там, цукрову, або ще чого... Не жмися, мисливець. Бачиш, а ти кажеш «на птаха, на птаха». Фігня це усе, мисливець. Я тобі так скажу, мені що на птаха, що на людину, однаково. Тому що, інстинкт! О-ооо! Ось і Трезору теж однаково, тому що теж інстинкт цей є. А у тебе немає, мисливець, тому і кісточку Трезоровську ти гризти не смій. Не заслужив…

Згори почулося іржання в два голоси і скривджене питання хазяїна собаки:

- Вона не Трезор, а Альма! І якщо вона так вже вам допомогла, то може і мені премія належить? Хоч частина?

Маханко, заслухавшись розмовою мусорів, неголосно чхнув, одразу ж перелякано прикривши рота. Почулося збуджене повискування собаки, яке заглушило гучне іржання мусорів.

- Ой, я не можу… чуєш, Витьок! Ох, ох! Премія йому! - басок від надміру почуттів почав підрохкувати. - Тобі ж пояснили - ти борг віддаєш! Віддав - і вільний.

Голоси почали віддалятися у бік траси.

- …медаль хочеш, мисливець? … грамоту в рамочці … тобі досить …. А Трезор - з наших, ми його розуміємо, і ти його не дури ...Вона Альмочка ...Та, пофігу, головне що наша, а ти - ні…

Гришка просидів у воді ще близько двох годин, просто про всяк випадок. На його здивування ніхто більше до місця несправжнього входу в очерети не приходив. Напевно, вирішили, що йому і так ніде подітися. Обкладуть верхом, по трассі, а з іншого боку річка. Так, ситуація вимальовувалася незавидна. Довго він тут не висидить. Потрібно хоч обсохнути і зігрітися.

Григорій Михайлович обережно виповз знизу на схил біля моста, намагаючись не залишати особливих слідів. Зняв і викрутив одяг, розклав сушитися. Розв'язав неабияк підмоклий рюкзак. Сів поруч, намагаючись зігрітися, чуйно прислухаючись до звуків, що доносяться з боку покинутої дороги. «Скільки часу минуло? Година? Дві?» Телефон намокнув і не працював. Його все одно потрібно було вимкнути - теж про всяк випадок. Години за три все підсохнуло, він зігрівся і замислився над подальшими перспективами. Думок про здачу наразі вже не було, але і планів теж ніяких. «Потрібно йти у бік села і спробувати увечері вкрасти човна. Спущуся вниз за течією або перепливу на лівий берег, а там думатиму, куди далі. Може ризикнути і уплав Дніпро перетнути? Ні. Рюкзак кидати не можна, я без речей - наче маяк на березі».

* * *

Сутеніло. З'явилися перші комарі і перша прохолода - сигнал, що можна вибиратися з денних захоронок від всюдисущої літньої спеки. Мітяй Мітрохін полюбляв дрімати в спекотливий час під старою абрикосою у своєму дворі з самого краю села. Там у нього влітку завжди лежала латана-перелатана камера від трактора Кіровець - улюблений плавзасіб місцевих хлопчаків з незапам'ятних часів. Вона була обв'язала канатами, які перехрещувалися сіткою, перетворюючи гумовий бублик на круглий човен. Підростаючи, хлопчаки купували собі вже справжні човни-дюралькі, потім що-небудь серйозніше, з мотором. Хто браконьєрвствував вдало - той ставив собі не один, а два японці, і літав Дніпром наче на глісері. А браконьєрствували в селі всі, завжди і скрізь, починаючи від гачинья біля Каховської греблі взимку і закінчуючи ловом раків в плавнях влітку. Усе село жило з річки. Мітяй давно вже був не хлопчаком, а молодим мужиком, який розміняв третій десяток, але з човном у нього хронічно не складалося, та і з мотором теж були проблеми. Нікого в селі це не дивувало і не насторожувало. Більше того, це не дивувало і не насторожувало навіть самого Мітяя. І він сам і усе село знали, що Мітяй Мітрохін був невдахою. До того ж це невезіння було у нього всебічним і проявилося з самого раннього дитинства. Якщо він робив щось, що мало хоч найменшу залежність результату від мінімуму удачі, то можна було бути певним: Мітяю обов'язково не пощастить. Він перший захворів кором в дитячому саду. У школі йому постійно бракувало підручників або в них були вирвані потрібні сторінки. Якщо декілька уроків поспіль готувався і тягнув руку - його не викликали. Але як тільки він махав рукою і йшов на урок не підготовленим - одразу ж лунала вимоглива фраза: «Мітрохін, до дошки»! Він примудрявся зачепити гачком бродячий корч там, де інші сміливо кидали ятері й сітки. Якщо йому вдавалося наловити риби, то на ринку цього дня на неї була найнижча ціна. У нього з дитинства постійно губилася виключно права рукавиця. І знаходилася одразу ж після того, як купували нову пару. Покійна мати водила сина до різних бабок викочувати яйцем зурочення, ставила свічки в церкві і писала Кашпіровському - нічого не допомагало. Покійний тато шмагав його ременем і лином, брав з собою на промисел, звідки вони поверталися порожніми, голосно матюкаючись. Батьки сподівалися на армію, але і вона спасувала перед природженим невезінням Мітяя. За три місяці після призову суворий прапор привіз його батькам, здав з рук на руки, потайки перехрестився і тихо зник. У військовому квитку стояла відмітка про комісування за станом здоров'я з важко зрозумілим діагнозом. Друзів у нього не було, одружуватися з таким ореолом теж не судилося. І не те, щоб в селі хлопцю дошкуляли чи знущалися - зовсім ні. Проте одностайно ставилися з побоюванням, як до незрозумілого стихійного лиха, і намагалися не брати до спільних справ. Участь Мітяя в пиятиці гарантувала або палену горілку на ринку або прочухан від дружин, його присутність на промислі тягла за собою гарантовану відсутність улову або п'яного рибінспектора дядька Федора, який несподівано вирішував, що він хабарів не бере і йому за державу образливо. Ні, Мітяя не гнали, як просився приєднатися до якого-небудь загального почину. Але дорогою до місця усі інші учасники поступово зникали під будь-якими приводами, винувато поглядаючи на Мітяя і розводячи руками в сторони. А сам чи багато наворушиш? За такого стану справ жодна з дівчат не наважувалася зв'язати з ним долю, хоча був він хлопцем симпатичним, не безглуздим і не слабаком. Але хронічним невдахою.

Ось і зараз, прокинувшись після традиційного влітку обіднього сну, Мітяй лежав на камері і роздумував про чергову спільну справу, в якій він не взяв участь. Перед обідом селом пройшов дільничний і винайняв майже усіх мужиків на полювання за якимсь злочинцем. Обіцяв гарну премію від ментів, якщо зловлять і цілий ящик горілки на усіх за чергування в протоках з боку Дніпра. Мітяя, як повелося, не узяли і він пішов під улюблену абрикосу спати. «Ну і гаразд, вони нині мисливці, а я рибалка», - ліниво подумав, згадуючи чергову невдачу. Потім думки перейшли до більше нагальної проблеми, що теж була наслідком його невезіння. На початку літа він позичив у сусіда, діда Міши, сотню доларів - цього вистачило на ремонт човна й мотора, що залишилися від батька, закупівлю палива, оновлення рибальського причандалля, загалом на початок сезону. Дід Міша був другом батька, завжди допомагав Мітяю чим міг, але сам мільйонером не був. Тому тягнути з поверненням боргу було не слід. Зазвичай Мітяй брав у нього гроші навесні, а віддавав восени і ще залишалося, щоб протягнути зиму. Накопичити запас самостійно на наступний весняний ремонт ніяк не виходило і кожної весни процес позичання повторювався. Але цього разу налагоджена схема дала збій: позавчора Мітяй в темряві налетів човном на затонуле дерево мало не посередині Дніпра. У старої дюралькі повилітали клепки бокового шва, погнувся гвинт і збоїв мотор. В принципі поломки не смертельні, можна ходити і з ними, але не довго і не далеко. І бажано не одному. Учора хронічний невдаха сходив до майстра і довідався приблизну вартість ремонту - вона дорівнювала злощасній сотні американських президентів. Можна було не повертати борг дідові Міше, щоб протягнути зиму, але тоді, навесні, нема на що буде оновити снасті. Або можна було віддати борг дідові, але тоді не зрозуміло як протягнути зиму. Над цією дилемою Мітяй сушив голову з самого ранку, тривало це й зараз, після сну.

Від внутрішньої суперечки совісті і шлунку Мітяя відвернув звук неголосного побрязкування з боку протоки, саме у той момент, коли шлунок поступово почав брати гору. Будинок його стояв біля самої води, як і будинки більшості селян, праворуч за ним одразу починалися густі очерети. Як і в інших, з берега у воду тяглися вузькі містки з прив'язаним до них човном. «Невже якийсь дурень дюральку краде?» - здивувався Мітяй. Одначе, найбільше здивувала його не сама спроба крадіжки старенького човна, а те, що в селі знайшовся хтось, що наважився вкрасти човен у нього, Мітяя-невдахи, і не злякався. Обережно вийшовши з хвіртки, побачив в сутінках звичайного мужика, який задумливо дивився на ланцюг, вдягнений на стойку біля краєчка мостків. Він був пропущений під настилом і не мав ані замку, ані інших пристосувань для зняття. Човен здавався намертво прикутим до мостків. Мітяй посміхнувся - це точно був чужак, місцеві усі знали, що потрібно було лише підняти дошку настилу і зняти ланцюг із стойки через верх. Мужик щось відчув і озирнувся, ковзнув поглядом по Мітяю, стрельнув очима в боки і знову повернувся до нього.

- І навіщо човен? - Спокійно запитав Мітяй на правах хазяїна.

- Так порибалити ж. - Так само спокійно відповів мужик. - У мене і вудки є.

Він хитнув головою у бік рюкзака з пристебнутою до нього парою модних яскравих складених вудок. Глянувши на чужака, потім у бік вудок Мітяй зневажливо скривився. Хибно втлумачивши вираз його обличчя, мужик перепитав:

- Ти не рибалка? Човен не твій? Мені у інших запитати?

- Я рибалка, човен мій, а у інших краще не запитуй - вони на полюванні зараз.

- На якому полюванні? - зацікавлено запитав мужик.

- Та на тебе, виходить. - Чомусь ні краплі не хвилюючись відповів Мітяй. І розповів незнайомцю і про дільничного, і про мужиків, і про премію, і про горілку. Він сам не знав навіщо усе це розповідав, може тому, що давно вже не почував себе одним з села. Був чужим, от як цей мужик з крутими і одночасно недоцільними для Мітяя вудками.

- А ти чого ж не полюєш? - Мужик продовжував з цікавістю дивитися на Мітяя.

- Так не беруть, гади. – По дитячому наївно відповів той. - Та і рибалка я, не мисливець.

- Ну, так може і порибалимо удвох? Я не скривджу. - Мужик наразі вже питально дивився на Мітяя, одночасно роблячи загальновідомий міжнародний жест - потираючи великим об вказівний палець.

Ще раз оцінююче поглянувши на чужака, Мітяй уїдливо запитав:

- Удвох? З тобою? Жартуєш? Може мені краще до мисливців піти, їм хоч премію обіцяли? А горілка, так, вважай будь-як перепаде.

Чужак не сіпнувся після слів Мітяя, лише очі звузилися. Подумавши недовго, він відповів:

- Можеш, звичайно. Але навряд чи тобі від цього краще буде. До мисливців ще дістатися потрібно, та і премію припаде на усіх охочих ділити. А ось рибалки один одного не кривдять і частину грошей можуть навіть наперед запропонувати. Тим більше, мені не треба щоб після нашої риболовлі тебе схопилися, а ти і сам мовчати будеш - адже за допомогу мені мисливці тебе покарають і гроші відберуть. Який резон тоді тобі про мене розповідати, а мені тоді який резон тебе кривдити?

Логічно розклавши усі плюси і мінуси спільної риболовлі, рибалка чекав рішення Мітяя. Той коливався між бажання довести усім, що він теж «мисливець» не гірший за інших, і міцніючим бажанням нахабно й невибагливо обдурити усіх цих «мисливців». Чужак добре бачив сумніви Мітяя, хоча і не здогадувався про справжню причину.

- Як завдаток сотню баксів даю, - чужак вирішив схилити ваги на свій бік. Асоціативний ланцюжок, від почутої магічної цифри, притьма замкнувся й блукаючий в роздумах погляд Мітяя вмить сфокусувався на обличчі мужика.

- Ого, це ж де ти рибалити збираєшся? Під Києвом? - Мітяй недовірливо дивився, намагаючись зрозуміти чи не жартує дивний рибалка-утікач. - І куди потрібно тебе відвезти, щоб решту отримати. До речі, чого ловлять тебе? Якщо ти маніяк який або подібне щось, то вибач - допомагати не буду.

- Не маніяк я і взагалі провини на мені немає - так ситуація співпала для мене неочікувано невдало. - Рибалка дивився на Мітяя з надією і намагався говорити як можна переконливіше. - Розумієш, якось раптом одне за іншим, різні збіги неприємні - і в результаті, я без провини винуватий навкруги. Я б тобі і розповів, але ти навряд чи повіриш. Загалом, підставили мене, і ніхто зараз не вірить, що не винен, тому вирішив втекти і почекати коли все заспокоїться. Якщо допоможеш, то до сотні додам ще дві на тому березі Дніпра, а доки ось, тримай першу.

Рибалка витягнув з внутрішньої кишені куртки плаский згорток, замотаний в целофановий пакет. Пошарудів в ньому, і протягнув Мітяю руку із знайомою сіро-зеленою купюрою. Недовірливо зиркаючи на рибалку, Мітяй обережно наблизився, витягнутою на всю довжину рукою вихопив гроші і одразу ж відскочив на крок. Роздивився купюру і задоволено гмикнув.

- І справді, сотня. Ніщо так не зміцнює довіру між сторонами угоди, як вчасна передоплата. Тому, вірю я тобі, мужик, вірю. Іншій би хто не повірив, а я ось - точно вірю. Ти не уявляєш, мужик, скільки я у своєму житті таких самих чудернацьких збігів надивився. Дуже пощастило тобі зараз, що на мене натрапив. Уяви, я позавчора на затонуле дерево наскочив, мені грошей на ремонт узяти ніде, на полювання мене не беруть, щоб удачу не відлякати - загалом, думаю, все як завжди. А воно он як повернулося, навіть дивно. Зазвичай у мене все навпаки, ось був у мене випадок…

Мітяя перло зсередини досі незнайоме з минулого життя почуття раптового фарту. Хотілося говорити, ділитися своїми вже пережитими й неважливими страхами та сумнівами, але дивний рибалка не дав розвинути тему.

- Хазяїн, давай, ти мені по дорозі все докладно розповіси, добре? А то мисливці прийдуть, а тут ми, рибалки, теревенимо. Незручно вийде. Чуєш, а у тебе човен-то цілий? На той берег дотягнемо веслами?

- Так, навіщо веслами? - здивувався Мітяй. - Зара мотор навісимо і ходу! Чекай туточки, я до халабуди.

Він крутнувся на місці, секунду постояв, роздумуючи куди покласти купюру, що так вдало підвернулася, і, запхнувши до кишені шортів, кинувся за будинок. За пару хвилин повернувся, звично тримаючи на плечі старенького подертого «Вихря».

- Хазяїн, може веслами краще? - невпевнено запропонував чужак. - Мисливці почують, зацікавляться, що робити будемо?

- Все нормально, мужик! - Мітяю було море по коліно, його переповнювала упевненість в собі. - Ми, рибалки, тут усіх мисливців знаємо. Вони ж учора теж ще рибалками були. Ляжеш на дно, я тебе сіткою накрию про всяк випадок, хоча перевіряти навряд чи будуть - їм і в голову не прийде, що зважуся на таке!

Обличчя Мітрохіна набуло відчайдушно-спантеличеного виразу, немов і сам здивувався такому власному нахабству, але одночасно цей стан безперечно подобався. Обдурити усіх своїх знайомих, всіх тих, хто вважав його не здатним ні на яку дію, зашуганим невдахою? Так, це було в новину і приємно хвилювало. Тим більше, що допомогти потрібно було такому самому невдасі, як і він - це ще яскравіше підкреслювало урочистість моменту: виходило, що існують люди ще більш невдалі і для нього не все ще втрачено в цьому паскудному житті.

Гмикнувши, рибалка скинув свій рюкзак на дно дюралькі, помацав там рукою і запитав у Мітяя:

- Банка є, воду вичерпати? А то мені не посміхається в калюжі лежати.

Мітяй кивнув на корму і помчав до халабуди за сіткою.

За годину, в густих сірих сутінках вони відійшли від мостків. Григорій Михайлович Маханко лежав на шматках пінопласту, укритий сухою рибальською сіткою і, вдихаючи стікаючий з неї ледь чутно гнильний запах водоростей, думав про те, видасть його хазяїн човна чи не видасть. Було страшно. З-під сітки не було нічого чутно окрім розміреного стукоту підвісного мотора. Човен повертав з одного боку в інший, немов петляючи закутками, потім вирівнявся і набрав хід. Майже одразу ж його освітив яскравий промінь, що пробився до Гришки навіть крізь купу сіток, і він захолонув, почувши збоку гучний голос:

- Стііі-й! Кого там несе? Обізвися!

- Ти чого, Серьога, у войнушку іграєшся? - Почувся у відповідь глузливий голос Мітяя. - Ти за кого, за німців або за наших?

- Мітяй ти? А-ааа, не впізнав. По рибу йдеш, чи що? - Світло вимкнули, і з боку почулося спокійно-уїдливе: - Хоча хто ж окрім тебе може йти - адже всі при справі, один ти і залишаєшся, нестандартний. Так, мужики?

Почулося неголосне підсміювання ще двох голосів. Мітяй здавлено матюгнувся собі під ніс, але вголос примирливо відповів:

- Звичайно, я, хто ж ще. А ви в засідці чи що? Серьога, агов, скажи де там на протоках ці засідки - я омину, бо як кожний гальмувати почне, перевіряти, те-се, марнування часу зайве. Га?

- Ти думаєш, воно тобі допоможе? Ну-ну, спробуй. На Зеленій, Косій і Матвієвій наші вартують.

- Спасибі, Серьога, з мене належить. Мінімум пів літри. - Мітяй перемкнув передачу, і човен плавно пішов далі під гучний сміх, що пролунав у відповідь на щедру обіцянку. Він аж ніяк не образився на це, їхав і радісно посміхався якимсь власним думкам, навіть не намагаючись вдивлятися вперед в спадаючих сутінках. Чомусь був упевнений, що сьогодні не налетить на чергове затонуле дерево, мотор не підведе, незважаючи на аварію, а дивного пасажира ніхто не помітить.

Ще приблизно за півгодини, закунявши під сіткою, Гришка відчув як човен притишив хід, потім з нього стягнули сітку і пролунав голос Мітяя, перемежаючись хихотінням:

- Вилазь, рибалка, ги-ии, прорвалися. Проґавили тебе мисливці, ги-ги-иии, так що одна лише горілка їм і світить, якщо менти не обдурять. Тебе де конкретно на тому березі висадити? Далі-то тобі куди? Та й звуть тебе я не знаю як, може час і познайомитися?

Гришка сів, потягуючись і розминаючи затерплу спину. Ліву ногу холодила промокла штанина - таки не допоміг підкладений пінопласт і він вліз у воду, яка хлюпотіла на дні.

- Та яка різниця, як мене звуть, Мітяй? Краще тобі не знати, не ображайся. А потрібно мені в Мелітополь – підкажеш, як краще добратися?

- Це тобі потрібно в Каховку, на автостанцію. З ранку там будуть і прямі, й ті, що проходять, - години три і на місці.

- Ні-ііі, Мітяй, - протягнув Маханко. - Мені там світитися не можна. Потрібно по-іншому. Потяги в тому напрямі є? Товарняки?

- Є. Це тобі в Таврійськ потрібно, одразу за Каховкою - там залізнична гілка на Мелітополь йде, так що не помилишся. Зрозуміло, тоді я тебе до старих причалів в Каховці підкину, а там пішки асфальтом уздовж берега, не заблукаєш. Ну що, пішли, нам на цьому моторі ходу з годину, якраз по темряві і будемо?

- Пішли, - погодився Гришка і щільніше закутався у свою тонку куртку. Тихо забурчав двигун і в унісон зазвучав голос Мітяя - бажання виговоритися не покинуло невдаху і зараз знайшло в задумливому пасажирові уважного слухача. Мітяй розповідав усі свої негаразди з самого дитинства, немов наново переосмислюючи їх, знаходячи у власній тодішній поведінці нові помилки і прорахунки. Спочатку Гришка не особливо уважно слухав свого дивного капітана і одночасно рульового, але за десяток хвилин, коли Мітяй добрався у викладі подій до середніх класів школи, історія несподівано зацікавила. Разом з Мітяєм вони вишукували в кожному випадку якісь незначні дрібниці, на які той раніше не звертав уваги, і разом дивувалися з дивовижних збігів. Після халеп останнього часу Григорій Михайлович почав ставитися до таких кульбітів долі з повним розумінням і повагою.

Минула майже година. З правого борту давно вже проходили вогні якогось населеного пункту, що переривалися темними плямами на березі, де житлові будинки не підступали до води. Мітяй перервав розповідь і приглушив мотор, човен повільно пересувався по невисоких хвилях у бік причалу, що височів недалеко. Не доходячи метрів з п'ять до нього, втратив інерцію і закачався на темній воді. Мітяй мовчав і дивився на свого пасажира. Раптом відчуття удачі, яке супроводжувало з моменту отримання сотні, кудись випарувалося і знову здолали сумніви в доцільності прийнятого рішення. Він несподівано зміркував, що знаходиться вночі в човні далеко від села з незнайомою людиною, яку невідомо в чому звинувачують. І цей незнайомий обвинувачений цілком може не заплатити обіцяні гроші, а крім того може і позбавити того, що дав раніше. «Чорт, чорт, чорт... Потрібно було сотку удома залишити». Рука Мітяя мимоволі сіпнулася до бічної кишені шортів. Пасажир покрутив головою і питально втупився на Мітяя.

- Приїхали?

- Та так… це… приїхали. Це старі причали… - Бравий капітан м'явся і невпевнено косився на Гришку. - Тобі краще тихо пройти, щоб собаки місцеві шум не здійняли, і туди далі по дорозі. Сторож напевно спить у будці, ворота зачинені, але тут в огорожі купа дір. Ось…

- Ну? Я що звідси дострибну? - знову запитав пасажир.

- Та ні… навіщо. Я підгребу… - так само невпевнено відповів Мітяй.

Гришка глянув на свого рятівника і нарешті зрозумів причину невпевненості. Він демонстративно повільно, щоб Мітяй не злякався, заліз до кишені куртки, витягнув знайомий згорток і відлічив залишок суми, попросивши хазяїна човна чим-небудь присвітити. Простягнув Мітяю ще дві сотки, подумки подякувавши багатому гаманцю Костіка, - той сидів загальмовано і ніяк не наважувався узяти гроші.

- Ти чого, Мітяй ?

- Віриш, зрозуміти не можу, як у мене все сьогодні склалося? - Мітяй задумливо дивився на простягнуті купюри. - Доки йшли, то якось про це не думав, а ось зараз здалося, наче все повернеться, як завжди - дупою.

Маханко стало шкода цього непоганого мужика, але як тому допомогти, він не знав. Несподівано згадався старий радянський фільм-казка з гарним артистом Далєм в головній ролі. Він був на схожу тему, про горе-злощастя, яке переходило від одного казкового персонажа до іншого, по черзі якісно псуючи тим казкове життя. Посміхнувшись думці, що прийшла в голову, Григорій Михайлович серйозно подивився на Мітяя.

- Знаєш, Мітяй, адже у тебе наразі закінчилися усі невдачі. І як ти думаєш, чому? Я їх у тебе заберу: усі невдачі і горе-злощастя на додаток. Зустрів людину, набагато нещасливішу за тебе і твоя невдача до неї притягнулася. Мені воно не страшно - у порівнянні з моїми невдачами, твої - це дрібниці, а тобі буде полегшення. Тільки є одна прикмета, Мітяй, - розповіси кому про сьогоднішнє і невдача знов до тебе повернеться…, може бути навіть разом з моєю. - Маханко серйозно дивився на Мітяя, що завмер при цих словах. Минуло біля хвилини, Мітяй опритомнів і упевнено узяв гроші. Весело дивлячись на Гришку, двома сильними рухами скерував човен до причалу.

- Давай, мужик, тут драбинка збоку. Вилазь і йди о-оось туди правіше - там огорожі немає. Ще метрів за сто вийдеш на асфальт і по ньому прямо, не повертаючи, до самого Таврійська - там вже сам зорієнтуєшся по залізничній колії. Ну, і ... щасти тобі.

- Ні, Мітяй, не можна так - злякаєш своє щастя. - Гришка увійшов в роль. - Раптом твоє горе-злощастя не захоче зі мною йти, якщо удача теж зі мною? Зробимо так, як у фільмі було: ось тобі вудки мої на удачу, а в обмін я забираю з собою твоє горе-злощастя. Підходить?

Мітяй посміхнувся в темряві вигадкам дивакуватого утікача, але заперечувати не став. Вудки акуратно лягли на дно біля ніг, а дивний пасажир тим часом повів далі:

- Слухай, Мітяй, а ти й справді спробуй не рибу ловити, чим у вас усе село займається, а екскурсії рибалкам роби. Човен у тебе є, хоч і старий, місця знаєш, вудки ось я тобі подарував. Друкуй оголошення і катай їх за гроші. Адже багато є таких, у кого човна немає, а з берега ловити набридло - ось вони і підуть, якщо ціни не гилити. Ти зрозумій, тобі адже не мішками ловити потрібно буде, а так, пару штук для азарту - твій заробіток не риба, а задоволений клієнт. Ну, давай своє горе-злощастя й бувай…

Потиснувши протягнуту руку рибалки, Мітяй подав рюкзак і відштовхнувся від пристані. Усю зворотню дорогу він безглуздо посміхався в темряву і час від часу мацав кишеню шортів, де лежало триста доларів. «Ех, знали б ці «мисливці» хрєнові, як я їх обкрутив! Ні-ііі, не потрібно, щоб знали - мужик правий, доведеться мовчати. Може і справді спробувати те, що він казав про екскурсії? Про удачу - це, звичайно, збрехав, але збрехав красиво. Ось і випробую її». З цією думкою, Мітяй, остаточно повеселішавши, упевнено скерував човна не додому, а до сусіднього села - там жив майстер, який взявся відремонтувати його плаваючий мотлох. «Фарт упускати не можна, вірно мужик казав. Ось і не відкладатиму».

Григорій Михайлович Маханко тим часом прокрокував нічним містом, нікого не зустрівши на шляху - район був промисловим: склади, причали, цехи. Рано вранці він дістався житлових кварталів, таких само безлюдних, - був той момент, коли спізнілі гуляки вже повернулися по домівках, а ранні роботяги ще з них не вийшли. Дотримуючись залізничної колії, пройшов з кілометр і на переїзді уточнив напрям в будці обхідника у старої бабки в затертому до дірок помаранчевому жилеті. Задоволена від несподіваного співрозмовника, стара розповіла в подробицях розклад руху цією гілкою, який пам'ятала як Отченаш, відчергувавши тут останні шістнадцять років. Потрібний Гришці товарняк проходив трохи пізніше цього ранку і він спокійно просидів у будці з бабкою ще пару годин, ганяючи чаї і пригощаючи стару підмоклою ковбасою зі власних запасів. За півгодини до товарняка попрощався, і зайняв позицію за сто п'ятдесят метрів навпроти повороту колії - сподівався, що потяг там трохи притишить хід. Так і сталося, порожній вагон теж був присутнім і вже увечері Гришка зістрибнув на невеликій станції перед самим Мелітополем. Переночував на якомусь покинутому складі, дістався до автостанції і по обіді був в Мирному - невеликому селі, в якому жив друг Петровича, відставний мент В'ячеслав Богуненко.

Вдень йти до товариша Петровича Григорій Михайлович побоявся і провів час в посадці на околиці села. Подрімав, згадав Петровича, потім дружину і доньку - в грудях здавило, але він мав сподівання на Метелика. І ось зараз, з приходом вечора, вирішив завершити цей етап своєї подорожі і подумати, що робити далі. У лихоманці останніх днів часу спокійно зважити подальші дії, у нього майже не було. Хоча, якщо чесно, він просто не хотів нічого загадувати наперед. «Ось зустрінуся з цим Славіком, розповім все - тоді і подумаю. Може і він чого корисного підкаже». У село увійшов майже одночасно з чередою корів, що поверталися з пасовища. Непоказний мужик-погонич в розтягнутих на колінах спортивках детально розповів як дістатися будинку відставного мента і ненав'язливо спробував вивідати у Гришки, ким той йому доводиться. «Дядько… троюрідний», - відповів не замислюючись і попрямував за вказаною адресою.

Навчений гірким досвідом, обережно йшов сонними вуличками, рідкісні зустрічні жителі без міських комплексів зацікавлено оберталися услід, що Гришку не на жарт турбувало. Він пірнув у мовчазний шкільний двір, що показався праворуч, пройшовся уздовж огорожі і наштовхнувся поглядом на прочинені горищні двері якоїсь одноповерхової будівлі. Крізь запорошені шибки було ледве розрізнити ряд верстаків з лещатами, токарний і свердлувальний верстати. «Майстерні. Підходить, влітку нікого не буде». Гришка підніс до стіни під дверима на горище старий ящик, натиснув на нього, перевіряючи міцність, встав і одним рухом закинув нагору свій рюкзак, після заліз туди сам. Почекавши ще годину до настання упевненої темряви, попрямував до потрібного будинку. Намагаючись не потрапляти у світло рідкісних вуличних ліхтарів, повернув біля відділення банку, перетнув вулицю з гучною назвою Центральна і був на місці. «Так, заблукати в селі важкувато», - подумав Гришка, непомітно озираючись на всі боки. На вулиці не було ні душі, і він тінню слизнув до невисокого паркану із старих дощок, прихованого рідкими кущами якоїсь рослини. За ним насилу розрізнявся сад, увесь в темряві, з ледве вгадуваними силуетами дерев. Праворуч звичайна лампочка на виноградній решітці, освітлювала чистий бетонований двір із столом під навісом з шиферу, з палісадничком біля воріт, засадженим кущами помідор. На низенькій огорожі усередині двору розвішані трьох літрові бутлі і пара старих каструль. Біля воріт, пофарбованих якоюсь темною, ніби зеленою, фарбою, собача буда. Собаки немає або сховалася. Невеликий будиночок, обкладений силікатною цеглою, під старим шиферним дахом, у вікнах збоку проблискує світло, але всередину з палісадника не зазирнеш. Простоявши хвилин з десять, Маханко нічого нового для себе не побачив. Наважившись, обережно перевалився через відчайдушно риплячу огорожу, та намагаючись не шуміти, почав пробиратися до вікна. Заглянув. У невеликій кімнатці сидів в кріслі міцний літній дядько і дивився телевізора. «Напевно друг Петровича. Більше наче нікого немає». Обережно вибрався в двір і, трохи повагавшись, постукав по відкритих дверях, почекав десяток секунд, потім рішуче увійшов до хати. У коридорі було темно і Григорій Михайлович зупинився, чекаючи доки очі звикнуть після світла. Несподівано відчув, як щось твердо вперлося в спину, і ненависний голос Костіка весело вимовив:

- От заждаліся мі гостя дарагога, желанаго! Прахаді, Григорій Міхаліч, тока нє рипайся рєзка, а то у всєх нэрви нє канаті жілєзния - могуть і лопнуть ніажіданна. А нам жі ж нєажіданнасті нє нада ілі шо? Дажі дєтскія неажіданасті я папрашу сдіржать у в сібя внутрях - стіратся тут нєкада! Ей, Краюха, вилазь, ідіи сматрі хто у нас тута!

Крізь двері почулася невиразна відповідь, судячи зі звуку звідкись з-за будинку. Страху Гришка не відчував, проте лоб рясно всіяв піт і руки дрібно затремтіли. «Ех, Мітяй, все у нас пречудово вдалося - зі мною твоє горе-злощастя». У спину знову сильно тикнули чимось твердим і Маханко знехотя поплентався вперед. Увійшовши до кімнати з телевізором побачив літнього дядька, який мовчки стояв з руками за спиною. «Зв'язаний чи що? Тоді зовсім погано». Підкоряючись легким стусанам в спину, пройшов до столу і встав саме біля того вікна, у яке спостерігав за хазяїном будинку. Оглядівся. Невелика кімната-вітальня, стіл, стільці, крісло навпроти журнального столика з невеликим телевізором, килими на стіні і на підлозі, - чисто, пристойно, але не багато. Старі паперові шпалери в квіточку, стеля побілена вапном, тонкі фіранки на двох вікнах, що виходять на город, одне з них відчинене. На столі ваза з печивом і карафа з червоним - чи то соком, чи то вином. У коридорі почулися кроки і до кімнати увійшов усміхнений Краюха з табельним Макаровим в руках і встав поряд з Костіком. Декілька хвилин усі мовчали і лише дивилися один на одного. Нарешті першим перервав тишу хазяїн будинку:

- Ну що, опера, ви своє отримали? Робимо, як домовлялися? - Мужик уважно дивився на усміхнених мусорів.

- Та німа вапросов у матросав, када німа штанов у боцманОв! - Костік не припиняв веселитися, Краюха теж щірився, глумливо поглядаючи на Маханко. - В'ячєслав Андрєіч, мі ж гаварілі - сдєлаім усьо как парішалі! Січас паспрашаім зладєя пра пару епізодав - і усьо.

- Мені ваші питання до лампочки. - Хазяїн будинку не поділяв оптимізму мусорів. - А ось пару власних задам, для прояснення розкладів. Петрович просив чого переказати на словах? Звідки знаєш його? Не надумай брехати, я перевірю!

Гришка, що не зводив уважного погляду з мусорів і чекав від них будь-якої капості, здивовано покосився на хазяїна будинку. «Чого йому потрібно ще? Начебто і не жартує. Гаразд, скажу вже».

- Петрович на словах просив передати: «Боржок за Светку з лабораторії». Знаю його з дитинства, батьки товарищували. Все. - Гришка помітив, як мужик, слухаючи його, коротко кивнув якимсь власним думкам.

- І шо єта за сцена, В'ячєслав Андрєіч? Шо за паролі-явкі і кактуса на падаконіках? - Костік агресивно рушив до Богуненко. - Мі же ж дагаваріваліся с вамі: ві памагаітє єтого зладєя взять, а мі памагаім вітянуть з пад слєдствія Пєтровіча, катораго єтот зладєй подла абманул! Ілі шо, я не понял?

- Не мигти, опер! - Хазяїн будинку спокійно дивився на Костіка, який зробив крок до нього майже впритул. - Домовлялися. Я свою частину домовленості виконав - вас з хати і з двору не гнав, працювати не заважав. Але мені наразі перевірити потрібно що до чого. Поки є ваше слово на його слово, може, бреше з вас хто. За вас ваші документи службові кажуть і те, що ви мою адресу від Петровича знаєте, а за нього Петрович особисто попереджав і слова тільки-но мені вірні сказав. Я на старості років бруднитися не бажаю і поспішних рухів не люблю.

Костік, набурмосившись, дивився на сивого чоловіка навпроти. Зростом вони були однакові, комплекцією теж. Богуненко випростав руки з-за спини і схрестив перед собою, на одній виразно червонів відбиток долоні, яка її стискала, - лише це видавало хвилювання чоловіка. «Не зв'язаний. Хоча зараз вже все одно - ці двоє зі зброєю. Стоп, стоп, а що це вони про якісь договори, слідство - не зрозумів?» - Гришка, стоячи трохи збоку, перебігав очима з хазяїна будинку на мусорів. Саркастично підвівши брови Костік запитав у хазяїна:

- І шо? Как ті правєрять будіш? Дітектор лжі із стараго патіфона смайстрячішь?

- Навіщо. Нині ж століття прогресу, якого ви мене позбавили, забравши мобільний телефон. Так що, ви швиденько подзвоните своїм і скажете, щоб Петровичу мобілку занесли – потім передасте мені трубочку і я все уточню. - Богуненко вичікувально дивився на Костіка. - Без цього ніяких питань хлопцю задавати не будете. Все.

У кімнаті знову настала тиша. Гришка, хазяїн і Краюха дивилися на Костіка, той застиг стовпом з підведеними бровами і пів підведеною рукою з пістолетом. Минуло секунд з тридцять, коли Маханко краєм ока побачив зміну виразу обличчя Краюхи, - той дивився в потилицю свого подільника якось перелякано-приречено й губи щось ледве чутно шепотіли. Читати по губах Гришка не умів, але безперервно тихо повторювана опером фраза була настільки простою і часто вживаною усіма людьми, що здогадатися було не важко. «Не потрібно. Не потрібно. Що не потрібно?» - думки прискорилися. Вираз обличчя Костіка змінився із здивованого на задумливий. «Чорт, хазяїн же, виходить, не знає про смерть Петровича!? Що вони йому тут наплели, стратеги паперові? Знову якісь хитродупні схеми Костіка». Гришку щось немов штовхнуло зсередини.

- Так не зможете ви, В'ячеслав Андреіч, з Петровичем поспілкуватися - вбили його ці падлюки. - Почув немов з боку власний спокійний голос. - Ось цей, який навпроти вас стоїть, - і вбив. І не мент він, а бандюк. А оті... Ті, так - менти. Зсучені. Бандюк у них за головного.

Богуненко різко розвернувся до Григорія Михайловича і упився поглядом в обличчя. Ззаду нього, з боку Краюхи почулися здавлені здивовані матюги і тихий вигук: «Звідки він…», різко перерваний окриком Костіка.

- Не брешеш? - різко кинув в очі Гришці хазяїн будинку. У відповідь Маханко мовчки замотав головою. - Та бачу - ніби не брешеш. Що ж нам робити далі?

Ніхто на риторичне питання хазяїна не відповів, та він цього і не чекав. Сторопілий Гришка побачив, як дядька посилено вказує очима у бік відкритого вікна, одночасно затуляючи огляд Костіку і подільникові. Знаки хазяїна Гришка добре зрозумів, але ноги скував ганебний страх і він розгублено дивився на починаючого нервувати Богуненко та Костіка за його спиною, із злісним обличчям простягнувшого руку з пістолетом.

- Мені-то вони нічого не зроблять, а ось тобі, хлопчина, туго припаде. - Вирішив підштовхнути до дії Григорія Михайловича хазяїн будинку. Ще закінчуючи фразу, він побачив на обличчі Маханко проступаючий жах, і, різко нахилившись, кинувся убік. Гупнув постріл, в кімнаті незвично запахло пороховими газами, Гришина підсвідомість узяла керівництво на себе і скерувала тіло рибкою у вікно, одним вдалим стрибком з місця, навіть не згинаючи ніг. Зірвавши у польоті фіранку, пропахав руками вологу землю палісаду і миттєво підхопившись, дременув в темряву городу. Ззаду сухо хлопнув ще один постріл, почулася якась метушня і гучний голос Костіка, який уривався від напруги й ненависті:

- Краюха, валі... валі єго, шо ті стаішь, муфлон! Он в агарод тіканул. Та за нім бігом - я тута сам...

Світло з вікна затулила чиясь тінь і одразу ж пролунали два постріли, майже дуплет. Поряд з Гришкою свиснула куля, він завмер рачки за високим кущем помідор і намагався не дихати, хоча груди розпирало від браку кисню, а в скронях ломило від сплеску адреналіну.

- Чорт, не бачу ні рожна! Костік, кидай цього діда і швидко до городу - заганяй збоку, поки я йому висунутися не даватиму! Та швидше…

У будинку глухо хлопнув ще один постріл, пролунав гуркіт падіння чогось важкого і гучна лайка, потім затупали кроки. «Зараз обкладуть з двох боків - під перехресним не вислизну. Ще і джинси в якійсь рослині забруднив - тепер не відперу», - переплелися одночасно в голові Григорія Михайловича дві, здавалося б, цілком несумісні в цю мить думки. Підсвідомість не здавалася - Гришка з внутрішнім здивуванням відчував, як рука хапає жменю землі і плавно кидає навісом в протилежний край темного городу. З того боку лунає шелестіння падаючих грудок по листю і миттєво звучать два постріли від вікна, які супроводжуються яскравими спалахами.

- Де? І де він, Краюха? - голос Костіка збоку.

- Там, в кущі ломиться! Я, здається, його зачепив! - радісний вигук опера-здорованя і гучний хрускіт ламаних кущів помідор.

Все це Маханко чує з-за спини, в той час, як швидко, але безшумно рачкує поміж кущами у бік сусідської огорожі. На щастя паркан із звичайних дощок, а не з незручної сітки-рабиці, яка вигинається немов жива, і він перевалюється через нього одним рухом. Під огорожею акуратні грядки невисоких рослин, Гришка так само рачки пролітає між ними, натикається на невисокий паркан, що відділяє город від двору. Завмерши на мить, прислухається до зойків позаду - вони віддаляються. Промайнула і зникла думка повернутися до Богуненко. Було страшно і, в той самий час, була упевненість, що цьому міцному дядькові вже нічим не допомогти. Все так само рачки перестрибнув паркан, немов усе життя вчився бігати на чотирьох кінцівках, вдивився в темряву сусідського двору і, вибравши напрям, рвонув до ледь бачних воріт на вулицю. Не добігаючи до них метрів трьох, Гришка завмер у безглуздій позі, мало не наступивши на пса, що спокійно лежав на боці з витягнутими в усю довжину лапами. Пес, підвівши голову, дивився на Гришку - Гришка, підвівши ногу, дивився на пса. Чому цей дворовий сторож спокійно валяється, а не навісніє від гавкоту, як усі шавки в окрузі, було не зрозуміло - може його хазяїн був мисливцем і собака не боявся звуків пострілів, а може просто був старим і ледачим. Швидше за все, горе-злощастя Мітяя випадково десь затрималося позаду в городі й ще не наздогнало Гришку: видавши втомлене зітхання барбос поклав голову на землю і злегка протягнув лапи, ліниво потягуючись. «Спасибі, Шарік-Сніжок-Жулька-…» - подумки перераховуючи усі відомі йому собачі прізвиська, Григорій Михайлович вислизнув крізь хвіртку на вулицю і попрямував до школи за рюкзаком. Переслідування не було, хоча в деяких хатах і ляскали двері - у більшості, навпаки, гасили світло і обережно відсмикували фіранки, крізь щілину тривожно вдивляючись в темряву. Нічної стрільби в селі не було десятиліттями, а казкових героїв, які здуру цікавилися її причиною, виходячи на вулицю, напевно не було ще з громадянської. Маханко швидко летів у темряві, переходячи на спокійний крок лише коли перетинав світло рідкісного вуличного ліхтаря. Ось і шкільний двір, прочинені двері на горище, він призупиняється - завмирає, чуйно вслухаючись в звуки нічного села. Далекий гавкіт собак поступово затихає, не чутно гулу натовпу або тупоту людей, що біжать, - взагалі нічого, окрім цикад і докучливих комарів. Гришка тінню просочується на горище, намацує рюкзак, знову прислухається до зовні спокійної тиші. Його долають сумніви і запізнілий страх: «Я зараз буду як прищ на дупі - будь-чию увагу приверну, місцеві і так учора ввечері на мене вирячалися, а зараз, тим більше. Перечекаю тут до ранку, удосвіта, в тумані або сутінках, непомітно прослизну. Та й мусоркі набігаються, азарт втратять і розслабляться. Все, вирішено». Про всяк випадок зліз, відкинув убік ящик, щоб не привертав уваги до його притулку, знову оглядівся: весь двір потопав в темряві, лише над шкільним ґанком тьмяно горіла лампочка. Краєм ока помітив там невиразну тінь, напружився, волоски на руках миттєво встали дибки. Ні, здалося. Похапцем пірнув на горище, підтягнув рюкзак до колони крокв, сів і завмер в очікуванні.

Припущення Григорія Михайловича про те, що після нічної метушні і нервування настане втома і розслаблення, виправдалося не на сто, а на усі двісті відсотків - зрозумів це, прокинувшись від сонячного променя, що пробився крізь дірку в шифері даху, і слизнув по закритими повіками утікача. «От лошара, проспав. Беріть мене тепленьким, рідні мусоркі. Ой, недобре це, обкладуть, сцуки…», - хвилин п'ять він подумки лаявся й нагороджував себе всякими негарними словами, відтягуючи момент, коли доведеться хоч би виглянути назовні. Нарешті, наважившись, гайнув до віконця і огледів двір. Нікого. За двадцять хвилин спостереження Гришка не побачив нічого підозрілого, лише старий сторож раз пройшовся подвір’ям. Після години тяжких роздумів і сумнівів, вирішив перечекати в цьому спокійному місці пару днів, щоб переслідувачі вважали, ніби він вже пішов з села. Розпакував рюкзак, перевдягнувся, розстелив каремат, оцінив запаси їжі. Думати про плани на майбутнє взагалі не хотілося - загнали в кут і він це добре розумів. Гришка їв, спав, знову їв - проминув день. На другу добу відсидки в голові почали з'являтися думки, сумніви і жаль. Ситуація, що склалася, лякала і дратувала одночасно. До другого вечора роздратування переважило переляк і він наважився.

У сірих вечірніх сутінках Григорій Михайлович обережно спустив рюкзак, повис на руках і безшумно зістрибнув на землю. Роззирнувся навкруги - нікого, серце гучно бухало в грудях, вуха трохи заклало. Зробивши пару глибоких вдихів-видихів, Маханко ривком закинув за спину свої припаси, які неабияк полегшали останнім часом, оцінив поглядом шлях до знайомої діри в огорожі, і тільки-но збирався зробити перший, рішучий крок, як краєм ока зачепив біля кута майстерень якийсь новий силует, якого ще мить тому там не було. Повільно повернув голову і зустрівся очима з дідом-шкільним сторожем, фігуру якого кілька разів бачив у дворі.

- Далеко зібрався, синок, на ніч-то дивлячись? - привітно поцікавився міцний стариган. Він стояв, притулившись плечем до стіни будівлі і схрестивши руки на грудях.

- Та потрібно мені… це... туди... - Невизначено промимрив «синок», відверто збитий з пантелику появою нового персонажа і простим питанням. «Завалити його і бігти? Що б мене окрім мусорів ще і усе село шукало? А що робити? Чого йому, взагалі, від мене потрібно?» Дід стояв спокійно усміхаючись, немов читаючи думки на Гришиному обличчі.

- Недобре, синок, не по-нашенські: гостював у мене два дні, справи свої обробляв - і хочеш піти ось так, запросто, не віддячивши? Не розповівши нічого про стрілянину нічну?

Маханко насторожився. «Дивний дідуган, каламутний».

- Тобі пів літру за притулок дати, батько? Так у мене з собою немає, не захоплююся я. - Гришка переступив з ноги на ногу, не знаючи яку лінію поведінки вибрати з цим дивним сторожем. Вирішив не загострювати ситуацію і розійтися по можливості мирно, а ось якщо ні, тоді... - Хочеш грошей за турботу? Більше мені тобі дякувати нема за що, нічим, та й немає чого, по-моєму. А про стрілянину… Так що я тобі розповім, батько? Ну, чув - стріляли вночі. Хто, що, куди - звідки мені знать. Півсотні вистачить?

Гришка говорив, не дивлячись на співрозмовника, потім поліз у внутрішню кишеню куртки, витягнув свій поліетиленовий чохол, де зберігав документи і гаманець Костіка з грошима, низько нахилившись у сутінках, вибрав потрібну купюру і намірився віддати дідові. Вже протягнув руку з доларами, і раптом помітив у фігурі, що стояла навпроти, якісь невеликі зміни. І точно, дід ліниво почухував свій правий бік власною правою рукою, але не це безневинне порушення світської пристойності привернуло увагу Гришки - з-за старих штанів діда, підперезаних широким шкіряним офіцерським ременем, стирчала зігнута ребриста рукоять і верх барабана класичного революційного револьвера системи Наган. «Оце потрапив. Від одних до іншого», - Григорій Михайлович мовчки стояв з протягнутою рукою.

- За притулок цього цілком досить. - Миролюбно відповів дід і невловимим рухом вихопив купюру з руки. - А ось за те, що ловців твоїх два дні від горища відваджував і за смерть корешка мого, Славіка Богуненко, замало буде. Так що, крокуй, синок, слідом - бесіда у нас з тобою буде довга і ґрунтовна, я б сказав, душевна! Не бійся, мусорам не здам... поки не поговоримо. Ну, давай, крокуй, синок, крокуй, часу обмаль!

Старий спокійно повернувся спиною до Григорія Михайловича і зробив пару кроків до будівлі школи. «Валити діда і бігти», - спалахом вибухнуло в голові у Маханко. Він озирнувся на всі боки, підшукуючи відповідного каменя чи дровиняку, глянув на старого і завмер нерухомо під його глузливим, очікуючим поглядом. Очі діда зблискували яскравою, дивовижною блакиттю з-під густих широких брів. Старий розслаблено стояв все так само спиною до Гришки, пів обернувши назад лише голову, руки його, без зброї, неспішно огладжували низ такої ж старої, як і його штани, сірої футболки, з ледве вгадуваним вилинялим написом AC|DC. Почекавши півхвилини і не побачивши з боку Гришки ніяких дій, дід задоволено гмикнув, повернувся, не дивлячись, запрошувально змахнув рукою, і поновив рух у напрямку шкільного ганку. Подумки лаючи себе за дивну боязкість, Григорій Михайлович Маханко підхопив рюкзака і поплентався за своїм дивним співрозмовником. На душі було тужно і тривожно.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.