Глава 20. Танок квантів

Радість, горе, нудьга, презирство - глибина та складність емоцій є однією з основних відмінностей людей від тварин. Відмінність виду, сили, спрямованості самих емоцій стосовно однакових подій відрізняють культурні епохи розвитку людства. Ось вже дві істотні причини вважати вплив їх (емоцій) найважливішим чинником розвитку виду Homo sapiens. Проте дослідів з історичного розвитку саме емоцій не існує – чомусь вважається, наче вони не накопичуються генетично і не передаються у спадок, не мають якогось органу тіла, який вочевидь містить їх, а лише виникають та вдосконалюються під час процесу дорослішання індивідуума в суспільстві. Так само емоціям не приписують ані яких інших функцій, окрім деякої допоміжної інформаційної риси під час спілкування. Але чи лише в cуспільній спрямованості міститься їх природна або культурна необхідність? Можливо, емоціям властива і деяка інша функція. Можливо, вдосконалення рівня емоційної (чи як заведено ще казати - духовної) складової Homo sapiens як земного виду і є черговим кроком нашого розвитку? Можливо пам'ять про цей вищий, загублений сучасним людством щабель існування з позабутими казковими можливостями, збереглася у вигляді легенд, казок та особливо різноманітних земних релігій. Лише тоді стають зрозумілими багато які з суворих морально-етичних канонів цих вірувань, нез'ясовних і непотрібних з точки зору стародавнього «нецивілізованого» суспільства.

Куди нас приведе цей напрям самоудосконалення - в нірвану, рай або до паранормальних здібностей? Або до чергового відкату розвитку? І чи встигне воно за стрімким зростанням сучасних технологій, які багато в чому замінюють та підміняють емоції?

Лайкніть, якщо вас це теж турбує..

Густою степовою травою, яка коливається зеленими хвилями скільки вистачає погляду, стрімко рухалась вузька тінь. Вона не зупинялася ані на підйомі самотнього крутого пагорба, ані перед багнистим берегом дрібної річечки, ані на стежинці до водопою, якою величезне стадо джарів ходило кожен тче. І тим більше, їй було байдуже, що біля цієї стежки ось вже чотири таса сидів в засідці молодий мисливець з найближчого селища чоловічків. У Фроля було випробування на право вважатися дорослим рівноправним членом клану Бігунів. Він і ще півдюжини молодих хлопців, яким виповнилося цієї весни дюжина і ще чотири лози, вийшли з невеликого поселення рано вранці три тче тому. Кожен був вдягнений в обтягуючі лосини і сорочку з шкіри джара, ноги в м'яких високих мокасинах на шнуруванні, на паску ніж, а за плечима сагайдак з коротким луком і колчан із стрілами. У маленькій торбинці кресало, кремінь, а також підкопчене м'ясо і джарий сир, загорнуті в чисту ганчірочку. Невеликий вузький бурдюк з водою перекинутий на ремені навскоси через плече. Ніяких лємаргських запальних камінчиків, порошку, який очищує воду, еліксирів бадьорості - лише зроблене власноруч тобою чи спів кланівцями. Який же ти вільний мисливець, якщо не здатен без допомоги магії здобути безглуздого джара? Як ти годуватимеш родину та клан, якщо у всьому залежиш від мерзенних лємаргів? Яка дівчина погодиться увійти до твого шатра? Остання думка хвилювала юного мисливця найбільше. Молодша дочка старійшини клану беззаперечно дала зрозуміти, що звичайний мисливець їй не потрібен, нехай навіть такий спритний і вродливий, як Фроль. І якщо не доведе, що гідний, не буде в першій дюжині, тоді вона наставить роги {Наставити роги - звичай, який виник з традиції кочівників-чоловічків для визначення кращого мисливця минулої лози. Визначали невибагливо - хто здобув щонайдовші роги бика-джара, той і кращий мисливець. Якщо жінка йшла від одного чоловіка до нового, а колишній вимагав повернутися, то вона виносила найбільші роги нового чоловіка, здобуті минулої лози. Якщо роги були більші, ніж здобуті колишнім чоловіком, то він не мав права вимагати повернення дружини. Поступово будь-яка зміна партнерів проти волі одного з них стала називатися «Наставити роги»} когось іншого, наприклад, сумовитого мовчуна Сілая, кращого серед мисливців в минулу лозу. Той давно поглядав на дівчину своїми маленькими злими очима. Тривожні думки не заважали Фролю звично роздивлятися на всі боки і прислухатися, чи не почується вдалині тупіт безлічі ніг. Вірний лук вільно звисає в лівій руці, з легко затиснутою пальцями накладеною на тятиву стрілою - одна мить і вона уп'ється точнісінько у бік джару, приносячи вдачу. Обов'язково вдачу, не даремно ж він два тче носився саваною від одного стада джарів до іншого у пошуках ватажка з найбільшими рогами? Знайшов, потім ще тче вистежував стадо і влаштовував місце для засідки. А інші, напевно, давно вже повернулися в клан, убивши першого джара, який трапився. Ну й нехай, ото він покаже! І їй теж, обов'язково, покаже! І цьому сумовитому Сілаю покаже! Всім!

На стежці, яка веде до водопою, з'явилося стадо. На чолі гордо крокував величезний бик з білою плямою на боці, за ним тіснилися молодші бики, самиці, телята. Над стадом дзижчала хмара мошви, яка користується моментом, коли в тісняві неможливо відмахнутися хвостом або почухати зубами спину. Мисливець напів присів за невисокою загородкою, сплетеною з тонких гілок і свіжих жмутків довгої трави. Права рука щільно обхопила пальцями п'яту стріли, очі ледь примружені, оцінють відстань. Ще трохи, щоб напевно. Серце гучно гупнуло і майже завмерло, час розтягнувся і почав трохи дзвеніти, наче до краю натягнута тятива. Ватажок зупинився, принюхуючись, за ним зупинилося усе стадо, поводячи головами в різні боки. Щільною купою тіл пробігла хвиля занепокоєння. Марно, тіло та одяг з ночі намащені соком м'ясистих коренів річкової трави, ватажок нічого не відчує. Ну, ще крок, лише один… Мисливець ледь втримав бажання голосно глитнути пересохлим горлом, рука напружилася, натягуючи тятиву. Бик смішно поворушив вухами, збираючись зробити останній крок у своєму житті, але зненацька над мисливцем промайнула стрімка тінь, накрила бика, і обидва вони мимоволі підняли голови догори. Там, видаючи мірне одноманітне шипіння, у бік гір Расмарум {Расмарум - гірська система на півночі Лоора, перекладається з високої говірки як «старі гори»} промайнула дивна велика конструкція, немов намагаючись швидше досягти межі між безкрайніми степами і саванами Арсафа та океаном джунглів Лоора. Пролітаючи над берегом, конструкція трохи підстрибнула в повітрі, знизу її щось яскраво зблиснуло на сонці і молоді очі мисливця помітили слабкі кола від невеликого предмета, який впав у воду.

Коли Фроль обернувся до стада, то побачив крупи джарів, які притьма ховаються вдалині. Обличчя юнака скривилося в плаксивій гримасі, він мішком всівся на землю, відкинувши непотрібний лук із стрілою. Джари перелякалися і втекли, можуть надалі декілька тче сюди не приходити. Що ж робити? Потім обличчя мисливця набуло спантеличеного виразу й знов повернулося у бік дивної штуки, яка вже сховалася за обрієм. «Що це було? Небесний човен лємаргів, про який розповідають люди похилого віку вечорами біля вогнищ? Швидше за все, хоча з клану його ніхто й не бачив, усі лише переказують історії, почуті в селищі торговців, коли двічі на лозу вирушають туди оновити запаси. Чи повірять мені, що небесний човен злякав бика з найбільшими рогами які хтось бачив? Не повірять. Повернутися в клан із звичайним джаром? Останнім з усіх, ніби не міг вполювати здобич декілька тче, і бути посміховиськом до кінця нинішньої лози?» Юнак мало не заплакав, уявивши на що перетвориться його життя. З ненавистю озирнувся у бік річки, кола від предмета, який впав у воду, вже розійшлися, але мисливець добре запам'ятав місце. Усередині прокинулася цікавість, на якийсь час витіснивши похмурі думки. Уважно оглянув берег і недалекі зарості водних рослин у пошуках крокодилів, які зачаїлися в засідці, або інших річкових хижаків, проте нічого не побачив. Заспокоїв себе, що річечка була замілка, аби сховати великого крокодила, та й стадо сюди не даремно на водопій ходило, узяв ніж в праву руку і обережно пішов до місця падіння. Ноги грузнули до колін у багнюці берега, перемішаної багато разів стадами, які приходили сюди на водопій, але рівень води був невисоким. Відійшовши на десяток кроків ноги відчули більш тверде дно, вода стала прозорою, показуючи водорості, які слабо колисалися в струменях, і риб, які сновигали поміж ними. Не доходячи двох кроків до місця падіння, зупинився і кілька разів нахилив голову з одного боку в інший - здалося, ніби під водою щось зблиснуло. Справді, он під кущиком водяної трави, стебла якої розтягнулися за течією, поблискує в променях щось яскраве. Обережно простягнув руку, пальці зімкнулися на невеликому предметі і перед очима мисливця опинився невеликий, в півпальця завдовжки, блідо-голубий камінь, оправлений в потемнілий метал та підвішений на товстому, з такого самого матеріалу, ланцюжку. Юнак оглядав його з усіх боків, а на обличчі поступово виникала широка задоволена посмішка. «У нашої знахарки два бляклі камінчики з ніготь мізинця розміром, без усілякої оправи, за допомогою яких свої найсильніші закляття робить. Кажуть, за ці камінчики кільце тому жадібним торговцям клан віддав шкіри джарів за пів лози полювання. А тут такий показний камінь, в красивій оправі, впав із справжнісінького небесного човна!» У голові сама собою складалася захоплююча розповідь, як він прокрався на небесний човен, обдурив злих лємаргів й викрав найголовніший артефакт. «Або не викрав, а відважно всіх повбивав в страшному магічному двобої! Ні, певно не повірять, розпитають, чому більше нічого не взяв або до човна накажуть відвести. Гаразд, нехай викрав, але обов'язково найголовніший артефакт!» Мисливець гордо посміхнувся і поспішив до залишених на березі речей, його чекали шлях до рідного клану, шанування, повага... та дочка старійшини, в цьому можна було не сумніватися. Він ще більше здивувався, якби знав, що його думка про найголовніший артефакт була дуже недалека від істини.

* * *

Наступне повернення свідомості було для Гришки ще тривожнішим, ніж попереднє. Навкруги майже нічого не було чутно з-за дивного посвисту, немов нескінченно здувалася пробита автомобільна камера. Яскравих плям навколо було набагато більше й усі вони відрізнялися одна від одної. З помітних: дві блакитних з сферами, дві яскраво червоних з хвостами в рожевувато-помаранчевих хмарках і величезне рожевувате над головою. Чому над головою, Маханко пояснити б не зміг, але це здавалося правильним. Все містилося в дивній зеленувато-сірій сітці-сфері, за якою вгадувалися бляклі різноколірні струмені, які нагадували звичайні хмари. Більш яскрава блакитна пляма наблизилася до Григорія Михайловича, щось вимовила і випустила в його бік джгутик з сірим вістрям. Блакитна пляма, яку Маханко визначав як себе, здригнулася, засвітилася, неквапливо пульсуючи. «Знову у мене щось забрати намагаються? Не дааааам!» Гришка знайомо занурився свідомістю в ртутну краплю, підтягнув ближче складну конструкцію і приготувався дати відсіч. «А раптом це мене лікар оглядає? Або операцію робить, а я заважаю?» Обережно виринув з краплі, послабив контроль, спостерігаючи за наближенням вістря. У місці зіткнення вістря й однієї з його сфер виник слабкий вихор-вибух, до якого миттєво спрямувалися потоки енергії з краплі. «Стояти!» - Вигукнув подумки команду-посилання, задоволено спостерігаючи як потоки завмерли, потім знехотя втягнулися назад. Почувся дивний кашляючий сміх і сіре вістря на джгуті занурилося глибше, вихор збільшився. «Щось не подобається мені це підступне хихотіння, не повинен доктор так сміятися та ще й під час операції! Чи повинен?» Відчуття занепокоєння зростало, крапля пульсувала все сильніше, доки Гришка не відпустив її. Швидкий струмінь виростає з ртутної краплі, вихор притьма згас, а джгутик з вістрям злякано відсмикнулися. «Ага, це певно не доктор! Падла, казляра плямиста, знущаєшся з безпорадного». Хвиля люті народилася десь в глибинах мозку, швиденько перетекла до краплі, яка радісно відгукнулася на це й крутанула складну конструкцію, що видала у бік вістря яскраво-червоний факел-протуберанець. Вістря покоротшало удвічі. «А-гааа, сцикотно, сірий! Вампір розмальований!» Маханко з презирством подивився на агресора, крапля усередині сколихнулася у іншому напрямі, а яскраво-червоний протуберанець поміняв колір на блідо-синій, після чого залишки сірого вістря розлетілися дрібними крихтами. «Ой, стегно праве як змерзло!» - не одразу зміркував абсурдність цієї думки для себе, який мав лише слух. Почергові зміни люті і презирства не залишили наочних фізичних слідів в Гришчиному тілі, але наклали тимчасову синхронізацію на хаотичні коливання квантів в деякій частині мозку. Одночасно з цим, десь в мозку лопнула одна з завіс, відгукуючись на знайому комбінацію нейронних ланцюгів, ртутна крапля омила своїми струменями заново відкриті простори, і Маханко із здивуванням зрозумів, що насправді сприймає навколишню температуру. Відчуття було дуже неприємним, немов дивишся з боку на власну паралізовану ногу в багатті, бачиш як вона обгорає, але не відчуваєш болю, а лише сприймаєш зміну температури на рівні «тепло-холодно». Жар стрімко зростав разом з панікою і Григорій Михайлович Маханко майже самостійно відключив свою свідомість…

* * *

Дев'ятий тче летів Гдіча із старшим Глаєм та знайдою на сталфі над нескінченними рівнинами, вкритими таким само нескінченним морем трави. Перші два тче подорожі здоровань запам'ятав погано з-за могутнього похмілля, яке неабияк дошкуляло, і страху висоти. Забившись на ніс літального човна, понуро сидів на мішку з одягом, обхопивши руками коліна й лякаючись визирнути з-за борту, а в невеликі дірки риштування підлоги гондоли до пуття нічого не роздивитися. На ніч підшукували якусь водойму, старший Глай від'єднував накопичувачі на двох мушлях-артефактах і сталф повільно опускався на землю. Вечеряли, потім Глай лягав спати, а Гдіча всю ніч вартував, тому наступним тче доводилося відсипатися. Знайда звично валявся без свідомості в гондолі, його навіть не витягували на стоянках, здоровань іноді підходив, перевірити зміни. Старший Глай увесь час мовчав або бурмотав щось під носа, він все більше ставав схожий на того нешкідливого слабкого старого, яким був три зюф тому, до появи знайди. У один з тче вдень Гдіча прокинувся від гнівного вигуку. Розплющивши очі, побачив старого лємарга з переляканим обличчям, який сидів з половиною ножа в руці над тілом невідомого мага. Від знайди до ножа простягнувся тонкий яскравий язик полум'я, який несподівано перетворився на такий само тонкий струмінь морозної пари, - половина ножа, яка ще залишилася в руках лємарга, розлетілася шматочками криги, а сам він затряс обмороженою долонею. Чоловічок прикрив очі, не бажаючи щоб старий дізнався, що він це бачив. Гдіча лежав і роздумував, як краще виконати доручення Великої Матері. «Старий хоче вбити знайду і забрати його силу!» - Переконувала здорованя Велика Мати. «Він стане могутнім, як колишні старші, і погрозами змусить чоловічків селища служити йому. Цього не можна допустити. Ти повинен викинути усі накопичувачі, а якщо не вийде, то вбити і його, і знайду - від цього залежить життя селища. Ти зробиш це, а коли повернешся - я особисто розповім всім про вчинені подвиги і усі мисливці шукатимуть з тобою дружби». Обіцянка знахарки сподобалася Гдічі, але викидати накопичувачі чи вбивати лємарга ажніяк не хотілося. Старого, з яким вовтузився наче з дитиною останні п'ять лоз, було шкода. Тим більше шкода було вбивати бідного знайду. Здоровань перебував в складних роздумах.

Наступного тче Гдіча прокинувся опівдні від схожого викрику: старий стовбичив над тілом знайди з якимсь артефактом в руках і спантеличено розглядав дно гондоли у себе під ногами. Потім він плавно змахнув руками - і прямісінько в повітрі утворилася велика кругла крапля води. Вона зростала, поки не досягла обсягу в пів зросту дорослого чоловіка і тоді старий м'яким рухом руки скерував її до незнайомця. «Потоне!» - з полегшенням подумав здоровань. Незнайомця було шкода, але так сама по собі вирішилася б його проблема. Проте, крапля чомусь розтягнулася навколо знайди, трохи потремтіла, вкрилася піною й повільно розчинилася в лозинах дна. Старший Глай обурено заволав, провалившись ногою між стеблинами, які стали несподівано тягучими, наче мокрий шкіряний мотузок. Випроставшись, старий знову взяв до рук артефакт і завмер навпроти незнайомця, дно гондоли почало потріскувати, потім вище утворилася нова крапля води, яка все зростала й зростала. Обличчя лємарга напружилось, піт стікав запалими щоками, прокреслюючи мокрі доріжки на дряблій шкірі. Він задихався, обличчя почервоніло, здавалося зараз лусне. Старий різким рухом зірвав з шиї ланцюжок з підвіскою накопичувача і, стиснувши його в лівій руці, трохи нахилився вперед. Крапля помітно додала в обсязі та повільно рушила до незнайомця. Проте цей раз не всмокталася в дно, а впала немов важка кам’яна брила, змусивши сталф відчутно клюнути носом. Глай з хрипінням зробив пас руками, крапля знов пішла крізь лозини, а сталф сильно підстрибнув, звільнений від несподіваного тягаря, та вдарив по старечим ногам, примушуючи широко розкинути руки з розчепіреними пальцями, аби втримати рівновагу. Клацнувши зубами відкритого в здивуванні рота, Гдіча з переляку щільно примружив очі, тому не побачив старого, який знепритомнів і лантухом повалився на дно та зблиснувший у повітрі накопичувач. Обережно розплющив одне око - старий лежав, притулившись плечем борту гондоли і важко, зі схлипуванням дихав. Здоровань рачки підповз, тягнучи бурдюк з водою, полив на голову, дав ковток напитися - Глай затих, почав дихати рівніше. Очі як і раніше були заплющені, губи ледве чутно щось шепотіли. Чоловічок нахилився ближче. «Не можу... зовсім не можу... Він закрився від хсіі. Не встигну! Потрібно не дати хсілає опритомніти. Хоча б ще два тче... Не можу…» Гдіча порачкував на своє місце і звично обхопив коліна.

Старий опритомнів за тас. Лємарг підхопився, заметушився гондолою, зазираючи під навалені під борти торби з речами та їжею, намагався роздивитися щось між лозинами дна. Опісля дюжини ті пошуків всівся навпроти чоловічка, так само обхопивши руками коліна.

- Гдіча, ти не бачив мій накопичувач-сльозу? - Голос старого звучав глухо і винувато, немов десь загубив річ чоловічка, узяту на деякий час. З-за шуму струменів гарячого повітря, які вириваються з раковин-артефактів, здоровань ледве розчув питання. - Він був у мене в руці, коли я цьому… цього…

Чоловічок мовчки похитав головою, лємарг приречено нахнюпився. Посидівши ще пару ті, знов різко підхопився, заметушився, витягнув накопичувачі із задньої раковини-артефакту - шипіння припинилося, сталф майже одразу зупинився, повільно обертаючись навколо вертикальної осі від подиху невеликого вітерця.

- Де ми? Скільки я був без свідомості? Геть погано пам'ятаю дорогу, скільки лоз минуло. Далі рухатимемося вночі - межа обжитих земель вже близько. Не пам'ятаю... Так, потрібно визначити місце! Я зможу, я Глай Дзига - кращий злодій Ткета. Серце Сорона допоможе! Я зможу, я встигну. - Старий розмовляв сам з собою, енергійно жестикулюючи руками, Гдіча з побоюванням поглядав зі свого мішка й обачно мовчав.

На ночівлю зупинилися задовго до темряви біля невеликого озерця з витікаючим чистим струмочком. Навкруги зростало з десяток високих чи то буків, чи то кедрів, які розкинули довгі гілки майже до середини водойми. В порівнянні із звичними Гдічі трав'яними степами з невисокими рідкісними деревами, рослинність змінилася – почали часто зустрічатися купки дерев, невеликі кущі, острівці високих заростей папороті і хвощів. Зараз сталф стояв посередині одного з таких острівців, недалеко від озерця, повністю прихований високим яскраво-зеленим листям. Вийшовши із заростей, трохи правіше за напрям польоту сталфа, чоловічок побачив над горизонтом білі пагорби, які наче висять в повітрі. Це видовище так вразило Гдічу, що закляк на місці з розширенима очима та дитячим виразом обличчя, й старому лємаргу довелося несильно штовхнути чоловічка палицею. Здригнувшись, здоровань взявся за облаштування нічлігу, кожні пару кроків озираючись на ширяючі гірські вершини. Старий вибрав рівний майданчик, витяг з пошарпаної торбинки декілька невеликих книг, дивовижні артефакти - палички, дуги з лінзами, і почав встановлювати усе це лише йому відомим порядком. Перед самим заходом він улігся на землю, припав оком до лінзи артефакту, намагаючись зловити косий промінь сонця. Як завжди, останнім часом, щось безперервно бурмотав собі під носа, час від часу записуючи цифри на аркуші старого паперу. Гдічі вже набридло глитати слину, чекаючи старшого Глая до вечері, доки той черкав на аркуші паперу і пошарпаній мапі під променем невеликого світляка. Нарешті, задоволено гмикнувши, лємарг підійшов до маленького вогнища та всівся біля розкладеної на шматку тканини їжі.

- Жа...жавтра будемо н-нааа меште! - Із задоволенням сказав Глай, пережовуючи запечені корені. - Знімаємося за тас, ти даремно нічліг влаштував - нам краще летіти в темряві, десь тут вже починаються поселення лємаргів або шляхи їх торгових караванів. Витягни мага із сталфа і прив'яжи он до того дерева, потім починай збиратися.

Гдіча мовчки кивнув, відганяючи від розкладеної їжі невеликого верткого ящіра. Той з дюжину ті крутився навкруги, заохочений незвичним запахом. Біля Кам'яної Могили, такі не зустрічалися, здоровань спробував зловити рептілію, різко викинувши вперед руку з розкритою долонею. Відхилившись, ящір злісно зашипів і сховався у високій траві. Дожовуючи на ходу шматок копченого м'яса джара, Гдіча поплентався до літального човна виконувати вказівку старого. Через дюжину ті знайда сидів спиною до стовбура дерева, надійно прив'язаний міцною шкіряною мотузкою. Озирнувшись на зайнятого чимось старого, силует якого метушився на тлі полум'я вогнища, здоровань тінню шмигнув до сталфа і повернувся назад з невеличкою кам’яною пляшкою. «Велика Мати казала, що це потрібно випити, якщо Гдічі стане зовсім погано, не вистачатиме сил або старий лємарг захоче у Гдічі силу забрати. Гдіче зараз добре, а знайді погано, старий Глай хоче його силу забрати. Нехай вип'є трохи, Гдіче ще залишиться» - розмірковував чоловічок піднімаючи голову мага і притуляючи шийку пляшки до губ. На його здивування, той сам встиг зробити пару ковтків, поки за спиною не почулися кроки наближення лємарга. Старий Глай обережно ніс на витягнутих руках глибоку глиняну тарілку, намагаючись не розплескати вміст. Він підійшов до знайди, так само як Гдіча перед цим підвів голову, і влив до рота трохи різко пахнучої рідини. Поставив тарілку на землю, запалив поруч невеликий світляк, сам обережно сів, уважно вдивляючись прив'язаному в обличчя. Потім відірвав від найближчої папороті великий лист і почав ліниво відмахуватися від насідаючої нічної мошви. Йому важливо було не пропустити момент, коли отрута почне діяти, дочекатися послаблення сил незнайомця і зняти отруєння. Так буде надійніше, бо до лабораторії ще не менше тче шляху, а цей лоо’рі став занадто швидко відновлюватися.

* * *

Гришка вчергове виринув у свідомість з почуттям насуваючої вселенської скорботи-туги. Вона підступала звідкись з-за горизонту його нинішнього буття, наче грозовий фронт в сонячний літній день. Ось повіяло приємною прохолодою, збиваючи обридлу жару. Потім вдалині почувся непевний низький гул, примушуючи неусвідомлено підвести очі до небосхилу, на якому з’явилася непевна чорна смуга. Сонце як і раніше припікає, але все частіше гілки кущів згинаються раптовими поривами вітру, які приносять з собою незабутній запах мокрої гарячої землі. Стає трохи важко дихати, зсередини гнобить незрозуміла гнітюча сила, реагуючи на падіння атмосферного тиску. Вона пробуджує в закутках спинного мозку пам'ять поколінь про безжальні потопи, сліпучі блискавки та люті лісові пожежі. Серце починає тривожно калатати, долоні зволожуються, всі починають нервово озиратися на всі боки у пошуках входу до рідної печери. Свідомість Маханко напружилася в схожому стані, тріпнулася і вже звично пірнула у власну блакитну краплю. Минулих думок про доктора, про діда-махновця давно вже не було - він лише намагався захиститися від невідомої небезпеки, не розуміючи до пуття, що з ним відбувається. Й кожного такого разу Гришку мотиляло у віртуальному світі почуттів і різноколірних плямочок, по крихтках повертаючи звичні фізичні відчуття.

Минулого пробудження Гришку схоже струшувало від навали емоцій, але тоді це був стан нестримного розбурханого азарту, який бульбашками газованої води лоскоче мозок. Чужа блакитна пляма звично знаходилася навпроти, але поряд з нею була чітка геометрична фігура, крізь яку пляма видавлювала у бік Гришки щось зеленувате. «Шо, падла, знову у мене життя красти будеш?» - з цією думкою Григорій Михайлович спробував повторити фокус, який утнув минулого разу, з чергуванням ударів люті і презирства, але успіху не отримав, хоча його крапля і складна структура спрацювали очікувано. З боку блакитної плями почувся хижий скрик і почала насуватися сфера каламутного зеленуватого кольору, яка розсіяла Гришчині атаки без будь-яких наслідків. Вона м'яко оповила болотяним сяйвом його прозорі сфери і дрібно затремтіла, підлаштовуючись в такт їх коливанням. Сфери почали тьмяніти, світлові канали на них потоншали, розпливаючись усією поверхнею. Крапля всередині відчайдушно блимала, намагаючись влити в складну конструкцію трохи власного світла. «Ну, давай!» - усередині Гришки піднялася хвиля азарту, порівнянна з очікуванням останньої кульки в розіграші лотереї, коли усі попередні вже співпали. Він подумки відкрив краплі доступ до складної конструкції, чим та миттєво скористалася - шиплячий рій маленьких бульбашок всмоктався у болотяну оболонку, яка невпинно душила, легко змінив її, вспінив й змусив стекти вниз, до напівпрозорого риштування підлоги. Та набубнявіла, затремтіла, завагалася, немов виткана з ясно-зеленої дрібнозернистої піни. Блакитна пляма-агресор навпроти похитнулася, видавши обурений вигук. «Ага, отримав!» - Маханко був збуджений, свідомість вирувала і бризкала на всі боки, повертаючи відчуття еластичних стінок в які билися і відскакували думки. Сприйняття температури, яке повернулося раніше, повідомило що болотяний туман був прохолодним - це трохи послабило азарт. «Потрібно заспокоїтися». Блакитна пляма навпроти знову видавлювала крізь геометричну фігуру сферу болотяного туману, яку Гришка звично спробував азартно вспінити, але цього разу без жодного результату. Він помітив, що біля блакитної плями спалахнула яскрава маленька крапка, під'єдналася товстим шлангом-каналом, і швидко перетворила своїми променями його бульбашки на маленькі кулькі, які глухо цокотіли під час зіткнення. Болотяний туман зібрався у власні зеленуваті кульки та ковзав між кульками Маханко, легко уникаючи контакту і об'єднання. Азарт змінився цілковитим спокоєм. Гришка без зайвої думки випустив цей спокій крізь складну конструкцію, трохи погрався за її допомоги кульками і потягнув їх назад, всі разом. Блакитна пляма навпроти відчайдушно чинила опір, перетягуючи кульки до себе. Гришка теж тягнув - кульки ущільнювалися, зливалися, поки не перетворилися на темну сферу. Опір плями, навпаки, зростав. «Щаз!» - з цією зловтішною думкою Маханко застосував старий дитячий прийом, який часто використовують під час перетягування каната або у боротьбі. Коли дві команди тягнуть канат, то часто одна команда може несподівано відпустити його й її суперники валяться з ніг, не встигнувши вчасно зреагувати. Так само зробив і Маханко - відпустив сферу, яка різко впала донизу, на розтягнуті попередніми діями риштування підлоги, змусивши пляму-агресор закричати і сіпнутися. Відкат цієї дії м'яко повернувся до Гришки у вигляді деякої ментальної інерції, кванти злагоджено гойднулися в черговому па веселого танцю, наслідуючи малюнок азарту-спокою, впала чергова запона у мозку - і його теж помітно труснуло. «Ого, гойдалки!» - радісно відзначив Маханко, почуваючи себе бульбашкою, яка перекочується у будівельному рівні. «Одначе, здається відновилося відчуття рівноваги тіла! Наочно відчуваю коливання в якомусь просторі - або човен або літак. Цікаво».

Зараз, завмираючи від туги світового рівня, яка наринула мутною хвилєю, згадав обидва попередні рази й діяв більш зважено. За відчуттями, які частково повернулися, він був нерухомий, навкруги було тепло, але не спекотно, чувся шум листя і невиразне слабке потріскування вдалині. Сум накочував, хвиля за хвилею. «Так, що у нас навкруги? Грат немає, червоних плям із струменями теж, а ось знайома блакитна, як завжди - навпроти. Я вже навіть впізнаю його, якщо зосередитися, то видно такі самі сфери як у мене. А чого це «його»? Бо це - людина, ворог. Костік? Та ні, його ж дід грохнув. Гаразд, потім розберуся. Одначе, скільки навколо блідо-голубих ліній! Я навіть бачу, як по них усередині щось перетікає. О, маю зміни у власній плямі: якийсь гейзер періодично вливає невеликі струмені, які приємно світяться, в канали на моїх сферах. Ніби від цього стає тепліше? Ні, ось надійшло відчуття крижаного дотику. Брррр, як осоружно і туга така, хоч підвивай». Григорій Михайлович з тривогою спостерігав, як поверхнею усіх його прозорих сфер розповзається неприємна помаранчево-жовта пліснява. Вона з'являлася спочатку у вигляді маленької червоної крапки, що набрякала, лопалася, і починала збільшуватися у вигляді хвилястого кола, з нерівними краями, які дрібно коливалися. У місцях зіткнення з яскравими струменями з гейзера пліснява тьм'яніла й зникала, але частіше лише трохи уповільнювала зростання. Крапок ставало все більше, кола зростали, деякі дісталися до яскравої ртутної краплі й там згорали, спалахуючи, до радості Маханко. Але після них на краплі залишалися невеликі щербини темного кольору, які об'єднувалися між собою і заважали світлу в краплі вільно перетікати. Гришка виразно відчув цю перешкоду, немов шкоринку підсохлої крові на обідраному коліні: доки її не зігнеш, більше ніж можна, то ніби й нормально, а як тільки перегнеш - то одразу шкоринка репається з різким болем. Ось і зараз був стан, коли ось-ось і репне. З пригніченості вивело непевне почуття пізнавання, яке промайнуло легкою тінню, й Маханко зосередився на ньому. «Де? Що? Ага, ось блакитна пляма навпроти у однаковому темпі колише одним джгутиком, а на його кінці слабо-блакитна лінія вкривається такими самими помаранчевими плямами, як у мене. Цей гад звідти заразу мені перекинув?! Ах, ти ж…» Знайомо здригнулася від люті його ртутна крапля, вистрілюючи у бік зараженої слабо-блакитної лінії червоний протуберанець й та обсипалася помаранчевим пилом. Блакитна пляма навпроти видала уїдливий смішок, простягнула джгутик до навколишніх блідо-голубих ліній і Гришка почув звук зламаного стебла. «Так це ж рослини!» - із здивуванням здогадався він. Блакитна пляма навпроти щось вимовила й далі колисала новою слабо-блакитною лінією, але Гришка вже не звертав на неї жодної уваги. Він зосередився на місці, де ворог зламав собі нову блакитну лінію-гілку. Там теж з'явилися червоні крапки, які перетворюються на помаранчеву плісняву, але вони не встигли розростися. На місці кожної появи плісняви набрякала інша, яскраво-блакитна крапка, до якої посилено линули потоки блакитного світла з усіх сусідніх ліній. Яскрава крапка досягала деякого, лише їй відомого обсягу, змішувалася з пліснявою, набувши неприємного буро-зеленого кольору, й наново утворена суміш відвалювалася вниз, залишаючи по собі чисте яскраво-блакитне місце. Гришка докладно побачив, як блакитна крапка кілька разів змінює власну внутрішню форму, підлаштовуючись під помаранчеву плісняву. «Рану зарощує!» - Прийшло розуміння. Він уважніше придивився - блакитні крапки в місці розриву рослини стрибком наблизилися, збільшившись в розмірах. Наразі Григорій Михайлович чітко бачив, як там змінюють одна одну в дивному ритмі геометричні конструкції. Вони спочатку з'єднувалися однією площиною з конструкціями плісняви, потім починали змінюватися, залучаючи до цього і плісняву, поступово змінюючи її до невпізнання. «Молодці які! Давай-давай-давай»! - Радісно зачастив Маханко. Задивившись, мало не прогавив момент, коли поверхнею його ртутної краплі почала розповзатися перша помаранчева пліснява. «Ой, щось мені холодно!» З дивними веселощами видавив частину світла з власної краплі на її ж поверхню, поряд з темними щербинками. По-ідіотскому підсміюючись, підібрав потрібну внутрішню форму, з'єднав з щерблинами, покрутив отримане, змінюючи. «О, схоже вийшло, наче у рослини!» Продовжив весело міняти щербини: одну, другу, третю і так майже до останньої. До кінця залишалося небагато, але його крапля була більше не здатна нічого вичавити. Не роздумуючи, упевнено, зачерпнув трохи світла з майже згаслого гейзера та закінчив. На місці щербин утворилася темно-бура шкоринка, яку Маханко рвонув одним хвацьким відчайдушним рухом думки. Шкоринка несподівано захолонула, зібгалася зморшками і відвалилася. Тріскотіння відриваного наросту гучною луною пробігло усіма його сутностями та сферами, змусивши кванти на нескінченно малу мить завмерти без руху в довершеній Н-ній позиції незрозумілого балету, яка наслідувала емоційну структуру стану туги-веселощів. Все тіло Григорія Михайловича Маханко пройняв пронизливий пекельний біль, відправляючи свідомість знайомим шляхом до солодкої непритомності. Але остання думка, яку встиг усвідомити, була: «Я відчуваю біль!»

* * *

Здоровань Гдіча, завантажуючи речі в сталф, сіпнувся з-за гучної лайки, яка пролунала з боку старого лємарга. Ховаючись в тіні папоротей, підкрався до місця з незнайомцем, тихо зупинився, визирнув: лємарг хльостав прив'язаного знайду гілкою по обличчю і плечам, незв'язно вигукуючи лайки. «Корисний глечик Велика Мати Гдіче дала» - тихцем повернувся з цією думкою до літального човна. Похмурий старий прийшов лише за тас, коли усі речі були давно завантажені, а Гдіча позіхаючи, боровся з сном біля вогнища.

- Тягни цього в сталф! - Роздратовано кинув Глай. - І знайди хутчіш казанок, заваримо трав, бо щось сил стало замало, а цей… не віддає нічого. Відвару вип'ємо - почнемо рухатися до лабораторії. Ох, як же я хочу знову спробувати гарячий кафоль! Звичайний кафоль, трохи гіркуватий, густий, який дарує приємну бадьорість! Нічого, недовго вже залишилося - і цей мерзотний лоо’рі не відкрутиться. Давай ворушися, нам летіти доведеться без зупинки.

Приблизно ще за тас вилетіли і рухалися всю ніч. Старий не розгонив човен, як вдень, часто робив зупинки, перевіряючи напрям різними незрозумілими артефактами. Чоловічок не спав, намагаючись розглянути хоч щось за бортом - з-за темряви висота сприймалася без звичного страху. Він переходив від одного борту гондоли до іншого, насмілившись, ледь нахилявся над ними, а побачивши поверхню водойми, яка зблиснула у світлі Ланіф, захоплено кричав старому. Глай стримувався біля таса, після чого вказав чоловічкові на мішок. Гдіча скривджено замовк і поплентався на своє місце. Проминув ще тас, здоровань задрімав і не помітив громаду гірського хребта, яку сталф залишив з правого борту. До самого світанку політ минав в тиші, якщо не рахувати посвист мушлі-артефакту. З першими променями сонця, які пробилися з-за обрію, старий розтуркав чоловічка і наказав уважно дивитися вниз з носа човна і повідомляти, якщо побачить людей або лємаргів. Переляканий Гдіча обережно навалився грудьми на передній борт гондоли і виглянув вниз: на відстані зросту чоловіка нижче дна проносилися верхівки дерев безкрайніх джунглів, які тягнулися скільки вистачало погляду. Зрідка зблискувала річка або озерце. Не минуло й п’яти ті, як чоловічок впав в дивний транс, не відриваючи очей від перетікаючої унизу череди відтінків зеленого. Так тривало біля таса, поки Гдіча не повернувся до звичного стану лише після другого окрику старого.

Сталф повільно гойдався високо над водою в гирлі невеликої річки, яка впадала у величезне озеро. Лємарг стояв поряд з чоловічком, уважно вдивляючись підсліпуватими очима у відкриту поглядам водну гладінь.

- Бачиш що-небудь на поверхні? Човен? - Старий вимогливо смикнув Гдічу за рукав витертої шкіряної сорочки, але той знову застиг з розширеними очима, цього разу від виду безкрайніх водних просторів. - Ти що, озеро не бачив? А, ти ж підвестися боявся перші тче, коли ми над великою водою летіли. Це озеро Крапля, а нам потрібно потрапити на острів в його центрі. Летіти будемо дуже швидко, перевір щоб усі речі були закріплені. На острові без мене ніде не ходи, нічого не чіпай, мовчи, шуму не роби, якщо хочеш живим залишитися. Пам'ятаєш оповідання про лоо’таргі? Коли ви дітьми були - дорослі лякали, щоб не лізли куди не потрібно без дозволу? Ці усі ваші «Бей-бей», «ткаконы» й інші жахи? Згадав? Ну, так от, це все - правда, вони існують і їх на цьому острові безліч, а куди ми підемо, ще більше! Острів Око Торона, де в старі часи знаходилася прихисток-ферма імператорського клану Діти Торону! Зрозумів, чоловічок, куди я тебе поведу?

Гдіча очманіло переводив погляд із старого на безкрайні простори озера, потім на стіну величезних дерев берегами річки і назад. За останні декілька тас він і так отримав занадто багато дивовижної інформації. Звістка старого лємарга про лоо’таргі, які виявилися не казкою-страшилкою, а справжнім живим жахом, взагалі доконала - чоловічок скрушно похитав головою та всівся на мішок, обхопивши коліна руками. Глай, стомлено зітхнувши, поплентався уздовж бортів перевіряти як закріплено вантаж.

У наступні три дюжини ті здоровань пережив один з найбільших переляків у житті, якщо не рахувати майже забуті спроби Великої Матері пробудити його знахарські здібності. Сталф мчав низько над хвилями, вихляючи з одного боку в інший, несподівано злітаючи вгору, а потім не менш нестримно знижуючись майже до поверхні води. Старий Глай учепився за більший артефакт двома руками, обличчя посіріло, але швидкість скинути не намагався. Коли літальний човен досяг дерев на березі острова, лємарг з останніх сил від'єднав артефакти і рухнув на дно гондоли. Гдіча, який весь політ лежав не піднімаючи голови та міцно стискаючи руками лозини дна, притьма підскочив і кинувся до борту. Звідти почулися здавлені звуки, які супроводжували залишки ситної вчорашньої вечері, що полишала шлунок чоловічка.

- Кинь каната з палицею в гілки найближчого дерева! - Прохрипів старий Гдічі, який похитуючись вертався на своє місце, - палиця полетіла у бік високого кедра. Потім здоровань близько трьох тас з тривогою спостерігав, як сталф повільно крутиться на канаті навколо дерева із застряглою в кроні палицею-якорем, поки лємарг був без свідомості. «А раптом він помер? Як я звідси злізу?» Гдіча підійшов до непритомного старого і трохи заспокоївся, почувши хрипке дихання. «Якщо дати йому трохи випити з невеличкої пляшечки Великої Матері, вона дуже образиться? Чи ні?» Після недовгих роздумів влив у рот старого невеликий ковток, той жадібно потягнувся за додачею і обличчя майже одразу порожевіло.

Опритомнів старий ближче до вечора, сів під борт гондоли, повільно нишпорячи навкруги задумливим поглядом. Затримався на чоловічку, поволі впізнаючи, потім довго роздивлявся спеленатого знайду, балон сталфа вгорі. Нарешті, глибоко зітхнув, піднявся, оглянув артефакт по центру гондоли і попрямував до кормового. Гдіча зіщулився у переляці, чекаючи поновлення божевільного польоту.

- Не трясися, полетимо повільно, до таємного входу в притулок менше таса пішки. Там заночуємо, сунутися всередину вночі я не ризикну, навіть безпечним шляхом. Багато кілець тому ходив сюди з магами ордену, але навіть вони вночі боялися там з'являтися. Не будемо і ми. Вже недовго лишилося, завтра все вирішиться, а доки потрібно виспатися і поновити сили.

Лємарг замовк, і не порушував тиші ні під час польоту до схилу невисокого пагорба з кам'яними осипами, ні під час пізньої вечері. До самого ранку більше не було вимовлено жодного слова.

Світанок мандрівники зустріли на схилі пагорба, старий йшов вузькою стежинкою, всім тулубом спираючись на палицю і зігнувшись під вагою декількох невеликих шкіряних торбинок. За ним обережно крокував здоровань зі знайдою на запліччі, уважно вдивляючись собі під ноги. Підйом був коротким і чоловічок не встиг захекатися, на відміну від натужно хриплячого лємарга. Ледве помітна стежинка закінчувалася біля прямовисної гранітної стіни, прорізаної невеликими тонкими тріщинами, але ще міцної, без щербин і купок щебеня внизу. Старий відкинув порослий мохом невеликий плаский камінь біля її основи, змів долонею насипану землю, і вставив в отвір, який там виявився, шестикутний металевий стрижень з Т-подібним руків'ям вгорі. Навалився усім сухуватим тілом, але стрижень був нерухомий.

- Допоможи. - Скомандував здорованю. Той, не знімаючи знайду з плечей, наступив ногою на руків'я - стрижень насилу подався, занурившись більше ніж наполовину.

Із скреготом велика прямокутна ділянка занурилася всередину стіни, відкриваючи темніючий прохід, повіяло дивною сумішшю вогкості і прянощів. Старий, який до цього здавалося втратив очтанні сили, гарячково заквапився.

- На боки не дивися, якщо побачиш щось або почуєш - уваги не звертай, слухай лише мене! - Нервово глитаючи, зачастив Глай. - Щоб там не було - мовчи і залишишся живий! Коли все закінчиться, я тебе нагороджу! Дуже нагороджу! Ну, пішли-пішли. Швидше. Зараз все буде.

Глай тремтячими руками витяг з торбинки світляк, повернув півсфери, запалюючи артефакт і обережно увійшов до отвору.

- Почекай трохи, я перевірю спуск. - Почув здоровань з темряви і з полегшенням опустив свою ношу на землю. Знайда не був важким, за декілька зюф з моменту загадкової появи, схуднув удвічі, хоча й так із самого початку був сухорлявим. Не дивно - він майже нічого не їв, лише останню зюф вдавалося залити в рот пару ковтків бульйону або відвару коріння, яке давала Велика Мати. Чоловічок подивився у бік отвору в камені, потім на знайду, замислився і рішуче витягнув з торбинки заповітну пляшечку Великої Матері. Збовтав, на звук там було трохи більше половини. Обережно нахилив до губ лежачого - той, на подив, зробив три-чотири слабкі ковтки, зупинився, потім ще один нормальний повний ковток. Гдічі навіть здалося, ніби повіки мага трохи здригнулися, але не став придивлятися, квапливо допиваючи залишок еліксиру. Тілом здорованя прокотилося легке тремтіння, в голові ледь чутно зашуміло, втому і переляк немов змило водою. Він перевірив міцність лямок шкіряної сумки-ношів, в якій лежав знайда, і накинув собі через плече. Встав, поводив руками, зручніше розташовуючи ношу за спиною, і зробив крок до отвору, зіткнувшись віч-на-віч із старим, який повернувся. Той мовчки глянув на чоловічка, приклав палець до губ і махнув рукою, запрошуючи за собою. Гдіча зітхнув і рішуче зробив крок в темряву.

* * *

Григорій Михайлович Маханко прокинувся від дивного запаху - здавалося, в якомусь сирому підвалі розсипали мішок лаврового листя. Аромати чергувалися, накочували хвилями - то вогкість, то лавр, Гришку почало легенько нудити. «Знову траванули? Поки без свідомості був? Не схоже, відчуття не ті». Він прислухався, потім по черзі просканував усі доступні йому почуття. «Тихо, тепло, сухо, гойдає, і... ВСЕ БОЛИТЬ!» Біль був несподіваним і нестерпним. Він немов чекав, коли власник тіла зверне увагу після інших сигнальних систем, і з помсти оглушив й самі системи і, власне, свідомість. Цього разу вона не відключилася, хоча Гришка не був би проти, - скручена корчами у блідо-рожевому маринаді страждання, стійко фіксувала відмінності рівнів больових сигналів, які надходять з різних місць організму. «Ооо-уууу…» - подумки завив Маханко. Скільки часу тривав пекельний щем було не зрозуміло, але ось він схлинув, залишивши відчуття захололої нудьги. Вже звично пірнув у власну ртутну блакитну краплю, сподіваючись приміряти до неї і до складної конструкції цей новий стан. З переляку завмер - навкруги не було нічого, окрім темно-багрового туману, який слабо колисався. Паніка блискавкою проштрикнула свідомість. Спалахом увімкнулося кольорове відображення, показавши звичну плямисто-різномасту картину. «Це я очі розплющив або якось по-іншому бачу?» - вперше замислився над особливостями. Спробував моргнути - нічого не вийшло. «Гаразд. Що у нас нового?» Картинка навкруги помітно змінилася - не було яскраво-червоних плям з хвостами, не було бляклих зеленуватих ліній сфери-решета, хоча блакитних плям з сферами було дві, як і раніше. Якимсь незрозумілим відчуттям Маханко визначив, що ближче до нього невідома маленька пляма, а далі - більша пляма-агресор, яка раніше неодноразово намагалася шкодити. Навколо рухалися дивні решета з різних відтінків сірого, які нагадали малюнком кам'яні стіни в старій добрій іграшці Вервольф. Вони плавно пливли з усіх боків, одночасно погойдуючись. «Знайомий ритм руху. Ага, немов йду кудись, але не сам, а несуть! Схоже». Ця здогадка злегка посунула захололу нудьгу і народила легке почуття цікавості. Знову просканував простір доступними відчуттями: тихий гучний голос, наче з колодязя, шерех кроків; тепла вогкість навкруги і рідкісні пряні запахи; помірне похитування і слабкий ниючий біль в усьому тілі. Тілі! Маханко подумки спітнів. Він відчував тіло, щоправда, не як зазвичай, а наче окремі ділянки больових відчуттів. До того ж, біль цей сприймався окремо від температури і окремо від положення в просторі. Усі Гришчині типи сприйняття існували у свідомості відособлено. «Ідіотський стан. Нога болить, цій самій нозі окремо тепло, додатково вона ж погойдується - відчуваю одночасно три ноги! А це яка? Права чи ліва? Незрозуміло». Цікавість ропалювалася, створюючи слабкий тиск в деяких відділах мозку, Гришка зробив другу спробу пірнути у власну ртутну краплю - вдало. Роззирнувся навкруги. Його сфери були на місці, мали судини-канали здорового блакитного кольору, рівномірно пульсуючі, на поверхні однієї знову фонтанує знайомий з минулого разу гейзер. Спробував спроектувати відчуття цікавості на свою краплю, як робив раніше з люттю, презирством, спокоєм, азартом, веселощами. Крапля здригнулася, але нічого не вичавила назовні. Знову напружився, спробував спроектувати нудьгу, знову без відповіді. Поганяв пару цікавість-нудьга кілька разів, кванти послідовно пройшли усі випробувані раніше стани, потім ще і ще раз - ця послідовність у підсумку і перетворилась для них новим танцем з декількох рухів та зупинок. В Маханко у вухах трохи гуло, подумки зупинився передихнути. «Фух, немов з вантажем присідаю, аж ліва нога затекла. Ліва? Вийшло!» Маханко гарячково повторював чергування почуттів, послідовно скеровуючи їх зусиллям думки на суміжні з лівою ногою ділянки тіла. Ось повернулося сприйняття лівого стегна, потім лівої руки, прийшов легкий щем з лівого боку. «Може комусь вставати з лівої ноги - погана прикмета, мені - так навпаки!» По закінченні деякого часу відчував усе власне тіло. Почуття це було дивним, немов десь в мозку склали графіки імпульсів болю, температури і руху, а підсумкова функція і була загальним сприйняттям. Свідомість двоїлася, не визначившись які параметри враховувати: старий перелік з декількох або новий підсумований результат. Уявним зусиллям зробив вибір на користь суми, одразу полегшало. Судячи з отриманої просторово-больової схеми, все у нього було на місці, трохи хворіло, трохи грілося і трохи гойдалося. В свідомості з’явилось відчуття, що ліва рука безперечно затерпла і починала німіти. «Чого це?» - Занепокоївся Маханко. Визначити, яка саме частина якоїсь з його сфер співідноситься до лівої руки, він не міг. Подумки направив за цією уявною адресою струмінь блакитного світла з гейзера - канали на боці однієї з сфер засвітилися яскравіше, оніміння зникло. «Непогано. Потрібно спробувати поворушитися». Але з ворушінням були відчутні проблеми. Що лише не робив Гришка, як не уявляв подумки згинання рук, напруження м'язових волокон, - нічого не допомагало. У цих безплідних спробах минув деякий час. Похитування припинилося, його струснули й поклали на щось тверде і прохолодне.

Григорій Михайлович з жалем виринув з краплі на поверхню. Оточення навкруги змінилося: вервольфовских пейзажів не спостерігалося взагалі, дві блакитні плями були на місці, а ось усе інше змусило негайно покинути всілякі спроби ворушіння. Ліворуч від нього було довге прямокутне підвищення, суцільно вкрите складним сірим орнаментом, під яким вгадувався ледве помітний наступний шар, ще складніший. Праворуч на відстані був перетин безлічі яскравих ліній, які нагадували пульт управління АЕС, яким його зазвичай показують по телевізору - висока панель з безлічі тумблерів, світлових доріжок, світлових позначок з лампочками. Частина ліній і лампочок яскраво світилася різними кольорами, частина була пригашена. З боку ніг лежачого Маханко, розрізнявся чималий сірий дверний отвір, оточений пропорційними різноколірними комірками, в яких світилися або ні різні конструкції. Були там декілька блакитних маленьких крапочок, жовті плями, гірки червонястих паличок і багато інших поєднань. Над головою у Гришки проходило декілька товстих яскраво-червоних каналів на сірувато-жовтому фоні. «Ого, небезпечна місцинка! Чимось Кам'яну Могилу нагадує, але складніше і потужніше у багато разів». Григорій Михайлович почув скрипучий голос з боку більшої блакитної плями-агресора, менша пляма, яка знаходилася поряд з ним, щось відповіла, потім підвела голову й підклала під неї м'який предмет. «Їх двоє, цих плям. Одна агресор, інша нормальна. Мова незрозуміла, тягуча, на італійську схожа. Де ж я опинився?»

* * *

- Роздягни його і поклади ось туди, на правий камінь. - Голос Глая, який давав розпорядження Гдічі, тремтів від збудження. - Перевір уважно щоб на ложі не було нічого зайвого. Я повинен підготувати тре'хсіітефаль. Перевірити накопичувачі притулку. Я дістався! Дійшов! Все вийде! - Старий, помітно накульгуючи, поспішив до правої стіни великого залу, в який вони із здорованем зайшли після чотирьох тас блукань підземними коридорами.

Шлях сюди Гдіча пам'ятав погано з-за купи вражень, перемішаних із страхом, які отримав дорогою. Вони із старим спочатку пробиралися вузьким проходом, який спускався донизу з відчутним нахилом. У одному місці гладенькою кам'яною підлогою ледь струменіла вода - Гдіча мало не послизнувся зі своєю ношею, але встиг спертися об стіну. Старий лємарг освітлював шлях артефактом і щось постійно мурмотів під носа. У кінці проходу були масивні кам'яні двері, які легко відчинилися, коли Глай потягнув за кам'яний важіль на стіні. За ними починалися досить широкі гвинтові сходи донизу, в лякаючи темряву. Гладкі кам'яні східці освітлювалися тьмяними лініями в дві долоні завширшки, прокладеними в стіні на висоті коліна. Вони спустилися не менше ніж на дюжину обертів, проминувши шість закритих кам'яних дверей, і зупинилися біля сьомої. Старий довго прислухався до звуків з-за неї, немов сподівався почути запрошення, потім наважився і потягнув за важіль. Двері відчинися з тихим рипінням, відкривши погляду широкий коридор, освітлений так само, як і сходи. Але він був у багато разів ширший і вищий, стелю було не розрізнити в гущині темряви. З коридору потягло сухістю і пилом, одразу тонко зачухалося в носі.

- Далі пересуваємось дуже тихо і обережно! - Лємарг шепотів на вухо Гдічі, стиснувши його руку своєю сухуватою долонею. - Тунель має бути безпечний, я ходив ним колись давно багато разів з магами ордену, але шуміти зайвий раз не варто. Хто знає, як змінилися місцеві лоо’таргі за минулі кільця. Дорогою в стінах будуть двері, отвори і грати - крізь них ти можеш побачити що-небудь цікаве або жахливе. Запам'ятай, Гдіча, якщо сіпнешся або закричиш, нам гаплик. Пішли.

Ще близько двох тас двійко пробиралося тунелем, який зрідка повертав то ліворуч, то праворуч. Подолана за цей час відстань була невеликою, але старий надовго завмирав біля кожних зустрічних дверей, грат або повороту, знаком руки зупиняючи здорованя-чоловічка. Кілька разів тому здавався за гратами неясний рух в напівтемряві, приглушений шерех, а перед останнім поворотом виникло відчуття чужого холодного оцінюючого погляду в спину. Гдіча схопився за край плаща лємарга і не відпускав до самих воріт в цей великий зал.

Зараз здоровань трохи заспокоївся і з цікавістю розглядав дивне місце, вщерть уставлене дивовижними артефактами і приладами біля стін, з гронами погашених світляків, які звисають з високої стелі. Він підклав під голову знайди свою торбинку із запасним одягом і пішов перевіряти правий постамент. Старий неподалік вовтузився біля стіни, тихо лаючись під носа, переставляючи невеликі кристали з одного гнізда до іншого з безлічі порожніх, які складають химерний орнамент. Час від часу перегортав аркуші книги, яка лежала перед ним, водив пальцем сторінками і прискіпливо порівнював зображення із стіною. На чоловічка старий уваги не звертав. Гдіча підійшов до правого постаменту, змахнув пил з поверхні і краєм ока помітив дивне світіння з боку входу. Навколо масивних стулок воріт по усій стіні були розташовані більші і менші комірки, деякі були закриті з боку залу гратами. Ось за одними з цих грат і побачилося здорованю примарне коливання світла. Велика Мати селища була б здивована і, швидше за все, задоволена, побачивши як і де її зведений брат уперше зміг розглянути відблиски хсіі. Чоловічок озирнувся на зануреного у власні справи старого і тихо зробив крок до комірок. Нижні великі порожнини нагадували вузькі невисокі лежанки і були порожніми, над ними розташовувалися комірки меншого розміру. У одній лежала купка дрібних кісток, в іншій стояв потрісканий маленький порожній вазон, в третій був лише панцир черепахи, який розсипався пилом після легкого дотику. Більшість інших теж були порожніми. Гдіча підвівся навшпиньки і зазирнув в одну з верхніх, де начебто тріпотів блакитнуватий відблиск. Із здивуванням побачив три невеликих красивих дорогоцінних камінці, рядком вставлені в пази стіни, які слабо світилися, а під ними дві видовжені скляні колби з якимись буро-червоними нерухомими хробаками усередині. Очі здорованя задоволено зблиснули, він добре пам'ятав як виглядають камені сили Великої Матері, а ці були набагато красивіші і більші. Злодійкувато озирнувшись на Глая, людисько обережно простягнув руку до каменів і за мить усі три були міцно затиснуті в кулаці. Він намірився вже кинутися до своєї торбинки, як помітив слабке ворушіння в обох колбах. Швидко схопив їх і заозирався, вирішуючи куди сховати.

- Ну що, все підготував? - Питання старого застигло зненацька, чоловічок сіпнувся, інстинктивно заклавши руки за спину. - Чого мовчиш, Гдіча? Що ти там робиш? Не лізь туди - це клітки для обробки зразків, хочеш на лоо’таргі перетворитися!? Хоч і минуло безліч кілець, але навіть наші маги боялися там що-небудь чіпати. Йди сюди, допоможи накопичувачі встановити, тут одночасно потрібно два потоки замкнути.

- Йду, старший Глай! Йду! - Здоров'як попрямував до правої стіни, де чекав лємарг. Проходячи повз знайду швидко підсунув тому під бік камені і колби.

- Дивися, за моєю командою вставиш накопичувач в ось це гніздо, натиснеш і трохи провернеш убік. - Старий хвилювався, голос і руки помітно тремтіли, в тьмяному світлі зблискували розширені очі на худому обличчі. Кілька разів змусив чоловічка повторити потрібну процедуру і відійшов на два кроки ліворуч. - Починаємо. Раз, два, три!

Деякими з ліній на стіні пробігла хвиля яскравого світла, блимнули і спалахнули накопичувачі на їх перетині, пролунало декілька слабких клацань з різних кутів залу і гроно світляків під стелею спалахнуло яскравим, ріжучим очі, світлом. Чоловічок від несподіванки сів, а старий задоволено потер долоні. Не звертаючи уваги на здорованя, знову почав перегортати аркуші книги, читаючи собі під ніс окремі фрази урочистим, рипучим голосом.

- Ага «...вставити накопичувачі в схему, як показано на малюнку…» - вставили! «...повинна увімкнутися система живлення лабораторії, сполучена з вбудованими накопичувачами схованки, які самостійно підживлюються» - увімкнулася! Так, далі... це не потрібно, це не потрібно, ага, ось «...перевірити рівень накопиченої хсіі за кількістю заповнених малих накопичувачів, розташованих рядком внизу ліворуч позначки. Для визначення перейти на магічний зір». - Старий, накульгуючи, швидко пройшов до лівої частини стіни і схилився, розглядаючи складний орнамент з ліній, порожніх та заповнених накопичувачами пазів. Знайшов потрібне місце і прикрив очі, налаштовуючись на перехід до магічного сприйняття. - Вісім з дюжини! Досить!

Глай завмер від хвилювання, яке наринуло немов замолоду перед нахабною краждіжкою, і залишався стояти із заплющеними очима. Наближалася мить, яка змінить його долю. Згадалися і пролетіли неясними тінями події минулого життя: ось він молодий злодій в Ткеті; ось слухає мага, який розповідає новачкові правила життя в таборі Ордену Двох Хвиль, біля Кам'яного пагорба; ось несподівана засідка неподалік покинутого міста ванталь, тоді дивом вдалося врятуватися небагатьом; походи всім Лоором за потрібними магам ордену артефактами... старе покинуте селище, в якому доживав вік усього лише дві зюф тому. Недоречно згадалися слова клятви, яку виголосив, вступаючі до Ордену: «...в ім'я майбутнього Каструма, який поєднав всіх своєю милістю». Старий мотнув головою, відганяючи видіння, і рішуче попрямував до довгих постаментів, захопивши дорогою одну з торбинок. Було трохи ніяково, немов в далекому дитинстві, коли здійснював першу крадіжку - розумів, адже це лише ремесло, але відчуття провини перед ошуканим чомусь тихо скребло усередині. Зараз стан був схожим.

Зупинився біля місця з'єднання лівого і правого постаментів, обережно витягнув з торбинки металеву скриньку розміром з голову п'ятирічної дитини. Тихо рипнула кришка і лємарг обережно вийняв щось, загорнуте в м'яку тканину. М’яко поклав на камінь, почав розгортати, розмотуючи шар за шаром міцну, але напрочуд ніжну на дотик матерію. Та купкою збиралася біля ніг старого. Тримаючи двома руками, Глай підняв вгору невелику овальну сферу, складену з різних коштовних каменів, і стінами залу затанцювали веселі відблиски яскравого світляка з-під стелі. Завмер, уважно розглядаючи майстерно сполучені частини артефакту. Затамувавши подих, обережно вставив сферу в круглу ямку на невеликому підвищенні між постаментами, натиснув і вона занурилася майже до вершечка. Одночасно по обидві сторони ямки з каменю піднялося на висоту долоні вісім прозорих товстеньких циліндричних стовпчиків-стрижнів, по чотири півколом з кожного боку, а на постаментах слабо засвітився орнамент. Старий відступив на крок і завмер, стиснувши сухі кулачки біля груди, з якої зі свистом виривалося дихання. Він трохи нахилився вперед, вдивляючись і вслухаючись в постаменти, обличчям пробігали по черзі тривога і надія. Постоявши так пару ті, Глай примружився в подиві і знов почав перегортати аркуші, все більш і більш дратуючись.

- Поставити... ага, поставив! Так, далі, «…мати в наявності …між струменів хсіі». Яких струменів? Де вони? Не міг написати зрозуміліше... син Калєнтаріеля! Ох, пробач, пробач, великий Сорон - я дуже хвилююся! Так, ще раз, спочатку! Вставити… включити... рівні... тре'хсіітефаль в узголів'ї …між струменів хсіі …пускач. Що ж не так? Я ж бачив, як маги ордену користувалися ним! - Старий заметушився уздовж постаменту, Гдіча мовчки спостерігав, сівши біля знайди. Несподівано лємарг зупинився і, крутнувшись на місці, кинувся до залишених біля входу торбинок. Порившись в найбільшій, повернувся до постаменту з пласкою дерев'яною скринькою, з якої витягнув вісім каменців-накопичувачів і вставив в пази на вершині стрижнів. Останнім витягнув накопичувач-сльозу, абсолютно точно схожий на загублений під час подорожі, - його Глай обережно увів в невеликий отвір збоку. Залом прокотилося тихе монотонне гудіння, світляки під стелею блимнули пару разів, а орнамент на постаменті засвітився яскравіше і стало видно його розгалудження в глибині. По обидві боки підвищення посередині постаменту виникло слабке світіння у вигляді півсфер, які виходять з орнаменту в камені.

- Дивися, Гдіча! Це тре'хсіітефаль, один з дюжини, які досі збереглися на Каструмі! З його допомогою тут були створені ванталь, ви - чоловічки, царги і ще багато чого! Тут маги Ордену Двох Хвиль проводили досліди на твоїх пращурах, домагаючись їх подібності лємаргам! Безліч Великих Матерів твого селища пройшли тут свій перший магічний ритуал! Останньою була твоя бабка, мати попередньої старшої знахарки, після цього сюди вже ніхто не їздив. - Голос старого зміцнів, в ньому звучали одночасно гордість та жаль. - Історія Ордену завершена і я вирішив використати тре'хсіітефаль останній раз! Для себе! Я - останній з Ордену й маю право!

Глай замовк, про щось замислившись - завмер з широко розкритими очима, втупившись на повільне мерехтіння овальних півсфер. Чоловічок з побоюванням поглядав на нього, роздумуючи як виконати завдання Великої Матері, якщо лємарг вже розташував накопичувачі на артефакті. Трохи поміркувавши, вирішив не втручатися, а віднести в селище камені, які потайки витягнув з комірки біля дверей. Яка різниця Великої Матері де він їх узяв? У лємарга або десь ще? Гдіча непомітно засунув камені за край сумки-ношів, в якій лежав знайда. За мить обидві скляні колби послідували туди ж. Саме вчасно, лємарг опритомнів, ще раз погортав книгу і обернувся у бік чоловічка.

- Неси мага сюди, роздягай повністю й клади головою до підвищення, так щоб вона і плечі були під сферою, яка світиться. Бачиш, де вона? Добре. Коли покладеш, наточи пів ось цієї чаші його крові. Зробиш розтин на руці. Що ти махаєш? Не хочеш? Боїшся? Гаразд, я сам - так буде краще. Давай неси, щоб я бачив. - Роздаючи команди, лємарг роздягався, скидаючи одяг собі під ноги. Впав м'який шкіряний плащ, сорочка, шкіряні штани для мандрівок - він залишився в одному натільному дхоті і легких сандалях. Погляд не відривався від знайди, запалі старечі груди часто і дрібно здіймалися від хвилювання.

Гдіча з тривогою скосив очі у бік ніг знайди, де були сховані накопичувачі і колби з хробаками. Витягувати їх на очах нервуючого лємарга великого бажання не було, й здоровань, обережно піднявши звичну ношу за шкіряні лямки, швидко переніс тіло на правий бік постаменту. Лємарг, накульгуючи, йшов за ним, підштовхуючи в спину гострим кулачком від нетерплячки. Лише тіло знайди лягло поверх візерунка, який світився, Глай почав швидко вивільняти його з сумки-ношів - чоловічок ледве встиг сховати камені і колби під стегна незнайомця. До старого, здавалося, повернулися сили - рухи стали швидкими і точними, голос вже не рипів, виголошуючи команди.

- Гдіча, йди до правої стіни і встань біля важеля! За моєю командою опустиш його, після чого повертайся до сталфа й чекай мене там! Чекати потрібно не менше однієї зюф, де їжа і вода ти знаєш - повинно вистачити! Від сталфа не відходь ні на крок, сюди не повертайся! Якщо за дві зюф я не повернуся... Сам виплутуйся тоді! Ну, йди, чого ти завмер!

Чоловічок повільно пішов до важеля, озираючись кожнй крок на дві фігури, які залишалися за спиною. Там старий намагався важко ворочати тіло знайди, схопивши за плечі, здорованю здалося, ніби почув гучний тріск скла і побачив змазаний кривавий слід на стегні непритомного, але Глай не звернув на це уваги. Коли чоловічок підійшов до важеля, який стирчав із стіни на рівні грудей, лємарг вже надрізав долоню незнайомця і збирав до чаши кров, яка цибеніла тонким струмочком. Потім зробив надріз власної долоні, стиснув кулак, додаючи кров до тієї, яка знаходиться в чаші. Почекав, поки націдиться потрібна кількість, перемішав кінчиками пальців і обережно вилив на вершечок овального артефакту, який ледве стирчить над узголів'ям. Витер, все ще стислим скривавленим кулаком, спітнілий лоб, залишивши над лівою бровою темний слід, обернувся до застиглого чоловічка, потім до тіла знайди. Перевівши погляд з одного на іншого кілька разів, Глай зітхнув і рішуче влігся на ліву частину постаменту, злегка розкинувши в сторони руки і ноги. «Все вдалося! Все! Тіло хсілає є, до притулку дістався, тре'хсіітефаль працює! Хто міг би подумати, що я, гарний злодій і слабкий маг, зможу отримати те, що зазвичай мають лише нечислені вищі в Імперії! За зюф чи дві вийду звідси в новому тілі, але із старими знаннями та здібностями - і тримайтеся тоді сховища усіх кланів Лоора і н’Гапутри! Глай Дзига йде до вас!» Він мрійливо посміхався, лежачи на камені, який слабо світиться, потім підвів голову і змахнув рукою, віддаючи Гдіче команду. «Зараз мої свідомість та аура будуть спроектовані тре'хсіітефалем в ауру і несвідоме тіло хсілає. Сильніша і більш впорядкована воля замістить слабшу. Так відбувається завжди і скрізь! Великий Сорон помилявся, вирішивши з'єднати лємаргів і чоловічків, адже в результаті переможе спадковість найсильнішого!» - розмірковував останній з Ордену Двох Хвиль, спостерігаючи, як Гдіча опускає важіль. Думки текли розслаблено і тихо, але в їх глибині проглядало неясне занепокоєння, вибиваючись із загального настрою. Воно зростало, посилювалося, дзвеніло, привертаючи увагу. Старий розплющив очі і зосередився на тривозі, яка несподівано захолодила прямісінько посеред груди. Декілька миттєвостей дивився на веселкову плівку хсіі поперед очами, потім зробив спробу сіпнутися, наскрізь пронизаний панічною думкою: «Хсілає! Хсілає має бути без свідомості під час проведення ритуалу, а я не перевірив цього! Сподіватимемося, що це нерухоме тіло невідомого мага так і не встигло опанувати себе…»

Гдічі, який опустив важіль, здалося, ніби старий останньої миті здригнувся, намагаючись підвестися, але від цих думок відвернула барвиста вистава, яка несподівано розпочалася в залі. Світляки під стелею кілька разів блимнули і почали світити наполовину слабкіше, по лініях і накопичувачах правої стіни прокотилася хаотична хвиля переморгувань, яка змінилася рівномірними повторюваннями короткими серіями, орнамент на постаменті спалахнув яскравими фарбами, виявляючи свою складну структуру на усю глибину. Обидва тіла, які лежать головами до підвищення на постаменті, оповило слабке блідо-голубе мерехтіння. Воно то притухало, то посилювалося близько двох ті, потім в тьмяному світлі зали з поглиблення, де був овальний артефакт, почала повільно підніматися яскраво-червона з бірюзовими сполохами хмара, яка поступово закручувалася кулястим вихором. Вихор зростав, поки його сфера не розташувалася основою на вершині овалу-артефакту, а лінія екватора торкалася накопичувачів, вставлених в пази на вершинах восьми стрижнів, - утворилась яскраво-червона куля, оточена огорожею з восьми стовпчиків. Поверхнею сфери пробігли різнокольорові хвилі, змінюючи одна одну й свою яскравість. Деякі були такі сліпучі, що Гдіча прикривав очі рукою. Танок кольорів тривав близько дюжини ті, зачаровуючи погляд, поки на поверхні не встановилася постійна слабо мерехтлива картинка, яка нагадує вид Землі з орбіти, проте тут західна й східна півкулі були дзеркально однаковими. Мерехтіння навколо тіл лємарга та знайди посилилося, на обох стали одночасно проступати, змінюючи один одного, кровоносна система, нерви, кістяк, м'язи, світлові сфери, з блимаючими каналами - здавалося, зараз обидва тіла розчиняться в цьому мерехтінні. Гдіча, до цього заворожено спостеріючий за зміною фарб тре'хсіітефаля, перевів погляд на тіло лємарга і зустрівся з його очима, які висять окремо на висоті долоні над каменем. Прозорий череп не було видно взагалі. Здригнувшись з переляку, чоловічок поспішив до виходу із зали, кинувши на прощання співчуваючий погляд на знайду. І незнайомця, і камінці було дуже шкода, але себе було шкода ще більше.

* * *

…До початку кольорової вистави Григорій Михайлович Маханко спостерігав за подіями в новому місці з деякою цікавістю. Він помалу звикся з ситуацією, яка склалася, пройшов усі стадії паніки, досяг деяких результатів і навіть починав знаходити в усьому цьому якийсь сенс. Спостереження не створювало жодних проблем, лише потрібно було сконцентрувати увагу в потрібному напрямі. Трохи напружувало, що після повернення чутливості тіла, одночасно з уявним зором сприймалося й положення голови з шиєю, тому іноді було ніяково, коли уявний погляд спрямовано ліворуч, а тіло повідомляє, що голова повернена праворуч. Обидві блакитні плями рухалися між геометричними конструкціями про щось іноді переговорюючись, то тут, то там спалахували і гаснули лінії, крапки, квадратики і трикутники. Маленька пляма наблизилась з трьома яскравими крапочками і поклала їх Гришці в районі правого коліна - в цьому місці негайно виникло слабке тепло і стало видно, як світло з крапок перетікає до його сфер. Спочатку стурбувавшись, Маханко затулив їх уявною шкірою-візерунком, але подумавши, вирішив довіритися власнїй ртутній краплі - та відгукнулася на подив швидко, без необхідності занурення, як в минулі рази. Скерувавши уявне посилання краплі на поглинання трьох нових, налаштувався на миттєвий глухий захист, якщо щось піде не так, але крапля випила три маленькі за мить, залишивши відчуття сили і нагодованності. За цими діями взагалі пропустив причину, з-за якої праворуч від нього засвітилася яскравими переплетіннями візерунків якась конструкція. Безліч ліній були сплетені в немислимі фігури, неможливі в тривимірному просторі, які замикалися на величезну яскраву овальну цятку в оточенні різноколірних зубців корони. Щось прокашляв голос, тривога зростала, складна конструкція в його тілі підозріло завібрувала і потягнулася до овалу, ще більше посилюючи паніку. Тут він відчув як тіло підняли і понесли у бік світла, декілька кроків-похитувань і знову відчуття твердої основи знизу. Цього разу в спокої не залишили - злегка торсали, повертали безпорадне тіло, потім несподівано почали трясти за плечі, в біля дупи спалахом стрельнув слабкий біль. «Поріз» - мигцем констатував Маханко, повністю поглинений тим, що відбувається. Чується кашляюча фраза плями-агресора і звідти знову тягнеться стеблинка з сірим вістрям, слабкий біль і легкий вихор на поверхні Гришчиної сфери, цього разу без відкачування світла. Обидва порізи легко залікував після деякого роздуму. Схожий вихор на поверхні сфери плями-агресора і блідо-голубі краплі, які стікають в схожу за кольором калюжку, як залишилася від вихору Маханко. Знову кашляюча фраза і блакитнувата калюжка розчиняється на тлі овального світла. Григорій Михайлович з наростаючим здивуванням стежив за розгортанням світлового шоу, було одночасно тривожно через нерозуміння того, що відбувається, й цікаво. Із запізненням, після усіх замахів і чудес, Гришка спробував якось визначитися з ситуацією: «Дивне щось коїться... Те, що я не під Мелітополем і не в лікарні, давно зрозуміло. Але й не у в'язниці - це точно. Діда Гриши не чутно, натомість є дві інших людини, маленька пляма - умовно добра, і велика пляма - умовно зла. Вони мене кудись принесли. Навіщо? Лікуватимуть невідом чином? Знайомі знахарі діда? Шкода, що слів не розумію і бачити нормально не можу».

Мить початку кінця світу він банально прогавив. Свідомість різонув сліпучий спалах з боку голови - там вирувала дивовижна сфера з блакитнувато-бузкового газу, підтримувана з боків вісьмома яскравими різноколірними стовпчиками. Від неї до Гришки й іншої блакитної плями простягнулася мережа тонких жовтих ниточок, обплутала сфери аури, його краплю, іншу пляму, але енергія ними не перекачувалася. Нитки тремтіли, товстішали, подовжувалися, стоншувалися, ставали коротше, поки не вкрили Гришку тонким шаром дрібнопористої сітки - те саме відбувалося і з іншою плямою. Одразу після цього блакитнувата сфера в центрі стала прозорою, з видимим в середині складними переплетіннями жовтих ниток, яке нагадувало розгалужену грибницю. Знизу, звідкилясь з кам’яної основи, в неї почала надходити хвиля тягучої субстанції, яка світилася, наповнюючи нитки й далі по них мереживо на аурах. На протязі короткого часу нитки з жовтих перетворилися на сліпуче білі, немов розжарене сонце в липневий полудень. Григорій Михайлович відчув, як поступово розчиняється в цьому озері розплавленої лави, повільно занурюючись до пояса, потім по груди і вище. Лава м'яко огортала ауру Маханко, ніжними хвилями хлюпаючи з усіх боків, народжуючи відчуття ситої сонливості, спокою і безпеки. Перед уявним поглядом проплив величезний зал в готичному стилі, наповнений дивно одягненою публікою. Потім понеслася черга образів незрозумілих вулиць, підземель, облич, дивовижних тварин, які дуже нагадували динозаврів. Усі ці образи щось втлумачували йому, били, вчили, займалися сексом, втікали, боялися - все те ж саме робив і він разом з ними, по черзі перетворюючись одним з них, знайомим, своїм. Від остаточного розмазування свідомості Гришку врятувала складна структура, яка містилася, як він із здивуванням відчув, в його правій руці. Аналогічно першому випадку замаху на вміст ртутної краплі, структура викинула мережий візерунок, який вкрив ауру непроникним для лави татуюванням-перешкодою. Натиск з боку лави посилювався, став помітним товстий світловий стовб, який вливався знизу в грибницю посередині блакитнуватої сфери, і розподілявся далі по нитках до тіла Гришки та іншої блакитної плями. Впоратися з ним ставало все важче, хоча Маханко пручався, як міг. Не допомагали усі стани-почуття, вдало застосовані минулих разів, - струмінь лави, здавалося, піддавався, потім невловимо мінявся, обтікав перешкоду і знову тиснув. Частину його вдалося злити у внутрішню ртутну краплю, ще трохи прилаштував в три нові крапочки біля стегна, проте залишок підпирав, не залишаючи шансу. Хвиля розчарування захлеснула свідомість. «Цього разу викрутитися вже не пощастить. Приплив ти, Маханко». Кинувши усі спроби до опору, повністю занурився в море розчарування та безвиході, бездумно відпустивши контроль…

* * *

Ртутна крапля, яка знаходилася в живому тілі, несподівано відчула втрату звичного останнім часом управління з боку цього тіла, яке раніше створювало подібність Порядку. Навкруги, як і в мить удару блискавкою, був безкрай енергії, яка прагнула зіштовхнути рівновагу до абсолютного Хаосу. Знайома складна конструкція була приведена в потрібний стан для перетворення надлишків енергії, але ніяких дій чомусь не робила. Ртутна крапля скерувала надлишок енергії крізь матрицю складної конструкції – назовні ударив темно-синій промінь, ситуація трохи покращала, але несподівано ззовні надійшов ще більший обсяг енергії.

* * *

Гришка якомось чином збагнув слабке зниження тиску, коли ласкава лава була вже біля самих ніздрів його свідомості. Лава хлюпнула і ледь помітно відступила, знову сіпнулася вгору, прагнучи поглинути Гришку, і знову відступила. Зажевріла слабка надія. Маханко вхопився за неї, звично пірнув в краплю і радісно побачив, як та розкладає енергію, що надходить, за допомогою складної конструкції й викидає декількома променями назовні. Крапля негайно заповнювалася новою енергією від огортаючої лави, знов розкладала її і відхаркувала товстими променями. Надія зросла. Скільки часу тривав цей процес, Григорій Михайлович не зміг би визначити, але у будь-якому разі довго, за його відчуттями - цілу вічність. Ситуація не ставала ні краще, ні гірше, але він отримав перепочинок. Уважно вдивився в одні й ті самі дії перетворення, сприйняття ривком наблизило розкладання лави і одразу стало зрозуміло, що та не така суцільна, як здавалося, а складається з декількох різноколірних менших струменів. Просочуючись крізь матрицю складної конструкції, складену за подібністю почуття розчарування, деякі струмені відділялися від лави і вистрілювалися в сторони, саме завдяки цьому рівень лави-енергії в краплі спадав, хоча і негайно заповнювався від сфери з грибницею. Маханко спробував просунутися свідомістю назустріч струменю лави, до його джерела, але не спромігся, з’явилося лише усвідомлення величезного озера енергії десь глибоко внизу, куди крізь поверхню просочувалася безліч різних поповнюючих крапель. Там була ще якась невідома конструкція, яка мала всередині знайому Гришці матрицю надії, за допомогою якої об'єднувала і зливала краплі різної енергії в єдине озеро. «Це ж я ложкою це озеро намагаюся вичерпати! Я розкладаю та виливаю, а воно об’єднує й повертає! Дурень! До того ж стою в самому озері, а воду виливаю на піщаний острів в центрі нього! Потрібно вичерпувати кудись на сторону й подалі - ось туди все й злити! Спробуємо, схема ніби зрозуміла». Григорій Михайлович за допомогою структури в правиці почав формувати шлюз безпосередньо під сферою з грибницею, звідки надходив живлячий струмінь енергії. Утримати контроль було складно, незліченну кількість разів матриця руйнувалась, розбризкуючи струмені на всі боки, кілька разів спроби майже завершувалися успіхом, але крізь матрицю йшов не весь струмінь, а лише деяка частина. Розлютившись, Гришка втягнув у власну ртутну краплю все, що йде до сфери, й одним рухом штовхнув крізь матрицю в руці вгору. Спочатку струмінь чинив опір, не бажаючи полишати намитий рівчачок, але Маханко розширив обсяг внутрішньої краплі наскільки спромігся і відчув, як підземне озеро енергії починає загвинчуватися крізь неї стічною воронкою. Дивна це була воронка, спрямована від низу вгору, але від цього не менш дієва. Його ртутна крапля завила від перенапруження, вигнулося дугою тіло на постаменті, отримавши загублені рухові функції м'язів і з банальним гучним «чпок» підземне озеро енергії майже вичерпалося, услід за ним вичерпалися і Гришчини сили - його накрило м'яке покривало безпам'ятності. Він вже не сприйняв поновленними почуттями, які не лише всі повернулися, але й неабияк загострилися, як зал занурився в пітьму, здригнувся. Вигнулося дугою і затихло сухувате тіло на сусідньому постаменті. Гойднулися стіни, колони, арки і склепіння, позбавлені на мить магічного підсилення, але так само миттєво вирівнялися, споживаючи подвоєну кількість хсіі з озера. Саме це остаточно допомогло Маханко звільнитися з цих енергетичних тенет. Далі здригнувся весь прихисток, увесь острів, озером пішла невисока хвиля, але ще більша невидима хвиля сирої енергії покотилася на всі боки Каструмом, нівечачи або підживлюючи на власний розсуд і волю випадку все, що хоч трохи було пов'язане з хсіі...

* * *

Глибоко в підземеллях притулку Ока Торона у темній залі слабо ворухнувся всередині розколотої скляної колби маленький хробачок-лоо’таргі. Безліч дюжин кілець пролежало тіло-зародок під слабкими струменями хсіі змінюючи структуру і властивості за заданими кимось параметрами. Ще стільки ж дюжин кілець воно терпляче чекало, омиване хвилями хсіі, потрібних умов і свого хазяїна - і, нарешті, ця мить сталася. Колба розбита, хробачок омитий величезним обсягом хсіі, залишилося лише отримати краплю крові для ініціації прив'язки до хазяїна. Здригнулося і розмірено запрацювало маленьке серце, розгонячи найближчими судинами особливий фермент, який перетворюється в кров після контакту з потрібними речовинами. Ось він досяг розташованого неподалік серця пухиря із запасами рідини, миттєво розчинив вуглеводні стінки, змішався з вмістом і судинами завирувала кров, пробуджуючи усі інші органи крихітного тіла. Судомно скоротилися легені від першого подиху, насичуючи кров киснем, обережно розкрилися дві цяточки ніздрів на товстому кінці тіла. З обох боків лисого рожевого циліндра повільно розпрямилися дві пари напівпрозорих передніх і задніх лапок, перетворюючи хробачка в щось, схоже на пуголовка без хвоста. Серце забилося щвидше, продавлюючи кров до найвіддаленіших та вужчих волокон м'язової тканини. Ніздрі під час чергового вдиху відчули солодкий запах, розбурхуючий сплячі до того центри мозку. Вони прокинулися і у відповідь видали команду на рух, - завдання досягнення джерела запаху було закладене в мозг як найпріоритетніше. Повільно та незграбно звиваючись, по черзі прослизаючи лапками гладкими скляними стінками, пуголовок доповз до тріщини, втиснувся в неї і випав безпосередньо в калюжку смачної теплої крові. Почав жадібно смоктати, роздуваючи тулуб більше ніж в два рази від первинного обсягу, миттєво розщеплюючи ферментами, які так само миттєво вироблялися, запам'ятовуючи склад і магічну структуру, викидаючи назовні перероблені рештки. Після дюжини ті хробачок збільшився у довжину до долоні дорослого чоловіка, зміцнів, у нього з'явилися кістки і маленькі гострі кігтики на лапках. У крові були всі необхідні речовини. Пару разів, смішно позіхнувши крихітною пащею з химерним присоском під нижньою щелепою, мініатюрна землерийка упевнено повернула голову в бік свого нового хазяїна. Бачити їй не було призначено природою, - і не з-за темряви, а з-за відсутності очей, але в цьому не було потреби. Надтонкий нюх дозволяв відчути хазяїна, навіть якщо б він випадково проходив в цьому залі лозу тому, а здатність бачити в магічному сприйнятті і налаштування на ауру не дозволили б помилитися у будь-якому натовпі. Для повної ініціації залишалося лише з'єднати кровоносні системи в одну і налагодити зв'язок з його хсіітумбом. Землерийка упевнено слизнула до тіла хазяїна, пробіглася по ньому, легко чіпляючись кігтиками, знайшла потрібне місце з судиною, яка ритмічно пульсує, і пригорнулася до нього усім довгим тільцем. Присосок під нижньою щелепою розтікся по вені, з нього висунулася невелика кістяна голка, пробиваючи шкіру. Декілька ковтків свіжої крові і із залоз на лисому черевці виділяється сукровиця-клей, яка намертво прикріплює землерийку до шкіри хазяїна. Гнучкі кістки-хрящі ребер розходяться у боки, землерийка стає пласкою, легені стискаються в тонкі плівки, припиняючи дихальні рухи - вони вже не потрібні, усе необхідне організм отримає з крові хазяїна. Ініціацію завершено, далі можна спати, накопичуючи сили, і чекати, коли керівному сімбіонту знадобиться її допомога…

* * *

Поштовх наздогнав поспішаючого Гдічу за декілька кроків від дверей у скелі, куди чоловічок прожогом шмигнув з розгону. Вже зовні м'яко штовхнула в голову хвиля хсіі, позбавляючи свідомості. Опритомнів за тас з жахливим головним болем, навкруги все було спокійно, прохід до притулку залишився відкритим, сталф на місці. Пережовуючи шматок копченого м'яса джара, чоловічок роздумував над тим, як дочекається Глая і непомітно забере три знайдені камені сили... чи не дочекається Глая, але камені сили забере обов'язково. Вони йому дуже сподобалися, а впертости в досягненні бажаного Гдічі було не позичати…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.