Глава 14. Танок квантів.

Виникнення паралельних реальностей - нескінчений процес роздвоєння в точках біфуркації (зміни), який можна порівняти з розгалуженням грибниці. Після кожної події в наступний момент часу реальність поділяється на дві гілки, два паралельні світи: перший, в якому подія відбулася, і другий, в якому вона не відбулася. Створені реальності мають самостійну енергію, успадковну від «батьківської», і далі розвиваються самостійно та непередбачувано за власними законами, в цілковитому Хаосі.

Але це не означає, що процес роздвоєння для кожної подальшої гілки з пари буде нескінченним. Можна припустити, що в тій гілці, де подія не відбулася, в наступний момент часу також нічого не змінилося й так далі. Тому можна припустити, що в деякому варіанті паралельного світу для усіх його можливих подій настане такий подальший момент часу, коли жодна з них не відбулася. Такий світ зайде в глухий кут: він не має енергії і не розвивається далі, тобто не роздвоюється, перебуваючи в стані цілковитого Порядку.

Це означає, що реальності кінцеві. Це означає, що в певний момент часу існує їх кінцева кількість. Це означає, що гілка реальності може виникнути, розвиватися за деяким напрямом і припинити розвиток, досягши глухого кута. Це означає, що чим більше енергії витрачається або виділяється на подію, яка призводить до роздвоєння світів, тим більше вірогідність того, що ця гілка реальності розвиватиметься, а гілка, де ця подія не відбулася – досягне глухого кута. Це означає, що не усі паралельні реальності існуватимуть надалі, а лише ті, які наслідують максимальну кількість енергії від «батьків».

Гришку, який лежав нерухомо на дідовому ліжку, відвернуло від роздумів тихе рипіння вхідних дверей, що пролунало з боку шкільного коридору. Події останніх місяців наклали певний відбиток на інтелігентський характер втікача, тому він одним рухом зіскочив з вузького ложа, схопив наган зі столика та жменю патронів, стрибком перемістився до дверей дідової кімнати і завмер там, біля стіни, стримуючи дихання. У коридорі почулися кроки, неголосне покашлювання, потім трохи в бік від дверей пролунав голос діда-махновця:

- Гриша, онучок, ти не спиш? Я знаю, що не спиш. Це я прийшов, дід Григорій. Ти не балуй там, онучок, з наганом обережніше, а то раптом жахнеш з переляку. Я сам, один, поглянь - стою ліворуч дверей на п'ять кроків.

Слухаючи діда, Маханко намагався гарячково згадати як зарядити наган. Із звичайним пістолетом поратися вмів, а ось наган тримав в руках уперше. Намацавши прапорець на барабані, відсунув і похапцем почав засовувати в гнізда тупі гільзи - одна вислизнула з неслухняних пальців і з гучним стукотом покотилася підлогою. «Ех, косорукий» - про себе лайнув Гришка, звів курок і обережно трохи прочинив двері, тримаючи наган вздовж стегна стволом вниз. Дід, як і казав, стояв ліворуч дверей за п'ять кроків - руки були трохи розведені в боки, підняті на рівень плечей та повернені до Гришки порожніми долонями. Біля ніг діда стояла дебела сумка з поліпропіленового рядна, в народі іменована «мрія окупанта». Григорій Михайлович кинув погляд по сторонах, підозріло покосився у бік вхідних дверей до будівлі - чи не ховається там хтось в густому затінку, потім, не відводячи погляду з хазяїна, встав праворуч дверей в кімнатку, звільняючи прохід. Мовчки кивнув дідові, той теж мовчки підняв сумку і насилу поніс-потягнув її в помешкання. «Цегли там у нього пачка?» - із здивуванням подумав Григорій Михайлович, заходячи услід.

Дід Гриша поставив свій вантаж з глухим стуком біля столика і почав виймати звичні нехитрі харчі: сало, огірки-помідори-зелень, хліб, кільце кров'яної ковбаси. «Так, дієтичним харчуванням тут не пахне» - оцінив натюрморт Маханко, закрив двері і заходився поглядом шукати на підлозі загублений патрон. Жовта гільза виявилася за відром, підняв жовтий циліндр і акуратно вставив в порожнє гніздо барабана. Наган приємно грів руку і давав почуття упевненості. «Невже, правда Батьків?» Гришка уважно розглядав трохи витерте вороніння ствола і не помічав ніяких особливостей, які підтвердили б унікальність речі. Від роздумів відвернуло легке покашлювання діда - той розташувався на звичному місці і ліниво примружившись жував перо зеленої цибулі, розглядаючи при цьому Маханко.

- Сідай, онучок, перекуси, а я доки розповідь вчорашню закінчу. Нормально виспався, куняти не потягне? Давай для апетиту по сто грам і все - у нас сьогодні день важкий може статися, відповідальний.

Дід плеснув зі знайомої літрової банки в чарки-гранчаки і посунув одну Григорію Михайловичу. Той сів на табурет, відклав наган і умить перехилив самогон - по стравоходу прокотилася гаряча хвиля, а рот наповнив аромат якихось травичок, одночасно свіжий і обпалюючий.

- До...обраяя у тебе... дід саммма…гонка. - Промукав Маханко, закушуючи чималим шматом ковбаси і соковитим помідором. Прожував, облизнув губи і поставив питання, яке крутилося в підсвідомості: - А чого це дід, я учора синком був, а сьогодні раптом онучком виявився? Га?

Дід теж умить перехилив свої сто грам, не зморщився - лише швидше почав жувати цибулеву пір'їнку.

- Ну, так ти ж учора ще моєї розповіді не чув і про справжній вік не знав, а сьогодні знаєш вже. Гаразд, жуй та слухай.

* * *

Як трохи попустило мене, дістався до Мелітополя, а там і до Кам'яної могили - дорогою вдавав, наче після госпіталю додому їду. Хоч війна і давно закінчилася, поранених та калік багато країною вештало - до першої кампанії зі збору забезпечуваних{ Забезпечувані - так офіційно називали в документах бездомних інвалідів ВВВ, яких примусово направляли в табори-санаторії на усій території СРСР. Перше зачищення сталося в 1948 році, потім вони періодично повторювалися до останнього великого зачищення 1953 р. Більшість інвалідів в таборах помирали.} ще рік був. Народ мені вірив, дивлячись на худорбу і синці попід очима, а від міліції і чекістів дар допомагав - увагу відводив, важко, але вдавалося. Корисне, я тобі скажу, онучок, уміння. Що важливо, його і до предметів пристосувати можна, хоча і набагато важче. Ось тому, до Кам'яної могили діставшись, зрадів я, що схрон бабчин за усі ці роки так і не знайшли, хоч там давно вже археологічні експедиції працювали. Бабка казала, що наводити відведення очей від каменю, який приховує вхід, було обов'язковою практикою для усіх учениць знахарського роду - то там такий шар сили знахарської за віки накопичився, що і впритул ніхто не побачив би. У схроні узяв жменю цацьок з казни батькової і повернувся в Мелітополь. Оселився у старенької однієї на квартирі, під виглядом відрядженого - вдень по місту швендляв, а увечері повертався. Бабці то банку тушкованого м'яса принесу, то мила шматок, мовляв, по роботі пощастило отримати - та і радісінька, мало не молиться на мене, адже саме тоді більшовички черговий голодомор в Україні влаштували. Декілька невеликих прикрас на продукти поміняв, ще частину на гроші - майже все лікарям пішло і на пігулки різні, здоров'я видужало, але все одно турбувало. Цього разу, як і в двадцяті з Ельзою, зачепило мене міцно, а бабці вже поруч не було. Вирішив документами надійними обзавестися та осісти десь недалеко від колишнього хутора, упізнати навряд чи хто зможе - майже тридцять років минуло, а гасати містами, як раніше, мені не кортіло - роки вже не ті.

Цим і займався, курсуючи щодня містом. Анархістів чи оунівців не шукав і допомоги від них не чекав - зрозуміло було, що й тих й інших чекісти під корінь вивели або виведуть невдовзі, і лишень проблеми отримаю, біля них засвітившись. Залишалися злодії - ось до них я і став шукати підходи. Бував в пивних, більярдних, парком тинявся, а найчастіше ринком - і приливлявся уважно. Якщо бачив кандидатуру відповідну - розмову заводив на нейтральні теми і наче випадково фразочку кидав, мовляв, є у мене бажання біографію змінити і кошти для цього чималі теж є. Ризикував, закласти владі могли, але іншого виходу не бачив. До кінця другого місяця мене в пивних вже як свого приймали, спекулянти на ринку товар дефіцитний пропонували, але з потрібного питання зрушень не було. Я вже почав подумувати від бабки в інше місце з'їхати, бо якийсь дивний відряджений трапився: і відрядження у нього дуже довге, і не робить нічого, аж тут вишли на мене двоє з пропозицією. Ну, як двоє - вони разом і на півтора не тягнули, хоча і дуже намагалися. Підкотилися до мене на ринку два хлопчини років сімнадцяти, худющі, злі, але всі з себе авторитетні: піджачки-кліфти на два розміри більше, комірці сорочок нагору викладені, картузики на очі, а погляди гострі, примружені та оцінючі. Чобітки хромові блищать і в них брюки недбало заправлені. І розмова на фєні, як два англійці серед індусів - все одно не зрозуміє ніхто, кажи що хочеш. Ввічливо підійшли, з розумінням, так, мовляв, і так, чули від людей про вашу проблему і можемо допомогти, але спочатку б переконатися в наявності коштів. От же голота-ж, мене за повного дурня мають! Відповідаю: Кошти є, можу засвітити, але місце потрібно тихе - обидва аж на обличчя посвітлішали, так зраділи. Пішли ми до двору прохідного за ринком і там, в закуті, хлоп’ята мене пограбувати вирішили. Один, міцніший, фінку вправно до горла притулив, а другий корєшок почав по кишенях нишпорити, але не знайшов нічого. Як вони засмутилися, аж до сліз! «Ти ж казав, що маєш чого показати?» - і з образою такою, ніби я йому цукерку обіцяв, але не приніс. «Покажу» - відповідаю. «Але не вам, а старшим вашим, які до мене послали». Тут вже сильно хлопці щоки напнули і почали переконувати, начебто люди вони виключно самостійні і влади над ними ніхто не тримає, а щоб переконувався швидше здоровань вирішив фінкою трохи кольнути, що мені безперечно не сподобалося. Краєм ока дивлюся - рука у нього затверділа, пальці з татуюванням «Вітя» побіліли від напруги, а погляд такий відсутній став, байдужий, немов не на людину дивиться, а на мішок з картоплею. Фінку я Вітьку в око увігнав, а корєшка його придушив трохи і до сусіднього двору потягнув. Там дав пару разів під дихало для полегшення процесу і швиденько вивідав хто, від кого і як на мене вийшли. Ще за півгодини він привів мене до знайомої пивної і рухом голови вказав на дві сірі особини за столиком в кутку, які неспішно тягнули пиво під нехитре частування з в'яленої тарані. Перелякане хлоп'я відпустив тихенько, сам узяв пива, до урок підійшов, привітався ввічливо, спитав чи вільно - і сів, відповіді не чекаючи.

Урки спочатку занепокоїлися, очима по сторонах занишпорили, але потім одночасно зробили вигляд, наче знати мене не знають і бачать вперше в житті. Сидимо, мовчимо, пиво потягуємо, я келих допив, спокійно за другим сходив - і мовчки пити продовжую. Бачу - їх помалу пробирати починає, не знають як поводитися, нервують. Почекав ще хвилин десять і запитую спокійно, у простір, наче не до них звертаючись:

- А Вітьок знав, що ви на мільтонів працюєте? Чи пізніше йому збиралися сказати?

Ризикував трохи, міг помилитися - після поранення сил замало було, але зовсім вже дріб'язковими чоловічки мені здалися, нікчемними. Бляклими кольорами світилися, затертими та неяскравими - так коні світяться, коли вівса наїдяться, і спати в стійлі готуються. Не мали такі самі по собі існувати, а що мене не злякалися - значить, є за ними хтось і цей хтось, швидше за все, людина при владі. Була вірогідність, звичайно, що вони пересічні урки з місцевої кодли, але відчував я, що це не так - занадто упевнені в собі були, не ховалися. Як би то не було, витівка моя спрацювала. Молодший миттєво зірвався, хоча старший товариш і намагався обсмикнути.

- Ламай копита, шлапак! - З присвистуванням зашипів молодий. - Зайвої дірки в душнічку бракує? Ти хто такий, щоб нам за дубаків викочувати? Шо за апостол{ Шлапак (злодій.) - дурень, нерозумна людина; душнік - груди, грудна клітка; апостол - вихователь в ВТЗ для малолітніх злочинців.} знайшовся?

Другий, старший, руки зі столу прибрав і дивиться то на мене, то по боках - ситуацію оцінює. І над обома аж палахкотить від злості, але страху немає. Я ззовні не нічого не показую, рухів різких не роблю, і далі веду спокійно:

- Тобто, що Вітька знаєш - ти не заперечуєш? Припадає тоді, що за абордаж його з тебе отримувати?

Молодий мало не вдавився і замовк, а старший скривився в його бік, але руки назад, на стіл, виклав і, нейтрально так, уточнює:

- А з чого ти узяв, що це Вітьок тебе на абордаж брав, а не ти його? Може, навпаки все було? Не боїшся, що пацан заяву на тебе намалює і поїдеш в загон? Ти чоловічок певно не нашенський, автоматник{ Загон (злодій.) - табір, виправний заклад; автоматник - злодій з колишніх військових}, як мінімум, тому нам це не в падло буде.

А сам дивиться на мене вичікувально. Я усередині аж дихання перевів - вгадав. І з ментами вгадав, які їх прикривають, і з тим, що сявкі дрібні, а не злодії шановані - одразу почали владою лякати. Зробив вигляд, наче стурбувався, дав їм розслабитися, а потім кажу, теж нейтрально наче:

- На вигляд ти здається людина досвідчена, а не рюхнувся, що немає кому вже заяви на мене писати. Був Вітьок, та вийшов увесь - нервовий занадто, припало закесати{ Рюхнутися (злодій.) - відчути небезпеку; закесать - зарізати}. Але питання зараз не до нього, а до вас - що далі робити будемо?

Урки напружилися, але ситуацію загострювати не стали - зав'язалася розмова, узяли ще по пиву, потім чвертку горілки. Минуло півгодини й про Вітька забули за обопільною мовчазною згодою. Довго я їх промацував, і вони мене намагалися, ходили навкруги, все зрозуміти не могли, що за людина. Документи зробити пообіцяли, до того ж, справжні. Розповіли, що є у них серед ментів місцевих акула - жадібний чоловічок, який за хабар справний будь-який папір виправить, але до нього потрібно йти вже із завдатком, інакше розмови не буде. Я, як годиться, пручався, робив вигляд наче не вірю, вони божилися по-страшному, теж як годиться, що не обдурять. До кінця вечора мені ці ігри набридли - натиснув на урок слабенько по-знахарськи і довідався все, що треба було. У старшого були три судимості за дрібні крадіжки, у молодшого одна. Крали ці двоє все, що під руку ляже й ні з ким з серйозних злодіїв пов'язані не були. Ось вже півроку працювали сявки на місцевого оперуповноваженого, який їх прихопив на дрібній крадіжці. Людиною той був недурною, але жадібною - урок під себе підім'яв і обкрадав з їх допомогою дрібних спекулянтів, яких виявляв сам же за службовим обов'язком. Схема була недолуга, але надійна: прихопивши спекулянта, опер лякав того, дізнавався про інших торгашів, а потім відпускав за невеликий хабар. Як минав деякий час до спекулянта або виказаних ним товарищів навідувалися урки. Завдяки оперові знали напевно, у кого щось є і де приблизно шукати. Якщо сявки припускалися похибки чи залишали слід, то опер міг прикрити - адже справа про крадіжку найчастіше до нього і потрапляла. Особливо нахабніти уркам не дозволяв, чим ті були дуже невдоволені. Частково тому і вирішили мене пограбувати, хоча опер наказав лише перевірити за допомогою хлопчаків.

Вислухавши все, що треба, включно з прізвищем і домашнею адресою зсученого мента, я пішов на квартиру, залишивши урок з хворою головою і в тяжких роздумах: «Навіщо ми все вибовкали цьому дивному типу і що далі робити»? Йшов і розумів, що у мене голова завтра хворітиме не менше, а ймовірно ще більше, ніж у них - перенапружився неабияк, силу вичерпав до денця, а стан після поранення був дуже слабеньким. На те й повернуло: зранку із ліжка підвестися не зміг і звалився в лихоманці - бабуся мене виходжувала тиждень, позичаючись по усіх сусідах, але витягнула, за що до цього дня їй вдячний. Прочумався трохи, бабусі продуктів з ринку притягнув на пів льоху - вона навіть розплакалася від здивування, і почав до опера придивлятися. Не знаю, шукав він мене чи ні, поки в маренні валявся, але поводив дядько себе спокійно, не сіпався. Звичайний чолов'яга, віком під півсотні, невисокий, щільний, нічим виразно не запам'ятовується. Кругла пика, макітра теж кругла та й з залисинами, бровки куці і завжди трохи нахмурені, розмова наче як у селянина - некваплива, грунтовна, навіть трохи тупенька. Стежив за ним пару днів, а на третій нахабно підійшов посеред ринку і кажу: так і так, це я той чоловічок, якого ви своїм сявкам перевірити наказали; сявки замість перевірки мене порішити намагалися, але на вас я образи не тримаю - розумію, що це самодіяльність їх. Видав усе це скоромовкою, а сам за реакцією стежу - раптом не втримається і за пістолетом потягнеться? Але ні, вигляду навіть не виказав, погляд по боках кинув, розгорнувся і мовчки ринком пішов - я за ним. Підішли до будки шевця, там сидів якийсь чорнявий чи то циган, чи то румун, який миттєво випарувався після короткого погляду опера.

Здоровань змахнув з верстака якісь заготівлі, оглянув уважно на предмет плям, і всівся напівбоком - усе це так само мовчки і незворушно. «Так, це не сявкі, тут тонше потрібно», - розмірковую нервово про себе, а в голову нічого путнього не приходить. І не до місця згадую пораду дружка свого давнього, Сьоми-лошадніка, картяря завзятого: «Не знаєш з чого зайти - йди з козирів». Витягую з кишені гарнітурчик із смарагдами - кольє і пара сережок - перед ним на верстак недбало кидаю:

- Ось, запитати хотів: Є у мене річ така - коштує вона пашпорта чистого?

Тут опера витримка і зрадила - дихання затримав і очима до гарнітурчика прилипнув. Щічки зарум'янилися притьма - на мене погляд скоса кинув і знову наче скеля спокійний. Зробив вигляд, наче роздумує, а я сміюся про себе - бачу, заковтнув гачок до самої сраки, як бичок азовський, але підсікати не поспішаю, нехай розкуштує.

- На «загублений» цілком достаньо. - Відповів той і не припиняє скоса за мною стежити. - А ось якщо взагалі новий документ виправляти, то потрібно б додати.

І тут знову оперок проколовся:

- Бачу - річ стара, тонкої роботи, грошей немалих коштує, але мені її історію перевірити не вдасться - візьмемо для початку, наче це спадок... бабусин? Так? Так от, ще мені такого ж номінала дрібницю презентуєте - і буде вам новий документ, та на додаток пару довідок медичних або атестат продовольчий. А якщо є бажання, то можемо і з іншими папірцями посприяти. Ну, і якщо є чим розрахуватися, єстєсс-но.

«Он як!» - про себе зауважую. «Не всякий селянин старої роботи коштовності на око визначить. Та і заговорив, як ваше благородіє якесь. Ну, так і ми свого часу з благородіями спілкувалися чимало».

- От як! Буду премного-с вдячний за таку вашу люб'язність! - відповідаю. – Бабуся... мені свого часу знатну шкатулочку заповідала, довго зберігав, не чіпав - все сподівався, що ситуація в країні поміняється. Та наразі зрозуміло, що навряд чи вже, а роки беруть своє - тинятися по роздоллях колишньої імперії важкувато стало. Ось і вирішив я тут у вас облаштуватися - документи виправити, будинок придбати, може і удовичка яка на око впаде. У мене коштів вистачає. Тим більше, приємно буде мати знайомого свого кола... - я зробив паузу значущу, - ...на такій відповідальній посаді.

Кажу спокійно, а бачу як опер спочатку після мого натяку напружився перелякано, а потім попустило - начебто як неважливо це вже для нього стало. По-знахарськи на нього глянув, а навколо макітри оперської аж сяє від жадібністі, здригається-переливаеться. Але обличчя, як і раніше, знову незворушне і тупувате - зрозуміло, за стільки років так призвичайвся маску селянина носити, що за собою і не помічає вже.

- Що ж, на цьому і порішимо. - Каже вже не ховаючись, селянина вимкнув остаточно. - Тоді завтра зустрічаємося і закінчуємо наш водевіль. Але місце потрібно вибрати зручніше, аби на людях не світитися. Ви де зупинилися? Може у вас?

Я зробив вигляд, що замислився, боком до нього повернувся, але краєм ока спостерігаю - і дуже погляд, на мене кинутий, не сподобався. Наче цілився впритул.

- Ні, у мене незручно буде. Та й ще необхідно до бабусиної скриньки за другою частиною плати навідатися, а вона за містом прихована. До речі, може, поглянете на усе інше, якщо ви в камінцях тямите? Я адже не дуже-то, а є бажання оцінити, на що можна розраховувати. Але тоді вже мені, тим більше, в місто з вантажем йти зась... - вимовив, а самому аж очі ріже від сяйва, яке над опером палахкотить. Ох, і жадібний же, зрідка таких я раніше бачив. - Давайте зустрінемося на вершечку Кам'яної могили завтра в три години післяобід. Вас влаштовує?

Опер мене поглядом рубонув - не чекав фарту такого, щоб одразу все йому в дзьобику принесли, і лише кивнув мовчки. Я теж кивнув і на вихід пішов, а услід:

- Гарнітурчик забули, мілсдарь.

- Забирайте, люб'язний пане, - відповідаю. - Це ж перша частина і вона вже ваша.

До бабки прийшов, поїв досхочу і притьма спати завалився - сил багато на цього мільтона пішло, а на завтра ще більше потрібно буде. Не вірив я, що опер таку можливість з рук випустить - обов'язково щось утнути повинен був. Тому встав раніше і ще завидна був на Кам'яній могилі.

З бабчиних часів багато що там змінилося, я бував час від часу і ці зміни особливо помітні стали. Ще з тридцятих усю Кам'яну могилу археологи облазили, але сховок бабчин, про людське око багатьма поколіннями знахарок начаклований, не знайшли. Чортова горлянка - озерце глибоке, зараз майже повністю піском було засипано. Недалеко від Кам'яної могили невелике селище виросло, в якому археологи жили - його дугою обійшов про всяк випадок, хоча і знав, що зараз там немає нікого. До сховка дістався, зброю собі вибрав, почистив, навіть відвар зміцнюючий зробив із залишків трав бабчиних - вони, на подив, добре там збереглися. Нагору виліз і став чекати.

Сиджу, по сторонах поглядаю, молодість згадую. Матуся згадалася з пророцтвами своїми… адже правда, по її сталося - коли б не уміння мої, то згинув давно вже і забули б як звати. Погодка приязна, початок літа у розпалі, жари немає ще і комарів теж. Навкруги тиша розлита, суцільний спокій. Вітерець легкий з боку Новопилиповки повіяв, здається навіть, що шум лісу став чутний. На душі тихо так, затишно - повна рівновага. Саме місце мене лікує вже, не даремно його прабабки вибрали або порадив хто їм. Десь за годину до призначеного часу дивлюся, пил дорогою з боку табору археологів здійнявся - їде хтось. Трохи убік пройшов і зупинився. Ще за двадцять хвилин дивлюся, парочка знайомих урок збоку заходить - відкрито йдуть, не пригинаючись. Перед самим пагорбом розділилися - молодий вгору поліз, а старший трохи збоку в розколині сховався. От же ж сявкі недалекі - вони навіть припустити не в змозі, що я не з боку Мелітополя прийти можу. Молодого на вершечку тихо прийняв – руків'ям нагана по потилиці приголубив, його ж ременем зв'язав і в найближчу діру-ущелину засунув. З другим проблем теж особливих не було - сидів на піску між каменів і чадів наче перший паротяг, так з цигарочкою у роті і помер, коли фінкою горло розпанахав. Повернувся я нагору і став опера чекати, той саме на той час, як з його дружками впорався, на міліцейському мотоциклі з коляскою до підніжжя підкотив. Чую, пісок у нього під ногами скрипить, та камінчики дрібні перекочуються, потім пихтіння і нарешті сам виходить - за формою вдягнений, в кашкеті і при зброї. Ну, вірно, хто зна як обернеться - одразу вдати може, наче він тут на завданні і таке інше. Мене побачив, крок притишив і по боках уважно оглядівся, обличчя напружене - не подобається місцевість. Там і справді, взвод між каменів сховати можна - і з пари кроків не побачиш. Але нічого, ніяк цього не виявив, до мене підійшов неспішно і зупинився, мовчки, у своїй манері. Я тягнути не став, про жадність курви пам'ятаючи, вирішив відпочатку темп побільше задати і тому легким рухом руки піджачок свій з Каменю зрушив. Ти б, онучок, очі мільтона цього тоді бачив! - дід Гриша розсміявся уїдливим смішком. - Я не полінувався і цілий саквояжик батьків з сховку притягнув - вирішив напевно натуру оперка перевірити на вошивість: наважиться мене пограбувати, то так тому і бути - справ з ним далі мати не слід, а ні, - то живий залишиться. Ось, стоїть він, оцінює, на саквояжик розкритий дивиться і слину ковтає. Потім опанував себе, ближче підійшов - подих затамував, вміст розглядає.

- Вражений. - Каже. - Дуже вражений. Бабуся ваша чи не з наближених до покійного царя-батюшки була? Звичайно, детальніше розглянути б потрібно, але ось той перстенець з рубіном насправді навіть не минулого сторіччя робота. Та-аак, здивували ви мене, здивували…

- Ну, так здивуєте і ви мене, - відповідаю. - Теж, знаєте, хочеться приємностей різних в такий вечір. Можна сказати, життя нове починаю.

Він у відповідь посміхнувся криво, змучено - мабуть цілковито контроль над собою втратив, і з планшетки папери витягає. Мені передав і убік трохи відійшов. Я папери розглядаю, але і його не випускаю з уваги - урок Ельзи добре в пам'яті засів. Начебто все нормально: пашпорт, довідка з шпиталю про поранення, книжка червоноармійська - усе нове, аж рипить, але це не проблема, якщо знаєш як постарити. Тримаю документи, ніби як розглядаю і чекаю. Мить відповідальна настала - проявить себе мент чи ні? Раптом погано я про людину подумав і чесно угоду нашу виконати хоче? Тоді, такий спільник в майбутньому не завадить, хоч і з благородієв минулих – адже я, по суті, теж з минулих, але трохи інших. Про урку вбитиго не хвилювався - зайві свідки нікому не потрібні і другого теж порішити доведеться, щоб не розбовкали зайвого, а оперу з новими грошима вони теж вже без потреби будуть. Тим більше, якщо мені ще з документами допоможе, то я чесно розрахуюся - навіщо ж йому тоді по дрібницях ризикувати, такі гроші маючи? Якщо, звичайно, він угоду чесно виконувати зібрався… Такий ось був план-випробування і спрацювала задумка повністю.

Поки я документи розглядав, опер потроху в бік відійшов, вдалечинь дивиться і кашкетик з голови знімає - лисину хусточкою витер і чекає. Кашкетик вдягнув-зняв, знову лисину протер і по сторонах поглядає непомітно. Коли мільтон разів п'ять вже це виконав і відчутно нервувати почав, я ласкаво так промовляю йому в спину:

- А ви різкіше, різкіше хусточкою прикладайтеся - може ваші дружки блатні не розуміють? Вони адже люди недалекі, грубі, до тонкощів та політесів не призвичаєні.

Опер від слів цих заклякнув, голову в пів оберту скрутив і на мене дивиться - сиджу спокійно, саквояж відкритий ліворуч сяє м'яким світлом, наган праворуч на Камені лежить. Очі мільтона перебігають з одного на інше: наган-я-саквояж і знову наган-я-саквояж. Рух мало не прогавив, розслабився, і здивувати він спромігся, хоча і не в цьому сенсі я просив. Постріли наші одночасно пролунали: опер з діркою замість ока лантухом впав, а я від болю в лівому плечі на камені зіщулився. Лежу, очі від слабкості прикрив: «Невдало вийшло», - гадаю. «Щось ніяк мене оберіг не попередив, та й занадто самовпевнений став. Але гаразд, хоч так. Зараз потрібно зметикувати, як від слабкості не померти». Лежу і відчуваю, як Камінь піді мною теплішати починає - кров моя на ньому справжню калюжу утворила. Дивлюся, калюжа ця прямо в камінь вбирається, а той увесь м'яко світитися починає, немов згадав мене. Ось тоді і наважився. Докульгав і з схрона Тичок узяв. Як міг, плече перев'язав, за уркой молодим сходив - той прочумався вже і навіть сам з діри вибрався. Мене побачив, зблід увесь, трохи картуза не проковтнув, яким йому рота заткнув, але опору не чинив. Коротше, провів я з ним ритуал на Камені - чи добре провів, чи погано, не знаю, але допомогло неабияк потужно. Не так, звичайно, як з матусею чи останній раз при бабці, але сил і здоров'я разів в сто додалося. До ранку новенький став і молодше років на десять. Прибрався, сліди всі прибрав, а мільтона з уркою так і залишив - нехай думають, наче це вони один одного гупнули. Неув'язки з вогнепальним пораненням мільтона і зарізаним уркою на місцевих ментів залишив - нехай голову сушать що до чого, та спільників по малинах шукають.

До обіду наступного дня в Мелітополь повернувся. Від бабусі з'їхав і за пару днів на роботу влаштувався - комірником на завод. До документів питань не виникло, приводу звертати на себе уваги не давав, та і здоров'я відновилося - дар мій знахарський допомагав. Ще за рік з роботи звільнився по інвалідності - оформив собі як наслідки поранення, і переїхав сюди, в Мирний. Тут на місці табору археологічного військову частину розмістили і поруч містечко житлове для родин військових - ось там і жив спокійно до тих самих пір доки в шістдесят п'ятому до нас не прислали нового молодого дільничного Славіка Богуненко. Роздивився він тут, пообтерся і, напевно, нудно хлопцю стало, - яка така менту робота в селах? Побилися по п'янці, курей покрали, молодь з дурості трактор викрала та в річці втопила - ось усі злочини. Славік авторитет швидко набрав - хто потрібно його побоювався, а в більшості поважали, хоч і молодим був. Але в шістдесят сьомому в сільраді Терпіння сейф обікрали - ось тут Славік і розгорнувся. Ментом він був непоганим, відповідальним - дрібним ситом усіх місцевих просіював, оскільки був упевнений, що без наведення не минулося. До цього ми з ним не зустрічалися, приводу не було, а тут з першого разу йому не глянувся і почав рити під мене, наче екскаватор. Якщо чесно, то я теж якесь непевне занепокоєння, бачачи молодого дільничого, відчував: не вдавалося Славку здібностями знахарськими промацати, не розумів, що на душі у нього - від цього було доволі ніяково. Повіриш, онучок, нервувати почав, боятися, сам не знаю чого, і не даремно. Приблуд цих, які сейф в сільраді узяли, за місяць в Запоріжжі заарештували - ресторанами полюбили вештатись і з п'яних очей своїми справами вихвалятися. Я заспокоївся було, думав, що на цьому інтерес дільничного до мене вщухне, та так воно і було б, коли б не доскіпливість його. Заявився до хати за три місяці увечері, з порогу пістолет на мене наставив і вимагає: «Колися, сука, хто ти є і від кого ховаєшся! Якщо з поліцаїв, то шльопну на місці й зараз!» Виявляється Славік запити на мене в різні місця розіслав і відповіді до нього приходити почали. У більшості звичайно писали - не знаємо, не числився. А ось з армії відповідь надійшла, мовляв, не було у в/ч номер такий-то бійця з вказаними вами ім'ям та прізвищем, і бути не могло. З архіву місцевого повідомили, що була така людина, народився в тисяча вісімсот дев'яносто п'ятому і згинув десь у двадцяті - я ж коли у мільтона в сорок сьомому документи робив, ім'я і прізвище справжні сказав, думав не пам'ятає вже ніхто. В принципі, і не пам'ятали, але ось запис десь залишився. Пістолет я у нього забрав, потиличник виписав та в кухні за стіл усадив. Ну, припало усю правду розповісти. Не до кінця, звичайно, про подвиги свої з оуновцями тоді змовчав, пізніше вже зізнався, коли у нас дружба пішла. Про Батьку та справи махновські розповів - і так вже довідку з архіву мав, то чого приховувати? Довго ми з ним розмовляли, всю ніч, все мене намагався на протиріччях піймати, питаннячка каверзні зненацька ставив, тупенького удавав – кілька разів про одне й те саме розповісти просив. Так остаточно й не повірив. Довелося дещо з фокусів знахарських показати, оберіг продемонструвати, та поріз на пальці за хвилину залікувати. Дивувався, але випитувати не припиняв - дуже впертий хлопець… був. Під ранок вже питаю: «Що робити будеш зі мною? Тобі ж не повірить ніхто, навіть як правду розповіси, а зайвого на мені немає нічого». Славік тоді мене здивував: «Нічого робити не буду - відчуваю, не брешеш ти». Так і почалося наше знайомство до тих пір, поки ти тут не з'явився і зграю цю на хвості не притягнув.

* * *

Дід Гриша засмучено змовк, згадуючи загиблого товариша. Григорій Михайлович терпляче чекав, частково відчуваючи власну провину за останню подію. Просидівши в мовчанці хвилин п'ять хазяїн кімнатки опритомнів, ніби щось згадавши, неспішно нахилився, підтягнув ближче до себе важку сумку. Окинув поглядом поверхню столика із залишками їжі і жестом показав Маханко, аби той прибрав тарілки. Григорій Михайлович, не заперечуючи, акуратно склав залишки їжі на дві тарілки і нахилився до тумбочки, звідки, як пам'яталося, дід виймав їстівне для їх вчорашньої вечері. Вгорі чимось тихо грюкав дід. Випроставшись від тумбочки, завмер в здивуванні - на стільниці була розстелена стара газета, де гіркою розмістилася різна зброя. «Ого, це що Узі?» - уважно розглядав лиснючий бік знайомого лише за фільмами пістолета-кулемета. Далі погляд перемістився на більш знайомий ТТ, зачепився за пару РГД-шек, частково проглядаючих крізь по-господарському намотану газету і зупинився на масних пачках з патронами. «Солідний арсенал і аж ніяк не старий. А дід, схоже, не бреше. В усякому разі, щодо дивних військових справ. Ну, і навіщо усе це?» Вчергове, немов прочитавши його думки, дід посміхнувся і мовив:

- Зараз все розповім, але спочатку дослухай, а доки слухаєш - бери патрони протирай, щоб час не марнувати.

Дід посунув до нього дві пачки з патронами і шматок дрантя із старої сорочки, Маханко почав методично знімати мастило з важких жовтуватих циліндрів, слухаючи продовження розповіді.

* * *

…Ось відтоді Славік мені замість сина став. Хороший хлопець... був, чесний, наївний трохи, але це по молодості в усіх є. Я пізніше зміркував, чому йому підозрілим здавався, чому не міг сутність Славіка відчувати і як він мені повірив. Він, виявляється, теж з даром був, але нерозвиненим, який мав від народження і користувався, не розуміючи. Тому у нас один на одного така реакція і була - це наші здібності так реагували. Розпитував доскіпливо його про родичів, про батька з матір'ю, думав, може у них в роду теж обізнані люди є, але Славик не знав нічого. Він дитбудинківський був і з родичів не пам'ятав нікого. Як сказав йому, що теж дар має, - сміявся довго, не вірив. Він, хоч і не здав мене в органи, але в почуту історію до кінця теж не повірив, все підколював, як у гості приходив. То казкарем назве, то фокусником. У свій час навіть переконав себе, ніби я колишній циркач-ілюзіоніст, який його розіграв, і постійно дошкуляв проханнями зізнатися, де раніше виступав, поки цьому песимісту малому про відповідь з архіву не нагадав. Як деякий час минув, то умовив його спробувати дар відкрити. Звичайно, без всіляких жертв і іншого, інакше Славік точно б не погодився. Різні з ним експерименти ставив, бабкину науку згадуючи, деякі точно повторював, а деякі змінював, як мені на краще здавалося. Чесно скажу, погано у нас обох виходило, слабо, незграбно, але виходило. Славік повірив, захопився, ми з ним і до Каменя ходили, - там у нього вперше на світ знахарським поглядом подивитися вийшло. Схрон показав, казну Батькову, - тоді у нас з ним велика сварка сталася. Він як цацки побачив, так задумав державі здати, - я відмовився рішуче. Тиждень у гості не заходив, дувся, гонор виказував. Потім прийшов і остаточно поговорили з ним про те, що раніше намагалися не зачіпати. Славік, крім того, що ментом чесним був, він ще і в радянську владу вірив. Наївно, по-дитячому, як в дитбудинку навчили, але вірив. Я у спілкуванні з ним цієї теми намагався не торкатися, ми більше про дар розмовляли, про те як його використати, та про матінку природу і дивні закони її. Розповідь про моє махновське минуле він певною мірою як хвастощі сприйняв, навіть якщо і повірив, то це Славку наче глава з підручника історії була, а тут виходить - правда все. Добре тоді поспілкувалися, до кінця я все про себе розповів: і про двадцяті - про Батьку, червоних та білих, і про сорокові - про підпілля радянське, а потім ОУНівське. Погляди власні на ті події висловив, його думку вислухав, - багато в чому вдалося Славку переконати. Ні, антирадянщиком він не став, адже і я ним не був. Влада вона будь-яка на народному попереку тримається, різниця лише в тому, у якій мірі на цей поперек тисне, - ось цю думку товарищу молодому втовкмачити й намагався. Радянська влада, вона на моїх очах декілька періодів пройшла, і притискала людям поперек в ці періоди дуже по-різному, найчастіше до кривавих мозолів терла. Тому спромігся Славка переконати тоді, що коли зараз ця влада до крові поперек людям не тисне, то суть її від цього не змінилася - лише потреби нині такої для влади немає, сита вона чи ледача. Не знаю, повірив мені чи ні, думаю, що ні. Але остаточно його переконав аргумент, що після здачі цацьок органи мною напевно зацікавляться і наслідки будуть сумними. А думки від власного імені цацки державі здати, сам позбувся, вже без моєї допомоги. Так і жили ми з хлопцем в дружбі багато років, я по роботі допомагав, ділянка у нього зразкова була. Свого часу Славік навіть забажав аби без єдиного порушення було, але я відрадив - занадто підозріло виглядало б. Люди дільничого поважали, але він, як даром користуватися навчився, сильно про них в думці впав - не мав школи, яку я у бабки пройшов, за пацієнтами її спостерігаючи і ницість людську осмислюючи. Остаточно Славік в людстві розчарувався, коли наречена йому зрадила. Непогана дівчина була з нашого селища, весела, спритна, але дуже вже вітряна. Вчителькою в школу до нас прислали. Довго вони зустрічалися, Славік вже і пропозицію робити намірився, але сумнівався дещо, з-за дару нещирість в ній відчував. Того літа поїхала вона на море відпочивати з подругами, а як повернулася - Славік з нею і порвав. Довго про причину не розповідав, а потім, як минуло півроку, відверто визнав, що зраду в ній побачив і ставлення змінилося, хоча дівчина виду і не виказувала. Дар адже не лише користь, він і шкоду приносити може. Хто ним користується, той душею черствішає швидко, сутність хижу людську оголеною, неприкритою бачачи. Так родину Славик і не створив, жив бурлакою як і я, хоча жіночої статі ми з ним не чуралися. За моїм розумінням, непогано жив: ми разом багато де побували, цікавого багато чого бачили й вивчили. Казну Батькову не патрали, надмірностей не припускалися, але на справу корисну не шкодували. З людьми цікавими зустрічалися по усьому Союзу, знахарями та ворожками - мистецтво вивчати намагалися, але погано виходило. Робота особливо його не турбувала, легко давалася навіть з малими здібностями, та й я допомагав. Коли Славік на пенсію вийшов - тут і залишився, адже нікого окрім мене у нього не було, а у мене - окрім нього. У дев'яностих ще одну справу для мене гарну зробив - документики нові зліпив, що за безладу, в ті роки навкруги вируючого, досить нескладно було. Тоді, до речі, ми і арсенал цей назбирали у рекетирів місцевих. Мені припало років на десять в Мелітополь переселитися, щоб забули трохи в селі хто й звідки, а потім назад повернувся. До мого повернення старожилів в селі менше стало і ніхто вже до пуття не пам'ятав, якого я раніше року народження був. Так і жили ми до позавчорашнього дня. Досі не зрозумію, як Славік міг так з цими гадами помилитися? Чому мене не покликав? Чому сам їх не пов'язав - адже впорався би? Думаю, занадто самовпевненим став за ці роки, як я з Ельзою колись. Ось така у мене для тебе розповідь вийшла, онучок. Що скажеш на це?

Дід Гриша закінчив протирати від мастила розібраний на частини ТТ, почав збирати, вичікувально поглядаючи на свого терплячого слухача. Григорій Михайлович задумливо вирячився на протерті патрони, які вишикувалися трьома рядками на столику, і не знав, що відповісти.

- Ну-ууу… - невпевнено протягнув, роздумуючи з чого почати. - Взагалі-то…, це усе…, звичаааайно-ооо... цікаво... але-еее... Але якось не зовсім схоже на правду. Ні, дід Гриша, ти не думай - я це не в сенсі, наче тобі не вірю… я вірю, але просто це якось… нереально. Загалом, дід, я вірити хочу, але не виходить!

Гришка замовк, подумки дорікаючи собі за невиразну мову, опустивши очі до столу, почав переставляти патрони з місця на місце. Було незручно перед людиною, яка здавалося щиро бажала допомогти, і якій тільки-но відмовив в довірі. Він підняв винуватий погляд на діда і похолонув - в обличчя йому дивився ствол ТТ, за яким було видне примружене око старого махновця.

- Нормально, ще сто років прослужить, якщо доглядати правильно. - Дід підвів підсумок огляду вичищеної зброї і лише тоді звернув увагу на закляклого Гришку. - Ти чого? Живіт прихопило? Праворуч у кінці коридору. А то, що мені не віриш до кінця - так це навіть добре. Довірливі по таборах сидять, чи хробаки їх їдять, ось так-то. Але я усе це розповідав не для того, щоб твоє вірю-невірю почути. Мені, загалом, на нього плювати, на оце твоє вірю-невірю - жив без нього раніше, проживу й далі. А ось як ти далі жити намірявся? Чого хочеш?

Дід поставив питання спокійним голосом і перейшов до протирання Узі. Маханко сидів, як і пару хвилин тому, не знаючи що мовити. «Чого він тягне, цей старий?» - роздратування піднімалося з глибини. «Якщо такий крутий шаман, то що коштує мої справи улагодити? Сидить – мовчить, наче пір'я в роті поросло. Хоче допомогти - нехай допомагає, а не хоче - так я сам… як-небудь». Хоча, під час останньої думки про самостійні дії, в закутках підсвідомості виразно ворухнувся з переляку хробачок сумніву, але Гришка мужньо здавив його і з незворушним виглядом відповів дідові:

- Чого хочу? Підступне питання. Хочу щоб все було, як до цієї клятої роботи - і все... Можеш, дід Гриша?

Старий похмуро блимнув зпідлоба, витер руки об дрантя, поклав на стіл і втупився в Маханко своїми блакитними очима - погляд неквапливо пересувався по Гришці, уважно розглядаючи, ніби запам'ятовуючи наостанок. Григорій Михайлович під цим поглядом незатишно щулився, опустив очі і став посмикувати край футболки.

- Та-аак, не допетрав нічого... Шкода, я сподівався, що ти кмітливіший будеш. - Григорій Михайлович скривджено підкинувся, але одразу ж зів'яв під глузливим дідовим оком. - Як раніше - не буде, онучок. Ні у тебе, ні у мене, як раніше вже не буде - ось в чому наша загальна проблема. Тому напружся швиденько та вигадай якесь нове побажання, а з цим - вважай збій вийшов... цей, як його, критичний. Ну, давай, народжуй ідею…

- Так, а що я тобі народжу-то, діду? Виведи мене за село - і тихцем розбіглися: я тебе не знаю, ти мене не знаєш. І все.

Дід весело гмикнув, почувши невибагливу пропозицію-прохання свого співрозмовника. Він продовжив ретельно чистити Узі, одночасно з цим так само ретельно розтлумачуючи Гришці усю безвихідь існуючого стану справ.

- Ех, онучок, онучок. Так не вийде вже у нас з тобою тихцем розбігтися, не вийде. Припустимо, виведу тебе за село - і що? Ти ж сам тільки-но дав зрозуміти, що не знаєш, як далі поводитися і що робити, а це означає - хлопнуть тебе червоно кашкетники на протязі тижня і поведуть до в'язниці під білі рученьки. А там, коли тебе під преса важкого сунуть за твого діда-слідака і мого Славіка, ти їм все і вихлюпаєш - і про мене, і про цацки батькові і що знаю я все і за Славіка помститися хочу. Так? Так, так - не тішся кіношними мріями, наче змовчати вдасться або що не повірять тобі, коли про мене розповідати будеш. Повірять, не одразу, але повірять - вірніше, добре подумавши, підчистити після себе побажають: навіщо їм незрозумілий свідок? А що про цацки розповіси – то лише цікавість неабияк підсилить. Ось і дай відповідь мені на питання, онучок: навіщо мені тебе з села виводити? Щоб ти мене здав? Немає мені в цьому ніякого резону…

Гришка після останніх слів напружився і кинув підозрілий погляд на діда, пересунув на наган, який лежав точнісінько посередині столу, потім погляд зацьковано стрибнув по сторонах у пошуках чогось важкого і знову повернувся до нагана. «Порішить, гад старий, як є порішить». Метушіння Маханко перервав тихий звук, який пролунав з боку хазяїна помешкання, - дід Гриша відкинувся спиною на стінку і трясся від беззвучного реготу, витираючи сльози тильним боком долоні, забрудненої у збройовому мастилі. Дивлячись на черговий скривджено-обурений вираз обличчя свого гостя, хазяїн сказав, перериваючи мову напів схлипами сміху:

- От... же ж... ги-гиии, чистоплюй. Гиги-иии… «Розбіжимося. І все». Що, вже розбігатися… ги-иии… не хочеш? Гупнути дідуся вирішив? Гиии… За усю доброту мою…

Старий махновець на мить замовк, набрав серйозного вигляду, зробив глибокий вдих, аби припинити черговий напад сміху, але не витримав і знову порснув в кулак, після погляду на червоний від обурення писок Григорія Михайловича. Після цього заспокоївся і вже серйозно продовжив:

- І чого ж вам, інтелігентікам вошивим, потрібно обов'язково спочатку за комір насерити, щоб реакції нормальної людською домогтися, га? Он як очима забігав, варіанти прораховуючи, - це інстинкти твої природжені на себе керівництво перейняли, виховання гнидне відсовуючи, - тому є в тобі сутність здорова і не все для тебе втрачено. Гаразд, слухай сюди. Щодо того, що здаси мене, якщо виведу за село, я не жартував - так і буде, але і закопувати тебе теж не збираюся - навіщо тоді уся ця розмова? Давай, думай, ворушися - потрібно щось інше. Патрони закінчив чистити? Ось, бери магазин споряджай, поки думаєш... убивець кімнатний, ги-гиии… Кілєр кишеньковий… Ги-иии…

У кімнатці настала тиша, яка час від часу переривалася тихими клацаннями металу об метал, - кожен із співрозмовників розмірено займався своєю справою, при цьому втупившись задумливими поглядами у вподобані кожним місцини простору. Першим за декілька хвилин порушив мовчанку заспокоєний Гришка. Невпевнено поглядаючи на діда, висунув нову пропозицію:

- Ну, можна спробувати якось цих мусорів викрити. Вони ж про вас не знають. Може, ви до них заявитеся і скажете, наче знаєте, де я ховаюся. А там їх вже чекати будуть інші мусо... інші міліціонери. Ми їм все розповімо, а переслідування мене цими, моїми мусорами, буде доказом. Як, діда Гриша?

- Ну, краще, ніж «Раз і розбіжимося», але все одно слабенько. А чому? Тому що на вірі в щасливу долю та перемогу справедливості засновано. Ти сам подумай, що у тебе є проти мусорів, а що у них проти тебе? Га? Ось порівняй, у них: шахрайство на декілька мільйонів, офіційна справа, де ти - головний лиходій, тілесні ушкодження слідчому, ховався від органів декілька місяців і, найголовніше, два трупи колишніх співробітників! А у тебе? Жалюгідні вигадки про масонську змову мусорів-перевертней - і все! Навіть... - Старий підняв вказівний палець вгору і потрусив, немов загрожуючи комусь на другому поверсі. - Навіть, якщо твої слова і запишуть, то хто їх перевіряти буде? І як? Ти натуру ментовську не розумієш - вона наче вода весняна, тала, - така ж каламутна і тече завжди шляхом найменшого опору. Навіщо ментам щось шукати, якщо ось він ти - з мотивом, з доказами. Знову ж таки, навіть якщо і візьмуть до уваги твої слова про оперів ссучених, то найбільше, що їм зроблять - це від справи усунуть. Не посадять одразу під слідство і по допитах тягати почнуть, а лише від справи усунуть - й то, навряд чи. А вже вони ревно докладуться, аби тобі у в'язниці життя зіпсували – місяць не мине, як в замаху на папу римського зізнаєшся. Ні, слабенько, хоча напрям думок вірний вибрано. Думай...

Ще за п'ять хвилин Григорій Михайлович видав продовження:

- Тоді потрібно на них щось таке отримати, щоб напевно заарештували! Ех, шкода, що Петрович флешку занапастив - злили б ментам і все. Потрібно, щоб вони зізналися. Дід Гриша, ти ж розповідав, як допити у Батьки проводив на раз - можеш і цих розколоти!? А? Тоді вони напевно не відкрутяться! Як ідея?

Дід схвально посміхнувся.

- Ось це вже на щось схоже, а то тьху. Гаразд, загальний напрям затверджуємо - переходимо до деталей. Звичайно, розколоти гадів можу, але ти мою розповідь про контррозвідку Махна якось хибно зрозумів: я ж там не гіпнозом розколював, але і не тортурами - лише відчував, де брешуть, а де ні. Ну, наче оцей пристрій сучасний, який в кіно полюбляють показувати, як там його по-науковому… От трясця, забув! По-простому детектор брехні називається. Тим більше, в ті часи самі обставини на відвертість налаштовували - вони знали, що якщо лише мовчати, то всього лише у розход і пустять. Репутація у нас ще та була. А цих як розбалакати? Умови потрібні відповідні, місце. Їх в це місце доставити. А як?

У кімнаті знову впала тиша, яка переривалася звичним металевим поклацуванням. Цього разу мовчання порушив дід Гриша.

- Чуєш, онучок, а мусоркі адже не знають, що у тебе флешки немає? Як гадаєш, сказав їм знайомий твій чи ні?

Маханко замислився.

- Не знаю… - в голосі була невпевненість, - не повинен був, але... Адресу Богуненко він же їм чомусь сказав. Більше ні у кого довідатися її не могли. Так що...

- Ну так, логічно… - погоджуючись, протягнув дід. – Хоча... Слухай, навіть якщо про з'їдену флешку і знають, то можна блєфанути - сказати, наче у Славіка копія була десь захована, яку твій знайомий завчасно відправив, і ти її забрав. Ні, не повірять, коли б ти встиг… Ех, все одно відкараскатись не вдасться! Я сам скажу, наче Славік інформацію мені передав, тоді напевно повірять. Усе село знає, що ми з ним корешилися - підтвердять, якщо ці тварюки перевірити спробують. Ні, не вийде… Слухай, онучок, а чого це ми тут паркани городимо. Га? Яка різниця, є флешка чи ні? Адже їм ти потрібен у першу чергу? Ось на цього хробачка окуньків і витягнемо! Дзвонимо, лякаємо, призначаємо зустріч - нібито ти поторговуватися вирішив: я вам флешку, а ви з мене злазите. Головне на зустріч погодитися - тоді вони клюнуть! Я поруч буду - там їх сповиваю ніжно, розколюю і справа зроблена! А? Як?

Старий махновець гордо дивився на Маханко. Гришка пару хвилин покрутив в голові його ідею, і вона почала йому подобатися.

- Точно! - Він схопився і збуджено заметушився кімнаткою, розмахуючи руками. - Зафільмуємо їх визнання на телефон і ментам разом з ними передамо, тоді напевно у всьому розберуться швидко. І я зможу додому повернутися, як раніше… - Григорій Михайлович різко зупинився, наштовхнувшись на похмурий погляд діда. - Що знову не так?

- Та не буде вже як раніше, зрозумій, онучок! - Дід промовляв, стомлено втупивши погляд десь в район Гришчиного правого вуха. - Не вийде вже у тебе додому повернутися. Я тобі вже казав, що посадять тебе, а цих козлів - лише усунуть. Навіть записи визнань не допоможуть - вони лишень скажуть, наче силою змусили, і їм повірять. Та й мені світитися перед владою в оцих розбірках нема бажання.

- Тоді навіщо ти усе це тут вигадуєш? - Гришка спідлоба роздратовано дивився на діда. - До чого тоді це усе? Навіщо мені це потрібно, якщо додому не зможу повернутися? Що ти задумав?

Дід відвів очі убік, наважуючись, потім твердо дивлячись на Григорія Михайловича, сказав, наче цвяха увігнав:

- Кінчимо ми їх після визнання.

І притьма повів далі, скоромовкою, допитливо дивлячись на завмерлого співрозмовника, не даючи часу опам'ятатися і заперечити:

- Ти не поспішай, онучок. Не заперечуй - вислухай спочатку. Зрозумій - вони діючі співробітники, а ти – сіромаха, з усіх боків гнаний за тяжкою статтею. Їм завжди віра буде, а тобі ні, навіть за рівних доказів проти вас, чого досягти дуже складно. Навіщо тобі йти на такий великий ризик? Сидіти під слідством без гарантії виправдального вироку, а гарантія ця неможлива? Я пропоную зникнути, але зникнути не мовчки та ганебно, а гарненько за собою підчистивши і хвости обрубавши. Дивися, я розколюю цих чортів, а потім прибираю... сам, тобі робити нічого не потрібно. Визнання мусорів зробити потрібно буде так, аби не визначили, що їх допитують - я вже постараюся, дар використаю по-повній. Записи з визнаннями ментам надішлемо, ніби хтось на твоїх ссучених компромат злив. Що тоді у нас буде? А буде у нас у справі громадянина Маханко два кінці обрубаних - ти і менти ці. На тебе свідчення є - і ти втікач, але і на мусорів цих - теж свідчення є і їх теж знайти не можуть. Що слідство вирішить? Що мусора дізналися про злив компромату і теж навтьоки подалися - тобто, чим тоді вони від тебе відрізняються? Та нічим. Ні тебе, ні їх далі ніхто особливо шукати не буде - сварки всередині банди нікому не цікаві, навіть якщо у банді і були менти. Розумієш? Не справа про зухвалого і спритного бандита Гришку ібн-Моріарті, а сварка всередині банди! Але усе це можливо, лише тоді, коли ані тебе, ані їх не знайдуть.

Дід зупинився, почекав заперечень або питань від свого мовчазного слухача. Маханко напружено думав, намагаючись знайти в логіці діда якісь недоліки. Окрім звичайного власного небажання йти на крайні дії, нічого не знаходилося. Але ідея діда все одно не подобалася.

- Ти можеш знову запитати: А навіщо це усе треба, якщо не зможеш додому повернутися? - Дід вирішив натиснути, не бачачи особливих заперечень з боку «онучка». - А ти подивися на це з того боку, що у будь-якому разі не зможеш повернутися, - тоді питання відпадає само по собі. Тоді що? Виникає наступне питання: А що далі? А далі, я пропоную тобі свою допомогу. Поживеш тут, повчишся - дар у тебе є, я це відчуваю - не даремно у мене на тебе реакція. Як на Славіка колись. Рідним повідомимо, щоб не хвилювалися. За пару років виправимо тобі документи, родичів забереш, - можна буде нове життя почати. Грошей вистачить, хоч ти і не віриш, але казна Махна існує. Хочеш, тихо живи, хочеш, справу яку заведи - мені все одно. Можемо за кордон поїхати, але цього б не хотілося на старість років. Така ось моя пропозиція, онучок. Інших не буде, вибач.

Григорій Михайлович Маханко сидів в побутовій кімнатці сільської школи і понуро перебирав в голові варіанти своїх наступних дій. Усі вони розбивалися об єдиний аргумент, що ніяких «своїх» дій він зробити не може. Промайнула думка, мовчки встати і піти, але одразу ж зникла при погляді на купку зброї на столі.

- А по-іншому ніяк не можна? - боязко запитав у діда.

- Напевно, можна. Пропонуй, обговоримо… - Почувши відповідь, Гришка скривився. - Проте не тягни, онучок. Мусоркі твої - падлюки, але не дурні. Вони з хвилини на хвилину на мене вийти можуть - я ж згадував, що про нашу дружбу із Славіком тут усі в курсі. То що?

У відповідь Гришка похнюплено хитнув головою в жесті вимушеної згоди, а дід схвально крякнув і почав видавати команди:

- Так, баул свій похідний тут залиш - він доки не потрібний. Дивися, зараз цим подзвонимо і зустріч призначимо. Вони телефон для повідомлень по усьому селу розвісили, щоб якщо хто тебе побачить, то повідомив за винагороду. Зберися, говорити потрібно упевнено, соплі не жувати - повинні вирішити наче є чого запропонувати. Зустріч призначай о шостій вечора на Кам'яній могилі - і недалеко, і місце відповідне, сили мені додасть. Крім того схрон тобі покажу, а то все сумніваєшся. Так, я номер набираю - не підведи! Якщо почнуть сумніватися і багато питань ставити - телефона мені даси.

Дід витяг з кишені штанів старенький кнопковий мобільник, звіряючись з пожмаканим папірцем, набрав номер і сунув трубку схвильованому Гришці. Гудок, ще гудок, в трубці коротко писнуло, і почувся роздратований голос Краюхи :

- Альо-альо, слухаю. Чого мовчимо? Альо...

На задньому фоні в трубці чулася музика і чиїсь голоси.

- Алло. Ви чуєте мене? - Поставив безглузде питання Гришка, як завжди, не знаючи з чого почати. Невпевнено продовжив: - Це я. Маханко. Григорій Михайлович.

Почувся здавлений вигук, голоси і музика зникли.

- Слухаю вас уважно, громадянин Маханко. - Голос опера тремтів від збудження. - Дозріли на явку з повинною? Це правильно, Григорій Михайлович, розумно - з села вам не піти, де б або у кого б не ховалися. Питання часу.

Ненависний голос з глузливими інтонаціями викликав у Гришки злість і повернув впевненість.

- Звичайно, питання вашого часу - ще з півроку можете за мною бігати з тим самим успіхом. - Маханко уїдливо реготнув, почувши у відповідь злісне сопіння. «Відмінно чути» - не до місця подумав він. - Є пропозиція: я вам записи - ви мене залишаєте у спокої, інакше...

На його здивування, Краюха особливо не уточнював, що за записи він має на увазі, легко погодився на зустріч і на те, що той буде один. Своїх умов взагалі не висунув жодної. Уся розмова тривала не більше трьох хвилин, після чого опер відключився, а здивований Гришка стисло переказав зміст дідові.

- Ну, що, переконався, що вони тебе кінчити вирішили? - Запитав дід. - Їм все одно, що ти передати або сказати збирався - важливо до тебе дотягтися і важливо, що ти ще в селі. Думаю, що вони усі на Могилу не підуть - раптом відволікаєш, аби звідси ушитися? Якщо так, хтось в селі залишиться виходи контролювати і потрібно подумати, як його на Могилу потім виманити. Гаразд, це по ходу справи вирішу... Зараз збирайся, підемо на місце - я схованку бабчину покажу. Селом за мною йди спокійно - не побачить ніхто, а ти в моїх здібностях переконаєшся. Якщо зі мною заговорить хто - не лякайся, стій тихо, але намагайся аби тінь твоя на цю людину не падала. Все, пішли.

Дід встав, засунув собі ззаду за пояс вичищений ТТ, нав'ючив Маханко важкою сумкою зі зброєю і упевнено рушив на вихід. Григорій Михайлович похнюплено плентався ззаду, відганяючи нав'язливі капітулянтські думки, які всі як одна розпочиналися з класичного «А раптом…» Так вони і пройшли до виходу з школи, де Гришка невпевнено зупинився на порозі, мружачись на залитий яскравим сонцем двір. З минулого дня там нічого не змінилося, включно з трійцею курей під баскетбольним щитом. Дід йшов, не обертаючись, і Гришці довелося наздоганяти, підтримуючи обома руками важку сумку, яка дуже врізалася ручками в плече. Влаштувавшись за крок позаду свого провідника, попрямував, сторожко поглядаючи по сторонах.

Першу людину вони зустріли за сто метрів від школи - повна літня жінка неквапливо йшла назустріч, важко зітхаючи від жари. Порівнявшись з дідом, в'яло відповіла на веселе вітання старого, мазнула байдужим поглядом по Гришці, і попленталася далі. Маханко з полегшенням видихнув, поправив сумку і вже упевненіше затупцював за жваво крокуючим дідом. Ще раз п'ять їм зустрічалися люди, один раз дід навіть зупинився перекинутися парою фраз з високим мужиком в захисній майці, але ніхто на Гришку так уваги і не звернув, навіть не поглянув в його бік. Виходячи з села, Маханко дивився на діда вже зовсім по-іншому, а в душі зажевріла подібність віри в щасливе закінчення. Дід, який невідомо як відчув зміну настрою веденого, озирнувся, весело підморгнув і швидким кроком посунув напрямки полем до зростаючого вдалині пагорба.

На підступах до Кам'яної могили Маханко зацікавлено оглядався на всі боки: звичайний степ з вигорілою травичкою різко змінився марсіанським пейзажем з піску і розкиданих серед нього вивітрених каменних брил. Каменів ставало все більше, вони утворювали дивне підвищення, порізане химерними проходами, які місцями були засипані піском. Дід упевнено пірнув в один з них, Гришка поспішив навздогін. Пропетляли п'ять хвилин між каменями, пару разів піднялися і пару разів спустилися, а потім вийшли на схил цього дивного кам'яного пагорба. Дід Гриша зупинився, обернувся до захеканого Маханко і сказав:

- Ну, ось, онучок, прибули на місце. Знімай сумку, упарився весь. Зараз зробимо тобі перше випробування - будеш намагатися схрон побачити. Вставай поряд зі мною, заспокойся і дивися о-оось туди, на той світлий камінь, бачиш? Добре. Наразі повільно веди погляд праворуч. Повільно, я кому кажу! Що зараз відчув?

Григорій Михайлович здивовано залупав очима.

- Ну... це... Я коли почав погляд переміщувати, то він чомусь раптом одразу перестрибнув… і на он тій тріщині зупинився.

Григорій Михайлович знову зосередив зір на світлому шматку піщаника, зморгнув і уперся поглядом в знайому тріщину. Ошелешено замотиляв головою і питально глянув на діда.

- Отож, онучок, це схрон погляд тобі відводить. Й до того, якби я не сказав - ти і не відчув би нічого. Гаразд, роби, що накажу. Світлий камінь - це прикмета, розпочинаєш з нього, проте очі не напружуй - навпаки, розслаб зір, не дивися на щось конкретно, а дивися ніби як на все разом, одночасно та розфокусовано. Ну, давай... Ще раз. Ще. Що бачиш?

Гришка повторив кілька разів вказівки діда, але нічого не відбувалося. Нарешті, на шостий чи сьомий раз, коли чекав звичного стрибка погляду на знайому тріщину, йому здалося, наче зір дав збій - замість звичної тріщини на мить промайнув примарний вид величезного плаского каменю, що трохи виступає над схилом. Він спробував ще раз й ще раз, примушуючи себе затримати погляд, і із здивуванням чітко побачив цей великий плаский камінь. З безглуздою посмішкою обернувся до діда і вказав рукою на камінь, той дивився на нього із схваленням і теж посміхався.

- Ось, онучок, це і є бабкин схрон. А ти молодець - швидко впорався, я, пам'ятається, лише разу з десятого побачив, і те опісля запотиличника бабчиного. Ну, для закріплення, давай ще пару разів подивися, і відкриватимемо.

Поки Григорій Михайлович тренувався, дід підійшов до того краю, який нависав над схилом і почав витягувати з-під нього невеликі булиги і навалювати на виступаючу частину брили. За пару хвилин, глянувши на закляклого в неробстві Гришку, запрошувально кивнув на купу каміння. Маханко влаштувався поряд з дідом і теж почав викладати булиги на край. Коли, за його оцінками, купка каменів сягла ваги кілограм в сто - сто п'ятдесят, дід рухом правиці зупинив помічника і далі викладав противагу сам. Він брав камені по одному, обережно ставив на край і чекав пару секунд. Після третьої спроби Григорій Михайлович із здивуванням побачив, як величезний плаский камінь трохи гойднувся. Дід задоволено гмикнув, уважно видивився біля ніг булигу побільше, підняв і обережно поставив до інших. Цього разу плаский камінь вже упевненіше гойднувся, трохи відкриваючи з боку кургану вузьку темну щілину.

- Ось це він і є, схрон стародавній. Скільки йому віків не знає ніхто. Тут усі гроти археологи обнишпорили, а цей так і не знайшли. - З цими словами дід витягнув звідкись з купи щебеня старий іржавий лом і пішов до відкритої щілини. - Ти, онучок, зараз за моєю командою вставай згори на камінь і дрібними кроками повільно до краю просувайся, аби він ще більше нахилявся і прохід відкривав, а як на потрібну ширину відкриється - я лома підставлю. Ну, починай. Ще, ще, стій! Досить!

Маханко обережно пройшов убік по каменю та зістрибнув на пісок. Дід стояв поряд невисоко задертого краю плити з боку пагорба і весело посміхався. Підійшовши, Гришка побачив біля його ніг вузькі, сантиметрів вісімдесят, сходи, вирубані в піщанику, які ведуть униз, під камінь. Лом розташував у якості підпори, аби плита випадково не закрила вхід.

- Давай за мною, пригинайся. Я зараз лампу запалю.

Обережно намацуючи ногою наступну сходинку і притримуючись руками за камінь над головою, Григорій Михайлович спустився в напівтемряву схрона. Дід вже запалив дві гасові лампи, і увесь невеликий простір було відносно непогано освітлено. Схрон був невеликим кам'яним гротом з добре втоптаною піщаною підлогою розміром приблизно три на три метри. Було видно, що стіни вирівнювали штучно і намагалися надати приміщенню прямокутної форми. Стеля над головою була така ж кам'яна, заввишки трохи більше двох метрів, тому зачепитися головою Гришка не боявся, але, за бажання, міг легко дотягнутися до неї рукою. У одному кутку стіни і стеля були закопчені до чорноти - там було викладено місце для вогнища з великих каменів, звідки дим, ймовірно, витягало крізь вузьку щілину вгорі. Біля вогнища, на пласкому столику-камені стояла безліч різних місткостей найрізноманітніших форм і розмірів. У очі Гришці впала невисока амфора з двома ручками на шийці, яка стояла трохи осторонь. Далі, ліворуч від вогнища біля стіни була облаштована кам'яна лежанка з більшого плаского каменю, вкрита купою напівзотлілих шкір. Стіною понад нею на вбитих кілочках і цвяхах з величезними кованими капелюшками було розвішано різноманіту зброю та обладунки - прямий короткий меч з почорнілим від часу руків'ям в напівзотлілих піхвах, короткий ятаган з руків'ям з потрісканої жовтуватої кістки, дірява кольчужка p розсохлими ремінцями кріплень, яка наполовину обсипалася з лівого боку. Трохи лівіше, окремо, висіла шашка у багатих піхвах, оброблених сріблом, і дев'ятиміліметровий маузер в дерев'яній кобурі-прикладі - дід підійшов до них, обережно погладив, ніби вітаючись, і обернувся до Маханко. Той мовчав, здивовано розглядаючи вміст стародавньої схованки. За лежанкою, від узголів'я, в кутку протилежному до вогнища, купою були звалені напівзотліли частини обладунків, іржаві клинки і шоломи. На багатьох з них вгадувалися прикраси з коштовних каменів, які непогано збереглися, і слугували, певно, причиною, з якої старизни не позбулися. Біля наступної стіни на такому самому пласкому камені були розставлені вже новіші предмети. Гришка угледів декілька знайомих зі служби армійських ящиків з-під зброї, звалені купою десяток бляшаних банок в мастилі і вощеному папері, схожі за виглядом на тушковане м'ясо, порваний речовий мішок, крізь діру в якому світлою плямою маячили бруски чи то мила, чи то толу{ Тринітротолуол (ТНТ, тротил, тол) — хімічна речовина з формулою C6H2(NO2) 3CH3. Це тверда речовина жовтого кольору, що використовується в хімії як реактив, але найбільш відома як потужний вибуховий матеріал зі зручними для використання властивостями. Широко застосовується у вигляді литих і пресованих шашок.}. Найцікавіше було далі, у великій ніші, вирубаній в кам'яній стіні, - там він побачив масивну кам'яну скриньку без всіляких прикрас і два пузаті шкіряні саквояжі з ручками, подібними тим, з якими в старих фільмах зображували дореволюційних лікарів. Поряд із скринькою і саквояжами стояли та лежали різні посудини і інструменти самого найчаклунського штибу - чаші, ступки, тонкі ножі з каменю і металу. Гришці здалося, наче уся ніша світиться дивним, пригашеним різнокольоровим сяйвом. Він зморгнув пару раз, протер очі і сяйво вщухло. «Здалося в темряві», - подумав і відчув на собі зацікавлений погляд діда.

- Сприймаєш що? - запитав той.

- Та ні, ніби... Так, здалося спочатку.

- А що здалося? - не полишав розпитувань дід.

- Здалося, ніби світиться ніша... веселкою, але потім минулося. - Гришка примружився, в очах знову щось промайнуло.

- Ти диви, як у тебе поперло, онучок. - Дід здивовано розглядав його. - Майже одразу відчув. Ні у мене, ні у Славіка такого не було. А нумо, йди сюди, не будемо відкладати.

Маханко підійшов до ніші, продовжуючи з цікавістю оглядатися по сторонах. Тим часом дід обережно зняв кам'яну кришку із скриньки і підніс ближче лампу - Гришка побачив усередині різні коробочки, полотняні мішечки, глибоку тарілку з розсипом блискучих каменів і ще купу незрозумілих предметів. Дід поволі витягнув від стінки скриньки потерті шкіряні піхви з чорною матовою рукояттю, яка стирчала з них.

- Дивися, онучок, це - Тичок. Як матуся вважала, найсильніший предмет з усіх, які в роду нашому передаються. Стверджувала вона, що таких всього декілька у світі земному є, і що лише завдяки ньому рід наш був спроможний так довго силу знахарську зберігати. - Дід обережно витягнув Тичок з піхов і протягнув Гришці.

Той майже не звертав уваги на діда і його слова - зір притягнули саквояжі, які стояли поряд із скринькою. Один з них лопнув за швом, чи то від часу, чи то від навантаження, і крізь діру проглядали тьмяні грудки дорогоцінних ланцюжків, намисто з перлин і червонястий відсвіт якогось каменю. Маханко, не дивлячись по сторонах, зачаровано простягнув руку до саквояжа, аж раптом зойкнув від несподіваного болю - дід різко провів ножем по його розкритій долоні, вклав у неї Тичок і міцно стиснув згори своїми пальцями. З переляку Гришка спробував вирвати долоню, але дід чіпко тримав і пильно вдивлявся в обличчя. Маханко, який вже дещо звикся з несподіваними кониками діда, припинив сіпатися і одразу відчув ледве помітний дивний свербіж в долоні на місці порізу, де був затиснутий ніж - там неприємно залоскотало, і цей лоскіт почав розповзатися усім тілом. Нестерпно зачухався ніс, від свербежу Гришка заворушив пальцями на ногах і спробував вільною рукою протерти очі, але був миттєво зупинений дідом. Зіниці почало пекти, спочатку помалу, потім все сильніше, застрибали яскраві сполохи - Гришка відчайдушно засмикався в міцних обіймах і заволав, дід одразу ж відпустив його. Відчуття опіків розвіялось, а Маханко із здивуванням дивився на ніж, як і раніше затиснутий в його руці, - той немов прилипнув до порізу, і з-під нього не виступало ані краплини крові.

- Що бачив? - Зацікавлено запитав дід.

- Спалахи якісь, а потім пекти очі почало. Ні, спочатку запекло, а потім спалахи. - Гришка автоматично відповідав, не зводячи погляду з ножа.

- Ну, ти глянь, а?! З першого разу! Таланить тобі, онучок, от же ж дивина... - Не переставав чомусь радіти дід. - Ну, ми з тобою справ нагорнемо – лантухів з сто!

- Нагорнемо, нагорнемо, дід Гриша, проте ти спочатку мені руку чимось перв'яжи.

- Та навіщо? Зараз підлатаю, я ж тобі казав, що умію! - Дід забрав у Гришки ніж, розкрив підступно порізану долоню, накрив власною і зосереджено завмер. Маханко відчув, як долоня потепліла, потім нею пробігло легке тремтіння, і дід прибрав руку. При світлі лампи не було видно єдиного сліду порізу, лише декілька плям усохлої крові та занадто яскрава рожева шкіра в тому місці.

- Ну, ти, онучок, молодець. Ой, молодець. - Ніяк не заспокоювався дід. - Як легко у тебе все пішло. Вважаю, в роду у тебе наші люди були і не з простих. Гаразд, розповіси потім, а зараз закінчуй екскурсію - готуватися потрібно ментовський комітет зустрічати. Бачу, що на саквояжик око поклав? Так, вірно вгадав, казна це Батькова. Що, не чекав? Ось бачиш. Так, досить вирячатися, цацки зараз нам не допоможуть - вони для іншого потрібні. Наган батьків з собою? Добре, бери і пішли.

Дід вивів гостя на верхню точку Кам'яної могили, де був відносно рівний майданчик з декількома великими каменями, схожими на тумби або столи. Один з них був майже правильної форми і відрізнявся від інших дивною структурою каменю: був немов відлитий з дивного однорідного сірого мармуру, без єдиного прожилка і сторонніх вкраплень. Час залишив на ньому безжальні сліди у вигляді потемнілого північного боку, невеликого відколу на лівому ребрі, але в іншому камінь здавався тільки-но застиглим струменем лави невідомого вулкану.

- Ось це і є той Камінь, на якому ритуали проходили. Не слабша за Тичок річ, я думаю. - Дід погладив поверхню рукою. - Сидітимеш на ньому і чекатимеш. З’явитися вони повинні напевно з того боку, стежинкою від будівлі музею. Твоє завдання відволікти та зайняти прийшлого розмовою, поки я розберуся, скільки падлюк і хто де ховається. Як я почну – ти почуєш, тоді й мить не вагайся - теж дій. Наган спочатку не засвічуй, - нехай думають, що ти порожній, але якщо вже витягнув, то стріляй, не зволікай.

Видавши останні вказівки, дід випарувався серед каменів, залишивши Григорія Михайловича наодинці з сонцем, яке поволі заходить за лісок, і хвилюванням, яке навпаки стрімко сходило. До того моменту, коли сонце сховалося в чорних насуваючих хмарах, хвилювання сягло рівня тремтіння рук і легкого запаморочення. Уся впевненість кудись поділася, дід став викликати все більшу підозру своїми авантюрними планами. Григорій Михайлович сів біля каменю, притулився до нього спиною і напружено вдивлявся у спадаючі сутінки. Повіяв прохолодний вітерець, за спиною вдалині тихо гримнуло. «Дощ йде». Від Каменю потягнуло теплом, накопиченим за час спекотного дня, і Гришка трохи заспокоївся. «Дід не підведе, не повинен. Адже все, що мені розповідав, виходить правда!» Він витягнув наган Махна, обережно погладив корткий ствол, збентежено поглядаючи по сторонах, немов боявся, що хтось побачить. Перевірив патрони, крутнув барабана, вслухуючись в неголосне клацання, і застиг в незрозумілому стані, розчинившись в навколишній тиші...

За півгодини вловив вдалині неясний рух - хтось повільно йшов, видивляючись дорогу в легких сутінках, і зрідка підсвічуючи собі ліхтариком. Маханко напружився, міцніше стиснув рукоять нагана, потім, згадавши пораду діда, засунув того збоку за пояс джинсів та прикрив полою куртки. Хвилин за десять почулися кроки щебенем і стримане дихання - на вершину вийшов Краюха, зупинився, уважно роздивляючись по боках. Гришка спостерігав за ним збоку, нерухомо сховавшись за Каменем. Опер покрутив головою по сторонах ще хвилину і спокійно всівся на сусідній стіл-камінь метри за чотири від Гришки. Вилазити до опера категорично не хотілося, руки і ноги несподівано зробилися ватними і чужими. «Ну, чого ж ти, боягузе, давай. Чи почекати діда? Ні, дід сказав відволікти». Коливання тривали хвилин п'ять, поки Краюха не поворушився і не забубонів із злістю щось собі під ніс. «Зараз піде і що далі? Знову все спочатку? Потрібно вилазити». Спершись спітнілими долонями на Камінь, Григорій Михайлович повільно випрямив ноги - на його здивування, опер, який сидів впівоберта, нічого не помітив. Чомусь це трохи заспокоїло.

Обережно підібравши дрібний камінчик, Гришка плавно кинув його убік від Краюхи. Витівка спрацювала, так само як і в городі Богуненко три дні тому: опер різко розгорнувся на звук і вихопив пістолет.

- Тихо-тихо, спокійніше. - Маханко плюнув на поради діда і звів курок нагана. - Не сіпаємося, шанований.

Краюха крутнулся назад на голос і завмер, втупившись на дуло, нервово облизнув губи, примружив очі, і сказав, кривлячи рот злою усмішкою:

- Ого, Григорій Михайлович, поважаю! Зростаєте, могутньо зростаєте! Не запитую, звідки у вас зброя і чи умієте нею користуватися - мені все одно. Адже ми з вами люди розсудливі? Адже завжди краще домовитися по-доброму, так?

- Звичайно... - Поступливо погодився Маханко, пам'ятаючи завдання діда. - Одначе я не впевнений, що Костік угод буде дотримувати, тому є побажання якось цей нюанс з самого початку врегулювати.

- А до чого тут Костік? І як ви пропонуєте це врегулювати? Костік сам по собі, а ми самі по собі.

- Я не зрозумів? - Цілком щиро обурився Гришка. - Що означає, «самі по собі»? Я вам флешку віддам і далі від Костіка мушу бігати? Мені таке не підходить!

- Ой, та киньте, Григорій Михайлович! - Краюха здійняв руки в примиряючому жесті. - Спочатку зброю убік відкладемо, і я швиденько все поясню. Ну, на раз-два-три - кидаємо? Не вірите? Гаразд, я перший.

Пістолет опера глухо стукнув об каміння за два метри праворуч. Трохи повагавшись, Гришка відклав наган на Камінь теж за метр праворуч і вийшов вперед - наразі Краюха стояв навпроти нього приблизно за п’ять кроків. Обидва мовчали, кожен розглядаючи свого супротивника. Гришка не поспішав, частково з-за легкої боязні, а частково виконуючи вказівки старого. Не дочекавшись від нього початку розмови, опер неспішно почав викладати спокусливі пропозиції, не спускаючи з Маханко уважного погляду:

- Ви, Григорій Михайлович, зрозумійте, ми вже самі цього Костіка придушити готові. Чесно-чесно, не посміхайтеся! Я вас прекрасно розумію і виправдовуватися не буду - що зроблено, то зроблено, але... - Краюха розвів руки вбік, - ...але на такі речі ніхто з нас йти не збирався. Костік міцно нас цими записами тримає, бо давно вже послали б куди чимдалі! У нього гальма взагалі відсутні, з таким на саме дно впасти легше легкого!

«Може і не бреше», - роздумував Григорій Михайлович, згадуючи підслухану на дачі розмову. «Проте мені з цього що?» Тим часом опер вів далі:

- Зайве турбуйтеся, без нас цей скажений нічого вам зробити не зможе - забоїться. Тому, якщо у нас будуть записи, то ми Костіка посилаємо чимдалі і все. Розумієте?

Гришка дивився на Краюху і навіть не знав, що відповісти. «Він що, дурень? Розраховує, наче я в це повірю? Ну, гаразд, потягнемо час».

- Добре, з Костіком нехай так… поки що. - Гришка, як міг, зображав невпевненість і надію одночасно. - А як із справою моєю? Сенс мені, що Костіка можна не боятися, якщо мене на зону запроторять? Я його там справді не боятимусь, я там інших людей боятися буду! Як з цим поведемося?

- Розумію, Григорій Михайлович, розумію. - Опер схвально похитав головою. - Законне питання. Ну, якщо ми з вами домовляємося, то деякі папірчики непотрібні з вашої справи зникнуть... ви розумієте? І справа тихо розвалиться за недоведеністю. Це цілком в наших силах, а якщо ви ще і посприяєте зацікавленим людям, то турбуватися взагалі нема про що.

«Посприяти? Він що, з мене ще і бабок отримати хоче? А Петрович? А Славік? Він мене справді за дебіла тримає. Утну я з ним ті самі хитрощі, що й Костік!» Маханко зробив вигляд, наче замислився над словами Краюхи, помовчав пару хвилин і, дивлячись прямо в очі оперові, який вже завдоволено посміхався, зі знущанням протягнув:

- Посприяти…? Можна і посприяти, чому ж ні? Хоча тоді і ви спочатку мені посприяєте, хто і скільки нашкребти спроможеться, бо якось незручно - все я та я. Ось так - разом сприятимемо: я записами, а ви усім іншим. І робити це будемо по черзі - ви частину, потім я частину. Як такий варіант?

Обличчя опера перекосила злісна гримаса, але стримався.

- Ну, можна і так... Але не час хіба, Григорій Михайлович, надати предмет нашого душевного торгу, так би мовити, для відкритого аукціону? Дуже хочеться переконатися, що вам є що запропонувати.

- Ну, ви мене за дурня маєте? - Маханко уїдливо посміхнувся. - З собою у мене нічого немає, але якщо домовимося, то принесу. Спочатку Костіка приберіть... з села і мене з розшуку зніміть - опісля інші подробиці обговоримо.

Опер роздратовано мотнув головою і замовк. Потім почав в чомусь гаряче переконувати, але Гришка його майже не слухав, оскільки над самим вухом пролунав шепіт діда: «Все нормально, двох зняв. Нині твоя черга - крути мільтона і будемо кіно знімати. Ги-гиии... Давай, давай, онучок, а я гляну, на що ти згодишся». Коли ошелешений Маханко второпав сенс останньої фрази, він похолов: «Дід, падла, що ж ти робиш! Як? Як я його скручу? Наган де? Далеко, не встигну». У голові загупало, а в роті вмить пересохло. Опер нічого не помітив. Гришка дивився на губи Краюхи, які швидко ворушаться, і здалека розрізняв якесь тихе бубоніння, але нічого не розумів. Той щось запитав, судячи з виразу обличчя, не почув нічого у відповідь і повторив питання вже роздратованіше. Гришка мовчки, в ступорі, дивився на опера. Краюха вглядівся в обличчя Маханко і знову щось запитав. Потім зробив в його сторону невеликий крок, ще один, не припиняючи щось беззвучно волати. «Чого це він до мене йде?» - від цієї думки ступор зняло і у вуха увірвався злий голос:

- Агов, дурник, ти мене чуєш? Флешка де? Чого ти мовчиш і вишкіряєшся? Я кого запитую, ідіот? Досить вишкірятися, дурень! Я зараз з тебе...

З відстані в два метри опер, втративши самовладання, кинувся на Гришку і збив з ніг. Вони покотилися по суміші піску і дрібного щебеня, яка всіювала майданчик, і з розгону влетіли в Камінь. На щастя Маханко головний удар перейняла на себе спина опера - той здавлено охнув, видихаючи в обличчя Гришці суміш перегару і тютюну, але рук не розтискав, намагаючись дотягнутися до горла. Гришка лежав боком на лівій руці опера і відчайдушно відбивався від правої, яка по черзі, то била в лівий бік, то намагалася вчепитися у горло, - при цьому опер спиною і ногами відштовхувався від Каменю, намагаючись навалитися тулубом згори. Ліве око Маханко почало запливати після одного з ударів, ребра нестерпно стогнали і гикали. Опер невпинно бив та сіпався в шаленому темпі і Гришку почала охоплювати паніка. Неусвідомлено він відшукав правою рукою камінь розміром з кулак і почав бити ним по маківці Краюхи - це вмить дало результат: опер заволав, сіпнувся і обм'якнув. Так вони і лежали, напів обійнявши один одного, поки Григорій Михайлович крізь стихаючий дзвін у вухах не почув тихе хихотіння діда:

- Ну, дятел. Чистий дятел. У тім'ячко дзьобнув - і готово! Потужно!

Повільно підвівши голову, Гришка побачив старого, який сидить на Камені і розглядає його з хитрою посмішкою. У очах спалахували помаранчеві кола, дід подвоївся і голос накочував хвилями, наче на поганому магнітофоному записі.

- Не-еее заль-ооо-жуйся, простииигнешь-ььь. Он дощ-щщь заходить, блискавки вже видно - за півгодини тут буде-еее…

Не звернувши увагу на слова, Маханко повільно встав рачки, почекав, поки припиниться запаморочення, потім, похитуючись, сперся лівою рукою на камінь і із стогоном випростався. Боліла уся ліва відбита опером сторона тулуба, в голові гуло. Він обережно повернув голову до діда, щоб бачити того правим, не запливлим оком, і потягнувся рукою за наганом. Дід вірно зрозумів намір і швидким рухом підтягнув зброю до себе.

- Ей-ей, онучок, не балуй! Що ж ти нервовий такий? Не ображайся. Адже повинен був тебе у дії перевірити? Взагалі, це тобі самому більше потрібно, ніж мені - наразі знаєш, на що здатен. Все? Заспокоївся? Тоді ось, ковтни і почнемо підчищати, бо я промокнути не хочу. Зараз…

Старий не встиг доказати фразу - пролунало декілька пострілів з-за каменю в трьох метрах праворуч і його відкинуло назад, невелика металева фляга випала з руки і дзвякнула об щебінь. Гришка навіть не здивувався, коли до нього швидкою темною тінню щось майнуло, і в голові вибухнув яскравий спалах, стираючи стомлену останніми подіями свідомість.

Опритомнів він від прохолоди. Скільки часу минуло, не знав, але, напевно, небагато - кров на лівій стороні обличчя ще не встигла засохнути і стягнути шкіру. Спробував поворушити руками - зв'язані, підвів голову - він лежав біля Каменю, там само де і застиг удар, праворуч, теж зв'язаний і досі без пам'яті, лежав Краюха. Гришка ворухнувся, застогнав, намагаючись спертися спиною на камінь.

- Опа-на! І шо жэ ета, раніний камісар палзьот до краснаго прапора? Нє-єєє, ета ніпаслушний пасажір палзьот в сваю паслєдняю паєздку! Так, Григорий Міхаліч? - голос Костіка був веселий і задоволений. Він сидів з краю Каменю і неспішно відсьорбував з дідової фляжки. - Угастішься, Міхаліч, а? Нє-єє? Нє хочішь? Ну, як гаварітся: хазяін - барін, а хазяйка - начальнік апєрчасті… ги-гиии...

Сміх Костіка перервав ковток і задоволене сопіння, що послідувало за ним. Григорій Михайлович насилу підвівся й стояв біля протилежного краю Каменю, оцінюючи подальші шанси. Злегка хитало, сперся боком на Камінь. Паніки не було, страх кудись пішов, але відчайдушної люті теж не відчувалося. Навалилася втома. «До Краюхіного пістолета не встигну, до самого Костіка тим більше. Та й руки пов'язані. Стрибнути спиною назад в темряву? Не пам'ятаю що там, швидше за все камені, і я напевно скручу в’язи. Якщо спочатку повернутися, то не встигну. Але так хоч буде шанс. Потрібно почекати, поки він почне пити і тоді». Як на зло Костік відставив фляжку убік і сидів, погойдуючи пістолетом в правій руці. Він розглядав мовчазного Маханко і одну за одною корчив в його бік веселі міни, чергуючи їх із загадковим підморгуванням. Недалеко спалахували блискавки і було чутно близькі гуркоти грому, з того боку виразно потягнуло прохолодою і вогкістю.

- Ну-ууу, Міхаліч, ти што такой грусній? Нє порть мінє вєчір, гаварі што-нібудь! Спрасі, як я тібя здеся вічісліл! А? Я сразу пачуял, шо нє можішь ти так проста, взять і пріті - не па-твоєму ета. А апєрок: «Он спьокся, я увєрєний»! Увєрін он. Хі-ііі... Лєжит тіпєр та сапіт уверінно. А ти баєц! Я проста в шокі - бум-бум-бум і усьо. Мінє аж страшна стало. А хто етат уважаімий діназавєр? - Костік ліниво хитнув головою собі за спину, куди відкинуло пострілами діда Гришу. - Сразу відна, старая школа, січас такіх нє праізводют. Я єго мальоха нє прашляпіл - тока думаю памочь Краюхі і внізапна бац, прівідєніє з маторчікам. Как ето он так нізамєтна? Ну, харашо, ніважна уже. Ілі ісчо чіво расказать? Ні хочішь? Ну, тада давай я тібя спрашу. Тока ті встань, када суд ідьот, встань! Хі-ііі… Давай, астарожна, мєдлєна. От, харашо, можна начінать! А скажітє пажалуста, Грігорій Міхаліч, і дє мая мабілка? Абратітє вніманіє, за партмане нє спрашую і за дєньгі в ньом тожа! А, гражданін Маханко? Чіво ета мі малчім, када так вєжліва спрашуют? Можіт мі хатім шоб па-другому спрасілі? Так ето січас, лігко, апєркі падтянутся і спросють. Ой, как спросють, ані на тібя Міхаліч очінь абіжениє, ну проста очінь. Малчім? Такі звать апєров?

Костік почекав ще півхвилини і неквапливо набрав виклик на мобілці. Приклав трубку до вуха, не спускаючи ока з Гришки, почекав трохи, прибрав руку і прислухався: десь вдалині, біля підніжжя кам'яного пагорба в нічній тиші лунала трель дзвінка. У руці колишнього напарника пролунали сигнали відбою, трель вдалині теж замовкла. Він здивовано поглянув на Григорія Михайловича, впівоберта глянув у бік діда.

- От ето да-ааа… - протягнув Костік, - савсєм ві міня удівіть захатєлі, да? Шо, діназавєр пастаралсі? Втарому званіть ілі нє нада? Ой, чую, шо нє нада. Ну, Міхаліч, я паражон. І де ті такого дружбана аткапал? Да-ааа, віходіт шо прідьотсі Костіку самаму тібя паспрашать? Апять всьо сам, нікакой надєжді на етіх муфлонав пєріпуганих. Нікакога толку с ніх, тока дєньгі вісасивают. Хатя, ето жі міняіт увєсь расклад. В тяжьолам ніравнам баю... Так, ета жі савсєм харашо!

Продовжуючи бурмотати собі під ніс, Костік рухом ствола дав знак відступити трохи вбік, а сам підняв дідів наган, який валявся біля Каменю і, відступивши на крок ліворуч, двічі випалив в непорушного Краюху. Опер сіпнувся і затих. Костік обернувся до Маханко, застиглого в здивуванні, і картинно подув в ствол.

- І шо, Міхаліч, здивований? О-ооо, прям як я нідавна. Так шо, как гаварітся, в расчеті. - Не зводячи очей із збентеженого свідка, він позадкував до Каменю і всівся на нього. - Хочішь знать, пачіму? А так дажі лучші - ніхто нє віжіл в адскай бітвє тітанав! Хі-ііі... Зладєй прі задіржаніі снічтожіл групу доблєсних сатруднікав і сканчался ат мнагачіслєних ран, от так! Шіто-крито маргаріто! Асталось з табой і запісями рішить - і да свіданія. Ну, Міхаліч, гаварі па-харошіму, нє тяні міня за нєрв! Усьо равно скажішь, толька памучішся зазря. Он, Пітровіч твой, крєпкій старікан біл, а усьо равно сказав - і ти скажішь, от...

Костік не закінчивши фразу, різко смикнув головою вперед і нахилився, заливаючи коліна кров'ю з широко відкритого рота. Гришка моргнув, видихнув повітря, яке затримав від несподіванки, і втупився на руків'я ножа, яке стирчало трохи нижче потилиці його колишнього напарника. Тіло Костіка повільно сповзло з Каменю і ниць повалилося на пісок. «Навіть конвульсій немає, одразу хребет перебило», - про себе зауважив нерухомий Гришка. У темряві за Каменем почувся голосний стогін, волочіння чогось по піску і повільно з'явилалася згорблена фігура діда-махновця. Він насилу дошкандибав до Каменю і напівулігся-напіввпав на нього правим боком на те саме місце, де мить тому сидів усміхнений Костік: ліва рука бовталася мотузкою, нижче ключиці старою брезентовою штормівкою розтеклася темна мокра пляма. Правою рукою старий сперся на Камінь і повернув до Гришки біле, спотворене гримасою болю обличчя.

- Ти як, онучок? Цілий? - Затерплий Гришка кивнув у відповідь. - Добре. А я ось, не зовсім. Груди, стегно і по ребрам ковзнуло. Як цей підібрався - не зрозумію! Розслабився я за ці роки, оберіг відчувати поганенько став і ось… Спасибі, тому ж оберігу - відвів кулі хоч трохи. Погано, дуже погано. Відчуваю, важкі рани. Легені, напевно зачепило. Ой, не вчасно... Невдало як…

Дід захрипів і уткнувся обличчам в Камінь. Гришка, який нарешті опам'ятався, кинувся до нього, спробував зв'язаними руками підвести голову. Виходило погано, але він абияк поклав діда на спину, під голову підмостив невелику сумку, яка валялася біля ніг Костіка. Потім рвонув на дідові футболку, шматками видер її клаптики з-під куртки і, скачавши грудку, спробував закрити вхідне кульове вверху грудей. Із стегном було складніше: і перев'язати було нічим, і дуже заважали зв'язані біля зап'ястків руки. Він придивився - його ж шнурками зв'язані. Дід хрипко дихав, в куточку рота з’явилалася тонка цівка крові. Маханко заозирався навкруги, міркуючи, чим би перерізати пута. Погляд наштовхнувся на Костіка. За пару хвилин він витягував ніж з його макітри, впершись лівою ногою у скроню, а руками ритмічно розгойдуючи руків'я. Ніж піддавався погано, мабуть застряг між хребців, Гришка зісковзував ногою з голови колишнього напарника, і раз навіть впав назад, не утримавшись після спроби ривком висмикнути лезо. У роздратуванні після падіння вгатив ногою по ребрах трупа - Костік видав дивне зітхання і обм'якнув. Григорій Михайлович з переляку зупинився. «Він що, живий? Не може бути. Напевно, повітря після удару з легень вийшло, задубнути ще не встиг». Заспокоївшись, продовжив розгойдувати ніж, дивуючись з якою силою дід його кинув. За пару хвилин, всівшись на землю, затиснув руків'я між колін і почав обережно водити руками уздовж леза, перерізуючи шнурки. Півхвилини - і вільний. Швидко розпоров холошу джинсів Костіка, посмугував її і перетягнув стегно дідові. Що робити далі він не знав. Простояв біля діда ще пару хвилин. Підстрибнув від думки, яка прийшла в голову, обнишпорив труп Краюхи і, увімкнувши ліхтарик, почав оглядати землю біля Каменю. Фляжку діда знайшов швидко, в ній ще залишалось грам сто самогонки. Григорій Михайлович ковтнув сам і залив ковток в горло дідові. Подумав трохи, і затиснув тому ніс пальцями. Дід глитнув, закашлявся і розплющив очі. Втупившись в небо, кашлянув ще пару разів, потім повільно повернув голову у бік Гришки, який стояв поряд з фляжкою в руках.

- Дай… ще...

Гришка обережно нахилив фляжку і вилив залишки. Дід примружився, полежав з хвилину.

- Довго я… у відключці був? - Голос старого звучав тихо, але очі вже не підкочувалися.

- Та ні, хвилин п'ять, не більше.

- Нормально. Шанс є. - Дід знову замовк, збираючись з силами. - Внучок, слухай сюди і не переривай. Біжиш до схованки, там, в скриньці, береш Тичок, тарілку з камінчиками і маленький горщик. Біля стіни на камені прихопиш глек пузатий з вузькою шийкою і двома ручками... грецький, не пам'ятаю, як називається. Тягнеш все сюди. Потім спускаєшся до початку стежинки, там лежить один з оперів, зв'язаний, теж тягнеш сюди. Давай, онучок, швидше. Гроза насувається, треба встигнути.

Звичайних роздумів чи сумнівів в голові у Григорія Михайловича не було взагалі – коли треба, то треба. Він кинувся стежкою, зупинився, повернувся і узяв з Каменю ліхтарик. Підхопив наган, який валявся поруч, сунув за пасок і, присвічуючи під ноги, помчав у напрямку схованки. Хвилин за десять повернувся з предметами, які зажадав дід. Старий лежав, тихо дихаючи, почувши кроки, розплющив очі і глянув на поспішаючого Гришку. Кивком вказав на амфору - Маханко витягнув кам'яну, щільно підігнану пробку, і пошукав поглядом куди налити. Не знайшов, обережно нахилив до обличчя діда. Той зробив пару добрих ковтків і відкинув голову - по щоці стікала темна цівка. В повітрі запахло дивним ароматом трав, але цей запах швидко розігнав свіжий вітерець. Григорій Михайлович озирнувся - осторонь темніючого вдалині ліска щосили миготіли блискавки.

- Внучок, допоможи. - Відволік від споглядання розбурханої стихії кволий голос діда. Старий намагався сісти на Камені, але не вдавалося зрушити простріляне стегно. Нарешті, за допомогою Маханко, всівся, звісивши ноги вниз. Гришка підтримував діда зі спини.

- Внучок, ти теж ковтни. Добре ковтни. Треба.

Слухняно підняв амфору - м'яка, пряна рідина провалилася в шлунок. «На вино не схоже. Настоянка на травах? Наче теж ні - зовсім не міцна. Хоча, яка різниця». Тілом прокотилася приємна хвиля тепла - раз, другий, третій. Припинила дошкуляти ліва, забита частина голови, попустило бік. Дихання втікало в горло тонкою прохолодною цівкою з присмаком м'яти. Він повернув голову убік - і одразу ж захлинувся від мерзенного смаку, який потрапив в легені. Уважно придивився і нічого не побачив, окрім трупа Костіка. «Це що, я так запахи відчуваю?» Роздуми перервав голос старого:

- Ну як? Полегшало? Гаразд, я все потім проясню, а зараз, давай за ментом. Ноги йому розв'яжи і жени сюди. Швидше, онучок, швидше – часу обмаль!

Гришка тінню поплив між каменів. Тіло слухалося ідеально, навіть травмоване в далекому дитинстві коліно, яке завжди за звичкою оберігав, не нагадувало про себе. Пробігши метрів двадцять, зміркував, що не користується ліхтариком, проте непогано бачить в темряві - камені світилися безліччю відтінків сірого і чорного, пісок був наче білий сніг по ногами. Очі трохи боліли, але Гришка не звертав на це уваги.

Щуплого мента знайшов біля самого початку стежки, - той лежав, пов'язаний по руках і ногах, в невеликій западині між каменями. Судячи з розритого навкруги піску, мент намагався підвестися, але невдало. Побачивши появу Гришки, він голосно замукав. Злегка піддавши лежачому кулаком в живіт, Маханко почав розплутувати ноги. «Ножа не узяв, даремно». Він прововтузився пару хвилин, поки розплутав дідові вузли, підняв мента на ноги і погнав перед себе, тикаючи в спину стволом нагана. Зробивши пару кроків, мент впав і скривджено замукав. «Ноги затекли». Думки приходили в голову - немов падали з неба, тихі, спокійні, без емоцій. З розмаху вмазав ногою по спині бранця і, не звертаючи уваги на виття, потягнув стежинкою. Дорогою до Каменю той падав ще пару разів, але одразу ж підхоплювався, перелякано втискуючи голову у плечі.

На майданчик перед Каменем мент вивалився, зацьковано озираючись на свого конвоїра, але раптом жваво ломанувся убік дико мукаючи - Маханко ледве встиг вставити підніжку. Наступивши мусору на спину, озирнувся подивитися, що того так налякало: дід лежав на Камені повністю голий, лише пара грудок скривавлених ганчірок закривали кульові отвори. Почувши кроки Гришки й жертви, він підвів голову:

- Внучок, ти? Добре, наче встигаємо. Тягни сюди цього карася. Дай йому по довбешці, аби не вовтузився. - Гришка безжально приклався руків’ям нагана до потилиці мента. - Тягни, тягни. Бери ніж, зрізуй з нього одяг і доки зрізуєш - слухай. Припаде нам з тобою, онучок, ритуал провести. Без нього не витягну я. А сам не зможу, слабкий дуже. Ти не хвилюйся, тобі лише допомогти трохи потрібно буде. Зараз роздягнеш цього і на мене покладеш, камінчики нам між рук, ніг і голів вставиш. Але спочатку маззю з горщика їх змасти. Потім стій і слухай, що тобі наказувати буду. Я ритуал проводити почну, як щось тобі побачиться - не дивуйся і не відволікайся, потім все розповім докладно. Коли дам команду, Тичком нам руки і ноги проб'єш, а потім, коли я хрипіти почну - менту Тичок в ямку нижче потилиці вженеш як можна глибше. Запам'ятав, онучок? Зможеш? Дивися, не помилися і не прогав, якщо хочеш, аби тобі мистецтво передав. Ну, тягни бідолаху на мене. Почали. Намащуй маззю, і клади камені.

Наче автомат, Григорій Михайлович виконував вказівки діда, зсередини його розпирала дурна сила, а в голові пурхав пряний запах старої настоянки з амфори. Втягнув несподівано легке тіло мента на діда, спокійно узяв горщик з маззю і півмисок з коштовностями, та пішов навколо Каменю, вкладаючи рубіни, як сказано. Деякі камені в напівмиску йому чомусь не подобалися, ті не брав, інші, немов були пояскравіші - і самі просилися в долоню. Засовуючи великий камінь між голів діда і мента, почув тихий урівноважений спів-мукання, яке видавав старий. Дивна мелодія з переривчастим ритмом народила тихий відгомін усередині. Закінчивши з розміщенням каменів, Гришка зупинився біля голови діда і завмер, повністю розчинившись в дивному стані: він немов відчував навколишній простір шкірою усього тіла - кожен легкий вітерець, кожен запах, найслабкіший блиск зірок крізь хмари, здавалося, безпосередньо потрапляли в мозок, оминувши звичні органи чуття. У очах тремтів незрозумілий веселковий серпанок, - Маханко придивився, і побачив, що той закутує все навкруги. Камені і пісок світилися менше за інше, дід і мент на ньому - яскравіше, трупи Костіка і Краюхи, навпаки, немов покрилися каламутними хмарками, приховані сутінками. З відкритої шийки амфори здіймалася вгору слабка цівка помаранчевого кольору - вона звивалася кільцями і химерними клубами, немов дим від східних пахощів. Зацікавлено розглядаючи цю сюрреалістичну картину, Григорій Михайлович мало не прогавив команду старого махновця. Стрепенувшись на гучне мукання, пішов навколо Каменю, чіткими короткими ударами пробиваючи перехрещені руки-ноги лежачих людей. Тичок зручно тримався в руці, сумнівів як бити ніяких не було, - швидко зробивши чотири удари, Гришка знову завмер біля дідової голови. Озирнувся. Цього разу картина доконче змінилася - здалося на мить, ніби він засліпнув від яскравого фонтану вируючих кольорів. Швидко й часто змигнув декілька разів, але все залишилося без змін - замість звичної картинки навколишніх каменів і людських тіл переливалися струмені різних кольорів і яскравості. Прямо перед ним, на Камені, в тому місці, де лежали дід з ментом, потоки світла були найяскравіші. Дві сліпучі крапки, одна велика, біло-блакитна із розпеченими концентричними колами, і тьмяніша сіро-зелена, пульсуюча в різні боки сполохами червонясто-темних протуберанців. Навколо цих центрів світла, в місцях перетину ореолів, било чотири маленькі фонтанчики - потоки світла в них перемішувалися, ставали одного кольору і повільно стікали донизу бічними поверхнями Каменю. З холодним здивуванням Гришка побачив, як Камінь теж почав світитися в тих місцях, де ним стікало перемішане світло - він немов вбирав його, розгораючись у відповідь блідим блакитнуватим сяйвом. Чим більш яскравим ставало це сяйво, тим виразніше проявлялися складні багатовимірні геометричні конструкції у величезній кількості розташовані всередині - деякі світилися яскравіше, інші слабше, з декількох конструкцій, які засвітилися, складалася інша, яка теж вбудовувалася в ще складнішу. Скільки минуло часу, Маханко не розумів - його мозок складався та розкладався слідом за конструкціями в Камені, натужно напружуючись в особливо складних випадках, коли багатовимірність утвореної фігури не могла відобразитися за допомогою звичної людському мозкові тривимірної моделі сприйняття. У якийсь момент картинка склалася в підсумкову конструкцію, яка з'єднала обидві крапки, які палали на Камені, - вона почала розгорятися все сильніше і яскравіше, простір навкруги тремтів в напрузі. Усередині Григорія Михайловича народився й швидко зростав тонкий пронизливий звук, який нагадував гудіння сильно натягнутої струни, коли нею ритмічно били чимось, перевіряючи силу натягнення. Палаюча конструкція сяяла сліпучим яскравим світлом, яке нагадувало зварювальну дугу. Звук ставав все вище і чим далі тривожніше, витісняючи все навкруги. Коли стало здаватися, наче в наступну мить струна урветься, Гришка підсвідомо зрозумів: «Час». Тичок він так і стискав в правиці, яку різко підніс вгору і застиг в розгубленості - зрозуміти, де потилиця мента в переплетенні цих яскравих ліній, було неможливо. Картинка перед очима блимнула - повернувся нормальний зір. Все було на своїх місцях - і дід, і мент, і Камінь під ними, і суцільна стіна дощу, яка вже наблизилася майже до самого кургану, з яскравими спалахами блискавок нагорі. Прямісінько над головою оглушливо гримнуло, Гришці здалося, наче власною маківкою бачить, як згори потягнувся сліпучий розгалужений джгут, в напрямку до піднятої руки – і не втрачаючи часу з хеканням опустив її і вправно увігнав Тичок нижче потилиці опера. Складна світлова конструкція немов чекала лише цього - сяйво запульсувало, яскраві крапки поєдналися і все зникло. Звук струни теж вщух. Ривком витягнув Тичок, знов випростав руку догори, назустріч повільно спадаючий колоні світла. У голові крутилася ідіотська й недоречна в цій ситуації фраза із старого підручника фізики, прочитана три дні тому на шкільному горищі: «…французький фізик де Бройль в 1924 р. висловив припущення, що поєднання хвилевих і корпускулярних властивостей притамане не лише світлу, але і будь-якому матеріальному тілу. Згідно де Бройлю, кожному тілу масою m, яке рухається зі швидкістю υ, відповідає хвилевий процес з певною довжиною хвилі». «Але я ж стою, а не рухаюся?» - промайнула остання з череди ідіотських думок.

* * *

По дорозі уздовж річки Молочної швидко їхала старенька Лада-шістка, рятуючись від переслідування стіни потужної літньої зливи. «Добре, дощу давно не було, помідор горить. Та і соняшнику корисно», - уважно вдивляючись у підстрибуюче світло фар, думав Василь Приходько, відставний прапорщик, мешканець селища Мирне, а нині звичайний представник місцевого сільського населення. «Зараз повз музей проскочу і до будинку руку простягнути. Борщу хочу, у дружини можна сто грам вициганити. Зажати не повинна - он гроза яка, а вона її завжди боялася». Літній вояка сильніше натиснув на газ, відриваючись від погодного фронту. Потім в голові у нього виникла вдала військова хитрість: «Якщо я сухий до хати прийду, то лише сто грам мені і перепаде. А якщо в саму грозу, мокрий до трусєлєй, під зливу і блискавки - то може і всі двісті. Зупинитися в селі і вийти з машини? Ні, побачить у вікно якась з її кумушок і потім донесуть. Потрібно тут». Машина зменшила хід і зупинилася посеред грунтованого вузького шляху. Василь Приходько відкрив вузьку щілину у бічному склі, закурив і почав оглядатися по сторонах в очікуванні необхідної за багатоходовим планом стихійної події. Його погляд неуважно ковзав по оповитих темрявою контурах недалекої Кам'яної могили, пробігся туди-сюди і раптом зачепився за непевний відблиск на самому верхшечку. Там розгоралося біло-блакитне сяйво, наче при роботі зварювального апарату, проте не чергуванням спалахів, а рівним спокійним світлом. «Ого, кому це робити нема чого?» - Приходько напружив зір і начебто розрізнив у світлі посилюючихся блискавок, непорушну людську фігуру. Над головою оглушливо гримнуло, пролунав тривожний шелестячий тріск, і все навкруги залив сліпучий спалах. Дахом старенької Лади забарабанили тугі струмені дощу. Василь Приходько сидів в салоні із згаслою цигаркою в руці і міцно замруженими очима, які неабияк сльозилися. В них, як в негативі, застигла дивна картинка: на сліпучому білому фоні товстий джгут чорних блискавок падає сторчма з неба в підняту догори руку людини, яка стоїть на вершині. Він кілька разів відкривав і закривав очі, але картинка не зникала. «Як зайчика при зварюванні зловив», - з образою подумав Василь. «Ну, наразі триста грам мені забезпечені. А може про цей міраж дружині розповісти і на пів літру розкрутити? Ні-ііі, не повірить. Та я і сам-то не вірю - хіба мало що здалося». Машина завелася і обережно рушила дорогою під спадаючими потоками води, до гарячого борщу і холодної самогонки, яким були властиві виключно приємні та зрозумілі корпускулярні властивості.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.