Глава 5. Танок квантів.

Усвідомлений страх - найкорисніша здатність людини, яка спонукає до розвитку.

Ми спочатку боїмося програти в конкуренції з оточенням, а лише потім замислюємося, як цього уникнути - й отримуємо мотивацію до навчання та спорту або підступності та крадійства: у підсумку, до певної дії, спрямованої на досягнення виграшу, перемоги.

І, не важливо, яка ця дія в очах оточення - позитивна чи ні, це лише окреме питання домінуючої моралі існуючого суспільства та особистого виховання. Важливо, що ті, хто не боїться програти, позбавлені цього стимулу, нічого не роблять, не розвиваються і не змінюються. Тому вони, у підсумку, все одно програють. Програш цей може відбутися раніше або пізніше, але станеться обов'язково. Страх програшу - перша сигнальна система людини, яка штовхає до змін. Гордість, жадібність, жадоба слави та інші пристрасті - вторинні.

Проте, усвідомлений страх - це не природжений інстинкт самозбереження, він є набутою навичкою і набагато складніший.

Але щоб ця навичка приносила користь - усвідомлений страх потрібно вивчати і поважати, а не сліпо підкорятися йому.

Любіть свій страх, слухайте його, усвідомлюйте його.

Літнім спекотним днем на вузькому містку, який витикався із заростей очерету у велике озеро лівого берега Дніпра, сидів рибалка. Вигорілі сині шорти і так само вигоріла сіра футболка, гумові шльопанці стояли поряд на дошках, аби не звалилися випадково із звішених до води ніг. Обличчя від спекотливих променів прикривала сіра бейсболка штучної тканини з довгим козирком. Рибалка розслаблено відкинувся на спинку крісла без ніжок, швидше за все знятого з якогось автобуса, прикрученого сидінням до дощок містка. Поряд з ним була закріплена пара старих бамбукових вудилищ, стояла пластикова пляшка з водою і облізла консервна банка, мабуть з хробаками. Кльов не спостерігався взагалі, що і не дивно було за такої спеки - уся риба пішла від прогрітої, бідної киснем, прибережної води в прохолодну глибину. У сажалці, прив'язаній на довгому мотузку, можна було побачити невеликого самотнього карася і пару сріблястої густирі, але це рибалку зовсім не засмучувало. Якщо пильніше придивитися, можна було помітити, що уваги на застиглі поплавці він взагалі не звертає. Можливо і наживку давно вже нанівець обгризли сумні самотні риби. Погляд людини нерухомо застиг на тіні, що падала на поверхню води від високих, вкритих мохом, дерев, розкиданих повз всього берега в густих очеретах. У спокійній, нерухомій воді лише коливання цієї тіні та павуки-водоміри, які миготіли зрідка поверхнею, порушували спекотливу загальну дрімоту. Що ж, відпочиває собі людина, розслабляється на природі, - кому є справа до невчасної години для лову риби? Хоча, якщо бути до кінця уважним, то вираз обличчя рибалки цілковито заперечував будь-яке припущення про відпочинок або розслаблення.

Григорій Михайлович Маханко сидів на містку та гірко себе жалів. Цьому зайняттю останній місяць він віддавався все частіше і з все більшим задоволенням. Головною причиною такого напряму його вищої нервової діяльності, яка чомусь вважається вченими розумовою, була повна відсутність інформації, необхідної для осмислення власного непевного майбутнього. А оскільки він був людиною достатньо освіченою, не схильною до денного сну і розумових лінощів, то розбирав по дрібках ту інформацію, яка була досяжна, - власне нещодавнє минуле. А було воно осоружним й невеселим, від того викликало одну лише жалість, і ось чому.

* * *

До ранку третього дня, після розмови з Петровичем, Гришка так і не наважився розповісти рідним, що на нього очікує і як їм поводитися. Він легкодухо вирішив відкласти розмову на вечір або навіть замінити телефонним дзвінком. Необхідні речі були непомітно спаковані в дорожню сумку і сховані в шафі, норма пива випита на місяць вперед, дружині і дочці зроблені дрібні несподівані подарунки, які їх приємно здивували. Вирядивши Людку на роботу, а дочку до школи, Маханко роздумував чого б ще зробити по хазяйству поперед, як сподівався, своєю недовготривалою відсутністю. Роздуми урвалися на самому початку - в дзвінок на хвіртці хтось наполегливо і нервово тиснув. Підтягнувши спадаючі домашні спортивки, Гришка накинув куртку, взув чуні, що стояли біля дверей на двір, і неквапом рушив до воріт. Сьогодні був перший день з яскравим по-весняному сонцем і мокра земля на подвір’ї вмить підсохнула. «Потрібно весняне взуття витягнути», - промайнула думка коли наблизився до хвіртки. Відкривши, закляк з несподіванки, побачивши свого напарника-водія Костіка, який, не вітаючись, шмигонув у двір, м'яко відсунувши з проходу хазяїна і закривши за собою. Гришка здивовано дивився на несподіваного візитера і не знав, що сказати. У світлі останніх подій і розмови з Петровичем, Костік був тихенько підсвідомо забутий і невибагливо викреслений з пам'яті, наче щось старе і не потрібне. Неочікуваний гість, не звертаючи уваги на Маханко, обережно виглянув поверх огорожі, подивився ліворуч-праворуч вулицею, і потягнув Гришку за руку до його ж хати.

Роззувшись на веранді, Костік обернувся до хазяїна садиби:

- У тібя нікаво? – голосним театральним шепотінням запитав він. - Домашні де?

- Пішли. - Гришка дивився здивовано: ніколи не чув раніше, щоб той розмовляв пошепки. - Ти чого тут?

- Чіго-чіго - а таго. - Якось роздратовано і одночасно значущо відповів напарник. - І шо? Ми не раді, шо Кінстантін пажалавалі? І шо ж так? Сідім-пьордім патроху? Довго сидіти збираємося?

- А тобі чого? - Маханко ніяк не міг подумки втиснути Костіка назад, у власне сьогодення, і відчайдушно тупив. - Забув щось?

- І шо ж мі такі неабщітєльні сталі, га? - Костік скорчив скривджений вираз обличчя, що було для нього так само незвично, як і шепіт. - Тібя забув, Грігорій Міхаліч, тібя! А ти нагадав ат душі, ілі нагадів – ісчо нє понял. Ти ж шо тварішь, псіх? Шо надумав? Малчішь, не дзвониш - я випадкова пра усю біду дізнаюся! Це шо, па-пацанскі? Я ж причепом за табой пайду.

- Та шо ти несеш, Костік? Я тобі нічого не винен! - Гришка ніяк не міг зміркувати, що тому потрібно.

- Та шо ти должін-нєдолжін! - гість впритул присунувся до Маханко і швидко зашепотів на вухо. - Ти шо, краю не бачиш? Ми ж з табой в адной дєлюгє січас, а ти сам тут рухи такі атчібучіваєшь, шо на голову не надєнішь! Ти каво падключіл? Ти шо придумав, гаварі?

- Та нічого особливого я не придумав, - почав виправдовуватися Григорій Михайлович, збитий з пантелику напосіданням напарника. - У мене просто є знайомий, старий слідак з місцевих. Так от, я свою проблему виклав, а він обіцяв допомогти, але доки порадив піти ментам здатися, від гріха подалі. От і все.

- Надійний дід? Не фраір какой? - Костік продовжував нагнітати, не даючи хазяїну будинку опам'ятатися. - Ти йому давіряїш? А раптом зсучиться, шо тада? Як завут, якщо шо? Ім'я, прізвище?

- Андрій Петрович Солонько... - розгублено відповів Гришка. - Та навіщо тобі? Ти ж його не знаєш взагалі.

- На всякій пажарній випадок, - спокійніше відповів Костік. Він відсунувся від Гришки і пройшов до веранди, де нахабно гупнувся на стілець. - І шо? Старий вовчара шото абіцял? Бабосов многа просіть?

- Ну, сказав, що підключить своїх, і у всьому розберуться. - Маханко заспокоївся і вивчаючим поглядом дивився на напарника, що так несподівано завітав. - Я з дитинства його знаю, друг моїх батьків, так що без грошей.

- От же ж, бля… - здивовано і якось розчаровано лайнувся Костік. Він посидів, подумав пару хвилин, розратовано поглядаючи по боках. - Ну, це харашо… сільна харашо. І шо, ат папітки макрухі він тібя тожа без бабосов атмазівать будіть? Шота я в самнєніях мутарних нахажуся. Він не гєнпракурор в прошлам, нє?

- Яка мокруха? - сторопів Гришка. - Ти Костік зі своїми жартиками мусорськими сам краєчку ніякого не бачиш! Мені зараз якось зовсім не весело!

- Та яке ж тута віселіє, я шо ж, нє панімаю! - Костік розвів руками і якось стомлено продовжив: - Тіки чого ти ат мєнє скриваішь, га? Я ж не здам, ти ж міня знаішь! І нє нада начінать такоє ліцо - ти ж не на Привозі, а я ж не бичкамі таргую! На хріна ти слідака мочкануть хатєл, маджахєд-тєарєтік? Ти шо, думаішь, шо там дєлюгу больша вєсті нєкаму? Ані ж тібя хлопнуть при папітке бєгства, када затримувати будуть, ідійот!

- Якого слідака… коли... навіщо... це не я! - Маханко з жахом дивився на гостя, починаючи розуміти, що це не звичайний плаский жарт. - Це не я, чесно! Костік, ти ж мене знаєш! Це не я!

- Ага-ага, я то - знаю і шо? - Напарник з сумнівом кинув на нього оком. - А от мєнти не знають - їм шо думати? У них дружбан мєнтавськой на бальнічкє маітся після нальоту дєрзкаго. От прабегуцца рисачком ані па тваім знайомим і сасєдям - шо ані скажуть? А? Як ти думаішь? Прашу врахувати, шо усі слава тваєй жонушкі, шо ті баісся курачку зарізати, ані слухати нє будуть. Це точна. І старий слідак твій тібє ніяк нє паможить, гарантія. Він же ж савэцкой школі, волчара, вони такіх як ти навіть в плєн не бралі - канчалі відразу прі задіржаніі. Він же тібя, псіха, тожі знаіть?

Григорій Михайлович Маханко уявив, як менти опитують його колишніх працедавців і йому негайно погіршало. Бійок при звільненнях з роботи не було, але у виразах і обіцянках, які видавалися у запалі, він ніколи не стримувався. Про негаразди і зриви на роботі Петрович, звичайно ж, знав ще з тих часів, коли його дружина і Гришчина матінка були живі, і часто-густо заходили один до одного у гості. Про що ж ще розмовляти двом літнім жінкам, як не про проблеми або успіхи дітей?

- Почекай, Костік, а звідки ти усе це знаєш? - Він з підозрою подивився на бугая, який розвалився навпроти. - Ти ж не в опер групі чи вже записався?

- От дурілка, от ідійот, - Костік спокійно витримав палаючий погляд. - Мінє пацані вночі пазванілі, апєра. Гаварят, шо це Григорій Міхаліч твій тваріт па бєспрєдєлу, мі ж, гаварят, на такий гогель-могєль нє падпісиваліся. Я ж раньші ісчо їх за тібя папрасіл. Єлі угаваріл нє спішить з дєлюгою, нє за дьошіво угаваріл, Міхаліч, зверни увагу! А послі званка вчорашнєва сразу до тібя - дві години гнав, шо Шумахір. А ти так мінє зустрів. Нєхарашо, Грігорій Міхаліч, савсєм ніхарашо.

- Щось по них не видно було, як ти попросив за мене. Так, взагалі, якщо я знаю, що це не я зробив - то звідки твої опера узяли, наче це я? - Підозра не відпускала під слабким натиском логіки. - Може його хто інший?

- Страніє слава ві гаварітє, Грігорій Міхаліч, абідніє. Ні тібє спасіба, ні здрасьті - адні падазрєнія. - Костік з удаваною образою відвернувся до вікна, вибиваючи пальцями на столі тривожний дріб. - Ну, гут, не вірітє мінє - павєрітє самому апєрку?

- Мені що, подзвонити йому і запитати? - Гришка усміхнувся. - Може оідразу явку з повинною і по етапу на… куди там зараз у нас етапи?

- Та ти до СІЗО не даєдішь, чікатілушка, - колишній мент ласкаво вишкірився на нього. - Який такий етап? Його ішо заслужіть нада, єтап єтот. Карочі, січас я званю Краюхэ, апєрку, ну, ті ж його знаішь. Включаю на громкаю, а ті, Міхаліч, тіха сидіш і тіха, але дюже увніматільно слушаішь.

Костік, не чекаючи Гришчиної згоди, швидко перегорнув записник свого телефону і натиснув виклик. Він підняв вгору ліву руку, привертаючи увагу Маханко, а сам телефон поклав на стіл. На екрані блимав напис виклика абонента «Апєрок».

- Альо, Костік? Тобі чого? - відгукнувся телефон голосом Краюхи. - Давай швидше, я зайнятий.

- Прувэт, Сірожа. Єто я. - Костік значущо приклав палець до губ, нагадуючи завмерлому Гришці про мовчання. - Сишішь, я па-бистрячку, тока уточнити хатєл: шо там ваші думають пра єту нісенітницю, каторую наш пасажир атчєбучіл, а?

- У сенсі, що думають? - здивовано відгукнулася мобілка. - Шо тут думати, рвати падлу нада. На клапті. Ти прикинь, заходжу я в слідство, а мені...

Костік вимкнув гучний зв'язок і притулив телефон до вуха. Слухаючи Краюху, в здивуванні підводив брови і значуще поглядав на Маханко, який розгублено сидів навпроти. Своєму співрозмовникові Костік відповідав нейтральними «Угу», «Ага» і «Ну, так». Пообіцявши заїхати увечері, він завершив розмову.

- Ну шо, Грігорій Міхаліч, падазренія закончіліся ілі будім знову в Штірліца іграцца? - погляд Костіка уважно вивчав пригнічену фігуру Григорія Михайловича. - Ой, шо ж я віжю? Гордий акіянскій альбатрос прі пасадкє на бурніє волні аказалсі прастим чєрнаморскім бакланом? Не бздо, Міхаліч, Костік поруч - шота придумаім. Гришка слабко сприймав його слова, в голові щось гуло і неприємно стискало скроні. «Бігти! Куди? Сім'я, дочка? Що потім? Хто ж на слідака напав?»

Трохи почекавши і не бачачи з боку хазяїна будинку ніякої ініціативи, колишній опер розвинув бурхливу діяльність.

- Так, Грігорій Міхаліч, ачніся. Тікати нада бістрєнька. Пад ліжачий камінь і мача бігімота нє тікьот, нє толька пиво, ги-ии. - В протилежність хазяїну, гість був веселий і рухливий. - Сабірайсі і пагналі бірєнько. Ілі ті захатєл апєрскую машінку даждатсі? Ані приєдуть - тока павєзут тібя савсєм ні тудой, кудой скажіш. Давай-давай, пінджак, бабки, документи і ходу.

Розгублений Гришка покірливо виконував команди напарника. Пішов до кімнати, витяг заздалегідь приготовану сумку з шафи, перевірив в ній паспорт, права, поклав згорнуті рулоном нечисленні долари. Вже на виході його зупинив докірливий оклик Костіка:

- І шо? Рішив віпарітися як спірт в каптьоркє прапарщіка савєцкай армії? Дамашнім чєркані пару рядків!

Гришка потягнув з кишені мобільний, але був зупинений красномовним жестом Костіка - той мовчки покрутив пальцем біля скроні і забрав телефон собі в кишеню. Маханко пошукав очима, на чому б написати записку, потрапила лише наполовину розгадана збірка кросвордів. Вирвавши звідти сторінку, стрибаючим почерком написав: «Потрібно терміново поїхати. Нікого не слухайте. Подзвоню». Поклавши клапоть паперу на центр столу, придавив цукорницею, і вийшов услід за Костіком надвір.

Через хвилину вони були на розі, біля припаркованого там знайомого форда. Забившись на заднє сидіння, Григорій Михайлович Маханко не звертав ніякої уваги на те, куди його везуть. Йому було все одно. Костік петляв по вулицях, зупинявся, виходив з машини порозмовляти по мобільному, повертався, допитливо дивився на свого пасажира і продовжував рух. Зупинившись у якогось невеликого продуктового магазинчика в приватному секторі, зажадав у Гришки гроші. Не кажучи ні слова, той віддав йому тонкий рулон. Костік вийшов і через півгодини повернувся з двома величезними пакетами, крізь які просвічували консервні банки, пакунки з крупою, вакуумні упаковки ковбаси і бутель соняшникової олії. Ще через півгодини вони були на березі Дніпра біля причалу моторних човнів, де Костік міцно випив з ним в невеличкій будці і поїхав, залишивши ночувати разом п'яницею-сторожем. Уранці наступного дня мовчазний мужик переправив їх на лівий берег, де на одній з дач Костік і залишив байдужого до усього Маханко.

* * *

…зараз, давно розгаданий, кросворд лежав на дачному столі, а Гришка ось вже більше двох місяців мучився від невідомості. Костік приїжджав в перший тиждень щодня, обіцяв у всьому розібратися і допомогти. Привіз ще продуктів. Розповів, що слідчий вижив, але досі в лікарні - досить сильно підрізали. Переконав Гришку нікому не дзвонити і сказав, наче викинув його телефоном з сім-карткою. Потім візити стали рідшати, напарник посилався на складність ситуації і скажені апетити ментів. Нарешті, два тижні тому, він поїхав до себе в Одесу, як він сказав, вирішувати питання з грошима. Літо було у розпалі, Маханко, перебуваючи на нелегальному положенні, помалу звикся з думкою про довге сидіння на дачі. У дачному кооперативі нікому не було ні до кого справи. Різні компанії приїжджали і від'їжджали, хто зовсім непомітно, а хто після нічного шашлику з салЮтом в небо або салАтом в річку - нікого це не дивувало. На самотнього мешканця дивилися скоса, але поступово звикли. Він пару разів взяв участь в шумних гулянках з місцевими п'яницями, пару разів посидів на світанку із заклятими рибалками і був остаточно прийнятий за свого.

І якщо перший місяць Маханко всього боявся, а другий намагався поводитися з оточенням вдабючи звичайного відпочиваючого, то на третій йому стало зовсім ніяково. Якась підсвідома тривога ширяла навкруги, випромінюючи очікування неприємностей, породжуючи загальний негативний фон та несвідомі побоювання. Гришка став дратівливим, кожен приїзд шпиняв Костіка купою питань і прискіпувань, поки той не послав його чимдалі. Вони голосно посварилися, потім замирилися, і Костік обіцяв остаточно все прояснити. Це було десь два тижні тому.

За цей час Маханко остаточно психологічно перегорів і був готовий здатися. Зупиняв спогад про слова Костіка «...ані тібя прі задіржаніі…» Сьогоднішній ранок був особливо потворним. З-за задушливої спеки майже не спав вночі і зараз сидів в хиткому стані напівдрімоти-напівістерики. Хотілося якихось дій, подальше очікування було просто фізично ненависне. Опритомнівши, Гришка бадьоро підвівся, залишив вудилища на містку і жваво поспішив на дачу. У будиночку, з прохолодного неглибокого льоху, дістав дві півлітрівки і пішов на край кооперативу, де жив дачний сторож, його тезко по батькові - Міхалич.

Сторож Міхалич був місцевою знаменитістю, гаряче улюбленою жіночою і не менш гаряче шанованою чоловічою частиною населення кооперативу. Невисокий миршавий дядько, завислий в невизначеному віці «десь біля півсотні», вартував в цьому дачному селищі вже років п'ятнадцять. Коли він уперше з'явився тут, то був вже в цьому своєму невизначеному «під півсотні» і так в ньому і продовжував залишатися. Хто він, звідки, ким був раніше - зараз ніхто не згадував і не цікавився. Роботу свою робив відповідально, ні до кого з проханнями позичити гроші не чіплявся і, можливо, ніхто на нього не звернув найменшої уваги, коли б не рідкісна риса вдачі. Міхалич мав властивість з дивовижною увагою слухати будь-яку мааячню. У якомусь агентстві психологічної допомоги такому працівнику ціни б не було - під співчуваючим і підбадьорюючим поглядом Міхалича, співрозмовник розкривав душу до дна, без сумнівів і зайвої рефлексії. Єдиною перешкодою на шляху Міхалича у вузькі кола професіоналів катарсису була друга його властивість, без якої перша вперто не працювала, - для досягнення потрібної моральної рівноваги для сеансуі психологічного стриптизу, йому було конче потрібно від трьохсот до п'ятисот грам горілки. Випивши цю кількість анестетика, Міхалич був готовий співчутливо дослухатися хоч докторові наук, хоч асенізаторові. При цьому вигляд мав однаково зацікавлений, незалежно від того, хто і що розповідав чи наскільки почуте було схоже на правду. Сам він участі в розмові не майже брав, обмежуючись невизначеними гмиканнями. Але вираз обличчя Міхалича під час цього чи то навмисне, чи то підсвідомо копіював вираз обличчя співрозмовника і наче посилював, проявляв емоції того. В підсумку виходила цікава ситуація, коли хтось спілкувався наче сам з собою, але не лишень як з холодним дзеркалом, а наче з чарівною світлиною, яка посилювала і підкреслювала його власні справжні приховані емоції. А оскільки співрозмовник, доводячи Міхалича до потрібної міри анестезії, теж не залишався тверезим, то емоції ці не стримувалися хибними й облудними ланцюгами пристойності, умовностей поведінки та іншого лушпиння цивілізації. В результаті, співрозмовник багато що дізнавався сам про себе, іноді черпав рішучість, іноді змирявся з неминучим - несподівано розумів, що саме насправді підсвідомо хоче, тобто отримував довгождану душевну рівновагу. Звичайно, іноді, в результаті спілкування з Міхаличем можна було зрозуміти про себе і зовсім неприємні речі, але і це давало позитивний психологічний результат.

Першими цю особливість Міхалича виявили місцеві пані з рівної йому по соціальній вазі категорії «десь під півсотні». Хтось з самотніх дачних хижачок вирішив чи то від нудьги, чи то із спортивної цікавості перевірити Міхалича, як мовиться, «на передок». Як повелося, починалося все з «банальної» фрази «А ось у мене пляшечка завалялася і огорожу потрібно поправити…» - ну не малолітки ж вони дурні, щоб мужика в кіно або на виставку ікєбани запрошувати? Скільки було цих спроб, історія умовчує - пані, всупереч загальновідомим звичкам, не поспішали ділитися між собою ані перемогами, ані поразками. Але навколо будиночка сторожа стало підозріло багато дачниць, які «випадково» прогулювалися, а в розмові між шановними кооперативськими кумоньками стало часто і по-доброму згадуватися сторожеве ім'я. Правда спливла, як завжди несподівано і дуже голосно. Одним буденним ранком до себе на дачу несподівано приїхав Федір Перетятька, сто сорока кілограмовий п’ятдесятирічний бригадир м'ясників центрального міського ринку. Своєю міцною рукою він однаково легко тримав як свинячу напів тушу вагою під п'ятдесят кіло, так і бригаду м'ясників, одначе не свою мініатюрну дружину Антоніну, яку любив без пам'яті. Дітей у них не було, подейкували, що через якісь проблеми у дружини, від чого вони дуже переживали перший час після одруження. Потім попустило, хоча багато хто радив Федору розлучитися - при його роботі нестачі в наречених не було у будь-які часи. Федір посміхався і продовжував кохати свою дружину. І яке ж було обурення шанованого бригадира, коли увійшовши на їх доглянуту дачу, він побачив стіл, уставлений порожніми пляшками, сплячого за ним Міхалича і непритомну Антоніну на дивані, в одному тонкому халатику, недбало накинутому згори на сухувату фігурку. Ревіння зазвичай флегматичного м'ясника чули, напевно, і на правому березі Дніпра, який був в цьому місці завширшки більше кілометра. Схопивши Міхалича і сокиру, що підвернулася під руку, Перетятька потягнув обох в очерети, які йшли широкою смугою позаду дач, між земельними ділянками і озером. Врятували від неминучої розправи Міхалича, відсутність в очеретах звичної для м'ясника колоди для обробки туш і набіглі з усіх боків кооперативські баби. Косячись одна на одну, червоніючи, бліднучи, перебиваючи і несподівано замовкаючи, місцеві кумасі загальними зусиллями переконали тремтячого від сказу Федора, що підозри його повністю не мають під собою підстав. Як з'ясувалося з їх плутаної балакнини, Міхалич нахабно не користувався ані натяками, ані навмисно безпорадним станом своїх співбесідниць-подружок по чарці. Що їх, спочатку, натурально зачіпляло і дратувало, але публічно взнавати невдачі ніхто, природно, не поспішав. Кумоньки, давно навчені життям й зрозумівши, що сітікоми цікаво дивитися, але нецікаво по них жити, в цих змаганнях пішли перевіреним шляхом - почали ударно збільшувати дозу горілки під час спокушання Міхалича. Результат позначився в першу чергу на них самих. Добре прийнявши на груди, у кого вже відвислі, а у кого ще цілком нічого, жіночки поступово від банального загравання плавно переходили до одвічних бабських скарг на життя. І ось тут повною мірою засяяв прихований талант нового сторожа. Йому можна було розповісти все і про все, розкрити найпотаємніші секрети і побачити у відповідь свою ж приховану і посилену реакцію на них. Звинуватити, відбрехатися, обдурити і обманутися одночасно. Він однаково приязно вислуховував і про ту «суку, Машку, з другого під'їзду з п'ятьма абортами», і про «обридлу молочницю». Особливо цінним було те, що Міхалич ніколи і нікому не переказував почуте і ніколи не намагався давати ніяких порад. Звичайно, його образливе для бабської самооцінки, небажання виконувати свої прямі чоловічі функції насторожувало. Але з часом, після дюжини внутрішніх сварок, звинувачень і пліток, жіночий колектив дачного кооперативу вирішив, що Міхалич-співрозмовник набагато корисніший, ніж Міхалич-трахарь, і він був визнаний «надбанням республіки», зведений в статус недоторканного і некомбатанта. Сам Міхалич проблеми з цього не робив, не гордився, практично не п'янів після певної дози і з ранку дивився на своїх «пацієнток» так, немов бачить їх перший раз за тиждень. Чоловіча частина кооперативу поважала Міхалича практично за те ж саме, що і жіноча, природно що без сексуальної складової. Окрім аналогічного рішення проблем з чоловічою психологією, які хоч і помітно простіші та менш чисельніші жіночих, у мужиків була ще і своя, суто практична мета. З деякого часу сильна половина кооперативу помітила, що якщо низьке пияцтво освячував своєю присутністю Міхалич, то дружині можна було просто недбало кинути: «Та я з Міхаличем там побухав трохи, ось і затримався» - і вірогідність скандалу негайно зводилася до мінімуму. З ним найбанальніша пиятика в очах жіночої половини перетворювалася на складний і потрібний ритуал психологічної релаксації. Деякі місцеві лицарі пляшки та склянки спробували скористатися цим задля неконтрольованого споживання горілки, але були жорстко зупинені у зародку тими самими кумоньками, які вже проминули цей етап по-своєму під час розкриття талантів Міхалича. Жіночки горою встали на захист «надбання рєспубліки» і так тривало вже з десяток років. Періодично в кооперативі з'являвся новачок, який не знає хто такий Міхалич, і який заставав його уранці на дачі зі своєю дружиною, тещею або матір'ю, але кумівська рада була напоготові, а програма реабілітації «надбання» в очах розгніванного чоловіка багаторазово відпрацьована. Ось до цієї неоднозначної особистості і прямував Григорій Михайлович Маханко у пошуках відповідей на набридлі питання, прагнучи довгоочікуваної душевної рівноваги.

Міхалич з нагоди нестерпного обіднього пекла відпочивав у шезлонгу під розкидистою яблунею. Ще парочка схожих стояла неподалік - сліди пильної опіки кумради зустрічалися тут на кожному кроці. Гришку він знав, як і належить нормальному сторожеві, вони навіть якось вдало помовчали разом декілька годин на вранішній риболовлі. Запитально поглянувши на квапливі рухи Маханко, сторож приязно кивнув у бік вільного шезлонга. Гришка заперечливо замотав головою і витягнув з пакету дві півлітри. Не виявляючи ані краплі здивування, Міхалич почимчикував до будинку і заходився швидко виставляти на стіл частування: миску з соковитими помідорами, пучок зелені, десяток варених яєць і шмат сала з пів буханцем чорного хліба. Співчутливо поглядаючи на Гришку, змахнув крихти в підставлену долоню, вийшов з дому і за дві-три хвилини повернувся з двома гранчастими склянками й спітнілою пластиковою пляшкою домашнього квасу. Виставивши на стіл цей останній, необхідний атрибут, Міхалич всівся на табурет і очікуючи втупився у гостя. Той не став чекати традиційної фрази про Гагаріна і відкоркував першу пляшку оковитої.

Подальші події промайнули у свідомості дачного в'язня у вигляді непевних уривків. Після безсонної ночі і пропущеного, з-за поганого настрою, сніданку, Гришка сп'янів після третьої чарки. Крізь пелену алкогольного туману невиразно пам'ятав, як скаржився Міхаличу на життя і цього «мусоробаригу Костіка», потім згадував армію та розповідав різні історії на кшталт «та я на ядрьоній боєголовці онучі сушив», злегка пройшовся по бабах і сильно завис на темі роботи та останніх неприємностей. Він намагався розповісти Міхаличу про складну ситуацію, в яку потрапив, плутався, починав по-новому, збивався і, врешті-решт, невибагливо підвів загальний підсумок одним містким і універсальним нецензурним визразом про північне пухнасте звірятко. Загалом, стандартний застільний чоловічий набір. Футболу і боксу не торкалися, а про риболовлю на дачах говорити було не прийнято - хто ж розповідатиме в Сахарі про пісок, якщо можна нахилитися і набрати його повну жменю. Тим паче, що пісок цей і без розмов усім вже набрид, далі нема куди. У подальші моменти картинка в голові Гришки трохи попливла: ось він присягається Міхаличу у вічній дружбі і обіцяє допомогти йому «у разі чого», потім чорний провал, неприємне відчуття легкої печії. Чергова картинка вже показує, як сторож обережно відводить гостя до дивана, укладає, укриває з головою тонким простирадлом, щоб не дошкуляли комарі.

Ранок зустрів Григорія Михайловича легким головним болем, пересохлим до шорсткості ротом та онімінням в руці, підкладеній уві сні під голову. Насилу піднявшись, відразу ж уткнувся поглядом в гранчак, що стов навпроти на столі, з пятидесятью грамами прозорої рідини, акуратно накритий чайним блюдечком з розрізаним на половинки і рясно посоленим свіжим огірком. Поруч, в мисці з водою, щоб не нагріватися з початком жари, стояла чашка з квасом. «Міхалич - бог», - внутрішньо підбив підсумок Маханко, смачно хрумкаючи огірочком після перехилання півста грам. «Все ж праві місцеві бабиська - він своєрідний професіонал і гарна людина», - прохолодний квас остаточно прогнав легкий головний біль. Гришка вийшов в сад і розвалився у шезлонзі з порожньою чашкою в руках. Був той короткочасний момент, коли оманливо прохолодний літній ранок тільки-но починає змінювати денна задуха. Голова була ясною і порожньою, усі вчорашні страхи і сумніви кудись випарувалися, залишивши замість себе жагу діяльності. «Так, досить мізки підсмажувати - все одно з тією інформацією, що маю, нічого не надумаєш. Потрібно якось оживити ситуацію. Добре, що учора Міхаличу про свою біду розповідати намагався. Плутався, збивався часто - пам'ятаю, що мене це дратувало неймовірно. А це недарма виходить – в тій ситуації купа розбіжностей є, які я в лихоманці перших днів і потім, в істериці, зовсім випустив з уваги. Нумо, нумо…», - він повернувся у будиночок Міхалича і, порившись в шухляді обшарпаного буфету, знайшов старий шкільний зошит в клітинку і недогризок звичайного олівця.

Коли за годину Міхалич повернувся до себе після уранішньої риболовлі і обов'язкового щоденного обходу підконтрольної території, то застав свого пацієнта в глибокій задумі, розглядаючого аркуш зошита з криво промальованою схемою. Не відволікаючи Гришку від здогадок, сторож діловито зашарудів пакетами в залізній скриньці, дістаючи крупу. На дачах багато хто тримав в таких продукти, рятуючи від всюдисущих мишей. Витягнувши пакет з гречкою, Міхалич обернувся у бік гостя і питально кашлянув - це означало: «На тебе варити?» Гришка виринув із ступору, глянув відсторонено, мотнув головою, заперечуючи, і знову уткнувся в аркуш. За десять хвилин рішуче склав папірець та сховав до кишені шортів.

- Чуєш, Міхалич, у тебе мобілка є? Дай один дзвінок зробити. - Міхалич кивнув у бік шафи, де на полиці лежала стара надійна кнопкова Нокія. - І ще, давно хотів у тебе запитати, та все забував: чия це дача, на якій я живу? А то мене товариш заселив, а до кого не сказав. Адже й тобі повинні були щось казати із цього приводу?

Вислухавши спокійну відповідь сторожа, Григорій Михайлович Маханко на хвилину завмер в тому дивному стані, коли здається, що ось-ось в голову прийде рішення. Думка вислизала, тріпотіла, ховалася в закутках свідомості, але все ж була витягнута звідти і прискіпливо оглянута з усіх боків.

- Останнє прохання, Міхалич, я візьму твою моторку на пару годин - на той берег в магазин мотнутися. Але це не зараз, а після обіду. Ну, і з мене - як годиться.

Гришка перевів погляд у напрямку, вказаному черговим киванням Міхалича, і побачив на тій самій універсальній шафі цвях з висячими ключами, ймовірно, від ланцюга човнового замку. Він з вдячністю хлопнув сторожа по плечу і швидким кроком вийшов.

За п'ятнадцять хвилин, у себе на дачі, ще раз вивчивши свою криву схему, поставив в одному місці жирний знак питання і відкинувся на спинку стільця. На його обличчі задумливість змінив вираз сумніву і непевності, такий звичний за усі минулі дні, але терапія Міхалича досі діяла. Гришка роздратовано махнув рукою у бік невидимого співрозмовника і почав швидко збирати речі у дорожню сумку.

Перед обідом він з'явився у Міхалича, ще раз попросив мобілку і після п'ятихвилинного дзвінка втік, схопивши ключі від човна.

* * *

Увечері того ж дня по неширокій протоці другої лінії дач повільно рухався моторний човен. У ньому сиділо троє мужиків у віці тридцяти-тридцяти п'яти років. Вони сторожко оглядали берег і самотніх людей, які сиділи на містках чи неквапцем човгали по стежині повз дачні огорожі. Мотор човна працював ледь чутно, на найменших обертах і ніхто не звертав на них уваги. Не допливши метрів з п'ять до містка Гришчиной дачі, рульової вимкнув двигун і далі човен рухався цілком безшумно. Щуплий мужик, що сидів попереду, легко зупинив рух, вхопившись рукою за скобу, приварену до залізної рами містка. Він утримував човен, поки два його попутники безшумними тінями зіскочили на берег, а потім прив'язав міцним і тонким канатом. Двоє питально дивилися на третього, кремезного здорованя, очікуючи команди. Видно було, що той був тут раніше і знав дорогу. Третій, трохи нахилившись, виглядав з-за невисокої огорожі, щось видивляючись на дачних ділянках. Озирнувшись до попутників, вказав їм на шиферний дах однієї з дач і махнув рукою праворуч та ліворуч. Кивнувши, в знак згоди, двоє розійшлися в напрямку сусідніх ділянок і почали пробиратися до вказаного будиночка, намагаючись ховатися за густо розрослими кущами і деревами. Кремезний почекав пару хвилин, спокійно пройшов до хвіртки, і неквапливо рушив по доріжці прямо до відчинених дверей дачного будиночка. Діставшись них, крадькома переконався, що його супутники надійно фіксують підходи до дачі з усіх боків, махнув їм рукою і увійшов всередину.

- Сука-ааа, втік! - Гришка почув голос Краюхи, вибігаючого з будиночка. Сам Григорій Михайлович ось вже дві години сидів на величезній старій вербі, яка стояла на межі сусідньої ділянки, де починалися озерні очерети. З триметрової висоти однієї з гілок він чудово бачив вхід до будинку і садову доріжку. «Ось кросвордик і склався», - одночасно і з задоволенням, і з образою на власну тупість, подумав Маханко. «Ех, Костік, Костік. Мусарюгой ти був, мусарюгой і залишився. Сраку свою вигороджуєш за мій рахунок? Не схоже. Тут ще має хтось бути, хто усе це задумав. Для Костіка занадто тонко. Хоча… Я ж купився на усі його розводки. Але таке городити, лише аби від себе підозри відвести? Навіщо Костіку, адже не він все накоїв, що мені приписують? Чи він? Та ні, тупуватий Костік і афера на мільйони доларів…? Не стикується». Чомусь найбільше Гришку бентежила думка, що його обдурив звичайний недалекий мент, і від цього було особливо неприємно на душі. «Із слідаком зовсім незрозуміло - хто його, за що, чому на мене списали? Хоча, останнє не дивно, і тут саме все непогано стикується - справа рук місцевих оперів. Але, їм це навіщо? Мене чому на дачі сховали? Що їх з Костіком може зв'язувати окрім міфічного оперського братерства? Гаразд, почекаю доки поїдуть і бігтиму звідси. Потрібно розміркувати що далі. Знову до Петровича? Ні, спочатку в ситуації із слідаком потрібно розібратися - без цього мені далі ходу немає». Проте, на Гришчин подив, йти опера нікуди не збиралися, а всілися за столом біля стіни дачного будиночка, під великим навісом з шиферу. Такий повністю увитий виноградом атрибут дачного життя був майже на кожній ділянці. Іноді у вигляді окремої альтанки, а частіше збоку від входу в дачний будиночок, як це і було в Гришчиному випадку. Як на гріх, навіс розташувався саме з того боку, де він сидів на дереві. Крізь яскраво-зелене виноградне листя взагалі не було видно, куди дивляться мусорюгі, які сховалися там у затінку, тому злазити побоювався - не вистачало зробити черговий подарунок операм на додачу до усіх старих помилок. Час був близько сьомої вечора, сонце ледь-ледь починало рух у бік обрію і до легких сутінків чекати потрібно було ще години з дві. Лайнувшись подумки, Гришка обережно заворушився на гілці, розминаючи ногу, що затерпла від довгого сидіння, і почав прислухатися до неголосної розмови в альтанці. Стало цікаво, що такого Костік розповів операм, після того, як кілька годин тому Маханко подзвонив колишньому напарникові з нової мобілки і сказав, ніби їде на нафтобазу за якимись забутими важливими документами. Мовляв, він, Гришка, несподівано згадав, кому віддавав їх на самому початку роботи, ще до появи Костіка, а в них є важлива інформація по справі. Костік відчутно розгубився, почав умовляти почекати, не ризикувати і не потикатися до міста, мовляв він, Костік, приїде і все розрулить, але Маханко раптово перервав зв'язок і потім стійко зневажив десяток викликів від колишнього напарника.

- Ну, шо Краюха, наколов тебе пасажир? - Почувся уїдливий голос миршавого мужика, в якому Гришка упізнав колегу кремезного опера-рекетира, що допомогав колись відвезти його на перший допит до слідчого. - Багато в цій дєлюгє нездоровій непоняток різних, каламутних, як бабусин самогон. І почалося все з того безглуздого наїзду на слідака, який наш пасажир так несподівано учинив. Я тобі ще тоді казав, що не вірю в це. А ти шо? Типу, та він сам слідаку дзвонив, стрілку призначав для передачі грошей, а потім переклинило пасажира чогось. Типу, номер його мобілки засвітився. Типу, все нормально, грошей зрубаємо - Костік башляє, лише почекаємо трохи. Навіщо чекати було? І де гроші? І де Костік? Давай хоч дачу трусанемо - може знайдемо чого, а?

Гришка зацікавлено завмер на своєму сідалі, бажання полишати пост негайно зникло. Малознайомий опер теж мучився схожими на Гришчині сумнівами, проте знаходячись зі свого боку умовних тюремних грат. «Ого, так виявляється, не одного мене Костік розвів! Потрібно послухати», - він завмер, абсолютно забувши про затерплу ногу, по якій застрибали колючі «мурашки» від поновленого кровообігу.

- Ти, корєшок, вкрай мізки прогупав? - почувся обурений голос Краюхи. - Це ж моєї тещі дача! Я своє кровне не шкодую, аби ви мали шматочок масла до хлібця примазати, а ти «трусанееемо…»! Я тещі два місяці мозок виношу: вигадую, що тут важливого свідка по серійному маніякові ховаємо - і де благодарочка? А питань у мене самого до Костіка накопичилося багацько - незабаром приїде, тоді й запитаємо. Поки сидіть тут, а то зненацька пасажир повернеться. Я піду до місцевого сторожа, розпитаю, що до чого - раптом той знає, куди наш приз подався.

Григорій Михайлович ледь не звалився з гілки після цих слів. «Виявляється дача належить Краюхіній тещі! А Міхалич казав «тітка нормальна, з дочкою, у неї зять чи то бандит, чи то мент», а воно он як обернулося-то. Костік їм грошей обіцяв за те, що мене тут сховають або за те, що мене в цьому всьому звинуватять? Як я міг слідаку дзвонити зі свого телефону, якщо він завжди був зі мною, а про напад дізнався лише вранці наступного дня, від Костіка? Знову Костік. Тепер конче потрібно залишитися і дослухати».

- Чуєш, Краюха, так давай тоді цього сторожа пресанемо! - не угамовувався миршавий. - Він же не твоя теща і там не її дача! Перлися, чорт зна куди, і все даремно - я злий як пітбуль!

- Та сиди вже, вовкодав, бо вовк побачить і від сміху вдавиться! - підколов напарника Краюха. - А за сторожа теща тобі сама кадик вирве, швидше, ніж за дачу. Унікальний він типочок, скажу тобі, ось послухай, як я з ним познайомився. Я зі своєю благовірною тоді тільки жити почав, ось приїджаю якось уранці після чергування сюди на дачу. І що бачу? Теща і моя Настюха, бухі в хлам, сплять на дивані, а поруч цей хмир. А я злий з ночі, табельне не здав і...

«Виходить, Краюха знав, де я. А чому тоді Костік сказав, що не може з ним домовитися? Потрібно чекати». Гришка, вже не відволікаючись, вислухав чергову версію про талант Міхалича. Потім Краюха пішов, опера щось невиразно бубоніли між собою. За п'ятнадцять хвилин повернувся опер. Розмова в альтанці пожвавилася, почулися хрускіт огірків і ледве чутне булькання. Фрази стали ще голосніше. Почалася звичайна балаканина про роботу, бабів і політику. То один, то інший співрозмовник замовкав, і в альтанці встановлювалася тиша, яка переривалася лише чирканням сірників під час прикурювання цигарок. Третього опера взагалі не було чутно, у бесіді участі не брав, одначе іноді сміявся басом. Було зрозуміло, що ці троє раніше вже багато часу так просиділи разом. Все давно вже було розказано і вислухано.

Почало сутеніти, Гришка насилу стримувався, щоб не злізти з дерева і втекти. Зупиняли страх бути поміченим і бажання дочекатися Костіка. Нарешті почув звук мотора на протоці, а потім неясний шум біля хвіртки, що веде на дачну ділянку. Почулися кроки, пихкотіння і приглушений передзвін скляних пляшок. На доріжці з’явився Костік, з двома величезними важкими пакетами в руках.

- Прувєт, апєра! - життєрадісно привітався той, - мчав як скорій поізд до міста Паріжу. Зробив толька адну астановку в Коблєво, шоб узять вам смачной рібки і мідіі. Памагітє розвантажити.

- Чуєш, Костік, ти прям як в приказці: за рибу - гроші! - з місця почав заводити себе Краюха. - Ми з тобою про рибу домовлялися або як? Третій місяць нас сніданками годуєш, мутиш щось. Грошей немає, рисачимо як мустанги, нічого не зрозуміло - це що, по-оперські? Розтлумач нам, Костік, що почому, а то у колективу складається таке враження, що ти звичайний адэський хитрожопий жид. І чи не підстава це?

- Сишішь, Краюха, я тібя умоляю, тібє нє всьо одно - жид я чи не жид? Та давно вже усі жиди з Адєси паєхалі, ішо прі Саюзє. Асталіся мєлкіє шлімазли всякі, тіпу міня, та ішо шушваль панаєхавшая. - Костік перекривляв опера, анітрохи не зніяковівши, і сам перейшов до звинувачень. - А ти, замість пред’яв, атвєть на адін вапрос: Хто за слідака ручався, а? А твій слідак, вмєста таго шоб па-тіхаму справу робити, почав впадати в істерію, як малалєтка галіма. Чиї це слова - «я баюся, там у пасажира хтось із старих слідаков знакомий, я нічєво робити не буду»? Ми шо в карти на раздіваниє іграім? Ви бокорєзітє, Костік за вас думаіть і делаіть - і я ішо і вінаватий? Ай, негарна, ай, непристойна. Ат вас чого трєбавалось? Потягати пасажира пару місяців па дапросам, папужать, пака астаток товару разайдьотся і все падмєтуть чістєнька, і патом закрити пад слідство. Нехай він і атмазался б - і шо? Паімєлі б і с нєго дєнюшки кропалік. Усім харашо. А ви шо? «Ми самнєваімся, нада якось слєдаватєля угаваріть, Костік дай в два рази більше або ми за нього не відповідаємо, нехай пасажир садітсі - мі його в каміре укатаім». Прішлося рішать праблєму в темпі пуєртаріканскаво джазу в калумбійской аранжіровкє. А дєнюшки вам привіз, тримайте, двадцять тисяч амєріканскіх прізідєнтав. З тібя, Краюха, стоімасть путівки тваєй тьощінькі у Балгарію висчітивать чи як? Ти ж нив шо її нада на місяць сплавити, шоб ана на дачу не ламілась? Ти ж сваі дєнюшкі харашо счітаішь, можит і я сваі пасчітаю? Ну, шматуйте заработаніє і давайті па півасіку, а то я правда літєл па жарє і усохнул...

Після слів Костіка про гроші під навісом настало деяке пожвавлення, почувся звук розривання паперу і шурхіт купюр. У спадаючих сутінках людям в альтанці певно бракувало світла - біля дверей будиночка промайнула тінь, і під шифером запалилася яскрава лампочка. Крізь виноград, як і раніше, нічого не було видно, тому Гришка міг би спокійно піти, але навіть почуте за ці декілька хвилин в корені міняло усі його гіпотези. Вирішив чекати продовження. Ну, не вірилося в круті стратегічні здібності колишнього мента. На декілька хвилин під навісом все замовкло, почулися звуки відкривання пивних пляшок, гучних ковтків і смачних відригувань. У Гришки мало слина не закапала. «Ну, Костік, ну, мусорок, я тобі це пригадаю. І пиво це, і рибку, і усе інше», - захлинаючись несподівано накотившою люттю, подумав він. Тим часом в альтанці угамували першу спрагу і знову задимили цигарками.

- Слухай, Костік, - розпочав розмову Краюха, як визнаний лідер місцевих оперів, - за гроші спасибі, але все одно є питання. Якщо ти хочеш, що б ми і далі співпрацювали, то повинен видати увесь розклад по дєлюгє. В темну ми працювати не будемо.

- От ті смішной! Тібє який расклад нада? Счіта, афшорі і чєлавєчкі на митниці? Ги-гиии… - Костік голосно заіржав. - Ти з мене шо, агєнтоса забацать рішіл пад шюм валні і брізгу прібою? Медалю тяжолу захатєл або сразу орден сутулуго працівника?

- Та моргав я на твої офшори, Костік, - спокійно відповів Краюха, - ти спершу поясни, що означає твоя обмовочка «рішать праблєму в темпі пуєртаріканскаво джазу в калумбійской аранжіровкє…», а? Ти ж казав, що це пасажир набокорєзив і просив просто його сховати на деякий час, а потім нам віддаси? Так це пасажир або хто?

У альтанці настала напружена тиша. Стало чутне самотнє булькання, здавлений схлип Костіка і майже без перерви його неголосне хихотіння.

- Ой, нэ магу, Краюха, ти мєнє пакаріл, як боцман каралєвскаго фрєгата бамбєйскую шалаву - мощна і навсігда. Тока чіво жі ти пад руку? Я ж мало півасом не захлєбнулсі, - голос колишнього мусора звучав весело і неприховано глумливо. - Да-ааа, мільчают нінчє апєра, как бичкі в ліманє. А шо, ти ріально думав, шо це пасажир слідака на бальнічку атправил, а? Єто тібє сам слідак сказав, а? Або ти дагадался па сложнаму дудуктівнаму мєтаду старічка Холмса?

- Так це ти мені казав, того ранку, коли просив пасажира на дачі сховати. Тоді ж сказав, що у пасажира дах зірвало, й він слідака трохи не кінчив, ти ледве встиг завадити. У телефоні слідака вхідний дзвінок є від пасажира. Навіть смс-ка з часом і датою зустрічі. Та й ніж з відбитками. А за вдень перед цим спитав у мене телефон слідака, щоб пасажир домовився про зустріч для передачі бабок... - Краюхин голос лунав здивовано й одночасно спантеличено.

- Єх, малькі ві пузатіє, глупіє. Ти ж сам пасажира бачив - ну який з ніво бєспрідєльщік? - голос Костіка був цілком спокійним. - Ви, сявки, з разабраться, шо праізашло, самі не можітє, а Костік прадуманий, Костік наперьод счітаіт. Када ви впадати в істерію началі із-за того слідака старого, каторій рить па справі начал, я усьо сразу панял і тєму слажіл па костачкам. На случай всякій-разній приєхал до пасажира і паспрашал його шо па чьом. Он мінє все і віплєснул в гарячкє - хто, шо і пачіму. Пам'ятаєш, Краюха, я тібє званіл утрічком, интєресавался, шо там у вас думають па поваду єтаго стараго валчари ат нашого пасажира? Ну, за день до наєзда на нашого слідака? І шо ти мінє атвєтіл?

- Та я погано пам'ятаю вже, - невпевнено відповів опер. - А що я міг відповісти? Що всі в шоці від цього і порвали б пасажира. Напевно, щось подібне до цього.

- Ага, ага. Імєна так ти і сказав, а пасажир в ужасє услішал па громкай связі, - хихотячи сказав Костік. - Те, як ти далі начал соплі па груді размазивать, па поваду: «Мі самнєваімся, нада как-та слєдаватіля угаваріть, Костік дай в два раза больше ілі ми за нєво нє відповідаємо, нехай пасажир садітсі - мі його в камірє укатаім»..., - єтого он уже нє слішал. А пєрід етім я йому сказав, шо ви будітє іво убівать сильна за наєзд на слідака. Хоча наєзда ісчо і нє било - прідумал я усьо. От він і скис - усе розповів, как мамє рОдной. Тада я і панял, шо са слідаком єго, старим, не дагаварімся ми. Для нєво єта дєло лічнає, душевнає, а он стараго замєсу - душу сваю бєріжот і уважаіт. Не то шо ви, сявкі. Ну, і нада біло отєто усьо рішать аднаврємєнно: і с пасажиром, і с вашим слідаком, і с слідаком пасажира.

- Так ти що, сука, вже тоді знав, що слідака на больничку запроториш? - голос Краюхи нагадував гучне шипіння, два інші опери теж глухо забурчали. - Це ж підстава, Костік, я ж сам слідаку говорив, що пасажир з ним домовлятися хоче і подзвонить. Він же на мене подумати може, ніби навмисне під молотки вивів.

- Ну, скажім, нє пад малаткі, а пад ножик кухоний слабєнький, - продовжував хихикати Костік, навіть не намагаючись заперечувати свою роль. По голосу було чутно, що дуже собою пишається і ситуація приносить йому чимале задоволення. - Не дєлай мінє бздо, апєрок, ніхто на тібя не падумаіт, пака я єтого нє захачу. Я у пасажира телєфончик узял, з хати ножік вкрав с іво пальчіками - з телефону пазваніл слідаку за зустріч і для контролькі смс-ку кинув. Де тут ти? Гаваріл, шо знаішь за наміри пасажира забашлять дєнюшкі? І шо? Аткуда тібє знать било, шо пасажир атмарожений і пачікаіт слідака сваім нєжнім ножіком, навіть не атмівши іво ат калбаскі? Міня слідак не відєл - атгрьоб ззаду па довбешкє і нємножка парєзался після єтого. Усі давольніє: слідак палучіл ат вас, тобто ат міня, дєнюшку на лічєніє і роіт землю, шоб пасажира укатать па-полнай; старий слідак с тєми с’єхал - йому к сваім в падло абращаться на защіту хулігана, каторий слєдаков абіжаіт; пасажир ат іспуга зарілся в сєно душістає, но в наше сєно і пад нашим чуткім кантролєм; ви імєітє нємношка дєнюшки нє асоба напрягшіся. Виходіть, адін Костік в дєлах і заботах і, абратітє вніманіє, нє жалуваєтца на сваю труднаю жізнь.

Маханко, почувшого цей цинічний монолог, обдало від низу до верху гарячою хвилею, серце застрибало в грудях, закортіло хижо заволати від розпираючої зсередини ненависті. Він вчепився однією рукою в гілку, а іншою підтягнув до рота край футболки і закусив щосили зубами. «Сука, сука, сука-аааа…» Почала боліти голова. «Не вистачало ще звалитися зараз з гілки в нападі інсульту», - майнула спокійна думка краєчком свідомості, залитої червоним спалахом люті.

- А що ж ти, Костік, так весело нам про це розповідаєш? - вже спокійніше поцікавився опер Краюха. - А раптом, ми теж вирішимо усі проблеми умить списати, га? Ти ж на роль злодюги теж непогано вписуєшся. Не враховував таке вирішення задачки, продуманий ти наш?

- Абіжаішь, Краюха, - голос Костіка був відверто самовдоволений і трохи зневажливий. - Мені ж ішо з вами дєлюгу закрівать, падчіщать і падмєтать акуратнєнька. Как жі ви бєз міня тєму закроіті?

- Знову мутиш, Костік, - насторожено відповів опер. - Я вже сказав - в темну ми працювати не будемо. Нам легше і тебе, і делюгу закрити. Обох. Щільно й одночасно.

- Будітє-будітє, сявкі, - зараз вже голос Костіка нагадував злісне шипіння. - Ві думаіті чіво я вам увесь расклад па прошлім епізодам на тарєлочкє с кайомачкай віложіл? Шоб ви праніклісь сітуацієй і как ана можіт міняться па-валшебнаму. З бэлава на чорнає і абратна. Ніажіданна, мгнавєнна і очінь больна… З пасажиром нада рішать - єто он раньше шістьоркай мєлкай тасовался, а січас вирас до валєта бубєй - хоть ломом бєй, паднялся, са сваімі бумажкамі ніпанятнимі і трівожнимі. І де он з німі всплівьот - ніхто ні знаіт, а єто паршіво, очінь паршіво... для всєх. Он можіт із красива нарісованага намі суроваго зладєя, ніажідана прівратітся в мілаю бєззащітнаю жертву, а єто савсєм нікаму нє нада.

Сидячи на дереві Гришка задоволено і сумно усміхнувся, ставлячи собі жирний плюс у віртуальний журнал подій. Ніяких документів в природі не існувало, він їх вдало вигадав, щоб розворушити це гадюче кубло. Проте мінусів в журналі було значно більше, що і пояснювало явне переважання смутку в емоціях Маханко.

- Ти, Костік, нас в цей новий нездоровий блудняк не тягни - тобі потрібно, ти і вирішуй. Ми на бєспрєдєл не підписувалися. Одна справа лоха вухатого ланами та городами поводити - вони для цього і створені, як у фільмі про Буратіно - рекс-фекс-пекс і в країну дурнів. Але, інша справа - в галімий кримінал по самі ніздрі пірнати. - Краюха вів мову жорстко і упевнено. - Я за тебе пробив по Адєссі - хто, що, чим дихаєш. Адже з органів за бєспрєдєл на допитах поперли, й то лише після того, як на тобі ше й недоведений труп завис, так? З такою біографією на роль лиходія теж дуже непогано підходиш.

- От же ж сявкі, от же ж..., - з якоюсь задоволеною злорадністю промовив одесит. - Я для них пиво, мідію, бабоси, а вони що? Ну, шо жа, ви самі савєршілі єтот первій апрамєтчівий шаг в сторану разріва діпламатічєськіх атнашеній, і я, как гаварітся, вінуждєн атветіть адекватна, гии-ии. Ви, малькі, снова ніувніматільно міня віслушалі. Я же ж гаваріл вам, шо сітуація можіт па-валшебнаму міняться? Гаваріл? Ну, тада представті сібє, шо в пракуратуру пріходіт тєлєга бумажная, дажі агромний паравоз, с запісямі нашіх разгаворов: как я вас прашу пасажира нє сільна нагінать па єтой дєлюгє і дєнюшку абіщаю; как ви мінє па всьому ходу слєдствія інфармацію сліваіті і за денюшку абіщаітє са слідаком дагаваріться; как впадаіті в істеріку послі паявлєнія старова слєдака ат пасажира. Ну і бінго: как номер слідака дайоті і за передачу бабок дагаваріться памагаітє. Я панімаю, що єто всьо ві б прамаргалі па-льогкаму... када би не бальнічка слідака. Без єтого - прастая мєлкая взяточка і тіхає увальнєніє із доблєсніх органов на ситий отдіх. Дажі васстанавіться можна па істєчєніі года-двух. А ось з бальнічкай - єта саучастіє в нападєніі на сатрудніка. А єто мало того шо срок, так ішо і пазарняк па усім панятіям. Вас чмиріть будуть і на краснай зонє. Отак от, малькі. А запісі єті у міня в налічіі, магу вас атвєтствєно завєріть. Ви скажітє, шо міня тожі замітуть вмєсті с вамі? Канєчна, но как каво? Как вадітіля зладєя Маханко, каторій па єво паручєнію і нахадясь пад єво вліянієм асущіствлял пріступную связь с ссучінимі мусорами. То єсть с вамі, малькі! Каторіє ссучівшієся мусара палучаітся, шо…? Сазнатільно памагалі апаснаму зладєюшкє! Отак от, малькі! А када ім нє удалося сламіть честь і гордасть маладога слєдаватіля - то ісчьо і прінявшім участіє в пакушеніі на єво убівство! А патом ісчьо і цинічна передавшім єтому ж слєдаку дєнюшкі на лічєніє, каторає із-за ніх і пріключілося. Как в тэлікэ на ріаліті-шоу - атрєзал ухо і лічна саправаділ в бальнічку, кашмарніє убівци душевна памагют сваєй жертвє. І от, на фонє єтіх зладєів, то єсть вас, малькі, кєм буду я? Та нікєм… Так і скажу - да, перєдавав дєнюшкі і палучал інфармацію, аднака очінь ат єтого страдал марально. Паєтому рішил запісать нєкатаріє інтєрєсніє мамєнти па ходу сюжету і раскріть прєступнаю групу з патрахамі. Буду сатруднічать са слєдствієм как чєсний гражданін і атвєтствєний платєльщік налогав, гииии. Мінє кажітца, шо дажі условочки не будіт. Медалю тожі не дадут, но я нє абіжуся. А? Как вам валшебная картінка? Ух, упрєл вам соплі падбірать, дайті піва.

Під навісом встановилася тиша, перемежаючись бульканням і рідкісними спльовуваннями оперів, які мовчки палили. «Оце підняв я гамулу каламутну. З самого дна стічної ями», - подумав Григорій Михайлович, обережно випрямляючи ногу. «Ну, все потрібне вже почув, час тихо зникнути і обдумати, що з усім цим можна зробити». Він почав помалу розминати суглоби, що затерпли від довгого сидіння, аби не підвели і не хрускотіли в потрібний момент. Навкруги вже були нормальні сутінки, усю останню годину нещадно дошкуляли комарі. Добре допомагав крем, яким Гришка передбачливо намастився перед тим, як лізти на вербу. З боку навісу почувся спокійно-безнадійний голос Краюхи :

- Сука ти, Костік. Ти ж ще, коли мені перший раз дзвонив, щоб пасажира по гучному зв'язку злякати, тоді вже знав, що слідака на больничку запроториш, а пасажира і нас підставиш. Кожного по-своєму. Еге ж?

- Растьош, апєрок. Можіт і будіт с тібя толк. - Голос Костіка абсолютно не відповідав його словам - був поблажливим і зневажливим одночасно.

- Добре. Дяка за науку. Будемо винні. З минулими серіями кіна розібралися. Красиве кіно, сперечатися не буду. Життєве. - Опер виштовхував з себе слова з помітним зусиллям, по одному, немов тужився цеглою. - Який сценарій на майбутні серії? Як вирішать хлопці, не знаю, але я, особисто, на мокруху не підписуюся. Нехай за слідака притягають. Там ще бабка надвоє сказала - відмазатися можна.

- Ой, пацани, та нє нада снова єтіх істєрік. Ви міня уже пряма страшно абіжаіті. - Почувся звук запальнички, видихання диму, і Костік продовжив. - Ат вас раньше шо нада било? Нібальшіє услугі па вашіму профілю. І січас тоже самає - і усьо. Зарядітє сваім, шоб на пасажира аткрилі дікаю ахоту па всій області, а астальноє вас нє касаітся. Тока как найдуть, сразу мінє скажітє - і всьо, дальші мая работа. У вас же ж для єтого і прічіна красівая-благародная імеітся - хатім атамстіть за честь і здаровіє маладого слєдака, тіпа, нєхарашо руку на мєнтов паднімать і зладєй должін бить наказаній. В автарітєтє сразу пріпадимітєся у всєх мєнтовскіх, прапора в службє абєспєчєнія узнавать начнуть. І за єто ві ісчьо дєнюшку палучітє, тіпа, савмєстітє приятнає с палезним.

Маханко знову завмер на дереві. Йти раптово розхотілося, стало цікаво дізнатися плани ворога.

- Ну, це інший розклад. Але й ціни надалі будуть інші - від тебе ж можна чого завгодно чекати. – З інтонацій Краюхи було чутно, що усе це йому не подобалося, але піти без втрат не виходило, тому і погоджувався на пропозицію Костіка зберігши видимість самостійності. - Полтиник мінімум.

- Та ти такий вєсьолий, шо аж сумно. - Костік спокійно відпов знахабнілому ментові. - Шо ж ти з міня лупиш, як з пастароннэго лоха? До самих гландов і не знімаючи штанів? Ти снова бил ніувніматільний учінік школи піяного мастіра. Такую цену можна ламіть када решаішь чужую праблєму, так? Так. А ві січас решаіті не тока маю, но і сваю праблєму. Апять пра запісі расказать?

- Гаразд-гаразд, попустися, я зрозумів, - Краюха понизив оберти. - Але ти ж сам в системі працював, повинен розуміти, що реальний активний розшук зробити не просто так. До того ж, не для відписки в справу, а справжній. Заявку на розшук я, припустимо, обгрунтую і слідак підпише. Адже мені ще треба усім службам неофіційно про премію оголосити, позаплановий бензин сплатити, пепеесникам вливання зробити, дівчаткам в інфоцентрі проставитися. Адже нам реальний результат потрібний, а не довідка в справу. Та що я тобі розповідаю - сам знаєш. Крім того, вгору будь-що стукануть про нездоровий двіжняк. І в твою версію, про святу помсту, там хрін хто повірить. Теж доведеться викотити щурам кабінетним, лишень за те, що вони цікавитися нашими питаннями не будуть. Ну і нам, на життя. Рити будемо на совість - ми нині люди зацікавлені, але не святі духи. На беляшах та мівіні багато не накопаєш. Двадцятка ще, як мінімум. Краще тридцять.

- От єта слішу слава стоящіє, взрослія. Направлєніє вібрано вєрноє, нада тока нємнога больше канкрєтікі - шо імєнно будім тваріть і как. Ну, ві падумайті, пацани, пасавіщайтєся, а я трошкі вас пакіну па прічінам бурнай жізнєдєятєльнасті маєго здароваго арганізма.

Костік вийшов з-під навісу, постояв хвилину, звикаючи до сутінків, і рушив прямо до Гришчиной засідки. Маханко затамував подих. Колишній мусор влаштувався на краю дачної ділянки, за два метри під вербою і справив природню потребу після непомірного споживання пива. Застебнувши штани, він не поспішав повертатися, а витягнув з нагрудної кишені своєї легкої джинсової куртки великий плаский мобільник. Вставивши у вухо гарнітуру навушників, Костік пару хвилин щось прослуховував з телефону, потім задоволено гмикнув. Трохи подумавши, набрав на телефоні якийсь номер і став чекати відповіді. Гришка, трьома метрами вище, боявся поворушитися.

- Альо, шеф, альо. Єто я, Льолік, - пролунав знизу приглушений голос Костіка. Коли б не обставини, то Гришка заіржав би в повний голос від повторення сцени і призвиська зі знаменитої «Діамантової руки». - Альо, усьо нормально. Усьо как ві гаварілі - патрєпихаліся рібки залатіє і скіслі. Адін в адін, дажі фрази нєкатаріє такіє, как ви і прєдпалагалі. Да, сглатнулі і нє паморщіліся. Да. Да. Да, абрісавал варіанти - і ані пранікліся. Да, атдал тридцать, как дагаваріваліся. Да, будуть работать.... Да. Да. Будім лавіть па всіму гораду. Альо, Іраклій Ліанідавіч, а нє маглі б ві мінє падсказать схєму, шо дальше тваріть, как ві са слєдаком і єтім пасажіром тада пасавєтавалі? Так усьо в йолачку палучілася, шо аж проняло міня. Я б січас апєрам срочнає заданіє паставіл, пака ані нє ачухаліся. Тєліфон? Да, астался вхадящій. І шо сказать? А, панял, набіть стрєлку і здать мєнтам. Нєхай самі з нім разбіраются, у нас уже усьо сдєлано. Ага, ага. А єслі он правду скажіт, шо он нє прі дєлах? Нехай говоріт? Ага-ага, хто ж єму павєріт... Ага, а апєра праслєдят. Ага, панял. Паслєдній вапрос, шеф, пацани нємнога валнуются і просять паднять ставкі. Ну, там нада будіт падтянуть па мусарнє разніє службі, та шефам іхнім аткатіть за паніманіє і сачуствіє. Нє, нє завішают - ріальна нада, падтвєрждаю. Скоко просять? Пядєсят. Та, думаю нормально - єто ж нє тока ім, а на усєх. Добро? Панял, панял. Спасіба, Іраклій Ліанідавіч, січас іду - азвучу праграму жізні…

«Ах ти ж, щур мусорилий», - обурився Гришка, сидячи здригнувшись на гілці над головою перевертня. «На старій справі десятку і тут мінімум двадцять. Дуриш шефа, мусорок. Ось би записати тебе, юду, а потім здати твоєму ж начальству. А все ж я правий - цей пельмень перекачаний чужим розумом живе, хоч виконання справді його власне і досить непогане». Костік вимкнув зв'язок і продовжував стояти під деревом. Він щось знову прослухав в телефоні, пробурмотів собі під ніс якусь, напевно, вподобану фразу. Потім сказав вголос:

- А шо ж тянуть? Пазваню січас пасажиру, наб'ю стрілу і війду к апєрам с падарачком. Ім ваабщє нічєво дєлать нє нада будіт - прімут тьоплаго і румяного прянічка. І стоіть єта будіт ім… дісятку, нє больше.

Костік почав тикати пальцями в екран телефону, а Гришку мало не вразив досить великий удар, який в старих книжках називали апоплексичним. Нерухомо сидів, і чекав, коли в його кишені задзвонить телефон у відповідь на виклик Костіка. Долоні стали несподівано вологими і почали зісковзувати з шорстких гілок, він без особливої причини раптом відчув, що контролювати рівновагу стає все складніше і складніше. Серце підскочило і зависло десь в районі горла, заклало вуха й в той самий час були добре чутні гудки виклику, які лунали знизу від телефону Костіка.

- Нє бірьот трубу, сучонок, - пролунало знизу розчароване мимрення.

«Чого це я не беру трубу?» - не зрозумів спочатку Гришка. «А, так у мене ж виклику немає. А куди він тоді дзвонить?» Заціпеніння помалу попускало, став чутний рівномірний писк мільйонів комарів навкруги, від недалеких плавнів відчутно потягнуло прохолодою.

- От я поц, от ідійот… - внизу енергійно почав лаятися Костік. - Он же мінє паслєдній раз с новай труби званіл, а я на старую клацнув. Так, дє там у нас вхадящіє сахраніліся?

Маханко знову мало не ґепнувся з гілки. Але стрес, який відбувся за хвилину перед цим, дав свої результати - його вже не накрило хвилею заціпеніння і байдужості. Навпаки, почав гарячково прокручувати в голові варіанти розвитку подій. «Вимкнути телефон? Не встигну, може почути. Викинути? Почує або шелест в очереті або дзвінок. Бігти? Від чотирьох мусорів? Небезпечно. Що робити»? Усі ці думки промайнули в голові за мить, а наступної усвідомив себе в польті з висоти прямісінько на голову Костіка. «Що я роблю?! Навіщо?!»

Легко збивши тушу Костіка ударом коліна в лоб, Гришка покотився молодою травою дачної ділянки. «Спасибі спортивному дитинству, що навчило грамотно падати», - стоячи рачки, подумав він. З боку навісу лунали гучні голоси оперів. «Почули? Ніби тихо», - Гришка по-собачому на руках і ногах підбіг до тіла колишнього напарника і нахилив голову, прислухаючись до дихання. Костік рівномірно сопів, знаходячись в глибокому нокауті. Маханко швидко обнишпорив його кишені, забрав пухке портмоне, нож-викідуху і зв'язку ключів. «Бойові трофеї, можна», - швидко подавив в собі гнилого інтелігента. «Де мобілка, вона зараз для мене як діамантова. Там і запис розмови, напевно, і номер цього загадкового Іраклія Леонідовича». Телефону поряд з Костіком не було. Гришка в паніці тихо заметушився навкруги, обнишпорюючи руками землю. Нічого. Напружено вдивляючись у бік навісу, витягнув з кишені свій новий простенький мобільник і швидко натиснув збережений виклик. Через п'ятнадцять секунд, в двох метрах від тіла Костіка у бік навісу, засвітився екран і почулася гучна мелодія «Наша служба і опасна, і трудна…» із старого кінофільму. Гришка завмер, потім наважившись, кинувся до телефону. Від навісу почувся голос Краюхи:

- Агов, Костік, припиняй паскудити, де заманеться, тещу потім сусіди заклюють. Наче важко до вбиральні піти… Агов, чуєш? Чого телефона кинув? Опа, хлопці, йдіть сюди, я щось зрозуміти не можу. - На тлі світла, що падало від навісу, проступили три силуети, напружено вдивляючись в літню ніч, яка нарешті поглинула дачний кооператив. Гришка, квапливо схопивши мобілку Костіка, похапцем кинувся назад, у бік наступної дачної ділянки, шумно проламуючись крізь кущі смородини. За спиною пролунав істеричний зойк Краюхи, першим вийшовшого зі світла і очі якого першими звикли до темряви:

- Агов, агов... Стій! Я сказав, стій! Стій, стріляти буду! Хлопці, там втікає хтось, тримайте. Костік, Костік, ти де, відгукнися? Ей, хлопчаки, тільки без стрілянини - викличуть наряд, навіщо нам світитися! Та біжіть же за ним, що ви тицяєтесь, як кури сліпі, втече ж. Це наш пасажир, падла. Він Костіка завалив.

- Агов, агов... Стій! Я сказав, стій! Стій, стріляти буду! Хлопці, там втікає хтось, тримайте. Костік, Костік, ти де, відгукнися? Ей, хлопчаки, давайте без стрілянини - викличуть наряд, навіщо нам світитися! Та біжіть же за ним, що ви тицяєтесь, наче курки сліпі, втече ж. Це наш пасажир, падла. Він Костіка завалив.

Гришка ломився краєчком дачних ділянок у бік протоки, що сполучає Дніпро з озером. На відстані метра нічого не було видно, був саме той час, коли сонячні промені вже повністю зникли за обрієм, а зірки ще не почали світити. Втікачу це не дуже заважало - по цій стежинці задвірками ділянок він неодноразово ходив на риболовлю за останні два місяці і, якщо не вивчив шлях напам'ять, то був непогано знайомий. У крові пінився адреналін, в голові шуміло, але настрій був відмінним. Перестрибнувши стовбур поваленого дерева, що лежав упоперек стежини, кинувся трохи убік, обережно оминув кущі малини і зачаївся за невеликим сарайчиком. Тут стежинка робила петлю - хазяї однієї з ділянок завели собі качок і вирили для них невелике озерце на межі земельної ділянки і очеретяних заростей. Вдалині, на стежинці, почулося хрипке хекання гонитви, дві тіні невпевнено намагалися бігти в темряві по незнайомій місцевості. Почувся гучний вигук, потім потік відбірних матюгів по черзі з тужливими підвиваннями. «Стовбур знайшли», - подумки задоволено відзначив Маханко. Через десяток секунд вже інший голос видав в тишу аналогічний набір слів, відразу ж після гучного сплеску. Обидва голоси почали віртуозно дуетом виводити пісню на «місцевому діалекті, що не піддається перекладу», як говорилося в одній з сцен фільму «Діамантова рука». «Після Костікового «альо, шеф, це Льолік…» прям рімейк якийсь виходить», - посміхнувся Гришка, швидко зникаючи з місця подій. Вийшовши на стежину, яка йшла по берегу перед огорожами дачних ділянок, мить подумав і тінню майнув назад, у бік «своєї» дачі. Голоси не припиняли істерично кричати, але з місця не рухалися, на сусідніх дачних ділянках спалахнули ліхтарики і почали обнишпорювати променями місце порушення спокою. «Відмінно, їх ще і ліхтариками зараз засліплять - взагалі не до мене буде», - за хвилину Маханко, заспокоєний цією думкою, швидко пробіг повз небезпечне місце. За три хвилини збочив від дач на стежинку уздовж берега тієї протоки, яка вела з Дніпра на озеро. Ще задвадцять метрів, відразу за величезним стовбуром верби, обережно розсунув густі гілки кущів і протиснувся в маленьку бухту-вимивину берега. Там спокійно лежав, до половини на піску, моторний човен, надійно укритий з боку води навислими гілками кущів і старої верби. М'яко і безшумно відштовхнувшись веслом, Григорій Михайлович Маханко розсунув гілки і, намагаючись не плескати під час обережних гребків, повільно поплив у бік Дніпра. Відійшовши на півсотні метрів, завів мотор і неспішно пішов вперед при світлі сильної фари на носі човна. Якби він міг бачити в темряві і чути на велику відстань, то зміг би насолодитися барвистою сценою під навісом, яка розгорнулася після вдалої втечі.

- Муфлоні вінтарогія, тупіє вінтарогія муфлоні, он же ж тєліфон мой паньос…, - розносився по окрузі голос Костіка, який сидів під навісом і притискав однією рукою до голови мокрий рушник, а в іншій тримав підкурену цигарку. Та вже наполовину зітліла, стовпчик білого попелу химерно зігнувся і готувався ось-ось впасти з-за крупно тремтячих рук. Сам Костік втупився скаженим поглядом у закляклих перед ним трьох вимазаних багнюкою оперів і, злегка погойдуючись, підвиваючим голосом кричав чи то на них, чи то сам на себе: - Та там же ж усє запісі на флєшкє. С нєфтєбази, с вамі, муфлонамі, з Іраклієм Ліанідичєм, уууу-уу, муфлоні-ііі. Шо ж ви мєсто нє правєрілі, сявкі? Он же всьо слішал, навєрнає, ууу-уууу, муфлоні. А єслі і не слішал - так в тєліфоні услішіт, ууу-уу. Ві панімаіті, шо ві папалі пад паравоз сталінскіх ріпрєсій? А, апєрюгі? І я папал чєрєз вас, му-уууфлоні-ііі. Нас жі закапають жівимі і здаровімі - і аткапиватся савсєм нє разрішат. Куда он мог уйті?

- На дачах ми його зараз не знайдемо - темно, потрібно чекати ранку. На протоці, що в Дніпро йде, я місцевих мужиків повартувати попросив, але… це через годину-дві буде, не раніше. Поки зберуться, те-се. На озеро він піти не міг - човни ніби всі на місці. Загалом, якщо ще не втік, то ми його з ранку дістанемо, - винувато докладав Краюха, немов на нараді в райвідділі. В принципі, ситуація мало відрізнялася від безлічі, що відбувалися раніше, за його службу. Потрібно трохи перечекати гнів начальства і показати, наче робив все, що міг. Або розповісти.

- А шо, самім в падлу біло протоку пєрєкрить? Мужиків вирішили паднапрячь? - Костік вимогливо дивився на трійцю, що стояла перед ним. – Автарітєтамі сібя пачуствавалі? Мужікі за вас ужє работают, атріцалово вінтарогоє? Можіт уже павязалі б зладєя, када б ві чухаліся пабістрєє? Муфлоні, ві ж нє на службі - ві ж сваю свабоду атрабатіваіті! Маглі б і пашустріть!

- Та не в цьому річ, Костік, усе ми розуміємо, - виправдовувався Краюха. - Там цей… і пасажиром вже не назвеш, він шланг паливний на нашій моторці вирвав і кудись викинув. А так ми би…

- Ми би, ви би, іх би, нас би… - зло перекривляв його Костік. - Тібє заріфмавать слово, шоб с тваімі «би» харашо савпало? Я магу… С аканчанієм на «лі». От напрімєр: вас нає...лі, - Костік видав народне визначення вдалих облудних дій однієї сторони конфлікту стосовно до іншої. - І правільна вас ...лі - савсєм нє жалка. От тока і міня вмєсті с вамі …лі, а єта ніпріятна і апасна. Карочє, муфлоні, нє буду вам аб’яснять шо пачьом, но завтра вся мєсная мусарня далжна зємлю ріть казірькамі ат парадніх кєпок. Дєнюшку я абєспечу па-полнаму разряду. Паднімайті сваіх блатніх стукачков - єслі пасажир на нєлєгалку мєтньотся, то і у ніх засвєтітся тоже можіт. Шоб завтра с утра у ніво асфальт пад нагами прагінался...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.