Глава 11. Танок квантів.

Більшість сучасних моралізаторів називають тягу до стадності - громадськими стосунками, знищення індивідуальності - правилами моралі, слабкість - співпереживанням і так далі. Врешті-решт, цим вони звужують і зменшують вимоги до сучасної людини, нівелюють відмінності між людьми, намагаються зробити усіх однаковими. Це було б добре з точки зору керованості суспільства, якби досягалося усвідомленим бажанням більшості підкорятися лідерові задля досягнення найкращого результату, а не страхом втратити його керівництво і підтримку сусідніх слабаків. Результат в обох випадках однаковий - і слабке і могутнє суспільство завжди підкоряється сильному індивідуумові, і завжди при цьому ненавидить його, лише причини будуть різними.

Сильна людина завжди індивідуаліст. Множині таких індивідуалістів найважче досягти згоди поміж собою, але їх союз найміцніший і найефективніший.

У коридорі школи селища Мирний було темно і тихо, наче в морозному зимовому лісі, незважаючи на сонячний літній ранок. Крізь шпарини між старими, розсохлими і перекошеними віконницями, які затуляли вікна першого поверху, на підлогу падали яскраві промені сонячного світла різної товщини. В них повільно рухалися порошинки, підняті з підлоги якоюсь невідомою силою. Вони крутилися в нерухомому повітрі, то ховаючись в густій тіні, то знову спалахуючи в сліпучих літніх променях.

Цього разу Григорій Михайлович Маханко не мав до дивного танцю ніякого стосунку, а невідомою силою, яка підняла порошинки в цей стомлюючий млосний політ, був звичайний слабкий рух повітря, виникаючий через різницю температур нагрітих сонцем і затінених ділянок підлоги шкільного коридора. Але спостерігав за танцем Григорій Михайлович так само уважно, як і вчора вранці на горищі шкільних майстерень. Так само в голові мляво ворушилися думки: «Ну і де цей дивний дід? Може здати мене вирішив? Хоча, навряд чи, не варто було тоді учора усі ці казки розповідати». Гришка відірвав погляд від замкової свердловини, в яку вже півгодини розглядав порожній коридор і обридлий танок маленьких порошинок, випрямився і вчергове окинув оком свій новий притулок. В порівнянні з горищем прогрес був дуже помітний.

Невеличка кімнатка без вікон приблизно два з половиною на три метри, стіна біля дверей обклеєна старими пожовклими газетами, на ній вішалка для одягу на двох старих цвяхах, скручена з товстого дроту. На вішалці висить брезентовий дощовик з іржавими плямами, під ним в кутку старе відро для сміття, залізний совок і віник. Чисто підметена дощата підлога, з витертою від фарби плямою від дверей до самої середини кімнатки. Низька, можна дотягнутися рукою, стеля з самотньою лампочкою без жодного абажура. Кухонний столик з однією зламаною ніжкою, скрученою дротом, поруч табурет і армійська тумбочка з карафою та двома гранчаками. Біля далекої стіни вузький тапчан, застелений витертою суконною ковдрою з штампом залізниці. Звичайна комірка сторожа, прибиральниці, чергової - кого завгодно з нижчого шкільного персоналу, вимушеного проводити на роботі багато часу.

Гришка ледь скривив пику, підійшов до тапчана, змахнув з ковдри невидимий пил і із задоволенням розтягнувся на повний зріст. Прикрив очі і спробував без емоцій оцінити вчорашню бесіду з дідом Гришою.

* * *

Увійшовши слідом за дивним старим до невеликої комірчини у кінці шкільного коридору, Гришка скуто застиг біля входу, оглядаючи приміщення. В повітрі ширяв тонкий аромат свіжого хліба і ще чогось невиразно знайомого. Дід, не звертаючи будь-якої уваги на спантеличеного гостя, поклав наган на стіл і, низько нахилившись до тумбочки, почав виставляти на кухонний столик різноманітні нехитрі харчі. Тарілка з тонко нарізаними скибочками сала і голівкою часнику, глиняна миска з помідорами та огірками, пів цеглинки чорного хліба, загорнутого в чистий рушник. Останньою була виставлена звичайна літрова банка з прозорою рідиною, закрита такою ж звичайною капроновою кришкою. Услід за нею з тумбочки на стіл перекочували обидві склянки і карафа. За весь час присутні не вимовили ані слова: дід був зайнятий, а Маханко просто не знав, що казати. Він спостерігав за рухами старого і переконувався, що розумно повівся, не спробувавши напасти біля майстерень. Дід аж ніяк не справляв враження людини, хоч якось залежної від власного віку, - навпаки, в рухах не було щонайменших натяків на фізичні негаразди, помітних навіть у тих літніх людей, які підтримують добру спортивну форму. «Старий волчара» - подумки виніс визначення Гришка. Нарешті дід закінчив приготування і всівся на тапчан, зробивши запрошуючий жест у бік табурета. Розташувалися з протилежних боків столу, уставленого наїдками. Вінчав пейзанський натюрморт наган, який лежав точнісінько посередині. Вхопивши косий погляд Григорія Михайловича, старий посміхнувся, крутнув наган боком на столі наче дзигу - той завертівся і зупинився дулом до нього.

- Ну, що ж, значиться мені першому і починати. - Дід посерйознішав і уважно подивився на співрозмовника. - Клич мене дідом Гришою, я тут шкільний сторож. Змалював тебе ще того вечора, як на горище видерся, а потім стрільба ця незрозуміла. Славіка застрелили. Подейкують менти пришлі, ніби ти, але не хвилюйся - я в це не вірю вже. Відчуваю - не така ти людина. Та й очі відводити гонитві я б без причини не став - є в тобі щось, але про це окремо. Вислухати тебе повинен, аби визначитися, що з тобою і з ними далі робити. Розмова у нас буде довга, але швидка - часу обмаль, тому спочатку перекусимо, а там і гойда, не відволікаючись.

Дід Гриша нарізав хліб великими скибами, налив по пів склянки з літрової банки і, не чекаючи гостя, рвучко перехилив склянку. Смачно захрускотів зубком часнику, потягнув пальцями пару шматів сала. Григорій Михайлович зглитнув, вдихнувши суміш запахів самогону, часнику і сала, та швиденько наслідував діям хазяїна. Самогон був добрячий, в міру міцний, без всіляких смердючих домішок, але все одно з легким запахом чогось знайомого. Маханко звик запивати і горілку і самогон, тому одразу ж налив собі в склянку води з карафи. Вона виявилася на прочуд прохолодною, з приємним освіжаючим присмаком і навіть трохи газованою - в носі залоскотало, а в голові легенько зашуміло. «Ого, а самогончик вставляє», - нейтрально констатував, продовжуючи налягати на їжу. Дід налив ще по одній, потім втретє і рішуче закрив банку. Хвилин за двадцять пізня вечеря була закінчена.

Гришка сидів ситий, злегка осоловілий, і намагався зміркувати чому в голові все ніби затягнено легким серпанком, а спати не хочеться зовсім. Хвилювання пішло, дід не викликав ніяких побоювань, але щось непевно здавалося неправильним. «Підсипав чогось у воду, гад старий», - спокійно подумав він. «Але ж і сам пив, а сидить наче огірочок». Гришка поглянув у бік діда і одразу ж звернув увагу на його яскраво-блакитні очі, що немов перехопили і не відпускали Гришчин погляд.

- Ну, синок, розповідай. - Дід відкинувся на тапчані. - Із самого початку розповідай, докладно. Тіки спочатку скажи, чому не спробував біля майстерень мене гуркнути і втекти?

Гришка здивовано подивився на діда, замислився і невпевнено відповів:

- Та не знаю навіть. Якось відчув, що не потрібно. Краще поговорити.

- Це та-а-ааак, - одночасно сумно та задоволено протягнув дід. - Людина зі зброєю любить, коли з нею розмовляють і це правильно. З озброєною людиною завжди потрібно розмовляти - аби розслабилася, відволіклася і тоді її можна легко вбити. Тому правильно ти відчув, правильно, - і я вірно відчув, що є в тобі… Ну, гаразд, це потім, а зараз розповідай, синок, розповідай.

Закінчивши коротенький людоїдський монолог з доброю посмішкою, старий підбадьорююче кивнув Маханко і розслаблено сперся спиною об стіну. Гришка розпочав з того самого ранку, коли отримав пропозицію про роботу. Дід майже не переривав, лише іноді охав та обурено прицокував язиком. Зрідка ставив уточнюючі питання, просив детальніше описати деякі моменти, і знову уважно слухав. Розповідати Маханко було на подив легко - слова в'язалися між собою, він не перескакував з теми на тему, згадував найдрібніші деталі і ніби наново переживав минулі події. І прикрашати нічого чомусь не хотілося - Гришка з деяким здивуванням, відсторонено усвідомлював, що зараз оцінює минуле з самим собою зовсім по-іншому, ніж тиждень тому у сторожа Міхалича чи раніше, коли розповідав все Петровичу. Наприкінці дід трохи розпитав про сім'ю, про батьків, про діда з бабкою і замовк, щось обмірковуючи. Гришка чекав, лише наприкінці сповіді відчувши, як втомився за цей час.

- Так, синок, цікава історія у тебе, повчальна. Ментам я тебе не віддам, не хвилюйся, навіть допоможу, але... - Старий допитливо втупився в Маханко своїми яскраво-блакитними рентгенами. - Допомога моя може бути різною. Можу лише вивести за село - і згадуй, як звали. А можу життя твоє іншим зробити... зовсім іншим. Ти не либся, і не дивися на мене так, онучок. Дідусь з глузду не з'їхав, хоча ти і маєш право так вважати. Ковтни, ковтни з карафки, не бійся - не отруєна, і слухай. Але домовленість - слухаєш не перериваючи, яким би маренням почуте не здавалося, усі питання згодом. Домовились?

Гришка сидів в подиві роздумуючи, як дід прочитав його думки про отруєну воду, тому автоматично кивнув.

- Ну, що ж, тезко, слухай. Народився я в тисяча вісімсот дев'яносто п'ятому році в Мелітополі, в родині адвоката. Так! Внучок! Стоп! Я ж просив - усі питання потім, не переривай! - Присадив дід Гришку, який стрепенувся при цих словах. - Так от, продовжимо. Мати моя, Оксана, була з роду спадкових знахарок, які жили з покоління в покоління на хуторі неподалік цих місць. Як, звідки вони тут з'явилися і коли - ніхто не знав або не пам'ятав, в усякому разі бабка моя казала: «завжди тут були». Всі навкруги хутір знахарський знали, мешканок боялися, але поважали. Лікували вони людей, добре лікували, поради давали, як краще справу зробити, кому вірити, а кому ні. Переляк, порчу знімали, загалом ще багато хвороб. Народжувалися в родині самі дівчатка, чоловиків не було, хоч розумом, красою, та і майном ніхто хазяйок хутора не скривдив. Певно, не потрібні їм мужики в господарстві були, а лише для продовження роду. Знали ці жінки коли і з ким потрібно лягти, щоб потрібний результат був. Запитував я, як таке можливе, але бабка завжди відповідала однаково: «воно тобі потрібно? це наше, жіноче». Була завжди на хуторі мати, старша, а біля неї одна чи декілька дочок, як коли траплялося. Так і жили, жіночим колективом, не сумували - за послуги їм дякували щедро, то не голодували і не бідували. Дочки у матері науку переймали, допомагали у всьому, але наприкінці залишалася з нею завжди лише одна, найкраща - інші у світ йшли і ніхто про них нічого на хуторі більше не чув. Так було здавна заведено.

Мати моя, Оксана, була кращою і повинна була стати спадкоємицею бабки моєї, Мотрі, але часи були вже не ті, багато що у світі змінилося, багато що з міських спокус до хутора знахарського доходило і з пантелику збивало. Загалом, не захотіла Оксана собі долі знахарської, не захотіла усе життя на хуторі прожити, дочок від різних мужиків виховуючи - і подалася в місто наперекір матері. Там пішла в лікарню медсестрою працювати, добре виходило у неї, адже нікуди не поділася бабкина школа. Курси медичні закінчила, доктори у лікарні її поважали, радилися. По театрах ходити стала, в магазинах модних бувати - сподобалося молодій знахарці таке життя, не порівняти зтим, що на хуторі степовому було. Красунею була, розумна, в собі упевнена - від залицяльників відбою не було. Може і уміннями своїми користувалася - хто знає. І познайомилася вона одного разу з молодим красенем-адвокатом - наче іскра між ними стрельнула: вже за два місяці згоду дала і не відкладаючи оголосив той своїм рідним про заручини. Дуже родичі не задоволені були, не хотіли цього шлюбу. І походження нареченої незрозуміле згадали, і чутки про сім'ю знахарок розкопали, але відрадити нареченого не спромоглися. Весілля відгуляли, зажили молоді власним домом, любили одне одного, а за два роки і я на світ білий з’явився, хлопчик. Мабуть не тим, не потрібним, за знахарськими поняттями, адвокат мужиком був, якщо не дівчинка народилася, лишень це потім, пізніше виявилося. Мати повністю моїм вихованням і господарством зайнялася - все як в її роду і належить, хоча я і не дівчинкою був. Постійно якісь обряди зі мною проводила, могла рано вранці повезти на прольотці в степ світанок зустрічати або взимку в снігу голого викупати. Трави, лише їй відомі збирала, і в їжу додавала. Татко сміявся, над нею жартував і від пліток всяких відмахувався.

Але вже за три роки після мого народження в молодій родині проблеми почалися, я сам цього звичайно не пам'ятаю, як і усе інше, це вже бабка розповідала - вона за життям дочки стежила, хоча зустрітися і не намагалася. Хто зна, може рідні адвоката допекли, може такою людиною був непутящою, а може мати моя занадто багато батьку дозволяла, не отримавши від бабки науки сімейної. Причини справжньої ніхто не знає, але повадився татко до гречки стрибати, спочатку тихенько, з побоюванням, а потім і особливо не ховаючись. Шепотіли матінці на вушко плітки сороміцьки, але та не вірила, думала неможливо таке, аби хтось від неї, спадкової знахарки, сам пішов. І ось, коли мені було років п'ять, усе це і сталося - повернулася матуся звідкиля несподівано і застукала татка прямісінько у нас в будинку із стенографісткою повітового суду, п'яних, в чому мати народила, та ще і в подружньому ліжку. Подейкували потім, наче татко спробував нахабніти, докоряв, що з сміття матусю витягнув і щось інше в цьому дусі, а вона від того розсердилася сильно. Не знаю, думаю брешуть, ніхто не міг знати, що там сталося, а хто знав - той мовчав би.

Але розсердилася матінка справді сильно, дуже сильно. Про цю історію довго ще писали, та і в самому місті навіть легенда була про антихристів, якими матуся нібито керувала, і яким чоловіка свого для жертвопринесення віддала. Загалом, знайшли татка в його ж будинку увечері, але по частинах: голова на блюді срібному у вітальні, нирки і печінка на ганку, хазяйство його чоловіче на самий кінець щогли флюгера насаджено - був він у нас у вигляді вітрильника бляшаного, я вже потім бачив, коли хлопчаком в місто з бабкою приїжджав. Тіло в підвалі валялося, наче тушка свині оброблене, а серце так і не знайшли. Казали, що з'їла його матуся. І навколо усіх цих частин таткових, та на стінах в кімнатах будинку кров'ю креслення різні і символи виписані. Коханка його живою залишилася, але дізнатися у неї так нічого і не спромоглися – бідна стенографістка, як була голяка, так і забилася під ліжко, а коли витягнули звідти, то лише мукала, паскудила під себе безперервно і нікого не впізнавала. А матінка моя зникла безслідно. Мене самого спочатку родичі батька забрали, але ненадовго: відмовилися від байстрюка, сказали, не його я син і очі яскраво-блакитні тому підтвердженням висунули. Запроторили мене в притулок сирітський, державний. Як там жити було, зовсім не пам'ятаю – не минув й місяць, як привели на опікунську раду і передали міцній жінці, сказавши, що це моя рідна бабка Мотря, і що надалі у неї житиму.

Так і мешкав на хуторі бабчиному до вісімнадцяти рочків: добре жив, спокійно, це вже пізніше зрозумів, коли світ широкий та суворий побачив. Бабця мені особливо роботою і вихованням не дошкуляла, зростав вільним птахом, перекотиполем. Окрім невеликого господарства з курей і двох-трьох кіз, турбот не було - все що треба для життя бабці і так приносили, у вдячність за послуги. Навчанням знахарським вона теж не дошкуляла, після того, як в сім років провела зі мною якісь ритуали, трав'яними відварами поїла, шепотіла щось, але потім розчаровано сплюнула і виголосила, що «ти до справи нашої слабо здатний і дуже тугий». Хоча нескладним намовкам навчила і якщо мені що цікавим в її знахарстві здавалося - розповідала не приховуючи. Читати, рахувати і писати теж у неї вивчився, хоча потім і ходив до школи в сусідське село. Хлопцем я ріс нормальним, хоча трохи відлюдькуватим - спробуйте влітку в дитинстві побігати туди-назад п'ять кілометрів, щоб з сільськими дітьми пограти, а про зиму і не кажу. Коли підріс, стало трохи легше, часу у мене вільного було більше, ніж у інших, тому вільний був його витрачати на дорогу скільки завгодно. У селі «Мотриного байстрюка» не сторонилися, бабку поважали, хоча деякі косі погляди і були. До шістнадцяти років я виріс в міцного високого хлопчину, недурного, красивого і без особливих турбот в житті, як і без особливих ілюзій. Бабчине ремесло від ілюзій геть позбавляло, втім, воно ж позбавляло і від турбот. Спостерігаючи життя з різних сторін, не дивувався ні з людських вад, ні з чеснот - усе це мене начебто як не торкалося. Про життя подальше особливо не замислювався - молодий, здоровий, чого голову сушити. Деякий час турбували сільські дівчата, які ніяк не хотіли ближче спілкуватися з нехристем, але бабка переговорила з сільським батюшкою, з яким, до речі, знаходилася в чудових стосунках, і мене похрестили у віці шістнадцяти років. Все налагодилося і став іноді залишатися в селі: коли наймаючись на різні роботи, а коли просто так, якщо було у кого або з ким. Особливої потреби заробляти у мене не було - бабчиного заробітку вистачало б і на п'ятьох, але сидіти з нею на хуторі було нудно, тягнуло до людей та світ подивитися. Ще за два роки оголосив бабці, що йду жити до мірошника, де найнявся в працівники і дочці якого, веселій чорноокій Варварі, було цілком наплювати на моє знахарське походження. Ну, як відомо, мірошники спрадавна з бісами водяться, то ми з нею були наче два чоботи - пара.

Справа упевнено просувалася до весілля, я вже досконало знав і сам млин, і мірошникову дочку, до бабки забігав раз на місяць, заносив гостинців, справлявся про здоров'я. Несподівано вибухнула війна і весілля було відсунуто на невизначений термін - мене могли забрати в солдати й мірошник засумнівався. Як завжди, бабка все швидко владнала - через когось зі своїх вдячних пацієнтів вирішила питання з урядником і я отримав білий квиток. Хто там з ким воює, мене взагалі не турбувало, а ось мірошникова дочка знов почала посміхатися. Так проминуло ще пару місяців, поки одного дня мене щось немов почало тягнути до бабки, прям все з рук валилося. Занепокоєння накочувало хвилями, я намагався його відігнати, але за десяток хвилин все знову поверталося. Переодягнувся, попередив мірошника і рвонув навпростець степом. Підбігаю до хутора, захекався, піт по спині струмками, назустріч мені прольотка міська, красива, лакована, на ресорному ходу. На бігу глянув - порожня, значить, гість якийсь у бабки залишився. Особливо це мене не здивувало - до неї часто з міста пани-господа приїжджали, коли доктори інститутські у безвихідь зі своїм лікуванням заходили. Не скажу, що бабка усіх на ноги ставила, але багатьох, тому різні люди до неї їздили, різної віри і різних статків. Дивлюся навколо - ніби все на місці, все спокійно, а тягне надалі все сильніше. Перевів подих, заспокоївся і в хату заходжу, чую тиху розмову у світлиці, потім замовкли - значить мене почули, доведеться увійти і привітатися.

Увійшов - в кімнаті за столом моя бабка, Мотря, і якась пані міська, видно з багачок. Сукня чорна з мереживами, тканина дуже дорога, черевички лакові шкіряні, я таких і в Мелітополі не бачив. Біля ніг саквояж дорожній, теж шкіряний, новий - запах ще не вивітрився. Руки у пані рукавички лайкові стискають, а на пальцях тонких, доглянутих, персні з каменями і камені ті - не фальшивка якась, а як там є справжнісінькі. Я це вльот визначив, бо бабка навчила, коли ритуали знахарські намагалася проводити і ремесло втовкмачити - у неї теж декілька каменів було для справ чародійських. Навчитися я небагато чому зміг, проте камені розрізняв швидко і без помилок, немов відчував їх. Сидить пані і на мене дивиться, очиці величезні, чорні. А мене, як увійшов, так одразу і попустило, навіть і не зрозумію, чого біг-то. Зайшов, привітався і вже йти зібрався, як пані ця в спину і каже:

- Стривай, Гришо, не йди! Це я тебе покликала! - А голос так тремтить у неї, дивлюся - наче заплаче зараз.

Мовчу і погляд з неї на бабку скошую, а та теж мовчить, немов води до рота набрала і теж широкими очима на мене дивиться. Я у бабки різних людей бачив, які з різними пропозиціями підкочувалися. І від злодіїв пропозиції були, і від панів бомбістів заходили, і поліціянт наш теж частим гостем був, але з цим найпростіше було - сам він з місцевих і боявся бабку більше царя-батечка. Загалом, знала стара Мотря, як з людьми розмовляти і у будинку власному нікому влади не давала, а тут сидить і мовчить, немов сама в гостях.

- Сідай, поговорити нам потрібно. Сильно поговорити. - Пані продовжує, не дивлячись на бабку Мотрю.

Я чекаю, не знаю чого робити і тут бабка теж промовляє, стомлено так:

- Ти сідай Гриша, сідай. Не бійся, поганого ніхто тобі тут не зробить.

Помовчала трохи, губи стиснула, на гостю скоса глянула і ляснула, немов мішок з борошном мені на голову в млині впав:

- Матінка це твоя, дочка моя… Бачиш, через скільки років з'явилася. Й звістка у неї тривожна, недобра.

Я, як стояв, так і сів одразу, а пані ця на бабку суворо так глянула і відповідає:

- Немає вже нині Оксани тієї, яку ти, мама Мотря, знала, зовсім немає... була, але вийшла уся. Тому клич Мінцловою Ганною Рудольфівною{ Мінцлова Г.Р. - відома російська перекладачка, діяч теософського і розенкрейцерського рухів. Безслідно зникла після 1910 р., з чуток вступила в закритий містичний орден (в якості можливого її притулку називався, зокрема, деякий «католицький монастир, що знаходиться на заході, пов'язаний з розенкрейцерами»).} - так мене зараз люди в Санкт-Петербурзі знають. Але борг Оксанчин перед сином її визнаю і спокутувати хочу. Сідай, Гриша.

Довго ми розмовляли, до самого вечора. Спочатку соромився я, звикнути не міг, а потім якось саме склалося. Мати розпитувала про життя моє, про інтереси, про дочку мірошникову. Бабка про марні спроби навчити мене ремеслу розповіла. Потім мати розповіла, як після зради татка ритуал над ним провела страшний і сили її знахарські дуже примножилися. Як поневірялася по країні і світу, знання старі збираючи, поки не знайшла в Петербурзі однодумців, які підтримали її і нове ім'я дали.

- Багато що я відтоді дізналася, багато що вивчила і зрозуміла таке, що тобі, мама Мотря, і не снилося. Є сили і люди набагато досвідченіші, ніж ти, і я у них не на останньому рахунку. - Пані-мама якось поблажливо подивилася на бабку, а та і не заперечувала - мабуть відчула доньчину нову справжню силу. - Багато у світі вчень різних, подібних до нашого, багато що вони втратили, але багато що і залишилося. Більшість з них вивчала прискіпливо, від кожного по дрібці узяла, а іноді і не по одній. Але не про це мова зараз. Дізналася я, Гриша, не запитуй як, що погане з тобою має відбутися, дуже погане. Загинути можеш, навіть, напевно загинеш у ближні три-чотири роки.

Матуся замовкла і вичікувально втупилася на мене. Я теж мовчав, чекав.

- Їдь зі мною, синок, я тебе уберегти якось вже зможу! - А очі у матусі наче два озера чорних - потонути можна без пам'яті, але на мене взагалі не діють. Погляд соває з мене на бабку, немов підтримки у той просить. І тут щось як розбурхалося усередині - відповів матусі ввічливо, але непохитно: і про вигляд її міський, і що про нього думаю, і думки про життя своє, зокрема, і про світ великий, загалом. Коротше відмовився, ввічливо, але твердо.

- Що ж, неволити тебе не буду. - Матуся, на подив, мене зовсім не вмовляла, лише з бабкою поглядами перекинулася і на обличчя строгіше стала. - Я власну матір не слухала, тому і з тебе вимагати не можу. Але залишити це так, теж не хочу - тому вирішила я... ми вирішили, з бабкою Мотрею, що потрібно ритуал нам всім особливий провести, зміцнюючий. Сили тобі конче знадобляться у найближчі роки, і сили чималі. Сили ці у мене є і я ними поділюся. Тут не заперечуй - мені не віриш, бабку послухай. Потрібно це зробити і можливості для цього у нас є... навіть мати моя не знає, як можна використати те, що поколіннями у нас в роду передається.

Бабка мовчала, але слова упоперек дочки не вставляла і це страхало найбільше. Відпустили мене відпочивати, до ритуалу готуватися, а самі теж часу не втрачали - бабка в схрон збігала, знаряддя знахарське принесла, і почали потроху свої таїнства. Ніч, наступний ранок і день спокійно минули, а надвечір гукнула мене бабця і пішли всі разом на Кам'яну могилу{ Кам'яна могила — невеликий ізольований масив піщанику, розмірами приблизно 240 на 160 метрів, що складається з великих кам'яних брил заввишки до 12 метрів. Має безліч гротів і порожнеч, прикрашених зображеннями (петрогліфами), які датуються від епохи пізнього палеоліту до середньовіччя (від XXIV — XXII віків до н.е. до X — XII віків н.е.). Вважається найдавнішим у світі відомим культовим місцем.}.

Знав я це місце давно і добре, там бабка більшість ритуалів зі мною проводити раніше і намагалася. Та і я з місцевими хлопчаками не раз там все облазив. Узяли все, що матуся з бабкою за ніч наварили, і пішли неспішно. Дорога добре знайома - трохи степом, а потім повз Чортову горлянку, озерце маленьке, але глибиною метрів двадцять, і далі, між каменів. Прийшли до круга знахарського, з брил різних складеного, я сиджу, дивлюся зачудовано, наче дурень, а бабка з матусею на головному Камені зілля розставляють, малюнки різні наносять і мурчать собі під ніс щось. Комусь може і дивним усе це здалося б, але не мені, виховання було, як зараз кажуть, відповідне. Час від часу то бабка, то матуся з різних горщиків відсьорбують і мене не забувають - то чаєм солодким почастують, то рідини якоїсь мерзенної на ложечці кам'яній піднесуть. У мене від усього цього коктейлю свідомість ніби як роздвоїлася - сиджу і з боку себе бачу: смішний, збентежений хлопець, а навколо нього дві відьми втомлені. Так години зо дві минуло. Нарешті закінчили всі приготування, присіли хвилин на десять перепочити, а потім бабка і мовить:

- Ну, час... Зволікати не можна, зараз проміжок доби найсприятливіший. Роздягайтеся обоє і ось з цього горщика намазуйтеся. Особливо голову, груди, долоні, ступні і між ніг мастіть.

Послухали ми бабку і почали роздягатися. Хто може і посоромився б, але не ми, в чаклунстві виховані. Мазь в горщику дивна була, начебто холодна, але тілом одразу хвиля жару від неї пішла. Запах пряних трав в голову ударив і стало здаватися, ніби мазь ця в темряві світиться. Слабо, але виразно. Бабка тим часом за руки нас узяла, навколо Каменю провела, щось під ніс собі бурмочучи. Мене на камінь спиною поклала, а матусю зверху, обличчям до мене. Лоби наші торкалися, груди, животи, долоні, стегна і ступні. Між головами, долонями і ступнями бабка камені дорогоцінні поклала. Сама узяла ніж свій знахарський, руку собі надрізала, кров'ю камені змочила і ходить навколо нас, наспівує щось на мові незрозумілій. Дивлюся скоса, а ніж в бабчиній руці світитися почав. І взагалі, у мене в очах картинка стрибати почала: раз - все навкруги проткнули дивні лінії, два - і все назад, до звичайного вигляду. Камені між нами нагрілися, аж припікати почали, але непорушно лежу і зробити нічого не можу, навіть скрикнути - лише очі матусі бачу навпроти, величезні, глибокі і без зіниць. І раптом немов спалах перед очима - це бабка Тичок із скриньки вийняла. Тичок - це ніж знахарський, особливий, який в роду з незапам'ятних часів передавали і дуже цінували. Форми він був дивної, не як звичайний ніж: руків’я і лезо з’єднані у вигляді літери Т, де верхня перекладина – руків’я, а ніжка - лезо. Якщо в долоні затиснути, то лезо з кулака поміж пальцями стирчало, тому ним не різати, а колоти зручніше було. Хоча і лезо зовсім не тупе було. Зроблений Тичок був з дивного матеріалу, схожого на чорне скло, але не крихкого, і світло не відбивав, а нібито всмоктував. До того ж, увесь немов би відлитий з цього скла був, суцільно - місця кріплення леза до руків’я взагалі не розглянути було. Подряпати ножа нічим не можна було і я за життя своє не пам'ятаю, щоб бабка його хоч раз гострила. Так от, бабка Тичок із скриньки витягнула, а він світиться в руці, немов прожектор на паровозі, аж по очах різонуло. Ну, очі я примружив трохи, блимнув, а навколо весь світ змінився - замість звичайних каменів, бабки і іншого, якісь різнокольорові лінії переливаються. На місці бабки коло ясно-блакитне, з якого лінії виходять: деякі кільцем самі на себе замикаються, а деякі в бік йдуть, наче промені. На кінці однієї лінії яскрава зірка у вигляді дивної фігури геометричної, а усередині фігури цієї інші фігури вписані, менші, а усередині них ще фігури, ще дрібніші - і усі вони невловимо рухаються, змінюючи одна одну, спалахуючи яскравіше чи тьм’яніше. «Так от ти який, Тичок, під поглядом знахарським» - подумав я. Те, що знахарський зір у мене відкрився, одразу зрозумів, бабка в дитинстві допекла ритуалами своїми, аби це зробити, але так нічого і не вийшло. Проте, що повинен при цьому бачити, я добре запам'ятав. Далі дивлюся, а Камінь піді мною теж увесь різнокольоровими лініями і фігурами усіяний, проте вони немов неживі, тьмяні, і не рухається ними нічого. Вони немов зсередини Каменю проростають і все. На Камені дві плями яскравих у мотовинні ліній переплутаних - це я і матуся на мені. Як усе це бачу, на спині лежачи, не зрозуміло, та і не думав над цим тоді. Здогадався, що це ми з матусею, по п'яти червоним вогням в місцях, де між кінцівками бабка камені дорогоцінні поклала, там ще лінії мої та матусі між собою з'єднувалися і світло по них далі разом перетікало. Поки усе це міркував, немов уві сні, бабка навколо нас ходити почала по колу і пісню на мові дивній завивати. Тичок у неї в руці вже немов сонце, дивитися боляче, а в тих місцях, де між нами камені дорогоцінні лежать, там пекти почало нестерпно, немов мені руки і ноги в горн ковальський сунули. Бабка Мотря, пісню не перериваючи, бере Тичок і по черзі проштрикує мені та матусі долоні рук і ступні ніг наскрізь, ніби зшити хоче. Ось тут минулий біль прохолодою весняною здався, так навиворіт й викрутило усього. Здалося, наче усе тіло моє розчинилося в одному величезному язику полум'я, а потім немов назад збиратися починає - спочатку живіт, потім ноги, руки. Але збиратися починає неправильно, інакше, ніж було, чи інакше, ніж потрібно - і чому інакше або кому потрібно, я не розумію, але відчуваю напрочуд виразно. Лінії на Камені засвітилися в тих місцях, де кров наша з матусею тече, світло ними могутньо заструменіло і немов в Камінь всмокталося, сам Камінь теплим став і начебто трохи м'яким. І що дивно, поки тіло моє у вогні корчилося і, немов квасоля розсипана, різними купками збиралося, голова напрочуд холодною була. Знову блимнуло, і очі матусі супроти своїх побачив, вже нормальним зором, не знахарським. Дивляться вони на мене і все більше стають, а я немов падаю в них, наче до ями вночі. Падаю і падаю, а дна все немає та немає, і в голові все недовге життя проноситься - такі дрібниці згадуються, про які ще в дитинстві забулося. І тут падіння це немов сповільнилося, біль знову відчувати почав, ще сильніше, ніж раніше. Голова полум’ям охоплена, а очі самі по собі закритися хочуть. У погляді матусі занепокоєння і тривога виразні, а голос бабчин збиватися став і тремтіти. Раптом блимнула матуся і голос її прозвучав, тихий, хоча я ніякого руху не відчував під собою й ворушіння губ не бачив.

- Мама Мотря, роби як домовлялися, не чекай, інакше нам обом не вижити. Роби, мама, так і було задумано - обдурила я тебе, але так потрібно було. Роби-иии…

Бабка застигла біля голів наших, немов статуя, потім заволала тонко і Тичок прямісінько в потилицю матусі увігнала. Мені здалося навіть, що і мого лоба кінчиком пробила, але одразу ж в голові спалах яскравий і більше не пам'ятаю нічого.

Опритомнів я у бабчиній хаті, лежу в усьому чистому і жерти хочу, неначе з дитинства недоїдав. З ліжка зіскочив і до столу, а там на п'ятьох приготовано. Сиджу, давлюся, молоком запиваю, слина на стіл крапає, а в голові думки виринають про вчорашнє, і не можу зрозуміти, чи то правда, чи примарилося. Тут кроки і бабка входить з двору, я глянув на неї і мало яйцем вареним не вдавився. Бабка і раніше виглядала непогано, ніякої немочі або невпевненості рухів не було, але все ж на свої шістдесят з гаком - зморшки на обличчі, спина сутула і шкіра на руках дрябла трохи. А зараз і п'ятдесят ніхто б не дав. Глянула на мене, приголомшеного, губи стисла і навпроти сіла, мовчки, - я лише після цих губ підібганих і повірив, що вона це. Її рух був, ні з ким не сплутаєш.

Посиділи так з хвилину, потім бабка сльозу з очей змахнула і запитує:

- Упізнав мене? Бачу, що упізнав. - Сама ж і відповіла. - Ось, як вийшло-то, Гришенька. Як матуся твоя, знову все по-своєму зробила, мене не слухаючи. Адже і була думка у мене, що не договорює щось - але куди вже було з нею тягатися, багато сили мала, дуже багато, а по звичаях наших вона мені старшою була, хоч і дочкою. Так от, Гриша, все, що змогла, Ксана тобі передала, а залишком її сили і мене омолодило. Я раніше про таке лише від своєї бабки чула, а вже вона - так від своєї, напевно. По правді, що бабка, що я, все це за казки вважали, а бач як обернулося. Тепер вже нічого не поробиш: вийшло, як вийшло - нам залишається сумлінно волю Ксанкіну виконати, щоб не даремно все минулося.

- Так це що, не кінець ще? - Я перелякано дивився на бабу Мотрю. - Я таке більше не витримаю і не згоден.

Бабка, мовчки, подивилася на мене, і стомлено махнула рукою, перериваючи схвильоване парубоче белькотіння.

- Таке і не потрібно, заспокойся. Тиждень відлежишся, сили відновиш і по-новому з тобою наукою нашою займемося. Повинно все вийти після ритуалу.

- А вона… де? - Поставив питання, що мучило, як отямився. - Поховали?

- Ні. - Бабка похмуро насупилася, знову пожувала губами і продовжила, перемежаючи мову частими паузами. - А нема чого ховати-то було. Я як Тичок їй... Загалом, як наказ її виконала і вас між собою до кінця замкнула, так і свідомість втратила від хвилі сили, яка мене переповнила. Опритомніла - ти на Камені лежиш, очі закриті, дихання рівне, немов спиш і нікого навкруги, ні порошинки. Почекала годинку і будити тебе почала, але не змогла. Вірніше, змогла, але не до кінця - ти все чув, команди виконував, за мною йшов, але очей не розплющуючи, як дурник пришелепуватий. Так, за руку, тебе до хати і довела, обмила і на ліжко уклала. Сама вранці повернулася до Каменю, але ні сліду там не знайшла. Думаю, пішла вона… куди і як - не відаю, знаю лише, що не у нашому світі її нині шукати. Так от, Гришенька… Ти не злися на неї і на мене не злися... Ксанка рішення прийняла і виконала - це її воля. Ти три дні проспав. І зараз поїв, знову лягай - багато відпочити потрібно, дати час організму ритуал завершити. Так мати твоя звеліла ще до нього. Відпочинеш - будемо знову науку знахарську вивчати. Так теж вона звеліла, хоча і не вірила я, що у тебе сили з'являться.

* * *

Дід Гриша перервав розповідь і плеснув собі води з карафи. Випив, витер рот тильним боком долоні, усміхнувся у відповідь на недовірливий вираз, який міцно закріпився на обличчі Маханко, і продовжив:

* * *

- Прожив я у бабки ще три місяці, вчився, по господарству допомагав, знову вчився. Як матуся і обіцяла, сили знахарські у мене з'явилися, не дуже добрі, але для навчання достатні. На справжнього знахаря не тягнув, та і часу на навчання було замало, але дещо бабка Мотря в мене утовкмачила. Людей відчуваю добре, емоції їх, навіть найприхованіші, у деяких і думки читати можу, найпростіші. Можу погляд відвести або вселити щось нескладне. Це не гіпноз - інше, я після війни зустрічався з гіпнотизером одним кучерявим, так ані він мене, ані я його обдурити не змогли. Хвороби різні в людині чую, деякі, нескладні, лікувати можу, хоч і важко. Поріз невеликий за п'ять хвилин приберу, а з рани побільше кров зможу зупинити. Сили і здоров'я мені додалося рази в два більше, ніж звичайній людині належить. Швидше за більшість людей рухаюся і бачу далі, можу не спати три доби і непогано себе почувати. Пам'ять маю виняткову - якщо побачив що або почув, то вже не забуду довіку, хоча і не знаю зараз, добре це або погано. Ну, і багато ще по дрібниці.

Як минуло три місяці бабка сказала, що більше нічому навчити не зможе і потрібно мені з хутора з'їжджати, мовляв і це матуся перед ритуалом наказала. Йти не було куди, дочка мірошникова прибігала на хутір пару разів, але після ритуалу стала мені зовсім не цікава, чув в ній щось нехороше, і це моє ставлення, змінене, дівчина теж відчувала. Тому на другий місяць бігати до мене припинила. Пішов я в Мелітополь, там працював у різних людей доки не влаштувався учнем токаря на чавунний-мідно-ливарний і машинобудівний завод І. Д. Зафермана. Руки у мене були на місці, голова теж не порожня, та і бабкина наука дарма не минулася - за півроку був вже повноправним токарем з доброю зарплатнею. У місті мені подобалося - газети, журнали, магазини всякі, по вихідних ходив в сад «Вар'єте». Подивитися там було на що: концерти, гуляння, циркові виступи, спортивні змагання. Народу натовп, панночки з парасольками, сукні з мереживами, лимонад холодний - що ще хлопцю з хутора потрібно, тим більше, як гроші водяться? Але війна, звичайно, давалася взнаки - народ жив все гірше і гірше, а потім революція: спочатку Лютнева, потім Жовтнева. Революціонери по місту носяться, воду баламутять. Я в усій цій політиці участі не брав, на початку вісімнадцятого року пішов в Гуляй-поле і найнявся токарем до Кернера в майстерні - там мене і застала німецька окупація. Німці почали вигрібати все дочиста, народ взвив - спочатку-то усі сподівалися, що порядок прийде після панів і товарищів революціонерів, та помилилися. Організували ми невелику групу і почали тевтонцям життя псувати, як могли. Старшим у нас був Лев Голік{ Лев Голік (? - 30.11.1920) - Анархіст-комуніст (з 1917). У 1918 брав участь в терористичній групі, що боролася проти гетьмансько-германської влади. Приєднався до махновців у кінці 1918, з лютого 1919 беззмінний начальник контрозвідки бригади Н. І. Махно. Різко ворожий більшовикам. У жовтні-листопаді 1920 член штабу Кримської групи РПАУ, брав участь в переході через Сиваш. Загинув у бою з червоними при прориві махновців з оточення під Мелітополем.}, мій напарник-токар. Я сам в командири особливо не перся і вміння знахарські намагався не показувати, але Голік дещо знав і цінував мене дуже. Так ми і партизанили до кінця вісімнадцятого року, поки не влилися в армію Н.І.Махно. Саме тоді, на зборі партизанських загонів, він і був названий Батькою, хоча і до того був особа в тих місцях відома, сучасно кажучи, авторитетна. Дружок його, Василевський Гриша, розвідку організовував, ось ми і згодилися.

З ним я і воював до самого кінця громадянської. Вірніше, не стільки з Батькою, скільки з товаришем моїм Льовой Голіком, який різко пішов вгору по службі, ну, не без моєї допомоги. Хоча і з Батькою знайомий був теж дуже непогано, але намагався часто поряд з ним не миготіти, і не висовуватися. Я взагалі, після ритуалу матусиного, намагався особливо ніде не висовуватися - міцно в голову запали її слова про можливу швидку смерть. Воювати це не заважало, боягузом не був, але і на рожен даремно не ліз. Як час випав, то з'їздив до бабки Мотрі і зробив з її допомогою собі оберіг - камінь дорогоцінний, намовлений, який про небезпеки попереджав і кулю-шаблю трохи відвести міг. Дуже він мені в житті згодився, хоча бабка на його заговорювання сил стільки витратила, немов половину омолоджування позбулася, від матусі отриманого. Користуючись своїми немічними можливостями, я оберіг заряджав час від часу, а він мене зберігав… і до цього дня береже. Ну, й закрутилося життя моє степами усього півдня України. Кого ми тільки не рубали. Льова Голік до дев'ятнадцятого року начальником контррозвідки у Батьки став, а я у нього в помічниках. Цікава у нас там юрма склалася, всі з чудасіями, як на підбір, але один за одного горою стояли. Не було справи, яка нам би не по силах була. Батько знав про те, і користувався часто густо. Звідки, думаєш, пішли усі ці байки, як він в розвідку ходив, то бабою переодягнувшись, то офіцером, а ніхто упізнати не міг? Або про здібності його містичні? Ніби Батька з полонених будь-яку таємницю витягнути міг, і серед своїх теж будь-яку брехню бачив? Здогадуєшся? Отож. Читав я потім спогади дочки його. Накручено там, звичайно, без міри, але і правда теж є. Наприклад, як Батька з оточення виходив, вірніше, скільки разів{…скільки разів - Всього за період з 1918-го по 1921 рік Нестору Махно вдавалося виводити своїх бійців з оточення більше двохсот разів. Унікальний випадок у світовій військовій історії.}. Про те як - це лише я тобі розповісти зможу, але пізніше. Або ось, що куля його не брала{ …куля його не брала - за приблизними оцінками під Н.І.Махно за три роки було вбито більше півсотні коней, сам він був поранений дванадцять разів, три рази поранення вважалися на той час смертельними. Проти Махно було організовано сім замахів, усі з яких розкриті його контрозвідкою.} з-за амулета старовинного - теж вірно, хоч і не до кінця. Був у нього амулет, схожий на мій, - бабка постаралася на моє прохання, коли в дев'ятнадцятому Батьку до неї після поранення страшного возив. Припало тоді разом з Мотрею самому над ним ритуал проводити, але Нестора Івановича ми від смерті витягли. Амулет, звичайно, так собі працював - Батька все ж не нашого кола людина була, я сам заряджав, коли міг - але працював. Після цього він мене неабияк шанувати почав. Ні, він і раніше до мене добре ставився, все довідатися намагався, як усі ці фокуси вдаються. Особливо після того, як ми одно за іншим декілька замахів проти нього розкрили. Часто чіплявся, погрожував навіть, поки одного разу не набридло мені і не розповів правду - про бабку, про матір, про Камінь. Проте не повірив Батька, образився навіть - думав, глузую з нього, але потім попустило, звичайно, а вже як до бабки з'їздили, то взагалі. До себе в Чортову сотню звав, в особисту охорону, але не схотів я - різні люди там були, у більшості зовсім вже нестримні. Багато навколо нього незрозумілих для мене осіб крутилося, яких Батька слухав і поважав. Той самий тезко друга мого, Льовка Задов - начальник контррозвідки 1-го корпусу, а потім начальник особистої охорони батькиної - шахтар юзівський, сука більшовицька. Або Пєтєчка Аршинов, учитель його тюремний. Ніби і з ним вони, за ідею, але якось дуже слизькі, облудні - бачив я це, але Батькові не казав, розумів - не повірить. Та чого був вартий один лише Ілюха Гордєєв, якого чекісти на солодкого хлопчака малолітнього зловили, - адже всі це бачили, але Нестору сказати боялися. Та і сам Махно людиною складною був, неоднозначною. Ну, так часи такі тоді були, складні, і люди теж - такі ж складні, але цілісні, наче брили гранітні. Багато я в ті роки надивився, багато чого зрозумів, в землі і в крові руки забруднити довелося до ліктів самих, але не лютував без причини і словами красивими не прикривався, як деякі.

Загалом, з Льовою Голіком пройшов я громадянську до кінця, майже до кінця. У двадцятому, саме перед тим, як Льова в Крим пішов, у черговий раз дупу комисариків червонопузих з лайна витягати, закрутився у мене роман з товаришкою Ельзою{ Ельза Грутман - (? - 1921). Анархіст. Член Конфедерації Анархістів України «Набат». Співробітник культпросвітвідділу Революційної Повстанської Армії України з 1919. У травні 1921 завербована ЧК, отримала завдання убити Н. І. Махно. Викрита контррозвідкою РПАУ і розстріляна.} з агіткульту армії. Ох, яка баба була, яка баба... Усю мою передбачливість знахарську на кореню випалила, нічого поряд з нею не відчував, зовсім. Красуня, до роту паліця не клади, будь-який революційний момент могла по купках розкласти і, що важливо, нічого жіночого не цуралася, та усі потрібні для цього інструменти мала у найапетитнішому вигляді. Так мені голову закрутила, що хоч стріляйся… з-за неї я з Льовою до Криму і не пішов, а так - може й вберіг би його. Червоні махновців обдурили вчергове, як і тоді, коли армія Батьки їх від розгрому Денікіним врятувала. Після того, як Перекоп узяли, посікли комісари усіх з кулеметів на відпочинку - мало кому піти вдалося і з півострова в степ вирватися. Хоча, ось Задов прорвався, сученя шахтарське, якимось дивом прорвався, і своїх вивів. Подейкували у нас, наче самі червоні й випустили, бо вже тоді на них працював, але доказів не було. І Голік прорвався, але затисли товарища мого із загоном під Мелітополем і все… пропав друг. Ельза разом зі мною горювала, заспокоювала мене, переконувала, що склав голову Голік за перемогу всесвітньої анархії. До чого тут перемога анархії до підступної зради червоних, я не розумів, але з подругою не сперечався - її робота тонкі політичні речі пояснювати, а я так, солдат з селян. Незважаючи на різницю в освіті все у нас добре складалося до тієї пори, поки вона в полоні у червоних не побувала. Повернулася - і відчуваю, боятися мене стала, дуже боятися. Адже подрузі про походження своє знахарське і здатності не розповідав нічого зайвого. Але серед ядра батькового про нашу групу, вірніше, Льови Голіка, і так забагато чудернацьких пліток ходило. Загалом, зітнулася любов моя чиста лобом з моєю ж натурою знахарською: ніби все як раніше, охи-вздохи натуральні, штани перемо-латаємо, а фон знахарський геть іншій. Навіть коли вночі стогне вона піді мною - і тоді відчуваю, що не так… не по-справжньому. Спочатку думав, згвалтували бабу комісари чортові, а відкритися мені соромиться - почав випитувати помалу, тихо так, обережно, щоб не скривдити випадково. І помітив, що в розпитуваннях тих лагідних не цієї теми любка моя уникає, а коли про Батьку розмова ведеться. Відверто чорними сполохами сяє в знахарському зорі. Почав я на неї тиснути обережненько, а Ельза у відповідь несподівано агітувати починає: мовляв, не революційний товариш наш Батька зовсім, ідею розуміє хибно, момент не січе і всяка інша їхня лобода партєйна. Сумніви у мене одразу нехороші виникли. Але довго їм ходу не давав, вагався. Поки після чергової дивної розмови, нарешті, не наважився. До ранку не спав, роздумував, а як піднялися, поснідали, то й кажу їй: «Сонечко моє, Ельза, я нічого не чув, а ти нічого не говорила. Але зв’язкового твого до червоних здати зобов'язана швиденько, його розкриття на власні здібності спишу - ніхто не здивується й на тебе не подумає. І з цих пір ніяких вибриків без мого дозволу, або…» Начебто і не наївним хлопчаком вже був, а як проколовся... думав, що стосунки наші сильніше за переляк тваринний виявляться. Чи може натура моя знахарська у її напрямі неякісно працювала, засліпла, не знаю, - тому увесь барабан мені в спину Ельза випустила, але не врахувала і вдачу знахарську й амулет бабчин. У голові туман стелеться, кола перед очима, то чорні, то рожеві, але озирнувся і Ельзі грайливо пальчиком погрозив, мовляв, пустуєш подруга - вона гикнула, очі підкотила і непритомна гепнулася. Ну, і я поряд з нею теж... Знайшли нас за годину, обох зв'язали і допитали, коли опритомніли. Батька особисто допитував, дуже вже його вразило, що мене хтось підстрелити спромігся. Ну, так амулет допомагає, але не всемогутній - ліва легеня: дві кулі навиліт, ще плече, рука, бік. Але могло бути і гірше. Розповів я підозри свої, а тут і Ельзу привели – вона, як мене живого побачила, так знову мало свідомість не втратила. Дали подрузі самогонки пів склянки і пішла курва виспівувати, як «товаріш Юзєф»{ Товаріш Юзєф - позивний Ф.Э.Дзержинского.} її в Александрівську захопив і доручення дав Батьку убити, як від Херсона під приглядом червоних пробиралася і усе інше. Найбільше від курвиної розповіді, як не дивно, не я засмутився, а сам Батька. Він з «товаришем Юзефом» у Бутирці дружбу водив і до карцеру за неслухняність обидва неодноразово потрапляли. Ельзу Батька шльопнув власноруч, мені наган свій подарував у подяку, ось він перед тобою на столі лежить, а сам пиячив після цього три дні безпробудно. Напевно після цього випадку щось зламалося всередині Нестора Івановича або рішення прийняв остаточне, важке. Я хоч і вижив, але стан був дуже паршивий. Мені б відлежатися в лікарні місяць чи два, відклигати добряче, але де там - червоні ганяли нас степами, наче лисиць. Одного дня узяв Батько мене на свою тачанку, з собою ще двох бійців і подалися ми на хутір, до бабки Мотрі. Сам він на коні давно вже не їздив - відколи кулею ступню розтрощило. Швидко їхали, недовго прощалися - у бабки Нестор Іванич мене і залишив, а наостанок доручення дав, важливе. Казну власну мені на збереження передав. І не те золотко, що у банках брали і яким потім сучонок Льова Задов життя собі у комісарів викупив, а камені і коштовності, які Батька в двох валізках особисто возив. У загін Батька вже наодинці повернувся, де два супроводжуючих поділися і куди їздив - ніхто так і не дізнався. За місяць після цього він із загоном в Румунію пішов. Льова Задов потім мене через своїх людей довго шукав, аж до тридцять восьмого року, коли шльопнули, стерво, більшовички - знав він про казну ту батькіну.

Ось так і закінчилася моя громадянська війна. Бабка онука вчергове намагалася виходжувати, але погано складалося - дуже вже сильно любка моя, Ельза, шкуру попсувала. Ось тоді, в другий раз, зі мною бабка ритуал і провела. Джерелом комісарік став з прийшлих, вдивовиж поганий чоловічок. Хлопчина молоденький, чи то з Пензи, чи то з-під Саратова, не пам'ятаю вже місць цих темних, берендєйських. Миршавий, наче ципля-трьоденка, шия синюшна з коміру червоної шкірянки, як тростина стирчить і очі банькаті. Унадився комісарік до бабки з лекціями про світле майбутнє заходити. І не так, щоб прочитав лекцію та поїхав - лякати стару почав і до співпраці схиляти, щоб, значить, підключила авторитет і силу знахарську на користь радянської влади, а комісарік, мовляв, її за це чіпати не буде. Довго бабка з цим неподобством мирилася, але несподівано мене привезли пораненого і одно до іншого склалося. Пам'ятаю, сидить бевзь червонодупий на подвір’ї, на травичці зеленій, калюжу під себе напрудив, а вдіяти не може нічого - лише очиськами блимає, а баба Мотря навколо мене квохче, милицю підставляє, щоб йти зручніше було. Так і дошкандибали до Каменю - я, на милиці, бабка з горщиками і комісарік в червоних шкіряних штанях, обгиджений, смердючий, але слухняний. Ритуал як по писаному пройшов, я оклигав за тиждень, а бабка знову молодкою стала. Тоді мені ще трохи сил знахарських додалося і сам ритуал добре запам'ятав. На другий тиждень випровадила мене стара і сказала, що в найближчі десять років ритуал ні вона, ні я проводити не зможемо - шкідливо це дуже. Тому, сказала, берегтися мені потрібно міцніше.

Ну, я і берігся. Більше п'яти років на одному місці не жив - Харків, Кременчук, Суми. З анархістами зв'язків не підтримував, та їх всіх до кінця тридцятих і перестріляли, а кого не постріляли, ті найголосніше радянську владу прославляли. Мені, з моїми здібностями, та з казною батьковою, жилося нескладно. На пригоди не тягнуло після громадянської - з лишком гострого перебрав. Тихо жив, мирно, читав багато, мистецтво знахарське намагався вивчати, та невдало - знань мало, а сил ще менше. Бабка допомогти вже не могла - стратили виродки червоні, за місяць після мого від'їзду розстріляли. Виказав хтось куди комісарік сновигав, а товариші розбиратися особливо не стали - притулили бабусю до стінки. Я це лише в двадцять сьомому дізнався, коли відвідати рідні місця наважився. Так і жив, одинаком, містами різними пурхаючи. Але казну батькову не привласнив, не думай. У тридцять другому їздив в Париж, бачив Нестора Івановича. Тоді це мені що до вітру сходити було: ні тобі сканерів, ні відбитків пальців - суцільна жива людина на кордонах, а як людину обдурити - я добре знав. Прийшов до Батьки, а він геть поганий, хворіє дуже. Хотів казну віддати, але він не узяв, наказав дочці пару цяцьок коштовних віддати, та й про все. Більше у Нестора Іванича зобов'язань ні перед ким не було - Пєтєчка Аршинов на той час остаточно скурвився, на повідку комісарському бігаючи, а князь Кропоткін помер давно{ … князь Кропоткін помер давно - Махно утримував сім'ю Кропоткіна до 1921 року (рік смерті П.Кропоткіна і відхід Н.Махно в Румунію.}. «Залиш цяцьки у себе Гриша!» - Сказав Батька. «Тобі вірю. Даремно вас тоді не слухав з Голіком, коли мене від союзу з червоними відводили, даремно. Але що ж зараз згадувати. Нехай у тебе будуть - вірю, не прогуляєш, а може коли і на справу сгодяться». На тому ми і попрощалися. Мені б Батьку на Камінь відвезти, та ритуал вчинити, але не провіз би крізь кордони. Сам би пройшов, а з ним разом - ні. Так і поїхав я назад з казною, знову по містах України стрибати.

Осінь сорок першого заскочила мене у Вінниці. Жив у однієї жінки гарної, спокійно жив, не виділявся - нейтралітету дотримувався. Окупацію зустрів теж спокійно - бачив вже німців і окупацію їхню теж бачив. Хоча ці, нацисти, зрозуміло, від тих, що в двадцяті роки були, неабияк відрізнялися. Але перетерпіти можна було б, якби не одно «але». Жінка моя єврейкою була і втрапила в одну з облав по дурості. І навіть це вирішити можна було б - узяв я з схованки кольє з камінчиками і пішов до поліцаїв, щоб Розу свою з в'язниці викупити. Але або йшов повільно, або день такий був нещасливий - стався тоді візит до Вінниці якоїсь шишки есесівської і наказали усіх затриманих осіб єврейської національності розстріляти… і розстріляли. Ось тут мій нейтралітет і закінчився, синку. За два тижні майже увесь комендантський взвод вирізав, вже до самого коменданта підбирався, як вийшли на мене підпільники місцеві. Як вирахували, не знаю, мабуть десь недобачив щось. Ну, то я вовчок степовий, до умов міських незвичний. Загалом, слово за слово, познайомилися, і запропонували вони разом працювати. Недовго подумав і погодився - все одно на меті у нас на той момент однакове було, а я людина все ж хоч і з певним досвідом, але ненавчена, а у підпільників яка не є, але організація. Зброя, до того ж, агентура. До кінця сорок другого працював я у червоних диверсантом, добре працював, до комендантського взводу ще два взводи одних лише офіцерів додав. Та і схеми Вервольфа{ Вервольф — «Вервольф» (нім. Werwolf, букв. вовк-перевертень, волколак) — одна із ставок Гітлера в роки Другої світової війни, розташована в 8 кілометрах на північ від міста Вінниця, біля селища міського типу Стрижавка. «Вервольф» діяв з 16 липня 1942 року до 15 березня 1944 року, потім входи у бункер були підірвані відступаючими німецькими військами. Окремі джерела стверджують, що внутрішні приміщення при цьому мало постраждали.} до Москви з моїх слів відправляли. У групі мене цінували, все визнати намагалися, як усе це вдається і чому на завдання обов'язково сам ходжу, але потім кинули. Може так і провоював би з підпільниками до звільнення від німців, але почалися пропозиції дивні: «А чи не хочете ви передислокуватися в партизанський загін і там людей навчити» або «Напишіть детально, як проходила така-ось ваша операція, нам для звіту в штаб потрібно». Наполохало це неабияк, далась взнаки школа махновська. А далі й зовсім приголомшили: «Вас запрошують до Москви, ордена вручати будуть. На протязі тижня літак за вами прилетить, тому з конспіративної квартири ні ногою». Ось тут і зрозумів, що зацікавилися мною чекісти щільно й завзято. Повороту цього рано чи пізно чекав - адже насправді, не може людині так таланити, як мені. Значить, хтось оті звіти прочитав і відповідні висновки зробив. Там, в звітах, все гладенько було, за винятком однієї дрібнички - занадто багато вдалих збігів… особисто для мене вдалих. Ці підпільники бурякові, які пороху дрібку нюхали, за чисту монету мої оповідки мали, а ось в Москві бач, знайшовся товариш серйозніше, з реальним бойовим досвідом - й одразу розбіжності відчув. Так фортунити мало або в казці, або якщо мені самі німці допомагали, тобто якщо я фашистький агент і веду якусь складну гру. Знаючи вдачу більшовичків людожерську, було зрозуміло, що в казку не повірять, і що летіти мені в Москву ніяк не можна. Тому пішов тихо, наче сіромаха степовий, з підпільниками не попрощавшись.

Весну сорок третього зустрів вже зв'язковим в референтурі південно-східного крайового проводу ОУН. Багатьох там знайомих із старих махновських часів зустрів, але їм не відкривався. Директиви проводу носив, донесення, людей водив, іноді особливо завзятих вражин прибирав, коли німецьких, коли червоних - різниці для мене не було. Згодилася тоді школа вінницького підпілля, непогані там люди були, хоч і з мізками лайном більшовицьким заполосканими. Так і мотався по завданнях проводу до самого сорок сьомого року, поки навесні не потрапив в засідку під Білою Церквою в селі Чмирівка. Як на мене чекісти вийшли, одному богові відомо, та ще тому, хто їм стуканув. На керівництво проводу не думав - їм це взагалі невигідно було, а більше мене ніхто не знав. Вважаю, проколовся десь. Прокинувся зрання від того, що амулет бабчин пече так, що аж шкіру підсмажує - його носив на шиї, як хрестик. Підхопився, босоніж до віконця прочовгав, подихав обережно, щоб відтануло, одним очком лише глянув, а ось вони, голуби червонопері, ланцюжком вулицею йдуть - хату оточувати збираються. Кинувся до ліжка, вальтер офіцерський потягнув з-під подушки - і до дверей. Трохи прочинив повільно, в шпарину дивлюся - купкою збилися і у старшого свого останні вказівки отримують. Той рукою енергійно махає - команди роздає, а пара з рота клубами догори у повітрі студеному, вранішньому. Ось першим і влігся спочити, коли я палити почав, за ним ще двоє - один наче лантух з картоплею звалився, а інший ногами засукав, по землі крутиться і кричить, наче гудок у пароплава. Інші людожерушки під тин пострибали і давай звідти хату з усіх стволів поливати. Ну, думаю, хвилин п'ять у мене є, поки настріляються. Стіни з саману, товсті, глиняні, - кулю нормально тримають, але голову пригинаю на всяк випадок. Одягнувся, взувся, арсенал свій смішний оцінив: вальтер з двома обоймами неповними - з таким на прорив не підеш. Сунувся до дальньої кімнати - там хазяйка з двома дітьми жила, дочка петлюрівця, загиблого ще в громадянську. Мати її до нашої справи залучила, часто я у них зупинявся. У віконце глянув - з-за дерев і огорож стволи рушниць стирчать, грамотно обклали, хлопчики криваві. Хазяйка сидить на ліжку, дітей до себе пригорнула і дивиться на мене очиськами величезними, мов би прощається. Тут стрільба з вулиці припинилася, хвилину тихо було, а потім голос такий осоружний в рупор мене умовляти почав, мовляв, здавайся, опір даремний, радянська влада врахує і пробачить - усе те бадилля гниле, яке зазвичай оточеним розповідають, якщо в атаку пряму на них йти не хочуть. Ще чогось там про помилування ляпнули і про те, щоб випустив хазяїв. Тут у мене надія і промайнула. Кивнув хазяйці, щоб дітей швидко одягала, сам вікно руків'ям вальтера розбив і кричу, не висовуючись, мовляв хазяїв випущу через двері, щоб комісаріки не переплутали і не стріляли. Випускай, відповідають, стріляти не будемо. Я швидко до хазяйки підскочив і одним торканням приспав, під ліжко засунув і ковдрою з головою укрив, нехай думають, що оглушив бабу, так питань до неї менше буде. Кожушок жінчин на плечі накинув, голову хусткой сірою пов'язав, на очі нижче насунув, згорбився, дітей руками до себе притиснув - і повільно виходжу з хати. А голова аж дзвенить від перенапруження - з такою силою навколо навіювання пускаю, наче чекісти лише перелякану бабу з двома дітьми бачать… з-за тину один висунувся, глянув на нас і рукою махає, мовляв, проходь швидше, а то зараз почнеться. Ну, я і пішов, кваплячись, але щоб увагу не сильно привертати. Вже метрів десять відійшли і тут меньшенький син хазяйки як розкричиться: «Хочу до мамочки, хочу до мамочки, давай повернемося». Увесь мій ілюзіон і розвіявся, а до перехрестя ще метрів п'ятнадцять. Старшого штовхнув до огорожі, кричу «Лягай і не висовуйся», а сам молодшенького підхопив і бігу, власним тілом затуляю. Розумію, що залиш його самого - малий не второпає нічого і саме під постріли стане. Позаду крики, стрільба почалася, а я жену щосили в черевичках тоненьких, міських по талому снігу. Пара метрів до повороту залишалася, коли мені в лівий бік прилетіло, наче лопатою гупнуло, але біжу, не зупиняюся. «Добре, що не в ногу» - гадаю. За ріг завернув, хлоп'я через тин перекинув і далі, до виходу з села. «Добіжу до річки, там по кризі - вона зараз крихка, підтала, за мною не сунуться». Думки в голові скачуть, лівий бік німіти починає, але темпу не зменшую. І так мені, синок, в той момент жити захотілося… Багато разів сам під смертю був, багато товаришів поховав - і розумів, що усяке статися може, від косої дівки ніхто в скрині не сховається. Але, ось саме в той весняний ранок на виході з села, жити хотілося чомусь дуже сильно, сильніше, ніж замолоду. На бігу спробував рану притиснути - не виходить. Кожушок хазяйчин скинув, ні до чого він наразі, хустку джгутом скрутив і навколо себе на ходу пов'язав, щоб рану у боці перекрити - ніби допомогло. Ось і край села, до річки руку простягни - вже скіс зривистого берега видно, а ззаду перші переслідувачі, найспритніші показалися і одразу ж постріли заплескали, кулі поруч посвистують. З берега стрімголов скотився, перед самою водою застиг - дивлюся, крига зовсім тонка, в деяких місцях вже плями мокрі розтяглися, значить, вже порепалася і вода проступає. А подітися ніде, ззаду волання все ближчі, праворуч мотор почувся - є машина у них, а від неї по землі розкислій і снігу талому ніяк не втечу. Сорочку рвонув на грудях, камінь оберега бабчиного в кулаці стиснув. «Допоможи, матуся, де ти зараз не є», - з цією думкою чкурнув до протилежного низького берега. Якщо добіжу - значить вискочив з халепи, найближчий міст в двох кілометрах, поки доїдуть, поки сюди дістануться - я вже у білоцерківському старому замку сховаюся, був там схрон, який провід ОУН використовував - вантаж залишити, переночувати або зв’язківця дочекатися. Потрібно було з самого початку там зупинятися, але ж ні - в хаті на перині спати захотілося. Мчу, а камінь та зір знахарський усі тріщини попереду підсвічують: де крига тонка - там червоним палахкотить, а де нормально все - там зеленуватим світиться. Позаду стрілянина не вщухає, дужче ніж біля хати була - чекісти теж не дурні, розуміють, що ще трохи і немає мене, випурхнула пташка. Кулемет заторохкотів, осоружно так, із злістю. Вже і середину річки пробіг, як знову прилетіло мені, цього разу знизу у спину, навиліт. Тут вже на ногах не утримався і з розмаху пузом по льоду поїхав. Не до оберега одразу стало і зір знахарський вимкнувся, як не було його. Лишень підхопився, пару кроків зробив, як під кригу шубовснув - одразу під воду з головою пішов, але однією рукою встиг за край зачепитися. Підтягнувся з останніх сил, обличчя над водою виставив, бульбашки криваві пускаю, а сам розумію, що вибратися нагору вже не зможу. Тут кулеметник, курва, пристрілюватися почав - черга зовсім близько пройшла, аж уламками криги мені лоб посікло. Течія швидка, тулуб і ноги увесь час під лід зносить, глянув назад-вперед і наважився. Після наступної черги пальці розтис і під лід пішов. Сподівався до млина допливти, якого метрах в ста нижче за течією побачив, і там якось сховатися. Пливу під льодом, однією рукою підгрібаю, а іншою оберіг стискаю – на одного нього уся надія, та на вдачу мою. І допоміг оберіг, сильно допоміг. Як починаю від правильного напряму відхилятися - він одразу ж нагрівається, повернуся на вірний курс - остигає. Як це у воді крижаній відчував, не знаю, але вивів він мене куди треба. Коли вже думав кригу довбешкою пробивати з-за задухи, то розгледів попереду пляму світлу. Рвонув з останніх сил - і тихо сплив біля колеса млинового, там ополонка на моє щастя вже трохи розтанула. Повітря носом втягую повільно і таким воно солодким здається - так би і пив не припиняючи. А в голові думка істерична б'ється: «Дихай-дихай, більше дихай, швидше…», але стримуюся. Під колесо обережно пірнув і з іншого боку виринув, там де воно від річки затуляє. Тут вже надихався досхочу. Чую, хвилини за три стрільба припинилася, кричать щось на березі, сперечаються, напевно вирішують шукати мене далі чи не потрібно. Замовкли, зрозуміло, по льоду весняному бігати дурників немає. Але люди чекісти настирні, тому на цей берег перевірити все одно поїдуть і вибиратися з-під колеса ще зарано. Але і у воді холодній довго не просидиш, кураж у мене закінчився, ноги замерзати почали, та і поранення теж даються взнаки. «Варто було бігати і під кригу пірнати, щоб у кінці біля берега замерзнути?» - сам собі дорікаю, а думка підказує, що млин мало зовні відрізняється, від того, де замолоду довелося працювати. «Десь тут за колесом віконце має бути для обслуговування, хоч би не дуже високо над водою і не забито на зиму». Трохи на колесі підтягнувся, дивлюся - і справді, є. Смикнув на себе раз-другий - замкнуто, штовхнув як міг сильно - те ж саме. Рукою учепився за дошку-ручку, упоперек на люк прибиту, і мерзну помалу. Потім здогадався той люк убік зрушити - з третього разу пішов помалу. У віконце вужем заліз, за собою закрив і в самому низу млина виявився - темно, холодно, сиро. Обережно вище вибрався, в сухий підвал, там вздовж стін порожні скрині дерев'яні в які борошно після помелу зсипають. Одну відкрив - сухо, трохи запорошено. Як міг дірки в тілі обривками сорочки заткнув, щоб кров'ю не спливти, в скриню впав і знепритомнів.

Валявся у тому млині більше двох тижнів - це те, що пам'ятав, а скільки без пам'яті лежав - того і не знаю. Може і шукали мене, але не знайшли, а може, вирішили, що потонув. По скринях залишки борошна відскрібав і ковтав повільно, поїв і одразу спати - так усі два тижні. Поранення мої піджили, знайшов нагорі якийсь кожушок старий, ганчірками рваними ноги обмотав і в одну з ночей дістався до схрона під старим білоцерківським замком, - знав, що там одяг і їжа були сховані про всяк випадок. Там ще тиждень відлежувався, від'їдався. Ось так закінчилася моя друга війна, внучок.

* * *

Дід Гриша замовк, оцінючи дивлячись на Григорія Михайловича своїми блакитними рентгенами. Маханко сидів і відчайдушно боровся зі сном. Незважаючи на три дні на горищі, коли окрім як спати, робити було взагалі нема чого, сьогодні він так вимотався і перенервував з-за зустрічі з дідом, що організм просто вимикався.

- Та-ааак, - протягнув дід. - І кому я усе це розповідаю? Гаразд, лягай, спи - завтра прийду і ми продовжимо нашу бесіду, а там і визначимося з подальшими рухами тіла у гарячому бразильському танго... чи мазурку станцюємо. Шукати тебе тут не будуть, тому не бійся, спочивай спокійно.

Дід швидко зібрався і вийшов, наостанок клацнувши замком, а Григорій Михайлович Маханко розтягнувся на вузькому ліжку-топчані і забувся в міцному сні.

* * *

Зараз він лежав на цьому самому топчані і намагався вирішити, в що вірить з розповіді діда, а в що - ні. З одного боку було бажання вірити, бо це давало деяку примарну надію на майбутнє, але з іншого боку, розповідь дивного старого виглядала типовим сюжетом з ідіотських телепередач, яких чимало розвелось на усіх каналах останніми роками і які Гришка органічно не сприймав.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.