Глава 17. Танок квантів

Аутизм - розлад, який виникає внаслідок порушення розвитку головного мозку, характеризується вираженим і усебічним дефіцитом соціальної взаємодії та спілкування, а також обмеженими інтересами і діями, які повторюються. Усі вказані ознаки починають проявлятися у віці до трьох років. Кількість людей, у яких виявлено аутизм, стрімко виросла з 1980-х років. (Вікіпедія)

А хто сказав, що звичний для нас розвиток головного мозку є нормальним? Можливо, саме ми і є ненормальними, нездатними бачити те, що бачать аутисти? Що є ненормальність в загальному сенсі? Відхилення від певного стандарту. Й геній, й ідіот однаково ненормальні у порівнянні з двірником Миколою Степановичем, проте відхилення генія від двірника оцінюються нашим суспільством позитивно, а відхилення ідіота - негативно. З часом оцінка суспільством відхилень ідіота може змінитися - тоді його назвуть невизнаним генієм. Найчастіше це, на жаль, відбувається після смерті.

Можливо, ми ще не оцінили і не навчилися користуватися тим, що бачать аутисти. Або забули за декілька тисячоліть так званого розвитку, як з цим жити і користуватися.

Старий Глай розслаблено сидів на розлогому кам’яному ложі в єдиному житловому будинку табору «Біля Кам'яної могили». Сьогодні з ранку у нього був поганий настрій, втім, як і учора, і позавчора. Він взагалі не пам'ятав, коли останній раз мав гарний настрій, але не замислювався про це - все було цілком звичним. Наразі Глай вирішував першу з сьогоднішніх звичних проблем: спробувати підвестися самостійно або почекати помічника, свого слугу Гдічу з місцевих чоловічків - той кожен ранок крутився десь поблизу, аби вчасно почути виклик. Сперши лікті тонких рук, з канатами висохлих випнутих м'язів, на такі самі коліна, останній з лємаргів в цьому далекому краю підсліпувато примружившись спостерігав за сонячним променем, який повільно рухався пощербленою кам'яною підлогою. «Якщо промінь встигне сягнути п'ятої визублини перш, ніж я зроблю три вдихи - спробую підвестися, а якщо ні - кличу Гдічу». Звична думка промайнула і зникла, а її хазяїн відволікся на огляд власного житла.

Погляд слизнув гладенькою кам'яною підлогою з рідкісними щербинами, піднявся по таких саме стінах, прикрашених послідовним геометричним візерунком, і зупинився на вузькому вікні під самою стелею, крізь яке і потрапив в кімнату сонячний промінь. Яскраво-блакитне небо тішило око. Хоча, звідки йому знати, що воно саме яскраво-блакитне? Залишилося лише пам'ятати чи здогадуватися - за останнє кільце зір став підводити дуже сильно, й не було кому виправити. Хто проводив з ним ритуал омолоджування останнього разу, і коли це було? Що він взагалі тут робить? Глай знову замислився і нахилив голову, в якій закрутилися уривки спогадів, осіб, подій. Все плуталося і здавалося примарним, немов відбувалося не з ним, а якимсь іншим Глаєм - молодим, веселим та сильним. Той Глай не надав би значення цим думкам, а хутко встав і побіг назустріч прекрасному яскраво-блакитному небу. Чому яскраво-блакитному? Старий знову напружився - певно пам'ятав, як тільки-но у нього були якісь роздуми з приводу кольору неба, ось лише які і що слугувало їх причиною? Ні, потрібно звати цього нестерпного Гдічу, який взагалі знахабнів останнім часом і примушував чекати на себе кожного ранку.

Крекчучи, насилу випростався, ретельно укутався у щільний саронг, обережно схилився над лавою за теплим плащем з тонкої, відмінно виробленої шкіри. Долоня з дряблою шкірою в старечих плямах із зусиллям вхопилася за край і потягнула плащ до тіла. Пролунав неголосний глухий стук - під ноги з лави впала невелика сумка з ременем для носіння на плечі. Затяганий верхній клапан відкинувся убік і звідти наполовину вивалилася товста книга у блискучій обкладинці. Остерігаючись нахилитися, щоб не захворіла спина, Глай легенько ногою підштовхнув книгу, аби вивалилася більше. «Літопис табору ордену Двох Хвиль, заснованого Великим Сороном біля Кам'яного Горба в…» У назві було щось дуже знайоме. Насилу підняв книгу, і почав читати з передостанньої сторінки, напружуючи маленькі бляклі очі.

«Зюф Флої лози Кварцу п'ятнадцятого кільця періоду Сірих Тче. Сьогодні я, Глай «Дзига», залишився один в нашому таборі біля покинутого пагорба-артефакту Кам'яна Могила, який раніше називався Кам'яний Горб. Учора помер останній, окрім мене, лємарг в цьому забутому богами місці. Я залишився єдиним з трьох дюжин членів Ордену Двох хвиль, які зустрічали мене тут десять кілець тому.

Тоді я, молодий злодій, один з небагатьох обдарованих членів клану Найтихіших, який подавав великі надії, приїхав сюди за рекомендацією свого наставника. Довелося ховатися на околиці світу від нишпорок декількох кланів вищих із столиці Імперії, блискучого міста Ткет. Мене переслідували майже повну лозу після вдалих крадіжок з сховищ артефактів двох багатих кланів сивих і декількох кланів побідніше, - їх замки і охоронні закляття не встояли перед моєю спритністю і мудрістю мого наставника. Здобутого там вистачило б до кінця життя, навіть з урахуванням усіх обов'язкових кланових податків. А як взяти до уваги активність пошуків, то і на два життя. Ганялися так, ніби поцупили у них «серце клану». Дюжину зюф я не вилазив з схронів Найтихіших в Катакомбах під містом, сподівався, що нишпорки заспокояться з часом, та ба - за мене живого або мертвого оголосили чималу винагороду, а невдовзі почали полювання і на членів клану. Коли б не мій наставник, який був одним із старійших Найтихіших, то дехто піддався б або спокусі або страху.

Він запроторив мене сюди, в табір магів-вигнанців Ордену Двох хвиль, який знаходився в якомусь забутому місці поряд з одним з безлічі легендарних артефактів, які використовували в знаменитій Пісні Торону. Чим Орден був зобов'язаний Найтихішим, я не знав. Наставник розповідав про якийсь старий борг, мало не часів першого імператора, який члени ордену справно повертали клану. Сам наставник залишився в Ткеті, а мені наказав слухатися магів ордену і вчитися в них всьому до самого повернення назад. Якби знав тоді, як розтягнеться час до цього самого повернення.

У таборі зустріли мене добре, місцеві маги не вдавали з себе гордих вищих, як скрізь в Лоорі, працювали нарівно з іншими і знання не приховували. Вони й розповіли про справжні події, які відбувалися в Ткеті та усьому Каструму дюжини дюжин кілець тому, коли створювалася Імперія. Крім того, за першу лозу я дізнався про використання хсіі більше, ніж за весь час навчання у наставника. З цими знаннями жодне сховище не мало шансів встояти переді мною, але на власний подив, повертатися до Найтихіших бажання зникло - несподівано сподобалося життя мага-бунтівника. Я перейнявся ідеями Ордену, хоча і не завжди до кінця їх розумів, а ще частіше мав сумніви з можливості втілення, хоча сам процес розбурхував кров. Потягнулися лоза за лозою подорожей усіма куточками Каструму за різними дорученнями Ордену: доставляв повідомлення в міста прибічникам, був провідником для магів-вчених в забуті стародавні притулки, брав участь в ловах диких лоо’таргі для дослідів, супроводжував таємні посольства до вільних міст чоловічків, які виникли на старих фортецях ванталь. Життя промайнуло наче промінь сонця, незважаючи на два омолоджування, зроблені магами Ордену, доки вони були живі.

Минуло десять кілець, і ось я залишився наодинці. Мені немає до кого і немає чого повертатися, забуті або не цікаві ідеї Ордену та їх поширення, не кажучи вже про боротьбу з Імперією. За останню лозу ми з іншим членом ордену, який залишився живим, ледве перекинулися дюжиною фраз, хоча кожного тче зустрічалися за сніданком. Втім, могли і не зустрічатися - порожніх приміщень в таборі було досить, чоловічки з невеликого поселення поряд з табором без зусиль обслуговували нас обох. Але кожен ранок ми тягнулися в стару лабораторію, яка перетворилася на їдальню, аби переконатися - нас доки ще двоє. Учора я прийшов туди один, а сьогодні провів кремацію тіла останнього члена Ордену на вершині Кам'яної Могили. Цієї традиції дотримувалися в таборі здавна, з тих самих пір як, згідно з легендою, там кремували тіло засновника Ордену - легендарного Сорона Теруеля з Сивої Тополі, який прозивався Тінь Торона. Нині я - останній член Ордену Двох хвиль, хоча за усе моє життя ніхто так і не провів зі мною будь-якого ритуалу прийому до нього».

«Так, я - Глай Дзига, це вірно». Думка спливла і зависла, заважаючи зосередитися. «Тоді навкруги табір Ордену Двох хвиль, в якому більше нікого немає». Старий напружився. «Але я писав це не учора і навіть не цієї лози, значить, давно живу тут на самоті. А навіщо?» Книга вислизнула і дзвінко ляснула об кам'яну підлогу, Глай здригнувся. Знову узяв її в руки, повертів на різні боки й засунув до сумки, яку обережно повісив собі на плече. «Гдіча чогось затримується» - звична думка не викликала питань. Старий щільніше загорнувся краєм плаща і човгаючою ходою, трохи підтягуючи праву ногу, рушив до виходу. «Зараз знайду цього Гдічу і… він все мені пояснить».

За дверима він побачив невелику площу з круглим озерцем посередині, оточену десятком одноповерхових кам'яних будинків. Більшість з них виглядали покинутими, на деяких провалився дах, стіни перетинали великі шпарини, а дверні та віконні отвори зяяли порожнечею. Крізь плити густо пробивалася трава, на краю озерця впевнено оселилися кущі очерету. Ліворуч височила громада Кам'яної Могили - величезної споруди з химерно складених кам'яних блоків найрізноманітнішого розміру і форми: куби, паралелепіпеди, октаедри і інші фігури прилягали один до одного боками, стояли одна на іншій, створюючи дивовижну на вигляд конструкцію. «Потрібно йти в їдальню, Гдіча, напевно, вже там. Мабуть, спить, як завжди». Глай протягнув руку в правий бік і автоматично ухопив палицю, притулену біля дверей. «Звідки я знаю, що вона там має бути?» - думка не дивувала і не лякала, лише трохи дратувала. Спираючись на палицю, зашкандибав до невеликої прибудови, яка притулилася до боку Кам'яної Могили. «Там їдальня й там Гдіча. Звідки я це знаю?» Міцніше вхопився за сумку з щоденником.

У їдальні і справді був Гдіча - кремезний чоловічок років сорока, який спокійнісінько лежав на кам'яній підлозі та спостерігав за рухом сонячного променя. Одне око його було примруженим, друге широко відкритим, губи щось ледве чутно шепотіли. Якби Глай був молодший і мав нормальний слух, то він би почув щось подібне до «…коли промінь сягне до п'ятої визубрини - Гдічу покличе старший Глай». Дочекавшись потрібної події, Гдіча схопився, і обличчям до обличчя зіткнувся із старим, який стомлено стояв в дверях.

- О, старший Глай! - Зраділо вигукнув чоловік. - Ви сьогодні не виконували ритуал зустрічі променя і визубрини? Підвелися раніше? Чому? Я все роблю наче ви, а старший Глай завжди лається - чому? Ми ж обоє стежимо за тим самим променем одного сонця, я навіть визубрини на підлозі в їдальні зробив такі самі, як у вас в кімнаті. І все одно спізнююся!? Як таке може бути, старший Глай? Велика Мати не хоче відповідати на мої питання, посилає до вас, старший Глай, а ви кожен ранок обіцяєте, що розповісте завтра. Адже я все роблю як ви, а Велика Мати…

Гдіча торохтів без упину, підкріплюючи слова переконливими жестами. Відповіді не отримував, що не заважало за короткий проміжок часу знову повторювати ту саму думку чи питання. Глай скривився, адже безперечно хотів щось довідатись у цього чоловічка, але все вилетіло з голови після перших декількох ті нескінченного монологу здоров'яка.

- Що на сніданок? - Вередливо запитав старий, перериваючи мову слуги. - Знову твоя Велика Мати рідку кашку на молоці передала? Я лємарг! Лємарг, а не ці безкінчено вагітні самиці джарів, молоко яких вам так подобається! Де улюблене пюре з фаті із смаженими корінцями? Знову будеш виправдовуватися, що ми не в Лоорі і тут немає пальм!? Знаю, знаю… От лише звідки тобі знати, що таке пальма?

Глай замовк, витративши на спалах роздратування занадто багато сил. Чоловічок обережно узяв його під руку, усадив за стіл навпроти глибокої глиняної миси повної добре розвареної ячмінної каші з молоком, і почав обережно годувати з ложки. Старий покірно їв, слухаючи розповідь Гдічи про події в селищі чоловічків, дряблою шкірою підборіддя стікала цівка молока, яку витирали по черзі то старий, то його нянька.

За пів таса після сніданку пара лємарг-чоловічек неспішно крокувала до невеликого селища, яке розташувалося неподалік Кам'яної Могили. Два десятки довгих будинків-бараків різного розміру з глини, перемішаної з травою, стояли на березі невеликої річки. Вітер ліниво тіпав шкури і грубі домоткані полотна, які завішували входи усередину, і розгонив дим, що піднімався над пласкими дахами. Туди-сюди сновигало близько дюжини жінок різного віку, вбраних в одяг з відмінно обробленої шкіри, на березі товклися дві дюжини діточок у віці до десяти лоз під наглядом декількох старих. Босоногі хлопченята і дівчатка одягнені були майже однаково, разом порпалися в прибережній муляці, вибудовуючи лише їм одним зрозумілі споруди. На лємарга й чоловічка, які неспішно йшли повз, малеча не звернула ніякої уваги, лише після вигуку однієї із старих всі покинули захоплююче зайняття і незграбно схилилися, здивовано косячи у бік дивної парочки. Старий зупинився перепочити, а Гдіча скористався нагодою та сів поряд з дітворою, з задоволенням включившись в захоплюючий процес.

- Великий не зможе допомогти старій Оханнії? - Відвернуло Глая від примарних роздумів питання однієї із старих, яка непомітно наблизилася до нього. - Зовсім погано мені, спина не розгинається. Чи може старший Глай вилікувати бідну Оханію своїми дивовижними блискучими каменями? Велика Мати казала, що лише у старших є потрібні камені та уміння. Я сама пам'ятаю, як дві дюжини лоз тому, коли ще жива була старша Ларталія, вона лікувала накладенням рук усіх чоловічків похилого віку селища. Прошу вас, старший Глай, накладіть на мене руки! Я усе життя була вірною Ордену і виконувала все, що наказували Великі Матері!

Старий здивовано дивився на жінку, яка схилилася в низькому уклоні, потім на його обличчі поступово почало проступати розуміння. «Ларталія... Ларталія? Згадав, саме Ларталія дві дюжини лоз тому провела зі мною останній ритуал омолоджування! Вона тоді вже сама була дуже старою. Останній маг Життя в нашому таборі. Після її смерті впродовж п'яти лоз це місце спорожніло – не стало кому підтримувати здоров'я мешканцям похилого віку. Чого хоче від мене ця чоловічка? Вилікувати її? Я не маг Життя, у мене навіть звання немає, хоча на дещо я здатен... колись був. А зараз? Усі артефакти і накопичувачі розряджені, моїх власних сил недостатньо з-за занадто похилого віку, а найкраща з Великих Матерів-чоловічок своїми здібностями може за два тче лише трохи підзарядити звичайний живчик». Глай, мовчки, відвернувся від старої, і збирався вже гукати Гдічу, який досі бавився з малечею, аж раптом перед слабкими очима промайнув сліпучий, навіть в сонячний день, спалах. Одночасно зі спалахом з боку Кам'яної Могили пролунав оглушливий сухий тріск, і вдарила потужна хвиля хсіі, вибиваючи у старого землю з-під ніг.

Опритомнів він на тому самому місці, лежачи на холодній землі в оточенні переляканої дітвори і старих жінок. Глай сперся на лікті, роззирнувся на всі боки - нічого особливого не втрапило в очі, лише з боку селища чоловічків і недалеких городів на березі ріки до них бігли фігурки жінок. Він сів, помацав забитий бік, пошукав очима Гдічу - того не було видно. «Що це було? Розрядилися якісь таємні магічні накопичувачі, сховані попередніми членами Ордену? Але ж яка кількість їх потрібна для створення такої хвилі? Мій магічний захист гомар’ітугпа знесло наче жменьку пилу, а мені адже не три лози, коли зазвичай проводять цей ритуал і щось може піти неправильно». Обережно підвівся, нахилився за сумкою і лише тоді звернув увагу, що дітвора здивовано тиче в його бік пальцями, а старі дивляться з сумішшю жаху і захоплення. «Що? Руки-ноги на місці, голова теж. Чого вони? Де цей Гдіча?» Знову огледівся і побачив здорованя, який швидко спускався з вершини Кам'яної Могили - той біг, розмахуючи руками з виразом крайнього здивування на обличчі. «Здивування? Я бачу вираз обличчя, а він лише на середині пагорба?!» Глай струснув головою, але й далі виразно бачив й чоловічка і його перелякано-завзяту гримасу. «І спина не болить, нога розгинається». Старий обережно сів навпочіпки і також обережно випростався - жоден суглоб не хрускотів. Підбіг захеканий Гдіча й збирався щось вигукнути, але завмер в ще більшому здивуванні.

- Старший Глай! Старший Глай! - Закричав здоровань, опам'ятавшись. - Так це ти все зробив? До тебе повернулася сила? Ти знову став наче дюжину лоз тому! Ти знову став магом?! Наразі навчиш Велику Матір, як лікувати чоловічків і користуватися артефактом Виклику дощу? Навчиш? І ще, ці злі чоловіки-мисливці весь час кривдять Гдічу, кажуть, ніби я не такий, неправильний. Що живу в селищі з жінками, а не швендляю степом разом з ними. Ти зробиш, аби більше так не казали? Накажеш!?

- Накажу-накажу... - Заспокоїв слугу старий, звикаючи наново до давно забутого відчуття власного здорового тіла. Думки в голові не плуталися, не перестрибували з однієї на іншу і не завмирали, розтягуючись на дюжини ті. - Що ти бачив доки я без пам'яті був? Що сказати хотів, коли підбіг?

- А-ааа, згадав, там же на вершечку хтось лежить! - Здоровань-чоловічок збуджено обернувся до пагорба і затряс рукою. - Як гуркнуло, мене знудило одразу, але я очі не заплюшив і бачив вгорі яскраве світло - туди блискавка вдарила. Проте не згори донизу, як під час грози, а від низу до верху! Гдіча злякався, потім побіг глянути - а там, на Камені Сорона, лежить хтось, ну, я притьма й назад. Вам сказати.

- З наших мисливців? - Питання нервовим голосом задала Велика Мати, яка підійшла з селища, поки Гдіча розповідав Глаю побачене. - Знову намагалися силу знахарську отримати? Ніяк не зрозуміють, бевзі, що вона лише для нас, баб, ніяк не заспокояться! Який ритуал ці смердючі брати джарів там проводили, що мені аж викрутило усі нутрощі? Мало дурням того, що вже три лози як заборонила їм в селищі жити?! Коли старші повмирали майже всі, так геть розпустилися, ніякого припону на цих чоловіків немає! Все піти кудись наміряються. Кращих місць шукати їм...

Струнка жінка з вольовим обличчям здивовано замовкла, вдивляючись в лємарга, який зараз стояв до неї боком. Потім невпевнено вклонилася старому, не припиняючи уважно роздивлятися зміни.

- Старший Глай? Ви... знову норма... молодий? Спроможетесь зарядити накопичувачі? У нас за останнє кільце дві третини немовлят померли без допомоги артефактами! Баби народжувати бояться! Та і чоловічки наші суцільно покалічилися. Ну, тепер все як раніше буде! Старший усіх вилікує! І врожай буде не таким, як останні лози!

У купці жінок-чоловічок за спиною Великої Матері піднявся схвальний гомін. Глай скривився.

- Почекай, не поспішай. Краще спочатку все з’ясувати. - Він обернувся до перелякано замовклого Гдічи. Той не зводив з Великої Матері боязкого погляду. – Розповідай далі.

- Так, що далі? Глянув, наче лежить там хтось і одразу до вас, старший.

- Пішли зі мною. - Глай упевнено попрямував до пагорба. - Ти теж. - На ходу кивнув Великій Матері.

Тіло слухалося чудово. Крадькома старий стиснув і розтиснув пальці в кулак - болю в суглобах не було. Поглянув на руку - шкіра була так само в'ялою, зі зморшками, але старечі плями помітно зменшилися. І найголовніше, він добре бачив. Сухе, але одночас напрочуд свіже повітря, тонкою цівкою стікало в легені, створюючі відчуття сп'яніння немов гарне вино. З кожним подихом та з кожним кроком Глаю здавалося, наче скидає лозу за лозою. «Чекай-но!» - промайнула тривожна запізніла думка, - «А з чого це мені так полегшало? І чого це так самовпевнено прямую до місця незрозумілого викиду хсіі?» Старий злодій-маг звик довіряти власному чуттю, хоч давно вже не використовував ані злодійські, ані магічні здібності. Він неочікувано зупинився, Гдіча з несподіванки уткнувся в спину і теж завмер, намагаючись у всьому наслідувати рухи старого. Велика Мати, яка обережно йшла за парою чоловіків трохи ззаду, зупинилася на відстані, питально дивлячись на несподівано відродженого лємарга.

- Ти нічого не відчуваєш? - Маг звернувся до жінки.

- Сили навкруги розлито безліч, аж голова паморочиться. І сила ця не сира, природня, а кимось вже випробувана. - Велика Мати відповідала, ретельно підбираючи слова, не зводячи погляду з лємарга. - Може це страшна Гімперья, про яку старі старші так полюбляли розповідати?

- Глянути можеш? - вимогливо запитав Глай.

- Ні, мені це складно, готуватися потрібно, ритуал проводити. - Велика Мати відвела погляд. - Та й лячно якось.

Глай зітхнув і прикрив очі. «Вийде чи ні? Останній раз мені вдалося використати магічний зір більше семи лоз тому, а керувати власним джерелом-хсіітумбом не можу вже дев'ять. Боязко. Раптом омолодилося одне тіло, а аури не торкнулося? Хоча, поки не спробую - не дізнаюся. Гілан а'лєт селіт келі а'лєм». Він обережно потягнувся до хсіітумбу - той позабуто загойдався, відгукуючись. «Начебто вийшло! Ну, далі обережно». Старий зосередився - перед очима виникли два яскраво-блакитні овали, великий і зовсім маленький, обидва в оточенні концентричних різноколірних сфер. «Велика Мати і Гдіча», - зраділо впізнав старий. Трохи далі за ними переливалися різними фарбами схил річки з плямами живої трави, цяточки чоловічків і якийсь незрозумілий розлом у землі. В небі зблискувало ціле сяйво з різних струменів хсіі, які повільно опадали в міру збільшення відстані від пагорба. «Я знову можу бачити!» Лємарг обережно обернувся до Кам'яної Могили й уражено застиг - згори струмувала хсіі Життя, розпадаючись на різні складові, розчиняючись в землі, в повітрі, холодно виблискуючи біло-блакитними сполохами. На самому вершечку пагорба сліпуче світилося джерело струменів - величезна бульбашка хсіі, на яку неможливо було дивитися. Ось по ній пробігла темніша хвиля – наче бульбашка замерзла, ще хвиля - знову тремтіння, настуна - пухир затріпотів. Маг зачаровано дивився на цей дивний танок, хоча і здогадувався, що невдовзі той урветься. Пухир луснув, утворивши спадаючу стіну світла, цього разу ще більшої потужності, а голову Глая по вінця заповнив білий ласкавий світ…

Цього разу Глай опритомнів теж лежачи на землі, трохи нижче стогнала Велика Мати, а Гдіча охопив долонями голову та стис, наче боявся, що та вибухне зсередини. Лємарг підвівся самостійно, хоча особливої легкості вже не було - і нога, і спина одразу нагадали про себе, але в дюжину разів менше, ніж раніше. Знову зосередившись, маг подивився на верхівку пагорба - пухиря не було, лише щось яскраво світилося. Він рушив туди, навіть не озирнувшись на переляканих чоловічків.

На верхівці, в центрі невеликого кола з декількох каменів, на самому Камені Сорона лежало оголене тіло чоловіка. Ноги звішувалися з одного боку, а голова і руки з іншого, утворюючи з Каменем подібність хреста. Тіло ледь світилося, то яскравіше, то притухаючи. «Сухий, жилавий, лисий» - Оцінив Глай незнайомця на перший погляд. «Може і правда з мисливців-чоловічків, як вважала Велика Мати? У Гдічи ж є крапля обдарованості - тому в селищі і залишили, під наглядом жінок-знахарок. Може і цей з таких? Почав якийсь ритуал і не впорався з хсіі? Цікаво». Старий обережно обійшов навколо тіла, розглядаючи з усіх боків, нічого дивного не побачив, лише впадала у очі обпалена до чорноти права рука, яка звисала майже до самої землі. До того ж, опік був дуже дивним: шкіра не порепалася, обвуглившись, не роздулася пухирями від жару, а була суцільно вкрита темною гладенькою шкоринкою з дрібними симетричними тріщинками. В повітрі відчутно смерділо паленим м'ясом і чимось освіжаючим, немов після грози, дрібні сиві волоски на передпліччях старого встали дибки. «Ну, гаразд, погляну магічно». - Глай зосередився, подивився у бік тіла відсутнім поглядом і одразу відсахнувся з переляку. У магічному зорі на місці тіла була величезна яскраво-блакитна пляма. Саме вона й була джерелом тих струменів хсіі, які стікають з вершини. Пляма повільно виштовхувала хсіі на свою поверхню, де струмені енергії надувалися і лопалися, нагадуючи пухирі у каші, яка вариться. Залишки цих пухирів повільно стікали донизу схилом. «Який же у нього обсяг аури має бути, аби таку купу хсіі виштовхувати?» - вражено подумав старий маг. «Невже до нас мандруючий архимаг-лоо’рі завітав або хтось з богів?»

- Допоможіть. - Глай кивнув чоловічкам, які стояли на віддалі. Велика Мати заперечливо затрясла головою, а Гдіча безстрашно підійшов, з цікавістю роздивляючись лежачого незнайомця. - Потрібно віднести цього в їдальню.

- Ти його з'їси? - Від здивування підстрибнув Гдіча. - Велика Мати каже, що родичів їсти не можна, старший Глай!

- Замовкни, хсілає! - Старий роздратованно гримнув на здорованя. - Тягни в їдальню, швидко.

* * *

…Яскраво-блакитна пляма витиснула з себе черговий пухир хсіі. Надлишок енергії вирував у непорушному тілі та вимагав дій, від нього конче необхідно позбавитися задля підтримки необхідного балансу з довкіллям. Складна структура у правій руці блимнула на нескінченно малий проміжок часу, усередині неї закрутився танок з сотень переплетених конструкцій і склався в потрібну форму. Чергова порція енергії була відкачана, перетворена, спрямована назовні…

* * *

Глай задумливо вивчав чоловіка, який лежав на кам'яному столі. Ось вже третій тче він не приходив до тями, яскраве світіння аури зменшилося, але все одно не дозволяло нічого роздивитися. Була у невідомого кланова мітка або ні, чи все нормально з каналами енергії в організмі - неможливо було роздивитися з-за сліпучого світіння джерела. До того ж у Глая знову почала боліти спина, іноді зрадницьки підводив зір. «Кінець моєму несподіваному омолоджуванню? Організм повертається до звичайного стану разом зі зменшенням потоків хсіі від цього незрозумілого лоо’рі. Ще дюжина тче й мене знову тягатиме під руку Гдіча? Не хочу!» Погляд впав на забуту останнім часом сумку з щоденником, а рука потягнулася до невеликої кишеньки, де мав бути стилус і пляшечка з чорнилом. Якщо він правильно все пам'ятав.

«Зюф Енциклуса лози Топазу шістнадцятого кільця періоду Сірих тче. Хоча, швидше за все, з датою я помиляюся. Три тче тому в таборі «Біля Кам'яної Могили» сталася дивовижна подія, чому я, Глай Дзига, був безпосереднім свідком. Після величезної хвилі хсіі на вершині пагорба-артефакту був виявлений без свідомості невідомий маг небаченої сили. Відкатом хсіі при його появі зарядило половину накопичувачів в сховищі табору, які не використовувалися вже багато лоз. За словами Великої Матері, знахарки-чоловічки з селища біля табору, у неї і ще у трьох молодших знахарок у декілька разів збільшився обсяг аури. Проте, ще у однієї з молодших магічні здібності повністю зникли. Тіло невідомого перенесли до лабораторії табору, де я спробував привести його у свідомість, але марно. Всі з відомих і доступних мені заклять хсіі Життя не мали на нього ніякого впливу: аура незнайомця до такого ступеню переповнена хсіі, що легко відштовхує ті слабкі потоки, які я намагався скерувати за допомогою різних лікувальних артефактів. Визначити кланову мітку не має можливості: або відсутня взагалі, або моїх слабких сил бракує, щоб її розгледіти. За три тче невідомий жодного разу не опритомнів, при спробах годувати або напувати самостійно ковтати не зміг. Дихання ледве помітне, груди не здимаються. Проте я помітив, що шкіра на правій обгорілій руці трохи посвітлішала і стала м'якішою. Мені здається, усередині тіла невпинно триває якийсь незрозумілий процес лікування. Ще одним аргументом на користь цього припущення є поновлення зростання волосся на голові та тілі. Спочатку не звернув на це уваги, лише запам’ятав, що голова була лиса. Потім, вже в лабораторії за ретельного обстеження, було виявлено, що у невідомого відсутнє будь-яке волосся - брови, вії й інше. Зараз, на третій тче після появи, стало помітне зростання в паху, під пахвами і на місці брів.

Моїх сил і знань бракує, аби дати вірну оцінку цій дивній події і визначити, ким або чим є ця істота. Зовні воно нічим не відрізняється від звичайних магів-лємаргів, але величезний обсяг аури наштовхує на думку про якийсь невдалий (чи, навпаки, вдалий) магічний експеримент. Другою особливістю, яка здивувала ще більше, ніж обсяг аури, була повна відсутність постійного магічного блоку - гомар’ітугпа. Виявивши це, я схилився до думки, що маю справу з тілом-посудиною для ритуалу перенесення свідомості за допомогою артефакту тре'хсіітефаля. Про таке багато і часто чув від магів Ордену Двох Хвиль в нашому таборі, не рахуючи того, що будь-хто з жителів Каструма з раннього дитинства знає про ці дивовижні можливості магів-вищих. Незрозумілим залишається питання, як це тіло потрапило сюди, в цю занедбану місцину, і що з ним робити далі?»

* * *

…Яскраво-блакитна пляма хсіі, яка ось вже п'ятий тче знаходилась в незрозумілому живому тілі, нарешті впоралася з надлишком енергії. Зайва кількість була вдало перетворена і злита в навколишній простір заново створеними в тілі енергетичними каналами. Необхідний баланс був встановлений, стан стабілізовано, струмені енергії рівно розподілилися у живому тілі та повільно струмували одними і тими самими шляхами. Досягненню стану повного Порядку заважали періодичний слабкий вплив хсіі ззовні на живе тіло, в якому знаходилася пляма, і хаотична реакція на це невідомої структури в правій руці. Під час однієї з таких дій почався процес відбирання частини хсіі з тіла, що знову порушувало крихкий баланс. Порядок не може бути сусідом Хаосу. Проте, підтримка балансу без невідомої структури, яка знаходилась в правиці, була неможлива. Надлишки енергії були скеровані на сусідню, набагато меншу і тьмянішу пляму, а також на підтримку функціонування живого тіла. Момент досягнення повного Порядку став набагато вірогідніший…

* * *

«Зюф Діона лози Топазу шістнадцятого кільця періоду Сірих тче. З моменту появи на вершині Кам'яної Могили тіла невідомого хсілає минула одна довга зюф і чотири... чи п'ять тче. З невідомим тілом нічого зробити не вдалося. Спроби лікування припинив на п'ятий тче, проте далі став помічати, що мій стан різко погіршується, використання лікувальних артефактів допомагало ненадовго. Свідомість вранці вислизала, знову стала дошкуляти нога, нестерпний Гдіча заважав зосередитися нескінченними розповідями про селище чоловічків. Лише біля тіла хсілає мені ставало краще, воно діяло наче один величезний лікувальний артефакт. Це і наштовхнуло на дику безглузду думку: Якщо моя свідомість і аура можуть функціонувати лише біля цього тіла, яке позбавлене свідомості, - чи не означає це, що потрібно зліпити їх разом? Зліпити… Яке безглузде слово, звідки воно у мене? Чому безглузде? Непевно знайоме. Зліпити, Гдіча, берег... Мені знову стало гірше, потрібно терміново повертатися до тіла хсілає з усім можливим запасом накопичувачів…

Ну ось, біля хсілає одразу маю полегшення, і можу продовжити. Коли впливаю на незнайомця енергією з накопичувачів, вона повертається до мене, освіжаючи голову та тіло! Проте з кожним разом полегшення все менше, тому у мене замало часу, довго усе це тривати не буде, та й бути постійно поряд хсілає не зможу. Впродовж п'яти тче потрібно підготуватися до подорожі в покинуту лабораторію на острові Око Торона, де зберігся повний артефакт тре'хсіітефаля, - спробую його використати для перенесення власної свідомості в тіло цього незнайомця. Припаде Гдічі весь час носити за мною тіло цього мага, доки перевірятиму і готуватиму сталф {Сталф - дирижабль на магічній тязі. Вертикальна тяга здійснюється за допомогою нагріву повітря у несучому балоні за допомогою магічних накопичувачів. Горизонтальна тяга здійснюється за допомогою струменів гарячого повітря, що також нагріваються за допомогою магічних накопичувачів. Дуже дорогий, складний в управлінні}. Останнього разу керував ним, коли повертався в табір з Ткета. Це було, здається, за пів кільця до мого останнього омолоджування. Як же давно це…»

* * *

…Зовнішній вплив енергії, який заважав плямі хсіі в незрозумілому живому тілі досягти стану повного Порядку, тривав, тому перетворився з хаотичного у впорядкований. Енергія знайшла для руху в живому тілі шляхи найменшого опору - спинний хребет, мозок і невідому складну структуру у правій руці. Надходячи ззовні, енергія послідовно струмувала нервами хребців, накопичувалася у синапсах мозку, перетворювалася там згідно структури матриці у правиці і розподілялася далі - мала частина споживалася живим тілом, більша викидалася назовні, в маленьку пляму, яка постійно знаходилась поруч. Було досягнуто нового стану Порядку, ще далекого від повного Порядку, але наполегливо прагнучого до нього. Проте саме накопичення енергії у синапсах головного мозку відбувалося виключно хаотично: раз по раз мінявся набір синапсів, відрізнялися обсяги енергії, які накопичувалися одним і тим самим окремим синапсом в наборі. Ці хаотичні набори іноді повторювалися, складаючись в такі, які колись раніше вже використовувалися цим тілом. Набори почали упорядковувати енергію на нижчому рівні, до того ж частина хсіі витрачалася на саме впорядковування. Цикли витрат енергії на досягнення певного набору все частіше повторювалися, доки не стали повністю прогнозованими і не склалися в чергову комбінацію, яка ніяк не впливала на пляму хсіі, проте цілком поєднувалась з живим тілом:

- Сука-аааааааа, як бо-оооляяячееее!!!!

Думка дзвеніла в мозку живого тіла на єдиній високій хаотичній ноті, пробуджуючи до життя. Енергія, яка надходила ззовні, все більше витрачалася мозком самостійно на потреби тіла. Мозок в паніці надіслав хаотичні сигнали в усі закутки організму, і вони відповіли такою самою хаотичною хвилею інформації, яка ідентифікувала їх самих і нинішній стан. Від багатьох частин живого тіла відповіді не надійшло: десь були спалені фізичні канали зв'язку, десь не були відновлені алгоритми самоідентифікації. Але велика частина відгукнулася на зойк-запит, і мозок усвідомив загальну схему живого тіла, принципи взаємодії частин, їх функції і свої завдання управління. Зовнішня енергія проминула в живому тілі декілька етапів впорядковування і хаосу на різних рівнях, що створили в мозку хаотично протікаючий, але в той самий час впорядкований процес мислення. Сам мозок цього ще не розумів, він взагалі доки нічого не розумів, у тому числі, кому належить він сам і живе тіло, що містить його. Але наразі це було лише питанням часу…

Чужа живому тілу пляма хсіі в зміненій ситуації стала учасником процесу загальної стабілізації цього тіла. Енергія плями, перетікаючи звичним шляхом найменшого опору, була перетворена невідомою складною структурою правої руки у найбільш відповідну живому тілу форму і збережена в найбільш відповідне для цього місце мозку. Разом з пекучим болем в голові Григорія Михайловича Маханко, яскравим спалахом стрімко розширився хсіітумб, - орган, який відповідає за сприйняття будь-яких різновидів енергії зовнішнього світу. Але нічого цього Гришка доки не знав…

* * *

Велика Мати стривожено спостерігала з-за стінки напівзруйнованого кам'яного будинку за старечою метушнею останнього з лємаргів. Старший Глай ще учора наказав Гдічі розібрати стіну крайнього будинку, складену з недбало обтесаних невеликих кам'яних блоків черепашника. Здоровань без особливих зусиль виконав завдання старого і не забув поділитися побаченим з Великою Матір’ю. За стіною було велике сухе приміщення, в якому стояла дивна конструкція, яка нагадує кошик, накритий дахом з ажурної сітки. Гдічі дивна річ дуже сподобалася, але лізти всередину старий суворо заборонив, попередивши, що все одно дізнається, навіть якщо не бачитиме неслухняного чоловічка. Після несподіваного омолоджування і повернення частини минулих здібностей, здоровань його

побоювався, хоча і менше, ніж Велику Матір, якій справно розповідав про усі завдання останнього лємарга.

- Там накопичувачів більше, ніж у нас з тобою разом пальців на руках! Старший Глай каже, що усі вони зарядилися після появи того невідомого мага! Уявляєш, Велика Мати, скільки! Аж… Аж… Багато! Ще там такий дивний великий кошик з гладких тонких дерев'яних гілок, - Гдіча сьорбав кислувато-гіркий хмільний напій, який дуже полюбляв, і косив оком на уважно слухаючу жінку. - Я спочатку побоявся їх чіпати, а потім... все одно торкнувся. Так увесь кошик аж захитався - такий легкий! А згори з таких самих гілок ще один кошик, але більший. Він до нижнього декількома товстішими гілками кріпиться. Скажи, Велика Мати, навіщо старшим такий легкий і великий кошик з дірками? Рибу в річці ловити? Так вона уся крізь дірки піде! Ось я б по-іншому його зробив…

Велика Мати відволіклася від базікання свого безрозсудного молодшого брата, чомусь згадався той тче багато лоз тому, коли перший і останній раз бачила політ сталфа. Тоді, одним сонячним вечором на схилі Кам'яної Могили у селищі старших, як завжди зібралися усі його жителі. Сонце було ще високе, але з іншого боку пагорба вже впала густа тінь, повільно насуваючись, немов ковтаючи один будинок селища лємаргів за іншим. Захоплена цим видовищем дівчинка-підліток не одразу помітила, як напружилися фігури півдюжини очікуючих, лише здавлений вигук матері змусив відірватися від спостереження за ненажерливими сутінками. Усі дивилися вдалечінь, де гладеньким степом нестримно наближалася смуга літньої ночі. На самому краєчку цієї смуги, трохи вище, на тлі світлішого неба ледь тремтіла темна цятка. Вона зростала, швидко збільшуючись в розмірах, почувся тонкий пронизливий свист й до пагорба підлетіла дивовижна конструкція без крил, яка складалася з надутого довгого шкіряного мішка і великого кошика, який висить під ним. Свист припинився і конструкція повільно попливла до пагорба на висоті у три зрости дорослого чоловіка, з неї скинули мотузок і на землю вправно спустився невисокий лємарг. Він взявся за канат і повільно потягнув втрачаючий висоту сталф ближче до зустрічаючих. У той тче старший Глай, ще не старий, звичайний чоловік в літах, повернувся з довгої подорожі в страшну Гімперью з ще одним лємаргом із старших. Його супутник, літній старий, насилу перевалився через борт гондоли і встав поряд з Глаем. Обидва мовчали, мовчали й зустрічаючі, поглядаючи у бік сталфа. Обличчя прибулих та зустрічаючих були повні розчарування, старші були дуже незадоволені, а її мати чомусь тихо, в півголос лаялася, немов побачила як батько виходить з будинку сусідки уранці. Дівчинка, тоді ще підліток, єдина дочка Великої Матері, не розуміла причини, адже завжди так добре, коли родичі неушкожденими і живими повертаються з полювання? Нехай без здобичі, але ж повернулися? Лише вдома, в селищі чоловічків, мати сказала очікуючим її декільком молодшим знахаркам скупу фразу, яка пояснювала все: «Старші не привезли ані мага Життя, ані заряджених накопичувачів. Нам усім припаде дуже важко за декілька лоз». Після того тче старші забрали у чоловічків усі накопичувачі і припинили допомагати закляттями в обробці насіння, лікуванні, виготовленні і загартуванні інструменту. Декілька лємаргів похилого віку кудись пішли, інші не відповідали на питання про них, немов тих раніше тут взагалі не було. Урожаї зменшувалися, все більше часу чоловічки проводили добуваючи харчування, зайняття лємаргів зі знахарками з навчання магії самі собою зійшли нанівець. Чоловіки все частіше йшли на полювання, залишаючи в селищі самих жінок, дітей і старих. У першу лозу після невдалого повернення Глая третину селища викосили не страшні до цього хвороби, з якими Велика Мати і молодші знахарки не спромоглися самостійно впоратися. Тоді її, ще підлітка, дочасно провели крізь ритуал посвяти на Камені Сорона і поставили в допомогу молодшим знахаркам. Минула лоза й вона стала першою помічницею матері та старшою над іншими. Ще за дві лози Велика Мати народила її зведеного брата, Гдічу, але померла під час пологів. Молодші знахарки без заперечень сприйняли керівництво дочки і ось вже більше трьох кілець вона Велика Мати селища. Обдарованість у Гдічи була, але дуже маленька, в знахарській справі даремна. Крім того хлопець в дитинстві насилу розрізняв звичайний і магічний світ, важко пройшов ритуал гомар’ітугпа й тому відставав в розвитку від однолітків, хоча фізично був сильніший за багатьох. Через ці дві причини нова Велика Мати зведеного брата не любила, була з ним сувора, часто карала, але все одно тримала поруч. Незважаючи на усю свою обмеженість, був Гдіча людиною сильною й доброю, яка не вміє брехати, а тому надійним, що за ускладнення умов кожної наступної лози, було неабияк важливо. Три лози тому він єдиний з представників сильної статі не взяв участі в спробі вигнати її з селища й передати владу чоловікам-мисливцям, яких довелося після цього вислати мандрувати за межі селища. З ними пішла велика частина жінок, залишилися лише молодші знахарки та їх діти. Втім, одноплемінники все одно часто бігали сюди по знахарську допомогу і різні обереги, без яких їх життя стало б взагалі складним. І ось сьогодні Гдіча розповідає, що старший Глай несподівано наказав витягнути сталф.

«Хоче знову піти в Гімперью? Забрати з собою цього невідомого мага-хсілає і усі накопичувачі, які чудесно зарядилися? А нас залишити ні з чим!?» - Велика Мати із злістю дивилася на брата, який перелякано завмер. «Мало старому, що старші нас підтримки позбавили три кільця тому, мати через це на необдуманий ризик пішла з народженням цього дурника. Й наразі Глай повторити все хоче? З кожною лозою дівчаток, здатних до знахарства, народжується все менше. Залишилися дві мої доньки і троє дівчаток молодших знахарок. Маг може їх навчити більшому, ніж я, а накопичувачі допомогли б зберегти селище. Але Глай витягнув сталф... Що ж, йому летіти до своїх лємаргів - в цьому заважати не буду, ну а мені - про своїх чоловічків піклуватися. І добре думати... А з Глая очей спускати не можна й Гдіча в цьому допоможе».

Зараз, спостерігаючи з-за стіни за підготовкою сталфа, Велика Мати лише переконалася в слушності міркувань. Лємарг і Гдіча обережно витягнули апарат на відкрите повітря, старий кілька разів обійшов навкруги, заглядаючи між ребер гондоли. Він струснув одне кріплення, постукав ногою по виступаючий рейці дна, спробував розхитати підтримуюче ребро кріплення балона - все ніби було ціле. На обличчі Глая було задоволення. Велика Мати за рогом стисла в руці невеликий агат в окладі з срібла, - один з небагатьох каменів-артефактів, який залишився у чоловічків. Пальці жінки побіліли від напруги, очі примружилися. Тим часом старий щось скомандував помічникові, удвох почали обережно розпрямляти великий довгий рулон, прив'язаний до нижнього ребра верхніх ажурних грат. Після двох дюжин ті в кошику над гондолою був розкладений довгий плаский мішок, після чого лємарг з чоловічком винесли з будівлі і обережно встановили на спеціальному стовпчику в центрі гондоли невелику керамічну штуку, яка нагадувала формою мушлю річкового равлика. Але мушлю не пласку, з двома стулками, а конусоподібну, з широким отвором знизу і вузьким вгорі, на кінчику хвоста. З сумки на плечі Глай обережно витяг два невеликі камені-накопичувачі, які зблиснули блакиттю на сонці, і вправно вставив їх в пази з боків керамічної мушлі. Потім прикрив очі і зосередився, поклавши руки на накопичувачі. Минуло біля ті, старий розчаровано зітхнув, виліз з гондоли і всівся поряд на землю. З-під теплої накидки стирчали дві худі ноги з трохи розпухлими колінами. «Невдало!» - зраділа Велика Мати, але одразу обсмикнула себе. «І що? Лємарг почне від мене допомоги вимагати, погрожувати, а хто знає, на що він зараз здатен? Накопичувачі у нього є, а що можуть їх бойові жезли, я з дитинства пам'ятаю. Ні, нехай краще летить і дивного мага з собою тягне. Що той без пам'яті лежить, що цей без пам'яті ходить - невідомо що разом утнути спроможуться. Не потрібні вони нам…» Немов почувши думки чоловічки лємарг щось сказав Гдічі, той підійшов до тіла невідомого мага, який лежав весь цей час неподалік на шкіряному плащі, дбайливо узяв того на руки і заніс в гондолу. Цього разу Глаю все вдалося - камені під його руками слабенько засвітилися, почувся шум, наче при сильному вітрі, і з тонкого кінця артефакту в отвір плаского мішка вдарив тугий струмінь повітря. Виконуючи команди лємарга, Гдіча лазив лазив верхньою частиною сталфа, допомагаючи розправлятися мішку, який швидко надувався. Коли той набув форму величезного ячмінного зернятка, то роздувся, вперши верх в решітку, ще пара ті і гондола повільно відірвалася від землі, утримувана лише коротким мотузком. Гдіча вправно лазив зверху, до чогось прислухаючись, і заперечливо хитав головою Глаю, який дивився на нього знизу. «Так от навіщо йому накопичувачі», - думала Велика Мати, прямуючи в селище. «Він ними повітря гріє і крізь мушлю в мішок дме, а той кошик вгору тягне, як тепле повітря пух від рослин по весні. Ну, усі накопичувачі йому не знадобляться, а нам згодяться, потрібно наказати братикові поцупити декілька, доки не відлетіли. Та і що далі з цими магами робити - теж потрібно малому дурнику розтлумачити. Спочатку, коли старший Глай спати буде, нехай нового мага на Камінь віднесе, спробую з ним звичайний ритуал провести - раптом мені сила від незнайомця перейде, як до старого переходить?

* * *

…частина енергії хсіі в живому тілі стабільно розподілилася існуючими каналами аури, але надлишки все ще були завеликі. Невідома структура в правиці, яка дала відгук наче звичайна частина тіла на зойк-запит мозку, знову отримала від нього команду і розширила більшість каналів аури до можливої межі, потім перетворила і ущільнила надлишки енергії. Тіло, яке містило пляму хсіі, зробило черговий крок на шляху досягнення стану абсолютного Порядку. Воно отримало від хсіі властивості первинної енергії та прагнення до максимальної стабільності струменів. Регулярні подразнення зовнішньої енергії живе тіло пропускало крізь себе, так само як раніше пляма хсіі, і повертало перероблену більшу частину маленькій плямі, яка постійно знаходиться поруч, залишаючи меншу для підтримки працездатності. Проте нині почав керувати мозок і, підкоряючись відновленій старій системі управління, він виявив потребу тіла в енергії іншого штибу, не магічній, а нижчого, фізичного рівня. Як отримати її, мозок не знав, тривожний сигнал знову був надісланий усім підсистемам, але відповідь була проігнорована з-за виникнення нової загрози. Замість впливу зовнішньою магічною енергією, тіло піддалося жорстким атакам різноманітними фізичними енергіями. Фізичне тіло руйнувалося, надсилаючи мозку панічні сигнали. Реагуючи на нову загрозу, мозок звично відповів командою-запитом усім підсистемам. Першим відгукнулися хсіітумб і невідома матриця в правій руці - хсіітумб зачерпнув потрібну кількість енергії в аурі, перетворив в необхідну форму за допомогою схеми-матриці складної структури, і заповнив фізичні ушкодження. Під час цього між матрицею та хсіітумбом виник миттєвий обмін інформацією без використання нейронів тіла, який був на декілька порядків швидше, ніж використаний до цього мозком. Звіт про зроблені спільні дії був прийнятий і записаний мозком в довготривалу пам'ять…

* * *

За два тче, ясною місячною ніччю, Гдіча обережно вийшов з будинку старшого Глая, тягнучі на запліччі тіло невідомого мага. Той був досить важкий, але сили здорованя вистачило б і на удвічі більшу вагу. Трохи заважали довгі ноги незнайомця, які намагалися зачепитися то за лаву в кімнаті, то за високу траву на дворі. Хоча до цього Гдіча вже добре звик за останні тче, коли старший Глай примушував повсякчас тягати новачка за ним. Для зручності здоровань зв'язував тому руки і накидував собі на плечі через голову, а стегна обв'язав смугою міцної шкіри джара, за яку зручно було триматися руками. За ці тче, де лише вони із старшим Глаем і новачком не побували: ходили в селище чоловічків за харчами в дорогу; були біля Каменя Сорона, де Глай щось чаклував з тілом мага; навіть були в старій покинутій лабораторії, де лємарг чимось припікав, окропляв, колов, надрізав безпорадне, нерухоме тіло. Чого мав на меті досягти старший Глай, Гдіче було не зрозуміло, але новенького стало шкода - нагадував здорованю самого себе в ранньому дитинстві, коли Велика Мати так само знущалася з нього, намагаючись пробудити дар. Тому здоровань підкорився дуже неохоче, коли хазяйка селища наказала вночі віднести тіло мага на Камінь Сорона і чекати її там.

- Гдіча не хоче новачка вчити дар відкривати! Це дуже-дуже боляче і чоловікам не потрібно, так Велика Мати сама каже. - Неголосно бурмотав собі під ніс здоровань, повільно піднімаючись на вершечок Кам'яної Могили. Ніч була ясною, на небі ні хмарки, повний місяць добре освітлює знайому стежку, яка накручує петлі поміж темних каменів. - А вчора сама сказала Гдічі принести тіло до Каменя, навіть дала глек із смачним напоєм. Ось він в сумці на шиї висить! Гарн-иий! Це добре... Але ж тоді виходить, вона Гдічі збрехала, що чоловікам дар не потрібний? Це погано... Чи зараз Мати йому не дар відкривати буде?

Змучившись у пошуках виходу з повільного розумового стану когнітивного дисонансу {Когнітивний дисонанс - (від лат. cognitiо «пізнання» і dissonantia «неспівзвучність», «нестрункість», «відсутність гармонії») — стан психічного дискомфорту індивіда, викликаний зіткненням в його свідомості конфліктуючих суджень: ідей, вірувань, цінностей або емоційних реакцій. (Вікіпедія)}, ноги здорованя швидко просували тіло до мети. На відміну від знайомих стежин на пагорбі, потрібні стежини в голові не віднаходилися й Гдіча мало не уперше в житті зіткнувся з необхідністю самостійного ухвалення рішення не про звичайні зрозумілі їстівні речі, а про складну абстрактну проблему. Раніше, в схожих ситуаціях, не замислюючись, запитував поради Великої Матері або когось із старших, вони найчастіше сміялися й повідомляли, не пояснюючи, готове рішення, а рідше гнівалися і карали, так само не пояснюючи за що. Гдіча не ображався, звик до цієї зручної системи питання-покарання або питання-заохочення. Вона не залишала місця сумнівам, проте залишала достатньо часу для ігор і була дуже проста. Наразі запитати не було у кого: однозначність отримання покарання внаслідок питання, як з боку Великої Матері, так і з боку старшого Глая, була беззаперечна. Здоровань непевно відчував, що особисті причини покарання можуть відрізнятися для кожної з сторін, але сама неминучість була доконче зрозуміла.

Проте була у Гдічі одна риса, яка приносила в житті багато користі і ще більше неприємностей, - він був назвичайно затятим. У дитинстві хлопця могли дюжину разів карати за один і той самий вчинок, але якщо маленький здоровань мав бажання грати з блискучими знахарськими інструментами Великої Матері, то намагався робити це до тих пір, поки не з'являлася інша, більш блискучіша, іграшка. Покарання стримували чоловічка лише на деякий невеликий час, маленький Гдіча хнюпився, кумедно копилив губи і сидів так декілька тас. Потім підводився і вперто йшов у будинок Великої Матері, де на довгому кам'яному столі були розкладені і розставлені сотні таких цікавих чаш, невеличких глечиків, ступок, голок, каменів, фігурок людей, лємаргів і тварин. Після чергового з таких походів Велика Мати здалася і перенесла свою знахарську кухню в одну з невеликих печерок на шляху до вершини пагорба, яку замикали від усіх цікавих. Схоже, вчиняв Гдіча і з іншими питаннями, які вимагали вирішення, - він міг нескінченно набридати усім по декілька разів з однією і тією самою проблемою, якщо не розумів відповідь. Й неважливо було, раніше запитував здоровань у тебе це і чи пояснював ти щось йому - доки проблема не була розв'язана або замінена новою, Гдічу було складно збити з шляху. Позитивним в цій властивості характеру було лише те, що зрозуміле завдання, навіть найнудніше, виконувалося чоловічком відповідально і без усіляких скарг.

Зараз запитати не було у кого, але одразу здаватися Гдіча не бажав - не дозволяла вроджена впертість і внутрішня солідарність з так само покараним, як вважалося йому, новачком. Тому притягнувши тіло мага-хсілає на вершечок, Гдіча не поспішив дати знак Великій Матері, як було наказано, а всівся поруч, краячись сумнівами. Він зрідка робив ковток з невеличкого глечика, хмурив густі брови і тихо шепотів собі під ніс, енергійно розмахуючи вільною рукою. Після одного особливо емоційного внутрішнього монологу, чоловічок з жалем поглянув на новачка, який непорушно лежав біля Каменя, підійшов і обережно влив в пів відкритий рот декілька ковтків вподобаного напою. Почекав кілька ті, зітхнув, і попрямував назад до свого стільця-каменю. Дорогою огледівся на всі боки - по-літньому низькі яскраві зірки і величезна Ланіф { Ланіф - Місяць (вис.говірка), перекладається як «Плямиста»} давали досить світла, щоб не вдивлятися під ноги, камені пагорба відкидали химерні тіні, які ледве помітно коливалися з-за теплого повітря, яке ширяло вгору від їх нагрітих за день боків. Легкий вітерець зносив докучливу мошву і овіював обличчя болотистим запахом недалекої річечки. Гдіча зітхнув повними грудьми і завмер на видиху, вчепившись поглядом за яскравого світляка, який невідомим чином дістався до вершини. Сповільнений стан дисонансу був безжально знищений потужним тупотом гурта нового асоціативного ряду: «світляк-ліхтарик-сигнал-Велика Мати-покарання». Проблема вибору була заміщена іншою, більш нагальною. Здоровань видихнув і поспіхом попрямував до невеликого кам'яного вівтаря, де завжди горіла пара масляних каганців. Рішення з невідомим не знайшлося, а покарання від Великої Матері і Глая, у разі запізнення, було безперечним. Чоловічок узяв одного каганця, видерся на вівтар і повільно зробив кілька рухів вниз-вгору. У відповідь з боку селища чоловічків теж блиснув вогник. Примружившись від неясного світла, Гдіча не помітив, як тіло, що лежало на Камені, судомно глитнуло, розплющило очі і виплюнуло на землю так вподобаний здорованем хмільний напій. Коли він озирнувся до Каменя, новачок все так само лежав, витягнувши перед собою зв'язані руки. Але якщо уважно придивитися, можна було помітити слабке тріпотіння повік, під якими скажено оберталися очні яблука.

* * *

…у живе тіло влилася зовнішня фізична енергія, яка відрізнялася за формою від магічної, що надходила раніше, - хсіі. Першими про отримання і властивості нової енергії повідомили смакові рецептори порожнини рота і піднебіння. Вони оцінили отриману речовину, розклали на відомі складові, визначили рівень їх характеристик і надіслали в мозок матрицю смаку, щільності і температури. Мозок виявив, що ця інформація задіяла його нову ділянку, де з великою швидкістю відбувалося порівняння отриманої матриці з множиною збережених там раніше інших матриць. Через мікроскопічний проміжок часу максимально можливий збіг був отриманий з області зберігання робочої пам'яті { Робоча пам'ять - різновид пам'яті у мислячих живих істот, особлива здатність «тримати в думці» невеликі фрагменти інформації, необхідні для миттєвої розумової діяльності, наприклад, для усвідомлення складної інформації. Робоча пам'ять відрізняється, як мінімум, концептуально від короткочасної пам'яті, хоча в спеціальній літературі це розмежування не завжди чітко. Робоча пам'ять містить лише ту інформацію з довготривалої пам'яті, яка знаходиться в активній обробці. (Вікіпедія)}, переданий для порівняння і оцінки. Мозок порівняв, отриманий збіг з можливим варіантом вирішення раніше виниклої проблеми з поповненням фізичної енергії - певній групі м'язів тіла був посланий сигнал на ковтальний рух. Тіло судомно ковтнуло і беззвучно закашлялося, одночасно з цим оцінена інформація луною розлетілася по інших відділах довготривалої пам'яті мозку, викликаючи вторинний пошук асоціацій. Вони були швидко віднайдені також в робочій пам'яті і вибудовані в звичний логічний ланцюжок. Судячи зі швидкості обробки і кількості доступних інформаційних матриць для порівняння, раніше мозок проводив аналогічну операцію оцінки смаку напою досить часто.

У порожній голові Гришки вибухнула дивна для нової реальності думка, викликаючи лаву подальших:

- Шо за тепла сеча з присмаком пива?

Одразу декілька нових для мозку матриць-категорій «тепло», «сеча», «смак», «пиво» колами розлетілися нейронними ланцюгами, поновлюючи існуючі, але донині не задіяні зв'язки. Лава оновлень ширилася, колами линучи сплячими закутками свідомості.

- Хто я? Де я?

Відповідь на ці питання була миттєвою, проте запустила таку бурю в свідомості, що мозок зненацька завис на якийсь час, надалі відключившись від усіх доступних сигнальних систем.

* * *

Велика Мати з роздратуванням дивилася на тіло невідомого мага-хсілає. Хоча, нині вже дуже вагалася, що хсілає, а ось що це сильний маг - навідміну не викликало ніяких сумнівів. Тас тому, піднявшись на вершину пагорба побачила там сумного Гдічу і тіло знайди, яке лежить на Камені Сорона. Усе необхідне було з собою: мазь з червоного гриба, пара коштовних каменів, ритуальний ніж темного скла і відвар трав, який надає короткочасний прилив магічних сил. Мигцем уточнивши у молодшого брата, як все минуло у помешканні старого Глая і почувши у відповідь, що «старший спить», жінка сіла біля вівтаря, поспіхом налаштовуючись на проведення ритуалу. Здоровань перелякано засопів - в пам'яті міцно сиділи спогади, чим для нього закінчувалися раніше медитації Великої Матері саме в цьому місці. Обережно відповз за високий сусідній камінь, сів до нього спиною і сховав голову в колінах. Тим часом дихання жінки стало ледве чутним, обличчя із заплющеними очима обернене вгору, у світлі Ланіф різкіше позначилися вилиці, кола під очима і дрібні зморшки. Зараз було добре видно, що їй не дві і не три дюжини лоз. Велика Мати, не розплющуючи очей, витягнула з-за пояса маленьку пляшечку з відваром трав і випила одним ковтком, в горлі звично задряпало. Почекала пару ті підвелася з колін і, тихо наспівуючи собі під ніс дивну мелодію, рушила навколо тіла знайди, легкими рухами наносячи мазь. Зупинилася біля голови, зробила невеликий надріз нижче вуха, потім надрізала свій палець і приклала туди. Очі жінки розплющилися і втупилися попереду, відсутнім поглядом: усвідомлювала магічним зором потоки хсіі та ауру незнайомця, який лежав перед нею, і побачене дуже не подобалося. Новачок вже не світився від енергії, як в першу зустріч, не викидав рвані струмені хсіі - навпаки, зараз аура була на подив впорядкована, хоча і по-дитячому відкрита для зовнішнього впливу. Товсті струмені-жгути енергії повільно перетікали замкнутими каналами, випромінюючи дивне жовто-блакитне світло, в центрі світився не один, а цілих два хсіітумба - великий і маленький! Здивована знахарка мало не втратила концентрацію, але досвід дюжини лоз спілкування з хсіі допоміг і цього разу. Уважніше придивившись, побачила на місці маленького джерела дивну складну конструкцію з великої кількості геометричних фігур, які без упину змінюють одна одну. Вони безперервно перемішувалися, кожного разу з'єднуючись гранями по-новому, до того ж основне джерело спалахувало яскравіше, коли конструкції вибудовувалися в новому поєднанні. «Це якийсь сильний лоо’таргі. Його навмисно сюди закинули, аби всіх убити», - промайнула тривожна думка. Потім Велика Мати трохи заспокоїлася, згадавши з оповідань лємаргів-старших, що навряд чи лоо’таргі можуть бути такими безпорадними. Жінка вивільнила один канал власної аури і обережно підвела до струменя енергії, який маленьким вихором крутився біля надрізу, з'єднала їх, сплела однакові нитки хсіі, і м'яко потягнула до себе. Хсіітумб незнайомця засвітився яскравіше, заповнюючи втрату енергії, у жінки трохи запамарочилася голова від купи сили, яка хлинула в її ауру. Енергія незнайомця заповнила Велику Мати за мить і почала шукати вільне місце, знахарка відчула, як різко запекло в лобі між брів. Хвиля жару повільно спускалася хребтом, випалюючи маленькі нервові закінчення, а вона нічого не могла вдіяти. «Все! Він спалить мені ауру і джерело!», - в розпачі зробила спробу розірвати зв'язок, але джерело не слухалося, переповнене під вінця, наче комар, який насмоктався крові. З куточків розплющених безживних очей Великої Матері скотилися дві криваві сльози, залишаючи на білому обличчі тонкі темні доріжки. Коли вона подумки вже попрощалася з власним даром, вогонь усередині несподівано згас. Знаходячись на межі непритомності чоловічка побачила, як спалахнуло джерело незнайомця, замигтіли фігури складної конструкції, прискорено змінюючись, й вкрадена нею енергія ривком повернулася до незнайомця. Пекти припинило, але знахарка не розривала зв'язок - зачаровано спостерігаючи, як канали аури і джерело знайди вкриваються тонким мереживом-візерунком, як дві краплі води схожим на щойно створений візерунок складної конструкції. Канали та хсіітумб невідомого мага суцільно вкрилися цим мереживом наче корою, почали світитися усе менше й менше, поки не перетворилися на тьмяні тонкі джгутики, які зовні не відрізняються від каналів будь-якого необдарованого мисливця-чоловічка з її селища. Зібравши останні сили, знахарка ще раз потягнулася до аури незнайомця, але цього разу марно - та взагалі не реагувала. Зробивши ще декілька спроб, Велика Мати стомлено плюхнулася на землю біля Каменю.

«З чого старший Глай вважав, що це хсілає, який не проходив обряд гомар’ітугпа?» - Велика Мати обережно масажувала скроні, з побоюванням споглядаючи непорушне тіло. «Старий або взагалі все забув, або чогось не знає. Цей невідомий маг поставив такий захист від мого втручання, який не всякий постійний щит гомар’ітугпа зробити може. Дивує лише, що захист раніше був знятий, хоча повинен триматися підсвідомо. Тим більше вражає, що він так само підсвідомо вмикнувся, адже ослабити чи посилити щит гомар’ітугпа можна лише свідомим зусиллям власного розуму за допомоги хсіітумбу. Тому, коли маги Життя лікують обдарованих з сильним щитом, то просять зняти його, аби не витрачати зайві сили на подолання спротиву. А тут все навпаки. Або…» Знахарка здригнулася і сполохано підвелася, невідомий так само лежав без руху. Вона затримала дихання. «Або він був в такому стані після невідомого ритуалу, що навіть підсвідомо щит не працював, а нині, після мого втручання, опритомнів і поставив блок? Тоді погано, дуже погано. Перша, усвідомлена цим магом дія, була моя спроба відкачати у нього хсіі. Що він зробить, коли остаточно опритомніє? Вбити зараз? Тут не можна... Не те місце… Та й мало хто шукати його буде, і мало на що здатні ближні такого лоо’рі? Нехай швидше відлітає із старим та Гдічею, а там…» Велика Мати рішуче підвелася і зазирнула за камінь, де за дитячою звичкою сховався її переляканий брат. Потрібно було гарненько втлумачити бовдуру, що потрібно зробити незабаром з цими двома, поки не прийшов час повертати тіло мага у будинок старшого Глая.

* * *

…Свідомість увімкнулася ривком, мало не викликавши у Гришки зойк жаху. Мабуть, він був би, й не один, якби тіло мало змогу це зробити. Навкруги витанцьовував незрозумілий танок різноколірних ліній, плям, мерехтливих крапок. Вони пливли, з'єднувалися, міняли колір, розпадалися, спалахували і гаснули. Найбільше це нагадувало веселкові розводи від кіноплівки на білому екрані, які досить часто спостерігалися в дитинстві, коли та плавилася з-за несправного кінопроектора. Здавалося, зараз увесь зал засвистить, затупоче ногами, увімкнеться світло, а кіномеханік бігом помчить виправляти недолік. Але нічого цього не сталося. «Я на Кам'яній Могилі», - згадав Григорій Михайлович. «Діда підстрелив Костік, і ми проводили ритуал, потім блискавка і все. Я помер?» Він зробив спробу поворушити рукою або ногою, але взагалі не відчував власного тіла. «Я дух? Або мене так обпалило блискавкою, що перетворився на сліпоглухонімий овоч?» Від цієї думки стрімко поширилася паніка, якась незрозуміла хвиля прокотилася свідомістю, і Маханко відчув себе замкнутим в задушливій сирій кімнаті. Чому задушливій та сирій - він не знав, але стан здавався дуже схожим. Григорію Михайловичу закортіло розплакатися ридма від почуття гострої самотності та безвиході, яке піднімалося звідкись знизу. Не до місця згадалася колись прочитана стаття про школу з навчання сліпоглухонімих від народження, яка існувала в другій половині XIX ст. в монастирі «Дочки мудрості» у французькій Ларнее. Задуха збільшилася, хоча, як і чим дихає, теж було не зрозуміло. Загальне відчуття тривоги зростало, поширювалося, заповювало все усередині і навкруги. «Усередині чого? Навколо кого?» Несподівано у свідомості щось дзвінко вибухнуло (чи це була лише вібрація незрозуміло чого, яка віддавалася прямісінько всередину), і Гришка з полегшенням відчув у роті осоружний смак чогось теплого, гіркого, відчутно підгорілого і одночасно кислувато-знайомого. «Пиво? Дід мене пивом напуває? Та ні, звідки. Гидота яка». Тіло як і раніше не відчувалося, але несподівано стало чути звуки - вони почалися як тихі нашіптування, поступово посилюючись, і увірвалися у свідомість какофонією виску, скреготу і завивань. Свідомість Гришки набула стану, який відповідає гримасі під умовною назвою «скривився». На його здивування, гучність звуку знизилася до прийнятної межі, став чутний тріскіт цикад, легкий шерех вітру чи то поверхнею піску, чи то чимось дрібним. «Ого! Чую! Чую! А раптом слухова галюцинація? Точно, глючить!» Знову накотив відчай, звуки зникли. «Стоп, адже смак я насправді відчував! Можливо не глюк! Чую!» Швидке повернення до ейфорії, звук знову з'явився. Наразі до нього додалося неголосне тужливе мимрення, вочевидь жіночим голосом. «У лікарні? Санітарка? А чому нічого не розумію?» Маханко напружився, хоча більш прийнятно вважати, що свідомість перейшла в стан, який відповідає дії під умовною назвою «прислухався». Крізь мимрення почулися легкі кроки з ритмічним притупуванням, які рухалися навколо нього. Кроки вочевидь були по піску - з характерним шерехом. «Здається не в лікарні. А де? На пагорбі? Тоді хто це бурмоче? Дід зі мною ритуал проводить на своїй колдунській говірці? Гаразд, почекаємо». Григорій Михайлович трохи заспокоївся і уважніше «поглянув» на навколишню різноколірну картинку. Плями і лінії навкруги припинили стрибати наче навіжені, то наближаючись, то віддаляючись, і набрали досить стабільного вигляду. Він «бачив» себе у вигляді яскравої блакитної плями на перетині декількох замкнутих сфер. Самі сфери було ледь розрізнити, наче веселкова плівка на мильній бульбашці, але кожною проходило декілька товстих каналів-мотузок, які розгалуджувалися на більш дрібніші, нагадуючи судинну систему з учбового плакату. По каналах перетікала субстанція, яка світилася, потроху змінюючи яскравість. «Це дідовий знахарський зір або що? Привабливо виглядає. Хоча краще вже свій, звичний». Зосередившись, зробив уявне зусилля, яке відповідає дії «придивився». Поруч рухалася схожа на нього пляма, але з меншою яскравістю. «Дід? Можливо. А чого голос жіночий?» Під ним і навкруги були дивні геометричні конструкції з підозріло впорядкованою структурою ліній - вони складалися із заплутаного перетину різних фігур, які створювали всі разом сюрреалістичну картину, наче на полотні художника-кубіста. «Це що, такий наш світ насправді? Якось все дуже вже правильно, геометрично ідеально». З-за цієї геометричної правильності Гришка не одразу звернув увагу на складну конструкцію, біля самого краєчка власної яскраво-блакитної плями, яка немовби ховалася на тлі оточуючого блиску. Вона несподівано почала швидко змінюватися, складаючи візерунки наче в дитячому калейдоскопі, потім завмерла, слабо пульсуючи. Лише тоді Маханко відчув дивний стан слабкості і побачив, як частина субстанції з його судин почала перетікати до сусідньої плями з меншою яскравістю. Та роздулася майже в два рази і стала схожа на маленьке сонце. «Агов, дід! Дід! Ти що робиш, падла! За мій рахунок вилікуватися вирішив? Та що ж таке, як цьому завадити?» Думки заметушилися, приводячи свідомість в стан, рівнозначний «відсмикуванню руки» або що там у нього зараз відповідало місцю торкання з сферою маленької плями. Несподівано надійшло сприйняття власної яскравої плями у вигляді краплі, наповненої в'язкою олією. Вона повільно піддавалася уявним зусиллям, коливаючись, немов велика ртутна бульбашка. Гришка притьма «втягнув» до неї усю субстанцію з каналів, стан слабкості зник, а пляма засвітилася яскравіше. «Повер-тааай, мо-оооєєє!», - з цим ментальним вигуком Григорій Михайлович всмоктав назад всю викрадену маленькою плямою енергію і подумки автоматично затулився від крадія складною конструкцією, наче щитом. Проте щита не вийшло - конструкція, несподівано для Гришки, почала ніби розтягуватися по усіх його сферах та яскравій плямі, укриваючи поверхню дивним орнаментом. «Сховався під ковдру від бабайки, наче в дитинстві» - з цією ідіотською думкою Григорій Михайлович Маханко знову втратив свідомість...

* * *

Наступного ранку старий Глай прокинувся з поганими передчуттями. Він повернувся на широкому кам'яному ложі, обережно розпрямив хвору ногу, потім схилив голову праворуч, де лежало тіло хсілає. Кожен тче, останньої зюф, розпочинався з однієї і тієї самої дії - старий впливав на невідомого мага крихтою енергії з накопичувача, натомість отримуючи збільшення сил і бадьорості. Не змінюючи звичний вже розпорядок, старий засунув руку під шкіряний валик-подушку, але сторожко завмер, вдивляючись у вимушеного співмешканця, який лежав поруч. Щось було не так. Суха, жилава фігура незнайомця лежала на боці, відкинувши вбік зв'язані м'якою тканиною руки. «Гдіча, тупий син джара, знову забув вчора руки розв'язати! Або розв'язував? Здається втрачаю пам'ять!?» Глай відкинув неприємні думки, пробігаючи поглядом тіло хсілає. Голова з пушком волосся і темними віями, які ледве відросли на повіках, круглий череп, злегка витягнуте обличчя із запалими щоками, невеликі вуха із звичайними для лємаргів злегка загостреними кінчиками. Шкіра гладка, без волосся, з виступаючими на поверхню судинами. М'язи сухі, канатами, добре окреслені, хоча і не справляють враження сили. Тонкі, як для чоловіка, руки і ноги, але довгі, з маленькими ступнями і долонями. Обгоріла майже до ліктя шкіра на правиці злегка відрізняється за кольором від іншого тіла. За останню зюф вона відчутно посвітлішала, стала на дотик теплою і еластичною: Глай полишив турбуватися про можливе зараження крові або загнивання пошкоджених тканин. Як на нього, нічого страшного, є лікувальні артефакти, з'явилися заряджені накопичувачі, але шкода витрачати час і запас енергії на відновлення. Дивувало інше: рука вкрилася мережею дрібних судин, які утворили незрозумілий геометричний орнамент, хоча саме це старого теж не насторожувало - хіба які прикраси цей лоо’рі вважав за потрібне собі придумати. Та хоча б голову у вигляді звірячої чи ящірки зробив - ну і що, в старі часи, кажуть, деякі могутні маги Життя полюбляли так на рабах вправлятися. «Все як учора, як зюф тому, але щось же мене турбує?» Вдача старого злодія не бажала замовкати. Глай підвівся, крекчучи за звичкою, обійшов широке ложе і окинув фігуру хсілає поглядом здалека. «Ось воно! Вираз обличчя! Не тупе, зневолене, з тонкою цівкою слини з відкритого рота, а якесь жорстке, похмуре, що підсвідомо лякає. Рот! Він що, посміхається?! Ні, це губи з правого боку злегка кривляться і створюється враження неприємної усмішки». Старий декілька ті з тривогою й сумнівом вдивлявся в незнайомця, але окрім поміченої зміни обличчя все було як раніше. Лємарг, звичайний лємарг, більше схожий на вижмаканого роботою кастагі, ніж на лоо’рі величезної сили, але на зовнішність магів у Каструмі давно вже не звертали уваги.

Глай витягнув з-під подушки невеликий накопичувач-сльозу { Сльоза - термін, вживаної на Каструмі градації коштовних і напівкоштовних каменів у здатності накопичувати і утримувати хсіі. Сльоза - 1-й тип, кращі (алмаз, корунд, опал); крапля - 2-й тип, гірше (нефріт, халцедон); бризка - 3-й тип, найслабкіший (обсидіан, яшма, мармур)}, в окладі зі срібла, і зосередився на власному джерелі. Хсіітумб звично відгукнувся, вселяючи надію, Глай обережно потягнувся до накопичувача, узяв крихту енергії і влив у тіло знайди. Розслабився, чекаючи зворотньої хвилі бадьорості у відповідь, але нічого не відбувалося. Притьма повторив, збільшивши обсяг енергії удвічі, потім ушестеро – однаково без результату. Заспокоїв дихання, але не серце, яке скажено скаче в грудях, насилу перейшов на магічний зір і відсахнувся: незнайомець нагадував кого завгодно, але не мага величезної сили, який мало не знищив Кам'яну Могилу дві зюф тому. Звичайна аура звичайного необдарованого, занадто добре впорядкована, але таке можливе у воїнів, які довгий час займаються медитаціями. «Він вкрав мою хсіі!» - з цією шаленою думкою старий Глай в розпачі створив звичайне закляття Вогню, зачерпнув до дна залишки хсіі з накопичувача і випустив тонкий струмінь полум'я на нахабу, який його «пограбував». В кімнаті засмерділо паленою шкірою і тканиною, але з тілом незнайомця нічого не сталося, лише ледь жевріли пов'язка на стегнах та зібганий край м'якої шкіряної ковдри, під якою вночі ховався старий. Лємарга овіяло знайомою хвилею бадьорості, але у декілька разів меншою, ніж раніше. На обличчі Глая розтягнулася задоволена, але крива усмішка: він встиг помітити, як миттєво спалахнуло джерело незнайомця, частково поглинаючи і відбиваючи струмінь полум'я. «Він швидко опритомнює, у мене обмаль часу. Але що спричинило ці зміни? Вчора нічого навіть не натякало на таку можливість».

- Гдіча! Гдіча! - Поширився вереск над порожнім селищем лємаргів-старших. Ніхто не відгукувався. Старий прислухався, кроків здорованя теж не було чутно. Глай швидко вийшов з будинку і попрямував до їдальні, трохи підволакуючи ногу, яка так не вчасно нагадала про себе. «Позбувся палиці, зарано ще» - Глай роздратвано стис губи. «Зараз цей чоловічок все мені розповість. Без нього напевно не минулося».

Гдіча був в їдальні на звичайному місці - лежав на кам'яній лаві біля столу, але не спостерігав за сонячним променем, а голосно хропів, розкинувши руки і ноги на всі боки. Біля лави валялися два невеличкі глечики, які видавали характерний запах ячмінної браги. Такий самий запах разом з хропінням виривався з розкритого рота чоловічка. Судячи з білого пересохлого язика, лежав Гдіча вже давненько. Старий уважно оглянув кімнату, не виявив нічого підозрілого і обернувся до cпочиваючого здорованя.

- Гдіча! Гдіча! Вставай! - Він сильно струсонув слугу за плече. - Нам сьогодні потрібно обов'язково вилетіти. Ах ти, тупий джар! Вставай!

Гдіча розплющив безглузді очі, підвів голову, посміхнувся старому і знову вимкнувся.

- Допомогти чим, старший Глай? - Старий сіпнувся від тихого питання у спину. Біля дверей стояла Велика Мати і з усмішкою розглядала обох, старого лємарга і здорованя-чоловічка.

- Ти чого тут? - З підозрою оглядав жінку Глай. - Навіщо прийшла? Немає нічого у мене!

- Ось, відвідати молодшого братика вирішила. - Велика Мати не прореагувала на відверту ворожість. - Він учора перебрав зайвого в селищі і з собою ще прихопив. Вирішила глянути, як почувається. Брат все ж мені!

- Лежить твій брат, не ворушиться! У нас справ, як папороті в джунглях! - Лємарг незадоволено наддав ногою порожній глек, той тужливо дзвякнув, розлітаючись на друзки. - Якщо бовдур думає, що на нього хсіі з накопичувачів витрачати буду, то помиляється. Мені легше закляттям Полум'я п'яти йому підсмажити - витрата в рази менше, а результат той самий! Так, я...

- Давай, я допоможу. - Перервала жінка розпаленого старого. Той ще раз з підозрою оглянув її з голови до ніг і, трохи подумавши, неохоче кивнув.

- Ми сьогодні відлітаємо... у Лоор… за накопичувачами. - Глай збрехав Великій Матері, ледь затинаючись, відчуваючи деякий жаль. Маги-лємарги багато кілець жили поряд з селищем слуг-чоловічків, допомагали їм, вчили. Намагалися утілити ідеї Сорона, але без успіху. Наразі він біжить, останній з Ордену Двох хвиль, залишаючи чоловічків наодинці з навколишньою природою. Було ніяково, старий відводив очі убік, коли промовляв до жінки, яка стоїть біля дверей. - Повернемося не скоро. Потрібно завантажити в сталф харчів та води на зюф для двох... ні, трьох і заряджені накопичувачі. Я займуся накопичувачами, а ти припасами.

«Мені ще потрібно витягнути Серце Сорона з схованки під Каменем. Встигну зробити, поки вона буде поратись з вантажем», - думав Глай. Він не бачив, як примружилася на його слова Велика Мати і як недовірливо стисла губи.

«Повернемося? Хто тобі повірить! Навіть якщо захочеш повернутися - нам цього не потрібно. Пожили з лємаргами, досить! Не знаю, що і як вони там, в Гімпер'ї, можуть, а моєму селищу потрібно без них звикати жити. Впораємось якось…» Жінка заспокійливо кивнула сама собі і пішла звати помічницю, наостанок про всяк випадок підхопила з підлоги другий порожній глек. «Добре сонне зілля, братик спить немов дитина».

Увечері того самого тче біля краю селища лємаргів в повітря повільно здійнявся сталф, почав рух, невпевнено нишпорячи вгору-вниз і в боки, але з кожною ті набираючи швидкість, спрямувався до горизонту, який ледве розрізнявся на півдні. Проводжали його лише Велика Мати з двома дочками.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.