Глава 2. Танок квантів.

Радію я малому - сонцю і дощу.

Травичці, снігу талому.

Не п…дю.

Пісенька Карлсона. Гурт Ленінград

Гришка Маханко сидів на кухні і насолоджувався улюбленим пивом. За вікном тільки-но починалася весна, калюжі ночами ще вкривалися тонкою скоринкою криги, сонце світило, але не гріло. Та й світило воно якось неохоче, немов вирішувало - починати світити по-справжньому або не починати, а почекати вже до наступної весни. Тому й уся природа була в таких самих роздумах. Не був виключенням й Гришка, як окремо взятий вінець цієї природи в окремо взятій кухні. Неквапливо відсьорбуючи з півтора літрової пляшки пінний напій, він похмуро дивився у вікно на весняний, вогкий день та наспівував під носа один і той самий застряглий у пам'яті куплет хіта гурту Ленінград.

Весела пісенька взагалі не в'язалася з сумовитим настроєм і похмурими перспективами. А ще нещодавно все було так добре…

* * *

Григорій Михайлович Маханко був звичайним чоловіком трохи за сорок років, в міру спортивний, в міру сміливий, в міру освічений. У нього не було відчутних переваг перед іншими і не було відчутних недоліків. Стандартна біографія народженого в СэСэСэРі - школа, армія, інститут, перебудова і усі «принади», які послідували за нею: талони, ринки, тачки-кравчучки, ринкова економіка, лихі дев'яності, ситі двохтисячні. Йому відносно таланило по життю, не хворів, працювалося легко і його за це цінували. Не був, не мав, не притягувався. До свого сороковніка він підійшов не гірше, і не краще за інших. Дружина, дочка, невеликий приватний будиночок в центрі, який залишився від батьків. Псувало усе його дивне постійне тяжіння до чогось нового й стійке небажання підкорятися дурням. У зв'язку з дефіцитом першого і явним надлишком другого Григорій Михайлович встиг поміняти купу робіт і спеціальностей, затримуючись на кожному місці у кращому разі на пару років. Втім, на усіх старих роботах згадували про нього добре, працівником був сумлінним, з завданнями розбирався з ходу й глибоко, дрібниць не втрачав, але в той самий час бачив і загальну схему. Йому подобалося розбиратися в кожній новій справі, складати собі зручні таблички та схеми роботи, розкладати все по поличках. Сам собі не міг вирішити, чого в цьому більше: схильності до порядку, чого він за собою не дуже-то й помічав, чи лінькуватості, але лінькуватості особливого штибу - творчого лінування, коли не всього лише прагнеш нічого не робити, а хочеш якнайбільше спростити свою роботу, оптимізуючи та упорядковуючи її. Його лінькуватість була саме цього, творчого штибу. Так і повелося все життя, як по второваному шляху: нове місце, посилене цілодобове притирання-відпрацювання своїх обов'язків, досягнення стабільного режиму роботи, оцінка й схвалення начальства та подальша відносно несутужна праця з меншою або більшою зарплатнею. Але лишень до тієї миті, поки одноманітність не починала набридати або якийсь начальник-самодур не віддавав вбивчу по тупості команду або намагався навантажити додатковими обов'язками. В усіх начальників обґрунтування для цього було однакове й непробивне для них самих по керівній логічності: «Ти ж зможеш, придумай що-небудь!» Або не менш дратуюче для Гришки: «У тебе ж є вільний час, а ми трохи доплатимо!» Нікого не цікавило, що цей вільний час Гришка отримав особисто сам і особисто для себе, добровільно витративши зусилля на вивчення та виправлення існуючого стану речей. До того ж існуючого виключно з-за ліні або недолугості самого керівництва - адже ніхто не забороняв їм упорядковувати і оптимізувати роботу підлеглих, це був їхній прямий обов'язок, а не його. Приймаючи на роботу ніхто від Маханко не вимагав виконувати свої обов'язки краще чи швидше, ніж належить. Це було його особистим рішенням, в його особистих інтересах. Він не вимагав від начальства за це пільг або підвищення зарплати - він сам собі створював зону комфорту й нікого не бажав туди допускати. Якщо це не враховувалося, Гришка із спокійного, трохи флегматичного мужика перетворювався на дратівливого волаючого циніка, який без особливої причини посилав чимдалі навіть людей, які нормально ставилися до нього, а кого вважав тупими, взагалі висловлював прямо в очі все, що думав. Після чого, як закономірний наслідок, відбувалося чергове звільнення і пошук наступного місця роботи. З віком і настанням всесвітньої кризи підшукувати місця роботи ставало все складніше. Останнє сидіння вдома тривало більше двох років, поки минулої осені не пролунав той телефонний дзвінок, поставивши торчма усе життя.

Того сонячного осіннього дня Гришка тільки повернувяс з ринку. Це був один з його обов'язків як нероби - безробітного члена родини. Як і прання, прибирання, куховарство та невеликий городик. Дружина, Людка, працювала в приватній фірмі, мала гарну зарплату, але часу на домашні справи не залишалося. Дочка була завантажена у школі і до вирішення побутових питань теж не особливо долучалася. Гришка не ображався - кожен робить своє, як може. Похід на ринок був вдалим - на «заощаджені» гроші було придбано пляшку пива, яке Гришка дуже полюбляв. Сидячи вдома, на шиї у дружини, просити грошей на пінний напій соромився, але пива хотілося. Тому на ринку він шукав найменші ціни, іноді довго торгувався з особливо осоружними бабками-торгашками - і в результаті уривав трохи грошей із загальної суми. Це у нього називалося «заощадити» й надавало примарне моральне право на купівлю пива. Людка про ці моральні гризоти чоловіка знала, іноді кепкувала, іноді пиляла за відсутність роботи, як була не в гуморі, а у гарному настрої сама купувала йому «призову» пляшку. Тією осінньою днинкою саме був момент вживання «заощадженого» пива - погода була ще досить тепла, город тішив очі соковитою зеленню та яскравими червоними плямами помідорних кущів. Над лавою, де ліниво розташувався Маханко, звисали тугі грона білого винограду, по яких діловито повзали оси і бджоли. «Потрібно б побризкати чимось, а то попсують виноград. Сік ще не робив цього року, а дочка його любить», - думки неспішно спливали у Гришчиній голові і повільно змивалися черговим ковтком з прохолодної пляшки. З млявого стану його висмикнув дзвінок на мобільник. «Ого, міжнародний!» - із здивуванням подивився на екран Гришка і провів пальцем, вмикаючи зв'язок. З того боку голос з легким масковським акцентом поставив пару стандартних питань по резюме Григорія Михайловича на сайті пошуку роботи, на зразок «Шукаєте… а раніше... можливості…», і наприкінці запропонував роботу з прийому імпортних нафтопродуктів з танкерів на місцевій нафтобазі. Тема була для Маханко не нова, обов'язки від нього вимагалися не обтяжливі, а зарплатня за місцевими ставками була дуже непогана. А перерахування зарплатні авансом за кожен місяць на картку, у вигляді N-ної суми грошей вільного американського народу, відверто дивувало. Крім того, додатково щиро тішила чи то кіпрська, чи то англійська реєстрація фірми-роботодавця - це вселяло надію, що часті відвідування начальства йому не загрожують. Разом із зарплатнею останній факт мав невідворотнє значення - реально оцінюючи свої здібності, вік, послужний список, шкодячий характер й економічну ситуацію в країні та світі, Григорій Михайлович розумів, що шанси влаштуватися десь, окрім сторожа овочебази, у нього дуже малі. З урахуванням, що працюючих овочебаз навкруги вже давно не залишилося, він погодився на пропозицію, не особливо роздумуючи і не вимагаючи подробиці.

Робота й справді виявилася відповідною до пропозиції. Танкери заходили один-два рази на місяць: доба на контроль приймання й готово. Потім тиждень-два метушні з обліку наливання та відвантаження в залізничні цистерни, звіряння залишків з менеджерами нафтобази й очікування наступного корабля. Жодних проблем з митницею чи замовленням цистерн, ніякого викручування рук або інших частин тіла залізницею, коли приходив танкер з дизельним паливом. Нічого із всього того, з чим стикався Гришка раніше - тільки чиста, як сльоза бухгалтера-інвентаризатора, діяльність з обліку. Іноді Маханко замислювався про вірогідність існування невідомого чарівника, який так вправно керує процесом, та ще й так здалека, але вмить обривав небезпечні думки - одразу згадувався нещодавній дворічний досвід домогосподарства. Спочатку трохи напружували позаурочні виїзди на роботу, коли приймання або відвантаження нафтопродуктів припадали на нічний час - нафтобаза була майже за містом, на березі широкої протоки одного з рукавів дельти Дніпра. Вдень туди їздив лише один маршрут, а вночі не погоджувалися везти навіть нетверезі таксисти на розбитих в мотлох Деу Ланос. Але і ця проблема несподівано вирішилася найказковішим чином. Після недовгого Гришчиного ниття про оренду машини, йому прислали з Одеси цілого помічника - веселого тридцяти п’ятирічного бугая Костіка на уживаному, але цілком доглянутому Форді Сьєрра. Григорій Михайлович, який замислював, як максимум, отримати з хазяїв ще пару сотень доларів на оренду транспорту, а як мінімум, хоч би півсотні на бензин, був просто розчулений щедрістю роботодавця. Цьому не завадило навіть те, що Костік був у минулому ментом - веселим, зухвалим, тупим, з манерами приблатньоного сявки і адєською говіркою з поганого серіалу. Із самого початку новий напарник спробував качати права, але після парочки проколів по роботі з його вини й прочухана від хазяїв, заспокоївся і старанно працював водієм-кур'єром. Остаточно замирило Гришку з його існуванням те, що Костік перейняв на себе обов'язки рознесення-розвезення паперів по відділах нафтобази та проведення звірок - сам Гришка спілкуватися з монументальними бабищами, врослими дупами у свої посади напевно ще з пізньорадянських часів, дуже не любив. Вони навіть випили з помічником пару разів пива, але приятелями не стали - такий тип людей Маханко завжди дратував. На вихідні Костік від'їжджав до себе в Одесу, як він казав з придихом «Адэсу», а в понеділок уранці повертався. Навіщо потрібно ганяти машину і людину за триста кілометрів, а не винайняти місцевого, Гришка не розумів, але питань роботодавцю не ставив, добре пам'ятаючи про кількість працюючих овочебаз.

Так минула зима. Григорій Михайлович започаткував і вдало розвинув звичку щоп'ятниці увечері брати два-три літри якісного темного німецького пива з в'яленим лящем та ще балувати дочку з дружиною нехитрими подарунками. Він навіть почав замислюватися про купівлю в кредит якогось уживаного автомобіля. Виробнича ідилія тривала до середини березня.

* * *

…Зараз, сидячи на кухні з пивом, вчергове кляв себе за нестриманість і таємно сподівався, що все якось минеться. Тихий осоружний голос усередині нашіптував Гришці, що нічого не минеться і нестриманість тут ні до чого, але приймати це відверто не хотілося. Окремою темою роздумів був сумнів: чи варто розповідати про можливі проблеми дружині і дочці? За останні півроку він звик до нового, більш значущого, сімейного статусу, і це безперечно подобалося. Дружина була задоволена й неодноразово це підкреслювала. Повертатися знов до посади старшого по камбузу бажання не було взагалі, хоча й зараз Гришка власноруч готував на усю родину, але це був вже наче не його обов'язок, а так би мовити добровільна примха. Істерики від дружини він не боявся, але можливий розчарований погляд та подальше мовчання лякали більше. «Потрібно якось все розповісти, не вдаючись до подробиць, у загальних рисах», - Гришка будував плани на майбутню розмову. «Може сказати, що знову з начальством посварився, як завжди? Вона побурчить, але справа-то звична? Ні, не прокатає - сам розповідав, що начальство майже не дзвонить і нічого не вимагає. Та й ментів якось потрібно пояснити». Гришка знову відсьорбнув пива і міцно замислився.

* * *

…Того ранку понеділка, тиждень тому, Костік несподівано подзвонив зрання та повідомив, що у нього поломка в дорозі і трохи затримається. Був початок місяця, час проводити звірку по залишках з відділом збуту нафтобази. Довелося їхати самому на маршрутці, до чого зледащений нафтовий магнат в особі Гришки давно втратив звичку, і що спричинило до відверто похмурого настрою. У відділі збуту несподівано без причини протримали годину, ніяких актів звірки не підписали і попросили зайти до замдиректора нафтобази. Там, в маленькому кабінетику із старими шпалерами, Гришка несподівано дізнався, що на нафтобазу навідувалися опера з міліції і цікавилися, хто це тут так весело вантажить нафтопродукти, не платячи ні копійки. Кому конкретно і за що платити «копійки» замдиректора не уточнював, лише додав, що постановою слідчого Н-ського райвідділу відвантаження нафтопродуктів Гришчиної фірми призупинено. Так би мовити, до з'ясування. Похмурий Маханко вийшов з прохідної нафтобази й одразу втупився поглядом у форд Костіка неподалік. Сам водій-напарник про щось жваво розмовляв з невисоким здорованем в короткій шкіряній куртці і темних джинсах, обидва стояли біля бувалого ВАЗа-дев'ятки невиразно брудного кольору. Побачивши на виході Гришку, Костік щось сказав здорованю й запрошуюче замахав рукою. Роздратовано перестрибуючи невеликі калюжі, які залишилися після розтавання снігу на роздовбаному асфальті п'ятачка прохідної, підійшов до Костіка із здорованем і зупинився, вдивляючись з запитанням.

- Опа, прувэт! – Костік, як завжди, вдоволено либився і був збуджено-веселий. - Сишишь, Григорій Міхаліч, тут пацанюри з табой пагаваріть хатят. Ну, щодо роботи…

- У нас роботи немає. Хіба що ти, Костік, вирішив звільнитися. - Шкодяча натура Маханко брала своє і перла назовні як бульдозер. - Нема про що мені з ними розмовляти. Поїхали, Костік, потрібно буржуям по електонці ситуацію доповісти, бо я не розумію чогось.

- Не потрібно так поспішати, Григорію Михайловичу, - втрутився в розмову здоровань. - І робота нам від вас зовсім не потрібна. Ви й так нас роботою вже завантажили. Та й саме у ваших інтересах, щоб зробили ми її швидко і для вас безболісно.

Здоровань дивився на Маханко злегка примруживши очі, з іронічно-глузливою усмішкою людини, яка знає собі ціну й повністю упевнена, що уважно слухатимуть і виконуватимуть усі вказівки. Не дочекавшись від Гришки відповіді, новий співрозмовник продовжив:

- Нам прояснити потрібно пару питаннячок по вашій бурхливій та сумнівній діяльності. Це багато часу не займе, тому, як мовиться, раніше сядемо - раніше вийдемо!

Здоровань підморгнув Костіку і обоє заіржали так, що сухенька бабуся, виходячи з сусіднього продуктового магазинчика, знервовано озирнулася на веселунів й мало не зашпортнулась на сходинці. «Ну, точно, шістки приблатньоні, як в дев'яності», - Маханко зміркував, кого нагадував весь цей час Костік. Картинка лише зараз склалася в голові, як побачив того поряд із здорованем в типово «бригадному» прикіді. «Я думав, що вони вже вимерли всі давно, як мамонти», - здивувався Гришка, миттєво скипаючи. «Мав я на увазі таких «співрозмовників».

- Костік, це хто? - Гришка підкреслено проігнорував слова здорованя. - Ти шо, секс по телефону замовив, а вони немподівано співрозмовника вживу прислали? Я нікого не замовляв й мозок собі трахати не хочу, тому дай хлопцю на таксі - й поїхали, поїхали, Костік, часу обмаль.

Сміх різко урвався. Костік мовчав, а здоровань, насупившись, зробив крок у бік Гришки й, звузивши очі, загрозливо зашипів:

- Ти чо борзєєшь, громадянин Маханко? Мудруєш не по темі багато. - Здоровань кіношним жестом махнув у Гришки перед обличчям посвідченням. - Поїхали, прояснимо ситуацію. Як мовиться, наведемо тінь на тин і наплетемо тинів у тінях.

- Костік, я так досі і не зрозумів, це хто? - Гришку понесло по кучугурах, в голові злегка зашуміло, від люті залоскотало в носі. - Ти його знаєш? Воно шо хоче? Воно хто? Навіщо трамвайним квитком перед обличчям трусить, я ж прочитати нічого не встиг. Куди їхати? З ким? Про що розмови розмовляти? Зачаток зв'язного мовлення якийсь, наче у первісних людей. Ти зрозуміло пояснити можеш?

Костік мовчав і відводив очі. Здоровань почервонів, але розгорнув посвідчення й підніс руку на рівень очей. «Оперуповноважений Краюха Сергій» - прочитав Маханко.

- Ну ось, інша справа, особу з’ясували. - Темна хвиля лагідно несла Гришку вперед на ласкавих крилах азарту. - А то як в пісні вашій шанованій ментовській: «Кто-то иногда у нас порой…» І ніякої конкретики: хто, де й коли - але з впевненістю, що процес йде нестримно. І що хоче від мене цілий опер… уповноважений? Лише прошу, не як в пісні, будь ласка. Чи почнемо знов: поговорити, прояснити?

- Громадянин Маханко, у нас є до вас питання з приводу відвантаження вами нафтопродуктів кіпрської фірми … з ухилянням від встановлених законом норм та правил. - Опер Краюха зиркав зі злістю, але говорив підкреслено протокольно. - Пропоную вам проїхати з нами для бесіди.

- Для бесіди? Не хочу. - Маханко спокійно дивився в обличчя оперу. - Нема що мені з вами обговорювати, законів я не порушував й провини за собою не знаю. Хочете щось з’ясувати - викликайте повісткою. Поїхали, Костік.

Гришка зробив різкий оберт і пішов до форда. Костік мовчки потрусив слідом. Здоровань стояв, мало не тіпаючись від сказу, дивлячись в спину Маханко й тихо матюгаючись під ніс. Підійшовши до машини, Гришка зупинився, чекаючи доки Костік розблокує сигналізацію і можна буде відчинити двері. Напарник-кур'єр, підійшовши, дверей відкривати не поспішав, і м'явся збоку, переступаючи з ноги на ногу та пригнічено посапуючи у ритм.

- Ну, шо там, Костік? Ми їдемо чи будемо танці танцювати? - Гришка не знав на кому зірвати своє роздратування. - Ти до вітру хочеш або що?

- Ой, даремно ти, Грігорій Міхаліч, зря-яя… - протягнув Костік. - Єто жі нармальніє пацані, апєра. Ані жє ж на работі, а ві так нєхарашо...

- Слухай, Костік, не треба мене агітувати за день міліції. Якщо вони на роботі, так нехай працюють, а не ребуси загадують. У нього на лобі написано хто він? Ти сам на нього подивися - бандюк бандюком, вночі побачиш - з переляку палити кинеш. - Гришка поступово остигав. - Я взагалі думав, що наїзд якийсь. Мені зараз не до них, ти в курсі, шо там на нафтобазі коїться? Ці твої колеги усіх на вуха поставили і нам відвантаження призупинили. Мені потрібно терміново буржуям відписатися, а тут ці рекси.

- Та знаю я... - Костік продовжував з сумним осудом дивитися на Маханко, переводячи погляд з нього на опера і назад. Краюха так само стояв біля дев'ятки і спостерігав за розмовою. - Нєхароша дєлюга, каламутная. Сишишь, Міхаліч, може катньошся з пацанюрами, пагаварішь. Я добазарюся с німі, усе нормуль будіт. Я ж з будь-яким мєнтом добазарюся, сваї ж люді…

Гришка замислився на мить, Костік миттю зловив зміну настрою й рухом голови підкликав опера. Краюха неспішно пішов в їх бік. Може й поїхав би Гришка з опером, може й минулося б все звичайною розмовою, але тут він побачив поблажливу усмішечку злорованя і нудьгуюче-презирливий вираз очей. Знову накотило. Ще сильніше, ніж раніше. Від кінцевої зупинки саме збиралася відходити наполовину заповнена маршрутка.

- З будь-яким, кажеш, добазаришся? Так, Костік? Ну, давай, добазарюйся, а я поїхав. - Гришка різко стартанув й поспіхом наздогнав роздовбаний китайський автобус, який почав рух з відчиненими дверима. Застриьбнув до нього і не бачив, як кричить на Костіка здоровань, а коли пробився по салону до заднього скла, то маршрутка вже повернула за ріг.

* * *

…пройшов тиждень. Буржуї на зв'язок не виходили, хоча Гришка послав їм з десяток детальних листів по електронній пошті. Костік теж не з'являвся й на дзвінки не відповідав. Невизначеність ситуації дратувала. Зараз, сидячи на кухні, Григорій Михайлович шкодував, що не погодився на розмову, але було пізно. «Може пронесе? Чи ні?» - він мучився сумнівами і не знав, на що зважитися. Пиво закінчувалося, думки теж, нічого в голову не лізло. «З понеділка вирішуватиму», - прийняв ганебно-компромісне рішення Гришка й вирішив піти за новою порцією напою. Зазвичай він не перебирав спиртного серед тижня, але останні події вибили із звичного стану і вимагали нестандартних рішень. «Напевно й рибки візьму», - подумав Гришка, одягнувшись та висуваючись у бік найближчого супермаркету.

На зворотньому шляху, біля самого будинку, з якимсь полегшенням побачив знайому дев'ятку брудно-пляшкового кольору. Сумніви, які краяли душу ще мить тому, зникли самі по собі - вже не потрібно було приймати рішення самостійно. Спокійно підійшов до машини і зупинився трохи позаду водійських дверцят. Опер Краюха захоплено грав в якусь гру на своєму телефоні, поруч, на пасажирському сидінні, дрімав сухорлявий мужик років тридцяти-тридцяти трьох в темній утепленій китайській курточці. На торпеді в поліетиленовому пакеті лежав просмажений до густо-коричневого кольору надкушений чебурек і стояла переполовинена пляшка з пепсі. Гришка почекав хвилину, постукав кісточками пальців у вікно - опер з жалем відволікся від гри, штовхнув у бік товариша й неспішно виліз з машини. Одягнений він був в ті самі шкірянку та темні джинси. «Спить він в них, напевно. А в шафі ще має бути парадний костюмчик Адідас з трьома смужками на штанях і рукавах куртки - для відвідин театру», - з якоюсь відчайдушною веселістю промайнула думка в голові Маханко.

- О, Григорій Михайлович. - Здоровань бадьоро посміхався, оглядаючи його холодним оцінюючим поглядом, його напарник з ледачим виглядом заступив Гришці шлях втечі у бік перехрестя. - А ми тут вас зачекалися, а ви ось чим займаєтесь. Посвідчення надавати до ознайомлення або з минулого разу запам'ятали?

- На пам'ять не скаржуся, - нейтрально відповів Гришка. - З чим сьогодні? Знову розмовляти? Тоді прошу у будинок - там під рибку і побалакаємо.

- Нєє-аа, громадянин Маханко, «під рибку» - це минулий раз можна було, як мовиться, бесіди застільні про справи протокольні, а сьогодні прошу до нас. - Опер витягнув з відкритих дверцят пошарпану теку й акуратно витягнув аркуш паперу з віддрукованим текстом. - Ознайомтеся, розпишіться, як мовиться, Опісь-прОтокол, - Краюха спародіював незабутнього Льоліка з Діамантової руки. «А схожий, сучара», - знову нейтрально-спокійно пропливла думка.

- Зараз, пакет додому закину та вийду, - Гришка попрямував до хвіртки, але напарник опера, стоячий на його шляху, не зрушив з місця, тільки напружився, питально поглядаючи на Краюху. Гришка теж зупинився і напівобернувшись запитав:

- І шо? Рибу з пивом у багажник? Я не проти - сам же пропонував. Але мені все одно паспорт узяти потрібно, а то як ви особу мою встановлювати-то будете? Раптом я і не Маханко взагалі, а Костянтин Ліманський, га? Ви ж документи у мене тоді не перевірили, еге ж? А раптом виявиться, що той бугай рудий, який з вами ляси точив, - він і є Маханко Ги Ми? А я Костік, воділа його… А? І той мене просто намовив зіграти під нього на якийсь час, щоб понадійніше сховатися? Ви ж у нього документи теж не перевіряли?

Краєм ока Гришка помітив, як напарник Краюхи стурбовано заворушився, переводячи погляд з нього на опера. Краюха стояв і широко посміхався.

- От люблю вас, інтелігентиків смердючих, за сраку брати, - такі оповідання виморачуєте, шо на голову не натягнеш. З босотой цією, уркаганською, найчастіше не цікаво: «Дядечко, відпустить, я вам все про своїх корешків розповім. Я ні в чому не винен, це випадково сталося…» Ніякої творчої уяви. Ти, Григорій Михайлович, майже в розшуку вже, на тебе течка пухка у слідака лежить, достигає. Тому, не ображай... Ти ж нив, наче працювати не вміємо, а це образливо нам, як професіоналам, - ось вирішили це героїчно спростувати, як мовиться, сумною практикою, без всяких там дедуктивних методів. Навіть відпочиваю душею зараз з вами, громадянин Маханко, - Краюха нехитро відводив душу за Гришкові слова тиждень тому. Йому навіть неважливо було, слухає Гришка чи ні, головне висловитися, підвести риску. - Давайте, Григорій Михайлович, мухою - документи беріть й на вихід. Я сподіваюся, що бігти ви не надумаєте й в туалеті не зачинитеся.

Гришка мовчки пройшов повз напарника Краюхи і вже підходячи до хвіртки почув навздогін уїдливе:

- І в шафу ховатися не раджу - у нас часу шукати не буде, почнемо нервувати, можемо зброю застосувати, а ви упісяєтесь. Соромно буде у такому вигляді їхати.

«Гуморист червоноперий», - роздратовано подумав Гришка, але промовчав.

Приблизно за годину він сидів в кабінеті слідчого й чекав, поки той закінчить порпатися в якихось своїх паперах. Краюха сидів на низенькій продавленій канапці біля запиленого вікна і продовжував захоплено грати на мобільному, з його боку лунали здавлені вигуки і тихе тринькання. Маханко знічев'я розглядав слідчого. Хлопець близько тридцяти років з білястим волоссям і віями на худорлявому обличчі. У куточках рота невеликі зморшки, тонка худа шия з гострим, виступаючим кадиком. Теплий светр під товстим піджаком з грубої тканини, мішком висить на вузьких плечах. В порівнянні з опером Краюхою слідчий виглядав блідим чахликом, але саме від нього залежав підсумок сьогоднішньої зустрічі. Пройшло хвилин з п'ятнадцять, слідчий порпався в паперах, з боку опера не замовкаючи тринькав телефон. Гришка починав закипати. Пару разів він поворушився на стільці, викликаючи гучне неприємне рипіння, але ніхто не звернув на це уваги. Він кашлянув в кулак, обернувся до опера, потім обернувся до слідчого. Нарешті, не витримавши, запитав:

- І довго мені сидіти?

Слідчий урвався, задумливо подивився на нього, підняв погляд до стелі й знехотя відповів:

- Нуу-у, я вважаю… років з п'ять, як мінімум…

Краюха на дивані захрюкав від сміху, ляскаючи себе по міцних стегнах.

- У сенсі, п'ять років? - сторопів Маханко.

- По вашій статті, Григорій Михайлович, з урахуванням обтяжливих особливо великих та пом'якшувальних по першій судимості, десь так повинно вийти. - Слідчий спокійно дивився на нього, немов розповідав як краще обрізувати виноград на зиму. - Я, звичайно, не суддя і не прокурор, але досвід деякий є. Так що, думаю, з п'ять.

- Яких п'ять, за що? - Гришка почав психувати. - Шо ви голову задурюєте, підписуйте перепустку і я пішов. Навіщо мені цей цирк?

- Ох, громадянин Маханко, громадянин Маханко. - Слідак докоряюче похитав головою. - Це я повинен обурюватися, що переді мною виставу ламаєте, а не ви. Та на вас просто тавро нема де ставити, притьма можна особливо небезпечного давати. Дивуюся, як наші опера вас без спец загону затримували. Пішли на такий ризик… - З боку дивана пролунало здавлене іржання Краюхи. - Що ж, не триматиму, я думав швидше закінчити й з вами поспілкуватися, ну, щоб якось скласти собі враження. Насилу якось вірилося у ваші таланти. Але, бачу, що не знадобиться. Ось, візьміть, вивчайте.

Слідак протягнув йому теку середньої товщини. «Справа №… Розкрадання в особливо великих… контрабанда… ухиляння від податків… підробка документів… експертизою встановлено… із слів свідка... не виявлено... згідно наданих гарантій». Поступово поглиблюючись в читання вмісту теки, Григорій Михайлович із здивуванням спостерігав, як розгорталася картина грандіозного розкрадання й афери з парою десятків тисяч тонн нафтопродуктів. Які, крім того, що були ввезені до країни майже контрабандою, тобто без сплати мит, ще й були реалізовані без сплати податків. Окремим рядком йшов позов нафтобази, яка не отримала ні копійки компенсації за свої послуги й витрачені на залізничний тариф суми. І в усіх епізодах маячила зловісна фігура умовного доктора Моріарті, обдурившого купу посадовців, відповідальних працівників і звичайних недалеких клерків. Зловісний доктор був просто генієм по втиранню в довіру й спромігся легко отримати незбагненні пільги та відтермінування сплати податків. Наприкінці цього захоплюючого читання до Гришки почало доходити, що геній злочинного світу має ім'я, по батькові і прізвище, які повністю співпадають з його власними. І підпис на більшості документів теж був його. Або дуже схожий на його, але експертиза стверджувала, що його. І най би, якби це були лише звичайні акти звірки залишків, які він насправді підписував. Найгірше, це гарантійні листи за його підписом, на підставі яких і відбувалися усі відтермінування, пільги, розкрадання та ухиляння. Дочитавши, Гришка відкинувся на спинку стільця.

- Ну, як, Григорій Михайлович? Вражає? - Слідчий доброзичливо дивився на нього. - Мене вразило. До глибини душі. За що ж ви так з ними?

- З ким? - здивовано перепитав Гришка. У голові гуло, він нічого не міг второпати.

- З буржуїнами цими проклятими, з мальчишами-плохішами гидотними. - Ласкаво мовив слідчий. - За відро варення і кошик печива? Ви ж їх обібрали як липку навесні. У вас діда-прадіда в громадянську білі не розстрілювали? Щось дуже на класову ненависть схоже.

- Та при чому тут громадянська! Це ж маячня! Підстава! - Маханко підхопився із стільця і ходив по кабінету, нервово струсуючи теку. - Звичайно-звичайно, геній злочинного світу попер десяток мільйонів баксів, а потім сидів, спокійнісенько чекав повістки в мухосранську міліцію. Ну так, так, у нього ж мізків втекти не вистачило, навіть після того, як дізнався, що суворі органи розкрили усю хитру гру! Так виходить, по-вашому? Та хто в це повірить!

Гришка переможно дивився на слідака, Краюха з канапки із задоволенням на круглій пиці спостерігав за перебігом сцени.

- Не по-нашому, Григорій Михайлович, не по-нашому. - Слідчий якось навіть з жалем подивився на Гришку. - А на підставі зібраних документів і показів свідків з працівників нафтобази та митних органів. Між іншим, дуже якісно і швидко зібраних групою оперуповноваженого Краюхи за моїм дорученням. Отак ось. А повірять в це або не повірять, це на суді зрозуміло буде, громадянин Маханко. Не моє це - правдоподібність поведінки оцінювати. Моя задача версію вибрати й докази під неї зібрати. Версію я вибрав, докази за допомогою групи оперуповноваженого Краюхи зібрав, експертизи провів, в течку підшив. Далі вже не я. Отак ось.

Гришка сидів в повній прострації, розронута перед ним картина була дуже схожа на дешевий серіал, але не була від цього менш реальною й осоружною. Маханко, який звик продумувати навіть похід на ринок наче маленьку військову операцію, почував себе в стані сапера, який вдало й без втрат пройшов декілька відряджень на фронт, але раптово наступив на міну у відпустці, розслаблено гуляючи з собакою біля будинку в сусідньому скверику. І ось закляк він на цій міні, боячись зрушити після клацання спускового механізму, який встав на бойове взведення, і думає, як несправедлива доля та що далі робити. Думок про те, звідки тут міна у нього немає взагалі, тільки про що далі та як доля несправедлива. І немає поряд надійних товаришів, які здатні допомогти, - самі лише цивільні лохи-панікери, що швидко впадають в істерію та розмахують руками. Але здаватися не можна.

- Почекайте, почекайте! - затріпотів Гришка. - А що, мене запитувати при цьому не належить? Може вас в оману вводять… ненавмисно? - Він покосився на задоволено всміхаючогося з дивана Краюху.

- Може, громадянин Маханко, може. Але ви ж від контактів із слідством відмовилися, так? Сумнівалися в нашій здатності виконувати професійні обов'язки. Напевно, були впевнені у своїй безкарності, так?

- Ні-ні, громадянин слідчий, ви мене не плутайте. Хіба мало в чому там я сумнівався і що думав - це до справи не підшиєш. Ви ж самі про версії тут розповідали? Так давайте усі їх розглядати - вашу і мою. - Григорій Михайлович не здавався.

- І що ви пропонуєте? - Спохмурнів слідчий. - Слухати ваші нічим не підкріплені байки? Григорій Михайлович, шанований, я вас по-людськи розумію, але… Ви ж тіки-но усе особисто прочитали - там доказуха непробивна. Бетон. Нам все про вас відомо, від А до Я… Я, до речі, і вас запросив-то, аби хоч якось допомогти викрутитися з цієї ситуації. Біографію вашу вивчив, розумію, що нелегко вам по життю було. Туди-сюди, роки летять, безробітний, ніяких перспектив, і тут подарунок на голову впав. Думаю, не утрималися, наважилися на усе життя проблеми, які мали, вирішити? Й майже вийшло, так? Уявляю, як ви зараз засмутилися.

Слідчий співчуваючи дивився на Маханко, вправно вертячи в худих пальцях ручку.

- Гідно потрібно програвати, громадянин Маханко. Тому, якщо хочете, то можете викласти свою версію... краще щиросердо. Моя вам рада, напишіть щиросерде зізнання. П'ятірка не термін, з половинки на УДЗ вийдете, вам й півста ще не буде. Ну як, пишемо щиросерде чи до камери? Подумати? Краюха, ось, вас до самої сонячної «хати» [Хата – камера на кримінальному сленгу] запроторить, до друзяк своїх. У нього там по камерах купа хрещеників - вони вам і підкажуть: що, де, коли… Полюбляють вони цю гру.

Розгублений Гришка переводив погляд із слідчого на опера і назад. У камеру дуже не хотілося. Але й писати зізнання в недолугому злочині хотілося ще менше. У голову прийшла цікава думка, яку тут же виклав слідчому.

- А що я про гроші напишу, громадянин слідчий?

- Як що? - Слідак щиро здивувався. - Правду і одну лише правду. Куди, коли, скільки...

- Дивно. Дуже дивно. - Гришка зауважив, як з незрозумілої причини слідак перестав крутити свою ручку, а опер відволікся від гри, хоча телефон пронизливо верещав. - Я думав, що раз ви вже усе так добре про мене знаєте, то і це у справі повинно бути. Куди, коли, скільки... Але щось я там цього не пригадую нічого, так? Виходить, що й написати в «щиросердому» не зможу - таке мені не вигадати.

З увагою, яка загострилася від небезпеки, вхопив швидкий погляд слідака у бік Краюхи. «Щось тут не те. Чогось вони захвилювалися. Потрібно розвинути тему».

- Так що писати мені? Підкажете, бо взагалі не знаю? Може мені ще і експертизу додаткову попросити за деякими документами? - Гришка із задоволенням спостерігав за мовчазною розмовою поглядами між слідаком та опером.

- А грошикі ми ваші не знайшли, Григорій Михайлович. Зовсім. Така ось невдача. Нафтопродукти реалізовувалися від імені київської фірми, яка на дзвінки не відповідає і за вказаною адресою не знаходиться. - Слідчий уважно вдивлявся в Гришку і той зрозумів, що зараз і настав найважливіший момент розмови. - Ось я і подумав, що все ж не може бути, щоб Григорій Михайлович один усе це провернув... ну, не може бути. Я навіть припускаю, що вас десь і в чомусь обдурили. Але довести це не можу. Складно це і заморочливо. Давайте допоможемо один одному, а, Григорію Михайловичу?

Думки в голові Гришки застрибали, як кульки під час розіграшу лотереї. «Він що, дурень? Хіба незрозуміло, що я нічого знати не можу ні про які гроші. На понт бере? Хабар хоче? Якщо погоджуся, де гарантія, що залишить в спокої? А якщо у відмову піду - посадять, а з СІЗО зробити нічого не зможу. Та й не хочеться дуже до камери, у мене там знайомих точно немає, як у Краюхи. З друзів дитинства, які вибрали кримінальну стежку, половина зробилася розсудливою після пари ходок, а половина загнулася опісля них же. Так що робити?» Слідчий з Краюхою терпляче чекали доки Гришка дозріє. З боку дивана знову пролунало бренькання мобілки, а слідчий підсунув до себе чергову теку і із зітханням відкрив на середині. «Просто так вони мене не відпустять, але й саджати мене їм не дуже, мабуть, хочеться. Хотіли б - давно в камері був, підстави у них є. Хочуть грошей?»

- Переконали, громадянин слідчий, чому б не допомогти й вам, і собі. - Маханко дивився прямо в очі слідаку. - У мене після такої підстави ніяких зобов'язань перед своїми працедавцями взагалі немає. Допоможу вам з чистою душею. Ось лише потрібно мені у своїх записах поритися, подзвонити туди-сюди, загалом самому в цьому всьому трохи розібратися. Є у мене телефончики, удома записані, одержувачів вантажу, який з нафтобази в цистернах вирушав. Дзвонили вони мені, відвантаженням цікавилися, а їм же мій телефон хтось давав? І це, найімовірніше, той, хто їм вантаж цей продавав. Так от, вони, напевно, про усю цю історію ще нічого не знають. Ось їм я й подзвоню, поцікавлюся звідки у них номерок мій.

«Аби лише відпустив, аби лише відпустив…», - билася в голові єдина думка. Забратися звідси здавалося для Маханко блискавичним вирішенням усіх проблем, немов на виході все зміниться, наче по чаклунству, й не буде ні цього слідчого, ні зухвалої пики опера. Слідак знову обмінявся з опером поглядами, задумливо випнув нижню губу і відкинувся на стільці, розглядаючи Гришку.

- Ви, громадянин слідчий, повірте - я сам дуже-дуже зацікавлений у вдалому завершенні усього цього непорозуміння. Вдумайтеся у ситуацію, адже я й уявити таке не здатен! - Гришка викручувався наче школяр, захоплений з цигаркою за шкільним рогом, і був собі трохи неприємний. Але камера СІЗО, яка нестримно наближувалася, знімала як рукою нечисленні дрібні моральні гризоти. - Я тому й поводився так з громадянином оперуповноваженим - адже й подумати не в змозі... Ну, а я вже буду вам вдячний, дуже-дуже…

Слідак задоволено посміхнувся і запитав у опера, який припинив гратися:

- Ну шо, Краюха? Повіримо громадянинові підозрюваному? Приймай рішення - тобі ж його ганяти по кущах у разі чого.

Опер неспішно встав, пройшовся по кабінету, розминаючи спину. Зупинився навпроти Маханко, нахилився, намагаючись заглянути тому в очі. Гришка уперто дивився в підлогу, боявся, що Краюха побачить в них, що ледь стримується. Задоволено гмикнувши якимсь своїм думкам, опер відійшов до вікна, постояв там ще хвилину, і, не обертаючись, сказав слідчому:

- Ти, Ігорьок, громадянинові Маханко висунь все, що належить, під розпис. Бланки заповніть, процедури дотримайтеся, бо Григорій Михайлович такий жартівник - завтра скаже, що ми з ним сьогодні про футбол розмовляли. А потім, думаю, можна й відпустити на… дні три, не більше. Одразу повісточку йому підписати дай на п'ятницю. А ви, Григорій Михайлович, йдіть - наважуйтесь, але як мовиться, не перевантажуйтесь. Гии-ги-ги… - засміявся своєму каламбуру Краюха. - Тікати не здумайте, бігати - справа важка, не інтелігентська. Та й сім'я ваша з вами навряд чи набігається, а якщо залишиться, то ми вже їм веселе життя забезпечимо. Я лише попереджаю. Ну, й готуйте, Григорій Михайлович, готуйте…

- Скільки? - Гришка продовжував дивитися в підлогу, стиснувши кулаки.

- Ображаєте, Григорій Михайлович. Ми ж чисто в інтересах справи і з альтруі... стик... альтруїст... тичеських спонукань, - впорався з важким словом опер. - Не паплюжте ці святі стіни. Наш спільний друг, Костік, розповість вам шо по скіки і, як мовиться, скіки за шо.

- Так він слухавку не бере, - здивувався Маханко. - Я дзвонив йому декілька разів.

- Візьме-візьме. Не турбуйтеся, громадянин Маханко. Ну, заповнюйте папірці, а я пішов. До зустрічі за три дні, Григорій Михайлов. І слухайтеся Костіка. - Краюха кивнув слідаку і вийшов з кабінету муркотячи собі під носа якийсь шансоновський мотивчик.

Заповнивши за півгодини купу папірців та підписавши протокол, потім повістку на п'ятницю, Гришка з полегшенням залишив слідчого. На виході з будівлі його накрило: перед очима все поплило, до горла підступила нудота, а усім тілом пройшла хвиля слабкості. Ледве-ледве дошкандибав до скверика навпроти і мішком плюхнувся на нефарбовану лаву. Літня жінка в строгому костюмі, яка напувала соком з пакету десятирічну дівчинку із скрипковим футляром в руках, строго й презирливо піджала тонкі губи та обернулася до нього спиною, немов намагаючись захистити підопічну від поганого Гришчиного впливу. «Напевно думає, що я бухий. От народ, а раптом мені погано? Може серце прихопило?» - як не дивно саме поведінка жінки вивела його із стану спустошення. Хвиля роздратування різко прийшла на зміну недавньому відчуттю повної та глибокої дупи, куди його так технічний засунули. Дорога додому запам'яталася погано, Гришка йшов, щось роздратовано бубонячи собі під ніс та іноді навіть розмахуючи руками. Згадуючи послідовно усю розмову із слідаком, Григорій Михайлович Маханко займався улюбленим зайняттям інтелігенції усіх часів й народів, - він придумував собі виправдання. І уявляв, як вправно доведе усім, що він... що у нього... загалом, що все зовсім не так, як вони думають.

Удома розмова з найрозумнішим співрозмовником - самим собою, поновилася під пиво з рибою. Настрій ніяк не покращувався, вирішення нагальної проблеми не знаходилося - нічого кращого, окрім втечі в голову не йшло. До приходу дружини Гришка був злий як сто собак, але признаватися собі, що він і є причина цієї злості, наполегливо не бажав. Людка, прийшовши з роботи, поглянула на похмурого чоловіка, гмикнула і, не сказавши ні слова, пішла на кухню.

* * *

Ранок наступного дня почався з тієї самої думки: «Що робити?», з поступовим переходом до її похідної: «Хто винен?» Відповіді не було ні на першу, ні на другу. Гришка перерахував свої скромні заощадження, накопичені за півроку роботи. Виходило зовсім вже смішно, ні про який хабар можна було не вести й мови. Тим більше, для такої справи як у нього, на десяток мільйонів баксів. «Доведеться розповідати дружині. І позичити нема у кого, вірніше не дуже хочеться». Аби відволіктися від важких думок зайнявся миттям посуду, дружина й дочка за старою звичкою безробітних часів і цей обов'язок залишили за ним. Гришка не заперечував, графік роботи аж ніяк не вимагав від нього з’являтися на нафтобазу о восьмій ранку. Вимивши тарілки, узяв кухонний рушник зі спинки стільця, і почав витирати посуд досуха. «Запаси рушників закінчуються. І тут все, як на зло, а скільки років вже користуємося», - промайнула сумна думка. Неквапом протираючи посуд, Маханко раптом зупинився, уважно подивився на рушник й безглуздо посміхнувся. З боку могло здатися, наче він побачив на простому відрізі грубої смугастої тканини з непідрубленими волохатими краями проступаючі водяні знаки, наче на грошовій купюрі. Кинувши рушник, Гришка швидко перевдягнувся і майже бігом вимівся з будинку.

За десять хвилин він йшов по вулиці в трьох кварталах від свого будинку під густими вишнями, які ростуть майже біля кожного двору або під більш рідкісними горіхами. За рогом, якщо вірно пам'ятав, мав бути будинок Петровича. Ще коли Гришка був хлопчаком, а батьки були живі, у них була дача в кооперативі на лівому березі Дніпра. Дачу батьки любили, проводили там влітку майже увесь вільний час, забираючи з собою сина. Він й сам був не проти купатися та рибалити, хоча, весна та осінь, з їх періодами інтенсивних городніх робіт, трохи псували враження. Сусідня дача належала Петровичу з дружиною, старлею міліції, який був непоганою людиною і підтримував з Гришчиними батьками якщо й не дружні, то вже точно приятельські стосунки. Дружина Петровича, Софія Василівна була приятелькою з матір'ю Гришки, вони обмінювалися рецептами, викрійками і нитками для вишивки хрестиком. Чимале значення мало й те, що жив Петрович в тому самому районі, що й батьки Гришки, в чотирьох кварталах від їх будинку. Одного разу, тоді ще старлей, Петрович викрив злочинну групу, як називали в радянські часи, розкрадачів соціалістичної власності. Начальник одного з цехів місцевого бавовняного комбінату в змові з комірником вивозив і продавав надлишки необробленої тканини для рушників. У підвалі його гаража виявився цілий склад великих рулонів цього смугастого дефіциту. Молодий старлей ілюзій з приводу своєї служби в ті роки вже не мав, хоча працював по-своєму чесно. У підсумку два об'ємні рулони перекочували до нього додому, десяток в гараж начальника райвідділу, а двоє злодюжок отримали звичайне розкрадання та по п'ятірці на ніс, замість особливо великого розміру з перспективою мінімум десятки, а максимум й стінки. Старлей отримав премію у розмірі червонця, начальник райвідділу грамоту відділу міськкому партії. Усі були задоволені, включаючи тих, які сіли. Один з цих рулонів й було виміняно у Софії Василівни матір'ю Гришки на симпатичний чайний сервіз, яких вона по знайомству узяла цілих три штуки, саме з розрахунку на схожі випадки. Багато років після цього Гришчина сім'я користувалася цими рушниками. Вже після смерті батьків стратегічний запас продовжував служити його родині ще багато років, але й він добіг кінця. Ось цей останній рушник і наштовхнув Маханко на думку, з ким порадитися та попросити про допомогу в складній ситуації. Петрович службу в міліції не кидав, в дев'яності перейшов до слідства і років десять тому вийшов на пенсію старшим слідчим. Він і його дружина зрідка випадково зустрічалися з Гришкою чи в місцевому магазинчику, чи на ринку. Вони віталися, перекидалися парою незначущих фраз і розходилися. Гришка знав, що Софія Василівна померла п'ять років тому, діти роз'їхалися, а Петрович жив одинаком в тому самому будинку, що й раніше. До нього і прямував зараз з надією на допомогу.

Знайома огорожа з силікатної цегли була на місці, бетонна доріжка уздовж неї замінила насипаний гравій. Порожні по-весняному клумби перед парканом зберігали сліди осінніх квітників. У низькому дереві туї, яка росла біля з'їзду у двір, заплутався поліетиленовий пакет. Слідів машин на землі не було видно, він був увесь покритий невисокою травою. «Скільки ж я тут не був? Років десять, напевно. Останній раз з матір'ю ходив, ще коли вона і Софія Василівна живі були. Чи ніхто до старого не їздить?», - подумав Гришка. «Може даремно я його в цю справу тягну? Хоча ні, при зустрічі поводився досить жваво, на свій вік зовсім не виглядає. Гаразд, прийшов вже, раніше думати потрібно було». Він підійшов до хвіртки і натиснув на кнопку дзвінка. Хвилини за три репнули вхідні двері будинку й з'явився Петрович в куртці і низьких повстяних чобітках. Він відкрив хвіртку, буркнув Гришці «Привіт, проходь» і пішов у будинок. Трохи образившись з-за такого прохолодного прийому, Маханко поплентався за ним. На світлій веранді працював маленький телевізор, до столу було присунуто зручне глибоке крісло, в серванті блищав посуд. «О, ось і сервіз чайний, який за рушники пішов. А ось і самі рушники», - з якимсь смутком подумав Гришка, побачивши такий самий рушник як у нього, що так само висів на спинці стільця.

- Ну, скаржся, менти чи митниця? - запитав Петрович, зручно усаджуючись в крісло і киваючи Гришці на стілець біля столу, накритого квітчастою витертою цератою. - Тільки прохання, не бреши, будь ласка. Зовсім не бреши, навіть якщо ти вампіром став або ночами восьмикласниць Камасутрі навчаєш, потайки від їх батьків.

- Андрі-ій Петро-ович, - скривджено протягнув Гришка, - а шо так одразу? Менти, митниця, вампір, малолітки? Інших асоціацій я не викликаю?

- А ти хочеш сказати, що просто так прийшов, згадати дачу, радянські роки й таке інше? Чи вирішив відвідати старого, хлібця йому занести, ковбаски вареної «Докторської» та допомогти тонше порізати? - Петрович іронічно дивився на нього зі свого крісла. - Якщо стільки років не заходив, а зараз з ранку приперся, то сталося у тебе щось. Якщо до мене, то менти по зальоту якомусь або митниця у твоїх справах торгових. А вампірів з малолітками це я так, про всяк випадок приплів, хоча теж є вірогідність - мужик в твоєму віці дурний стає, у нього розуміння підсумків й жалюгідних перспектив життя перед очима встає. І від цього розуміння він таке утнути може, що сам потім дивується. Мужик такий дурний всього у два віки за життя буває - в шістнадцять-вісімнадцять й одразу після сорока.

Петрович посовався в кріслі, влаштовуючись зручніше, з кімнати вибігла маленька собачка, обнюхала ногу Маханко й розчаровано прошмигнула під крісло хазяїна. Гришка не знав з чого почати - з одного боку, було соромно розповісти, як його підставили і хотілося якось прикрасити події, з іншого, розумів, що краще розповісти все як є. Бачачи його сумніви, Петрович бадьоро встав й виставив з серванта почату пляшку коньяку разом з двома чарчинами, з холодильника з'явився і був швидко нарізаний кільцями лимон.

- Невихована молодь пішла, нерозуміюча. У наш час без пів літри жодне питання не вирішувалося, тим більш таке складне, розмови потребуюче. А ти порожнім прийшов. - Петрович докірливо хитав головою, наливаючи дві по п'ятдесят і знову усаджуючись в крісло. - Навіть слово таке було «устаканити».

- Та я зараз, я за хвилину… - почав було Гришка, але замовк, уловивши уважний та смішливий погляд діда.

Хлопнувши з Петровичем по чарці і закусивши лимоном, за півгодини, не зупиняючись, детально розповів про роботу, про опера, прочитану у слідчого справу й пропозиції, які пролунали. Петрович слухав, не перебиваючи, іноді ставив уточнювальні питання. Коли Гришка закінчив, він знову налив по п'ятдесят, перехилив, не чекаючи Гришку, і замовк, замислившись.

За п'ять хвилин він заговорив:

- Якщо ти розповідаєш правду, то тебе підставили. - Не звертаючи уваги на Гришчине обурення, Петрович продовжив. - Тільки є тут декілька незрозумілих мені речей, у тому числі й по ментах твоїх. У підсумку, доведеться тобі посидіти, Гришка. Та не брикай, не брикай, дорогенький. Я маю на увазі тимчасово, під слідством. Я смикну свої старі зв'язки, провентилюю питаннячко, але тобі буде краще там побути, ніж на волі. Дивує мене, що вони так легко тебе відпустили. Грошей хочуть? Так, схоже, але вони ж розуміють, що ти зараз єдиний їх обвинувачений та свідок - не буде тебе й справи не буде. Боюся я, щоб не гупнули тебе, Гришка, та кінці у воду. Загалом, за три дні до слідчого йдеш з речами і просиш узяти тебе під варту. Сім'ю твою я до себе заберу, не сунеться ніхто. Як кажеш, слідчого кличуть? Ні-і, не знаю, молодий для мене. Не страшно, я усіх старичків підключу, так що довго не просидиш. Останній раз запитую, ти точно нічого такого не підписував? Добре, добре. Йди, готуйся.

- Петрович, а можна якось без камери? - заканючив засмучений Гришка. - Я удома посиджу і по першому свистку… я миттю. За що ж мене до камери-то? Я ж не винен навкруги.

- Ти фільм дивився «Місце зустрічі змінити не можна»? Пам'ятаєш, як там Шарапов Жеглову висловлює, мовляв, людина невинувата у нас сиділа й потрібно перед нею вибачитися. Це він про пасажира придурошного, якому Фокс пістолет підкинув. Пам'ятаєш? Артист його ще відомий грав, він до цього Бендера в «Дванадцяти стільцях» теж грав. Ні, не Міронов. Ах, забув-забув... О, Юрський його прізвище. Ну, не важливо. Так от, Жеглов що йому відповів? Не пам'ятаєш? Я нагадаю. «Вчасно потрібно було з жінками своїми розбиратися і зброю нагородну де потрапило не розкидати. Ось за це він у нас й сидів…», - Петрович роздратовано дивився на Маханко. - Дзьобом не потрібно було клацати на роботі й більше нею цікавитися, а не буї по Дніпру штовхати. Ось за це й посидиш. Давай, давай, Гриша, висувайся, мені сьогодні ще увесь вечір дзвінки надзвонювати. Слідчому своєму і оперу про мене нічого не кажи, якщо запитають, відповіси: знаю, сусід по дачі й по всьому...

Гришка йшов додому, роздумуючи, як все розповісти Людці, але на душі вже було спокійніше. Пригнічувала необхідність посидіти, але внутрішньо він з нею вже змирився. «Візьму літр темного, там наливати точно ніхто не буде. А Людці розповім перед самим відходом - у неї часу на істерику і розпилювання мозку не буде». Прийнявши остаточне рішення, упевнено повернув у бік супермаркету. «Потрібно б ще коньяку гарного Петровичу купити. Вийду - сходжу у гості вже по-людськи…»

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.