Розділ 11

Морана бігла швидко, виборюючи шанс на життя. Сусідній будинок зяяв відчиненими дверима і манив до себе, запевняючи що тут безпечно, тут є прихисток. Дівчина залетіла в перший під'їзд та пострибала сходами нагору. На одному з поверхів повз її голову пролетів ніж, який запустив Карл поверхом нижче. Часу розбиратися не було, коли ніж торкнувся підлоги, Морана схопила його та міцно стиснула в руці, він може знадобитися. На п'ятому поверсі її схопили за комір. Це був батько. Його залізна хватка була їй знайома з дитинства. Дівчина гойдалася в руках чоловіка, намагаючись вирватися.

– Тепер ти не втечеш.

– Пішов нахер, – вичавити Морана та замахнулася ножем.

Вона легко різонула руку батька, він коротко скрикнув і відпустив її. Цього вистачило аби вона відштовхнула чоловіка на молодшого брата.

Дівчина вибила двері і ті з металевим вереском розчахнулися, давши їй можливість втекти. Чим вона і скористалася.

Вибігти на дах було не важко, лишалося лише залишити хвіст на цьому даху, а собі переміститися на інший. Батько довго боровся з довгими неслухняними кінцівками Карла, а коли нарешті вибрався, Морана стояла на краю перед дошкою. Часу зволікати не було. Вона сміливо рушила в провалля. Під її ногами вільний політ в 20 метрів, за спиною двоє неврівноважених родичів, в таборі таких сотні. Лише перед нею був шлях до свободи, до Ааруша, який їй цю свободу приніс. Вона зробила 5 кроків, лишився один. Але під її ногами тріснула дошка…

– Морана! – верескнув батько і впав на коліна на краю даху, він заплющив очі. А потім почув натужний видих.

Перед його очима постав шмаркач. Він тримав за руку його доньку та тягнув її на себе. Хвиля роздратування затопила свідомість чоловіка.

– Не торкайся моєї доньки!

–Та стули писок! – огризнувся Ааруш.

Він продовжував витягувати свою напарницю за руки, вона допомагала собі ногами. А коли нарешті вона вилізла на дах, вони з хлопцем попадали на коліна.

– Бля я думав ти помреш, – захекано промовив Ааруш.

– Я теж, – видихнула Морана. – Я теж…

Чоловік по той бік кричав на них, звинувачував доньку у всіх гріхах. А дівчині від мимовільного страху заклало вуха, вона обернулася до напарника і зашепотіла:

– Пішли додому.

– Ходімо.

Він простягнув їй руку та допоміг встати.

– Я вірила що старший тебе не дістане.

– Бач, віра страшна штука, – посміхнувся хлопець.

Вони підійшли до дверей, що вели в під'їзд їхнього будинку і дівчина обернулася до батька, що стояв як стовп на краю даху. Поруч з ним трусився Карл. Морана витягла його добре наточений ніж та кинула на підлогу, а потім зникла за дверима.

Разом з напарником вони збігли на свій поверх та зачинилися в квартирі.

– Тепер хоч на деякий час можна видихнути.

Морана пройшла в свою кімнату та, скинувши рюкзак з продуктами, впала на ліжко.

– Ти обіцяла розповісти мені про свою родину, – нагадав Ааруш та став, підпираючи плечем стіну.

– Коли? – почулося з подушки.

– Два місяці тому.

– От курва. Я сподівалася ти забув, – пробурмотіла дівчина та піднялася. – Якщо так хочеш знати то окей, пішли розкажу.

Вона підвелася та підійшла до полиці поруч з ліжком, звідти дістала пляшку та пошурхотіла на кухню.

– У тебе весь цей час був алкоголь..?

– Був. Але я його не пила. Взагалі не люблю пити.

– То навіщо він тобі?

– Та тут така історія йобнута, що без пляшки я здурію поки розкажу, а ти здурієш поки дослухаєш.

Ааруш посміхнувся. Все таки його напарниця людина, а не робот. Роботу не потрібно напитися, аби розповідати про минуле. Морана стала біля кухонної поверхні та задумалася.

– У нас нема склянок, – видала вона.

Хлопець розірвався сміхом:

– У нас є чашки.

Він дістав дві чашки з шафки і поставив перед дівчиною. Вона з легкої руки наповнила їх.

– Отож слухай і пий. На тверезу голову ти це наврядчи сприйматимеш, як належить. Будьмо, – Морана підняла свою чашку з рідиною, що смерділа спиртом і була біс зна якого кольору, та стукнула по чашці напарника, а потім, надпивши й скривившись, почала розповідь.

Це сталося ще в найгарячіші часи після Всесвітньої катастрофи. Коли люди не могли оговтатися після того що сталося з їхнім світом. Паніка, збройні напади, хаос, народна влада і кінчені порядки терористів. Тоді на території колишньої Польщі десь на заході, подалі від місця, де активно плодилися потвори, утворилося угрупування "Корона Нового Світу", яка зібрала в собі різних слов'ян з вже зниклих країн. Корона була досить прогресивною, в порівнянні з владою народу та терористами, чим подобалася людям, які зневірився. Організація надавала допомогу біженцями та створювала нові робочі місця, робітники яких мали б відновити колишню красу Польщі. Десь в цей час на території Європи почала народжуватися Жандармерія. Люди – істоти, що вміють пристосовуватися. Єдиний нюанс в тому, що цим людям потрібен був захист, тому вони вірили всім і кожному хто цей захист обіцяв. Цими всіми були і терористи, і Корона, і, ясна річ, Жандармерія. Різниця між Короною Нового Світу та Жандармерією на початку була лиш в етнічному походженні їхніх підлеглих та підзахисних. Українці, які, через невдале в цьому часі розташування їхньої країни, постраждали найперші та найбільше, особливо враховуючи потвор, які лізли на них з усіх сторін, пристали до Корони. Але, за іронією долі та тим, яку свиню підсунути їм фортуна, вони стали найнижчою кастою на деякий час. За десять років ситуація змінилася. Верховенство в організації взяли українці. Тоді, озлоблені віковою несправедливістю люди, отримали безмежну владу над великими людськими ресурсами. Тиранія, яку пророкували маги, тарологи, некроманти, священники і астрологи, не з'явилася. Облом і розчарування всім, хто будь-яким способом хотів знеславити цей народ. Ті 10 років, в які організацією керували українці назвали "Затишшям". Але як відомо, затишшя буває лише перед бурею. Після українців Корону перейняли угорці. Тодій й почалися проблеми. Вони затоваришували з Жандармерією, яка розширювала свої володіння та впроваджувала більш жорстоку політику. В результаті цієї дружби, Корона Нового Світу почала розпадатися.

Багато непорозумінь, невміння Нового керівництва вести діалоги та відверто тупа внутрішня політика призвела до розколу слов'янського суспільства. "Розділяй і владарюй," – казали провідні люди Жандармерії. В перші два роки керування угорців, жандарми порушили кордони Корони. Хаос підкрався непомітно. На третій рік слабких повстань, Жандармерія поглинула Корону Нового Світу. Слов'яни, що належали до другої організації, отримали статус біженців та не отримали звичних привілеїв сучасного світу.

За багато десятків років поневірянь, група слов'ян різних колишніх країн, вирішили вийти за свою колишню територію. Якщо вже й бути біженцями то хоч не на своїй землі. Вони перейшли старий кордон. Опинилися в місці, де вирувала відбудова. Відбудова людськими силами. Новим біженцям надали можливість жити в цьому місці. Але словом "жити" важко було назвати те як ці люди проводили час. На них звалювали всю брудну та важку роботу, обмежували доступ до їжі, поселили в наметовому містечку по 20 людей на один намет, що розрахований на 7 людей. Всі товклися один у одного на голові та потерпали від різних хвороб через антисанітарію, відсутність медикаментів та нормальної їжі. Табір біженців терпів. Довго терпів, а всю злість зганяв всередині себе. Біженці билися між собою, вбивали один одного. Насильством була наповнена їхня територія. Це було страшно. В якийсь момент агресія та злість виливалися в місто. Тоді містом ширилися побоїща, крадіжки, вбивства та інші злочини.

Біженців почали остерігатися та говорити про жорстоку общину вбивць, де з дитинства в дітей вкладають любов до насильства й інших незаконних речей. Тоді на чолі ще не сформованої общини став дідусь Морани.

– Місто вважає нас монстрами. Злочинцями. Вважає, що ми не здатні до інтелектуальної праці, а годимося хіба що до рабської роботи. В очах цих людей ми брудні, нами не зацікавлені, наших дітей поза очі називають демонами, – вигукував чоловік, а потім стишив голос: – То давайте покажемо їм демонів.

З того часу виховання дітей стало обов'язком головних членів общини. Саме тоді дитинство кожної наступної дитини біженців зникло. З дитинства їх виховували, ніби вони були дорослими бандитами, яким потрібно захистити свою територію. Біженців важко було відрізнити від безхатьків, в брудному, старому, часто рваному одязі, агресивні та голодні. Дітей відправляли за їжею, а коли ті приходили без неї їх били та відмовляли в їжі. До повноліття ці діти ставали абсолютно неконтрольованими, не адекватними та жорстокими. Це була найкраща зброя общини. Їх направляли на вилазки, використовували для захисту території і відпускали просто псувати життя містян.

Що говорити про жінок та дівчат. Для них це було пеклом. Коли дівчинка ставала повнолітньою вона ставала інкубатором для майбутніх злочинців. За життя, яке тривало в середньому 40-45 років, жінка мала народити від 10 нащадків. При чому, що батько у цих дітей був далеко не один. Община мала обряд посвяти жінки, про який мало хто говорить вголос. Це було групове зґвалтування… Цей звичай тримали в секреті, аж до повноліття дівчини, а потім забороняли про це говорити. Не рідко дівчатка до досягнення потрібного віку ставали жертвами менших варіацій обряду. Це вже секретом не було. Але ніхто з містян не знав про ті жахи, які проходять діти общини, бо що сталося в общині, в ній і залишається.

– Пиздець, – видушив з себе Ааруш.

– Отак і живем, – п'яно посміхнулася Морана. – Але тепер цей жах скінчився! Бо завтра ми нарешті звалимо з цього сраного міста.

Хлопець дивився на співрозмовницю, як її рот розплився в посмішці, як її очі сяяли, та дивувався їй. Вона пережила так багато в общині і не зарізала власними руками тих, кого в нормальному світі називають родиною.

– Я не думала про це, – сказала дівчина і юнак зрозумів що останнє речення сказав вголос. – Мені не треба це, бо мені чхати на общину. Мене цікавить моя власна шкура, яку я врятувала.

– Вибач, скільки у тебе братів? – вихопилося у хлопця.

– Семеро і троє сестер. Мама лишилася в общині, інші сестри теж. Їх влаштовує такий лад життя, хоча як на мене це повний маразм.

Ааруш промовчав. Він досі був шокований. І Морана мала рацію, коли казала, що на тверезу голову можна збожеволіти, якщо почати осмислювати історію. Вони допили пляшку і її для них було мало, але виходити ніхто не збирався. Дівчина виглядала щасливою, що навіть в один момент підвелася з-за столу та пританцьовуючи почимчикувала в іншу половину кухні, а потім зупинилася і втупилася у вікно.

За кілька хвилин очікування випалила:

– Я спати! Завтра нам вставати дохера рано.

А потім тихо заспівала:

"Люсіє, моя люба, я йду в останню путь, коли я вріжу дуба, мене ти не забудь!"

Після цим слів двері її кімнати зачинився, Ааруш лишився сам зі своїми демонами, думками і повною головою хмелю.

Їх чекає неймовірно небезпечна пригода.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.