Розділ 2

Ааруш сидів у тісній камері відділку поліції.

– От і допиздівся… – зітхав він.

Вперше за своє "доросле життя" він сидів майже у в'язниці, а з його початку пройшов усього місяць! У голові хлопця вже почало вимальовуватися майбутнє: тюремна камера, наглядачі, сусіди, що намагатимуться нагнути його в душі, незрозуміла їжа, схожа на котячий рідкий корм, та дуже тверді й холодні нари. Не надто приємна перспектива.

– Громадянин Ааруш? – запитали за дверима.

– Так!

– Виходьте.

Юнак поспішив до дверей, які пару разів клацнули й відчинилися. На порозі стояв молодик, трохи старший за нього, у формі та з ключами в руці. Роздивитися його обличчя було важко, через яскраве світло над його головою, що з темряви камери виглядало, ніби німб у святого.

– Пройдіть за мною, – нагадав про себе поліціянт, помітивши, що порушник застиг у дверях.

Ааруш пішов за ним. Вони йшли тихими коридорами відділку, піднялися сходами на останній поверх до кабінету голови 6-го відділу поліції міста Грац¹. На дверях було великими чорними літерами каліграфічно виведено "Пітер Вінклер". Молодик-поліціянт постукав тричі та дочекався поки власник кабінету не дозволить зайти.

– Заходь та не сикуй так, – підштовхнув його молодик.

Юнак все ж зайшов до кабінету, де сидів, певне, той самий Вінклер та інший чоловік. Вони обоє були сивими та досить підстаркуватими, той що сидів за великим масивним столом був пошрамований зморшками та старечими веснянками, а той що стояв поруч з ним спочатку здавався йому досить молодим та знайомим, усміхнені очі, рівна постава, випромінювання впевненості, вік видавали лише зморшки "гусячі лапки" навколо очей.

– Пітере, можеш лишити нас на десять хвилин? – звернувся другий чоловік до того, що сидів у кріслі.

– Звісно. Охорона за дверима.

Голова відділу спокійно вийшов, причинивши за собою двері. Другий чоловік тепло подивився на Ааруша, а потім почав:

– Моє ім'я Джон Вельффлін, я чиновник середнього стану мерії Грацу. Присядьте, пане… – зам'явся він. – Перепрошую, яке Ваше прізвище?

– Я не маю прізвища, – вичавив із себе хлопець, сідаючи на стілець поруч зі столом.

– Аааа. Значить просто пан Ааруш.

– Можна й без "пана".

– Добре, тоді дозволю собі трохи фамільярності. Ааруш, ти розумієш, куди вляпався?

– Певне, що так.

– Ти вкрав сімейну реліквію сім'ї попереднього мера Грацу. На щастя, її знайшли вчасно. За таке тебе чекає від трьох років ув'язнення, а якщо впишеться сім'я мера, то набагато більше. Розумієш?

– Так, – хлопець скрипів зубами, коли чоловік говорив з ним, як з дурною дитиною, яка розбила улюблену чашку неконтрольованого батька.

– Але не можу не зазначити, що я вражений. Поліції знадобився тиждень, аби тебе зловити. Звичайні крадії в наших реаліях здаються набагато швидше.

– І що?

– Я хочу найняти тебе, – видав чоловік, від чого очі Ааруша розширилися до неприродній розмірів.

– Якого біса..?

– Знаєш історію про "Зоопарк"?

– Ну так.

– На його території розташовані потвори, які декілька десятків років тому винищували людство. За ними світ ретельно стежить і мої люди також там були задіяні, до недавнього часу. Інформація, що знаходиться на цій території, дуже важлива для людства й це може перевернути теперішню систему управління. Останні тижні від агентів не надходили новини, тому мені потрібна, скажімо так, молода невгамовна та невловима розвідка. Тому пропоную тобі попрацювати на мене, а я допоможу поліції закрити очі на твою справу.

– Це що шантаж?!

– В якомусь сенсі так, – посміхнувся чиновник і, після цієї широкої посмішки, Ааруш зрозумів, де бачив цього чоловіка.

Рекламні банери міста були розмальовані цією посмішкою. Люди лагідно називали його дядько Джо. Чиновник, що не був згодним із законами жандармерії та просував свої ідеї. На світ він повпливати не міг тож спецслужби закривали очі на його вибрики та опозиційну позицію.

Хлопець взагалі не міг допетрати, що йому робити. З однієї сторони хлопчиком на побігеньках бути не хотілося, але й в'язниця дуже поганий варіант. Він втупився в одну точку, думаючи, який треш і скільки лайна доведеться пережити, якщо він візьметься за цю роботу.

– Ало, хлопче, – повернув його до життя дядько Джо. – Я не маю наміру сидіти тут до ранку, чекаючи доки ти роздуплишся. Давай трохи швидше, у мене й без тебе справ по горло. Кажи, або я йду.

– Я згоден! – випалив Ааруш.

– Зовсім інша справа, – широко посміхнувся чоловік.

– Але сам я можу не впоратися.

– Не питання, синку, – від цього театрального "синку" в грудях юнака похололо, – візьми собі партнерів скільки потрібно. Лише за декілька днів до того, як покажеш їх мені, дай інформацію Пітеру Вінклеру скільки вас буде, я знайду вам трохи зброї.

– Д-добре.

– Можеш іти.

Ааруш піднявся та направився до дверей.

– До речі, Ааруш, – хлопець аж сіпнувся, йому хотілося якнайшвидше втекти з цього кабінету. – Тобі ж нема де жити.

Чиновник не питав, він стверджував. Ааруш кивнув.

– Поки ти в Граці, можеш жити за цією адресою, – дядько Джо передав юнаку папірець. – Квартира буде орендована до того моменту, поки ви з партнерами не виїдете. Їдь туди хоч зараз.

– Дякую.

– Тоді до зустрічі, синку, чекатиму інформації.

– До побачення.

Ааруш вийшов. За дверима його очікував молодик-поліціянт, що весь час стояв там.

Без слів вони пройшли до холу. На виході поліціянт поклав руку на плече хлопця.

– Сподіваюся, більше ти сюди не потрапиш, удачі.

– Дякую.

Він пішов, не оглядаючись. Зиркнувши на папірець з адресою, хлопець зупинився. Аби добратися до нової квартири потрібно було пройти старим районом міста, але спочатку, йому варто було зайти до Інтернет кафе. Лише в таких закладах можна було вийти в інтернет і скористатися комп'ютером. Жандармерія заборонила продаж та масове виготовлення технологічних ґаджетів декілька десятків років тому. Саме тому лише заможні люди, зі зв'язками в уряді, мали право купувати та оновлювати технології.

По дорозі до житла, Ааруш зайшов до одного такого закладу, який він любив ще з часів проживання в дитбудинку. Кафе "Чорногуз", хазяїн якого був добрим стариганем, неофіційно одружений зі своїм колишнім однокласником.

– Ааруш! Сонце цього жахливого місця! – крикнув він.

– Привіт, Олексію. Можна я тут в інет вийду?

– Звичайно, сонце. Ти ж знаєш, що тут тебе завжди чекають, сховають, прикриють та приголублять.

– Щиро дякую.

Олексій та Антон, його чоловік, не раз рятували хлопця від лап поліції, голоду та холоду. Вони ховали його від собак жандармерії декілька років тому, коли юнак зачепив дуже важливу пані, захищали його від багатіїв, видаючи себе за батьків, годували, коли він тікав з дитбудинку номер 65. Приємні люди, що ніколи не підводили, а він старався не підводити та не підставляти їх.

Ааруш сів за, вже облюбований, столик під стіною, де стояв ноутбук середньої старості. Там, заходячи у всі акаунти та проходячи всі рівні особистого захисту, він знайшов один з найпопулярніших сайтів знайомств. Це саме те місце де можна розмістити божевільні запити й спецслужби не задумаються тебе перевіряти. Індустрій, якими не керувала жандармерія, було всього дві: порно та стосунки між людьми. Порно жандармерія вважала гріхом та гидувала з ним боротися, і в стосунки не лізла майже з такої ж причини. Саме тому юнак спокійно міг запостити таке небагатослівне оголошення:

Ааруш. 18 років.

Шукаю людину, що схиблена на подорожах, має знання тактичної медицини та любить небезпеку. Вік не важливий. Потрібен партнер у, можливо, смертельні мандри.

Чесно кажучи, хлопець не надто вірив, що хтось відгукнеться на такий неадекватний та навіть не завуальований запит. Тому він спокійно поїхав шукати житло, що орендує для нього дядько Джо.

Ааруш навіть не здогадувався, що того ж вечора відповідь усе ж прийшла…

1Грац – місто в Австрії.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.