10

Я оберталася в різні боки, наче це допоможе знайти й повернути Жанет. Зібратися з думками мені зараз дуже важко. На вулиці вже сутініє, а я стою на перехресті й не знаю, куди бігти. Розпач і почуття безвиході скували мене, важко дихати від зради, майже незнайомої мені, людини. Я заплющила очі і зробила глибокий вдих, на видиху з очей покотилися сльози. Відчула наближення коханого, стало затишно від того, що я не сама. Я розплющила очі і обернулася, почувши його схвильований голос:

- Чому ти боса? А плачеш чого? - побачивши моє обличчя, запитав Влад.

Його голос лунав, наче десь далеко, наче крізь мене, наче не до мене. Коли усвідомила, що він запитав, одразу відчула холодну, кам’яну дорогу під ногами і вітер, який охолоджує вологе від сліз обличчя. Я стояла і дивилася на нього, не в змозі щось сказати.

Влад підхопив мене на руки і поніс у дім, відразу до ванної кімнати. Роздягнув мене, посадив у ванну й увімкнув теплу воду. Додав лавандового еліксиру, щоб мене трохи заспокоїло. Запалив арома свічку і поставив на підлогу, біля ванни. Сам сів поруч і взяв мене за руку.

Його старання спрацювало і я прийшла до тями. Але жах від того, що я самостійно віддала нашу Жанет ворогу, довірилась розуму, а не почуттям, руйнували мій спокій. Влад і досі нічого не питав, просто торкався руки й мовчки чекав, коли я почну говорити. Я відчувала його любов до мене і це заспокоювало мені душу.

Я відігрілась і встала з води. Влад схопив мій халат, загорнув мене у нього, взяв на руки та поніс до ліжка. Обережно поклав мене, а сам сів поруч. Я торкнулася його руки й передала йому свої спогади, бо розмовляти досі не мала сили. Після того, як він дізнався про все, закрив очі і нахилив голову. Я відчула його хвилювання й злість, проте він швидко взяв свої емоції під контроль, щоб не посилювати мої. Він мовчки, розуміючи мій стан, обійняв мене. Сльози й образа на саму себе душать, не дають ы слова вимовити, але я все ж видавила із себе:

- Владе… Я помилилася. Я винна…

Після довгого мовчання, він глибоко вдихнув, поглянув на мене і промовив:

- Що б не сталося, ти - нащадок величного Мороку і ти можеш з усім впоратися. В тобі вирує магія роду, невже ти не відчуваєш цього? Просто повір у себе, у свою могутність. Ти більше не та дівчинка, яка приховувала свої сили. Ти - Верховна, навіть якщо не готова прийняти це. Не карай себе, я ж відчуваю твій біль. Пожалій хоча б мене. Ми - одне ціле. Довірся собі, мені довірся.

Його слова наче струмом пробили мою свідомість, адже так і є! Я - Верховна і ніякий паразит не здолає мене, якими силами ВІН не володів би. Це не його сили і втратити ВІН їх може ще скоріше, ніж отримав.

- Я знаю, звідки можу черпати сили! Є одне місце, куди мені необхідно потрапити. Терміново!

- Яка завзята… У тебе волосся ще вологе, ти можеш захворіти, - промовив блакитноокий.

Я підвелася, стала посеред кімнати, підняла руки до гори, заплющила очі. Потік магії з моїх долонь прочинив вікно, в кімнату увірвався вітер. Але не злий, не холодний, а теплий і приємний. Підняв моє волосся і вмить висушив. Щойно вихор повернувся назад, за вікно, я помахом руки його зачинила. Повернулася до коханого і посміхнулася хижо й хитро. У моїх очах грайливо виблискувала темрява, яка цього разу проявилася за моїм бажанням, а не від гніву. Тепер я легко контролюю це.

- Отака ти мені більше подобаєшся! - він підійшов, обхопив за талію, підійняв та посадив собі на бедра. Я обхопила його ногами і пристрасно поцілувала, наче ми не бачились вічність.

Блакитноокий підхопив мій настрій і відповів на поцілунок, знімаючи з мене халатик. Наше дихання ставало гарячишим, серця забилися частіше. Я повільно зняла з нього сорочку і прижалася до його тіла. Відчуття його шкіри на дотик, до запаморочення, приємне. Він обережно поклав мене та ліжко і, важко дихаючи, запитав:

- Кохана, ти збиралася кудись вирушати… Може відкладемо подорож ненадовго?

- Мені зараз ТИ потрібен… - прошепотіла, злегка торкаючись губами його губ.

Влад звільнився від одягу і накрив мене собою, даруючи насолоду, гарячими поцілунками й міцними обіймами. Нестримна пристрасть розпалила мене, наповнюючи силою. Він закинув мої ноги на свої плечі і цілуючи моє напружене тіло, спускався все нижче. Від насолоди я вигнула спину і піддалася його наполегливим пестощам, втрачаючи контроль, втрачаючи відчуття реальності, від чого моє тіло пробивало потужним струмом, а свідомість поринала в небо і завмирала в невагомості, а потім стрімко падала вниз, захоплюючи подих. Коханий, відчув мене і моє бажання, різко піднявся і ми злилися в одне ціле, потопаючи в насолоді.

Мої емоції врівноважились, тепер я можу контролювати їх. Гнів стих, образа й розпач розчинилися. Я прийняла ситуацію. Сьогодні сталося щось жахливе, але не непоправне.

Натішившись обіймами з коханим, я спустилася вниз і розігріла вечерю. Влад спустився за кілька хвилин. За вечерею він сказав, що вже офіційно зарахований на навчання у школу бойових мистецтв і починає вже з наступного тижня. Після того, як завершилось оформлення всіх паперів, Влад влаштував собі невеличку екскурсію школою, щоб дізнатися, що тут до чого. Гуляючи, він знайшов маленькі двері, які, вочевидь, ведуть у підвал. Спробував відкрити, але вони були зачинені на магічний замок, бо іншого замку він там не бачив. Декілька хвилин Влад стояв притулившись вухом до дверей, щоб зрозуміти, чи є там хтось, але йому так і не вдалося бодай щось почути.

- Можемо відправитися туди вночі і я спробую “пошукати” там щось, - у мене в очах засвітився вогник надії, може саме там Ламар ховає своїх полонених.

- Добре, але іншим разом, там сьогодні надто людно. Ламар з Греком щось обговорювали і я почув, що вони залишаються на всю ніч.

Я погодилася, бо треба діяти непомітно, щоб дізнатися якомога більше не виказати себе.

- Ти хотіла вирушити кудись, не забула? - закінчивши вечерю, промовив Влад і посміхнувся.

- Так, коханий. Ти зі мною? - підійшла до нього.

- Звичайно! - грайливо відповів і підвівся зі стільця.

Він обійняв мене, я заплющила очі і уявила місце своєї сили, місце сили Мороку, і в одну мить ми опинилися у маєтку. Темно і вогко. Блакитноокий притис мене сильніше до себе, немов, оберігаючи від можливих несподіванок. Та я прошепотіла, що я вдома і не відчуваю небезпеку. Більше того, маєток пустий, тут немає нікого вже довгий час, тому хвилюватись не треба. Звичним рухом я запалила свічки і ми огляділися.

Велика вітальня виглядає моторошно у примарному світлі свічок. Тут давно ніхто не прибирався, тому меблі притрусило пилом, навіть павутиння виглядало досить старим і потріпаним. Бачу, що й павуки тут не прижилися. Сподіваюсь, щурів також немає.

Оминули кухню й столову, та пішли довгим коридором. З вітальні ми прихопили дві свічки, щоб не запалювати їх по всьому маєтку. Знову картини, портрети. Я вже не звертала на них уваги, просто йшла вперед, а Влад зупинявся біля кожної і розглядав. Я не заважала йому, хай роздивляється, може щось цікавеньке побачить. Ми не поспішаємо, отже можна гуляти тут скільки захочемо.

Я перша дісталася сходів і попередила Влада, що йду наверх, хай наздоганяє, і залишила його. Сходи скрипіли, наче тихенько віталися. А я ступала обережно, немов будинок - то жива істота, яка спить вже цілий вік. На другому поверсі маєток розділився на два крила. Я зайшла в ліве крило і, згадавши, що тут, в кінці коридору, бабусина кімната, впевнено пішла туди. Запалила свічки, сіла на ліжко і заплющила очі, думками звертаючись до Верховної: “Мавро, бабусю, підкажи мені шлях. Як мені здолати того мага і визволити невинних з пастки, не завдавши їм шкоди?”

Раптом відчула її присутність. Вона наче торкнулася мого плеча. І в моїй голові пролунав її лагідний голос. Я уважно слухала її настанови, застереження та поради. Останнім, що вона сказала, було: “Ти вже не сама і це допоможе тобі, врятує, коли ти вважатимеш, що програла”.

- Кохана, ось ти де! - тихенько промовив Влад, зайшовши до бабусиних покоїв, - Ця кімната якась особлива. Тут гарно.

- Так, це кімната Верховної. І, здається, вона благословила наш шлюб, одобривши тебе, як мого чоловіка.

- Це тішить, дякую, - сказав не мені, а немов звернувся до бабусі.

Він сів поряд зі мною і розповів, що побачив у маєтку. Поки я спілкувалася з бабусею, Влад встиг обійти майже весь будинок. Сильніше за все, що вразило його, була зала зброї. Він вражено розповідав про різноманітність мечів, списів, арбалетів. Він - воїн і цілком природно, що він захоплюється зброєю. Я слухала його і думала про свій власний арсенал, який допоможе мені врятувати невинних людей, а саме, знання й уміння.

- Цікаво, тут є бібліотека? Має ж бути? - задумливо запитала.

- Так, вона тут, на цьому поверсі. Пішли, покажу, - відповів Влад і, взявши мене за руку, підвівся з ліжка.

Ми потушили свічки в бабусиній кімнаті і пішли у ліве крило, де було лише дві двері, які знаходилися навпроти одна одної. Показавши на одну з них, Влад прошепотів, що бібліотека тут, і натиснув на ручку. Двері, поскрипуючи, відчинилися і ми увійшли у величезну залу, заставлену книжковими полицями. Я ходила поміж них, роздивляючись і відчуваючи магію, яку випромінюють книги.

Побачивши примарне блакитне сяйво на одній із полиць, направилася туди. Взяла в руки книгу з чорною обкладинкою і сяйво зникло. Відкрила першу сторінку і впізнала. Це та сама книга, яка зберігається в архіві бібліотеки університету. Виявляється, таких книг декілька. Я захопливо почала гортати сторінки, а Влад тільки спостерігав за мною.

- Кохана, здається, ми маємо вшиватися звідси, - виглянувши у вікно, промовив.

- Що там? Що трапилось? - закривши книгу, я підійшла до вікна.

Зі сторони міста, у бік маєтку, рухалися смолоскипи. Мабуть люди побачили, що у будинку щось відбувається і вирішили розібратися. Але дивно, я ж наче не відчиняла вікна, як вони могли припустити, що тут хтось є.

- Здається, я був необережним у збройній кімнаті, запаливши всі свічки, - винувато сказав Влад.

- Але ж вікна ти не чіпав? Тобто штори не відкривав?

- Ні, я їх не чипав, вони були відкриті.

Змагатися з цими людьми я не збираюся. Тим більше, я впевнена, що вони вважають мене ворогом. Взявши книгу під руку, а блакитноокого за руку, я зашторила вікно і задула свічки. Швидкими кроками ми пройшлися усіма кімнатами, закрили вікна шторами, загасили всі свічки, і, коли вже натовп почав ломитися в двері, я обійняла Влада і ми перенеслися в нашу квартиру.

- Цікаво, що б вони зробили, знайшовши нас там? - задумливо прошепотів Влад.

- Навіть уявляти не хочу. Як подумаю, що мені довелося б боронитися від мого ж народу, аж мороз шкірою.

- Ти ж сильна відьма, відбилася би легко. Та й я поруч, не дав би їм до тебе дістатися.

- Так, ти все правильно кажеш. Та я не хотіла їх вбивати, тому й втекла.

Задумливо сіла за стіл і почала читати книгу. Та так поринула у читання, що не помітила, як настав ранок. Влад спустився у вітальню і, поцілувавши мене, побажав доброго ранку та здивувався тому, що не відчув мене в ліжку і не чув, як я прокинулась. Посміхнувшись, я сказала, що не лягала сьогодні, читала та працювала над особливим закляттям. Але поки що просунулася не на багато. Дивно, але я зовсім не відчуваю втоми. Коханий нашвидкоруч приготував сніданок і запросив мене. Поснідали, зібралися та пішли в універ.

Дорогою Влад розповів про те, що він бачив у збройній залі. Там, всередині, стоїть кришталева підставка, начебто, під меч, але ніякого меча там немає.

- Цікаво, що то за меч і де він зараз? Його треба знайти, обов’язково треба знайти і повернути.

- Не треба шукати, ти знаєш де він, - Влад здивовано поглянув на мене, а я продовжила, - Якщо ти хоч раз заходив до кабінету завідувача, ти мав його там бачити…

- Так це ж…

- Так! Це мій меч. Тобто меч Мороку, а ВІН того меча вкрав, вбивши ним Мавру.

Влад нервово жбурнув камінець ногою і хотів дещо сказати, проте я перебила його, щоб не втручався, бо Мавра, помираючи прокляла кожного, хто торкнеться того меча. Отже, якщо ти не належиш Мороку, то й мечем володіти не можеш. А якщо вкрадеш, та застосуєш проти роду Мороку, будеш повільно вмирати, спостерігаючи смерть своїх рідних. А цей недомаг повісив цей меч, як трофей. Бо ніхто ж не знає, що то ганебний трофей мерзенного злодія і вбивці.

Побачивши войовничий вогник в очах Влада, сказала:

- Коханий, благаю, не втручайся і не чіпай того меча. Не ризикуй своїм життям. Я сама поверну меч на його законне місце.

- Добре, не хвилюйся, я не втручатимусь.

Дійшовши до універу, я повернула до канцелярії, а Влад пішов у аудиторію, чекати початку пари. Черги не було, отже, я отримала кореспонденцію і швидко пішла на кафедру, дорогою розкладаючи листи, щоб не гаяти часу і одразу занести їх завідувачу.

- Ви виглядаєте втомленою, пані Ліндо. Чи не захворіли? - замість “доброго ранку” сказав Патрик, коли я зайшла до нього в кабінет. Відчуваю в його голосі нотки радості, що Жанет у нього й дуже виразні нотки знущання наді мною.

- Ні, не захворіла. Дякую, що потурбувались, - спокійним тоном відповіла, поклала листи на його стіл і вийшла.

Звичайно ж я не могла йому сказати, що не спала всю ніч, обдумуючи, як повернути вкрадену ним пташку. До того ж намагалася створити особливе закляття для знищення одного недомага. Мое невиспане личко привернуло увагу Віоли і вона спитала, чи може чимось допомогти. У відповідь я мотнула головою, мовляв, висплюсь і все пройде. А в голові крутилися думки про Жанет, про маєток та про закляття.

Випивши залпом каву, яку Віола приготувала мені, я пішла до виходу, бо скоро початок лекції. Двері відчинилися і до лаборантської зайшла Маріелла. Вигляд у неї був майже такий, як і у мене. Відрізняли нас тільки темні кола під очима Маріелли.

- Вітаю! У тебе все гаразд? - запитала я її.

- Почуваю себе втомленою, не знаю, навіть, що трапилося. Просто зле без явної причини.

- Може оформити лікарняний та відпочити кілька днів? - запропонувала Віола.

Маріелла мотнула головою, відмовляючись від пропозиції, налила собі каву і сіла на стілець. Я нічого не сказала, бо, здається, здогадуюся, звідки у неї погане самопочуття. То все ВІН, і у цьому я впевнена, бо бачила його зранку.

Зайшла до аудиторії, сіла до Влада і розказала, що чари Патрика вже починають шкодити Маріелі і ми маємо втрутитись, відтягувати більше не можна, бо, можливо, будуть нові жертви. Влад погодився, що вже час. Отже домовились, що сьогодні після занять будемо обговорювати план дій.

- Ліндо, у нас ще одна проблема… - все, що встиг сказати Влад, бо пролунав дзвоник і увійшов викладач.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.