У що повіриш ти?

За півгодини по тому, як весь мій одяг було знайдено, я одяглася, розчесала волосся, заколола його улюбленою чорно-зеленою заколкою, яку вдалося відкопати в сумці. Не хотілося вдягати колготи з кажанами, але якось у домі не дуже тепло, а вони хоч трохи зігрівають. 

Ми сидимо за довжелезним чорним столом у їдальні Артема.  Не знаю, хто встиг його накрити, але коли ми зійшли з другого поверху, на нас уже чекали гарячі страви. Артем зайняв чільне місце за столом, праворуч від нього – Ольга, біля неї я, навпроти мене – Мертва дівчинка.

Моя тарілка досі порожня. Думаю, мені не з’їсти чогось більшого за грінку з маслом. А найбільше хочеться терпкого, такого, щоб аж язик занімів, чорного чаю. Та ані чашок, ані чайників на столі немає. 

− Їж, тобі треба відновити сили, − з натиском говорить Ольга. – Коли ми поверталися із шабашу, ти знепритомніла, − вона бере мою тарілку й накладає туди тушкованої картоплі, запечену курячу ніжку і ложку овочевого салату.

− Мабуть, твоя супутниця, якої я не бачу, дочитала за тебе заклинання переходу, бо інакше ти могла б застрягнути там, з моїми озвірілими мертвими родичками. 

Від однієї думки про це мене аж пересіпує. Але запах смачної їжі, яка вже турботливо накладена на мою тарілку й виставлена просто в мене під носом, відганяє жахливі спогади та нагадує, що я таки дуже й дуже голодна.

− Їж, − говорить і Мертва дівчинка. 

«Спасибі», − подумки кажу я їй.

− Хочеш по-справжньому подякувати – їж, − наполягає вона. 

− Зроби дитині приємність – поїж щось смачніше за вівсянку й відварену рибу, − долучається й Артем. 

− Вона вже встигла тобі наскаржитись? – дивуюся я. 

− В нас було півночі на те, щоб попліткувати про тебе, − хлопець вправно ріже м’ясо, притримуючи його виделкою.

Я дивлюся на нього, на курячу ніжку, що лежить на моїй тарілці, і розумію, що ніколи не їла курку столовими приборами. Й мені здається, що легше не їсти, ніж вчитися цьому просто зараз. 

− Та їж руками, хто тобі заважає! – з усією своєю дитячою безпосередністю говорить Ем Ді.

− Справді, − киває Артем. – Якщо тобі так зручніше, їж руками. Не хвилюйся, це не завдасть мені культурного шоку. Ольга теж любить їсти як дикунка. 

− Угу, − підтверджує подруга з повним ротом.

Що ж, сила ароматів бере гору і я тягнуся до курячої ніжки. 

Коли з основними стравами покінчено, Артем піднімає зі столу маленький срібний дзвіночок, якого я досі не бачила, й один раз легенько струшує його. Будинком розливається неймовірно мелодійний і несподівано гучний звук. Він триває не більше п’яти секунд, але за цей час на порозі їдальні встигає з’явитися невисокий худий чоловічок з абсолютно гладенькою головою, зате під носом у нього пишні сиві вуса. 

− Будьте ласкаві, Петре, принесіть нам чаю, − з аристократичною шляхетністю говорить Артем.

− Так, пане, − наче вишколений дворецький з британських фільмів, відповідає вусань. 

З неймовірною, як на його поважний вік, швидкістю Петро збирає увесь брудний посуд та залишки їжі. А вже за хвилину приносить і ставить посеред столу величезну блискучу тацю з порцеляновим чайничком, чотирма чашками та вазочкою цукерок.  

− Спасибі, далі ми самі, − Артем зупиняє Петра, коли той починає переставляти чашки з таці на стіл.

− Так, пане, − чоловік полишає порцеляну й зникає.

− Це твій дворецький? – питає Ем Ді. 

− Щось на кшталт цього, − посміхається Артем.

− Що? – не розуміє Ольга.

− Моя дівчинка спитала, чи це був дворецький, − пояснюю я.

− Лише я тут тебе не чую й не бачу, − говорить Ольга до стільця, на якому сидить Ем Ді.

Тим часом Артем ставить чашку перед моїм привидом і наливає чаю. Судячи із запаху, чорного, такого, про який я мріяла. Дивно, навіщо він робить це? Бачив же, що Мертва дівчинка не їсть. 

− Їй подобається чорний чай, − відповідає Артем на наші з Ольгою запитальні погляди. – І цукерки, − він ставить вазочку посередині між нами усіма, але три цукерки кладе поряд з чашкою Ем Ді. 

Це одні з найдорожчих солодощів – маленькі кульки в золотавій фользі. Навіть я заради таких із задоволенням порушу своє табу на цукерки. Зрештою тут усі одноголосно кажуть, що мені треба відновлювати сили. 

− Оль, я не зовсім пам’ятаю… − мені хочеться вже прояснити все, що сталося вночі. Особливо про цього загадкового «Мертвого коханця». Та в мене ще й живих не було. Звідки ж узятися мертвому?

Ольга мене наче й не чує. Вона зачудовано дивиться, як навпроти неї золотава цукерка злітає вгору, позбувається своєї блискучої обгортки і крутиться над паруючою чашкою, наповнюючи кімнату ароматом шоколаду.

Ми з Артемом перезираємося й посміхаємося. 

− Потерпи ще трохи, − говорить він мені. – Дай насолодитися цим унікальним моментом, коли Ольга знає менше, ніж я.

− Тоді можна спитати тебе? 

− Про що?

− Чому ти бачиш Мертву дівчинку?

Ем Ді розгортає ще одну цукерку, тож тепер дві шоколадні кульки крутяться над чашкою. Шоколад плавиться, але її руки залишаються чистими. Він крапає у чай і на стіл.

− Ем! – я намагаюся скопіювати інтонацію суворої матусі, яка вирішила насварити дитину.

− Що? – щиро дивується та. – А, так… − вона тільки тепер помічає краплі шоколаду на столі. 

− Нехай собі, − безтурботно кидає Артем. – Це ж дитина. Хай трохи забруднить цей ідеальний дім. 

А дім і справді ідеальний. Ніде я не побачила в ньому й найтоншого шару пилу чи павутинки у кутку. Та й цей бездоганний стіл з добротного дерева, стільці зроблені з такого ж, тільки ще з м’якою зеленою обивкою, сліпучо-біла порцеляна з темно-зеленими візерунками – все прекрасне і довершене. 

− Чому я бачу Ем Ді? – повторює Артем моє питання, про яке я вже встигла забути. – Я взагалі всіх привидів бачу. Тобто, всіх тих, які вештаються серед живих. 

Ольга першою відпиває чаю, хоча мені здається, що він ще занадто гарячий. Мабуть, так і є, бо вона трохи кривиться і швидко відставляє чашку. 

− А є ті, що серед мертвих вештаються? – я ставлю нове питання.

− Привиди, вони ж не зовсім мертві. Свою дівчинку ти дещо неправильно називаєш, − Артем робить маленький ковток чаю – здається, у нього він уже цілком нормальної температури. Або ж він звик до гарячого.

Сама Ем Ді в цей час удає, що не чує нас, і залучає до своєї гри третю цукерку. Петер матиме, що відмивати зі столу.

− Це душі, які вийшли з тіла, але з якоїсь причини відмовилися йти на переродження, − продовжує Артем.

− Переродження? – про щось подібне й ті мої начебто родички-циганки згадували. – Це як в індуїзмі? 

− Індуїзм все дуже ускладнює.

− Якщо не надто плутано розказувати, то насправді те, що відбувається з душами живих істот, набагато простіше за сценарій індуїзму, − наш з Артемом діалог нарешті відвертає увагу Ольги від танцюючих цукерок. 

Мертва дівчинка наразі жонглює трьома новими, нерозгорнутими.

− То будеш сама пояснювати? – питає Артем.

− Та ні, давай уже ти, − Ольга крутить в руках чашку чаю, але вдруге надпивати не квапиться. Мабуть, першим ковтком таки обпеклася.

− Коли помирає людина, тварина, чи дерево всихає або падає від бензопилки, − голос Артема стає майже лекторським, − певна нематеріальна частка – та, яку ми називаємо душею, залишається на Землі. Кілька днів вона ще зберігає примарний образ того тіла, в якому жила. Потім поступово її спогади розпорошуються, образ тане, бо душа забуває навіть те, який вигляд мала за життя. Атоми мертвого тіла з часом роз’єднуються і входять до молекул інших органічних речовин, а от душі просто переходять з одного матеріального тіла в інше. Це може відбутися швидко, а може минути кілька сотень років, перш ніж душа дочекається нового народження. Все залежить від того емоційного вантажу, який було винесено з попереднього життя. Якщо людині жилося переважно добре й легко – повірте, так теж буває, – то й забувається це набагато швидше. Душа може цілком звільнитися від минулого за кілька земних діб чи залишити собі свою світлу пам’ять – така переродженню не заважає…  − в Артема не лише тон стає лекторським, він і сам уподібнюється до викладача за кафедрою: серйозний вираз обличчя, пряма спина, пильний погляд. – А може цілу вічність триматися за свій старий образ і страждання попереднього життя. 

− Хіба є на світі люди, в житті яких ніколи не було страждань? – повірити в це для мене важче, ніж в усі оті переродження. 

− Вони є, − переконливо говорить Артем. – Були і будуть. Їх багато серед буддистів, індуїстів, прихильників даосизму. Більшість варіацій східних філософій налаштовують людину на радість, щастя, а не на страждання, яке так маніакально заохочує християнство в усіх його проявах. 

− Як гадаєш, ти довго чекатимеш переродження? – питаю я. 

Ольга скептично гмикає. Вона не вірить в усі ці балачки чи що? Мертва Дівчинка з цікавістю переводить погляд з Артема на мене й назад.

− Можливо, кілька годин, − в його тоні та сама впевненість, що й раніше. – Там, звичайно, немає годинника чи секундоміра, але після своєї попередньої смерті я переродився вже за півдоби. 

Я втрачаю дар мови, лише відчуваю, як мої брови повзуть догори та трохи відвисає щелепа. 

− Колись я був Арсеном. Того ж дня, коли у віці дев’яноста двох років помер Арсен, народився його онук Артем. Тобто, той я, якого ти зараз бачиш.

− Але трапляється так, що душа надто тримається за спогади про своє вже втрачене життя. – Мій мозок ще не встиг перетравити попередню інформацію, а Артем уже поспішає навантажити його новою. − Вона не полишає звичних місць, стежить за людьми, з якими колись спілкувалася, знову й знову передивляється все, що нагадує їй про неї саму. В такому разі душа може зберегти хоча б примарний образ себе колишньої.  

− Це ж наче безсмертя! – навіть не очікувала, що скажу це з таким захватом. Так, наче я одна з тих ненормальних, що ладні на все, аби жити вічно.

− Радше, недосмертя, − виправляє мене Ольга. – Душа вже не може користуватися всіма привілеями живих, що неодмінно призводить до її невдоволення та страждань. Але не може вона й позбутися своїх спогадів, бо занадто вже прив’язана до них.

− Коли після смерті тіла душа пробуде на Землі більше року, потім вона вже ніколи не зможе переродитися, − знову вступає лектор-Артем. – Після того, як Земля робить повний оберт навколо Сонця, її частоти оновлюються. Душа, що втратила тіло й не покидала матеріальний світ за минулорічних частот, через нові вже не пройде далі. Так і з’являються привиди. Вічні привиди, які вже ніколи не стануть кимось живим. 

− Відьми майже завжди залишаються привидами, − нарешті Ольга зважується на свій другий ковток чаю. 

Здається, цього разу не обпеклася. Тому і я обережно пробую свій. О, він просто ідеальний. Терпкий, гіркий, чистий смак. У жодному разі не можна псувати його цукром, молоком, чи навіть золотавими цукерками. Та й після того, як їх на моїх очах плавила над чаєм Мертва дівчинка, апетит мій остаточно зник.

− Вони вважають, що залишивши свій людський образ, зможуть краще передати свій досвід наступним поколінням, − говорить Ольга. – Дехто обирає переродження, але таких дуже мало. Не кожна схоче починати все спочатку, бо на відновлення пам’яті з минулого життя йде чимало часу. Та й небагато хто з відьом прожив життя без страждань, тому переродитися для них, зберігши своє попередне «Я», часто просто неможливо.

− І твої родичі-цигани теж із таких, − Артем відставляє порожню чашку.

Звідки він знає про моїх родичів? А, так, у них з Ем Ді було півночі на балачки. 

− Тільки в них причини були іншими, ніж у відьом. Твій Табір мерців – це прихисток душ, котрі всі, як одна, вирішили, що прожили занадто мало. Насправді так воно й було. Ем Ді розказала, та й ти, напевно ж, знаєш, що їх просто фізично винищили під час Другої світової. І оскільки вони були вирвані зі світу живих, почали жити своїм окремим мертвим гуртом.

− Але всі цигани, яких я бачила у таборі, відрізнялися від Мертвої дівчинки, − мені найбільш чітко пригадався хлопець із золотим іклом – зелена сорочка, що навіть не була схожа на вицвілу, усмішка з проблиском золота, приємний голос. Тільки очі дивні, лякаючі. – Вони були такими ж, як і ми з вами. І моя тітка Ліза, яку я востаннє бачила саме там, теж була на вигляд такою ж, як і за життя.

− Це тому, що вони постійно підживлюються енергією живих, − пояснює Артем. 

Мабуть, на моєму обличчі читається цілковите нерозуміння, бо Ольга продовжує замість нього: 

− Що ближче вони до живих людей, то легше їм залишатися подібними на них. Привидів ваблять ситуації, де люди проявляють багато емоцій – неважливо, страждання то чи радість. Вони, наче радари, відстежують ці емоції, злітаються на них, мов птахи на просипане зерно, і всотують у себе те єдине, що можуть узяти від живих.

− Тобто емоції? – перепитую я.

Мертва дівчинка вже не цікавиться своїми цукерками. Вони попадали в її чашку, трохи розливши чаю на тарілочку. Та Ем Ді байдуже до цього, вона дивиться на мене й ствердно киває. 

− Так, емоції, − підтверджує й Артем. – Що більше емоцій – то більш живими є на вигляд привиди. І коли вони стають достатньо сильними, то можуть створювати своєю уявою примарні речі, які матимуть вигляд справжніх. Можуть звести ціле місто й час від часу заманювати туди живих, або ж виходити з нього на «полювання». 

− І такі міста існують? – вражено питаю я.

− О, їх незліченна кількість! – втручається Мертва дівчинка. 

− Справді? – досі важко в це повірити. – Ти не розповідала мені. 

− Ти не питала. 

Як можна спитати про те, чого й уявити собі не можеш?

− То Табір мерців – це наче одне з таких міст? 

− Тільки набагато менше, − Ем Ді зближує вказівний і великий пальчики, й дивиться на мене крізь вузьку щілину між ними. 

− І вони, ці міста, табори, в якомусь іншому вимірі? – я згадую про двері, крізь які ми проходили на болгарському пляжі. Та й цієї ночі теж здійснювали якийсь малозрозумілий перехід із заклинанням давньоанглійською чи якоюсь схожою мовою.

− Ні, жодних інших вимірів, − посміхається Артем. У цій посмішці є щось поблажливе, наче в мудрого старця, який пояснює малій дитині, чому трава зелена. – Всі вони тут, поряд з нами, на планеті Земля, в нашому часі й просторі. Але великі скупчення привидів ставлять невидимий захист навколо своїх поселень. Якщо ж вони хочуть, щоб до них завітали живі, то дозволяють їм пройти через символічний перехід на облюбовану ними територію.

У мене перед очима все ще стоять двері. Стара деревина, полущена синя фарба відходить пластами, високий поріг, через який так легко перечепитися. І той циган був так близько… Тоді я цього не зауважила, зате чітко пригадую тепер: я не відчувала тепла його тіла, хоч коли ми стояли біля дверей, між нами було не більше кількох сантиметрів. Вочевидь, енергії, якої привиди набралися від живих, вистачало лише на імітацію візуального образу. Ну й звукового теж, бо голоси в усіх привидів, яких я чула й бачила, були цілком реалістичні. 

Ліза… Коли ми сиділи тоді в циганському наметі, вона була ще жива чи вже мертва? А я? Я опинилася там лише тому, що знепритомніла? Чи я знепритомніла, бо привиди родичів вирішили таким чином запросити мене в гості?

− Тобі справді потрібна відповідь? – Ем Ді здивовано дивиться на мене. Її ідеальне каре трохи колихається від того, як рвучко вона здіймає голову. Досі її погляд блукав столом. 

Усі вже випили чай і з’їли все, що хотіли. Або ж втопили у чашці, як моя Мертва дівчинка. Артем теж звернув на це увагу й підняв срібний дзвіночок. Знову пролунав короткий мелодичний «дзілінь». Чомусь хотілося, щоб він продовжував дзвеніти, наповнюючи цей величезний і трохи моторошний дім своїм чистим звуком. Але Артем швидко опускає дзвіночок на стіл. За кілька секунд з’являється Петер. Доки він прибирає зі столу й питає Артема, чи не треба чогось іще, я дивлюся, як на гладенькій і дуже світлій шкірі голови дворецького відблискує трьома цятками світло від лампи. Вона ввімкнута, бо ранок видався похмурим, та й вікна їдальні виходять на захід, тож без електричного світла тут би панувала напівтемрява. 

Ем Ді на мить усміхається мені і вказує самими очима на праву руку Петера. Я простежую за її поглядом і помічаю, що на його вказівному пальці красується величезний старовинний, перстень з великим фіолетовим каменем, можливо, сапфіром. Бо чого б це дворецькому носити якусь простеньку біжутерію зі склом? Хоча більш слушне питання: навіщо дворецькому взагалі носити персні? Можливо, він ховає там отруту, як раніше робили при дворах охочих до інтриг європейських королів? Але ж отрута – хіба то не жіноча зброя?