У що повіриш ти?

Як приємно прокинутися у своєму ліжечку! І зрозуміти, що сьогодні – вихідний, тому поспішати нікуди не треба. А ще, після ночі спогадів і неспокійних снів з підліткових років, подивитися у дзеркало й згадати – тобі вже не тринадцять, а двадцять три. Так, минуло десять років з тієї найтяжчої для мене осені. Та чи багато змінилося? Насправді багато. 

Після того марення про табір мерців я прийшла до тями на березі. Наді мною нависло кілька людей, кожен щось белькотів незрозумілою мені мовою. Один із них тиснув мені на груди з такою силою, що, здавалося, хотів переламати всі кістки. Насправді то був охоронець пляжу, мій рятівник, що витяг мене, коли я, за його словами, впала з хвилеріза. Та це було навіть не півбіди, а лише сота її частина. Бо справжнє лихо чекало на мене в готелі. Коли я повернулася туди, до мене кинулися заплакані близнюки. Мила дівчина на ресепшені ламаною російською пояснила, що Лізу забрала «швидка». Вона не знала, чому, тож лише дала мені адресу лікарні та номер таксі. Коли ми з хлопцями прибули до шпиталю, нас направили у відділ кардіології. Там я довго бігала коридорами, від однієї медсестри до іншої. Ніхто мене не розумів, ніхто не міг нічого пояснити. Хлопці ходили за мною, не зронивши ані слова, ані звуку. Від них я теж не могла добитися хоч якихось пояснень. 

Коли я остаточно дістала весь персонал кардіології, до мене вийшов високий чоловік, на вигляд років п’ятдесяти з гаком, і сказав цілком зрозумілою українською, що в Лізи стався інфаркт, який вона не пережила. Сказав просто, наче мова йшла про карієс чи водянку, а не про смерть. Але ж так, лікарі до всіх хвороб мають ставитися з крижаним спокоєм. Жодних зайвих емоцій. 

Лікар, спасибі йому, зателефонував моїм батькам, після чого відвів нас із хлопцями у лікарняний кафетерій. Він замовив нам соку і якихось булочок – вибір о четвертій ранку там був невеликим. Нікому з нас шматок не ліз у горло, але принаймні в кафетерії було тихо, тепло і затишно. Чоловік посидів з нами кілька хвилин, пояснивши хлопцям, що смерть – це природній процес, яким закінчується життя людини. Для їхньої матері життя скінчилося, але вони – хлопці, тому мають бути сильними та вчитися жити без неї. А я сиділа, крутила в руках свою склянку з соком і могла думати лише про Табір мерців. Як могло статися, що я ледь не втопилася приблизно в той самий час, коли померла Ліза? Чому в неї, ще молодої і цілком здорової жінки, трапився інфаркт? Останнє питання я поставила і лікареві. А він, на мій подив, відповів, що Ліза була не такою вже й здоровою. Вона мала вроджену ваду серця. Він здивувався, що я цього не знала. Думаю, завдяки моєму високому зросту лікар сприйняв мене дещо старшою за тринадцятирічну дівчинку, якій могли не розповідати про всі проблеми і хвороби її родичів. 

Станом на ту ніч, точніше, вже ранок, мої батьки були офіційно розлученими. Тому по нас із хлопцями приїхала лише моя мама. Тіло Лізи піддали кремації в Болгарії, а її прах ми розвіяли в Полтаві, там, де тітка найбільше любила бувати. Жменька зі старенької оглядової, ще одна – на монастирському пагорбі, ще – біля ставків на Садах, потім – на Співочому полі, і останню – з підвісного мосту на Вакуленцях. 

Мама всиновила близнюків, і ми жили далі великою, хоч і неповною родиною. Роман з Русланом стали на диво спокійними, чемними й надзвичайно старанними у навчанні. Тому за винятком проблем з моїми перепадами настрою, інших негараздів у нас не виникало.

Після того трагічного вечора в Болгарії я не бачила Мертву дівчинку чотири роки. І встигла переконати себе в тому, що вона, як і весь Табір мерців, – просто витвір мого мозку, якому бракувало кисню. Я ж мало не втопилася. Мабуть, на хвилерізі в мене сталося запаморочення, або я просто підійшла занадто близько до краю і не втримала рівновагу. Таким було моє логічне пояснення для самої себе. Я не розказувала про це мамі, бо з неї й так вистачало щоденних турбот. Виникала якось думка поділитися цим зі шкільним психологом, але ж він стовідсотково б викликав мою маму після такої розмови. Ще була думка сходити в церкву на сповідь та почути пораду православного священика. Але цього я теж так і не зробила. І добре, що не зробила, бо від появи Мертвої дівчинки ніхто б мене все одно не врятував.

Наступна наша з нею зустріч сталася, коли мені було сімнадцять. Але то окрема сумна історія, яку наразі мені несила згадувати. Тож зараз краще розкажу про день сьогоднішній. Тим більше, що в ньому теж присутня Мертва дівчинка. Вона з’явилася кілька днів тому. Спершу я злякалася, бо досі її поява щоразу була пов’язана з тяжкими втратами для мене. Але ось уже третій день, як вона в мене, а нічого поганого не сталося. Навіть більше, мені почала подобатися присутність Мертвої дівчинки.

Хоч це ще можна посперечатися, хто із нас двох мертвіший. Дівчинка любить сміятися із найбільш незначних речей, любить дивитися мультфільми і перечитувати казки, любить м’які іграшки і шоколадні цукерки (не їсти, звичайно, просто сам факт їхньої наявності в домі викликає в неї стан ейфорії), а ще – гуляти парком чи просто містом, помічати якісь цікаві деталі в перехожих (зазвичай це щось таке, на що я сама ніколи б не звернула уваги), роздивлятися красиві картинки в журналах (через це ми вчора добрих півгодини стирчали у супермаркеті біля полиць із пресою). Мені ж це все особливих радощів не приносить. І як не слід занадто балувати звичайних дітей, так і своїй Мертвій дівчинці я не дозволяю надто часто насолоджуватися всіма тими радощами. Втім, вона вміє знаходити якусь приємність і в моїх буденних справах. Наприклад, коли ми сиділи на лекціях у п’ятницю, розповідала щось кумедне про викладача, а потім − про декого з моїх однокурсників. Мені рідко ставало по-справжньому смішно з тих розповідей, але іноді посмішка таки з’являлася на моєму обличчі. На четвертій парі мене просто-таки накрила хвиля нестримного реготу. А оскільки це явище заразне, разом зі мною почали реготати й сусіди за партами. Нам дісталися суворі зауваження від викладача та пропозиція розсістися чи й зовсім покинути аудиторію. Мені було прикро так псувати свою репутацію і стосунки з викладачем, а от Мертва дівчинка тішилася з усією своєю дитячою невинністю. 

Цього ранку жодних лекцій, жодних семінарів. П’ятий рік навчання і справді найлегший. Потрібно тільки нарешті дописати дипломну, але ще є можливість відтягнути час. Сьогодні субота і я йду на танці. Це єдина справа з небагатьох, що змушує мене почуватися живою. І єдине місце, де я можу по-справжньому відпочити від своїх думок. Можливо, навіть від Мертвої дівчинки.

Розсунувши штори і прочинивши кватирку, я на хвилинку затримуюсь біля вікна. Ранок видався сонячним і теплим, як на листопад. Можна не вдягати шапку. Страх як не люблю шапки. Від них волосся завжди електризується і вкладається якимось найдивнішим чином. Шарфів теж не люблю. Коли є светри з теплими горловинами, куртки і пальта, які можна застібнути під саме підборіддя, призначення шарфів здається мені взагалі незрозумілим. 

− Шарфи гарні! – зауважує Мертва дівчинка, вмощуючись на підвіконні.

− Неймовірно гарні, – погоджуюсь я. 

Ми саме бачимо з вікна вишукану леді в золотавому із зеленим шарфі. 

– Ця яскрава обмотка довкола шиї додає неймовірної вишуканості, шарму… Що там іще? О, так! Розфарбовує наші звичні сіро-чорні кольори осінньо-зимового одягу…

– Якби ти хоч раз одягнула, то зрозуміла б усю його чарівність, – мій сарказм не передається Мертвій дівчинці. Вона залишається при своїй думці. І чого в нас такі різні думки?

– Одягнула шарф? – перепитую я. – Ні-ні! Дякую! Ти теж навіть думати не хотіла б про нього, якби в дитинстві тебе обмотували ним по самі очі і тільки після цього випускали гуляти. Він заважає дихати, колеться, швидко стає вологим від твого подиху… І ти вже навіть не рада з того, що гуляєш, не те щоб іще самому шарфові радіти. 

– Ти стала нестерпно дорослою, – дівчинка корчить мені гримасу.

«Нестерпно дорослою» вона називає мене всі ці три дні. Що ж, так і є. Якщо не бути дорослою, у світі дорослих не виживеш. Так, тепер я навіть про майбутнє думаю по-дорослому. Раніше воно уявлялося мені якимось прекрасним світлим часом, коли я виросту красунею й зустріну свого Принца (бізнесмена/музиканта/просто-красивого-й-багатого-чоловіка). Тепер мої думки про майбутнє зводяться до того, щоб розрахувати витрати на місяць. Все. Тридцять/тридцять один день – це той незмінний відрізок часу, в якому я живу. Досвід показав, що будувати плани на рік – абсолютна дурня. За рік змінюється чимало, плани залишаються невиконаними і потім слугують лише зайвим нагадуванням, що не так воно в житті складається, як гадається. Ще більша дурня – жити одним моментом. «Тут і зараз» – здається на цій фразі ХХІ століття просто затялося! Ні, немає нічого поганого в тому, щоб цінувати кожну хвилину свого життя та насолоджуватися всім, що воно тобі дарує. Але ж не можна відкидати той факт, що «там і потім» теж існують. І якщо не приділити їм хоч крапельку уваги, настане таке «тут і зараз», що буде направду не до захоплення моментом. 

– Ходімо снідати, – кажу я Мертвій дівчинці. 

Вона радіє і, зістрибнувши з підвіконня, поперед мене біжить на кухню. Як можна все сприймати з таким ентузіазмом? І чого мене це дратує? 

– Я тільки в душ зайду, – насправді мені зовсім не хочеться снідати. 

Але всі дієтологи – а найперше мама – сходяться на тому, що ранковий прийом їжі надзвичайно важливий. Крім того, він убезпечує від переїдання в обід та ввечері. З цим, звичайно, можна сперечатись і сперечатись, але снідати я таки звикла. Потрібно лише трохи розбурхати своє заспане тіло контрастними струменями води. Крім того, душ – це таке чарівне місце, де Мертва дівчинка залишає мене саму. Тому я не поспішаю з нього виходити.

На сніданок у мене, тобто в нас із Мертвою дівчинкою, відварений шматок риби хек і пекінська капуста із зеленню. 

− Чому ти не їси щось нормальне? – питає моя примарна сусідка.

− Наприклад? – цікавлюся я. В моєму розумінні більш нормальну та здорову їжу й вигадати складно.

− Сирний суп, смачно приготоване м’ясо, гуляш, наприклад, або біфстроганоф.

В мене аж брови повзуть догори. 

− Ти що, жила у якомусь французському ресторані? – сміюся я. А потім мені спадає на думку, що, можливо, сміх мій зовсім недоречний. Бо ця дівчинка ж, певно, колись була живою, і, цілком імовірно, жила не в ресторані з французькою кухнею, а в самій Франції. Адже її одяг, ті ляльки, якими вона гралася десять років тому на хвилерізі, зачіска, любов до шарфів і от, як виявилося, до вишуканої кухні – все це асоціювалося у мене саме з Францією. Утім, я там ніколи не була, тому все, що знаю про цю країну, – лише загальновідомі стереотипи. 

− Тільки сота частина стереотипів, − посміхається дівчинка. – Але не бійся, ти мене жодним чином не образила, − додає вона. – До того ж ти абсолютно права, колись я жила у Франції. І там же колись померла. Та не слід надавати цьому надто великого значення. Зараз я тут, з тобою. 

− Але чому? – вихоплюється у мене. І добре, що вихоплюється, бо вже давно треба було поставити дівчинці це питання. 

− Я потрібна тобі, − спершись ліктями на стіл, вона нахиляється до мене. Сонце підіймається дедалі вище, його промені падають у вікно позад Мертвої дівчинки. Від того світла вона здається ще прозорішою, ще нереальнішою, але її очі залишаються такими ж темними, такими ж великими. І я все ще відчуваю легке запаморочення, коли більше п’яти секунд невідривно дивлюся в них. 

Я ледве стримуюся, щоб не відвести погляд. Мене рятує лише те, що дівчинка раптом звертає увагу на свої лікті:

− Ойй… − вона швидко опускає їх зі столу.

Знайома з правилами етикету. Змалечку. Що ж за історія за плечима у Мертвої дівчинки?

− Колись дізнаєшся, − говорить вона.

Колись – це означає коли завгодно, тільки не сьогодні.

Після основної частини сніданку я йду збирати сумку для танців. Мертва дівчинка спостерігає за кожним моїм рухом, але, на диво, нічого не коментує. Лише коли я перевдяглася й почала заплітати «колосок», її терпіння уривається й вона питає:

− Коли вже ми підемо пити каву? – позад мене у дзеркалі з’являється її чорнява голова з величезними очима. 

Хіба привиди мають віддзеркалюватися? Якось це не за законами жанру. Хоча, здається, Каспер міг бачити себе у дзеркалі. Втім, не буду стверджувати, бо дуже давно дивилася цей мультик. Мабуть, варто переглянути. 

− Хто такий Каспер? – питає Мертва дівчинка. 

Вочевидь, вона жила у своїй Франції раніше, ніж настала доба кінематографу, бо все, що пов’язано з екранними героями – для неї суцільна порожнеча. Вчора я вмикала для нас телевізор, але дівчинка всиділа перед екраном не більше двадцяти хвилин. Потім вона почала теревенити про зовнішність героїв фільму, який ми дивилися. Далі сказала, що це як історії, які їй розповідали перед сном, тільки в них не треба нічого уявляти, бо все вже зробили замість тебе. Вона вирішила, що так нецікаво. Набагато краще, коли можна самому у власній уяві збудувати дім чи замок, про який ідеться, та й із героями так само. Я мовчки не погоджувалася з цим її твердженням. Можливо, вся проблема в тому, що моя уява не настільки багата, як у Мертвої дівчинки?