У що повіриш ти?

− Ти не можеш зійтися з живим, бо тебе не пускає мертвий, − рипучий голос у темряві.

− Він не відпустить тебе, доки ти не станеш його, − хрипкуватий старечий.

− Піддайся йому, − тоненький дитячий, − і зможеш жити далі.

Темрява розрізається високим яскравим полум’ям. Обличчя жінок пролітають переді мною шаленим калейдоскопом. Краса і юність зривається з них, наче осіннє листя під поривом вітру. Їхнє волосся сивіє, шкіра зморщується, біля очей провисають темні складки, блакитні очі бліднуть, зелені тьмяніють, і тільки карі залишаються більш-менш незмінними. Сміються всохлі губи, перемащені червоною чи то глиною, чи то помадою, чи, найімовірніше, кров’ю. З ротів випадають почорнілі зуби, але обличчя відьом продовжують сміятися. Худербезні руки, обтягнуті жовтуватою обвислою шкірою, тягнуться до мене, дряпають обличчя брудними нігтями, заплутуються у волоссі, смикають, виривають його.

− Будь гарною, коли підеш до свого Мертвого коханця, − кричать врізнобій найнеприємніші у світі голоси. – Будь гарною! Піддайся! Якщо хочеш, щоб він відпустив, піддайся!

Я прокидаюся від власного крику. 

− Все добре, – хтось обіймає мене й пошепки повторює: − Все добре. 

Мої руки притиснуті до тіла цими обіймами, тому я навіть не можу прибрати з обличчя волосся й побачити, хто ж це біля мене. 

− Уже все добре, − замість мене це робить Мертва дівчинка.

Прохолодний дотик її пальців – і ось мої руді пасма вже закладені за вуха. 

Обійми, котрим належало заспокоїти мене, або ж витиснути з моїх легень геть усе повітря, послаблюються і, врешті, розтискаються. 

− Привіт, − посміхається мені Артем. Він у чорній футболці й такого ж кольору джинсах. Волосся виголене на скронях і лише посередині голови чорніє короткою версією «оселедця». 

− Привіт, − луною повторюю я. 

Нічого не розумію. Чому зі мною Артем? Я обводжу поглядом кімнату: десь у метрах трьох наді мною натяжна чорна стеля. Широке ліжко, на якому ми сидимо, стоїть посеред величезної кімнати, вікно закрите розкішними вишневими гардинами із золотим візерунком. Невже це дім Артема? І що я тут роблю? 

− Ти тут спала, − говорить Мертва дівчинка.

− І прокинулася, − продовжує Артем. – Ольга зараз прийде. Вона відправила мене наглянути за тобою. 

Не те, щоб я розуміла, чому за мною треба наглядати, але й таке пояснення краще, ніж власні домисли. 

− Я пам’ятаю тільки ліс… − треба якось зібрати докупи свої спогади про цю сумбурну ніч. 

− Ліс і шабаш, − провадить Мертва дівчинка. 

− І ті дурнуваті поради відьом, − знову він наче продовжує її фразу. 

Я дивлюся на дівчинку, потім на Артема, але питання якось не може остаточно сформулюватися в моїй голові.

− Дивуєшся, що я її бачу? – здогадується він. – Мабуть, Ольга далеко не все тобі про мене розказувала − кутик його губ здіймається догори, формуючи милу напівусмішку. Ні, насправді не милу, а більше схожу на джокерівську, тільки не таку широку. І трохи менш навіжену. Є в ній певний шарм, але є і щось відштовхуюче.

− Ти продовжуєш сімейний бізнес, − пригадую той мізер інформації, який Ольга видала минулого Геловіна. – У тебе кілька салонів ритуальних послуг у Полтаві. 

− І в кожному з обласних центрів України, − додає він.

Цього я не знала. Що ж, тоді цей величний дім-наче-замок – зовсім не дивина. Ритуальні послуги – бізнес, який завжди матиме попит. 

− І в Криму? – навіщось питаю я. Хіба це мене наразі хвилює найдужче?

− У Криму продав одразу після їхнього так званого референдуму. Краще було відкрити кілька додаткових салонів на Сході, ніж морочитись із новою владою півострова. 

− То ти знав, що там теж почнеться… − мені дуже не хочеться вимовляти слово на «в». Коли я згадую про нього, всі мої проблеми з мертвими коханцями, дівчатками, таборами видаються просто якимось скороминущим нічним кошмаром. А от на Сході кошмар, що починається на «в», триває вже не один рік.

− Для цього не треба бути видатним пророком, − знову напівусмішка, але в очах холодна серйозність. 

Я проводжу руками по візерунковому простирадлу, яким досі наполовину вкрита. А що це на мені? Якась широка біла футболка…

− Ольга одягла тебе, − Артем, вочевидь, простежив за моїм поглядом. 

− Це її? – мені стає трохи ніяково. 

− Так, − хлопець підводиться і йде до височенної, майже до самої стелі, дерев’яної шафи. Через лакове покриття й, можливо, відблиск гардин вона має вишневий відтінок. – Твій одяг тут, − він відчиняє одне з широких дверцят і дістає блискучий металевий тремпель з моєю вчорашньою сукнею. − Повішу на ручку, − Артем чіпляє його на зовнішню ручку шафи. – Бо там, усередині, ціла Нарнія. Можна заблукати, перш ніж щось знайдеш. 

О, він знає про Нарнію! Наша людина.

− І ще кажани, − Мертва дівчинка зістрибує з ліжка й підбігає до Артема. – Кажанів пошукай! – вона сіпає його за рукав, дивиться на нього знизу догори. Її погляд сповнений нетерплячості.

− Гм, це вже складніше, − Артем бере дівчинку на руки й вони разом заходять у шафу. 

Він дійсно бачить Мертву дівчинку. Якщо це не черговий мій сон, то, виходить, я не маю шизофренії, яку потай підозрюю у себе з того часу, як подивилась «Ігри розуму». У фільмі геніальний математик Джон Неш теж водився з цілою бандою вигаданих друзів. 

− Ви де там зникли? – я нарешті наважуюся вилізти з-під покривала. Виявляється, крім футболки на мені нічого немає. Добре, що в Ольги є такі безрозмірні речі. 

Босих ніг торкається приємна м’якість килима. О, та це не килим, а чиєсь біле хутро. І, здається, натуральне. Далі вже ламінатом іду до шафи. Вдягнути сукню? Та спочатку непогано було б знайти свою білизну. 

− Ви де? – гукаю я, зазираючи у прочинені дверцята. 

Переді мною ряди одягу в чохлах, і жодних ознак живих чи мертвих людей. 

− Ем Ді? Артем? – за одним рядом костюмів (чи що воно там, у чохлах) виявляється ще один. Темно аж так, що пересуватися доводиться навпомацки. Світло, яке падає з прочинених дверцят, допомагає роздивитися лише перший ряд, далі воно не проникає. 

Тремпелі, чохли, полички зі складеними джемперами – принаймні на дотик це щось схоже на джемпери. Від запахів тканин, дерева, лаку дихати страшенно важко. Не те, щоб я колись страждала від клаустрофобії… Але куди поділися двері? Я не бачу найменшого зблиску світла серед цього темного лісу чохлів. Цікаво, що в них? Намацую блискавку й тягну її донизу.

− А ти нетерпляча! – чується відкілясь здалеку голос Артема. 

Вмикається світло, аж занадто яскраве біле світло, що ріже очі після такого густого мороку.

− Вирішила знайти Лева та Чаклунку? – Артем вже десь ближче. 

− Тут немає левів, − сміється Мертва дівчинка. – Лише кажани.

− Що за кажани? Навіщо вони тобі здалися? – питаю я, ще мружачи очі.

− Це твої кажани, вони мені дуже подобаються, − прохолодний дотик, а після нього відчуття теплої тканини, не м’якої чи приємної, просто теплої. 

Докладаю ще трохи зусиль і нарешті можу нормально бачити в цьому яскравому світлі. Мертва дівчинка вклала до моїх рук нейлонові колготи з кажанами. Так, учора я вдягала їх з неабияким задоволенням. Але сьогодні вони здаються найбезглуздішою деталлю одягу, яку тільки можна вигадати. 

− І ще ось це, − Артем простягає мені невеличкий білий пакет, з якого стирчать бретельки бюстгальтера. – Тримай.

Це ж моя білизна! Я знову згадую, що крім футболки на мені нічого немає. І такою я стою перед Артемом в яскравому світлі його шафи. Добре, хоч волосся в мене досить довге, аби прикрити все, що безсоромно випинається з-під тонкої бавовняної тканини. 

− Спасибі, − єдине, що можу сказати, ховаючи погляд у пакеті.

− Якщо вже ти тут, подивися на мій розкішний гардероб, − пропонує Артем. 

Я роззираюся навколо. І тільки тепер бачу, що стою не в шафі, а посеред величезного, розміром із наш універський спортзал, складу. Ряди з одягом у чохлах тягнуться метрів на сорок у ширину. Скільки їх таких? 

− Вісімдесят дев’ять, − відповідає на моє невисловлене питання Мертва дівчинка. Вона видає це із самовдоволенням маленького знавця.

− Якщо ви про одяг, − Артем підходить ближче, − то все правильно – вісімдесят дев’ять рядів, на котрих більше чотирьох тисяч костюмів. – Він стає впритул до мене й розстібає до кінця ту блискавку, за яку я потягнула в темряві. 

Із чохла визирає чорний костюм з ідеальними лацканами та ледь помітними ґудзиками – точнісінько такими самими, як текстура тканини. 

− Сорок восьмий розмір, − Артем показує цифри, вшиті зі споду. – Як і решта на цьому ряду. На інших – від дитячих до найбільш великих та широких. 

Я знову оглядаю всю цю гардеробну залу. Під стінами зроблені дерев’яні полички, вони не лаковані, а, здається, просто оброблені засобом від шкідників. На одних лежать чорні джемпери, на інших – шкарпетки – по одній парі через кожні сантиметрів двадцять. Далі – запаковані у поліетилен сорочки, всі як одна, білі. Вся задня стіна завішена краватками, вони виключно чорні, але різні за довжиною та шириною.

− Це костюми для поховань? – мене трохи струшує від власних слів. 

− А схоже на щось інше? – посміхається Артем. – Хоча ні, трохи я тебе таки виправлю – це ідеальні костюми для поховань. Їх шиють жінки з нашої сім’ї за давніми лекалами, що передаються із покоління у покоління, − в його голосі звучить гордість. – Звичайно, з часом доводиться розробляти нові, особливо для повних людей. Раніше небагало кому міг знадобитися розмір ХХХL, − знову самовдоволена посмішка.

Хто б міг подумати, що поховальні костюми можуть бути бодай трохи кумедною темою? 

− Хочеш, пройдемося далі? – питає Артем.

− Н-ні, д-дякую, − затинаючись відповідаю я. – Пішли краще до виходу. 

− Добре, − тепер його посмішка широка, цілком очевидно, переможна.

Невже він думає, що це місце налякало мене? Хоча кого я обманюю? Так, налякало.

− А для жінок? – питаю я, щойно вийшовши із шафи в кімнату. 

− Для них ще ширший вибір. Тільки той гардероб в іншій частині будинку. Якщо захочеш, проведу екскурсію і там, − Артем – сама люб’язність. 

− Тільки не сьогодні! – з ліжка підводиться Ольга. – Я ж просила, не клади її речі в ту шафу, − вона підходить до нас стрімкими кроками. – Та ще й у чоловічу! Ох, Ян, − вона безцеремонно бере мене за плечі й розвертає до вікна, − добре, що на твоєму обличчі нічого не залишилося, − вона проводить тильним боком пальців по моїй щоці. 

− Від чого? – питаю я й мені знову пригадується той кошмар з пазурястими відьмами.

− Мертві жінки дуже заздрять живим, − Ольга відкидає волосся мені за спину й роздивляється моє обличчя з усіх боків. – Вони сказали тобі те, що ти повинна була знати, але наприкінці шабашу всі мої мертві родички завжди робляться навіженими. Вони згадують власні життя, старість і смерть. А ми прийшли до них молодими і живими. 

− Тим, хто помер, але не пішов на переродження, завжди хочеться бути ближче до живих,  − говорить Артем у мене за спиною. 

− Як мені, − чую тихий шепіт Мертвої дівчинки.

− Як тобі, манюня, − голос Артема сповнюється неймовірною лагідністю. 

− Це він з твоїм привидом говорить? – питає Ольга.

Я киваю. Отже, Ольга Ем Ді не бачить, але знає про неї.