У що повіриш ти?

Цього разу чай подано у вітальні. Розкішні золотаві гардини, меблі в червоно-чорній барві, натяжна чорна стеля, до якої метрів чотири від підлоги. В такій кімнаті, наче в готичному соборі, почуваєшся маленьким і нікчемним.

Сервіз той самий, але чай інший. Теж чорний, та не настільки міцний. І з присмаком якихось кислуватих ягід. Та це його не псує. Обіцяне геловінське печиво має форму маленьких гарбузиків і вкрите помаранчевою глазуррю, на якій чорним намальовані лячні посмішки та очиська. На вигляд цікаво, але їсти його не дуже хочеться.

Ем Ді одразу підіймає над своїм краєм столу кілька монстро-печив і починає гратися з ними. Артем посміхається й бере собі та передає Ользі. Я обираю печивко, яке здається мені найбільш симпатичним. Воно досить важкеньке, та й за розміром не менше звичайного вівсяного печива. 

− Не бійся, всі барвники натуральні, − каже Артем.

Мабуть, на моєму обличчі занадто чітко читається недовіра, якщо не відраза.

− Пам’ятаєш, такі були й минулого року? – Ольга розламує своє печивко навпіл. 

− Якось не запам’яталися, − трохи соромно це визнавати, але я зовсім не пам’ятаю, щоб минулого року бачила це печиво. Якби бачила, воно б так не лякало мене сьогодні.

Вмочую свого «гарбузика» у чай і ловлю на собі здивований погляд Артема.

− Звичка, − на виправдання всміхаюся я.

Печиво виявляється смачнючим. Пісочне, з присмаком гарбуза та ароматом кориці. Навіть не помічаю, коли встигла з’їсти всі «гарбузики» з тарілочки, що стояла найближче до мене.

− Звідки в Петра такий перстень? – питаю, коли дворецький вже прибрав зі столу.

− Останній скарб його роду, − відповідає Артем. – Петр має дворянські корені, але тепер це лише корені. І сапфіровий перстень. 

− Петр? Я думала, Петро, − говорить Ем Ді.

− Ні, це болгарський варіант імені. 

− То він болгарин? 

Артем киває.

− А він не носить у тому персні отруту? – сама дивуюся, як поставила це безглузде питання. Але я почуваюся якоюсь наче трохи сп’янілою. Щоки горять, всі думки одразу з язика зриваються. 

− Не носить, − запевняє Ольга. – Я колись попросила його ближче подивитися на перстень, і можу запевнити – то справжнісінький чистий сапфір у золоті. У чистому золоті, без домішок. 

− Як ти знаєш? 

− Вона ж відьма! – сміється Артем. – І жінка, до того ж. У вас же вроджене чуття на коштовності.

За вікном дуже швидко смеркло. Це ж листопад, тому нічого дивного. 

− З тобою все гаразд? – питає Ольга.

− Та-а-ак, − не дуже переконливо протягую я. 

− Може, спати вже хочеш? – Артем теж наче занепокоєний моїм станом.

− Мабуть, − повіки справді стають якимись дуже важкими. Й очі трохи печуть, як при температурі чи після кількох годин поспіль за монітором. Востаннє зі мною таке було, коли я за одну ніч написала курсову. 

− Ходімо нагору, − говорить Ольга. – Приймеш душ і ляжеш там, де й цієї ночі.

− Біля тієї шафи? – навіть згадувати про неї не хочеться.

− Вона тебе не з’їсть, − Артем подає мені руку.

Невже я схожа на таку немічну, що можна подумати, наче мені важко підвестися з канапи? Але мені справді важко. Та я ігнорую подану руку і встаю, спираючись на бильце. 

− Взагалі-то я збиралася додому…

− Туди ти завжди встигнеш, − Ольга бере мене під лікоть. – Минулої ночі ти занадто виснажилася. Тобі треба добре виспатися. А до твого дому не менше сорока хвилин на таксі. 

− Все-все, − здаюся я. – Мене двічі вмовляти не доведеться. Справді, таке відчуття, що можу відключитися просто тут.

Ольга проводжає мене до гостьової ванної кімнати на другому поверсі. Купаюся на автопілоті. Потім прямую за Ем Ді до своєї спальні. 

− Артем та Ольга бажають тобі солодких снів, − говорить вона. 

− А де вони самі? – чую свій голос наче з батискафа.

− Пішли на вечірню прогулянку.

Ось і величезна кімната з особливою шафою. Та байдуже мені до шафи. Найбільше мене цікавить ліжко. 

Трав’яне море, залите місячним світлом. Все навколо неймовірно синє: від матово-тернового до насиченого джинсового. Холодно, навіть прохолодніше, ніж минулої ночі. Оглядаю себе – лише футболка і короткі бавовняні шорти, які я знайшла на ліжку. Босі ноги відчувають нічну вологість трави. 

− Ем Ді?! – гукаю в темряву.

Від мого подиху вгору здіймається маленька хмаринка. Мертва дівчинка не відповідає. Де ж вона? І де я?

− Сарін? – чую натомість інший голос. Чоловічий, низький, колись знайомий, але вже забутий. − Я відчув, що ти прийдеш! 

Озираюся – Айгор! 

За мить я опиняюся в його обіймах.

− Який же я радий тебе бачити! 

− Минулого разу ти так не радів, − відсуваюся й намагаюся видивитися в його очах підставу для такої теплої зустрічі. Але там просто лякаюча чорнота.

− Минулого разу ми зустрілися вперше, − він видає залізобетонний аргумент.

− Щось сталося? Чому я тут? Хтось… − не можу вимовити вголос «помер».

− Усе так, як воно й має бути, − туманно відповідає Айгор. – Немає причин боятися, − він бере мене за руку. – Добре, що ти прийшла. У мене є для тебе щось особливе.

     Айгор відпускає мою руку й робить дещо несподіване, від чого я здригаюся ще дужче, ніж від нічного холоду, − видає різкий гучний свист, затиснувши два пальці в кутиках рота. Наче відповідь на позивний, десь зовсім поряд лунає іржання. За якусь мить з високої синьої трави виринає й летить до нас надзвичайної краси вороний кінь. Його грива й хвіст розвіваються густою чорнотою з відблисками синього. 

− Рат! – циган вітає коня простягнутою йому назустріч рукою. 

Кінь зупиняється, фуркає, проводить язиком по долоні господаря.

− Айгоре, де ти ховав цього красеня раніше? – я теж простягаю коневі долоню. 

Він обнюхує її, здіймає голову й дивиться мені просто в очі. Схоже, перевірку на запах та зовнішність я пройшла, принаймні невдоволення свого кінь нічим не виказує. Мені кортить торкнутися його чарівної гриви, що тепер, коли він стоїть, синювато-чорними хвилями спадає майже до колін звіра. Я обережно простягаю руку. Кінь не виявляє жодних заперечень. На дотик його грива зовсім не така м’яка, як  здається на погляд. Трохи жорсткості, трохи масності – така вона, приручена дикість. 

Я відчуваю, що серце моє б’ється, мабуть, удвічі дужче, ніж зазвичай – це все від захвату, що й досі не відпускає мене. 

− Айгоре… − мені бракує слів. Ні, насправді їх на думку спадає чимало: чудовий, чарівний, красивий. Але жодне з них і всі вони разом навіть близько не здатні висловити моїх відчуттів. 

− Це Рат, − говорить Айгор, стримуючи усмішку, яку, переконана, викликав мій надміру здивовано-зачудований вираз обличчя. – Однак це ще не все, − циган обіймає однією рукою мене за плечі, а другою простягає щось коневі. Той принюхується й швидко злизує непобачене мною «щось» з його долоні – Рат, де наша Касі? – питає циган. – Поклич її!

Кінь трохи піднімає морду, здається, він прислухується. Повертається до місяця, що неспішно здіймається небосхилом, і видає довге, неймовірно гучне іржання. Здається, що у мене тріснуть барабанні перетинки, але водночас я розумію, що цей звук по-дикому прекрасний. 

Я вдивляюся туди ж, куди спрямований погляд коня. Місячне світло трохи вибілює горизонт, тому спочатку здається, що нічого не відбувається. Та вже за кілька секунд я бачу силует ще одного коня. Виринаючи з молочно-синього сяйва, він стає чіткішим і наближається до нас. 

− Це Касі, − Айгор, задоволений виразом подиву і захвату на моєму обличчі, вже не стримує усмішку. Його золоте ікло яскравою зіркою спалахує від місячного доторку. 

Касі рівняється з Ратом. Вони обнюхуються. Це так ніжно, ніби поцілунок. 

Лише хвилину тому я думала, що Рат – найпрекрасніший із коней, яких я колись бачила. Але Касі затьмарює навіть його. Медовий відтінок шовковисто-лискучої шкіри, грива і хвіст набагато світліші – ніжно-кремові, очі – чисте золото навколо чорного ядра. Касі сама тягнеться носом до мене. Я ж просто стою в блаженному ступорі, не в змозі навіть простягти до неї руку. 

− Погладь її, − каже Айгор. 

Його голос приводить мене до тями. Я проводжу рукою її лобом, занурююсь пальцями в м’який пух гриви. На дотик вона відрізняється від Ратової – дійсно гладенька й наче невагома. 

− Звідки такі чарівні створіння в Таборі мерців? 

− Навіщо ці зайві питання? – в голосі Айгора чутно докір. – Просто насолоджуйся тим, що бачиш.

Ми мчимо на конях углиб трав’яного моря. Ні сідел, ні збруї – я притримуюся руками за шию Касі, намагаючись не дуже тиснути й не тягти за гриву. Ноги зводить від напруги, бо саме ними я тримаю рівновагу – вони міцно притиснуті до боків коня, і я боюся послабити хоч один м’яз − тоді, мені здається, точно опинюся десь унизу, у ковилі. Айгор тримається на Ратові набагато невимушеніше. Ці двоє наче взагалі злилися в одне. Здалеку достеменно б видалося, що це не кінь і вершник, а величний кентавр, утілений з давньогрецьких міфів. Вітер налітає на нас із правого боку, і моє волосся й грива Касі водночас здіймаються разом з ним.

− Ви прекрасні! – кричить Айгор. 

− Ви теж! − відповідаю я, перекрикуючи вітер. 

Свіжість, прохолода, нічна синява, розріджена місячним світлом. Швидкість, трохи страху, але ще більше захоплення. Я наче в найпрекраснішій точці світу, в найщасливішій миті свого життя. 

− Ми приїхали! – кричить Айгор. Вони з Ратом роблять півколо і зупиняються. 

Куди приїхали? Навколо ті самі трави. У який бік не глянь, краєвид  однаковий.  

Рат тупцює на місці, Айгор зістрибує з нього із легкістю циркового атлета. А я, поглянувши вниз, розумію, наскільки високо над землею. Як я взагалі видерлася на Касі? Ага, справді, мене ж підсадив Айгор. Але мені соромно зізнаватися в цьому нападі страху. Тому, як тільки Касі остаточно зупиняється, обережно сповзаю вниз. Яка радість торкнутися трави ногами, а не головою чи ребрами, що цілком могло би статися!

Айгор погладжує Рата по спині й щось шепоче йому. Кінь нахилив до нього голову, ніби й справді уважно слухає. Касі ж починає пощипувати синювату траву, цілком забувши про мене. По завершенні свого нашіптування циган легенько вдаряє коня по стегну. Рат зривається з місця й за кілька секунд розчиняється у трав’яному морі. Касі піднімає голову, прощально торкається носом мого плеча і зникає слідом за ним. 

− Де ми? – питаю Айгора.

− А ти не бачиш? – він усміхається, розкидає руки в боки й кружляє на місці.

− Бачу траву і небо…

− Чи потрібно нам більше? − сміється Айгор, відриває мене від землі й ми кружляємо вже разом.

Відчуття невагомості й безтурботності наповнює мене і, здається, що немає нічого кращого, нічого важливішого, ніж ось так летіти-кружляти разом зі світом. Зрештою ми зупиняємося і падаємо на траву. Небо досі крутиться. Хочу подивитися на обличчя Айгора, але не можу навіть повернути голову. 

− Я хотіла спитати… − мовлення теж іще не зовсім прийшло до тями – слова звучать якось розтягнуто.

− Спитаєш, − говорить Айгор, − але трохи згодом. Зараз просто дай собі хвилинку й подивися на цей світ.

Все одно я не в змозі робити щось інше, тому користуюся його порадою. 

Дивитися на світ… Насправді я роблю це вкрай рідко. Перш за все, для цього потрібно зупинитися. Зупинитися й відірвати погляд від свого внутрішнього світу та спрямувати його на світ зовнішній. Побачити небо, увібрати в себе його спокій. Подивитись на птахів, відпустити свої думки слідом за ними. Стільки кольорів, текстур, цікавих ліній та фігур навколо! Варто тільки зупинитися. І подивитися навкруги.

− Айгоре, − я стискаю його руку.

− Про що ти хочеш спитати? − він повертається до мене.

Бачу над собою його обличчя – таке прекрасне, таке досконале. Торкаюся чорного з відблиском синяви волосся – воно схоже на гриву Рата – трохи жорсткувате – певно, від постійного перебування на вітрі. Як я можу закохатися в когось із живих, якщо мені так подобається мертвий? Навіть сама не усвідомлювала раніше, наскільки подобається.

Він нахиляється дедалі нижче й нижче… Його губи вже небезпечно близько… Як я можу?..

Поцілунок не менш холодний, ніж трава піді мною. Я розплющую очі і бачу над собою вже не те досконале обличчя, а синюватий череп. Золота коронка виблискує у верхньому ряді зубів, які тепер здаються просто здоровенними, чорні бездонні діри очей вирячилися на мене.

− Хочу бути живим, − голос Айгора звучить наче з погреба. – Хочу серце і гарячу кров, як у тебе, − череп наближається до мого обличчя. 

Я заплющую очі не так від страху, як від огиди. Холод черепа (зубів?) торкається моїх губ. 

− Ти можеш дати це мені, − тоненькі кістки його пальців на моєму обличчі. – Тільки ти можеш.

Я набираюся відваги, щоб подивитися ще раз на Айгора. Але, розплющивши очі, бачу знову його прекрасне лице.

− Що це було?  − відштовхую його руками подалі від себе і підхоплююся на ноги.

− Я попросив тебе про послугу, − знову звичний низький голос. Айгор теж підводиться, стає за півметра від мене.

− Яку ще послугу? – не хочеться навіть собі зізнаватися, що все я насправді розумію. Так, кожен може отримати завдяки мені що завгодно. Навіть нове тіло? Можливо.

− Сарін… − його погляд стає благальним. – Я міг би стати живим. І ми були б разом, − його рука, не кістки руки, а звичайного вигляду рука, легенько, самими пальцями, стискає мою. – Хіба ти не хочеш цього?

В одну мить у моїй голові на дуже швидкій перемотці прокручується історія: я повертаюся додому з цим красенем, знайомлю його з мамою, братами, подругами; можливо, ми одружуємося, та ймовірніше просто живемо разом. Ця частина досить приваблива на вигляд. Але ж доки триватиме те щастя? Хіба циган – це не перелітний птах? Хіба може втримати його одне місце, одна жінка? А коли він піде, що буде зі мною? Те саме, що після смерті Віктора? Ні, гірше, набагато гірше. Що тісніші стосунки, то болючіший розрив. І ще один момент – щоб зробити Айгора живим, з ним треба переспати. Тут, посеред синього поля, десь неподалік від Табору мерців. Із мерцем. 

− Сарін, − він вимагає від мене відповіді.

− Я не хочу, − дуже тихо відповідаю я. – Твоє місце тут. Ти вже помер одного разу… Навіщо тобі ще одна смерть?

− Мені потрібне ще одне життя, − він стискає обидві мої руки. Досить сильно, як на мертвого хлопця. – Я помер занадто рано. Мене вирвали з моєї молодості, щоб вкинути одразу у смерть. В мене не було дружини і дітей, я ніколи не був із жінкою… Сарін!

Оце мене вже бісить!

− Ти будеш тиснути на жалість? Серйозно? 

− Тобі ж навіть нічого не доведеться робити, − голос цигана стає все більш улесливим, а погляд – масним. 

− Та пішов ти! – вивільняю свої руки, відступаю на кілька кроків. Саме час тікати, та я не знаю, куди бігти й де шукати вихід. 

− Красуне, у тобі стільки гонору! – Айгор посміхається, золоте ікло відвертає мою увагу своїм блиском. На якусь секунду втративши пильність, я опиняюсь у капкані його рук. Коли він устиг опинитися в мене за спиною? Намагаюся розтиснути ці нав’язливі обійми, але руки мої самі відсахуються, наче обпечені – вони торкнулися до блідо-синіх кісток. 

Я починаю кричати – це жахливий вереск розпачу, що нестерпно ріже навіть власний слух. У мене темніє в очах, а вуха ніби позатикувані вакуумними пробками. Я вже майже не чую себе, але знаю, що досі кричу. Це відчувається у напруженні м’язів щелепи, в нестачі повітря та, головне, в тому, що мене більше не стискають обійми мерця. 

− Ч-ш-ш-ш, заспокойся, − натомість чиїсь інші руки й інший голос утішають мене. 

− Ем Ді! – ще ніколи в житті я так не раділа появі Мертвої дівчинки. 

− Усе добре – шепоче її милий дитячий голос.

 Я лежу на траві, а вона гладить моє волосся. Її пальчики в місячному світлі нагадують крильця бабки – такі ж сріблясто-прозорі. 

− Де він? – пошепки питаю я.

− В Таборі, де йому і місце, − обличчя Ем Ді стає незвично суворим. Та вже за мить вона всміхається мені й ніжно повторює: − Все добре.

За своїм криком я не помітила, що, власне, сталося, але одне цілком зрозуміло – Мертва дівчинка прогнала мерця, що набивався мені в коханці.