У що повіриш ти?

Ігор перевіз до себе мої речі. Сказав, що я можу продати свою квартиру, однаково він мене більше туди не відпустить надовго. Дозволив переробити в його, тобто, в нашому домі все на мій смак. Щодня возив мене до університету, у дні танців – на тренування. Так часто дарував квіти, що попередні не встигали в’янути. Давав гроші на всі мої забаганки, без жодного натяку на те, що я шопоголік. Познайомив мене зі своїми батькама, друзями і друзями друзів. Після кожного такого знайомства ще днів по десять повторював, у якому захваті всі вони від мене. І щоночі загадував нове бажання. Спочатку мені було цікаво знати, яке саме, але поступово цей інтерес зник. Так чи інакше, всі вони стосувалися його бізнесу – нічого особливого, фантазії − нуль цілих п’ять десятих. 

Але він мені подобався. Це безперечно. Я не надто розумілася у питаннях любові, але те, що він мені дуже подобався, можу сказати точно. Коли я прокидалася вранці й бачила його обличчя, мені здавалося, що на світі немає досконалішого. Навіть мої брати, Віктор, Айгор – найгарніші представники чоловічої статі, з якими я перетиналася в житті, не могли з ним конкурувати. Ігор був бездоганно прекрасним. Доки не розплющував очі. Власне, до самих очей претензій у мене немає. Просто разом з ними розтулявся ще й його рот. І тут зачарованість трохи розвіювалася. Я не про ранковий малоприємний віддих – всі ми не трояндами пахнемо після сну. Я про слова. 

Така вже була дивна особливість у слів, що злітали з язика Ігоря: вдень вони спліталися разом цілком притомно, іноді навіть особливо милозвучно, але зранку то був якийсь набір нісенітниць, котрі я ніяк не могла для себе пов’язати логічним ланцюжком. Одного ранку навіть встала й записала, щоб пізніше показати йому.

«Сонце… це вже зовсім… сильніше… дотисни… за їхні… вільний… бабуль…»

Усе це він говорив уже з розплющеними очима, але наче ще не зовсім прокинувшись. Найбільше лякало, коли очі його дивилися просто на мене, а такі от набори слів адресувалися, схоже, не мені. Важко сказати, чи був у них якийсь конкретний адресат. І говорив він ці ранкові промови з цілком однаковою безбарвною інтонацією, хрипкуватим голосом, не дуже чітко, тому дещо я взагалі не могла розібрати. 

Не знаю, чи було так щоранку, бо частіше він прокидався раніше за мене й на той час, коли я виринала зі сну, вже був у душі або виходив звідти. Коли десь за місяць нашого спільного життя я розказала Ігореві про його ранкове бурмотіння, показавши, що встигла записати, він тільки посміявся, списавши все на свої насичені подіями дивні сни. Сказав, що, вочевидь, його мозок прокидається не весь одразу, а якось фрагментарно – спочатку очі розплющуються, голос прорізається, а лише по тому свідомість переходить із площини снів у реальність.

Я все хотіла поговорити про це з Ліною, але щоразу відкладала на потім. Мені зовсім не хотілося, аби вона визнала Ігоря хоч трохи ненормальним. Ще більше мене лякала думка, що вона могла порадити сходити з ним до якогось кваліфікованого психолога, можливо, такого, який володіє технікою гіпнозу і зможе розібратися в питаннях свідомості й підсвідомості Ігоря. Зараз я думаю, що насправді не хотіла знати правду. У мене був мій ідеальний чоловік. Навіщо вишукувати в ньому якісь серйозні недоліки? А ранкове бурмотіння – з часом я перестала звертати на нього увагу. Зрештою є люди, які уві сні говорять, кричать і ходять, що, на мій погляд, лякає набагато більше. 

Я почувалася щасливою. Думаю, навіть щасливішою, ніж до своїх клятих тринадцяти років. Ігор був турботливим, ніжним (не до нудотності, а якраз у міру) і щедрим (без будь-якої міри). Мама сяяла від щастя щоразу, коли ми приїжджали до неї. За моєю давньою традицією, ці відвідини були недільними. Руслан з Ліною теж приходили. Ну а Роман і так там жив. Ситний обід, якийсь із маминих пирогів на десерт, чай/кава, розмови, сміх – основні зовнішні ознаки достатку і гараздів, що в поєднанні й називаються щастям. 

Мені дуже хотілося вірити, що я закохана. Я вважала себе такою, та й усі навколо не сумнівалися, що ми з Ігорем кохаємо одне одного. Він говорив мені про свою любов дуже часто, настільки часто, що це навіть здавалося трохи підозрілим. Чесно, я не могла в це до кінця повірити. А ще десь там, глибоко всередині власної свідомості, я не дуже вірила, що справді його люблю. Зараз у мене виникає лише одне питання: «Що ми взагалі робили разом більше року?». Ага, так, він загадував бажання, й ми  насолоджувалися результатами їх здійснення. 

Можливо, любов між нами й справді була. Те, що я не вірила в неї на сто відсотків, зовсім не заперечує можливості її існування. Та відчуття того, що це все ненадовго, що все може зруйнуватися до самого фундаменту, псувало мені смак щастя. Щось, що було між нами, помирало. І цього було не уникнути.  

Як добре, що я не продала свою квартиру. Це був подарунок «пробач-за-все» від батька на моє вісімнадцятиріччя. Та й вона мені дуже подобається – світла, простора, в новому будинку, практично в центрі міста. А ще Ем Ді від неї в захваті. 

У моїй квартирі все зроблено так, як хотілося саме мені. Беззаперечний плюс самотнього життя – немає необхідності підлаштовуватися під чиїсь смаки. Я сама обирала відтінки фарби та візерунки шпалерів, постільну білизну та рушники, меблі та техніку. Вишила бісером дві картини – фруктовий натюрморт для кухні та двох сплячих котиків у спальню. Ще одну, простим хрестиком, вишивали почергово ми з мамою – обидві не надто терплячі в таких справах, як рукоділля, але іноді обом хочеться повишивати. Ця картина висить у моїй вітальні. На ній дівчина ельфійської зовнішності, з гострими вушками, як годиться, серед рожевих троянд. До неї завжди прикипає погляд гостей. І ті, хто ще не питав, завжди ставлять стандартне запитання: «Сама вишивала?». Я відповідаю, що це робота мами й бабусі. Напівправда – це ж не зовсім брехня. І то нічого, що бабуся моя по маминій лінії померла, коли мене ще й на світі не було. Зрештою, на картині ж не написано, коли саме вона вишита. Кажу так, щоб не слухати вимушені лестощі щодо того, яка я майстриня. Та й справді, яка там я майстриня? Якби хтось бачив, що на тій вишивці зі споду – вжахнувся б від плутанини ниток. Цікаво, що картини з бісером ніколи не викликали в гостей особливого інтересу й хоч якихось запитань. Вони, звісно, менші, але ж блискучі скляні намистинки мали б привертати увагу. Мою принаймні привертають. Щоразу я затримуюся на них поглядом і думаю, які ж вони гарні. Особливо руді кошенята із зеленими бантиками у спальні. Мабуть, у мене просто природжена приязнь до всіх рудих створінь. 

Про те, щоб завести справжнього кота, ясна річ, рудого, в ідеалі схожого на Гарфілда, я теж думала. І от якби завела без роздумів, у мене був би кіт. Але щойно починала уявляти, як зміниться моє життя з появою котика, скільки всього потрібно робити для нього, одразу ж ця ідея починала здаватися мені не такою вже й чудовою. Крім того, буває, що ми з «Dance of soule» їдемо кудись на кілька днів. І що тоді робити з Гарфілдом?  Щоразу відвозити до мами? Але ж у домі кота вона не потерпить. Так, у нас там дворик із садочком досить просторий і затишний, та навряд чи квартирному котикові сподобається життя на дворі. Ні, не буде в мене котика, як ніколи не було й песика, про якого я, як, мабуть, кожна друга дитина на світі, мріяла років до десяти. Так, до десяти, бо коли ми всією родиною ходили на день народження мого однокласника, нашого сусіда, якому саме виповнювалося десять, я вперше побачила і зрозуміла, що мамина алергія на хутро – це не просто слова. Ми тоді пізно поверталися додому, господар уже відпустив їхнього Шнурка (такі клички не забуваються), і той здоровенний алабай підбіг до мами й почав лащитися (теж мені охоронець). І хоч батько швиденько відтягнув його від неї, коли ми прийшли додому, в мами вже були набряклі червоні очі, з яких безперервним потоком сочилися сльози. Вона випила щось протиалергенне, десь за годину їй полегшало. Але наступного дня на руках з’явилася купа дрібних прищиків. З того часу я більше ніколи не згадувала про те, щоб завести собачку. Та й взагалі намагалася не згадувати вдома про жодних тварин, навіть канал перемикала, коли там показували когось пухнастого. Розумію, то вже крайнощі, в які навіть моя мама не впадала, але от настільки сильним було моє враження від того, що я побачила справжній прояв її алергії. Мені зовсім не хотілося додавати мамі нових страждань. 

Найкращі коти для моєї квартири – це ті, вишиті бісером. І подивитися приємно, і годувати не треба, змінювати котячий туалет, підклеювати подерті шпалери, маскувати затяжки на гардинах і м’яких меблях. Усе ж таки свою оселю я люблю більше, ніж домашніх тварин.

 Дві кімнати – цілком достатньо навіть для прийому гостей. Плюс кухня, у якій хоч вальс танцюй. Я не фанат вишуканого куховарства, тому вона в мене не загромаджена десятком шафок та нависаючими черпаками, сковорідками, лопаточками. Лише найнеобхідніше – плита, мийка, між ними кухонний стіл, в якому поміщаються обидві мої каструлі та вафельниця, з десяток тарілок (на випадок гостей) і стільки ж ножів, виделок, ложок. Ще холодильник, високий і вузенький. Не знаю точно, навіщо він мені, бо найчастіше в ньому зберігається хіба що упаковка сиру та кілька фруктів. Я звикла купувати рівно стільки продуктів, скільки мені знадобиться на найближчі дві-три доби. Але ж як без холодильника людині ХХІ століття? 

На столі живе мій домашній улюбленець − електрочайник. Я назвала його Зусік – таке ласкаве скорочення від імені бренду. Зусік робив для мене чай так часто, як мені того бажалося. Я всідалася зі своєю незмінною фіолетовою чашкою за обідній столик біля вікна й могла сидіти так годину чи й більше, дивлячись з висоти п’ятого поверху на місто, щось згадуючи, про щось забуваючи, думаючи про різні речі. А життя завжди підкидало мені чимало інформації для роздумів.