У що повіриш ти?

Ми сидимо в альтанці надворі. Я добре пам’ятаю, як минулого Геловіна побачила там свого брата з Ліною. Вони цілувалися так, наче то була їхня перша й остання зустріч. З того часу й по сьогодні ці двоє нерозлучні.

− А як довго ви зустрічаєтеся? – поглянувши на мої спогади, питає Ем Ді в Артема.

− Зустрічаємося? Емм… − хлопець набуває дуже замисленого вигляду. – Оль, скільки ми зустрічаємося?

− Ми знайомі з дитинства, − Ольга звертається до того місця, де сидить Мертва дівчинка. – Мій батько працював разом з батьком Артема. Наші матері майже щодня ходили в гості одна до одної. У дитячий садок нас із Артемом не віддавали, із сусідськими дітьми нам було нудно. Тому ми росли вдвох, окремо від решти світу, аж до школи. Потім пішли до одного класу. Далі Артем узявся продовжувати справу батька. А я просто займаюся танцями та готую всілякі ліки із зілля. 

Це ж треба! Ольга ще ніколи не розповідала так багато про себе. Хоча насправді ці кілька речень – не так уже й багато, але все ж більше, ніж я знала про неї раніше.

− І я просто не уявляю собі життя без своєї відьмочки, − Артем притягує Ольгу до себе та цілує у щічку. 

− А ваші батьки… − обережно починаю я.

− Живі й здорові, − Ольга поспішає мене заспокоїти. – Просто живуть в інших країнах.

− І займаються тим самим, що й ми, − додає Артем. – Вони залишили нас, щойно переконалися, що ми достатньо дорослі й самостійні. 

Я полегшено переводжу подих. Зовсім не хотілося б почути, що когось із моїх друзів спіткала втрата близьких людей. Не просто близьких – найближчих. 

− Роз-ка-жи, − розтягуючи склади, говорить мені Ем Ді.

«Про що?» − не розумію її. 

− Про свої втрати, − вона підсідає ближче до мене й торкається примарними пальчиками моєї руки. 

«Навіщо це їм?»

− Про-сто роз-ка-жи! – знову протягує вона й наче гіпнотизує мене своїм чорним поглядом.

− Можна тепер спитати тебе про дещо особисте? – Артем, вочевидь, почув її, і в ньому прокинулася цікавість.

− Питайте, − що мені ще залишається відповідати?

− Ти з кимось зустрічаєшся? 

Ну ось, те, чого я боялася. 

− Зустрічаюся з матір’ю та братами, − намагаюся обійти те, про що мені зовсім не хочеться говорити. – Зазвичай у неділю. В усіх вихідний, тому можна влаштувати родинний обід або вечерю. Вони живуть на Леваді, а я – в центрі, там мені батько купив квартиру на моє вісімнадцятиріччя, − говорю швидко, щоб ніхто не встиг перебити мене й уточнити питання. – Тому частіше бачитися в нас рідко виходить. Та воно й добре – всі дужче встигають скучити одне за одним. 

− То ти живеш сама? – чомусь примружившись, перепитує Ольга. 

− Так, − раптом мені видається це трохи сумним фактом. – Але останні кілька днів – з Ем Ді. 

Ольга перезирається з Артемом. Коли Мертва дівчинка розказувала свою історію в майстерні, Ольга її не чула, але Артем коротко переказав їй суть, доки ми йшли садом до альтанки. Тепер же Ольга наче знову вимагає від нього підтвердження реальної присутності Мертвої дівчинки.

− Коли з тобою живе привид, якого ти бачиш – це мало чим відрізняється від живого співмешканця, − пояснює їй Артем.

− Ем Ді, чому я не бачу тебе? – питає Ольга, дивлячись на те місце, до якого раніше звертався Артем. Вона не знає, що тепер Мертва дівчинка підсунулась ближче до мене.

На це питання й мені цікаво знати відповідь. Ольга бачила привидів усіх своїх родичок на шабаші, чому ж Ем Ді залишається для неї невидимою?

− Вона не з тих привидів, які постійно полюють на людську енергію, − говорить Артем. – Так, Ем?

− Мені вона взагалі не потрібна, − говорить Мертва дівчинка. – Мій образ видимий завдяки силі моїх спогадів про час, коли я була живою. 

Артем переказує її слова Ользі. 

− А хлопець у тебе є? – Ольга видає питання, від якого вже ніяк не ухилишся.

− Немає, − відповідаю одразу ж, намагаючись дивитися лише на червоне листя дикого винограду за спинами Артема й Ольги.

− Можливо, дівчина? – питає Артем.

− Ар! – Ольга штовхає його ліктем.

− Чому ні? – дивується він з її реакції.

− У мене є подруги, але це просто подруги, − говорю я.

− І як давно ти ні з ким не зустрічаєшся? – знову питання від Ольги. 

Я дивлюсь на неї з тихою ненавистю за це питання, але Мертва дівчинка поряд виспівує по складах:

− Роз-ка-жи!

− З сімнадцяти, − мої очі автоматично опускаються додолу. – Так, можете закидати мене камінням, бо я вже шостий рік не маю стосунків ані з хлопцями, ані з дівчатами.

− У нас немає каменів для тебе, − заспокійливо, м’яко говорить Артем. – Ми лише хочемо зрозуміти, чому так. Щось мало статися. Якась тяжка історія, якась темна таємниця, яку ти нікому не відкриваєш. 

− Роз-ка-жи, − надцятий раз повторює Мертва дівчинка.

Мені вже й самій хочеться це зробити. Може, і я зрозумію щось нове для себе?

− У свої сімнадцять я зустріла Віктора, − підвівши очі й дивлячись знову на виноградне листя, починаю я. − Він був на вісім років старший за мене. Така різниця здавалася мені не просто великою – величезною, але я ще не зустрічала (не рахуючи Айгора) когось, хто був би настільки ж неймовірним. Я знала, що він – не той, кого я шукаю. Ми з ним – не частинки єдиного цілого. Але також знала й те, що подобаюсь йому. Тому вирішила − доки чекаю «саме тієї» зустрічі, можна приємно згаяти час із цим хлопцем. Я вже й не пам’ятаю, коли згадувала про нього востаннє, − чиста правда, бо ці спогади по сьогодні були у стані заблокованості. − В мене не зберігаються його фото й усі ті милі записочки з віршиками, які він підкидав мені до портфелю і до кишень куртки. Я знаходила їх на уроках, обережно розгортала і читала, нахилившись так, щоб волосся ховало моє обличчя. Потім десь хвилину сиділа з дурнуватою замріяною усмішкою, забуваючи, де я і що мені треба робити. За три місяці жоден учитель не помітив цього й не зробив зауважень. Або вони вдавали, що не помічають, бо я принаймні нічим їм не заважала. 

Мені не потрібні жодні речові нагадування, в мене й так хороша пам’ять. Аж занадто. Тепер, коли блокування зняте, Віктор знову постає перед моїми очима, мов живий. Трохи вищий за мене, з кольоровим татуюванням у формі незрозумілих для мене візерунків на всю ліву руку, зі світло-русявим волоссям і зеленими очима. Такими дійсно зеленими. Вони чарували мене, приковували до нього, позбавляли волі й здорового глузду. Але, дивлячись у них, я почувалася щасливою, справді щасливою в той нелегкий для мене час. Старші класи насправді далися мені дуже тяжко. І я, мабуть, зовсім з’їхала б із глузду, якби не Віктор. Він не казав мені, що з часом стане легше, що все минає й це мине… Він не розводив ніякої філософії, просто брав і виривав мене з мого світу, хай лише на кілька годин, але це допомагало. З ним я бачила все зовсім в іншому світлі, в його яскравому, всезаповнюючому світлі. Віктор показував мені нові місця в Полтаві й на околицях, нові сузір’я на небі, яких я раніше не помічала, знайомив мене з музикою, якої я не чула. І не зважаючи на те, що йому було вже двадцять п’ять, він не вимагав більшого, ніж я могла дати. Ми просто «гралися» – так він це називав. Просто досліджували тіла одне одного, просто любили дивитися одне на одного, слухати одне одного і мовчати одне з одним. Коли настав травень (познайомились ми наприкінці лютого), Віктор став виносити вечорами гітару в парк, і ми співали. У нас народилося чотири пісні. Я складала вірші, а він – музику. Ці пісні було забути найважче. Коли Віктор зник з мого життя, я ще довго прокиналася й засинала з переливами його гітари у голові, − наважуюсь поглянути на Ольгу. На її обличчі лише цікавість, нічого іншого. Але на листя винограду дивитися таки краще. Хоча воно вже починає розпливатися перед очима кривавою плямою.

− Він кликав мене з собою і я хотіла поїхати. Що мені було втрачати?  Дім, в якому не було батька? Школу, в якій не було друзів? Коли в тринадцять я посварилася з кращою подругою, ми так уже й не налагодили стосунків, більше того, якимось чином вона налаштувала всіх моїх шкільних друзів проти мене. Звісно, не хотілося після всіх укладених в навчання сил іти зі школи з незавершеною середньою освітою. Проте й одинадцятим класом я б із легкістю пожертвувала заради втечі з Віктором, якби не одне «але». Без цього маленького слова, яке так спроможне все зіпсувати, ніколи не обходиться. І коли квитки на потяг до Львова вже були куплені й лежали у Віктора під статуеткою чорного кота на його найманій квартирі, я знайшла «але» у цій самій статуетці. Тепер, якби я хотіла зовсім коротко розповісти всю цю історію, то сказала б так: «Віктор був класний, заради нього я збиралася покинути школу, але він виявився торгівцем смертю». Мене давно тягло зазирнути в чорного кота, але скільки я не крутила його в руках, нічого дивного не помічала. Звичайна собі статуетка-скарбничка. Того дня, коли я побачила під нею квитки й витягла їх зарізким рухом, вона впала з полиці й розбилася. А з нею – й наші мрії. Маленькі пакетики порошку розлетілися по всій кімнаті. Віктор вилетів з душу, наспіх обв’язаний рушником, і ми застигли одне навпроти одного в німій сцені. 

«Це просто моя робота», – за кілька неймовірно довгих секунд сказав він.

«Я не поїду з тобою», – сказала я.

Далі були його довгі пояснення про те, що він займається тим самим, що й більшість людей у цьому світі: «купи-продай», що нікому не нав’язує свій товар, клієнти знаходять його самі, що його товар не більш шкідливий, ніж регулярне вживання алкоголю та куріння. Я слухала все це, не перебиваючи. Лише коли він закінчив, сказала: 

«Ніхто не дізнається про те, що я тут бачила, ніхто й ніколи».

«Я знав, що ти тямуща дівчинка й усе зрозумієш!» – зрадів він. Та ненадовго. 

Він не випускав мене з квартири, кричав, трусив перед носом блакитними папірцями, на яких я колись писала тексти наших пісень, згадував усе, що ми робили за час нашого знайомства. От тільки мені стало якось зовсім байдуже до всіх його слів. Я навіть подумала, що мені буде так само байдуже, якщо він надумає мене вбити. Як відомо, мертві вміють берегти таємниці найкраще. Спасибі йому, вбивати Віктор мене не став. Врешті-решт я просто пішла. І думала, що він просто поїхав на інший край України того ж вечора. 

Наступного ранку до моєї кімнати увірвалися брати й навперебій почали розказувати, що Віктора знайшли мертвим на залізничному вокзалі. Пограбований, із тринадцятьма ножовими ранами, він лежав на траві за вуличною вбиральнею, − я заплющую очі й сиджу так кілька секунд. Червоний колір стає для мене нестерпним. Кілька разів швидко кліпаю, щоб заштовхати назад сльози, які вже на підступі. Ем Ді обіймає мене своїми невідчутними обіймами й притуляється до моєї руки головою. Вона була в квартирі Віктора, коли сталася та наша остання розмова. Її поява вранці того дня здивувала мене, але не особливо стурбувала. 

− То через це… − обличчя Ольги не виражає співчуття, хіба що подив. – Через це ти пішла у персональний монастир? Ти ж сказала, тобі вже було байдуже.

− Так мені здавалося тоді, − продовжувати важко, бо голос починає тремтіти, але треба вже давно було виговорити комусь цю історію. 

− І сльози теж треба виплакати, − тихенько говорить Ем Ді. 

Ні, плакати я не зможу в будь-якому разі. Я й тоді не плакала. Й узагалі не робила цього з тих своїх клятих тринадцяти років. 

− Коли я побачила в нього ті пакетики, то дуже розлютилася, − пригадую, як кидала їх у Віктора, а він вправно ловив та намагався звести усе на жарт. Але про це можна й не розповідати. – Розуміла, що з ним потрібно розійтися раз і назавжди. Я не хотіла мати нічого спільного з людиною, що загрузла в такій трясовині. От тільки наші спільні вісім місяців неможливо було забути за одну ніч. Хоч я й була впевнена, що то не була справжня любов, але інших почутів між нами було достатньо, − мої очі знову заплющуються. Цього разу якось мимоволі. Перед моїм внутрішнім поглядом з’являються руки Віктора, що завжди торкалися мене, наче порцелянової статуетки – обережно, ніжно. Так, між нами було насправді багато ніжності. В наших доторках, голосі, словах. У його музиці. У моїх текстах. 

− Тобі необов’язково продовжувати, − Ольга підсідає до мене й обіймає. 

Мертва дівчинка пересідає на її місце й щось шепоче Артемові.

− Ні, обов’язково, − його голос звучить трохи гучніше, ніж досі. 

Це допомагає мені виборсатися з сипучих пісків спогадів. Я так давно не дозволяла собі гуляти в цій небезпечеій зоні. А тепер на мене чекає довгий шлях до твердої землі нормальних, типових, повсякденних думок.