У що повіриш ти?

– Привіт! – я присідаю біля неї. – Дівчинко, ти не загубилася? 

Вона підводить на мене очі, чорні, неймовірно чорні, аж трохи моторошно від такого погляду. Волосся її теж смолянисто-чорне, підстрижене під каре. А от шкіра – неймовірно біла. Не просто світла, як у мене чи в тітки, а біла, як молоко або справжнісінька порцеляна. І як на морське узбережжя, це аж надто неприродно. 

– Це ти загубилася, – говорить дівчинка. І чомусь усміхається. 

Я розтуляю рота, аби щось відповісти… Але, глибоко вдихнувши, стуляю губи.

 – Та це нічого, – дівчинка продовжує посміхатися. – Ми тебе знайдемо.

Я переводжу погляд на її ляльок. Відкладені вбік, вони наче починають змінювати форму. 

«Ти перегрілася на сонці» – кажу собі. 

Але ляльки таки змінюються – вони стискаються і вицвітають, аби за кілька секунд перетворитися на купку пороху. Один легенький подих вітру – й від них не лишається жодного сліду.

–  Я зроблю собі нових, коли захочу, – говорить дівчинка. Її голос звучить так чисто, наче срібний дзвіночок. – Ти здивована? Розумію, – веде вона далі. – Якщо чесно, я теж. До мертвих дівчаток не часто приходять живі. Точніше, досі не приходили.

– До мертвих? – перепитую я, сподіваючись, що хибно її зрозуміла.

– До таких як я, – дівчинка підводиться на ноги. 

«Звичайно, вона мертва! – кричить мій внутрішній голос. – Ці очі, ця шкіра, іграшки з пилу, одяг…»

Так, одяг заслуговує особливої уваги – на дівчинці сукня із рюшами і якимось старовинним мереживним комірцем – все це сірого кольору. Він там темніший, тут світліший, але загалом – сірий. А от туфельки на її маленьких ніжках майже чорні, графітового відтінку. І все вбрання дівчинки видається ще й якимось напівпрозорим. Не в тому сенсі, що крізь нього проглядається тіло, – ні, крізь нього просвічується море. 

Я відчуваю, що не можу більше сидіти навприсядки і сідаю просто на бетон. Шорти на мені джинсові, за них не варто хвилюватися.  А от за свою голову − варто, бо в ній вочевидь починають відбуватися якісь хворобливі процеси. 

–  Це добре, що ти прийшла, – дівчинка робить крок до мене. 

Мені хочеться стиснутися в клубок, бажано, з голками, як у їжака, і кричати «Чур мене!». Натомість я витискаю з себе усмішку. Дівчинка торкається рукою моєї щоки. І… і нічого жахливого не стається. Дотик її нагадує прохолодний вітерець, невагомий, нематеріальний.

«Що ти як маленька! – подумки гримаю на себе. – Наче й не дивилася тисячу і один фільм про привидів, вампірів та зомбі! Не народилися ж вони всі в людській уяві на цілком безпідставному ґрунті?».

–  То я привид, вампір чи… як останнього? Зомбі? – питає дівчинка.

– Радше – привид, – одразу ж відповідаю я і лише після цього розумію, що та почула мої думки.

– Я питаю, бо ніколи не бачила фільмів, – пояснює вона. – Отже, такі як я, душі без тіла, називаються привидами. Так зручніше. І звучить непогано, – вона сідає навпроти мене, дублюючи мою позу. – Цигани називають мене Мертвою дівчинкою. 

– Не дуже приємна назва, – погоджуюсь я. Хтось там ще був невдоволений своїм ім’ям?

–  Мабуть, – киває вона. – Тому краще називай мене привидом.

– Але ж у тебе має бути ім’я. Якесь жіноче ім’я. Мене, наприклад, назвали Яною.

– Так, і тобі воно не подобається, – посміхається дівчинка. – Це нічого, цигани знають інше твоє ім’я.

– Цигани, цигани! – мої очі мимоволі закочуються догори. – Навіщо мені цигани?

– Ти дізнаєшся, коли ви зустрінетесь. Вони шукають тебе.

Мене шукають цигани? І я чую це від Мертвої дівчинки? Приїхали! Зачекайте, я тільки-но викличу «швидку»!

У наш час цигани начебто не крадуть дітей. У них своїх завжди вистачає. Та і я вже не дитина. Ну й навіщо ж я їм?

– Озирнися, – шепоче дівчинка. 

– А чому пошепки? – нахилившись до неї, так само питаю я.

– Озирнися, – повторює вона. 

Я озираюся. І мені хочеться провалитися крізь бетон. Переді мною стоїть чорнявий хлопець, той самий, що всміхався мені з хідника. 

– Ти слухаєш шепіт моря? – питає він. 

Моє горло стискається судомою і я кілька довгих секунд не можу вичавити з себе хоч якесь слівце.

– Так, – нарешті вилітає з моїх вуст, коли я підводжуся на ноги. Не казати ж йому, що я шепочуся з Мертвою дівчинкою? 

«Циган», – чую її голос у своїй голові.

Від цієї новини в мене трохи здригаються коліна, я ледь не падаю на місці. Та хлопець вчасно притримує мене за руки.

– Ноги затерпли, – чомусь виправдовуюся.

Очі цигана такі ж чорні, як у дівчинки, але  живі. Стрижка наче й коротка, однак передні чорнильні пасма звисають на півобличчя, прикриваючи загострені вилиці. У правому вусі виблискує золота сережка-кільце. На сережці − незрозумілі символи. Одяг теж доволі дивний: зелена сорочка з широкими рукавами, які звужуються лише біля манжетів, заправлена в чорні штани з якоїсь грубої тканини. Невже він був так вбраний і тоді, коли я бачила його з пляжу? Як же я не помітила?

«Цигани володіють гіпнозом, не дивися йому в очі!» – кричить внутрішній голос.

«На тебе гіпноз не подіє», – поспішає заспокоїти мене Мертва дівчинка. 

–  Чому? – мимоволі вихоплються у мене.

Хлопець дивується з цього питання й відпускає мої руки.

–  Чому що?

Я почуваюся зовсім розгубленою. Як пояснити, що це питання поставлене не йому?

«Чому ти стежиш за мною?» – підказує Мертва дівчинка.

Отак у лоба? А що? Він же справді стежить. От і з’ясуємо трохи ситуацію.

– Чому ти за мною стежиш? – озвучую її питання.

Його тонкі губи розтуляються на широку посмішку. Щось зблискує у нього на зубах. Ні, не на зубах, то сам зуб і зблиснув. Золоте ікло ліворуч. Брр! Я бачила людей із золотими і срібними коронками, але вони носили їх не просто так, а щоби зберегти побиті карієсом залишки зубів. Та несхоже, щоб у цього парубка золотий зуб з’явився через стоматологічні проблеми.

–  Бачу, ви нарешті зустрілися? – говорить він. 

– З ким? – мені й так зрозуміло із ким, але краще вже уточнити. Якщо він, як я сподіваюся, про привида за моєю спиною – це означає, що я не божевільна. 

– З Мертвою дівчинкою, – його відповідь виправдовує мої сподівання. – Яка стоїть в тебе за спиною. 

Він теж її бачить!

– Т-т-так, – затинаюся я.

– Чудово, – циган вдоволено посміхається – І ти ще не втекла, не закричала і не знепритомніла від страху. 

Поки я намагаюся вигадати гідну відповідь, він випереджає мене питанням:

− То що, підеш зі мною і Мертвою дівчинкою?

− Куди? – насторожуюся я.

– Додому, – відказує він, наче це й так зрозуміло.

– У циган немає дому, – примружуюся з недовірою.

– Увесь світ – наш дім, – заперечує хлопець. – Куди б ми не прийшли, скрізь будемо вдома.

– Знаєш, мені справді цікаво все це, але до настання темряви я маю повернутися в готель. Моя тітка хвилюватиметься, якщо…

– Ліза теж удома, – він перебиває мене. – Всі чекають лише на тебе.

«Ти таки з’їхала з глузду. Або під гіпнозом. Так, цигани не крадуть дітей. Навіщо їм діти? Набагато вигідніше збирати молодих дурних дівчат і продавати їх потім у рабство. Ти ж бачила такі телешоу! І в новинах час від часу проскакують подібні сюжети. І книжок про це написано чимало. І фільмів знято…» − внутрішній голос надривається від паніки.

– Він каже правду, – заспокоює мене Мертва дівчинка. – Твоя тітка вже прийшла до них. Вона покинула ваш номер за кілька хвилин після тебе.

− А як же Роман з Русланом? – я не можу повірити, щоб Ліза залишила шибайголів самих. − Та ці двоє ж увесь номер рознесуть! Чи вони теж «удома»?»

− Ні, вони сплять.

− Сплять? Із сьомої вечора?

− Так, їхня мати наказала їм спати до ранку, і вони сплять.

− Моя тітка теж циганка? – питаю я.

– Ми називаємо себе ромами, – відповідає хлопець. – Шкода, що ти не знаєш. Ходімо, – бере мене за руку. – На нас чекають.

Мертва дівчинка торкається іншої моєї руки своєю примарною дитячою ручкою і повторює:

– Ходімо.

Я йду і думаю, що нам, мабуть, доведеться дуже й дуже далеко прогулятися, адже табір має бути десь за містом. Не могли ж його розбити на центральній площі? Але мої думки уриваються з рипінням прочинених дверей, що беруться невідомо звідки. Просто старі дерев’яні двері, без дому чи хоча б однієї стіни. Вони відчиняються рівно настільки, аби показати – в них можна увійти, але при цьому не виказують, що там, за ними. 

– Проходь, – циган прочиняє їх рукою ще трохи, запрошуючи мене першою ступити за поріг невідомого.

– Може, краще ти спершу? – нерішуче питаю я.

− Ти ж дівчина, – його голос звучить так, ніби він нагадує мені щось важливе. – Моя справа – притримати двері та простежити, щоб за тобою не проскочив хтось зайвий.

– Хто б це міг бути? – питаю я. 

Ми самі-самісінькі стоїмо на кам’янистому узбережжі. Чи, може, він не пропустить зі мною Мертву дівчинку? Ні! Чим вона йому завадить? Я познайомилася з нею лише кілька хвилин тому, але вже маю її за рідну. Дивно. А можливо, вона й справді доводилася мені якоюсь родичкою, якщо після смерті її дух чи душа, чи що воно там таке, з’явилося допомагати мені?

– Що швидше зайдеш, то швидше все зрозумієш, – говорить дівчинка.  Тягнучи мене за руку, вона штовхає двері і першою проходить у них.

Я переступаю широчезний високий поріг і вже думаю собі, що, піднявши голову, побачу навколо якусь казкову країну, фантастичний паралельній світ, де трава синя, а море рожеве. Але перед моїми очима та сама сіра галька, точнісінько те саме графітово-чорне вечірнє небо, все ті ж громади гір і навіть запах моря такий, як за мить до цього. 

Циган проходить за мною і зачиняє двері. Я думала, вони одразу ж розтануть у повітрі, та двері нічого подібного не роблять. Вони залишаються там, де й були, посеред пляжу, наче так воно й мало бути. Може й справді, це звичайне собі явище, просто я ще занадто мало знаю про двері.

– Так і є, – погоджується з моїми думками Мертва дівчинка. – Ти мало знаєш.

«Але, схоже, найближчим часом дізнаюся так багато, що мені захочеться зняти свою голову та покласти десь у темному куточку, щоби трохи відпочити від тих знань».

Мертва дівчинка сміється, так життєрадісно і дзвінко, наче вона й близько не мертва.

– З тобою все добре? – питає циган. – Голова не паморочиться? 

– Ні, – я почуваюся настільки добре, наскільки це можливо для мене останнім часом. – А має?

– Переходи не всім даються легко, – каже він. 

– Але ж я – не всі, – посміхаюся. Виходить не дуже приязна посмішка. – Я ж, виявляється, з якогось дива циганка. Чи, як там ти казав, ми – роми? Але ромка звучить дивно, чи не так? – я намагаюся засміятися, як моя маленька супутниця, та виходить зовсім не схоже на дитячий сміх, радше – на якийсь саркастично-демонічний.

Хлопець не знаходить зовсім нічого смішного у моїх словах і напрочуд серйозно говорить:

– Особисто я ще сумніваюся, що ти – одна з нас.

– Але ж я бачу привида і без запаморочення проходжу у якісь раритетні двері посеред пляжу, – заперечую я. Хм, сумнівається він!

– Чимало людей бачать неперероджені душі мертвих, іноді мертві потребують допомоги живих, іноді – навпаки. Щодо дверей – у них теж може увійти хто завгодно. От тільки знайти не кожен зможе. А відсутність запаморочення – лише показник твого міцного здоров’я.

О, чудово! Ти знаєш мене якихось півгодини, чи навіть трохи менше, а вже встиг у мені розчаруватися. Ні, все правильно. Я розчарувала своїх батьків одним лише своїм народженням. Адже вони так чекали на сина. Потім розчаровувала вчителів, адже вони вважали мене «такою розумною дівчинкою», яка «на превеликий жаль, зовсім не старається вчитися». Щоправда, батьки з цього приводу не дуже переймалися. Особливо тато. Він говорив, що високі оцінки далеко не завжди є показником розуму. І головний екзаменатор – саме життя. А школа – це так, лише місце, де ти пересиджуєш той час, поки тебе ще не допускають до дорослих ігор.

«Отже, батька ти все-таки не розчарувала», – стискає мою руку Мертва дівчинка. 

«Розчарувала, – відрізаю я. – Інакше б він не пішов».

– Для всіх колись надходить час іти, – говорить вона. 

Як у такої маленької дівчинки можуть бути такі дорослі очі? Такі чорні очі, такі великі і такі… Ох… Коли дивишся у них, перед тобою наче розкривається безмежний Космос. Аж голова паморочиться. Тому я поспішаю відвести погляд.

«Тож коли настає такий час, марно стояти на дорозі, – продовжує моя примарна супутниця. – Колись і тобі потрібно буде від когось піти, й тобі зовсім не хотітиметься, щоб тебе тримали, звинувачували чи плакали за тобою».

Не встигла я перетравити всього, що вона сказала, як мої роздуми перебив інший супутник:

– Ми прийшли.