У що повіриш ти?

− Знаєш, ти моє найбільше розчарування у житті. Не найбільше кохання, а найбільше розчарування. Як може людина у цілком типовій чоловічій оболонці бути всередині настільки прогнилою? Звідки вся ця дріб’язковість, приземленість, потяг до пліток? Та мені досі на голову не налазить, як молодий чоловік може обговорювати зі своєю бабусею кожну частину мого тіла, мій неправильний борщ, мої ненормальні танці і що там було іще?! – говорити все це йому в очі зовсім не важко. Набагато важче – встигнути виговоритись, доки він не перебив. Поривався і не раз за ці кілька речень, але я говорила досить швидко, аби він не спромагався вставляти свої п’ять копійок. Тепер у мене коротка пауза. Найбільш накипіле виплеснуто. Та й подих треба перевести.

Ми стоїмо в коридорі нашого – ні, його дому. Я навмисно приїхала пізніше за нього. А на його питання: «Де була?» відповіла: «Там, де й ти». І далі мене понесло. Й от тепер, доки я переводжу подих, він дивиться на мене своїми величезними баньками. Під ними темні кола. Над ними – кущуваті брови. Бліді губи стиснуто у майже непомітну лінію. Точнісінько тобі людська копія Grumpy Cat. І це той самий Ігор, який видавався мені ледь не Аполлоном? Так, він такий самий. Ось його руки, ноги й кубики пресу. І на обличчі, за винятком  темних кіл і напружено-невдоволеної гримаси, усе те саме. Він не став менш красивим, але ніякого потягу до нього я вже не відчуваю. Навіть не сприймаю його за чоловіка. Зараз для мене це просто особа людського виду, яку я не збираюся вбивати лише завдяки інстинкту збереження популяції. 

Понад хвилину ми дивимося одне на одного без жодного слова чи звуку. І все навколо, здається, теж завмерло. Такий собі стоп-кадр. 

− Ти навіжена, − це перше, що говорить Ігор після мовчання. Говорить тим самим своїм голосом, що раніше звучав для мене так сексуально, а зараз – просто хрипко-прокурено. – Мені й раніше здавалося, що ти навіжена. Так і є.

− Чому ж ти не дослухався себе раніше? – не зірватися на крик стає дедалі важче. – Навіщо це все було, якщо ти мене не любив, не хотів?

− Яно, я завжди тебе хотів, − він раптово вдирається у зону, яка для нього відтепер має бути забороненою, й бере мене за передпліччя. – І я тебе полюбив. А ти не здатна любити й довіряти.

− Замовкни! – оце вже крик. Усе, стриманості надовго не вистачило. Я вириваюсь, але його руки стискаються міцніше. Якщо від цього ідіота в мене ще залишаться синці… Убити мало! 

Якимось чином він однією рукою притискає мої руки до мого ж таки живота, а другою обіймає мене й притягує до себе. 

− Ти моя маленька навіжена рибка, − хрипкувато-прокурений голос намагається стати ніжнішим. 

Хочеться розпиляти маленькою болгарочкою його грудну клітину, до якої я вимушено притиснута обличчям, повитягувати ребра і вгризтися зубами в серцевий м’яз, щоб йому було хоч приблизно так само боляче, як мені. Бажання дійсно варте діагнозу навіженої. Але це лише фантазія, породжена люттю. Насправді ж із моїх очей просто котяться величезні сльози. Від чого вони? Відчуття власного безсилля, жалість до себе – цього вже достатньо. 

− Краще виплач це все, аніж кричати, − він притискає мене ще дужче й гладить по голові.

− Люди говорять одне про одного, про свої стосунки – це нормально, − він починає вдаватися до своєї філософії. – Щось применшують, щось перебільшують, щось приховують, а щось – вигадують. Ще скажи, що сама ніколи такого не робила.

− Не робила, − бурмочу я, намагаючись трохи вивільнитися. 

Він послаблює обійми. Я відсторонююся, розмащую долонями по обличчю сльози й щодуху намагаюся стримати підступи нової хвилі. Мабуть, мої очі зараз як в ображеної Машеньки із мультика.

− Навіть у дитинстві? – на обличчя Ігоря потроху повертається непохитна самовпевненість. – Ніколи не розказувала вигаданих історій? Або трохи перекручених?

Можу лише похитати головою, бо відчуваю – варто сказати хоч слово і сльози знову покотяться. Моя Мертва дівчинка – історія, яку направду я не розказувала. Вона реальна, але хто б повірив? Артем і Ольга дізналися про неї не від мене. Артем бачив її, як і привиди родичок Ольги. Моя маленька дівчинко, моя Ем Ді, що мені робити?

Але Мертва дівчинка мовчить. Вона застигла у повітрі, в кількох метрах над підлогою й безмовно дивиться на нас. Зараз вона, наче Ніколас Кейдж у «Місті янголів» − просто стоїть і спостерігає за останньою агонією помираючого. Ми обидві знаємо – цього разу їй знову бути Хароном, знову перевозити когось від живих до мертвих. Але кого? Мене чи Ігоря? Невже він задушить мене, як свою колишню дружину і дочку? А як же його ліки? Вони ж наче притупляють гнів, агресію, чи що там вони з ним роблять? 

− Треба більше спілкуватися з людьми, − продовжує свою балаканину Ігор. Звідкись у його руці з’являється паперова хустинка, й він обережно починає витирати мені сльози, які після усвідомлення того, що хтось із нас сьогодні помре, вже несила стримувати. – Прості розмови з простими людьми – ось, що тобі потрібно. Ти обрала для себе не зовсім адекватну компанію. Ці твої танці… Там чи готи якісь, чи взагалі незрозуміло, хто. І Алана ваша дивна, й музику вона для вас підбирає якусь нездорову. Може, це взагалі секта, й ти просто не визнаєш цього?

− Ти вбив їх, − піп своє, а чорт своє. – Чим вони завинили? В них теж були неправильні танці, погані друзі, несмачний борщ?

Я відступаю на кілька кроків. Мені страшно. Цієї миті дійсно страшно. Ігор має от-от вибухнути від люті, накинутися на мене, перетиснути сонну артерію, гортань – і все, ми з Ем Ді вирушимо до Табору. От чому вона з’явилася цього разу. Не попередити мене, а забрати. 

− Моя дружина зраджувала, − спокійно, підозріло спокійно відповідає Ігор. Мабуть, той укол – якийсь потужний транквілізатор, бо за логікою речей йому б саме час озвіріти. – Я пнувся зі шкіри, аби зробити наше з нею життя комфортним, щоб їй не доводилося працювати і вона могла б просто займатися дитиною та домом. Ми одружилися через місяць після того, як вона завагітніла. Хіба я міг припустити, що не від мене? Навіть коли вже знав правду, і коли вона за неї заплатила, я продовжував ростити Анюту, переконував себе, що дитина ж ні в чому не винна. Але вона з кожним роком ставала дедалі більше схожою на батька – мого колишнього кращого друга. Теж мертвого вже на той час. 

− Ти і його вбив?  Чому було просто не відпустити її до нього? 

− Бо вона знала, що з ним їй нічого не світить. Він завжди просаджуватиме все, що заробить, у барах, клубах, на тоталізаторі. Азарту в ньому було багато, розуму – ані на грам. І вбив його не я, а одна компанія, якій він довго не повертав борг. 

− Можна було розлучитися, − невпевнено бурмочу я. 

− Можна, − погоджується Ігор. – Але, Ян, у мені від народження забагато агресії. На Заході з такими проблемами звертаються до психологів, стримують подібні небажані особливості ліками. У нас на це ніхто не звертав уваги. Батько взагалі пишався мною щоразу, коли я у шкільні роки приходив додому після скаженої бійки. Мати не була в захваті, але залагоджувала конфлікти з батьками побитих. Я у них єдиний син, тому мені пробачалося усе. 

− Ти підставив того цигана, − якщо вже говорити про все, то без винятків.  

− Оу, ти й про це знаєш? – здається, Ігоря це навіть тішить. – Не думай, що він був святим і невинним. Йому вдавалося довго ховати власні грішки, але того дня він опинився не в тому місці і не в той час. 

− Ігоре…

В його очах – питання. 

− Я теж тобі зраджувала, − ці слова неконтрольовано вилітають з мене. Я повільно задкую до дверей. – Із циганом.

На його обличчі недовіра й кривувата посмішка. 

Відчиняю двері. Мене обдає холодним повітрям. Кілька сніжинок вриваються у дім. 

− З циганом, − сміюся, як божевільна. – Він опинився в тому місці і в той час, − вибігаю у двір. 

− Яно! – Ігор вискакує за мною. 

Я біжу щодуху до гаража. Не знаю, чому саме туди, але біжу. Натискаю чотири кнопки – пальці так і намагаються прилипнути до холодного металу. Двері повільно повзуть догори.

− Яно, − Ігор уже біля мене. – Що з тобою? В тебе проблеми ще більш запущені, аніж мої. 

− Він кращий за тебе! – кричу я. – В усьому кращий! – сніжинки залітають мені до рота, відпльовуюся і продовжую кричати. − Тобі далеко до його витривалості, ніжності, до його любові. Він любить мене набагато довше, ніж ти. І я його.

Вочевидь, Ігор не сприймає мене всерйоз. Він дістає телефон і когось набирає. Хоче викликати наряд санітарів? 

− Вони не встигнуть, дорогенький!

***

Врятуй мене – криком відчаю зривається з губ шепіт, злітає до стелі й розбивається об стіни тиші. Врятуй мене. Від мене самої. Від тієї мене, яка не вміє жити в цьому світі. І вчитися не хоче. Врятуй мене від цих думок, від цього життя. Врятуй мене. Забери мою душу у краще місце, туди, де вона зможе знайти щастя і спокій. Врятуй мене. Це мій останній шанс на порятунок. Почуй мене. Сьогодні. Бо завтра я вже нічого не скажу. Бо завтра я знову сховаюся за своєю маскою щасливої дівчинки, в якої все добре. Безнадійно добре на віки вічні. І все залишиться на своїх місцях. І це коло буде завжди замкнутим. І я довіку кружлятиму ним, доки старість і неміч не зупинять мене. Врятуй мене від такої долі.

Зараз я танцюю на розпеченому лезі, на межі власного урвища. Це танець гордості, або ж гордині. Але він не скінчиться, доки грає ця музика. Чи, можливо, ти врятуєш мене.

Двадцять три роки помилок, втрат і болю. Марення про Табір, двері з облущеною фарбою, рудих циганок. Чи ж такі вони реальні, якими колись були Віктор і Ліза? І якщо тітка продовжує існувати в Таборі, то чому Віктора там немає? Чому його немає ніде? Чому не його привид мені являється? 

Занадто багато питань, на які ніхто не хоче відповідати. Світ щедро дає мені все, крім відповідей. Хочеш окрему квартиру – ось тобі дарунок від татка. Захотілося великого будинку – отримуй у комплекті з красенем-холостяком і «Доджем», що возитиме тебе під парадні двері університету. Хочеш сесію скласти на відмінно – без проблем. Подорожей захотілося? Ось тобі гастрольний тур із танцювальною групою. Усе, чого тільки хочеш. І практично одразу, без затримок на місяці чи роки. Побічні ефекти? Так, бувають. Навіть від щастя трапляється передозування. Тепер я це відчуваю. Жахливо багато токсинів щастя. Врятуй мене. Забери мене від цього щастя, від цього світу, від цієї мене. Забери у краще місце. Туди, де будемо просто ми. Без накипу емоцій, без надміру багатства, без осуду, косих поглядів, заздрісників, провидців і вболівальників. Просто ти. Просто я. Просто разом. Що може бути кращим? 

Раніше я чіплялася за багато речей у цьому світі. Попри все, що мала, постійно хотілося ще якихось дурниць: новий диван, браслет, побачити черговий сезон улюбленого серіалу, зустріти гарного хлопця. Постійне очікування, постійне перебування у стані «ось-ось». Ось-ось наскладаю на цей диван. Гонорар, трохи зі стипендії, плюс на день народження щось подарують. Ось-ось жовтень – вийдуть  довгоочікувані серії. Ось-ось він з’явиться у моєму житті. Й тоді я стану беззаперечно щасливою. Тоді мені всього вистачатиме. Тоді вже не буде чого бажати понад.

Хто з вас цей Він? Не так уже й багато було в мене стосунків, але вистачило, щоб заплутатись. Кого я насправді любила? Люблю? Любитиму завтра? Що не так зі мною? З вами? Із цим світом? Я втомилася від запитань. Врятуй мене! Забери у краще місце. Туди, де не існує знаків питання. Де все зрозуміло. Де щастя не шукається, а відчувається. Де любов не чекається, а відбувається. Забери мене туди, де ти.

Мій біль зачавлений, задавнений, виношений протягом довгих років. Тепер він міцний, як абсент і такий же вибухонебезпечний. І якщо вже спалахне в мені пожежа – не загасити її ані снігом, ані зливою. Гадаєш, це просто набір підліткових фразок? Тоді ти зовсім мене не розумієш, не знаєш, не відчуваєш. Та ні, це не про тебе. Ти знаєш. Не знають вони. Вони мене не знають. Мої батьки, брати, подруги – ніхто з них не знає про мене стільки, як ти.

Якщо біль уміє прогресувати, то це якраз те, що відбувається в мені. Не хвороба, а саме біль. Колись там, де був Віктор, жило щось тепле й світле. Маленький сонячний клубочок. Пухнастий. Живий. Не такий, як дитя у лоні матері – відьми ж наворожили, що такого життя в мені ніколи не буде. Але це було дещо не менш прекрасне. Дещо не менш фантастичне, аніж Табір мерців чи шабаш на Самайн. Щось сонячне росло в мені, зігрівало мене, освітлювало моє життя. Воно згасло водномить із життям Віктора. І настала темрява. І глибочезна порожнеча. Бездонна. Маріанський жолоб не йде з нею у жодне порівняння. З будь-якої природної ущелини можна випливти, вибратися і спокійно жити далі. Але не зі своєї внутрішньої безодні. Можна вдавати, що її там, у тобі, немає. Можна ігнорувати її як завгодно довго. Але не вічно. Вічно не вдасться. Моє персональне пекло. Мій персональний біль, якого ніхто не вилікує. Моє особисте урвище, яке так і притягує до краю. Скільки ж я опиратимусь його поклику? Скільки ще не дивитимусь униз, в ту чорноту, що обіцяє забуття й вічний спокій, якщо тільки піду їй назустріч? Чи встигнеш ти врятувати мене? Чи принесеш вогню у моє серце? Того вогню, що осяє темряву і зігріє мене. Або спопелить. 

Що досі тримає разом усі мої атоми? Гідроген, оксиген, вуглець і ще ледь не вся таблиця Менделєєва чомусь склалися саме в таку форму. А звідки взялася свідомість? І куди подінеться, коли прах повернеться до праху? Чи буду я в Таборі? Мабуть, це було б набагато краще, ніж усі потойбічні світи, які обіцяють міфи будь-якого з народів світу. 

Але зараз я тут. Мої атоми досі вкупі, тож треба їх берегти й устигнути зробити все, що мені належить. Перш ніж кудись піти, потрібно роздати всім воронам вороняче. В мені замало любові, щоб віддячити усім за ту любов, яку вони дарували мені. А от болю достатньо, аби нагородити ним того, чиї відчуття давно зашкарубли.

Танцюючи над урвищем, дуже важливо тримати баланс. Не лише фізичний, але й емоційний. Сьогодні рівновагу порушено. Але цей танець не закінчиться, якщо ти встигнеш урятувати мене.