У що повіриш ти?

Ранок холодний, але сонячний. Вітер дме так сильно, що, здається, от-от відірве тебе від землі й понесе кудись. Зате він освіжає думки. Точніше, видуває їх. Бо за такої погоди, крім вітру і холоду, взагалі ні про що не думаєш. Та варто переступити поріг старого університетського корпусу, поринути в зимову напівтемряву його коридорів, пронестися з потоком студентів на другий поверх широкими східцями й осісти в теплій, порівняно з вулицею, аудиторії, як думки знову проступають на передній план. 

Якось я розповіла Ліні про те, як минає мій час на лекції. Вона миттєво поставила мені діагноз: синдром розсіяної уваги. Що ж, мені здається, від цього потерпає чи не кожен другий студент. 

У перші хвилини лекції я дістаю конспект та авторучки двох кольорів: синього й зеленого. Корисно позначати щось у конспекті іншим кольором, бо потім у ньому практично нереально швидко зорієнтуватися. Доки викладач перевіряє присутніх і ставить необхідні помітки в журналі, ми перемовляємося з одногрупниками про те та се. Протягом усіх років навчання я не надто зблизилася з ними. Переважно наші спільні інтереси зводяться лише до того, як відбути черговий семінар, практичну чи скласти сесію. На щастя, зараз до сесії ще майже два місяці. 

Десь хвилин на двадцять, щонайбільше – на півгодини вистачає мого терпіння слухати й записувати. Потім писати починаю на автоматі. Суть навіть не влітає в одне вухо, щоби за мить вилетіти з іншого, вона просто пролітає повз. А в голові рояться власні думки. Відігрівшись та збившись докупи, вони сміливо виходять на передній план мого мисленнєвого процесу. І от я вже далеко від особливостей європейської літератури початку ХХ століття. Переді мною Ігор. Контур його досконалого тіла на моєму ліжку, вирваний з темряви світлом вуличного ліхтаря. Слова: «Я закохався, Ян. Це все здається мені таким нереальним… Можливо, ти зникнеш, наче якесь видіння, але доки не зникла, знай, що я закохався». 

Все відбувалося так швидко. І того нашого першого дня, і тієї ночі, що настала опісля, і протягом усіх наступних днів, яких минуло вже сімнадцять. Ігор заїжджав до мене після роботи. Забирав мене з університету й ми їхали до нього. Йому належала мережа газових заправок, але його будинок мав на диво скромний вигляд. Він був новеньким, зліпленим із сучасних матеріалів, та не відрізнявся ані масштабними розмірами, ані оригінальним дизайном. Усередині – мінімум меблів і жодних декоративних елементів: ані картин на стінах, ані сувенірів на полицях, навіть магнітиків на холодильнику не було. Холостяцьке житло з дивовижною чистотою. 

Важкі темні двері навчального корпусу випускають мене лише о пів на п’яту. Вже сіріє. Вітер такий же холодний, як зранку. Але зараз це приємна прохолода, що дарує свободу від похмурих університетських стін з усіма тими величезними аудиторіями, прискіпливими викладачами й заклопотаними бібліотекарями, які ховаються за ними. Навіть темно-сіре небо цієї миті привітне, приємне і набагато прекрасніше за білі університетські стелі. 

Знайомий сигнал автівки вертає мій погляд з неба на землю. Величний чорний «Dodge» підморгує мені фарами. Гм, ми не домовлялися, що Ігор заїде по мене сьогодні. Передні дверцята плавно відчиняються, і я швидко пірнаю в прогрітий салон. У такі моменти мені подобалося ловити на собі заздрісні дівчачі погляди й чути уривки хлопчачих коментарів: «Це один із найдорожчих… я таких ще в Полтаві не бачив…». Але сьогодні жодних поглядів, жодних коментарів. Мабуть, ми вже всім надокучили й стали нецікавими. Так швидко потьмянів мій спалах слави.

− Ти відьма? – із найсерйознішим виразом обличчя питає мене Ігор, як тільки я всідаюся поруч нього.

Від подиву я лише округлюю очі й морщу лоба.

Мовчання заповнює Фарел Вільямс зі своєю піснею про щастя. 

− Можеш нічого не казати, я й так зрозумів, − Ігор скручує музику до мінімуму. – Та розслабся, − він перестає бути таким моторошно серйозним і посміхається своїми блідими губами. 

Єдине, що мені в ньому не подобається – його затонкі, майже безбарвні губи. Хоча в нього настільки виразні очі, такий ідеально рівний ніс, світло-руде волосся, що на губи звертаєш увагу в останню чергу. 

− Пам’ятаєш, ти сказала: «загадай бажання»? – питає він.

− І? – цього моменту я не забуду.

− І воно здійснилося! – Ігор вдаряє долонями по керму. 

− Що це було? – цікаво, наскільки масштабне бажання він тоді загадав. 

− Дозвіл на будівництво нової заправки, − обличчя Ігоря сяє від щастя. Чи самовдоволення? Чи прорахованих прибутків?

− О, − це вся реакція, яку я можу з себе вичавити.

− Тоді, коли ти це сказала, я подумав про свій найбезнадійніший проект. Подумав радше з відчаєм, ніж із вірою, що справді може щось вигоріти, − натренованим жестом Ігор вихоплює однією рукою цигарку з пачки, що лежить на приборній панелі. 

− Ти б не міг покурити згодом? – ненавиджу, коли він димить у машині.

− Угу, − так і не піднісши до губ, він кидає цигарку біля пачки. – Ще півроку тому я знайшов дуже вигідне місце для нової заправки, але будувати її там було категорично заборонено, бо ґрунтові води підходть дуже близько до поверхні. Я пообіцяв, що дотримаюся всіх запобіжних заходів, щоб ці джерела не пошкодити, − його рука ще раз тягнеться до цигарки, бере її і знову відкидає. – Мені сказали, що там узагалі нічого будувати не можна, не те що заправку. Я пропонував гроші – уяви собі, не взяли! Сказали, не той випадок. Треба просто змінити місце, бо на цьому – ну ніяк.

− А чому передумали? 

− Бо ти всесильна відьмочка! – Ігор дивиться на мене з таким захватом, що я почуваюся зовсім не відьмою, а, щонайменше, голлівудською зіркою.

− Мені просто зателефонували сьогодні й сказали, що можна починати будівництво. Я вже забрав усі підписані договори. 

− Вітаю, − намагаюся вдати радість. Насправді ж мені трохи ніяково. Все це означає, що слова відьом, які я почула Геловінської ночі, не просто такий дивний сон, який я б хотіла забути. Як не було сном і все решта. 

− Не подумай, я не забобонний, − Ігор круто повертає кермо – ми під’їжджаємо до його будинку. – Просто в мене немає логічного пояснення.

− А воно тобі справді потрібне? – питаю я. – Головне – результат. Хіба ні?

− Так, − він зупиняє авто. Цілує мене в щоку, підбирається до губ, потім спускається до шиї. – У мене ще дуже багато бажань, відьмочко!

Наступного дня Ігор наполіг на тому, щоб я познайомила його з мамою. Звичайно, брати вже давно виказали мене, тож вона й сама не раз питала, коли ж побачить мого рудого кавалера. Ясна річ, він їй одразу сподобався. З першого погляду. На його авто. Та ні, насправді мама в мене не така меркантильна. Для неї головне, щоб «людина була хороша». А люди, вони й не є природжено поганими, просто хорошості на всі життєві ситуації в них не вистачає. Ігор видався їй «порядним і чемним». Що ж, моя мама з усім її багаторічним досвідом так і не навчилася розуміти людей. Як і її дочка. 

Наш перший спільний недільний обід нагадував сцену із західного фільму, де свято збирає за столом одну велику родину середнього класу. Кожен гість приносить якусь страву із собою, господиня готує запечену птицю (в нашому випадку – гуску), тушковану картоплю, овочеві салати та яблучний пиріг. Всі вихваляють її кулінарні таланти, цікавляться рецептами чи хитрощами приготування якоїсь зі страв. У фільмах ця ідилічна сцена зазвичай завершується хоч дрібненьким скандалом, чи принаймні непорозумінням. Але в нас такого не було. Ніхто не підскочив з-за столу зі сльозами на очах, не гримав посудом, не грав у мовчання, бо йому набридли всі розмови. Лише насолода їжею та щире спілкування. Я вперше почула, що Ігор може бути дотепним. Ні, він не розказував анекдоти за столом, але якось особливо вмів відповісти на поставлені йому питання, переводячи серйозні речі на жарт. Зрозуміло було, що він просто ухиляється від деяких відповідей, але це викликало у всіх стільки сміху, що йому все списали з рахунку. 

Приємно бачити, наскільки легко його прийняла моя родина. Вони всі, навіть Ліна, з того першого обіду вже вважали його своїм, як і Ліну ми давно мали за свою у нашому домі. Здавалося, що все так добре, наскільки це взагалі можливо. Але глибоке й непевне відчуття, що це скороминуще, не давало мені спокою. Щось гризло зсередини невситимим звіром, метушилося в мені, розливалося хвилюванням по всьому мозку. Найкраще, що вдалося із цим зробити, – ігнорувати передчуття та насолоджуватися щасливим моментом.