У що повіриш ти?

− Дівчино, все про твого Чирвового Короля розкажу! – гукає циганка біля східного крила залізничного вокзалу. 

Пришвидшую крок, дивлюся лише собі під ноги, зануривши півобличчя в широкий зелений снуд. Я ненавиділа так ходити з дитинства, але сьогодні ця в’язана обмотка потрібна мені з двох причин: щоб сніг не залітав за комір, і щоб було куди ховатися. Так і знала, що варто мені підійти до залізничного вокзалу – одразу ж почнуть діставати всі ці цигани, таксисти, маршрутники, прохачі… 

Звісно, я мала б ставитися до циган трохи з більшою повагою та з меншим острахом. Зрештою я теж певною мірою циганка. І хай з вигляду цього ніяк не скажеш, але ж гени передають не лише зовнішні ознаки. Моя тітка по смерті потрапила до циганського Табору мерців – певно, й мені судилася така доля. Тому боятися чи цуратися циган немає жодного сенсу. Та вони все одно лякають мене. І бісять. 

− Вогняна дівчино, чи ти й так знаєш усі його таємниці? 

Як вона роздивилася колір мого волосся? Я ж замотана снудом, що тільки очі й носа видно. 

− Боїшся озирнутися? Боїшся подивитися мені в очі? А його, Короля свого, не боїшся? – здається, циганка рушає за мною. Як швидко я не йшла б, її голос не віддаляється. 

Може, варто-таки зупинитися й послухати її? Просто, щоб упевнитися в цілковитій безглуздості теревенів про Чирвового Короля. Вони ж усіх дівчат цим закликають, чи не так? Звідки вона знає, що в мене взагалі хтось є? А може, я сильна незалежна жінка, яка любить лише свого кота?

− Тікай! Тікай від правди! – роздратовано кричить мені у спину низький жіночий голос. 

− У мене немає грошей і золота. Чого вам треба? – я рвучко озираюся й кричу у відповідь. 

Взагалі-то кричати немає й найменшої потреби – ми стоїмо за якихось півметра одна від одної. Циганка виявляється зовсім не такою, яку я очікувала/боялася побачити. Вона нижча за мене на голову, її обличчя має досконалу овальну форму, та й пропорції на ньому теж витримані ідеально. Так, шкіра на кілька тонів темніша за мою, очі великі, темно-карі, підведені довгими чорними стрілками. Густе волосся спадає нижче грудей, воно нічим не покрите, що дивно, бо зазвичай я бачила циганок у хустках. Та й холодно сьогодні. Ще й сніг падає з четвертої ранку. 

− Мені не треба твоїх грошей, − експресивно змахує руками циганка. − Вони однак не твої, а того Короля. 

Помічаю, що ледь не на кожному пальці в неї золоті персні. І звідки така любов до жовтого металу? Дійсно, навіщо людині, що носить на собі стільки коштовностей одночасно, ще чиїсь гроші? Та й одягнута циганка теж нічогенько: чорна приталена дублянка до колін, не така, якими їхній «брат» торгує, а дорога, з тонко вичиненої натуральної шкіри, з хутряною опушкою. Такі лише у фірмових бутіках продаються. 

− Якщо не гроші, то що? – питаю я. 

Повірити в її чи будь-чий інший безкорисний порив мені несила. Як показує досвід мого життя, без очікування зворотної вигоди для мене можуть зробити щось лише мама і Мертва дівчинка. Навіть братам зазвичай щось потрібно навзамін. 

− Ти подумаєш, що я вкрала твоє щастя, − циганка підходить до мене впритул.

Від такої безцеремонності завжди почуваюся некомфортно. Доводиться робити над собою зусилля, щоб не відступити хоч на малесенький крочок назад. 

− Щастя не можна забрати в одного й віддати іншому, − від неї пахне приємними парфумами. Я не експерт в ароматах, але, здається, такі називають пудровими. – Бо те, що для одного було радістю, іншому може стати прокляттям. Тому не бійся, я нічого в тебе не вкраду, − жінка простягає руку до мого обличчя. 

Такого я вже не витримую − відступаю на крок.

− Ти не мусиш мене боятися, − вона пом’якшує голос. – Якби ти не належала до нечисленних нащадків втраченого табору, я б навіть не підійшла до тебе. 

− Табору? – вражено перепитую я. Невже вона про той самий Табір? Цигани так добре знають свою історію?

− Сарін, − вона називає мене циганським ім’ям, − дозволь тобі розказати… − це вже не докучлива наполегливість, а наче прохання. Залишається тільки погодитися, бо стає цікавіше, ніж я могла подумати.

− Тільки мені треба одну людину зустріти, − кажу я. На залізничний вокзал мене привів обов’язок зустріти старшу сестру Ліни – Анжелу. Вона приїжджає сьогодні з Ужгорода. А Ліна не встигає – в неї ще купа весільних приготувань. Завтра вона виходить за Руслана. 

− Сьогодні всі потяги затримуються, − говорить циганка. – Я теж чекаю гостей. 

− Через снігопад, напевно, − тихо бурмочу своє припущення. І голосніше додаю: − Може в «Кулиничі» зайдемо? 

− Ходімо, − киває циганка. – Бо я вже ледве бачу тебе за снігом.

Ми заходимо до невеличкого павільйончику зі скла та пластику. Аромат свіжої випічки й розчинної кави миттєво пробуджує апетит, хоч я лише півгодини тому поснідала. Місця тут зовсім небагато, та нам пощастило – у віддаленому куточку є вільний столик з двома стільцями. 

− Будеш каву? – питає циганка. 

− Краще чаю візьму, − кажу я, шукаючи в сумці гаменець.

− Я пригощаю, − говорить жінка. – Йди поки столик займи. 

За кілька хвилин вона сідає навпроти мене і, гріючи долоні об паруючу пластянку, без зайвих вступів ошелешує мене фразою: 

−  Твій Чирвовий Король – насправді король кривавий. 

Дивлюся на неї незмигно. Це просто така метафора чи вона має на увазі, що він…

− Убивця, − циганка підтверджує мій страшний здогад. – Він убив свою дочку, коли їй було сім.

Ігор убив свою дочку? В нього була дочка? Семирічна? Коли ж він устиг? За місяць йому буде тридцять. І в нього була семирічна дочка… Про яку він ніколи не згадував. 

− Ви знаєте моє ім’я, а я ваше – ні, − мені раптом стає страшенно цікаво, як звати мою співрозмовницю. Хоча останні щонайменше хвилин десять я якось зовсім не думала поставити їй це просте питання.

− Ліра, − відповідає жінка. 

− Як героїня «Його темних матеріалів» Філіпа Пулмана, − всміхаюся, згадавши, як захоплювалася цими книгами. 

− Мене назвали на її честь, − обличчя Ліри теж осяває усмішка. Схоже, вона приємно здивована, що я знайома з цією трилогією. – Це одна з небагатьох писаних історій, де цигани зображені у позитивному світлі.

− Так, − погоджуюся я. От би й далі нам говорити про історію її імені, літературу та зображення циган у ній. Але ж ні, Ліра знову повертається до Чирвового Короля:

− Я розумію, ти не хочеш цього чути, не бажаєш у це вірити, але, Сарін, чоловік, з яким ти живеш, убив свою дочку. А засудили за це цигана, який так невчасно зайшов до його будинку. 

− До його будинку? – мимоволі перебиваю я. – До того, де ми зараз живемо, будинку?

− Ні, тоді твій Король жив у Дніпрі, − говорить Ліра.

Хух-х-х, невелике, але полегшення. 

− Його молода дружина померла, коли їхній дочці було шість. Того ж року почалася АТО. Він оформив дитину в інтернат, а сам поїхав туди. Не добровольцем, щоб захищати свою країну, а з дещо іншою метою. Чирвовий Король обходив покинуті будинки й забирав із них усе цінне, що знаходив. Люди, рятуючи власні життя, часто не встигали навіть документи прихопити, не кажучи вже про коштовності чи електроніку. А от Ігор ретельно обстежував кожен дім чи залишки дому, збирав, привозив у Дніпро і перепродував знайдені речі. Переважно циганам, − Ліра робить ковток кави. Трохи кривиться – або настільки несмачно, або ще гаряча.

− То ви й ім’я його знаєте? – навіщось питаю я. 

− Знаю, − вона на кілька секунд заплющує очі. – Хоч би й хотіла не знати. І можеш не звертатися до мене на «ви». Я не набагато старша за тебе. 

− Убивство повісили на вашого батька? – неочікувано навіть для себе кажу я. 

− Так, − киває Ліра. Здається, вона не дивується з того, як швидко в мене склалося два та три. Чи, може, то лише мені здається, що швидко? 

Погляд жінки прикутий до скла, а там, за ним, досі нестримно сиплеться сніг. Він не просто собі летить маленькими танцюючими сніжинками, а падає великими зліпленими пластівцями. 

− Я не пишаюся тим, чим займається, точніше, займалася моя родина, − Ліра переводить погляд на свою каву. Здається, вона більше її не питиме. – Мій батько і два його брати, скільки їх пам’ятаю, скуповували й перепродували золото. 

− Але ж не крали, − зауважую я. 

− Ніколи, − з почуттям говорить циганка. – Наскільки мені відомо, − додає трохи з меншою упевненістю. – Та вони не цікавилися його походженням, просто купували, в тих, хто продавав, відносно за копійки. Але навіть цих копійок вистачило твоєму Ігореві, щоби вже за чотири місяці таких оборудок побудувати першу заправку. 

− А тепер їх у нього близько сотні, − додаю я.

− Знаю, − в голосі циганки роздратування. Та вона швидко опановує себе й уже набагато спокійніше продовжує. − Але я довго не знала, не могла зрозуміти, як його бізнес виріс так швидко? Бо ж після того, як батька ув’язнили, він більше в зону АТО не їздив, займався лише заправками, та справи в нього йшли так собі. Лише недавно я з’ясувала − це завдяки тобі до нього прийшов такий масштабний успіх, − Ліра пронизує мене чорним поглядом, від якого мурашки не то що спиною, а всім тілом цілою колонією побігли. 

− Я й уявити не могла…− заледве чую власний голос. 

− Звісно, − кутики губ жінки трохи розтягуються, та усмішкою це не назвеш. – Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Я тут лише для того, щоб відкрити тобі очі, − циганка бере мою руку обома своїми. Цього разу я не відсахуюся. В мені вже немає страху до неї. Лише співчуття. Хай там що вона не казала б, я почуваюся трохи винною. Ні, не трохи, навіть дуже, бо з усіх чоловіків світу саме цьому крадієві й убивці я вирішила вручити всі переваги свого дивного дару. 

− Як це сталося? – тихим шепотом питаю я. – Ну, як він… − немає сили вимовити «вбив дочку».

− Ненароком, − поквапом відповідає Ліра. 

Від цього мені стає трохи легше. На якусь хвилину.

− Він оформив її до школи-інтернату, бо не мав часу займатися нею. Про няньку навіть не йшлося – всі зустрічі зі збуту краденого відбувалися в його домі, тому нікого стороннього він не збирався туди впускати. Мала ж бувала вдома лише у вихідні та під час канікул. Тієї зими вона дуже захворіла, тому Ігор вирішив припинити свої поїздки й побути вдома. Покликав мого батька, щоб спродати йому залишки. Коли вони сиділи у вітальні, дівчинка зійшла з другого поверху, попросила апельсинового соку. Ігор роздратувався, схопив її за шию, почав трясти й кричати, щоб вона повернулася до своєї кімнати. Батько казав, що намагався відтягти його, бо бачив, що дівчинка налякана й починає задихатися. Але рука Ігоря розтиснулася лише тоді, коли її очі незворушно застигли, а личко із хворобливо-блідого стало синюватим. 

Хіба можна повірити, коли хтось говорить таке про твого чоловіка (хай і неофіційного), якщо ти знаєш його вже понад рік? Я бачила його з різними людьми в різних ситуаціях, але ніколи він не виявляв і натяку на агресію. Навіть коли я запропонувала йому купити в секс-шопі шкіряні кайданки та нагайку, він лише посміявся й сказав, що нам такого не треба. Але чомусь я вірю Лірі. Чомусь вірю. 

− Він замкнув мого батька у ванній і викликав «швидку» та поліцію, − після кількох ковтків кави  (більше не кривилася) продовжила циганка. − Сказав, що в його дім прокрався циган, захопив дочку й погрожував убити її, якщо Ігор негайно не віддасть йому всі гроші та коштовності. Потім, коли Ігор начебто виніс йому гроші, заявив, що цього замало, розлютився й занадто сильно стиснув руку на шиї дівчинки. В сумці мого батька справді знайшли багато доларових купюр, а от недопродані прикраси Ігор устиг сховати.   

− Добропорядний бізнесмен, люблячий батько, жертва шантажу – і циган без офіційної зайнятості з купою валюти в поторсаній сумці… − Ліра зобразила своїми руками ваги. – Вгадай з одного разу, чиє слово переважило? Справа навіть не дійшла до суду, була закрита під час попереднього слухання.