У що повіриш ти?

Наш танцювальний колектив називається «The dance of Soul» – «Танець душі». Якщо намагатися визначати стиль, в якому ми танцюємо, то краще, аби довго не мучитись і не сперечатися, назвати його просто ф’южн. У колективі нас семеро. І кожна має власні цікаві особливості. Алана – наш хореограф. Хоч як завчасно я не прийшла б на тренування, вона вже робить розминку в залі. Висока, тонка, з довгим платиновим волоссям, зібраним у тугий вузол. Нею неможливо не захоплюватися. У свої двадцять чотири вона вже об’їздила півсвіту: вивчала балет у США, потім танцювала у Канаді, проходила курси латиноамериканських танців у Бразилії, після чого гастролювала з групою у Китаї, далі перейшла в інший колектив, з яким побувала в Австралії, Сингапурі, Росії, ПАР та ще кількох країнах. Але минулої осені Алана вирішила повернутися у своє рідне місто і створити там власну танцювальну групу − «Танець душі». 

Як завжди, приходжу за десять хвилин до початку тренувань. Цього часу досить, щоб спокійно перевдягтися та трохи потеревенити з дівчатами. Найбільше я подружилася із Ліною, шатенкою середнього зросту з очима кольору гречаного меду. Вона на рік молодша за мене, навчається на психологічному факультеті в одному університеті зі мною. Я теж свого часу думала про те, щоби вивчати психологію, але все ж  мене більше приваблювали іноземні мови. Хоч цікаво було б дізнатися, як психологія пояснює наявність маленької Мертвої дівчинки у житті дівчинки цілком дорослої. А ще той факт, що колись, десять років тому, я втратила свою улюблену тітку Лізу. А потім ще декого. І кожній з цих втрат передувала зустріч з Мертвою дівчинкою.

На моєму факультеті теж був курс психології, щоправда, нетривалий, лише півроку. Часом я, слухаючи лекторів, уявляла, як навпроти мене у високому шкіряному кріслі сидить той чи інший видатний психолог і з розумним виразом обличчя дає мені поради. 

«Тобі потрібно визначитися з власним архетипом, – сказав би Юнг. – Ти зовсім заплуталася в казках і легендах, які колись чула і читала».

«Юна леді, та ж вам просто не вистачає сексу», – цілком переконаний у власній правоті, заявив би дідусь Фрейд. 

«У своєму прагненні до індивідуальності ти й не помітила, як стала самотньою, – такий діагноз міг би поставити Фромм.  – Та це проблема всього західного світу, не лише твоя».

«Самотньою?» – обурено перепитала б я свого останнього уявного співрозмовника. 

«Саме так, – кивнув би він головою. – Все ж почалося після розлучення твоїх батьків, чи не так? Щоб подолати цей стрес, ти вигадала собі Мертву дівчинку, а щоб полегшити біль від втрати родички – Табір мерців. Адже наявність такого табору означає для тебе, що твоя тітка не зникла назавжди з твого життя. Свідомо чи ні, але ти сподіваєшся, що ви ще колись зустрінетеся».

Я заходжу до роздягальні й вітаюся з Ліною. Далі, просуваючись до вільного табурета, − з Мариною та Вітою. Вони сестри, один рік різниці у віці, проте схожі одна на одну майже як близнючки. У них каштанове волосся однакової довжини, трохи нижче лопаток. Марина саме плете Віті тугу косу. На табуреті Анна поправляє чорні гетри. Чорний у Анни абсолютно весь гардероб, виняток вона робить лише для танцювальних костюмів. Але ми всі швидко зрозуміли, що до готів дівчина не належить, просто вона художниця і в неї своєрідні стосунки з кольорами. Анна вважає чорний кольором Космосу, першим і найбільш істинним з усіх кольорів. І коли поряд зі мною Мертва дівчинка з її бездонною чорнотою очей, я розумію, що в цьому наші з Анною погляди збігаються. Білий вона навіть не вважає за колір, називаючи його просто основою. Всі ж інші кольори та їхні численні відтінки присутні на її картинах, але у найбільш неочікуваних проявах. Ми всі ходили на виставку її робіт, і особисто мене вразили рожеві миші між блідо-зелених маків і темно-фіолетові ворони над ніжно-бузковим пшеничним полем. А ще було досить цікаве полотно з трьома червоними кіньми у золотавій збруї. От тільки я не дуже люблю червоний. Для мене це занадто агресивний колір. Колір крові, болю та смерті. 

В Анни так само своєрідне ставлення до власного імені. Вона нікому не дозволяє називати себе Анькою, чи Енні – на американський лад, чи Анютою. Її ім’я завжди повинно звучати повністю й лише в оригіналі – Анна – тільки так воно має найповнішу красу та силу. Я ж за те, щоб мене називали як завгодно, тільки не на ім’я з мого паспорту. Скільки б років я з ним не прожила, приємнішим для мого слуху воно не стане.

Останньою, як завжди, прибігає, захекавшись, Ольга. Її русяве волосся вибивається з розхристаного пучка. Рівно за дві хвилини вона натягує на себе все необхідне для тренувань, закручує нову зачіску і перетягує волосся широкою резинкою. Ольга в нас вважає себе відьмою, вона не соромиться і не приховує цього. З нею ми теж здружилися. Та, власне, весь наш колектив за рік став як сестринська сім’я. 

– Сьогодні Самайн, – говорить вона мені, коли ми вже виходимо в танцювальний зал.

– Хіба сьогодні? – дивуюся я. У вихідні мені не властиво дивитися на календар.

– Так! – гучним шепотом підтверджує Ольга. – Тридцять перше жовтня! Для когось – Геловін, а для когось – Самайн. Але, добре, поговоримо опісля. Просто я так і знала, що ти забудеш.

Ми починаємо розминку, а я пригадую, що ж було минулого Самайну. 

Якщо в тебе є подруга-відьма, на Геловін нудно вам не буде. Минулого року Ольга запросила весь наш танцювальний колектив на тематичну вечірку, яка відбувалася в домі її хлопця Артема. Сам лише вигляд дому створював атмосферу містичності. То був величезний постмодерний замок, в якому готична середньовічність поєднувалася із сучасними скляними стінами, електричним та світодіодним освітленням, надсучасною технікою і вмеблюванням. Навколо дому було щонайменше десять соток саду, що здіймався схилом. У найвищій точці двору стояла альтанка, виплетена диким виноградом. На тлі його багряно-червоного листя були розвішані підсвічники з маленьких гарбузиків. У кожній деталі відчувалося, що Артем і Ольга обожнюють Геловін. Цілком можливо, це свято для них улюбленіше, ніж Новий рік та власні дні народження. 

Усі гості, в тому числі і я з братами (уже дев’ятнадцятирічними височенними рудими красенями), були в костюмах, з моторошним макіяжем та неймовірно святковим настроєм. Ліна розмалювала мене у стилі Санта Муерте – мексиканської богині смерті. Я була в білій, подібній на весільну сукні, з червоними плямами фарби-крові. Ліна – у червоно-чорній, з туго зашнурованим корсажем та пишною спідницею. Вона перевтілилася у Кармен, що постала з могили. Роман з Русланом вбралися вампірами десь так із ХІХ століття. На них обох були чорні циліндри, що робило їх ще вищими на зріст. Їхня шкіра завжди була блідою, для цього не потрібно докладати і найменших зусиль. А от трохи підвести очі, наклеїти вставні ікла та намалювати «кров» біля губ допомогли ми з Ліною. Саме з того вечора у Ліни з Русланом розпочалися стосунки. 

Цього року Ольга завчасно нікого не запрошувала, і в мене якось зовсім вилетіло з пам’яті, що 31 жовтня – це не просто останній день місяця. Але тепер, коли вона нагадала, я роблю всі рухи на автоматі, а думати можу лише про те, що ж чекає на мене вночі? Буде це дещо скромніша вечірка, ніж минулого року? Чи не буде взагалі ніякої? Чому Ольга нагадала про Геловін лише мені, а не всім дівчатам? 

Мертва дівчинка сидить на підвіконні танцювального залу. Мій погляд раз у раз прикипає до неї. Так дивно, що ніхто не бачить її, навіть коли стоїть просто перед тим вікном. Чому вона невидима для Ольги? Та ж запевняє, що їй відкриті ледь не всі таємниці природи, і що вона здатна бачити більше, ніж звичайні люди. Я – звичайна людина. Чому ж тоді моя подруга-відьма не бачить хоча б того, що бачу я?

− Розслабся і просто танцюй! – чую я дзвінкий голос Мертвої дівчинки. 

Розслабитися… Так, для того я й почала ходити на танці, щоб навчитися розслаблятися, відпускати думки. Бо краще вже м’язова втома й фізичне виснаження, ніж кляті спогади, що постійно крутяться в голові, наче фільм, який стоїть на повторі, а вимкнути його нікому. Хвилеріз, циган, Табір мерців, Ліза, Віктор… Ні, жодного слова про Віктора.

− Просто танцюй! – співає Мертва дівчинка в такт каверу «Nothin else messer» у виконанні Gregorians. – І все інше – неважливо. І все інше – неважливо-о-о! 

Зрештою, її слова, як і музика, що просто виносить за межі свідомості, перемагають нав’язливі картинки з минулого, і танець поглинає мене.