У що повіриш ти?

Кен душить Барбі. На її ляльковому обличчі проступають сині венки, вони надимаються, відчайдушно пульсують. І завмирають. Очі нерухомою блакиттю дивляться в нікуди. Кен закриває їх однією долонею. На його обличчі дивакувата посмішка. З очей викочується по одній крихітній сльозі. 

Прокидаюся. На годиннику двадцять на п’яту. Десь півгодини тому скінчилася наша вечірка й ми попримощувалися трохи поспати, хто де знайшов собі місце. Я примудрилася заснути, скрутившись якимось ієрогліфом у кріслі. Щось тисне в бік. Перевертаюся – Кен. Без посмішки, звичайна лялька. Але я все одно відчуваю, як страх проступає краплинками поту в мене на спині. 

− Ти зачепила його рукою, коли спала, − говорить Ем Ді. – Він просто впав з полички. 

− Оу, − я ставлю його назад, до самотньої Барбі. – Мабуть, я повикидаю всі свої дитячі скарби. Не можу більше його бачити.

− Це не він тебе лякає, − Мертва дівчинка вмощується на бильці крісла.

− Не він? Та я скоро посивію через цього красунчика, − поглядаю то на Ем Ді, то на Кена, що тепер спокійнісінько стоїть у неї за спиною. Такий поліестрово-спокійний, такий маленький і нерухомий. Ну, чим він здатен налякати?

− Це Айгор намагається попередити тебе, − говорить Ем Ді. – Він думає, що ти можеш не повірити словам Ліри та й моїм теж. Боїться, ти занадто любиш Ігоря, щоб у таке повірити. Він… − дівчинка на кілька секунд запинається, наче підбирає слушне слово, − ревнує. 

Відчуваю, як підстрибують мої брови.

− Якщо він любить тебе, а ти з іншим, то, здається, це так називається, − роздумує вголос Ем Ді. 

− Якщо він любить мене? – перепитую. – Айгор хотів використати мене, щоб повернути собі тіло! − Мені не забути той кошмар. – Яка тут може бути любов?

− Після нашої останньої зустрічі я багато часу провела в Таборі, − Ем Ді ставить біля мене на крісло свої маленькі, майже невидимі в темряві, ніжки в закритих туфельках з крихітними бантиками. – І він часто просив мене розказати про тебе. Щоб ти розуміла, до заборони Мареї Айгор міг вільно стежити за тобою, де б ти не була і що б не робила. Він ходив за тобою вулицями, і ніхто не міг запідозрити в ньому привида, бо, як тоді, в Болгарії, так і зараз, він на вигляд цілком живий. Айгор проходив крізь вікно твоєї квартири, щоб подивитися, як ти спиш. Іноді писав тобі записки, але на ранок забирав їх, не бажаючи лякати тебе.

− А потім лякати мене стало його улюбленим хобі? – перебиваю я.

Мені згадується красень-циган на болгарському пляжі. Він справді був гарним. І мені тоді здалося, що я йому сподобалася. Тринадцятирічна, витягнута вгору, худа, як щіпка, руда я. Мені хотілося йому сподобатися. Бо він пробудив щось таке у моїй підлітковій душі. Але зараз я не можу довго втримати перед очима образ того Айгора – його одразу витісняє Айгор-скелет, що лізе до мене зі своїми нав’язливими поцілунками. 

− Чому ти раніше не казала мені про його присутність? – останнє питання вилітає з мене надто гучно, й на дивані невдоволено бурчить, перевертаючись на інший бік, Ольга. 

− Коли я з тобою, він не з’являється, − відповідає Ем Ді. – Якби він не зізнався мені, я б і не здогадувалася. Він просив спитати тебе, − вона дивиться на мене на диво невпевненим поглядом. Такого я в неї не помічала. – Спитати…

− Що? – підганяю її пошепки. 

− Чи не погодишся ти поговорити з ним? – швидко проказує дівчинка й видихає з полегшенням.

− Але ж йому заборонили…

− Угу,  − киває Ем Ді. – Та я можу влаштувати на кілька хвилин вашу зустріч. Тут. Так, щоб ніхто з Табору не дізнався.

− Як?

− Це має значення?

−  Мені просто цікаво, як ти зможеш надурити Марею? 

Взагалі-то, можливо, Мертва дівчинка старша й досвідченіша у справах привидів, ніж наймудріша з моїх родичок. 

− Зараз, коли я з тобою, вони спокійні. Та й за Айгором останнім часом контроль послабився – увага циган прикипіла до Ігоря. 

А от мої думки зовсім не хотіли зараз прикипати до нього. Здавалося, мій мозок за останню добу вирішив ігнорувати сам факт існування Ігоря. Вчора я не відповідала на його дзвінки. Та їх і було всього два. Думаю, він зрозумів, що я зайнята підготовкою вечірки. 

− Якщо ти погодишся поговорити з Айгором, я побуду в Таборі, щоб ніхто не помітив його відсутності, − говорить Ем Ді. – Марея, наче ключовий радар, відчуває, коли там стає менше мертвих, ніж зазвичай. Та якщо один привид замінить іншого, вона швидко не здогадається. 

Я заплющую очі, переводжу подих, думаю, потрібно воно мені чи ні. Зрештою Айгор не набагато страшніший за чоловіка, з яким я прожила останній рік. До того ж, поряд Ольга. В разі чого, вона щось придумає.

− Він просто хоче вибачитися, − слова Ем Ді схожі на вмовляння.

Це дивно, бо саме вона рятувала мене від Айгора, саме вона знає, якого страху я тоді натерпілася. Може, тепер у них якась змова?

− А може, ти стала параноїком?

Я й досі часом забуваю, що Ем Ді чує всі мої думки. 

− З моїм життям складно такою не стати, − намагаюся посміхнутись. – Ходімо на кухню. Тут усі сплять. А нам з Айгором треба поговорити. І не в приглушених тонах. 

− Тоді я вирушаю до Табору! – щаслива Ем Ді підстрибує з крісла. 

Я вже хотіла шикнути на неї, щоб нікого не розбудила, та вчасно згадую – крім мене, ніхто нічого не почув. 

Заходжу на кухню, зачиняю за собою двері. Світла не вмикаю – місяць просто навпроти у вікні. Це один з тих моментів напруженого очікування, коли я шкодую, що не курю. Не знаю, що дає людям тютюнова затяжка, але вони завжди робляться трохи розслабленішими, коли викурять хоч найсмердючішу цигарку. Знічев’я відчиняю холодильник. О, хтось поставив сюди залишки торта. Але ні, я не хочу їсти. Особливо щось солодке та масне. Сідаю на високий табурет, кладу руки на стіл. Вони прилипають. Еу, як гидко! Йду до крана, вмикаю воду, відтираю руки, роззираюся в пошуках рушника і…

− Сарін, − з темряви у клаптик блакитного світла виступає циган. Він усміхається, золоте ікло спалахує іскоркою. 

− Ай…Айгор… − я відступаю, але в спину мені впирається підвіконня.

− Не бійся мене, − він простягає до мене руку. Нормальну, не скелетову, цілком реальну руку.

− Я не… не боюся, − подаю йому свою. 

Він легенько стискає її і цілує. Його дотик не такий холодний, як у Ем Ді, але й теплим його не назвеш.

− Вибач мені, Сарін, − очі Айгора – той самий темний космос, у якому можна загубитися. – Я так бажав бути з тобою… Я просто сподівався… Я б нізащо не хотів знову стати живим, відчувати біль, утому, мерзнути або помирати від спеки… Але якби це дозволило мені бути з тобою, я б погодився стерпіти все. 

− Ти просто налякав мене, − чомусь мої страх і гнів нестримно швидко тануть від його слів. – Якби ти не був тоді таким…

− Мертвим? 

− Мертвим…

− Я хотів, щоб ти розуміла, що залишилося від мого фізичного тіла. Ти й так побачила лише кращу частину скелета, − його губи якось дивно викривилися – чи то була така напівусмішка, чи він з огидою згадував свої останки. – Більшість кісток обвуглилася, лише череп і руки не встигли. 

Я взяла його прохолодну долоню у свою. Мені хотілося зігріти її хоч трохи. 

− Мій план був провальним від самого початку, − говорить Айгор. – Бо за відсутності фізичного тіла твій дар не задіяти. Але я не хотів цього усвідомлювати, я хапався за надію, яку сам собі вигадав. 

− Айгоре, я спитаю в Ольги – може, вона знає щось, що могло б…

− Не знає, − він проводить вільною рукою по моєму плечу. – Ніхто не знає зілля чи якогось закляття від смерті. Тим більше, від такої давньої.

− Мені так хочеться обійняти тебе, − я притискаюся до грудей Айгора, та відчуваю лише трохи невагомої прохолоди.

Його рука гладить моє волосся, вітерцем проходиться спиною й затримується на талії. 

− Якщо ти тільки зможеш вибачити мені, − шепоче він. – Якщо тільки дозволиш з’являтися у твоєму житті… Хоч іноді.

− Я вже вибачила, − відриваюся від нього, щоб подивитися в пітьму його очей. Сама не вірю, що вибачила, але це справді так. Понад рік – щоразу, коли мені згадувалася та ніч після Геловіну, та й сам навіжений Геловін, я гнівалася на свого Мертвого коханця й на тих відьом, що так назвали Айгора. Пам’ятаю, якось навіть вдарила стіну на кухні в Ігоря – наливала ягідний мус, і він видався мені схожим на ту глину (чи що воно там було?), якою вимащували мене на шабаші. Від мого удару трохи посипався тиньк, того ж вечора я сказала Ігореві, що на кухні час робити ремонт. 

− Сарін, − він притискає до губ по черзі обидві мої руки, − я так люблю тебе. 

− Я теж тебе люблю, − шепочу я. З якогось дива моїми щоками котяться сльози. Зовсім не розумію себе сьогодні. 

Якийсь час ми просто стоїмо й дивимося одне на одного. Здається, кожен з нас намагається до кінця усвідомити сказане й почуте.