У що повіриш ти?

Ольга сидить на краю мого ліжка, Артем застиг біля вікна. 

− Це я покликала їх, − говорить Ем Ді. 

− Мала вчасно помітила, що ти зникла, − Артем підходить ближче.

− Що з тобою сталося? – Ольга бере мою руку й кладе великий палець на вену, туди, де чутно пульс. 

− Просто поганий сон, − мені зовсім не хочеться все переказувати.

− Ти не мала бачити снів, − заперечує Артем. – Те печиво… − він робить паузу, перехопивши застережливий погляд Ольги, але таки продовжує. − Воно для міцного сну без сновидінь. Ми вирішили, що тільки так ти зможеш повноцінно відновити сили.

Згадую, як ми сиділи у вітальні. Кожен взяв собі по «гарбузику», але я не бачила, щоб вони їли їх. 

− Ви нагодували мене снодійним? – вириваю руку з пальців Ольги. 

− Лише трохи трав і плоди глоду, − виправдовуючись, говорить подруга.

− Ти мала спокійно проспати вісім годин. Більше жодних побічних наслідків.   

− Що тобі наснилося? – в голосі Артема звучить пом’якшена вимога. – Коли ми прийшли, ти була схожою на труп.

− Та й зараз не набагато краща, − докидає Ем Ді. 

− Гм-м, − прокашлююсь я. – Дякую. 

− То що це було? – допитується Ольга. 

Я не знаю, як це розказати, як пояснити, тому просто мовчу, опустивши очі й стискаючи в руках кінчик ковдри. 

− Вона була біля Табору мерців, − говорить замість мене Ем Ді. – І думаю, ми зустрілися з Мертвим коханцем. Він хотів використати її дар, щоб повернути собі живе тіло. Наскільки я розумію, коли Яна ще тільки засинала, він перехопив її. 

− Як? – не розуміє Ольга, якій Артем поспіхом переказує слова Мертвої дівчинки. 

Я б теж хотіла це знати. Якби справа стосувалася лише моєї  свідомості, це ще можна було б якось пояснити, але ж там, у тому холодному синьому степу було моє тіло з усіма фізичними відчуттями. 

− Мабуть, він затяг тебе у перехід, − пояснює Ем Ді, дивлячись мені в очі. 

Ох, я досі не витримую довго її чорного погляду. 

− У напівсонному стані людину можна швидко перенести крізь простір, настільки швидко, що її мозок не встигне нічого зафіксувати, − продовжує вона.

− Ніколи б не подумав… − голос Артема ще більше виказує його враження, ніж слова. 

− А я чула про таке, − говорить Ольга. – Але не практикувала. Для цього потрібно ще більше енергії, ніж для переходу на шабаш у ніч Самайну. 

− Як ти витягла мене звідти? – питаю в Ем Ді. І доки вона не встигла відповісти, мене раптом осяває прекрасне і втішне розуміння: цього разу Мертва дівчинка з’явилася в моєму житті зовсім не для того, щоби попередити про смерть когось із близьких. Її місією тепер є вберегти мене саму від смерті.

− Існує одне закляття, якому мене навчили в моєму першому таборі. Воно відганяє мертвих від живих. Проблема була в тому, що на деякий час через нього і я не могла до тебе наблизитися. Та ти цього не пам’ятаєш, бо була непритомною. Думаю, твоє тіло добряче промерзло. 

− Нічого, − посміхаюся якомога бадьоріше, хоча відчуваю, що в мене вже крутить коліна й трохи дере в горлі. – Застуда – це все ж таки трохи краще, ніж те, що пропонував Айгор, − мене струшує від самої лише згадки про поцілунок із черепом. 

− Ой, справді, ти ж перемерзла, − Ольга підхоплюється з ліжка. – Я на кухню, приготую тобі трав’яного чаю.

− Ем-м, може, не треба? – обережно питаю я, згадуючи печиво з травами.

− Не хвилюйся, від нього ти не заснеш, − запевняє Ольга. – Він лише зігріє кров і зніме запальні процеси, які вже неминуче почалися в тебе.

Саме цієї миті я не втримуюся і гучно чхаю, прикрившись ковдрою. Ольга зводить брови, ніби кажучи: «Ну от». 

Завдяки чаям моєї подруги-відьми застуда не розгулялася в моєму організмі. У понеділок я спокійнісінько вирушила на пари. Ем Ді зникла ще в неділю ввечері. Як завжди, без попередження і прощальних записок. 

Тиждень промайнув непомітно. І от уже п’ятниця. Я біжу після пар, щоб завершити останні приготування. Сьогодні день народження моїх кузенів. Ми з Ліною взялися все організувати. У мене найпочесніша місія – забрати з кондитерської торт та без пригод донести його до квартири Руслана і Ліни – саме там і буде наша велика-маленька гулянка. 

І ось я вже з трикілограмовим тортом у красивій коробочці, перев’язаній міцною червоною шворкою, поспішаю, щоб устигнути до призначеної шостої вечора. Світлофор знущається з притаманною йому несвідомою жорстокістю. Здається, він відраховує червоні секунди втричі повільніше, аніж мав би. 

– Дівчино, у вас із сумки щось випало! – чую позад себе.

«Чорт! Чорт! Чорт!» – тут мимохіть згадаєш рогатого.

Озираюся. Мене наздоганяє хлопець і простягає мій загублений дерев’яний талісман. Його подарувала мені Ольга, коли нарешті доправила додому після наших насичених вихідних. Сказала, що він допоможе знайти кохання. Талісман був прикріплений до ручки сумки брелоковою застібкою, і хто його зна, з якого дива відірвався. 

− О, спасибі, – я простягаю руку, щоб забрати його, але тут пальці незнайомця стискаються над розписаним рунами дерев’яним диском.

– Ви кудись дуже поспішаєте? 

Цей нахаба ще й посміхається!

– Дуже! – підтверджую я. 

Невже з мого погляду не читається жирним підкресленим червоним шрифтом: «віддай-бо-зараз-уб’ю»?

– То, може, я поверну цю дивну річ, коли ви матимете трохи більше часу?

Зараз точно вріжу йому!

Святі хмарки! Я не можу гаяти жодної секунди, а він тут стоїть, посміхається і ставить дурнуваті питання! 

– О, залиште собі! – я махаю рукою і відвертаюся. 

Біс із тією дерев’яшкою! Яка з неї користь? Вона навіть не гарна.

– Хіба це не талісман? – питає хлопець, підступаючи ближче. 

– Так, – погоджуюсь я. – Дурні дівчачі забобони.

Звідки він знає? Хоча, щоб це іще могло бути? Прості брелоки не носять на ручці сумки. І з ними зазвичай бувають ключі.

– Але, якщо віриш у щось, це набуває певної сили, – не відстає хлопець.

– Сьогодні він упав, значить, сил у ньому не так багато, – говорю я.

– А може, навпаки, він саме так проявив свою силу? – заперечує незнайомець.

І тут мене, ніби сковородою по голові, ошелешує розумінням. Я зупиняюсь і уважно дивлюся на хлопця. Не просто дивлюся – безцеремонно роздивляюся.

На кілька сантиметрів вищий за мене. Волосся (о, небо!) руде. Трохи темніше, ніж у мене, але світліше за шевелюри моїх кузенів. Чому я одразу цього не помітила? Очі карі. Це ніби побачити чоловічу подобу себе…

– Ми раніше не зустрічалися? – вражено питаю я, навіть не замислюючись про те, що кажу. 

З таким питанням частіше хлопці чіпляються до незнайомих дівчат, аніж навпаки.

– На жаль, – він знову посміхається. 

І цього разу мене не бісить його посмішка. А про час я вже майже не думаю. Лише м’язи на ногах досі у такому напруженні, ніби будь-якої миті готові до високого старту. 

– Але я дуже хотів би, щоб ми зустрілися знову.

– Ходімо зі мною, − ще одна незапланована фраза. – У моїх братів сьогодні день народження. Це буде таємний збір рудих, − останні слова я кажу пошепки, трохи нахилившись до вуха незнайомця. Так, незнайомця! Я навіть про ім’я його ще не спитала, а вже запрошую з собою. Та що ж це таке?

− О! − здивовано видає він. – Як же на день народження без подарунків? Треба хоч вина прихопити дорогою. 

− Так і зробимо, − з жахом помічаю, що на світлофорі знову червоний. Перші секунди червоного. – Я знаю, де є гарне вино. 

− Чудово, − в його очах сонячне світло запалює золоті іскорки. Від цього погляд хлопця здається неймовірно теплим. – Мабуть, саме час познайомитися? − єдина фраза, що звучить у нього з відтінком ніяковості. – Я Ігор. 

− Яна, − швидко відповідаю я. – Нам слід поспішати, − киваю у бік світлофора, що нарешті засвітився зеленим. 

Ігор пропонує нести коробку з тортом. Віддаю її з певним ваганням – проскакує думка про те, що він може застрибнути з нею у найближчу маршрутку. Звісно, торт – це не те, що зазвичай крадуть на вулиці. Але як узагалі можна комусь довіряти, коли близькі друзі підсовують тобі печиво зі снодійним, а хлопець – гаразд, привид хлопця, який колись тобі подобався, хоче переспати з тобою для виконання власних бажань? Про батька з його любов’ю навіть згадувати не хочу. 

Ми купуємо гарненьку пляшечку сухого червоного у винному маркеті. Точніше, це Ігор її купує. І за сім чи десять хвилин дороги встигаємо стільки всього переговорити, що на порозі квартири Руслана і Ліни в мене вже таке відчуття, наче ми зустрічаємося, щонайменше, протягом року. 

− Скажеш усім, що я твій хлопець? − питає він, доки я тисну на кнопку дзвінка. 

− Схоже, це буде найбільш адекватним поясненням, − встигаю відповісти тієї миті, коли двері відчиняються.

І тут на нас навалюється лавина усмішок, надувних кульок, обіймів, поцілунків. Я помічаю, як чиїсь руки несуть над головами коробку з тортом. Брати у святкових ковпачках буквально притискають нас з Ігорем до стінки. 

− То це твій хлопець? – Руслан схрещує руки на грудях. 

− Про якого ми нічого не чули, − Роман повторює його позу й театрально насуплює брови. – Чи, може, ще один наш брат, якого ти протягом усіх цих років тримала у підвалі?

Важко не помітити того, що всі ми четверо дуже схожі своїм рудим волоссям і блідолицістю. Хоч би веснянки в когось були для різноманітності!

− Це твій хлопець? – вклинюється поміж хлопців Ліна. – І ти мені не казала! Якщо про нього знала Ольга – я спалю вас обох на вогнищі!

− Не знала, − поспішаю заспокоїти подругу. – Це Ігор. І я хотіла його познайомити з вами усіма саме сьогодні. 

− Сістер, оце так подаруночок! – Роман обіймає мене своїми розкачаними за останній рік руками. 

Руслан не поділяє його пристрасті до тягання залізяк, тому на вигляд трохи худіший. І природніший. І його обійми не схожі на чавильний прес.

− Цей подаруночок для мене, − підморгую йому, коли він мене відпускає. – А для вас – дещо в зелених коробочках, які я покладу у вітальні, щойно дістану їх зі своєї бездонної сумки.

Мене й Ігоря знайомлять з іншими гостями – двома одногрупниками братів та дівчиною одного з них. Той, що без дівчини, Сашко, з вигляду трохи розчарований, коли потискає Ігореві руку. Схоже, хтось обіцяв йому знайомство зі старшою сестрою.

Я так не веселилася з… Та я взагалі ніколи так не веселилася, як цього сьомого листопада. О четвертій ранку Ігор викликав для нас таксі. О четвертій двадцять ми вже були в моїй квартирі. А о четвертій двадцять п’ять я прошепотіла йому на вушко: «Загадай бажання».