У що повіриш ти?

Ми вже майже перевдягнулися, а Ольга не сказала мені й півслова про вечір. Вона щебече з іншими дівчатами про новий взуттєвий магазин, що відкрився у центрі минулого тижня, а про Геловін наче всі, в тому числі й наша персональна відьма, просто забули.

Мертва дівчинка теж нічого не говорить мені. Просто сидить біля моєї сумки і з надзичайною зосередженістю роздивляється її вміст. Наче запасні шкарпетки, бальзам для губ, гаманець та паперові серветки можуть бути такими вже цікавими. Скільки я не кидаю поглядів то на одну, то на іншу, обидві мене ігнорують.

− Які плани на вечір? – неочікувано поряд зі мною опиняється Ліна.

− Емм… я… − не можу сказати нічого зв’язного.

− Ми з нею ідемо на шабаш, − пошепки відповідає за мене Ольга. 

Я округлюю на неї очі, а вона так само одним лише поглядом дає зрозуміти, що пояснить усе пізніше.

− О! – Ліна здивована, але не шокована. Зрештою вона не перший день знає Ольгу. – А ми з Русланом хотіли запросити тебе сьогодні у Villa, там буде крутий діджей і костюмована вечірка. 

− Я вже зайняла її, − знову втручається Ольга. 

− Так, ми трохи пошаманимо, − я витискаю з себе усмішку, аби показати, що ми давно це запланували.

− Повідьмуємо, − виправляє мене Ольга з невдаваною серйозністю.

− Якось так, − киваю я. 

− Що ж, добре, − трохи нервово посміхається Ліна. Мабуть, з її точки зору студентки-психологині ми не схожі на цілком здорових. Але вона не втрачає надії на наше одужання і додає: − Там усе буде до четвертої ранку, то, може, ви ще й до нас встигнете. 

− Постараємось, − Ольга майже стрибком піднімається на ноги, підхоплює сумку й говорить уже виключно мені: − Зачекаю тебе на виході. Мені треба зателефонувати.

Я поспішаю вскочити в джинси і ботильйони. Ліна, здається, хоче ще щось сказати, але не говорить. Мабуть, її відлякав мій показний поспіх. 

− У вас із Русланом сьогодні річниця, − кажу натомість я. – Вітаю.

− Та-а-ак, − трохи задумливо протягує вона. – Рада, що ти згадала. 

− Я й не забувала, − запевняю її. – Ви двоє, ну й Роман − мої найближчі друзі. 

− А Ольга? 

Невже я побачила проблиск ревнощів у погляді Ліни?

− А з Ольгою ми просто зібралися пошаманити, − говорю я так, начебто сказала: «ми просто пройдемося крамницями».

Ліна посміхається, запихаючи, як завжди, єдиним жмутом всі речі в маленький рюкзачок гірчичного кольору. 

− Я побіжу вже, − застібаю свою сумку. – Бувай!

− Бувай! – якось автоматично відповідає вона.

− Усім веселого Геловіна! – прощаюся я з іншими.

− І тобі! – врізнобій бажають дівчата.

− Не сідай на мітлу у нетверезому стані! – жартує Алана.

− Обіцяю! – кажу вже у дверях.  

Ольга, як і обіцяла, чекає мене на виході з приміщення.

− Все, Ар, дочекалася, − говорить вона в телефон. – Побачимося вже завтра.

То сьогодні ми будемо не в Артема? А де ж тоді? Чому з усіх своїх близьких людей наша відьмочка обрала саме мене для святкування цьогорічного Геловіну? 

− Ти не бачиш пояснення? – Мертва дівчинка стоїть навпроти і, здається, натякає, що вона і є цим поясненням. 

«Вона знає про тебе?» − беззвучно запитую в неї.

− Скоро дізнаємося.

«Ти не чуєш її думок?»

− Мені лише твої відкриті. Та й вона ж відьма, − дівчинка здіймає руки з розчепіреними пальцями догори й робить лячну гримасу. – Відьми не впустять у свою голову нікого стороннього. 

Я посміхаюся, дивлячись на пантоміму Мертвої дівчинки. 

− Що там? – питає Ольга, яка вже встигла сховати телефон до сумки.

Я, мабуть, маю трохи дивний вигляд, посміхаючись дереву, біля якого нікого й нічого смішного для інших не видно. Сподіваюся, не видно.

− Та просто згадалося, − якомога бадьоріше говорю я. 

− Що згадалося? – Ольга, виявляється, не з тих, хто може вдовольнитися подібною відповіддю.

− Ну… як минулого Геловіна Руслан був таким переляканим вампіром. Він хотів запросити на танець Ліну, але боявся, бо вона старша. Сорок разів перепитав у мене, чи немає в неї хлопця. Ще сорокдесять – чи вона ніколи не говорила зі мною про нього. Якби не крейдяний грим, можу закластися, він би був червоним, як томат. 

− А закінчилося все тим, що ти буквально за руку підтягла його до неї, − в Ольги на обличчі теж з’являється усмішка. – Й вони досі танцюють у парі.

− Красива пара.

Справді, мій зеленоокий рудий брат-легкоатлет і подруга-танцівниця з її густим каштановим вососсям і медовими очима – надзвичайно гарна пара. Моя мама вже якось навіть фантазувала з приводу того, які в них будуть діти. І хоч на той час Ліна з Русланом були разом лише десять місяців, мама, готуючи наш традиційний недільний пиріг – смачний привід зібрати всю родину разом, уже бачила себе бабусею щонайменше двох чарівних малюків. 

− Слухай, − Ольга раптом стає надзвичайно серйозною. – Знайди для сьогоднішнього вечора дванадцять білих свічок однакового розміру. Все інше я підготую, ти принеси лише це. 

І перш, ніж я встигаю засипати її запитаннями, додає тоном ділової бізнес-вумен:

− Вони мають бути просто білими, без малюнків, крапочок, блискіток. І щонайменше п’ятисантиметрової висоти. І достатньо широкі, щоб стояти без підсвічника. Добре? – її погляд і тон не передбачають заперечень.

− Добре, − киваю я. Насправді хочеться відповісти: «Так, сер! Тобто, мем». 

− Спасибі, − говорить Ольга вже своїм звичайним тоном. – Я заїду по тебе о десятій. 

Знайти звичайні білі свічки виявляється не такою легкою справою, як я собі думала. Мені здавалося, вони є у будь-якому супермаркеті. Але той, що був дорогою до мого дому, розчарував цілковитою відсутністю будь-яких свічок. Мабуть, усі активно готувалися до свята. Тому ми з Мертвою дівчинкою не йдемо додому, а сідаємо у кільцевий автобус і їдемо на інший край міста до найбільшого торговельного центру Полтави. Після години блукання між полицями свічок і сувенірів, потім – у магазинчику мила та свічок ручної роботи, далі – між рядів господарських товарів, де мали б бути хоч прості парафінові свічки, розуміємо, що доведеться їхати деінде. Ще один торговельний центр, який стоїть на маршруті кільцевого, зустрічає нас виключно кольоровими свічками. Здається, що білі просто зняли з виробництва. Або розкупили всі до однієї перед Геловіном. Навіщо людям звичайні білі свічки? І навіщо вони Ользі? 

− Поїхали в «Епіцентр», − подає ідею Мертва дівчинка, показуючи пальчиком на рекламу в автобусі.

«Лише 31 жовтня знижки на свічки до 25 %!» − виголошує невеличкий папірець з кажанами, гарбузиками й велетенськими червоними літерами.

Півгодини автобусом в один бік, десять хвилин пішки проти вітру, який ріже обличчя сніговими крупинками – і ось він, здоровенний будівельний гіпермаркет. Цього вечора я вперше помічаю, наскільки він теплий попри те, що велетенський. Якби нікуди не поспішала, могла б гуляти тут годинами. Коли в нас із Ліною є спільний вільний час – ми так і робимо. Роздивляємося все: від металевих профілів до садових світильників, іноді допитуємо консультантів про якісь зовсім непотрібні нам дрібнички. А що? Часом вони бувають такими знудьгованими, просто неможливо пройти повз, не зачепивши їх хоч коротеньким питаннячком. Ліна просто першокласний фахівець у цій справі. 

«Доброго дня, Віталію!» – вона завжди читає імена на бейджиках. Говорить, що людям приємно чути їхні імена, тому вони на підсвідомому рівні проймаються приязню до того, хто їх знає та називає. Це, звичайно, не мій випадок, але на консультантів і офіціантів справді діє. 

«Чи є у вас така штучка… – Ліна зображає щось непевне у повітрі, – щоб прикручувати ось такі штуковини. Розмір? Оу, не знаю розміру, але я вам зараз покажу», – після цього вона може літати між рядами пінопласту чи гіпсокартону. А консультант за нею. Я ж просто спостерігаю і мовчки веселюся, заздалегідь уявляючи вираз обличчя бідолахи, коли він зрозуміє, що ми нічого не збираємося купувати. 

Сьогодні ж у мене зовсім протилежна ситуація – є необхідність придбати чітко визначені речі й немає часу на розваги. 

– Потерпи, розваги будуть трошечки пізніше, – підморгує Мертва дівчинка, йдучи спиною вперед повз рядів декоративних свічок. 

«Манюня, де тут те, що нам треба?»  – питаю подумки. 

– Манюня? Серйозно? – Мертва дівчинка кривиться, зображаючи відразу. – Не можеш якось приємніше називати?

 «Ем Ді?» – єдине, що спадає мені на думку. 

– Мертва дівчинка – Ем Ді. Так, мені подобається! Ем-м-м Ді-і-і… – смакує вона.