У що повіриш ти?

Якщо вже бути чесною перед собою, то слід визнати, що Яна з дитинства зростала дивною дитиною. У віці із двох з половиною до трьох років вона мала уявного друга. Звісно, вона цього не пам’ятає, але для мене то мав бути перший сигнал тривоги. Та через Влада, батька Яни, я залишила все самоплином. І тепер от, через двадцять з лишком років, у що воно вилилося. 

Влад запевняв мене, що діти часто вигадують собі уявних друзів. Переконував не йти з цим до дитячого психолога, бо якщо він зробить хоч якісь записи у медичній картці Яни, це стане на заваді її прийому до дитячого садка. А в нас, у Полтаві, і так черги на два роки вперед розписані. Звичайно, мені не хотілося ставити на доньці тавро якоїсь психічної недуги, та коли вона провадила зі своїм уявним другом тривалі бесіди, просила налити йому чаю, тулилася під стіночкою на ліжку, щоб і йому було де лягти, − це мене лякало. Мене, але не Влада. Він любив зводити будь-яку проблему на жарт, і колись це мені подобалося, доки я не зрозуміла, що так він просто уникає відповідальності. 

Після того, як Яні виповнилося три, вона більше не згадувала про свого друга. Це заспокоїло мене. Наступні десять років життя нашої родини були порівняно безхмарними. А потім наше з Владом розлучення щось зрушило у світосприйнятті дочки. Зовні це виявлялося лише в зеленому волоссі і постійних «кониках»: «цього не буду, того не хочу й ніхто мене не змусить». Я не знала, що тут була ще й прихована сторона. А тепер, коли дочитала блокнот дочки, мені справді ніяково. Свого дитячого уявного друга вона теж називала Айгором. А ще в неї були іграшкові коні, на яких вона катала своїх ляльок. Фіолетового коня Яна охрестила Ратом, а рожевого – Касі. Колись я запитала в неї, чому вона обрала саме такі імена, а дочка відповіла мені: «Це не я, це Айгор». 

Такі речі були дивними й тоді, але тепер вони здаються ще й страшними. Важко вибудувати чіткий зв’язок, однак я впевнена, що вона зникла через цю свою фантазію про Айгора. Цікаво, що б тепер сказав Влад про її уявного друга? Але він зараз десь в Австралії. Після нашого розлучення його носило Польщею, Німеччиною, Канадою, останні два роки він зайнятий будівництвом яхт в Австралії. Двічі надсилав звідти листівки. Інтернету він не має і сотового теж – став прибічником життя без електроніки. Принаймні так писав у листівках. Іноді я починаю думати, що всі дивацтва Яни – це його дурна спадковість. Генетичний код не перепишеш, принаймні, коли він уже закладений. Ні, насправді в мене немає жодних аргументів, аби звалювати всю провину на його гени, зрештою моя сестра теж була досить дивною. 

З Лізою ми погано ладнали, аж доки обидві не понароджували дітей. Турботи материнства по-справжньому зблизили нас, з чого я дуже раділа. Ліза залишилася сама з близнюками, в неї не було нікого, крім мене, хто міг би їй допомогти. Майже рік після народження Романа й Руслана вони жили в нас, бо власного житла Ліза не мала, а винаймати хоч найменшу квартирку їй бракувало коштів. Потім у неї з’явився якийсь багатий коханець, із тих, які одружені й мають трьох дітей, але обіцяють із дня на день розлучитися. Певна річ, він не покинув своєї сім’ї, але купив Лізі окрему квартиру біля Парку Перемоги. Це було не так далеко від нашого дому, тому ми продовжували бачитися практично щодня. 

Чому я називаю свою сестру дивною? Я людина досить раціональна й консервативна, тому такі речі, як амулетики, ворожіння на картах і віра в реінкарнацію – для мене дивні. Ще Ліза займалася йогою й співала мантри. Років із двадцяти. І якщо йогу я ще можу зрозуміти, як на мене, пілатес – це те саме, тільки виконується без східної музики, то мантри – просто набір незрозумілих слів. Навіть не слів, а просто складів, які Ліза співала із заплющеними очима, сидячи в позі лотоса й трохи похитуючись назад-уперед. Найбільше дратувало те, що коли я заходила до неї під час цього ритуалу, доводилося чекати, доки вона все не доспіває. 

Іноді я навіть думала – щось таки є у її езотериці, адже Ліза і роботу знайшла чудову, з якої їй навіть виплатили декретні й після трьох років відпустки взяли на попереднє місце. Звичайно, так воно й має бути за законом, але ж на практиці жінок часто звільняють, щойно дізнаються про їхню вагітність. Тобто дуже переконливо просять написати заяву на звільнення за власним бажанням. Саме так двадцять п’ять років тому мене звільнили з посади адміністраторки ресторану. І хоч би як жорстоко це не звучало, я щиро раділа, коли за десять років по тому той ресторан закрили. 

Крім роботи, Лізі щастило і з коханцями. Переважно щастило, за винятком батька близнюків. Із тим, який купив Лізі квартиру, вона зустрічалася чотири роки. Потім він став депутатом Верховної Ради і переїхав з родиною до столиці. Після нього в неї був ще власник автосалону, теж одружений, але дуже щедрий. За ним – стоматолог з приватного кабінету, що відкрився через дорогу від її медичного центру. Були в неї й багаторічні стосунки, і коротенькі романи, але ніколи Ліза не виходила заміж, навіть говорити про це не хотіла. Щодо останнього Яна вдалася в неї. Як може одна людина так вплинути на іншу за настільки короткий термін? Яна ж спілкувалася із Лізою років три, не більше. Доки малій не виповнилося десять, Ліза не сприймала її за повноцінну співрозмовницю. Але Яна швидко розвивалася, багато читала, тільки ж не книжок, а жіночих журналів, і якось після недільної гостини у нас Ліза назвала її «майже дорослою». Після цього вони стали подружками. І двадцять років різниці у віці їм більше не заважали. 

Після розлучення і смерті Лізи в мене почався просто пекельний період. Але я не вигадувала собі уявних друзів і не фарбувала волосся в зелений. Перш за все мені потрібно було дбати про двох дітей і одного проблемного підлітка. Із прибутку мала лише кошти від продажу саморобної косметики. Довелося трохи розширити виробництво і підняти ціни. В будь-якому разі, мої клієнтки були дамами забезпеченими, тож жодних докорів сумління з цього приводу я не зазнала. А ще суттєво допомагали гроші від здавання в оренду квартири покійної сестри. Коли хлопці були у випускному класі, я продала її й поклала рівні суми коштів їм на банківські рахунки. Вони виросли цілком фінансово свідомими, розуміли, що їм потрібно отримати вищу освіту і влаштувати своє подальше життя, тому причин хвилюватися за них у мене вже немає.

Насправді ростити близнюків було нескладно. Траплялися іноді в них якісь сутички в школі, бували двійки, нічні втечі на вечірки, але в порівнянні з клопотами, яких завдавала Яна, − то просто невинні вибрики. Коли вона пішла у дев’ятий клас, вже за тиждень мене викликали до школи через те, що Яна перестала спілкуватися з однокласниками. Я пояснила ситуацію, яка склалася в нашій родині, після чого на певний час нам дали спокій, але у другому півріччі стало ще гірше. Яна продовжувала ігнорувати однокласників, з уроків учила лише те, що їй було цікаво (до сфери її інтересів потрапляли лише гуманітарні предмети), на фізкультурі практично не з’являлася, перерви проводила з навушниками на голові де-небудь у тихому закутку. Могла днями навіть з братами не розмовляти. Ще в неї були постійні поривання уподібнитися готам, але я боролася з цим за допомогою єдиного засобу, який мав на неї вплив – шопінгу. Хоч як би Яну не тягнуло до чорних речей, але коли вона приміряла, скажімо, зелену сукню, що чудово підкреслювала її струнку фігуру, не могла втриматися від такої спокуси. У цій справі я мала кількох помічниць. Одна з них, моя постійна клієнтка, власниця магазину українського брендового одягу – Аліна. Вона належить до людей, що й лисому гребінця продадуть, тож і мою дочку переконала одягатися в красиві та яскраві речі. Ще одна – Катя, вона знається на аксесуарах. Катя часто гостювала у нашому домі й вела з Яною тривалі світські розмови про те, що модно цього сезону, які кому подобаються хлопці та як із цими хлопцями поводитися. Я зазвичай залишала їх наодинці, бо хоч як себе не силувала, не могла говорити з дочкою про подібні речі. Не лише про хлопців, а й про моду. Попри велику кількість подруг, із нею пов’язаних, я так і не навчилася розбиратися у трендах та брендах. 

Дуже суттєво мені з Яною допомогла Кіра, що робила більшість фото у полтавському глянці. Завдяки їй Яна стала моделлю для одного салону весільних суконь, її фото були вивішені на всіх його білбордах. Я не ідеалізую свою дочку, але для моделі вона мала все необхідне – зріст, худорлявість, довге волосся та ще й такого нетипового кольору. У своєму блокноті Яна й не згадує про це, а я ж була впевнена, що всі ті фотосесії й білборди для неї багато означали. 

Прикро це визнавати, але моя дочка жила у якійсь власній примарній реальності. Та хай би як вона не сприймала свою модельну кар’єру, переконана, що саме завдяки їй Яна хоч якось соціалізувалася у старших класах. Близнюки казали, що всі її дивацтва можна списати на модельну роботу. Ніби-то через це й не спілкується з більшістю простих смертних, бо вони нижчі за статусом, ніж «Її величність». Усе ж кілька найактивніших дівчат пробилися в подруги до Яни. Деякий час вони ходили разом гуляти, часто робили у нас домашні завдання (принаймні так називався офіційний привід для їхніх відвідин). Усе це почалося, коли Яна була в десятому класі, і я вже з полегкістю видихнула й дозволила собі подумати, що в неї, нарешті, все добре. Так воно й було, доки не сталося вбивство Віктора. 

Я не знала, коли вони почали зустрічатися. Вона не приводила його додому, я навіть не чула про те, що в неї з’явився хлопець. Коли Яна кудись ішла, то просто казала, що до подруг. У мене навіть думки не виникало зателефонувати їм і перевірити, чи справді моя дочка там, де обіцяла бути. Дізналася про Віктора я лише тоді, коли його знайшли вбитим. І після цього в Яни почалася справжня депресія з усіма клінічними ознаками. Саме тоді я вперше звернулася по допомогу до психолога. З її депресією він упорався, та до кінця шкільних років вона так і не стала тією хоч на вигляд щасливою Яною, якою була в десятому класі. Дочка відмовлялася від нових фотосесій і навіть від нового одягу. Запевняла, що в неї всього вдосталь і що краще заощадити гроші для навчання в університеті. Але був і позитивний аспект – протягом останніх місяців перед випуском вона почала буквально вгризатися в англійську й українську мови – обрала ці два предмети для складання незалежного тестування. Їй вдалося набрати високі бали, що приємно вразило й мене, і її колишніх учителів.  

По тому, як Влад подарував їй квартиру, ми почали бачитися лише раз на тиждень. Я боялася відпускати її жити саму, але зрештою переконала себе, що так буде краще. Після вступу до університету вона дуже змінилася. Записалася на танці і, здавалося, добре влилася там у колектив. А коли познайомилася з Ігорем, я щиро повірила, що моя дочка відтепер житиме виключно нормальним життям, вийде заміж, народить мені онуків. Я навіть подумки картала себе за те, що вважала її практично безнадійною щодо створення власної сім’ї. 

За той час, доки Яна була підлітком, я перечитала цілу купу книг та статей про інтровертів (неважко було здогадатися, що вона в мене інтроверт) та навіть аутистів. Був період, коли мені здавалося, що вона аутистка. Я навіть з’їздила до спеціалізованої школи-інтернату, де виховували таких дітей. Щоб надати своєму візиту належного приводу, запропонувала своїм подругам організувати волонтерську допомогу для цього інтернату. Взяла з собою і Яну. Вона роздавала дітям іграшки, гралася з тими, хто йшов на контакт. 

Одна вихователька сказала мені, що Яні вдалося розговорити дівчинку, яка зазвичай вимовляла не більше двадцяти слів на добу. Я добре запам’ятала ту дитину. Це була крихітка років семи з чорним прямим волоссям, підстриженим під каре. Вони з Яною сиділи на килимі і гралися ляльками. Ми з вихователькою спостерігали за ними з-за скляних дверей. Нам добре було чути, як дівчинка розповідала Яні про свою улюблену ляльку. Це були цілком зв’язні речення. А ще вона ставила питання Яні і відповідала на її. Вихователька просила ще якось приїхати до них, бо такого прогресу від дівчинки з каре ніхто вже й не очікував. Вона зазвичай ігнорувала всі питання і ніколи, абсолютно ніколи нічого не запитувала сама. 

Коли я переказала все це Яні й спитала, чи поїде вона ще в інтернат, дочка відповіла одним словом: «Ніколи». Її тон був безапеляційним, тож я більше й не наполягала. Все це сталося за два місяці після вбивства Віктора. Тобто Яна вже вийшла з депресії, але ще не відновилася повністю.

Після відвідин інтернату я зрозуміла, що Яна в мене зовсім не аутистка, але якимось дивним чином може порозумітися з цими особливими людьми. А тепер, після читання її блокнота, розумію ще одне – та дівчинка з каре стала прототипом Ем Ді. Фантазії моєї дочки так тісно переплетені з реальністю, що важко зрозуміти, де й що. Як і те, де вона сама.