У що повіриш ти?

Потяг Анжели запізнився на тридцять п’ять хвилин. Але вона зістрибує зі східців вагону із щасливою широченною усмішкою. Саме такою я бачила її на фото, тому впізнаю одразу. 

− Нарешті ми сюди дочиргикали! – дзвінким голосом проголошує вона, обійнявши мене і цмокнувши у щічку. 

− На вокзалі сказали, що через снігопад всі потяги затримуються, − я не уточнюю, хто саме про це казав. 

− Цей сніг! – Анжела здмухує пролітаючі біля її очей сніжинки. Вони вже не злипаються між собою, як ще півгодини тому. І під ногами сніг починає рипіти, що набагато приємніше за ранкову мокру в’язку грудкуватість. 

− Це всі твої речі? – киваю на компактних розмірів червону дорожню сумку в її лівій руці.

− Так, − дівчина з легкістю підіймає її вгору, показуючи, що навіть ця ноша неважка. – Тому, якщо нам недалеко, можемо прогулятися. Я так засиділася!

− Тоді трохи пройдімося, а потім під’їдемо, − кажу їй. – Нам не те, щоб дуже далеко, але не за такої погоди стільки гуляти. Та й треба ще підготувати мою квартиру для… Як «дєвічнік» українською сказати?

− Дівич-вечір, − авторитетно видає Анжела. 

Вона працює лаборантом на кафедрі української філології, тому з нею навіть трохи страшно говорити. Та нічого, хай вже виправлляє нас, людей з полтавською говіркою. Або терпить. Бо все одно за три дні всіх не перевчить. Такі вже ми виросли. Втім, я пообіцяла собі щосили старатися говорити якомога літературнішою українською мовою. 

О двадцять першій моя квартира прикрашена сотнею рожевих і білих кульок, бантиками, ляльками, які ми з Ліною повідкопували в наших «таємних» ящиках. Коли вона сказала, що хоче святкувати не в клубі, а зробити особливу домашню гулянку, я одразу ж запропонувала свою квартиру. Чому ні? В мене немає сусідів ліворуч. А той, що праворуч, ходить в ніч на роботу. Знизу взагалі порожня квартира. Зверху – нелегальні квартиранти, навіть якщо вони чутимуть якийсь галас, нікого викликати точно не будуть. Та й ми ж дівчата тихі, скромні, який там дуже від нас може бути шум? 

Ліні захотілося повернутися в дитинство й зробити таку собі «Барбі-вечірку». Як же ми здивували одна одну, коли виявилося, що в наших шафах зберігаються практично однакові жовті коробки з-під зимових чобіт, напхані ляльками, власноруч шитим одягом для них та всілякими іншими милими дрібничками. Наших спільних дитячих скарбів виявилось цілком досить для декорацій. 

− Може, ще в Ольги спитаємо? – запропонувала я. 

− Ага, й вона принесе нам чорний гробик з ляльками-вуду, − розсміялася на це Ліна.

А от мені смішно не було, бо в домі Артема, де, наскільки я зрозуміла, живе й Ольга, домовин цілком достатньо. 

На вечірку зібралися всі дівчата з «Dance of soul», бо, звичайно, всі вони були запрошені на весілля. І хоч Ліна ніколи особливо не спілкувалася з Ольгою, та все ж, не запросити відьму видавалося їй набагато страшнішим, аніж запросити.

 На годиннику вже полуніч, а наша «Барбі-паті» в самому розпалі. Ліна розрізає торт, теж біло-рожевий, як і все навколо. Вона сміється, всі  спостерігають за її рухами й стримано підхихикують. Просто торт ми з дівчатами замовили такий, який зазвичай дарують нареченій у вечір перед весіллям. І хоч усі ми давно дорослі панночки, та Ліна просто-таки помирає від сміху, ріжучи вертикальну фігуру із бісквіту та зефіру в рожевій глазурі на маленькі шматочки. 

Як добре, що зараз у моєму домі ця вечірка, інакше б я мала бути з Ігорем. Після того, як ми з Лірою попрощалися, в мене не було ані часу, ані бажання думати про те, що мені з ним робити далі. Але чомусь саме цієї миті, коли в моїй руці опиняється тарілка зі шматочком торта, коли всі навколо зриваються від стримуваного сміху, коли я бачу в дзеркальних дверцятах шафи власну усмішку, мене накриває відчуття страху. Як я покину Ігоря? Як я це йому поясню? Він не відпустить мене без пояснень. Він узагалі мене не відпустить. Я ж для нього Золота рибка. Він часто так мене називає (після того, як зрозумів, що «відьмочка» мені не дуже-то подобається). Сказати, що знаю правду? Але ж він може розлютитися, ще й мене придушить. Якщо вже він з дочкою таке зміг зробити… Або знайде Ліру і… Пфф… Здуріти можна!

Ставлю тарілочку з тортом на вільне місце книжкової полиці. Там і примостилися Кен та Барбі у весільному вбранні. Чи то від мерехтливого світла (ми з Анжелою розвісили новорічні гірлянди), чи то від моїх думок Кен на якусь мить здається мені схожим на скелет. Ще мить – звичайний Кен, тільки його руки стискаються в маленькі кулачки, ламаючи пальці Барбі. І знову нормальний Кен.

− Ти теж це бачиш? – з-за спини питає Ольга.

Я буквально підстрибую на місці від переляку. Озираюся, намагаюся їй щось сказати, але в мене німий ступор. Не лише від перевтілень Кена. Біля Ольги стоїть Ем Ді, її личко вимащене рожевою мастікою.

− Нічого не бійся, − чую її ніжний знайомий голос. – Ми з тобою. 

− І ти бачиш? – насилу відірвавши погляд від Ем Ді, питаю в Ольги.

− Цей хлопчик дуже дивно поводиться, − вона підходить до полиці й бере Кена. 

Зараз він звичайна собі лялька у синтетичному фіолетовому смокінгу. 

− Мертві про щось попереджають тебе, − Ольга підносить його ближче до мого обличчя.

Я відмахуюся. Чому б їм було не зробити цього раніше?

− Ніхто з Табору не знав, − говорить Мертва дівчинка. 

− А там що? – простежує за моїм поглядом Ольга.

−  Ем Ді, − відповідаю я.

− Вона давно з’явилась?

− Щойно.

− І що каже?

− Зараз…

− Кажу, що ніхто з Табору не знав! – Ем Ді кричить перед самим обличчям Ольги, трохи піднявшись над землею, щоб бути з нею нарівні. Та тій байдуже, вона не чує і не бачить мого персонального привида. Хоча ні, не такого вже й персонального. Ем Ді ще ж видима для Артема.   

− Після того, як ви з Ігорем зустрілися, Марея суворо заборонила всім мертвим втручатися в твоє життя. Особливо пильно вона стежила за Айгором. Він більше ніде не може залишитися сам, − в її інтонації звучить щось схоже на співчуття. Чому це вона йому співчуває?

 −  Навіть коли тікає з табору верхи на Раті, хтось неодмінно вирушає стежити за ним. 

− І як же ви дізналися тепер? – я виходжу на кухню, де не так гучно чути музику, жестом запрошую Ольгу й Ем Ді з собою.

− Я підслухала вашу з Лірою розмову, − без найменших вивертів з усією дитячою щирістю зізнається дівчинка.

− То за мною стежать не менш, ніж за Айгором? Але ж ти щойно сказала…

− Ні, я жила собі спокійно, не втручаючись, як і наказувала Марея, − Ем Ді застрибує на підвіконня. – Але Ліза відчула твій страх, коли ти зустрілася з циганкою на вокзалі. 

Ліза… Давно виплаканий спогад. А завтра один з її синів одружується. Це вона теж відчуває?

− Відчуває й це, − відповідає на мої роздуми Ем Ді. – І вона дуже щаслива. Але для неї й ти не менш дорога. Тому вона попросила мене глянути, що там у вас із циганкою. Потім я все розповіла в Таборі. Марея зізналася, що то вона відправила до тебе Ліру. От тільки Ліра не розповіла тобі про Ігоря все, вона не знала, що він убив ще й свою дружину.

− Ні, − притискаюся спиною до холодильника. Приємна прохолода трохи розпружує мене. 

− Точнісінько так само, як і дочку, − продовжує Ем Ді. – Бувають у нього такі неконтрольовані напади гніву. 

− Оль, − я сповзаю на підлогу. – Мій Ігор убив свою колишню дружину.

− Дружину? – вона присідає навпроти мене, бере мою праву руку й навіщось розтирає її. – Він був одружений?

− І дочку, − вже пошепки додаю я. Здається, з мене витекли всі сили. Й сила голосу теж. Хочеться просто скрутитися клубочком тут, на підлозі, і заснути.

− Це твій привид сказав? 

Киваю. Нема бажання розказувати всі подробиці. Ольга обіймає мене, я поринаю в аромат її шипрових парфумів. 

− Ходімо танцювати, − говорить вона. – Це єдине, що зараз може допомогти.