У що повіриш ти?

Ми стоїмо біля великого багряного намету з золотим оздобленням. Він такий великий, що в мене виникає підозра, чи не привели мене просто до якогось мандрівного шапіто. Та ж ні, поряд традиційні кочівні криті вози, звідкись здалеку чутно іржання коней. Пахне свіжоскошеною травою, конячими кізяками та розпаленим багаттям. Якби це було Середньовіччя, чи хоча б дев’ятнадцяте століття… Добре, навіть якби початок двадцятого… Але хіба ж сучасні цигани так живуть? Утім, я про них майже нічого не знаю.

Хлопець вже підіймає переді мною заслін шатра, а в моїй голові ще кружляють хороводи запитань. Як я опинилася перед цим шатром, хоч рівно до цієї миті не бачила ніякого табору? Звичайно, можна йти, замислившись про своє чи слухаючи музику, і не помітити когось знайомого, про що він потім тобі з докором нагадає. Але ж як можна не помітити коней, наметів, багаття і циган? 

Пригнувшись трохи, я заходжу досередини. І найперше бачу Лізу. Від цього одразу стає значно легше.

– Лізо! Ти теж тут! – я кидаюся до тітки й міцно обіймаю. Взагалі-то, обійматися мені не дуже властиво. Але тепер я знаю напевне, що це справді Ліза, не її привид чи голограма. Вона справжня, з плоті й крові – отже, й усе навколо має бути справжнім.

– Запізнюєшся, – всміхається вона. – Ти обіцяла повернутися до темряви, а вже видно перші зірки.

– Ні, зовсім ні, – починаю виправдовуватися я. – Там тільки хмари дощові, а так, ще ж не ніч. 

Ліза, так само всміхаючись, киває на те місце, де циган, що супроводжував мене, чомусь досі притримує багряний заслін. 

Він що, за швейцара у них? Ой, я навіть не спитала, як його звуть. Як і він мене.

А надворі вже справді зовсім темно. Як? Я ж тільки-но прийшла. Мені захотілося почути щось від Мертвої дівчинки. Вона досі була єдиною, від кого я отримувала хоч натяки на пояснення. Але її не видно в наметі. 

«Де ти?» – питаю подумки, роззираючись навкруги.

Відповіді немає. 

Куди вона зникла? Чи, може, влаштувати мою зустріч з циганами було її єдиним завданням? То це «швейцар» міг би зробити й без неї. Мабуть.

Шерех опущеного заслону змушує мене знову повернути голову до входу.

В шатрі з’являються ще дві жінки. Одна висока, неймовірно струнка, здається, вона може обхопити власними долонями свою дивовижно тонку талію. Її чорне волосся перехоплене широкою зеленою стрічкою, у вухах поблискують сережки з малахітом. Друга циганка ще більш вражаюча. В неї довжелезне, майже по кісточки, густе хвилясте волосся, в яке вплетені червоні стрічки та монетки. Наші погляди зустрічаються, і на мить я відчуваю щось схоже на легке запаморочення, таке ж, яке виникло в мене, коли я більше п’яти секунд дивилася в очі Мертвої дівчинки. За ними топчеться на місці мій супровідник. 

Обом жінкам на вигляд можна дати років тридцять чи, може, трошечки більше. І то лише через їхні погляди – серйозні, проникливі і трохи лякаючі. Слідом за ними заходить і мій супутник циган. Дивно. Я думала, це буде винятково жіноче зібрання.

− Доброї ночі, Серо! Доброї ночі, Сарін! – в один голос вітаються жінки. І оскільки при цьому вони дивляться на нас із Лізою, та й крім нас у наметі більше жінок немає, очевидно, що звертаються вони до нас. 

Циганка з малахітовими сережками сідає навпроти мене, розправляючи складки своєї широкої довгої спідниці. Зблизька вона здається мені трохи схожою на Лізу.

– Сарін, дуже приємно, що ти нарешті з нами! – говорить вона, дивлячись мені в очі. 

Яка ще, в біса, Сарін?

– Дівчина ще не знає свого імені, – друга циганка опускається на підлогу навпроти Лізи. Її голос видає сильний характер очільниці, але звучить приємно. 

Хлопець теж сідає поряд з нами, між мною і першою циганкою. 

Що хоч він тут робить? Неправильне питання! Він циган у циганському наметі посеред циганського табору. Правильне питання: що я тут роблю?

– Сарін, – чорні очі циганки пронизують мене наскрізь, наче рентгенівські промені, – досі тебе називали лише тим ім’ям, яке дали тобі батьки при народженні. Але перше твоє ім’я – Сарін.

Перше ім’я? Якщо Яною мене назвали при народженні, то коли ж тоді вигадали це «Сарін»? Поки я ще була в утробі матері? Чи коли мене ще й в проекті не було?

– Це ім’я твоєї душі, – говорить перша циганка таким тоном, наче цим усе пояснюється.

– Ім’я, під яким ти жила раніше, але в іншому тілі, – додає друга.

– Пам’ятаєш, мама розповідала, що прабабусею тобі доводиться циганка? – питає Ліза.

Я киваю. Так, звичайно, я пам’ятаю цю історію. Мій прапрадідусь закохався в юну циганку, навіть хотів викрасти її з табору, але розпочалася Перша світова війна і йому довелося піти воювати. Назад він уже не повернувся. А от циганка принесла матері мого прадідуся − хлопчика-немовля. Вона сказала, що за всієї любові до новонародженого сина, не може залишити його собі, бо її виженуть із табору. А це означало б смерть для них обох. Прапрапрабабуся могла б засумніватися, чи справді це дитина її сина, але яскраво-рудий пушок на крихітній голівці розвіював усі сумніви. Вона була вже не молодою, та сивина ще не встигла цілком знебарвити її вогняну косу. Цей вогонь передався її сину й трьом донькам, а от тепер ще й онукові. Жінка пропонувала циганці залишитися жити з нею, щоби тій не довелося розлучатися з сином. Але та заперечила, що пов’язана зі своїм табором і не сміє розривати цей зв’язок. Прапрапрабабуся довго не наполягала, бо в обдертому військовими поборами селі зайвий рот був зовсім недоречним. Ще й циганcький. Лише одне дивувало мене в цій історії: як у циганки міг народитися рудий хлопчик? Хай я ще нічого не читала про гени, але ж за людьми спостерігала і бачила, що коли хтось із батьків темноволосий, дитина, найвірогідніше, теж вдається темноволосою. Втім, я сама була рудим винятком з усіх правил. 

 – Я твоя прапрабабуся, – говорить жінка, що сидить навпроти мене.

Колись я чула в якомусь телешоу, що підлітки важче переживають розлучення батьків, ніж діти до десяти років. У них навіть може статися нервовий розлад або порушення сприйняття реальності. Щось із цього точно є й моїм діагнозом.

− Мене звати Марея, – продовжує циганка. – Не дивуйся так, – її усмішка допомогає мені трохи розслабитися. – Ти все правильно зрозуміла, я – та сама жінка, яка колись змушена була залишити твого прадідуся. Ми охороняли чистоту своєї крові, але за багато століть траплялося різне. На той час головне для мене було народити здорову дитину. А в таборі більшість чоловіків злягла від невідомої хвороби. Я знала, що мені потрібно поспішати, бо мій земний вік мав бути недовгим. І я померла, як те й пророкували мені карти, через вісім місяців після народження твого прадідуся.

Вона померла. У першій половині двадцятого століття. І чому тоді ми сидимо разом, в одному шатрі, приблизно через століття по її смерті?

− А я – сестра Мареї, Ларжена, − говорить циганка з надзвичайно довгим волоссям. – Я вбила себе сама під час Другої світової, коли наш табір оточили німці. Можна було обійтися й без цього, бо зрештою всіх нас знищили на місці. Але я дуже боялася потрапити в полон, тому вирішила сама обрати собі смерть. Народжена вільною, я вільною й померла. 

Я помічаю, що зуби в неї якісь нерівні, та й емаль на них жовтувата. А може, вона такою здається від освітлення гасових ламп? Зате хоч жахливі золоті коронки не виблискують. Згадавши про них, я переводжу погляд на хлопця, що досі сидить мовчки. Увесь цей час в мене було відчуття, що він не зводить з мене погляду.

− Я Айгор, − нарешті чую його ім’я. – Теж згорів живим.

− То весь цей табір, який я бачила… − мій погляд повертається до Ларжени, − тут усі мертві? 

− Так, моя люба, − м’яким голосом відповідає довгокоса циганка. – Це Табір мерців. У цьому тут усі однакові.

Моєю спиною пробігають здоровенні мурашки, які, діставшись голови, підіймають волосся дибки. Раніше я думала, що «волосся дибки» − то просто такий метафоричний вислів, але зараз я сама це відчуваю. Де, в біса, моя Мертва дівчинка? Та, яка на вигляд дійсно мертва.

− Усі з нашого роду, кому передалася циганська сила, по смерті опиняються тут, − говорить Марея. – Хто може і хоче переродитися, іде на переродження, як, наприклад, твоя душа. Але охочих народжуватися наново, втрачати весь досвід попереднього життя серед циган небагато.

Обличчя Мареї видається щасливим, на ньому сяє якась блаженна усмішка. 

Я дивлюся на Лізу. Вона точнісінько така сама, як і наші родички-циганки: красива, щаслива й абсолютно спокійна. На думку спадає фраза на кшталт тих, що популярні у соцмережах: «Зберігай спокій та залишайся мертвим».

− Але ти сьогодні тут лише гостя, − вочевидь, помітивши моє занепокоєння, говорить Ларжена. 

− А Ліза? – моє відчуття тривоги не слабшає від її слів. Просто так ніхто не опиняється серед мерців. Може, щось дійсно трапляється просто так, як у тому старому мультику про їжачка, але точно не такі от події.

Ліза бере мене за руку. Я не відчуваю її тепла. Лише щось подібне до легкого вітерцю. Або дотику Мертвої дівчинки.

− Лізо? – я відчуваю, як сльози підступають до моїх очей. 

Говорити стає занадто важко. В голові паморочиться, все пливе перед очима і я сама наче пливу. Світло робиться розмитим і якимось дуже віддаленим. Я бачу його, наче сонце крізь хвилі. Ні, навіть не сонце. Не настільки яскраво. Мабуть, таким був би місяць для дайвера, що вже вирішив підійматися з глибин. От тільки я не розумію, підіймаюся чи тону. Де я? Яка я? Жива чи мертва?