У що повіриш ти?

Увечері Ігор каже, що йому треба навідати бабусю, відвезти їй ліки. Я пропоную поїхати з ним. Тим більше, що з нею ми ще не знайомі. Про його бабусю я лише іноді чула. Як сказала мені одного разу мати Ігоря, у неї вже почався розлад особистості (думаю, це таке пом’якшене формулювання для старечого маразму), тому її краще не турбувати. 

− Бабуля зараз зовсім розклеїлася, − говорить Ігор, одягаючи пальто. – Вона не хоче, щоби хтось сторонній бачив її такою.

− Я таки стороння? – простягаю йому шарф. На відміну від мене, Ігор узимку завжди носить шарфи. 

− Рибко, з нею зараз справді нелегко, − він цілує мене, заспокійливо проводить долонями по спині. – Я всього на годинку-півтори, не більше. Зроблю їй укол, запишу, що завезти завтра з харчів, дам їй трохи виговоритися – і одразу ж повернуся. 

− Їй потрібні уколи? 

− Так, їх робить медсестра, а сьогодні вона захворіла. Мама ж не може – у неї для цього занадто слабкі нерви. 

− А ти більш холоднокровний? 

− Так, − він посміхається хижою посмішкою. – Холоднокровний і безжальний. 

− Боюся, − цілую його, − аж трясуся. 

І хоч у мене перед очима вже всоте за останні дві доби виникає картинка його розправи над дружиною й дочкою, зараз для мене це просто картинка. Лише кадри з якогось трилера, що випадково застрягли у мене в голові. А Ігор, мій Ігор, він ніколи б такого не зробив. Найбільший біль, якого він може завдати людині – це укол. І то для її ж добра. Який же він турботливий! Чи багато знайдеться онуків, які будуть їхати взимку за місто, щоб зробити бабуні укол? Тим паче, що в нього досить грошей, аби викликати якусь іншу медсестру замість тієї, що захворіла. 

Мій красивий, сильний, стильний, такий досконалий Ігор! Завжди бездоганно виголений, коротко підстрижений, з приємним ароматом незмінних парфумів, у яких відчуваються нотки кори дуба й кореня імбиру. 

− Я люблю тебе, − кажу йому в цьому неочікуваному напливі захоплення і ніжності. 

Він змінюється обличчям:

− Ти ніколи мені цього не говорила. 

− Не може бути, бо я так люблю тебе, − притуляюся до нього, вхопившись руками за лацкани пальта. Сама не розумію, що зі мною. Ще трохи і розплачуся. 

− Коли я казав, що люблю тебе, ти говорила що завгодно інше, але не те саме, − каже Ігор. Його голос приглушеним гулом віддається в грудній клітці. – Ти могла сказати, що тобі дуже пощастило зі мною, що завжди мріяла про такого чоловіка, що я – твоя найголовніша в житті мрія, яка здійснилася. 

Так, це мої слова. Невже я справді завжди замінювала ними набагато простішу й коротшу фразу: «Я люблю тебе»? Можливо, бо ця фраза залишила погані асоціації. З того часу, як батько, котрий так часто мені її повторював, одного разу просто забрав усю свою любов і поніс її до іншої родини.

− Хіба ти не відчував цього без моїх слів? – питаю, випускаючи його з обіймів.

− Здавалося, що відчував. До вчора… − він пригладжує моє волосся, що трохи наелектризувалося від його одягу. – На весіллі ти поводилася досить дивно.

− ПМС, − невинно всміхаюся я.

− Вам, жінкам, завжди є, на що послатися. То ПМС, то «ці дні», то клімакс…

− Ну, до останнього мені ще далеко, − запевняю я.

− Та хто тебе зна, може, ти приховуєш свій вік, − з удаваною підозрою примружується Ігор. 

− Тобі паспорт показати? Зараз, тільки й ти мені свій покажи, − в мені ще жевріє слабка надія, що там, у його паспорті, сторінка для відміток про шлюб буде бездоганно чистою. 

− Вірю тобі на слово, − він застібає пальто, поправляє шарф. – Мені справді вже час їхати. Але не думай без мене заснути, я швидко, − ще один поцілунок. Цього разу палкий і тривалий. Ми так давно не цілувалися. 

Щойно він виходить за двері, я кидаюся на пошуки мобільного й викликаю таксі до Супрунівки. Не знаю ще, як знайду там дім Ігоревої бабці, але, можливо, машину він залишить біля двору. Якщо так – це буде мені орієнтиром. 

− Чому ти сказала йому це? – питає Ем Ді. 

− Сказала що? – перебираю купюри в гаманці, гадаючи, вистачить мені їх чи ні.

− Що любиш його, − здається, Мертва дівчинка роздратована.

− Бо люблю, − закриваю гаманець, кидаю в сумку й дивлюся їй в очі. 

Ох, уже ці очі привидів! Від них так і паморочиться в голові.

− Хіба ти не Айгора любиш? – питає Ем Ді.

− І його теж, − розумію, що мої слова схожі на взаємовиключні параграфи, але це правда. – Айгора я по-іншому люблю. Розумієш, він…

− Мертвий, − доказує замість мене дівчинка. 

− А Ігор…

− Живий.

− Вони різні, − підсумовую. – І любов у мене до них різна. А зараз я хочу простежити за своєю живою любов’ю, щоб або трохи виправдати, або остаточно добити в собі це почуття.

Сідаючи в авто, пояснюю таксистові план дій і одразу ж даю йому чотириста гривень. Він швидко ховає їх у бардачку й посміхається в дзеркало заднього огляду. Це не усмішка – хижий вишкір. Можу закластися, наприкінці нашого шляху він попросить ще грошенят. 

− Давно від’їхав? – питає в мене.

− Хвилин за десять до вашого приїзду.

− На хвіст упасти не встигнемо, та нічого, знайдемо й так. Багато «Доджиків» по Супрунівці не роз’їжджає. А ви впевнені, що він поїхав саме туди, куди сказав? 

− Ні, − зізнаюся я. 

− Нічого, зараз перевіримо, − здається, у водія прокидається не лише хижість, а й азарт. Зрештою не щодня в його роботі буває щось цікавеньке, про що можна буде потім разів по десять розказувати друзям за пляшечкою пива. 

Коли я сідала в машину, у повітрі не було жодної сніжинки. Тепер вони починають потроху падати. Спочатку їх небагато, вони неквапом опускаються на землю, ловлячи собою відблиски вуличних ліхтарів і вивісок, перетворються на крихітні іскорки. Щойно ж ми виїжджаємо з міста, снігопад розпочинається на повну силу. «Двірники» на вітровому склі ледве встигають розмітати білі замети. 

− Погода вирішила грати за нього, − говорить водій. Та ентузіазм у його голосі ще чутно. 

− Нічого, − кажу я. – Сніг не мокрий, номерні знаки не заліпить. Мабуть.

 На виїзді з міста водій раптом різко гальмує. 

− Дивіться, − вказує підборіддям уперед.

Я дивлюся у вітрове скло, а там, за мерехтінням двірників і снігу, вимальовується знайомий силует «Доджа». Я ще не можу чітко роздивитися емблему, тим паче – номерний знак, але все у мені підскакує від збудження. 

«Це ж справді він?» − подумки питаю в Ем Ді. 

− Справді, − говорить вона, протиснувши голову між мною та водієм. 

− Не скидайте швидкості, − кажу вголос. 

Мабуть, він дійсно заїжджав до аптеки по ліки й, вочевидь, тепер їде до бабулі, як і сказав. Та це не означає, що я згорну свою шпигунську операцію. Тим більше тепер, коли в мені вирує адреналін. Я почуваюся хижачкою, яка переслідує здобич. Це набагато краще, ніж почуватися самою здобиччю. 

Таксист тримається на пристойній, як мені здається, відстані. 

− Ризиково підбиратися так близько, − він заперечує мої здогадки. – Та через снігопад ми не такі вже й помітні для нього. Його ж має більше цікавити дорога попереду. 

Ми проїжджаємо у Супрунівці якусь довгу вулицю та двічі повертаємо. «Додж» зупиняється, Ігор виходить з салону й прямує у двір за невисоким засніженим парканом. Ми повільно проїжджаємо повз цього двору, метрів за двадцять від нього я прошу таксиста зупинитися. 

−  То що, ви зайдете туди? – питає він.

− Так, − намагаюся говорити якомога рішучіше, але звучить не дуже переконливо. − Не знаю, скільки це може забрати часу… Потім викличу інше таксі.

− Ні-ні-ні! – таксист махає руками й устигає відчинити бардачок, де валяються скручені двохсотки. – Я почекаю.

− У мене лише сотня лишилася, − сухо кидаю у відповідь.

− Ні, − знову нікає він. – Це ж я, навпаки, нагадую, скільки ви мені відвалили. А ще мені ж тепер капець, як цікаво, чим усе закінчиться, − у тьмяному світлі невеличкої лампочки, що ввімкнулася, коли я прочинила двері, його очі горять з непідробним інтересом. – Ідіть, я чекатиму, скільки потрібно. І якщо бабусі цього благовірного років двадцять, чесслово, допоможу його прибити й закопати. Безкоштовно, − він широко посміхається двома рядами кривих жовтуватих зубів.

− Спасибі, − вибираюся з машини, йду до двору й наразі думаю лише про те, як же мені пощастило з таксистом. Утім, може, я, як завжди, поспішаю з висновками. Бо колись думала, що з Ігорем мені теж пощастило. 

− А ще ти зовсім недавно говорила, що любиш його, − з докором нагадує Ем Ді. 

«Та годі вже про це! Нам треба бути тихими й непомітними».  

Пса у дворі не видно й не чути. Пощастило. Але сніг зрадницьки рипить, хоч я й намагаюся ступати якомога тихіше. Дім, до якого я йду, нічим особливо не відрізняється від звичних для нашої місцевості добротних сільських хат. Викладений з білої цегли, між вікнами проглядається орнамент із червоної. Вікна металопластикові, досить великі й достатньо високо над землею, але з моїм зростом зазирнути можна. В чотирьох із них світиться.

− Краще я, − говорить Ем Ді. 

− Що ти?

− Я подивлюсь у вікно. А ти не показуйся, − вона відривається від землі і, наче гелієва кулька, яку щойно випустив малюк, повільно здіймається до підвіконня. 

− Тут нікого, − коментує й перебирається до іншого. – О, ось вони! – вигукує. – Це справді його бабуся. 

Я не витримую й підходжу, щоб побачити на власні очі. За легким капроновим тюлем із масивними квітками бачу Ігоря, що сидить на дивані біля літньої жінки, яку тепер мені важко називати бабулею. Висока, з чудовою осанкою, вона проходить по кімнаті, зупиняється біля столу, на якому лежать коробочки з ліками й шприци. Відкриває одну з них, дістає ампулку, відпилює верх, розпаковує шприц, набирає рідину, спускає повітря. Хоч тюль і заважає як слід роздивитися її обличчя, але сиве, підстрижене на асиметричну зачіску волосся видно добре. У вухах жінки важкі золоті сережки з червоними камінчиками. Подібні є ледь не в усіх бабусь на пострадянському просторі. Зовсім не схожа на немічну маразматичну стару, якою її описували Ігор та його мати.

Переводжу погляд на Ігоря. Він піднявся з дивана й тепер… емм, розстібає штани. Якби він робив це перед двадцятирічною блондинкою, мені б і то було легше зрозуміти. Сказав, що їде до бабусі, а сам – до коханки – типова ситуація. Але Ігор сказав правду. Майже правду, бо укол робить не він, укол роблять йому. Я не можу відірватися від стеження, хоч Ем Ді й киває, щоб я вже відійшла від вікна. Але я не переймаюся, що мене можуть побачити – над підвіконням видно лише половину моєї голови. 

Голка проколює його шкіру. Він на це не реагує ніяк. Поршень повільно вичавлює ліки. Раз, два, три, чотири, п’ять, шість – ось і все. 

− Я проберуся туди й послухаю, про що вони говорять, − каже Ем Ді.

− А мені що, тут чекати? 

− Можеш узагалі повернутися в таксі, − пропонує вона.

− І як я поясню водієві, чому я прийшла, але ми не їдемо? Сказати: зачекайте мою Мертву дівчинку?

− Бррр, − кривиться вона, − не люблю, коли мене так називають. 

− Вибач.

− Та нічого, − вже посміхається. – Я ж і мертва, і дівчинка. Але ми з цим усім марнуємо час. 

− То що мені робити? 

− Гляньмо, може, вхідні двері ніхто не зачиняв, − пропонує Ем Ді.

Я підходжу до лакованих дерев’яних дверей і обережно тягну ручку донизу. Вони відчиняються. 

− Почекай, − Ем Ді зупиняє мене в темному коридорі. − Зараз гляну, чи тут більше нікого нема. – Все чисто, − повідомляє за кілька секунд. – Йди за мною. 

Ми проходимо біля кухні, де увімкнене світло, що добре для мене, бо воно падає і в коридор. У вітальні дверей немає. Я бачу половину спини Ігоря й чую його голос.

− Сюди! − Ем Ді показує на неосвітлений вузький коридорчик, що починається ліворуч від входу до вітальні. 

Я стаю в ньому, прислухаюся. Ігор говорить на повний голос (звідки йому знати, що його підслуховують?), тому чути все прекрасно.

 − А зад у неї який здоровенний! – перша фраза, яка долітає до мене. – Серйозно! Як у африканки. 

− Тому ти мені її досі не показував? – сміється бабуля. – Бо мій старечий і худий буде заздрити її?

Це вони про мій? 

Ем Ді робить гримасу ніяковості й киває. 

− Та вона теж сьогодні казала, що хоче зі мною, − знову Ігор. – Але тоді б довелося пояснювати про уколи. 

− А так ти просто милий онучок, що дбає про бабулю, − говорить ця сама бабуля. – То в неї тільки зад великий? 

− Тільки він, − голос Ігоря. – А от груди непропорційно для нього замалі. Там перший розмір з натяжкою.

Бабуля гигикає.

Що? Перший з натяжкою?! Виникає нестерпне бажання вийти з тіні й надерти Ігореві його щойно вколений зад. 

− А так вона нормальна. Талія, руки, ноги тоненькі. На танці ходить.

− Уммм, − наче схвально гмикає бабуля. 

− Тільки то дурня якась, а не танці, − веде далі Ігор. – Музика типу під церковну, і вони там то в балахонах якихось, то з таким бойовим розкрасом, що тільки людей лякать, то в усе чорне повдягаються…

− Сучасне мистецтво, воно таке, − з тоном знавця заспокоює його бабуля.

− Та яке там мистецтво? Робить їм усім нічого. З них усіх тільки одна ось заміж вийшла. А то всі без чоловіків, без дітей… Цій же тільки про шлюб щось скажу – її наче переклинює, несе щось неадекватне. 

− Може, не готова ще дівчина, − бабуля хоч трохи на моєму боці. – Не підганяй її. Особливо з материнством. Якщо це невчасно прийде, сам знаєш, що буде…

− Та знаю, − голос Ігоря стає якимось згаслим. – Мабуть, її теж природа обділила материнським інстинктом. Щастить мені…

− Не нарікай, бо в іншому тобі справді щастить, − уриває його бабуля. 

− Що є, то є! Знаєш, я просто впевнений – це завдяки їй. Не знаю, може просто такий збіг… Але ж ти пам’ятаєш, як у мене не клеїлося з новими заправками, а щойно з’явилася вона… Точніше, як тільки ми переспали…

− Не те, щоб я вірила у всякі такі забобони,− голос бабулі трохи скептичний, − але читала якось в одній книжці, у Маркеса...

− Вас на все життя зазомбували тими марксами й леніними, − перебиває Ігор.

− Та не у Маркса, а в Маркеса, − м’яко виправляє бабуля. – Письменник такий з Латинської Америки.

«Тупор», − подумки кажу Ем Ді. 

Їй смішно, а мені залишається тільки стримувати наростаючий гнів і в жодному разі не дати йому вибухнути. 

− Так от, в одній його книжці було дещо схоже, − продовжує бабуля. – Там чоловік і жінка, щоправда, вони ще й якимись родичами між собою були, стали багатими саме завдяки тому, що їхній секс містичним чином сприяв розмноженню всієї живності, яку вони тримали. А от дітей, здається, в них не було. Хоча, не пам’ятаю точно. Може, і з Яною твоєю так? І вона знає це, просто тобі не може до пуття пояснити.

«А бабулька права, Ем Ді. Дивно тільки, що я не пам’ятаю такого сюжету у Маркеса».

− Ти читала лише дві його книжки, − вона говорить це так, наче я взагалі всього дві книги прочитала за все життя. – І то колись там, у шкільні роки. 

− Може, − тим часом якось автоматично повторює Ігор. – Та якщо так чи якось так, то біс із ним. Можна й без дітей. Вже награвся у повноцінну сім’ю. 

У мене сам по собі затамовується подих – ніщо не має завадити почути мені все, що він скаже на цю тему. 

Та Ігор не розвиває її. Бабуля переводить розмову в інше русло:

− Ти не голодний? У мене борщик свіженький.

− Ой, ба, я б із радістю поїв твого борщу, але сьогодні в мене шлунок повний. 

− Чим тебе Яна так нагодувала? 

− Запечена риба і салат. Вона в мене поборниця здорового харчування. А борщі, супи взагалі за їжу не визнає – вітаміни там «убиті» й жирне занадто… Вона колись варила борщ, ніби як заради мене. Але то вийшли якісь помиї, ба. Та я щосили вдавав, що мені подобається.

− А сама вона тобі подобається? – бабуля виголошує оте питання, яке саме зараз виникає і в мене. 

− Я люблю її, − несподівано говорить він. Тобто, це не мало б звучати для мене так уже й несподівано, бо я чула від нього безліч разів ці слова, але, може, то було такою ж правдою, як про смачний борщ чи захоплення моєю фігурою.

− Більше, ніж Катю?

− Більше.

Катя? Тобто вбита дружина? О, так, він любить мене більше – я ж іще жива! 

− Часто згадуєш їх?

− Буває, проскакує якийсь окремий епізод, але завдяки цим диво-уколам – жодних емоцій. Головне, не пропускати, як тільки ця штука вивітрюється з організму, така неймовірна злість накрива… Добре, що Яна мене таким не заставала. Це було б важко пояснити.

О, дорогенький, сьогодні тобі зі мною буде дуже важко!

− Тепер поставив нагадування на телефоні. Але сьогодні медсестричка підвела – грип у неї. А Яна як почула, що я до тебе – ледве вмовив не їхати.

− Я можу приїхати до вас, − пропонує бабуля. – Хоч сьогодні. Бо ще подумає, що ти десь по дівках шлявся, − сміється й трохи підкахикує.

Знову вона наче читає мої думки. 

− Сьогодні в мене інші плани щодо неї, − у його голосі звучить «ну-ти-розумієш». – Але на вихідних, так, можна влаштувати родинний обід. У батьків. І її маму запросити. Ми з нею бачимося щонеділі. Я вже для неї як рідний. Може тому, що рудий, як усі її діти. 

− У Каті взагалі не було батьків, з якими можна бачитися, − якось задумливо промовляє бабуля. 

І навіщо вона йому про це нагадує? Чи він справді нічого не відчуває після цього свого диво-уколу? Він так кожен день ширяється? І що це за ліки такі чудодійні? 

− Ш-ш-ш, − Ем Ді прикладає пальчика до губ. 

Мені доводиться спакувати чергові визрілі питання в довгий ящик. 

− І під час цього обіду я їй освідчуся, − піднесено, наче промовець на параді, виголошує Ігор. 

− О, тоді я точно маю бути, − радіє бабуля.

− Вона не зможе відмовити мені при всіх вас.

Суть останніх трьох фраз доходить до мене повільно, дуже повільно. Але ось почуті слова зустрічаються із зоною мого мозку, що відповідає за усвідомлення, й мене починає лихоманити.

− Буду вже рушати, ба, − долинають нові слова. – Я обіцяв повернутися щонайдовше за дві години.

Чути, як двоє майже одночасно встають з дивана.  

− Добре, Ігорюш. Хай у вас все складеться.

− Час, − Ем Ді торкається моєї руки. 

Сама знаю, що час, але моє тіло застигло в якомусь ступорі. 

− Швидше! – дівчинка б’є мене по обличчю ледь відчутними прохолодними долоньками.

Це допомагає. Швидкими кроками я прямую до виходу. Добре, що підлога заслана килимовими доріжками, інакше мене було б чути на весь дім. 

− А борщ у неї справді неїстівний, − чую вже біля вхідних дверей. 

− Ще навчиться. А ні – то до мене приїжджатимеш.