У що повіриш ти?

Дванадцять білих свічок однакового розміру ми з Мертвою дівчинкою таки знайшли. Ольга принесла дванадцять синіх. За чверть до полуночі, проїхавши кілометрів двадцять на автомобілі Ольги та пройшовши ще хтозна скільки нічним осіннім лісом, ми виставляємо їх колом на більш-менш просторій, майже ідеально круглій галявині. Ніч видалася вітряною, але дерева захищають маленькі вогники та й нас самих. Ольга наказує роздягтися, перш ніж заходити в коло.

Як я тільки погодилася на цю дурню! Навіщо це мені? НАВІЩО?

– Якщо ми тут, отже, це потрібно нам, – говорить Ем Ді. 

Так, звичайно, потрібно. Хто ж сперечається з привидом і відьмою?

Тож я просто скидаю із себе пальто, роззуваюся, стягую чорну сукню та нейлонові колготи з кажанами (дивина, яка трапилася мені під час пошуку свічок). Варто було взагалі так одягатися й розмальовувати обличчя разом із якоюсь майстерною блогеркою з Youtube? Так, я розуміла, що гулянка буде і близько не такою грандіозною, як минулого року, але щоб ми з Ольгою були лише вдвох…

− Втрьох, − виправляє мене Мертва дівчинка. 

«Добре тобі, − подумки відповідаю я. – Тебе не змушують роздягатися. А в мене аж зводить усе від холоду»

− Зроби глибокий вдих і три маленькі видихи, − радить моя примарна супутниця.

Я дослухаюся її поради і, на диво, мені дійсно стає тепліше. Принаймні вже не лихоманить. Але Ольга змірює мене невдоволеним поглядом і говорить:

− Усе знімай! 

– Навіщо? – в моєму голосі розпач.

– Одяг приглушує випромінення енергії нашого тіла, – спокійно пояснює вона. – Без роздягання можна обійтися, але тоді ритуал видасться затяжним і виснажливим для нас. 

Зціпивши зуби, щоб не сказати все, що хочеться з цього приводу, я скидаю й нижню білизну та слідом за такою ж оголеною Ольгою ступаю в коло. Полум’я свічок витягується вгору, починає сяяти якось аж занадто яскраво. Ольга бере мене за руки й говорить:

– Повторюй за мною.

Далі ми проказуємо доволі довгий віршик мовою, схожою на англійську, але деяких слів я зовсім не розумію. Мабуть, то якийсь давній діалект. Щойно все було сказано, повітря перед нами починає розріджуватися, всі лісові звуки наче зникають зовсім, але єдине, про що я думаю тієї дивної миті − це оголеність мого тіла. Як же я з’явлюся (де б це не сталося) у такому вигляді? 

Втім, ці хвилювання виявляються даремними, бо ми все ще залишаємося в лісі. Тільки коло свічок кудись зникає. Спиною відчуваю якесь несподіване тепло. Я озираюся і бачу височенне вогнище. І багато оголених жінок.

Одна з них, із довгим русявим волоссям, яке прикриває повні груди, підходить до нас.

– Ольго,  ми чекаємо на тебе, – усміхається вона. – А хто це з тобою? – жінка обводить мене рентгенівським поглядом і сама відповідає на своє питання: – А, дівчинка з табору. Що ж, ми спробуємо допомогти.

Дівчинка з табору? Мурашки пробігають в мене під шкірою й розсипаються по всьому тілу. Мене знову починає лихоманити. Але я не впевнена, що це лише від холоду. Дівчинка з табору… Невже вона про Табір мерців? 

Ольга бере мене за руку й веде до багаття. Біля нього холод вже зовсім не відчутний. На якийсь час я просто випадаю з усіх можливих реальностей. Переді мною майже двометрове вогнище. Від нього зграйками здіймаються у темряву неба руді іскорки, трохи вище їхні шляхи розходяться – кожна відлітає у свій бік і гасне. Частинки попелу відносить кудись подалі вітер. Полум’я горить рівно, без раптових спалахів чи ознак згасання. Це відьомське багаття, тож нема чого дивуватися. На нього справді можна дивитися вічно. А ще воно притягує до себе. Всі ці іскорки ніби запрошують потанцювати, покружляти з ними, злетіти в чорнильне небо. Після такого не страшно й погаснути. 

– Ходімо, – несподівано дзвінко звучить голос Ем Ді в моїй голові, повертаючи у реальність відьомського Самайну.

Усі жінки стають навколо вогнища, беруться за руки. Одну з моїх долонь міцно стискає Ольга, іншу ледь тримає жінка, яка нас зустріла. Чийсь сильний голос, власниці котрого я не бачу за високим полум’ям, починає говорити слова, з яких я ледве розумію четверту частину. Це та сама англійська чи давньоанглійська мова. Нічого страшного в тих словах начебто немає: щось про врожаї, енергію Землі, енергію жінки та щасливе материнство. 

Колом починають передавати ніж, яким кожна з присутніх відрізає собі кілька волосин та підносить їх до багаття. Повітря наповнюється неприємним запахом смаленого волосся. Мені все це страх як не подобається. Але ж та жінка обіцяла, що вони якимось чином допоможуть мені. Точніше, спробують допомогти. Тому я теж відрізаю кілька своїх волосин і віддаю їх полум’ю, плекаючи надію, що на цьому все й закінчиться. Та де там! «Найприємніше» чекає попереду. Одна з відьом, на вигляд дівчина років п’ятнадцяти, приносить звідкись велику глиняну миску і  підходить з нею по черзі до кожної з жінок у колі. Поки вона відьмує по той бік багаття, я ще не бачу, що за обряд вона проводить. Але вже відчуваю – це точно щось огидне. Мені й так трохи недобре в цьому чужому лісі серед незнайомих жінок-відьом. Мертвої дівчинки не видно поряд (в темряві її завжди практично неможливо вирізнити) і не чутно. 

«Ем Ді, де ти?» 

Відповіді нема.

Що означало те «спробуємо допомогти»? З чим конкретно допомогти? Може, вони хочуть позбавити мене «дівчинки з табору»? Але цього я зовсім не хочу. Так, її поява у моєму житті вчергове налякала мене. Та боюся я не самої дівчинки, а того, що може статися щось невиправне. Як воно було за минулих її відвідин. Вона ніби посланець смерті, що приходить і забирає когось із мого життя. І при цьому залишається привітною, життєрадісною, роздає мені поради на кожному кроці й веселить, коли я не в настрої. Мертва життєрадісна дівчинка. 

Виринувши зі своїх думок, я бачу, що юна відьма з мискою вже стоїть навпроти мене. Наші погляди зустрічаються, і я розумію, що зовсім вона не юна. Сотні, якщо не тисячі років життя зраджує її погляд. Але тіло таке молоде! Й обличчя теж. І цей контраст юності й прадавності такий разючий. Її права долоня опускається в миску й за мить виринає, повна якоїсь багряної маси.

«Не треба!» – ледь не скрикую я, та вчасно стримуюся. Хоча, думаю, очі виказують мій переляк, бо червоні губи відьми розтягуються в напівусмішці. А потім вона, не кажучи ані слова (я думала, всі обряди мають супроводжуватися словами), вимащує тією дивною багряною масою мої груди, живіт і ноги до колін. Утім, все видається не настільки неприємним, як я очікувала. Те, чим покривається моє тіло, схоже на глину з якимись масляними домішками. Від цього покриву стає дуже тепло, навіть гаряче. Здається, шкіра всмоктує багряну речовину, мов губка воду. Я кидаю погляд на Ольгу, що була вимащена раніше за мене, і з подивом бачу – на ній уже не лишилося й сліду. За кілька секунд з мого тіла також зникає все намащене. Майже все, бо навколо пупа залишається вузеньке кільце, що з багряного чомусь зробилося чорним. Я оглядаю всіх, кого можу дістати поглядом, – в жодної не лишилося ніяких слідів. Хоч-не хоч, а від такого стане ніяково. Юна відьма знову з’являється переді мною. Я не очікую почути від неї щось приємне. Втім, на обличчі відьми немає жодного занепокоєння. Навпаки, обвівши поглядом мій живіт, вона посміхається. 

− Ця дівчина буде великою матір’ю! – високим голосом вигукує вона. – Кожен, хто вступить у зв’язок із нею, примножить все, що забажає. Тільки не собі подібну дитину. 

«Що це означає?» – хочеться спитати мені. 

Але за кілька хвилин, коли страх і дратування поступаються логічному мисленню, настає розуміння. У мене не буде дітей. Ні від кого. Ніколи. Що ж, це трохи сумно. Ані дівчинки з вогняним волоссям, ані веселого червоночубого хлопчика. Я намагаюся запевнити себе, що в цьому немає жодної трагедії, та вперше за останні десять років мені хочеться заплакати. Не просто заплакати – розридатися! Але час і місце не найбільш сприятливі. Всі відьми юрмляться довкола мене. Хтось просто безцеремонно роздивляється, хтось перемовляється пошепки, а дехто – на повний голос. Я намагаюся дивитися лише на Ольгу. Вона – мій єдиний зв’язок із реальністю. Здається, якщо я випущу її з поля зору, мені вже ніколи не вибратися з цього натовпу оголених жінок, з цього лісу, з цієї жахливої ночі. 

«Сотні тисяч жінок на Землі (якщо не мільйони) теж не можуть мати дітей, – заспокоюю я себе. – Але вони просто безплідні і все. А ти натомість можеш… Що там казала ця мала відьма?» 

Насправді, що вона ще там казала, мені не запам’яталося. 

– Це дуже рідкісний дар, люба, – Ольга протискається ближче до мене й обіймає за плечі. – З ним ти зможеш усе.

Я хочу щось заперечити, та відчуваю, що як скажу хоч слово, то розридаюся. Тому просто киваю головою й міцніше притуляюся до подруги. Чи обіймала б я за якихось інших обставин голу жінку? Ця думка змушує мене посміхнутися. І от сльози вже не підступають до очей.

– Невже ти досі про це не знала? – питає мене одна з відьом, що теж з вигляду дуже юна. Не просто собі дівчина років сімнадцяти-двадцяти. Ні, вона схожа на чотирнадцятирічну модель, яка вперше вийшла на подіум. Довге пряме біле волосся, майже непомітні брови, великі сірі (може й сині, у світлі полум’я точно не скажеш) очі. Вона висока, вища за мене сантиметрів на п’ять щонайменше, і неймовірно струнка. 

– Не знала, – відповідає за мене та, що ходила з мискою. – Вона ще навіть не стала жінкою.

Про це ти хоч звідки знаєш?!

– А для того, щоб скористатися даром, необхідне злиття чоловічої та жіночої енергій. 

Я знову ніяковію. Якесь відчуття невимовного жаху судомно стискає мозок. Коли це все закінчиться? Чому б мені просто не прокинутися у своєму ліжку й не посміятися з цього нічного кошмару? Хай навіть поряд сидітиме Мертва дівчинка. Вона, в порівнянні з цим божевільним шабашем, просто маленьке миле створіння.

− Ти зможеш мати все, що забажаєш! – не те щоб із заздрістю, а радше із захопленням говорить ще одна прекрасна відьма й легенько потискає мою руку. 

Дотик її пальців відчувається цілком реально. Вони теплі й шкіра на них дуже ніжна. Власне, чому б їм не бути такими? Зрештою це ж не Табір мерців. А навіть там усі на вигляд були цілком живими. Не лише там, і в нашому світі також. Циган на пляжі… А потім на хвилерізі. Він був живим, справжнім, тільки в дивному одязі і з тим своїм золотим іклом.

− Варто тобі буде загадати щось, коли ти будеш із чоловіком, − піднесеним тоном повчає відьма, що вимащувала мене глиною (хочеться вірити, що то була просто глина), − й ти отримаєш це найближчим часом. У тебе ніколи не буде проблем із грошима. І в того, хто буде з тобою, теж. Хоч він і не знатиме про твій дар, та йому буде дано все, чого він забажає від життя. 

− А якщо він захоче дітей? – як я вже помітила, довго дивитись в очі відьмі важко. Погляд мимоволі тікає в сторону чи втуплюється в землю. Але цього разу я намагаюся контролювати його і вдивляюся в зеленкуваті з карим очі моєї співрозмовниці. 

− То матиме їх від іншої жінки. Але якщо ти захочеш, щоб він був лише з тобою, він буде лише з тобою.

− І хто ж цей загадковий «він»? – я чую ці слова і не вірю, що вони злетіли з моїх вуст. Я ж наче тільки подумала, а говорити цього зовсім не збиралася.

− Кого ти сама обереш, той і буде з тобою, − відьма бере мене за ліву руку й повертає мою долоню до полум’я. – Але поки що є дехто, хто тобі заважає. 

Ольга теж бере мою долоню й уважно вивчає її поглядом. 

«Ем Ді, вони справді можуть щось таке побачити на моїй руці?»

Мені ніхто не відповідає. Це посилює відчуття тривоги, що й так накочується на мене шаленими хвилями, які відступають зовсім недалеко й ненадовго. 

− Я бачу таке вперше, − обличчя відьми, що вимащувала мене, а тепер разом з Ольгою пильно роздивляється лінії на моїй долоні, стає все більш і більш зацікавленим. 

Вона переводить погляд на Ольгу. І я теж.

− Можеш собі уявити? − говорить відьма до неї.

− Ні, − Ольга хитає головою й випускає мою руку. 

На її обличчі немає цікавості. Лише страх.