У що повіриш ти?

− Хочеш, я покажу тобі нашу майстерню? – питає Артем, коли ми виходимо з їдальні у просторий коридор, що має форму шестигранника. 

− Так, це цікаве місце! – з ентузіазмом підхоплює Ольга. 

Артем жестом запрошує нас із Ольгою увійти першими в одні з шести дверей. 

Ці двері, як і всі інші в шестигранному коридорі, високі, до самої стелі (яке нераціональне використання деревини!), відрізняються лише чорним кольором. А ті, з яких ми вийшли, мають гірчичний відтінок. Ще я встигаю помітити білі, звичайні дерев’яні, вкриті лише безбарвним лаком, ще одні −  каштанові,  та найгарніші – зі сплетіннями чорно-білих візерунків. Ольга відчиняє потужні чорні двері і вмикає світло. 

Перед моїми очима простягається величезна зала, не менша за ту шафу, в якій я побувала до сніданку. От тільки замість костюмів тут скрізь стоять домовини. Довгі й зовсім короткі, широкі й вузькі, оббиті тканиною та вкриті різними відтінками лаків, вони виставлені вертикально вздовж стін. А в центрі кімнати стоять величезні робочі столи, станки, розкидані рулетки і лекала, дерев’яні заготівки. На підлозі чисто, жодних стружок чи якогось іншого сміття. Та запах свіжої деревини настільки сильний, що, здається, робота тут не припиняється ані на день. 

− Хіба не логічно робити їх під кожне конкретне замовлення? – питаю я.

− Тут, як і з костюмами, справа у часі, − говорить Артем. – Багато хто надає ритуальні послуги, але саме ми можемо забезпечити всім необхідним якнайшвидше. Не кажучи вже про те, що продукція у нас найвищої якості, − він самовдоволено посміхається. 

Така посмішка личить йому більше за будь-яку іншу. Мабуть, тому, що найкраще відображає сутність цього хлопця. Чи чоловіка? Важко називати чоловіком того, кому на вигляд щонайбільше двадцять. Скільки ж йому насправді? Уявлення не маю. 

− Та яка вже різниця після смерті, з чого в тебе домовина чи як одягнуте твоє тіло? – у мене вихоплюється нервовий смішок. 

− Я була одягнута у цю сукню, − каже Ем Ді, розтягуючи одну зі складок свого вбрання. – А домовина в мене була десь отака, − вона підходить до одного з невеличких ящичків, − тільки з червоного дерева. 

− Твої батьки, напевно, дуже тебе любили, − говорить Артем. На його обличчі – співчуття. 

От уже б не подумала, що йому воно властиве. 

− Мабуть, дужче, ніж один одного, − відповідає Ем Ді. 

Ольга напружено стежить за цією розмовою, з якої вона чує лише половину. 

− І, думаю, це неправильно, − в її голосі немає смутку. Це звичний дитячий мелодійний голос Ем Ді. 

− Неправильно любити дитину більше, ніж того, від кого вона народжена? – перепитує Артем.

− Так, − киває Мертва дівчинка, повернувшись спиною до домовини. Та справді ідеально пасує їй за розміром. – І звинувачувати того, від кого вона народжена, теж неправильно. Хіба не краще було б підтримати одне одного та з часом привести у цей світ ще одне дитя?

− Але в таких ситуаціях люди керуються емоціями, а зовсім не логічним мисленням, − Артем підходить ближче до Ем Ді й умощується біля неї навприсядки.

Мертва дівчинка ніколи не розповідала мені свою історію. Як не пояснювала й того, чому вона з’являється в моєму житті. Чому саме вона – саме в моєму?  Цигани у Таборі мерців – це принаймні мої родичі. Не всі, звичайно. Хоча точно я не знаю. Наприклад, хто мені Айгор? Чому він був єдиним чоловіком у тому наметі? Стільки питань, непоставлених, навіть до кінця в думках не сформованих. І от зараз, здається, на кілька із них я отримаю відповіді від Ем Ді. Атмосфера цього місця навіяла на неї спогади, якими раніше вона ніколи не ділилася. Можливо, на це Артем і розраховував, коли вирішив привести нас сюди? 

− Ем Ді, як ти втратила своє тіло? – він бере маленькі дитячі ручки в свої.

Мертва дівчинка відводить очі. Вона не дуже хоче розповідати далі.

 − Розкажи нам, − приєднуюсь і я.  

− Це нецікава історія, − дівчинка відвертається від Артема. 

− Але будь-яка історія варта того, щоб її почули, − Артем легенько торкається рукою її примарного плеча.

− Не ця, − невагомі пальчики Ем Ді пробігають його пальцями. – Якби мені треба було виговоритись, я б уже давно це зробила. 

− Ти знаєш про мене все, − вирішую чинити тиск з іншого боку. – Всі мої думки, почуття, переживання. Ті, що є зараз, і всі, що були колись, навіть до нашої зустрічі. А я про тебе знаю лише те, що ти привид маленької дівчинки, який приходить до мене перед смертю когось із моїх близьких. 

− Так-так, переконала, − дівчинка повертається до мене й усміхається. Її усмішка, як завжди, безтурботна. – Тут особливо нема чого розказувати. Жила-була якось дівчинка. Ім’я вже стерлося з пам’яті. Жила вона у Франції, в дуже хорошій родині. Батько був шеф-кухарем у ресторані. А мама працювала в ательє. Вони обоє дуже любили свою доньку. І вона їх любила. Мама шила для неї найкращі сукні й робила таку зачіску, яку носила сама. Втім, вони й поза тим були дуже схожими. Батько рідко бував удома, але коли вже бував, готував неймовірно смачні страви. Попри свій кулінарний талант він був дуже струнким чоловіком. Мабуть, тому, що, на відміну від багатьох, вельми ретельно добирав те, що клав у свою тарілку. 

Дівчинка робить паузу, її погляд тікає й ховається в глибокий закуток. Я не можу підганяти її розповідь. Але дуже хочеться.  

− Остання дата, яку я бачила на календарі, будучи живою… − продовжує Ем Ді через кілька довгих хвилин, − 20 вересня 1920-го року. 

Розповідь знову уривається. В руках дівчинки з’являється примарна порцелянова лялька. Вона вбрана у пишну сукню й елегантний капелюшок. Ем Ді простягає її мені. Я беру ляльку, чи то її образ. Вона невагома у моїх руках. Дивиться на мене великими чорними очима, такими схожими на очі Мертвої дівчинки. Попри все, що мені довелося побачити за останні десять років, ця лялька викликає в мене якесь дивне моторошне відчуття. Але щойно я ловлю себе на цьому, вона тане у мене в руках. 

− Моделлю для цієї ляльки була моя мама, − говорить Ем Ді. – Тому наші риси обличчя справді дещо схожі. Тільки волосся ляльці майстриня зробила довгим і хвилястим. Довговолосі ляльки краще продавалися. Мама подарувала її мені на мій сьомий день народження. 20 вересня 1920-го року. 

Моя мила маленька дівчинко, що ж з тобою сталося?

− Що зі мною сталося? Я просто зникла, − відповідає вона на моє мовчазне питання. − Був ранок. Я прокинулася й подивилася на календар, що висів навпроти ліжка, де помаранчевим було обведено цифри «20». Мій день народження. Далі пам’ятаю лише фрагменти – мама подарувала мені ляльку, а батько – коробку шоколадних цукерок від найкращого паризького майстра. Моїх улюблених. Шоколад у них дуже гіркий, тому мама страшенно дивувалася, що вони мені подобалися. 

Батьки пішли на роботу. Зі мною залишилася гувернантка. Я знала, що ввечері відбудеться велике святкування, наш дім буде повен гостей. Мені хотілося, щоб вечір настав якомога швидше.

Роздивлялася свої сукні й черевички, роздумуючи, що ж одягти. 

Книжки у бібліотеці, де гувернантка навчала мене, того дня були так хаотично розкидані, що це мене налякало. 

Моя нова лялька… Не знаю як, але вона випала з моїх рук і покотилася східцями. Її прекрасне обличчя, мамине обличчя, перетворилося на дрібні порцелянові друзки. 

І після цього я опинилася в циганському таборі. Довкола мене − незнайомі, дивно вбрані галасливі люди, коні, собаки, кури, замурзаний хлопчик жонглює яблуками… 

− Це був той самий табір? – знаю, що перебиваю її, але не можу втриматися від запитання.

Під «тим самим» маю на увазі табір Мареї, Ларжени та Айгора. Не сумніваюся, Ем Ді розуміє мене.

− Ні, не той, − відповідає вона.

Дивно. 

− Це був табір давніший. Не можу сказати тобі рік, бо там календарі мені не траплялися. Ніхто серед усього того строкатого люду не зважав на мене, і я крутилася на місці, намагаючись зрозуміти, що ж воно таке зі мною трапилося. Врешті до мене підійшла одна циганка. Вона була без жодних перебільшень чарівною. Червоно-чорна спідниця й сорочка з вишитими візерунками, багате намисто на шиї – коралі, монети, довгі золоті ланцюжки, широкі й зовсім тоненькі браслети на зап’ястях, теж, певно, з чистого золота. У вухах – сережки-кільця з кількома червоними намистинами. Її шкіра була набагато світлішою, ніж в усіх інших циган, що мене оточували. А ще від неї приємно пахло. Тож коли вона присіла біля мене й запитала, як мене звуть, я хотіла лише одного – дивитися й дивитися на цю неймовірну жінку. 

Уже тоді я не змогла згадати свого імені. І взагалі нічого про себе не могла згадати. Циганка, назвалася вона Кармеллою, лише усміхнулася на це й сказала, що то через раптову втрату тіла. Згодом усі спогади відновляться, якщо я трохи докладу зусиль.

Вона повела мене до однієї з кибиток. Там було стільки кольорового одягу, хусток, прикрас, що на якийсь час я просто розчинилася в тому всьому. Кармелла дозволила приміряти все, що мені сподобалося. Нам було весело. Так весело, що я навіть забула про своє свято. А коли згадала й спитала циганку, як мені повернутися, вона сказала, що проведе мене. 

Коли ми вийшли з табору, було вже темно. Я почала хвилюватися, чи не встигли зібратися гості. Я ж мала зустрічати їх і приймати подарунки. Кармелла прочинила переді мною двері, просто двері посеред степу з облущеною фарбою. 

Мені згадався власний прохід крізь такі. Просто переступаєш поріг – і ти вже на території мерців.

− Ми опинилися в моєму домі, − у випадку Ем Ді вони перейшли від мертвих до живих. – Як я й боялася, він уже був повен людей. Але не тих, кого я чекала. Там були працівники лікарні і жандарми. Більшість із них скупчилася біля підніжжя східців. На нас із Кармеллою ніхто не звернув уваги. Мені вдалося протиснутися крізь натовп і подивитися туди, куди були спрямовані всі погляди. Там, на першій сходинці, сиділа моя мама. Її макіяж був розмитим, волосся поприлипало до мокрих щік, вона не кричала й не говорила, тільки якось дивно розхитувалася вперед-назад, притискаючи до себе якусь велику ляльку. Я не одразу зрозуміла, що то було моє тіло.

Ох, Ем, як же рано ти його втратила! 

Дівчинка продовжує, уникаючи мого співчутливого погляду:

− Кармелла сказала, що я померла. Мені це було невтямки, бо, по-перше, я почувалася не менш живою, аніж зранку, по-друге, тоді я думала, що помирають лише старі люди. А мені ж тільки виповнилося сім років. 

Циганка повела мене в бібліотеку. Там моя гувернантка складала на полиці всі ті книжки, що досі були так хаотично розкидані. Коли впоралася із цим, підійшла до вікна, пригладила руками свою сукню так, що став помітним округлий живіт, і тихенько сказала до нього:

«Тепер твій татко розлучиться і стане нашим». 

Кармелла спитала мене, чи я зрозуміла. Але ніякого розуміння в мене не було. Я навіть не усвідомлювала, що в животі гувернантки росла її дитина. Як  пояснила мені циганка, то був мій брат. Батько зраджував мамі з гувернанткою протягом тих двох років, що вона провела в нашому домі. І от вона завагітніла. Він хотів, щоб вона позбулася дитини. І вона позбулася, тільки не своєї, а мене. 

Я не пам’ятала, як вона зіштовхнула мене зі східців. Навіть коли Кармелла це сказала мені, не могла повірити. Жінка, яка вчила мене, яка була мені наче друга мама, тільки дещо суворіша, бо змушувала виконувати різні завдання з читання й граматики, зіштовхнула мене зі східців? Лише коли після мого похорону минуло півроку, батьки розлучилися і мій тато одружився з гувернанткою, я зрозуміла, що Кармелла все пояснила правильно… − дівчинка все ще не дивиться ні на кого з нас. Вона погладжує рукою стінку маленької домовини. – Справді, дуже схожа.

−  Ем, але чому ти опинилася в таборі? – питаю я.

− Бо Кармелла – моя бабуся, − Ем Ді повертається до мене. В її очах немає смутку чи жалю, які я сподівалася/боялася побачити. Це просто безмежні, наче сам Космос, очі Мертвої дівчинки.

− Вона була напівкровною циганкою. А мама втекла з табору, щойно їй виповнилося п’ятнадцять. Вона зробила все, аби не бути схожою на циганку: відрізала волосся, купила новий одяг (мабуть, перед утечею вкрала трохи грошенят) і пішла шукати роботу. Її взяли помічницею в одне ательє. Потім вона стала швачкою. А потім, коли їй було вже вісімнадцять, зустріла мого батька. 

− Це мала бути дуже красива романтична історія, − говорить Артем. – Якби не такий фінал.