Моє особисте пекло

Вистрибнувши на подвір'я, я почала відчувати як в легенях повільно закінчується повітря. Вітер б'є просто в обличчя і погрожує скинути з мене всі мої маски, тому доводиться міцно стискати цю кляту перуку руками аби вона не злетіла саме зараз. Якщо хтось з хлопців погляне у вікно я помітить без неї — кінець всьому. Абсолютно всьому.

Вже добігаючи до гуртожитку в голові все ще сидять думки. Про Сема і його благання допомогти з Тімом. Про самого Тіма, який хуй знає чому рішив блять вмерти. Про Ніка, який назвав все "Помилкою". Хочете кажіть, що я егоїстична, тому що думки про цього клятого кошака займають більшу половину моїх думок і розриває моє серце просто вщент. Мені доводиться з силою змусити себе думати про нього і заштовхнути всі свої почуття якнайглибше, бо просто зараз мій друг може зробити крок у прірву.

Долітаючи майже до дверей я знову чую ті самі швидкі кроки за спиною, які я чула в бібліотеці. Швидко відчиняючи двері я озираюсь і бачу чоловічий силует, проте розгледіти його неможливо, та і не дуже хочеться, коли зараз може бути саме найгірше. Я просто залітаю в корпус гуртожитку і швидко починаю шукати підйом на сходи.

Сходинки буквально пливли перед очима одна за одною.

Другий поверх. Четвертий. Шостий...

Серце билося десь у горлі, заважаючи зробити нормальний вдих. Пов'язки щосили стискали моє тіло і зараз до болі хотілося їх просто розірвати. Здається, це могло б дати мені друге дихання, проте ризикувати я не можу. Я просто повинна ігнорувати весь цей біль і чіплятися пальцями за залізні поруччя.

Найголовніше зараз — це встигнути. Тільки б він не зробив ніякої дурниці.

Залишався останній проліт. Попереду вже було видно важкі залізні двері, що вели на дах гуртожитку. За ними на мене очікує нічна тиша бізнес-школи, яка зараз здається мені найстрашнішим звуком у світі.

Я затамувала подих, з силою штовхнула двері плечем і вилетіла на дах. В обличчя відразу подув холодний вітер і захотілося сховатися від нього як найдальше, проте перед очима з'явилася картина, де хлопець стоїть майже на самому краю, а двоє інших дивляться на мене як на своє останнє спасіння.

Тім повертає голову і в його очах на секунду блимає розуміння, що відбувається. Я встигаю зробити лише кілька кроків до нього як він простягає руку до мене і зупиняє мене.

— Луко, ні! Не смій, бляха, підходити. Я вже прийняв для себе рішення і ні ти, ні Кіліан ні Сем мене не переконаєте.

— Тім, просто послухай мене, — я спокійно роблю кроки вперед до нього намагаючись не робити зайвих або різких рухів. Він зараз дуже уязвимий. Коли я була вже майже біля самого Тіма він раптом каже.

— Ні, Луко. Ні. Прощай і дякую. Ти хороший хлопець.

З цими словами він робить крок вперед і я, різко кинувшись вперед, ловлю його за руку і, повертаючись, кричу до хлопців.

— Допомогти блять не хочете?

Хлопці одразу кинулися до мене і схопивши Тіма потягнули до нас. Хлопець дивився на мене скляним поглядом і виривався з руку Сема і Кіліана.

— Навіщо блять? Нахєра ви це зробили? Це не так повинно було бути. Луко, ти все зіпсував. Ти постійно все псуєш! — хлопець кричав. Зараз він був схожим на загнаного звіра — Завжди всі тобі поклоняються! Ти не знаєш, що я відчуваю, але закінчити з цими почуттями не даєш! Ти просто єбаний егоїст! — останні слова він буквально виплюнув на мене. Не втримавшись, я дала йому міцного ляпаса від якого він на секунду замовк. Погляд прояснився.

Сем і Кіл дивилися на мене.

— Луко, ти ж розумієш, що, — почав говорити Кілі, але я різко перебила його.

— Слухай мене, Тім. Якщо ти думаєш, що в мене зараз життя казка, то, право, блять, ти ахуєть як помиляєшся. Хочеш знати чому? — Тім обережно кивнув. Що ж окей, одним більше одним менше, — Кіліан, сходи преревів, чи Ендрю точно прикрив нас перед охоронцем. Сем принеси води. І можете не поспішати, нам є про що поговорити.

Хлопці мовчки кивнули і зникли, а на даху залишилися лише ми вдвох.

— Будеш далі стрибати чи може нарешті поговоримо спокійно і ти розкажеш, що відбувається? — з цими словами я підійшла до краю даху і присіла на нього розглядаючи нічний краєвид школи. Неймовірно прекрасний вигляд.

Тім мовчки підійшов до мене і присів поруч. Його трісло від нічної прохолоди, проте зайти всередину ми не наважувалися. Можливо, це було б кращим рішенням ніж сидіти тут біля краю з якого він щойно хотів впасти, але цей холод чудово допомагає зібратися з думками перед важкою розмовою, яка зараз на нас чекає.

— Навіщо тобі це? — мій голос здається залишився без будь-яких емоцій. Він звучав сухо і дуже не приємно навіть для мене, чого вже не скажеш про Тіма, який, почувши це, буквально підскочив.

— Ти не зрозумієш мене. Луко, я дійсно дуже ціную все, що ти для мене робиш. Ти класний хлопець і я бачу як Сему і Кіліану легко з тобою. Проте я більше так не можу. Я не витримую вже, — хлопець заплющив очі і, здається, у самих його кутках я побачила як виступили сльози. — Я не хочу так більше жити, зрозумій мене. Знущання. Біль. Страх. Все життя мене прислідують ці кляті відчуття! Я боюся вийти в соціум через оце, — хлопець ткнув пальцем в один зі своїх шрамів.

— Тім, давай просто спокійно поговоримо, гаразд? — я обережно поклала руку йому на спину і легенько провела нею по напруженим м'язах.

— Про що поговоримо? Проте наскільки я слабкий, що не можу сам розібратися зі своїми проблемами і перекладаю їх на свого друга, який ще кілька секунд тому врятував моє життя?

— Проте чому ти хотів. Повір, у моєму житі зараз не менше лайна, але щоб зіскочити? Я ніколи навіть не замислювався про це, — що ж ну по брехати трохи все ж потрібно щоб він заспокоївся, — Просто розкажи, що сталося? Я тут, з тобою. І я тебе зможу підтримати.

Очі Тіма були заплакані. В них була невіра, втома і страх. Страх втратити контроль і зірватися. Страх, що зараз йому все ж доведеться відкритися бодай одній людині й розповісти, що саме він так хоче приховати.

— Правда за правду. Я розкажу, що саме відбувається в мене в житті, але ти теж розкажеш один свій найстрашніший секрет.

Я лише кивнула на його слова і він, зробивши судорожний вдих, почав свою розповідь. І була вона аж ніяк не з приємних.

— Ще в дитинстві, коли я жив в Кореї, мені в голову вбивали постійно лише одне: всі стройні й підкачані, а значить ти теж повинен такими бути. Ще в початкових класах через це в мене були великі проблеми з однокласниками. Знаєш є багато фільмів і серіалів, де є там серед корейців різні забіяки, мафіозники ну і таке інше? Ну, скажімо так, це правда і в цьому я переконався на своїй шкірі, — хлопець тихо і стисло засміявся після чого пальцем знову тицьнув у своє обличчя біля шраму, — У найпрямішому сенсі. Цей "подаруночок" мені залишили в останні дні мого навчання там. Вони не змогли звикнути з тим, що там проживають не лише кістки, а є ще і я, — Тім опустив погляд донизу і тихим голосом задумливо промовив, — Дивно, в мами там на роботі їй нічого не казали за те, що вона якось не така, проте мені в школі завжди цим дорікали.

— Що саме вони робили? І звідки в тебе ці шрами?

— Кажу ж, вони не змогли прийняти мене і ще в класі п'ятому, мабуть, вони заманили мене за школу де і зробили ці порізи. Всі роки, що я навчався там вони мене ображали. Рвали конспекти, викидали портфель, навмисне на початку дня виливали на мене солодку воду і весь день я мусив ходити в мокрій футболці, яка тільки сильніше прилипала до тіла і показувала його всім, хто був біля мене. Звичайно, після цього завжди йшли насмішки і жорстокі слова, — Тім зупинився перевести подих і кілька секунд ми просто мовчали дивлячись на краєвид, який нам відкриває дах. Коли хлопець почав говорити я навіть не відразу зрозуміла, що це саме він розповідає, — В один із днів мій, на той момент близький друг, який постійно казав мені не звертати увагу і підтримував мене, сказав, що за школою знайшов маленького котика. Він хотів щоб я пішов з ним і спробував забрати його додому. Коли ми прийшли туди цей друг штовхнув мене на землю і тоді з-за рогу школи з'явилися хлопці. Їх називали " Небезпечні мученики" і повір не просто так. Вони постійно шукали собі жертву і гралися з нею доти, доки вона або не зупинить навчання або не поїде в лікарню.

— Схоже, я здогадуюся, як буду тепер називати демонів із шостої, — я вирішила трохи розрядити обстановку, і Тім, який ледь чутно засміявся, схоже, оцінив, — Продовжуй, що було далі.

— Як розумієш наступною їхньою жертвою став саме я. Ну, а що було далі? Як виявилося мій друг був тоді з ними в одній банді і весь цей час дружив зі мною тільки для того щоб вони змогли погратися без зайвих очей. В той день вони жорстоко побили мене, здається, у мене тоді було два переломи, але які не пам'ятаю. Ну і звичайно ж один із них вирішив, що травми повинні пройти, а їм потрібно залишити одну зі своїх міток. Головний з них взяв ніж і провів ним по моєму обличчі, залишаючи ось цей великий шрам. Потім він, наче ще більше знущаючись наді мною простягнув цей ніж моєму другові. Він з радістю взяв його і залишив ще кілька маленьких поміток.

— Це занадто жорстоко! — буквально викрикнула я нащо Тім лише похитав головою — Тільки спробуй зараз почати їх захищати. Я тебе сам із цього даху тоді скину.

— Я не захищаю їх. В мене тоді, та і впринципі зараз теж, була дуже низька самооцінка, тому коли після цієї сцени я приходив до школи і вони продовжували кепкувати з мене, але тепер уже зачіпаючи і ці шрами, у мене ледь дах не поїхав.

— Хіба їхніх батьків не попередили?

— Попередили, проте вони все замяли і нічого не було. Ні в школі, ні в поліції. Я тоді ходив до школи ще до класу сьомого паралельно з цим відвідуючи психолога. Скажу чесно, вона мені ніфіга не допомогла, а здається, зробила лише гірше, тому коли про це стало відомо всім зі школи, я став не лише жирним, а і психічним.

— Господи, Тім. Я і подумати не міг через які муки тоді довелося пройти. Мені дуже шкода.

Хлопець гірко усміхнувся.

— Знаєш, вона казала, що мені потрібно знайти щось таке, чим я міг заспокоїти себе. І ти ніколи не вгадаєш, де саме я знайшов свою втіху, — я поглянула на нього. До голови не приходило зовсім нічого, а тому я лише мовчки очікувала на продовження, — Солодке.

І ось тут все зійшлося. Тім немає спортивного тіла через те, що заїдає стрес солодким, а заїдає він його через булінг, який отримує через своє тіло.

Сука, замкнуте коло.

— Батьки забрали мене звідти, і дальше я навчався в Україні. Звичайно були насмішки через шрами, проте в очі мені це ніхто не говорив. І на зовнішність не зважали. Там було важко і психологічно і фізично, а в Україні лише психологічно. Постійно хтось шепоче "Ой в нього такі потворні шрами, як думаєш звідки вони?", " Він дуже схожий на забіяку цього. Через вагу фіг хто полізе — придавить своєю масою намертво. А ці шрами...". Постійно хтось повинен підкинути якийсь прикол "Ого, це що таке велике в лісі здохло, що ти сьогодні в спідниці? — Ну явно не наш новенький, он він сидить" . Кожен день там був для мене стресом. Все своє життя я був для всіх просто пусте місце. Невдаха, об якого витирають ноги всі кому не ліниво!

— Ей, друже, ти ж знаєш, що ми поруч. Сем, Кіліан, я... ми всі прийшли сюди заради тебе. Що б не сталося в минулому, ми зі усім розберемося. Всі разом.

— Луко, я не бачу більше ніякого виходу, я не можу далі з цим справлятися. Коли я розповів батькам, що тут Кріс теж почав до мене вчіплятися, а я замість відповіді трусливо побіг до туалету і ти мене звідти витягував — він сказав, що я повністю впав в його очах, — а в самих очах Тіма промелькнула гірка біль від несправедливості, болю, можливо, гніву. У куточках його очей все більше і більше почало з'являтися краплі, хоч він і намагався стерти їх рукою, здається наче їх ставало ще більше і більше, — Розумієш? Замість підтримки і розуміння, він сказав, що йому вже набридло слухати мої скиглення все життя і якщо я не зупиняюся, то він позбавить мене своєї фірми, яку він сам відкрив в Україні близько року тому, — він вже не приховував свого болю, а просто відверто плакав. Йому було боляче і це було дуже і дуже сильно видно.

Я обережно простягнула руку до нього пропонуючи обійнятися, і Тім відразу притиснувся до мого плеча. Зараз було все одно, зрозуміє він, хто я, чи ні. Тепер я вже все рішила і знаю, яка правда ідеально підійде, щоб перевірити тепер нашу дружбу.

— Правда за правду, — тихо промовив Тім після кількох хвилин, що просто сидів притиснувшись до мого плеча і плачучи.

Вагаючись ще кілька секунд я все ж вирішила. Похєр, що зараз і так одна людина знає правду, Тім заслуговує на чисте і відверте зізнання.

Обережно відстороновшись від нього, я нарешті відповіла.

— Луки ніколи не було тут.

— Що? — не розуміючи поглянув він на мене.

— Ну якщо ти вирішив відкритися мені, що я дуже ціную, тоді давай розкажу найгіршу правду про себе, — за весь час навчання тут я змогла знайти собі ідеальний тон і тембр голосу, яким постійно й розмовляла з хлопцями. І цим самим тоном сказала я йому, проте наступні мої слова були вже моїм справжнім голосом, — Давай знайомитися заново. Я — Ліка, — я ради жарту простягнула руку Тіму, а хлопець в повному нерозумінні дивився то на мене то на руку. Все ж потиснувши її він раптом нахмурився, — Лука це мій брат. Ми з ним близнюки. Він хотів почати навчатися в цій школі і заради цього підключив навіть нашого батька, який покинув нас, хоча братик знав, що допомогу батька я точно не оціню. Він дуже хотів тут бути і навчатися, проте аварія змінила повністю хід подій. Якщо коротко то він попросив мене повчитися тут місяць або два і потім він приїде і замінить мене.

— В голові не вкладається, — пройшло кілька хвилин тиші перш ніж хлопець відповів це. А за кілька секунд прозвучали досить очевидні слова, але почути які мені хотілося менше за все, — Ні, ти брешеш! Ти не можеш бути дівчиною блять. Ти сильний, ти вирубив Кріса, ти вмієш давати відсіч...

Прекрасно, тобто тепер мені потрібно йому доказувати, що я дівчина? Господи, та я ще не встигла всім до кінця довести, що я хлопець, а тепер знову дівчиною стати на кілька хвилин? Заплутане у мене життя.

Дякую братику. Сподіваюся, ти мене чуєш і зараз вже десь вмираєш від гикавки.

— Господи, Тім, прошу заспокойся, — тихо промовила я, все ще не вірячи, що комусь так легко розказала правду. Тепер вже з моїх очей хлинули гарячі сльози, які нічний вітер миттєво робив крижаним льодом на щоках, — Ти думаєш, у мене життя казка, Тім? Думаєш якщо я тобі так легко це сказала значить не правда? Думай що хочеш, але це правда, — від образи мої емоції переросли в гнів. Сука, мені дійсно потрібно вже щось думати, як мені безпечно втихомиритися. В минулий раз від моїх ударів партнер по спарингу мусив їхати до лікарні зашивати рани. А в позаминулий я розгромила всю свою кімнату і половину дому. Головне — це, що я не пам'ятаю причини, далі байдуже, — Я не спору, ти пережив великий біль і правда я не знаю, як ти зміг так довго не зламатися. Проте повір, якщо ти думаєш, що святий і відкрився мені про себе, а я такий хєровий друг, що зміг збрехати то повір мені ти дуже і дуже сильно помиляєшся. Не тільки в тебе зараз є проблеми, Тім. Та я кожну секунду живу в такому дикому, блять, страху, що я передати не можу. Тобі довелося прожити гірше, але повір — страшно зараз не лише тобі.

Я вирішую стягнути з себе перуку. Може, хоча б це змусить його повірити в правду.

Простягаючи руку до волосся, я різко себе відсмикую.

Не треба.

Я зроблю тоді тільки гірше. Зробивши короткий вдих видих я повертаю руку назад на коліно.

— Я кожну секунду боюся. Щоночі засинаю з думкою, що один невірний крок або крок моїх любих сусідів — і моє життя розлетиться на шматки, а людину, яку я люблю більше за все на цьому клятому світі, просто посадять! Я терплю цих виродків у кімнаті, які хочуть постійно мене принизити, вибити всі думки і всю дурь, яка сидить у моїй голові, які приставляють мені кастет до горла і ламають хребет, мені страшно до нудоти, а минуло лише скільки? Три дні? Проте я хоча б стою тут і борюся за своє майбутнє і за майбутнє мого брата.

Тім застиг, дивлячись на мене крізь сльози. Моя істерика і цей сильний, непідробний біль нарешті пробили його глуху стіну образи. Його плечі опустилися, він безсило закрив обличчя долонями й просто повернувся до мене спиною.

— Ти нікому не розкажеш це?

— Що ти хочеш від мене? Щоб я мовчав і далі був твоїм другом? — хлопець жорстко розсміявся — Як ти казала тебе звати? Ліка? Ну що ж, Ліко, в мене немає більше ніякого друга і подруги тим паче. Я думав, що розповідаю це все своєму другові і надіявся, що після цього ми зможемо стати кращими друзями. Я думав, що розповідаю Луці, а не якісь дівчині самозванці, яка лише вдає з себе щось схоже на хлопця. Ти розчарувала мене.

— Це все ще я, Тім. Просто тепер нас об'єднує щось більше, — звичайно, його слова про самозванку мене дуже зачепили хоть я старалася цього не показати.

— Досить уже! — хлопець підскочив — Просто скажи, що тобі стало цікаво, як виглядають прекрасні мажори. Помітила когось, до кого можна було б залізти в ліжко? Хто з твоїх сусідів найбагатший? Або хто краще займається сексом? Просто скажи, що ти збрехала за Луку і за всю цю історію, тому що хочеш знайти собі багатого хлопчика, який буде виконувати твої вибаганки.

— Замовкни негайно, — я так само швидко підскочила і тепер ми вже стояли один навпроти одного. В очах Тіма була неприязнь і неприкрита злоба, — Ти не посмієш так говорити зі мною. Заспокойся трохи Тім.

Здається, хлопця вже було не вгомонити. Він злісно розсміявся.

— Ти навіть не уявляєш, як мені шкода, що я повірив у твої казочки про брата і зміг довіритися тобі. Ніколи, чуєш мене, ніколи більше не смій до мене підходити. Знову блять я захотів довіритися людині і знову проїбався.

— Гаразд, роби як знаєш. Я не буду тебе більше переконувати ні в чому, — я попрямувала в бік виходу з даху, проте крик Тіма все ж змусив мене зупинитися. Моє серце доречі теж.

— О чекай, здається, я знаю хто твій хлопчик на побігушках. Це Ніколас. Твій сусід. Хах, ну тепер зрозуміло чому він постійно вертиться коло тебе і захищає від Кріса.

— Не смій, блять, втягувати його в це! Ні його, ні Сема, ні Кіліана, ні Ріка. Нікого з них. Ти мене зрозумів? Тільки спробуй комусь із них розказати, хто я, — повернувшись до нього обличчям я знову зробила кілька кроків вперед і зараз між нами було майже три кроки відстані.

— І що ти зробиш? Забула про моє минуле, яке я ще кілька хвилин тому тобі розповідав? Хочеш зробити щось схоже? Ну тоді вперед, в тебе нічого не вийде. Я можу просто зараз піти до директора і тебе разом з твоїм вигаданим Лукою виженуть звідси. Тому краще більше не підходи до мене і не потрапляй мені на очі.

Хлопець почав йти на вихід, проте проходячи повз мене, я все ж схопила його зап'ястя зупиняючи.

— Просто мовчи. Не кажи нікому, що тут відбувалося і все. Це останнє, що я тебе прошу.

— А ти просто не показуйся мені на очі.

З цими словами він вийшов, а я залишилася одна. Все ще стоячи спиною до виходу, я обережно підійшла до місця, звідки Тім хотів стрибати, і на свій страх і ризик поглянула туди. Там, внизу, був той самий мініпарк, про який всі писали. У темноті щось побачити було неможливо, хоч парк і був добре освітлений ліхтарями.

Схоже цей день вже ніщо не зможе зіпсувати ще більше.

Моє серце за сьогодні було двічі розбите. Помилкою, як це назвав Нікі і самозванку, як це назвав Тім. Господи, як мені це все вже набридло.

— Тож, як мені до тебе звертатися? — почувся з тіні знайомий хриплий голос. Я боялася повертатися і дивитися, чи правильно я зрозуміла хто це був, проте пазл в моїй голові підказував, що це абсолютно точно він.

Краєм ока я помітила, що це був саме він. Хлопець, з яким я близько пів години назад цілувалася в бібліотеці, потім він сказав своєму другові, що це помилка, біг за мною до гуртожитку щоб поговорити, а можливо, навіть пояснити, що саме він мав на увазі під "помилкою", а тепер схоже теж дізнався мій секрет.

Нікі вийшов з тіні біля виходу і зараз його каштанове волосся здавалося майже чорним, так само як і весь його силует.

Повернувшись до нього обличчям я змогла ретельніше розглянути його. Не знаю як, але я змогла помітити на щоках легкий рум'янець. Кулаки були стиснуті настільки, що здається він міг би розбити стіну одним ударом, який лише захотів. Найголовніше це були його очі. Навіть здалеку можна було помітити його бійку емоцій. В ньому читалося все: невіра, злість, інтерес, страх, розпач і найголовніше, в них була ніжність.

На мить в очах все потемніло, проте я змогла втриматися на місці.

— Що з тобою? Тобі погано? — хлопець попрямував у мій бік.

Десь збоку почувся іржавий звук стиснутої труби. На тому кінці хтось з силою стискав її спостерігаючи за нами. Силуету видно не було і все, що я все ж змогла побачити — це була легка тінь, яка за кілька секунд зникла з поля зору.

В принципі, це було останнє, що я змогла побачити в цілому і відразу після цього в очах усе попливло й потемніло, а ноги підкосилися ризикуючи кинути мене на холодний бетон.

Останнім моїм відчуттям було те, що удару я все ж не відчула. Чиїсь сильні, тремтячі руки — схоже, Нікі — встигли підхопити мене за мить до падіння і його різкий видих став останнім, що я почула перед тим, як остаточно провалитися в темряву.