Золотий горизонт

Човник і «Ворон» вистрибнули з гіперстрибка в порожньому просторі. Не було яскравих зірок, сузір’їв, туманностей — Галактика світилася далеким мерехтливим світлом десь далеко позаду. А попереду простягалася лише чорнота. Нескінченна, бездонна, моторошна чорнота глибокого космосу.

— Це місце завжди викликало в мене тремтіння, — неголосно сказав Скард, відводячи очі від панорамних екранів. — Треба було знайти для виходу якесь приємніше місце.

— Саме тому, що тобі тут не по собі, саме тому я й обрав це місце, — спокійно відповів Юстиніан.

— Дякую за добре слово, — похмуро пробурмотів командор. — Заспокоїли, нічого не скажеш.

Юстиніан повернувся й подивився на притихлу Зигму:

— Це точно тут?

— Зараз ми це дізнаємося, — тихо сказала дівчина.

Відкривши металевий ящик, що стояв на підлозі рубки, вона обережно дістала звідти жезл із великим зеленим кристалом. Тяжко зітхнувши, вона звичним рухом витягла з піхов бойовий кинджал, зробила швидкий короткий надріз на власній долоні й міцно притиснула закривавлену шкіру до кристала.

Здавалося, нічого не відбувається. Але за кілька болісно довгих, тягучих митей кристал раптом спалахнув зсередини яскравим, пронизливим світлом, і від корпусу корабля в чорний простір стрімко побігла мерехтлива зелена хвиля. Ще за кілька секунд далеко попереду, в самій гущавині космічної темряви, короткий яскравий спалах чітко позначив координати місця, куди вони так наполегливо летіли.

Зігма, сильно морщачись від нестерпної внутрішньої судоми, повільно відвела долоню від артефакту, міцно стиснувши пальці в кулак. На її обличчі тієї ж миті виразно промайнули глибокі старечі зморшки, а у волоссі, ніби з нізвідки, проступила сивина. Вона заплющила очі, тихо застогнавши від пронизливого болю, і затулила обличчя тремтячою рукою.

Юстиніан подивився на неї зі щирим співчуттям, але одразу ж змусив себе відвести погляд убік.

— Пробач, — глухо сказав він, — але…

— Я знаю, — ледь чутно прошепотіла Зігма, намагаючись вирівняти дихання. — Просто побачити зараз, лише за кілька секунд, усе своє минуле життя… Знову відчути абсолютно всі колись пережиті емоції й ніби померти — це по-справжньому страшно.

— Я б такого точно не витримав, — зізнався, болісно скривившись, Скард.

— Ніхто з нас не витримав би, — серйозно й вагомо промовив префект. — Лише вона одна могла пережити таке вдруге.

— Летимо, — скомандувала Зігма, долаючи слабкість. — Прохід відкривається, але ненадовго.

Кораблі синхронно рушили вперед, тримаючи курс на слабке, примарне сяйво в безкраїй чорноті. Що ближче вони підходили до невидимого кордону, то натужніше, зі свистом ревли маршові двигуни; швидкість стрімко падала, а самі кораблі просувалися вперед із величезними труднощами, ніби продиралися крізь щільну товщу води.

Кристал на жезлі спалахував дедалі частіше й яскравіше в міру наближення до заповітної мети. До початкового зеленого сяйва поступово додавалися інші, райдужні кольори. І коли світло навколо стало нестерпно яскравим, а хаотичне мерехтіння припинилося, Зігма, пересилюючи себе, вдруге приклала закривавлену долоню до кристала.

На її обличчі миттєво відбилися дикі страждання. Сильно стискаючи побілілі губи, вона вже не могла стримуватися й почала кричати. Глибокі, страшні зморшки суцільною сіткою вкрили її ще хвилину тому молоде обличчя; шкіра на очах висохла, постаріла й стала схожою на тонкий пожовклий пергамент. Темним волоссям виразною хвилею пробігла мертвотна сивина.

У якийсь момент обидва кораблі відчутно здригнулися, ніби прорвавши невидиму перепону, і на повній швидкості вирвалися за бар’єр — у вільний простір невеликої, прихованої від сторонніх очей зоряної системи з тьмяним, згасаючим сонцем.

Зігма з хрипким, надривним зітханням безсило впала з крісла пілота просто на металеву підлогу рубки. Скард миттєво схопився, простягнув до неї руки, збираючись підняти, але префект жорстко перехопив його, мертвою хваткою схопивши за пластину бойової броні, й силою всадовив назад у крісло.

— Сядь, дурню! Помреш! Її в жодному разі не можна зараз торкатися!

— Та що за чорт?! — люто вигукнув Скард, майже з неприхованою ненавистю дивлячись на Юстиніана.

— Вона майже померла, командоре. Зараз наша Зігма повністю перебуває поза часом. Торкнешся її цієї миті — й сам не виживеш, — зло кинув префект, продовжуючи намертво притискати Скарда до сидіння. — Вона зараз воскресне, заспокойтеся, командоре! — крикнув Юстиніан просто в обличчя офіцерові.

Той лише безсило загарчав, не відводячи погляду від Зигми, що лежала на підлозі. Її тіло зараз дивно світилося пульсуючим, примарно-зеленим світлом, а його фізичні обриси в просторі то втрачали чіткість, то знову проявлялися.

— Ви справжній монстр, Ваша величносте, — процідив Скард, дивлячись просто в глухі очі Юстиніана.

— Я знаю, командоре… І це — мій вічний, невгасимий біль.

Юстиніан коротко ляснув броньованою рукавицею по грудях Скарда, послаблюючи хватку:

— Іди випий, отямся. З нею зараз усе буде гаразд.

Скард повільно підвівся й, кинувши на префекта важкий погляд, сповнений щирої ненависті, розвернувся й вийшов із рубки човника.

— Пробач мені, дівчинко, за це… — самими губами, ледь чутно прошепотів префект у порожнечу.

Обриси тіла Зигми на підлозі тим часом поступово набували колишньої чіткості. Шкіра розгладжувалася, обличчя знову ставало молодим і свіжим, безслідно зникла моторошна сивина. Юстиніан обережно, дбайливо підняв її на руки й посадив назад у крісло пілота. Дівчина повільно розплющила очі й слабко, змучено усміхнулася.

— Скард, неси сюди мерщій щось міцніше! — крикнув у коридор префект.

Командор з’явився у дверях рубки за секунду, вже дістаючи з-під пластин броні пласку металеву флягу.

— Це її власна ядерна настоянка, — глухо сказав він, дбайливо підносячи горлечко фляги до блідих губ дівчини.

Зробивши два великих, жадібних ковтки, Зігма заплющила очі й блаженно усміхнулася, приходячи до тями.

— Чудово… А тепер відійдіть від мене, турботливі ви мої, — вона насилу прочинила одне око й лукаво подивилася на чоловіків. — Не повбивали тут одне одного, поки я лежала?

— Як бачиш, ні, — похмуро буркнув Скард, — а може, й варто було б.

— Командоре, займіть своє законне місце, — спокійно й суворо перебив його префект. — Ведіть корабель і дайте їй спокійно відпочити.

— Виконую, — пробурмотів Скард, неохоче сідаючи в крісло пілота.

На головних екранах човника тим часом стрімко зростала планета, від якої виходило м’яке, ледь помітне сяйво. Кораблі впевнено рушили до неї, точно прямуючи за тонкою мерехтливою ниткою, простягнутою в просторі.

— Санаранта, — тихо й із придихом промовив Юстиніан, не відриваючи погляду від екрана. — Наша остання надія.

Кораблі плавно увійшли в розріджену атмосферу планети. У міру того як вони опускалися до поверхні, перед очима екіпажів поставав похмурий, глибоко згасаючий краєвид. Блякла, сіра рослинність, низькі покручені дерева, де-не-де тьмяно виблискували рідкісні озера з каламутною, застійною водою. Планета повільно вмирала. Вмирала вже дуже давно — довгі тисячі років ці мізерні залишки життя відчайдушно чіплялися за згасаюче, холодне сонце системи.

Примарна світна нитка впевнено вела їх уперед над майже рівним, безкраїм степом. Іноді весь навколишній пейзаж за вікнами дивно ставав туманним, ішов дрібною брижою, на мить повністю втрачав свої фізичні обриси, а потім, ніби воскресаючи з останніх сил, проявлявся знову.

— Я вже й забув, який насправді вигляд має Контур мертвого часу, — почувся в динаміках комунікатора тихий, приглушений голос Вала з «Ворона».

— Так, моторошне видовище, — погодився Ордо.

— Давайте без зайвих емоцій, панове, — суворо втрутився префект. — Бо тут у нас у рубці дехто щойно влаштував емоційний виступ одного актора.

Скард невдоволено скосив погляд на Юстиніана:

— Ну, не стримався я. У мене, може, душа вразлива.

— Авжеж! Душа в нього, бачте, вразлива! — тихо засміявся префект, і напруга в рубці остаточно спала. — Просто ти завжди мене недолюблював, Скард, а я ось тебе, навпаки, дуже ціную як офіцера.

— Та ну вас, — махнув рукою Скард, відвертаючись до приладів. — Влаштували тут локальний напівапокаліпсис, а я ще й винен залишився.

— Та не винен ти. І за твою щиру реакцію я тебе в жодному разі не засуджую.

— Що, збоку моторошно було? — запитала Зігма, насилу підводячись у кріслі.

— Ще й як, — Скард похитав головою. — Це видовище тепер мені точно снитися буде в кошмарах.

— Це ти ще не бачив мене тоді, коли ми з імператором уперше запечатували це місце, — слабко всміхнулася Зігма.

— Так, дівчинко, давай не будемо згадувати, — префект уважно подивився на неї. — Ти як сама?

— Та вже нічого, нормально, впораюся, — Зігма звичним рухом поправила неслухняне темне пасмо. — Добре, що Маркай усього цього не бачить.

— Це точно, — префект задумливо почухав підборіддя. — Він би мене за таке точно просто тут і вбив.

— Убив би, — цілком серйозно підтвердила Зігма. — І не вагався б при цьому ані секунди.

У цю мить на самому обрії щось яскраво блиснуло в бляклих променях призахідного сонця.

— Майже на місці, — зосереджено сказав Скард. — Реєструю потужну енергетичну активність просто по курсу.

— Ох, нічого собі там показники! — здивовано вигукнув по зв’язку Ордо. — Як цю планету взагалі досі не розірвало на шматки з усіма цими перевантаженнями!

Удалині перед ними з’явився мерехтливий енергетичний купол, що надійно приховував під собою частину степу.

Кораблі плавно, без жодного звуку опустилися на суху, потріскану траву біля самого краю енергетичного купола. Невеликий технологічний майданчик, акуратно викладений важкими металевими палубними плитами, був укритий прозорим, ледь помітно мерехтливим силовим щитом.

Юстиніан повільно підійшов до самого краю щита й близько підніс до нього долоню в броньованій рукавиці. По гладенькій прозорій поверхні купола одразу пробігла легка фіолетова хвиля.

— Ви там обережніше, — тихо застерегла його Зігма. — Спалить за мить, і навіть попелу не залишиться.

— Та я знаю… Просто старі спогади нахлинули, — тихо відповів префект.

Він неквапливо дістав з-під нагрудної пластини броні овальний пристрій, укладений у витончений старовинний золотий орнамент.

— Ключ до майбутнього, — прошепотів Юстиніан сам до себе, дивлячись на прилад.

Пристрій у його пальцях раптом замерехтів м’яким, чистим золотим світлом і плавно завис у повітрі просто над долонею Юстиніана. По силовому полю купола знову пробігла швидка прозора хвиля, і захисна стіна почала повільно, сегмент за сегментом, опускатися до самої землі, відкриваючи прохід.

— Прошу вас, панове, — обернувся префект до завмерлих офіцерів. — Ми нарешті досягли нашої головної мети.

Усередині невеликого запечатаного простору знаходилися масивні куби генераторів, що рівномірно гули, укриті індивідуальними захисними полями, простий похідний стіл із якимось старим електронним обладнанням і кілька складаних стільців. Усе виглядало так, ніби колишні господарі цього місця буквально кілька хвилин тому ненадовго відійшли у своїх справах.

Зігма повільно підійшла до столу й дбайливо взяла до рук маленький свіжий букет квітів, що лежав на пластиковій поверхні.

— Ти пам’ятаєш? — Вона повернулася до Ордо. — Ти ж подарував мені їх того самого дня, коли ми назавжди відлітали звідси.

Ордо миттєво злегка почервонів і відвів погляд:

— Не пам’ятаю… Напевно, це все-таки був не я.

Вал по-дружньому сильно ляснув його по плечу:

— Та не вигадуй ти, друже! — зі сміхом сказав він. — Ми всі тоді, пам’ятається, активно залицялися до Зигми, і ні в кого з нас не було жодного шансу. Крім нашого молодого лейтенанта.

Офіцери дружно, голосно засміялися, і навіть суворий Юстиніан цього разу ледь усміхнувся кутиками губ.

— До справи, панове, — перервав він веселощі, посерйознішавши. — Зараз ми з вами побачимо те, чого ще не бачила жодна жива людина в цій Галактиці.

Він обережно торкнувся пальцями золотого ключа, що завис у повітрі, і зовнішнє силове поле повільно піднялося від землі, повністю закриваючи їхній простір куполом. У рівномірному циклічному мерехтінні навколо них на стінах почали поступово проявлятися величезні, спочатку розмиті силуети.

— Це оглядовий проєкційний екран, — пояснила Зігма. — І чому я цю чудову задумку потім більше ніде в імперії не застосувала?..

На гігантському екрані з’явилися нечисленні перисті хмари; виникло повне відчуття, ніби саме зображення стрімко злітає над землею, підіймаючись у верхні шари атмосфери. Силуети за бортом ставали дедалі чіткішими й контрастнішими, і ось перед очима здивованих, завмерлих офіцерів постали тисячі й тисячі бойових кораблів, щільними рядами завислих на низькій орбіті згасаючої планети.

Від величезних, велетенських лінкорів до невеликих маневрових корветів і навіть рівних ланок штурмовиків та винищувачів — уся ця колосальна армада застигла в мерехтінні заблокованого гіперпростору у своєму вічному, штучному польоті, навіки ув’язнена в одну-єдину нескінченну секунду часу.

— Боги... Скільки ж їх тут насправді?.. — здивовано й тихо промовив доктор Синтакс, не в змозі відірвати погляду від панорами.

— За моїми власними, дуже приблизними підрахунками — близько шістдесяти тисяч вимпелів, — неголосно відповів Юстиніан.

— А це... це те, про що я думаю? — запитав Скард, вказуючи пальцем на відокремлене, ідеальне сріблясте півколо з кораблів незнайомої конструкції.

— Так, Скарде, це дві тисячі бойових кораблів Кадеш. Вони теж тут, — Юстиніан задоволено усміхнувся. — Вважайте, що давня цивілізація наших друзів сьогодні знову офіційно з'явиться в Галактиці.

— Захопливе, неймовірне видовище, — неголосно промовила Зігма. — Давайте одразу перевіримо, як у нас справи з накопичувачами енергії.

Вона плавно торкнулася панелі керування полем, і тут же права частина величезного екрана почала видавати суцільний, швидкий потік діагностичних даних.

— Зігмо, ти без жодного перебільшення — абсолютний геній, — щиро сказав Вал. — Вигадати й утілити таке самотужки... Звичайній людині це просто не під силу.

— Дуже хотілося свого часу сильно здивувати Адохай, знаєте ж, — спокійно відповіла дівчина, — ось зараз нам і випаде такий чудовий шанс. За поточними даними — усі кораблі в нормі, летять Контуром, маршові двигуни працюють, енергія справно надходить на генератори стазису. У такому режимі вони можуть летіти хоч безкінечно.

— Отже, настав час нарешті повернути їх усіх у нашу реальність, — твердо сказав Юстиніан.

— Ну, припустімо, приберемо ми Контур мертвого часу просто зараз, — насупився Скард. — То ж вони всі за старими польотними програмами автоматично стрибнуть у гіперпростір. І де нам потім ловити й шукати всю цю армаду по секторах?

— Нікуди вони не стрибнуть, командоре, — похитав головою префект. — Точка входу цього флоту завжди була суворо одна — орбіта над нашою колишньою столицею, а фінальна точка виходу прописана тут. Ось ми їх просто на виході з бар'єра й перехопимо.

— Я свого часу особисто заклала прихований базовий алгоритм у навігаційні програми абсолютно всіх імперських кораблів... Ну, про всяк випадок, — пояснила Зігма. — Щось на кшталт сплячого вірусу, який сам себе автоматично встановлює під час завантаження будь-якого програмного забезпечення. Коли ми знімемо зовнішній Контур, вони плавно вийдуть у звичайний простір, одразу ж увімкнуться автопілоти, зациклені на орбіту Санаранти, і паралельно розпочнеться автоматичний процес виведення команд з анабіозу.

— От уже вони здивуються, коли розплющать очі, — мимоволі засміявся Скард.

— Не здивуються, друже мій, — похитав головою доктор Синтакс. — Під час занурення в стазис у їхню підсвідомість намертво закладена чітка базова команда: після пробудження негайно приступити до виконання своїх звичайних службових обов'язків і чекати подальших наказів командування. А ось і самі накази. — Доктор із усмішкою продемонстрував на долоні невеликий синій інформаційний кристал. — Тут докладно записані відредаговані події всього останнього часу. Тож вони одразу будуть у курсі, що просто зараз у Галактиці триває тотальна війна.

— А те, що з моменту їхнього зникнення минули довгі десятки тисяч років, там, бува, не записано? — тихо запитав Вал.

— Ну... ні, — трохи знітившись, відповів Синтакс. — Ми вирішили поки що обійтися без цього.

— І те, що чинний імператор зараз — Тархулар, там теж немає?

— Теж немає, — ствердно кивнув Синтакс. — Вони згадають, що їхній законний імператор — Юстиніан, щойно побачать його офіційне пряме звернення на головних екранах.

— Це, звісно, по-своєму жорстоко, — похитав головою Вал. — Уявляю, що потім буде з їхніми мізками від такого контрасту.

— Давайте зараз обійдемося без недоречних сентиментів, панове, — серйозно й жорстко перебив його Юстиніан. — Для зовнішнього світу вони й так офіційно всі мертві вже тисячі років, правильно?

Офіцери мовчки кивнули.

— Після того як ця армада вступить у реальні бої з Адохай, багато хто з них загине, і ми всі це чудово розуміємо. Це жорстокий, чистий прагматизм, але в цьому випадку я обираю менше зло — насамперед для них самих і для майбутнього всієї Галактики.

— Принаймні, у цих людей зараз з'явиться реальний шанс заново прожити своє життя, хай і в далекому майбутньому, — тихо додав Синтакс. — Я особисто детально вивчу їхні психологічні реакції під час пробудження, усі необхідні медичні алгоритми в мене вже давно прописані. Тоді й ухвалимо виважене рішення, що робити з ними далі й як допомогти адаптуватися.

— А поки що треба просто повернути їх у наш світ, — підсумував Юстиніан, повільно підносячи руку до ширяючого ключа.

Золотий пристрій у його пальцях знову яскраво спалахнув теплим світлом. Від нього на всі боки пішла ледь помітна, щільна бурштинова хвиля, яка стрімко понеслася в простір. Важкі захисні поля над кубами генераторів почали повільно згасати, і їхній глибокий, багатовіковий шум нарешті повністю припинився.

Бурштинова хвиля, легко пройшовши крізь згасаючу атмосферу планети, вирвалася на орбіту й торкнулася перших застиглих кораблів. Космос навколо планети тієї ж миті наповнився тисячами беззвучних спалахів вікон штучного гіперпростору, що закривалися. Кораблі, які виходили з безкінечної секунди, плавно скидали швидкість на автопілотах і один за одним акуратно переходили в дрейф на круговій орбіті.

Синтакс швидко підійшов до одного з генераторів і відкинув важку захисну кришку. На панель керування, що відкрилася під нею, він акуратно, до клацання, помістив свій інформаційний кристал.

— Уважно стежимо за телеметрією, — звернувся він до Юстиніана. — Якщо під час виведення з анабіозу підуть критичні значення життєвих показників, нам доведеться негайно повертати людей назад у стазис.

— Добре, дійте, — коротко кинув Юстиніан, не відриваючи пильного погляду від орбіти, що оживала на екрані.

Раптом його погляд намертво завмер на одному конкретному флагмані. Величезний, дуже давній і величний корабель, оповитий тьмяним сріблом обшивки, повільно плив у просторі, щойно вийшовши з Контуру.

Юстиніан на секунду міцно заплющив очі, а потім різко розвернувся кругом і швидкими, широкими кроками попрямував геть із-під купола назовні. Торкнувшись на ходу золотого ключа, він створив короткий прохід у силовому щиті й рушив у бік припаркованого човника.

— Не робіть цього, Ваша величносте! — розпачливо й голосно вигукнула йому вслід Зігма.

Та Юстиніан ішов уперед і наче зовсім не чув її голосу. За хвилину човник із ревом піднявся над сухою травою Санаранти й на максимальному прискоренні помчав угору, в темне небо.

— Це що взагалі зараз було? — здивовано запитав Скард, проводжаючи корабель поглядом.

— Це «Асалатар», — Зігма тремтячою рукою вказала на позначку давнього корабля, що з'явилася на екрані. — Поховальний флагман його рідного сина.

По обличчях офіцерів, що стояли під куполом, миттєво пробігла важка хвиля глибокого сум'яття.

— Хоч би він зараз утримав себе в руках, — тихо й стривожено промовив доктор Синтакс, — і не наробив там жодних дурниць.

Човник Юстиніана швидко вийшов на низьку орбіту й плавно підлетів до величезного давнього флагмана. Масивні броньовані двері ангара для винищувачів самі почали повільно відчинятися в боки, щойно бортовий комп'ютер човника надіслав на корабель особистий, давно забутий розпізнавальний сигнал префекта.

Човник акуратно опустився на палубу ангара, ставши посеред рівних, ідеальних рядів законсервованих старих винищувачів ранньої імперської доби. Давній корабель навколо них стрімко оживав: комп'ютер щосили вмикав повноцінне базове освітлення, системи життєзабезпечення в коридорах почали працювати дедалі активніше й гучніше — гігантський корабель упевнено пробуджував від сну свій екіпаж.

Юстиніан швидкими кроками вийшов із човника й попрямував просто вглиб житлового блоку. Стара пам'ять безпомилково, поворот за поворотом, підказувала йому колись рідний, а тепер давно забутий маршрут безлюдними коридорами флагмана.

Нарешті префект зупинився біля великих, окованих металом дверей, прикрашених старовинним рельєфним гербом його власного правлячого Дому. Юстиніан повільно підійшов упритул до стулок і, низько схиливши голову, на мить торкнувся чолом холодного, мертвого металу.

Важко, зі свистом зітхнувши, він упевненим рухом провів відкритою долонею по сенсорному датчику замка. Двері відразу беззвучно розійшлися в боки. Усередині приміщення миттєво спалахнуло яскраве, урочисте освітлення.

Посеред великої, багато оздобленої ритуальної зали стояла масивна скляна труна, суцільно розписана тонкою, витонченою золотою в'яззю. Усередині труни, під прозорою кришкою, нерухомо лежав літній чоловік, який рисами обличчя був неймовірно, разюче схожий на самого префекта.

Юстиніан повільно підійшов ближче й рішучим рухом зняв із правої руки важку броньовану рукавицю, поклавши оголену долоню на прохолодну кришку скляного саркофага. Знята рукавиця з глухим металевим стуком випала з його пальців просто на підлогу — і цей короткий стукіт залишився єдиним живим звуком у всій величезній усипальниці Імператора Юстиніана II.

— Здрастуй, сину... — самими губами, беззвучно промовив Юстиніан. — Нарешті ми з тобою знову зустрілися.

Тим часом на орбіті планети автоматичні системи кораблів, слухняно отримавши нові навігаційні вказівки, плавно розводили величезні судна координатною сіткою простору, вибудовуючи чіткі, ідеальні ряди оновлених флотів.

Ще зовсім недавно хаотичне, моторошне нагромадження застиглих суден на очах набувало суворої, грізної структури великої космічної армади.

«Золотий горизонт» остаточно оживав.