Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Тихим надвечір'ям, коли мешканці бахчисарайського мааале зброярів вкладалися спати після важкого робочого дня, одним із мостів через Сурук-Су прошмигнуло п'ять тіней. Чотири з них були високими й кремезними, рухалися швидко, а п'ята – жіночоподібна, накульгувала й трохи відставала. Прикривши обличчя так, щоб їх не можна було розпізнати, незнайомці прямували до закинутого будинку, в якому переховувалися утікачки з гарему. Скрадаючись під мурами будівель і пригинаючись перед освітленими вікнами, тіні дісталися до місця призначення. Почекавши, поки п'ята їх наздожене й дістане з потайної кишені ключа од дверей, чотири інших дістали гострі ножі й вишикувалися в неї за спиною.

Що було далі, Дамір згодом ніколи не зміг би переказати. Не відзначаючись великою силою, змалечку відчуваючи відразу до крові та насильства, кизляр-ага так і зостався біля вхідних дверей, доручивши свою подальшу долю провидінню Аллаха і вправності найманців. А Ашпат-мурза підібрав своєму спільнику ще тих горлорізів! Попередньо з'ясувавши розташування кімнат у будинку та місця перебування охоронців і полонянок, вони легко відправили на той світ людей, вірних анабеїм, і швидко та вправно зв'язали переляканих дівчат. Настуня, Мар'яна та Тереза, які вже спали о такій порі, жодного спротиву не чинили. Зв'язавши полонянок та заткнувши кожній із них рота кляпом, три горлорізи закинули собі на плечі по одалісці, а четвертий, перевіривши, чи не залишився живим бодай хтось із охоронців, на прощання, як і було домовлено, добряче вгамселив кизляр-агу по голові.

Коли поспішні кроки нових спільників затихли, і вони зі своєю поклажею зникли в сутінках, Дамір почухав чималеньку ґулю на лобі і пошкутильгав нагору домальовувати картину нападу. Боязко та з відразою переступивши через бездиханні тіла, розбив декілька глиняних тарілок, перекинув стола, порізав подушки та порозкидав зі скрині поскладаний у ній одяг.

Влаштований власноруч розгардіяш господаря будинку цілком задовільнив, і він пошкутильгав на нижній поверх. Вкотре минаючи закривавлені трупи, ледь потамував у собі бажання душі видати на волю рештки вечері і змусив себе встромити руку в липку калюжу. Вимастивши лоба чужою кров'ю, Дамір спустився вниз і, крехтячи, мов старий дід, влігся на долівку біля вхідних дверей. Підлога була жорсткою й холодною, тож, звівшись на ноги ще раз, кизляр-ага приволік старий килим, примостивши його під себе. Тепліше не стало, але, б'ючи дрижаки, втішав себе думкою, що не застудить сечового міхура – для нього це стало б великою неприємністю. Заплющивши очі, зігрівав себе думками про те, як щасливо заживе із красунею айше. Що горлорізи Ашпат-мурзи зроблять із двома іншими полонянками, його зовсім не турбувало.

За хвилю Даміра зморив сон, і сновидіння, які бачив, були дуже приємними...

Коли наступного ранку кизляр-ага не з'явився в гаремі, мати володаря Криму не надала цьому великої уваги. Дамір ще напередодні попередив її, що провідає утікачок та з'ясує, як їм ведеться. Мабуть, відвідини затяглися, і заночувати довелося в своїй оселі. Такий учинок розпорядника гарему анабеїм вважала легковажним. Передчуваючи, що от-от незмінний кизляр-ага попроситься на відпочинок, решта євнухів так ревниво стежили один за одним, що їхня поведінка переросла в хворобливу пристрасть. А коли хтось із них пронюхає, що в Даміра є власний дім, у якому переховуються одаліски-втікачки? Та дізнайся про це Селім-Гірей – нікому не буде солодко, навіть рідну матір не пошкодує. А що завадить євнухам вислужитися?

Уявивши, як ранковим Бахчисараєм повертається до Хансараю кизляр-ага, анабеїм аж губу закусила від злості – не вистачало тільки того, аби все місто заговорило про нічні походеньки розпорядника гарему.. Ніби й не дурний чоловік, при стількох володарях залишався на своїй посаді, а геть голову втратив на порозі старості. Роздратована валіде відвела душу на кількох одалісках, покаравши тих, хто не слухав її вказівок.

Та коли кизляр-ага не з'явився в гаремі й до полудня, злість матері хана переросла в тривогу. Покинувши жіночу частину палацу, вона подалася до очільника охорони. Равіль-бей, провідник сейменів, був чоловіком тямущим і швидко збагнув, яка делікатна тут справа і що зайвий розголос не потрібен. Мішечок із золотими монетами, який перекочував із рук анабеїм у кишеню вбрання головного над найманцями, пришвидшив пошуки кизляр-аги. Валіде, правда, навіть уяви не мала, як поведе себе Равіль-бей, коли разом із розпорядником гарему вистежить ще й утікачок. Через поганий гумор матері хана деяким полонянкам знову дісталося на горіхи.

В обідню пору закрита кочі в'їхала на внутрішнє подвір'я Хансараю, і слуги обережно перенесли закривавленого Даміра до його світлиці в гаремі. Кизляр-ага при цьому не ворушився й не подавав жодних ознак життя. Одразу стали розповзатися чутки, плітки та домисли, а ще швидше вони ширилися після того, як очільник сейменів сповістив Селім-Гірея про те, що знайшов кизляр-агу непритомним у бічній вуличці поблизу одного з міських ринків. Усю правду про те, що побачив в будинку в маалле зброярів, цей відважний, але розпещений грошима та подарунками, чоловік оповів тільки матері хана.

Умитий і перевдягнений Дамір лежав у своєму ліжку, стогнучи та страждально закочуючи очі, коли анабеїм закортіло дізнатися про все з перших вуст. Від очільника охорони вже знала, що кизляр-агу знайшли непритомним у розгомленому будинку, де, окрім нього, були ще тільки захололі тіла слуг валіде.

Щільно зачинивши за собою двері в світлицю кизляр-аги, мати володаря Криму пересвідчилася, що жоден із євнухів не крутиться поблизу й не стане підслуховувати. Після цього поцікавилася у недужого:

– Як ти себе почуваєш, Даміре?

– Уже ліпше, шановна валіде. Голова, правда, ще гуде, але можу бачити й чути. От тільки на ноги встати не вдається. Не помічник я вам нині.

Анабеїм лише рукою махнула, мовляв, без тебе справлюся. Але цікавило її зовсім інше:

– Що за пригода з тобою трапилася? Куди поділися наші одаліски? Хто вбив моїх слуг?

Кизляр-ага скорчив ще страждальнішу міну й кволим голосом відповів:

– Не відаю, шановна валіде. Минулого вечора я подався провідати наших пташок. Ішов, не озираючись, тому не можу сказати, чи хтось ішов за мною назирці, чи очікував на мене біля порога... Я відчиняв двері своїм ключем і не встиг зачинити їх за собою, як почув чужі кроки й важке дихання. Далі мене вгріли чимось важким по голові, і до тями прийшов я лише тоді, коли Равіль-бей лив на мене воду. Від нього я й довідався, що на горішньому поверсі чотири трупи, а дім мій пограбовано. Грошей, які я мав при собі, щоб віддати вашим людям, теж не було.

– А одаліски? Вони куди поділися?

– Не можу сказати. Равіль-бей про них не згадував, а я не став розпитувати... Або втекли, або хтось їх викрав.

– Хто міг посягнути на твій дім та напасти на тебе?

– Не знаю... Грабіжники якісь. Вислідили мене та подумали, що стану легкою здобиччю. На каліку напасти зможе будь-хто.

Анабеїм не сподобалося, що в ханській столиці ось так віроломно хтось може вдиратися в чужі оселі, грабувати та вбивати. Але ще більше матір хана непокоїло зникнення полонянок. Підозри, які валіде мала щодо самого кизляр-аги, розвіялися, як тільки побачила лице розпорядника гарему – сам себе так понівечити він аж ніяк не міг.

– Гаразд. Відпочивай та набирайся сил, а я спробую з'ясувати, хто міг на тебе напасти. Ага, ще одне: усім цікавим Равіль-бей оповів, що знайшов тебе непритомним поблизу ринку. Як ти там опинився і що робив – вигадай уже сам. Хансараєм ширяться чутки, що в місті в тебе є утриманка, з якою ти живеш уже не перший рік... От лихо мені з тими гяурками. Правду кажуть, що все потаємне рано чи пізно проявиться, як його не ховай. Чи не ліпше було б відправити їх до Стамбула, як того хотів Селім-Гірей? Так ні, послухала тебе, і бачиш, у що ми вляпалися?

Виказавши все, що зялагло в неї на душі валіде залишила Даміра наодинці. Однак намірів дізнатися більше про цю темну справу не полишила. На її прохання Равіль-бей, прихопивши кількох вірних підопічних, ще раз вирушив у маалле зброярів, щоб прибрати трупи та розпитати мешканців сусідніх із Даміровою осель про події минулої ночі. Та нічого нового анабеїім не довідалася. Ніхто нічого не бачив, чули якийсь тупіт та вовтузню, але не надали цьому значення. Бахчисарайські зброярі, як ніхто інший, уміли зберігати таємниці й не потикати носа в чужі справи.

А кизляр-ага тим часом продовжував вилежуватися в ліжку, яке було таким зручним та теплим у порівнянні з холодною долівкою, на якій провів минулу ніч. Довкола були улюблені речі, які так ретельно збирав упродовж своєї служби в гаремі. Він дрімав, прокидався, зноу поринав у приємні сновидіння. Слуги приносили йому їсти – цього дня кизляр-азі перепали найкращі ласощі з ханоського столу. Анабеїм заборонила будь-кому його тривожити й сама роздавала одаліскам роботу та стежила за її виконанням.

Увечері Дамір навіть розпалив собі калбян. Вдихаючи пахучий дим, не приховував лукавої посмішки, яка цілісінький день не сходила з його вуст, коли залишався на самоті. Удвох із Ашпат-мурзою вони провернули тонку й небезпечну справу, яка, попри всі побоювання, пройшла так гладко, що й комар носа не підточить. І анабеїм, яку важко провести, повірила, що до нападу причетні невідомі грабіжники, і в гаремі ще не знають про його будинок. Равіль-бей не з тих людей, хто точитиме ляси та плодитиме чутки, тим більше, коли отримав винагороду за мовчання. А людей, які були приставлені до охорони одалісок й через це розпрощалися з життям, кизляр-азі зовсім не було шкода. Його з дитинства теж ніхто не балував.