Всі вірші

Чарівна мить, коли нічого не чекаєш. Спокій.

Застигає у небі пунктирне зітхання... Природи дива.

Захід сонця догоряє полум'ям червоним... Двобій.

Віє з просторів вод солоне. Розумію, вільна. Жива.

Вірю життю. Воно веде розмову зі світом мрій,

Що дуже приємно встати, не втомитися на зорі.

Коли від порук та розлук у льоди вмерзла, але у вирі подій

Промінь, що вислизає, продовжує глибиною гріти на обрії...

Небокрай сповнений життям... не тим, що ти чи я...

Під хвилями відчувається сила волі небес.

Душа, що звикла до тіла — візерунок буття. Навмання...

...Коли про захід сонця душі набридне, не загубитися б на березі десь...

~2020~

Ніхто не знає звідки і по що

Приходять духи явлені бажанням

Щоб зодягнути у твої слова

Не обережних чи навмисних марень,

І повісти про вирок свій. Але

Не все у чім запевнюють актори

Вбираючи слова чужих видінь

Приймає дійсний полюбовний образ,

А тільки те, що виловиш в собі:

Запевнити у вірі — ще не віра,

У тім що прагнеш без чуття й зусиль.

І тут вона являється на сцені

З твоєю роллю де усі слова

Колись були завірені тобою:

«Ось те, чого хотів, — вона твоя.»

І ти приймаєш.

Дія перша. Вечір.

Все так, як бачилось: і небо, парк, хода

Тієї жінки, що іде до тебе.

Запитуєш у неї: «Ти — моя?»

Вона киває...

Дія друга. Ранок.

«Любов, як сонце. Ні! Любов —– це ти!

Це світ в якому слів одних замало

А сонце більше схоже на цитрин.»

Вона киває...

Дія третя. Морок

Вона сміється: «Вибач не твоя.»

І раптом бачиш, як зриває маску.

«Це роль, — відказує, — яку хотіла я.»

24.02.2024

Ти бачила смерть?

А коти рахуються?

Якщо так, то бачила.

Ти вбивала колись?

Випадково курча у дитинстві,

Випадково кота на дорозі,

І безліч комах, але там вже навмисно.

А подібних собі?

Можливо, але точно не тіло.

А тебе?

Так. Постійно.

І?

Воскресала,

Бо ще не всі мрії здійснила.

А це боляче?

Дуже.

Ти прощала?

Частіше викреслювала

Товстим чорним маркером.

Знаєш є такі, що аж просочуються

На п’ять сторінок.

Я заздрю тобі.

Не варто.

Краса, вона всюди.

24.02.24.

...Посмак від книги "Джонатан Лівінгстон, мартин" Річарда Баха...

~•••~•••~•••~

Немає мартинів без неба — воно в них блакиттю живе...

Силою хвилі заповнюючи порожнечі безликої далі...

Примхою вітри, але вабить свободою політ, душу рве...

...Дивитись, але не бачити — забути, що колись літали...

Зручніше в «мушлі»... без болю ідей, синців...

Сховатись в ілюзію «пісочних замків» зі сталі...

У непередбачуваності теж не мало штрихів-рубців,

Шляхів до розчарування... адже мартини не про це мріяли в ідеалі...

У спокійному сумі забути... Забути небес глибину...

Не чекати змін... навіяти, що від неба втомилися... під сімома вітрами...

Що все «назавжди»... все «вічно»... на плоскому рідному березі... /краще — «тінню»/...

І навіть всесильний мартиновий бог на піску поруч із нами...

...Але у зустрічі зі смертю — наша здатність жити!

На скільки відсотків віримо — настільки ми й літаємо...

На хвилях близькості різне: «падаль» чи «перлини» знаходити, себе розгубити...

Але як навчитись «пірнати та злітати» — серцем пам'ятаємо, душею знаємо...

Вибір кожного — особистий світ… для інших — за межею вір...

Смиренність чи вічний бій... у «капсулі» або на «магістралі»...

Важливо, щоб кожен твій крок казав: «Я дійшов! Я живий!»

...Немає мартинів без неба... Постскриптум: Насолоджувались... Вчились... Літали...

~5•12•2017~

вибратись із циклу перероджень,

підзарядки, пошуків мети

і знайти шляхи, і вийти без пошкоджень,

і почати діалог на "ти".

відшукати сенси, знаки, мрії,

не тікати від складних ідей,

і людей пускати до вітрини

всіх своїх зашторених тіней.

рушити в похід власного серця,

відчинити двері до думок,

і в життя урок додати перцю,

відійти далеко від дужок.

відпустити руку зимніх терцій,

підібрати нових слів рядок,

і звʼязок зловить, звʼязок проекцій

всіх своїх напівнічних казок.

кинути каміння в кригу смерті,

дати відсіч ворогам війни,

і порвіть нарешті з тим, хто вперто

не дає вам перейти на «ти»

(с) exmari

*schmalgauzen

Я бачив сон, ми були вдвох у тому сні.

Ти так раділа, а я читав вірші тобі,

Ми були вдвох, ми ті птахи що прилітають навесні.

Ти так хотіла, щоб показав татуювання я свої.

І ми такі там молоді й щасливі!

На полі маків, над нами небо синє синє!

Яскраве сонце, вітер грає із твоїм волоссям,

Дивлюсь на тебе і у очах твоїх, я бачу осінь.

Ще в тому сні були разом в моїй квартирі,

Показував тобі ескізи і картини.

Пили вино

Курили. І про мої татуювання говорили.

Ми ще багато чого там робили

У тому ,сні де у очах я бачу осінь, навесні.

нині чекаю вже на весну.

відмітаю сміття від руїни.

обкопую мертві дерева в саду.

довбаю лопатою штиковою

промерзлу (дзвенить аж)

трощену землю.

пильним поглядом спідлоба

стрічаю людей,

у вітанні до них киваю.

з внутрішньою пересторогою

усміхнено їх вітаю.

...війну не завершено.

можна її заперечити,

анулювати - ні,

не виходить.

та чи анулюєш її?...

літають снаряди, бомби, ракети.

зненависть витає в повітрі.

міни в полях, у степу та гаях... -

розкидано скрізь!

вбивство триває.

правда смерті і трун

усе іще тріумфує...

обкопую мертві дерева

подібні кісткам похованих,

вбитих стихійною дурістю людства,

війною...

відмітаю сміття від руїн.

приховую сльози в собі.

відхаркую кров'ю,

не пилом.......................

Синьострунчастий вітер у гіллі льодяних дерев.

Он там, птахи вдають ноти чіпляючись за мелодію.

Крижаний краєвид. Осипається іній під лопотом крил.

І зима студить небо та шарпає щоки склодуву.

Десь за хмарами гудить літак.

Санчата на снігу залишають тонке полоззя.

Змалюй ще тонкими мазками її ходу,

Якою поволі від тебе вона віддаляється.

14.01.2024

У чергах за бензином,

В порожніх магазинах,

Серед замінованих доріг.

У темряві в підвалах,

У натовпі з вокзалу,

В полум'ї над містом на зорі.

В промоклому окопі,

Шукаючи свій спокій

В мерехтливім світі ліхтаря.

В кабіні у швидкої

З пораненой рукою

Пролетіла молодість твоя.

***

На митниці години,

Турбота за родину,

Небо, що відкрите лиш птаху.

Заховані могили,

Кладовища і міни,

Крейдой слово "ДІТИ" на даху.

Три місяці в лікарні,

Переживання марні,

Кілометри, пройдені в строю.

Повітряні тривоги,

До крові стерті ноги

Відібрали молодість твою.

На пожовклій газетній сторінці – щасливий портрет:

Щира усмішка, звісно, присвячена не мені.

Я не знаю, хто ти, - грішник, праведний чи поет.

Я зустріла тебе тільки раз у зимовому сні:

Ми стояли удвох серед вкритих снігами ялин,

Говорили про речі, яким не судилося бути…

Ти наснився мені лише кілька ранкових хвилин,

Які я – чи на жаль, чи на щастя – не зможу забути.

Ось тепер випадково я вдруге «зустріла» тебе

На газетній сторінці, у кутиках трохи прим’ятій.

Я смакую ім’я твоє – зовсім для мене нове -

Ніби каву із ніжною піною з присмаком м’яти.

Ти одягнений вишукано, ніби вийшов з гостей

(Роздягну тебе подумки, ніби найкращу цукерку).

Я дивлюся на тебе не так, як на інших людей, -

Хоча ти й не відчуєш, бо досі від мене далеко.

Ти ночуєш, мабуть, у готелі із видом гірським,

П’єш солодке вино під звучання індійської віни -

Я з вікна свого вдовольняюсь пейзажем міським,

Прокидаюся з шумом авто і фанфарним гудінням,

В хитрих відблисках свічки газети пожовклі читаю,

Загорнувшись у ковдру, п’ю теплий імбирний чай.

Коли хочеш, частіше у сни зазирай -

З нетерпінням в уявнім зимовому лісі на тебе чекаю.

Ти – як вітер холодний в морях,

Чи знайдеш знов до мене шлях.

Спів мій вчуй – між хвиль він луна,

Моя любов жива.

На землі й в безмежжі морськім

Буде серце моє твоїм,

Десять літ – і зустріч нова,

Моя любов жива.

Стань із морем цілим одним

Владарюймо навічно ним.

Поховай всі мрії на дні,

Їх душі лиш мені.

Пісню грай, лилась що колись,

І де б шторми не розійшлись,

Ключ до серця знайдеш мій ти

Вдвох будемо завжди.

Шалу й сил не знають твоїх,

Не закути в кайдани їх,

Біль від ран не згасне повік –

Життя твого як лік.

Переклад не для комерційного використання. Всі права належать авторам.

Поети, художники

Господи

Поети - бідні

Художники - бідні

Творчі люди курва,

Вони постійно бідні

Ми заслуговуємо на це?

Чому нас недооцінюють?

Чому нас критикують?

А ми всього лиш

Хочемо зробити світ

Кращим

А кажуть - все фігня

Не те

Знайди справжню професію

Чортт, нащо тоді жити?

Якщо всі займатимуться

Серйозними речами

А дитяча захопленість,

Зникне

І задоволення,

Теж зникне

Важкий кордон до мітки тридять два!

І подих наче кип’ятю кликоче.

Здається — крок і люта слабкість сточе,

Та, наче фенікс, віра ще жива.

«Вперед! Немає страху проти ночі!» —

Проміж зубів і спеки йдуть слова.

Єдиний — не один за всіх,

Я — крапля, та луна без неї в чашці.

Шеврон припік до пікселів рубатки.

А чоронзем все п'є за братній гріх.

Кивають жовтогривії ромашки

Блакитнооким василькам «Привіт!»

Хрущі в садах над вишнями гудуть,

Послухай, наполегливо, ритмічно.

І хай новини йдуть про хаотичне,

Все ж як чудово запах квітня чуть,

Хоч мить його, як блискавка, зазвичай.

Та вічно мати з сином мають буть!

Я для себе істину відкрила:

кожен має за плечима крила.

В когось крила, як веселка, гожі,

в когось ніжні, на пелюстку схожі,

в когось гарні, як весняна днина,

в іншого – немов стара ряднина,

в когось горді й сильні, як вітрила.

Люди різні, й різні їхні крила.

Хтось до сонця полетіти хоче,

інший по багнюці їх волочить.

Хтось крилом укриє від негоди,

хтось ховає під крилом доходи,

хтось крило простягне в допомогу,

інший – є й такі! – підставить ногу

(крила у таких безбарвні, кволі

і безсилі, як пташки в неволі).

Хтось радіє крилам, інший – тужить.

Кожен має ті, які заслужить.

17.10.2017

Мені потрібні інші люди?

Хіба мені не достатньо себе?

Потрібен той, хто поруч буде?

Навіщо мені щось таке грубе

як люди. Багато людей.

І всі різні, і всі сповнені ідей,

планів. Що ті вже почали складати про нас.

Та годі, може ніколи й не буде ніяких us.

Невже ви думаєте, що мені потрібні інші, аби жити?

Можливо лише аби творити.

Але жити я зможу і без вас.

Ніколи не буде ніяких нас, —

скажу це вам вже напевне.

Що ж може бути більш душевне,

аніж розмови в тиші на самоті з собою?

Вже точно не в людному кафе з тобою.

Тож, чи потрібні мені інші люди?

Та їх і так вже повно всюди.

Краще сидітиму в темряві на самоті.

А може і ні.

Я побудую білу хату

Серед гаїв, серед ланів.

Нову - велику і пузату,

Для добрих справ і чесних слів.

Там буде сонце, будуть квіти,

І в небі - пісня солов'я.

В тій білій хаті будуть жити

Твоя родина і моя.

Садок вишневий коло хати,

Де хтось співатиме пісні.

Там буде сміх, і будуть грати

Твої там діти і мої.

І все згорить. І чорним димом

Піде у небо навесні.

Садок. Твоя й моя родина.

Пісні і сміх. Доньки. Сини.

***

Я побудую білу хату -

Для тих, хто буде далі жить.

Я побудую білу хату,

Де попіл старої лежить.

Світло натхнення торкнулось душі,

Молив я Музу: "Свій образ яви!”

Уздрів я її неймовірну красу.

Очі — ясна блакить неба,

Сукенка обіймає стрункий стан.

Вона — мрія. Янгол, що вита у небесах.

Присіла коло мене повідавши радість та смуток свій.

“Музи не знають кохання. Життя— то нехитра наука, та без кохання тьмяніє усе!”

Торкнувся я губ її теплих зірвавши поцілунок веселки

І зникло те сяйво, розтанула краля в повітрі лишивши мелодію струн,

Сном припорошених

А опісля рядки сонета,

Натхненно стрибали на білий папір

У твоїх родимках я розпізнав сузір’я Каліпсо,

Якого бракує на зоряній карті неба. Звичайно,

Я більше любив ту оманливу щирість, як дійсність

Від якої твій острів відгородився туманом.

І тепер я блукаю садами його квітучості,

Між осокори пробираюсь до берега у вінку з фіалок,

Що дивно — шум моря жалінням в мені уже не відгукується,

Аби покинути острів, й тікати по хвилях чимдалі.

Чимдалі — додому?! — там острів такий як і тут,

Можливо, — до звершень черпаючи веслами море?!

Я чую їх хлюпіт, — біреми в тумані пливуть,

Та я не гукаю, й не хочу від них допомоги.

І вона вже, здається, за звичкою любить мене,

І більшають тіні у гроті від смолоскипів,

І долоні мої, як байдужість моя до бірем

Торкаються стегон здіймаючи втоплені схлипи.

І може я схоплюся в ніч від травневих плеяд

Відізветься в мені їхній заклик і скине байдужість,

Та поки я — тут, — споглядаю занедбаний сад,

Що від мене набрався печалі і занедужав.

07.02.2024

Зимова ніч особлива у хвойному лісі,

На верхівках — білі шапки, на гіллі — комір пухнастий,

Жовтіє ліхтар, стрічка алеї як в гіпсі,

Небом гуляє повний, чарівний місяць.

Сніжний килим м'який, новий, ще вдень ліг,

слід біля ялинки свіжий, глибокий, незграбний,

тягнеться до наступного лінія мов зігнутий цвях,

а з поглядом далі чорніє клаптик печальний.

Хтось в лісі загубив портфель з грішми,

навіть не сховавши принагідно

просто неба лежить подалі від рук грішних,

та недовго ще до ранкового світла.

Лебеді летять за небокрай.

Туди де сердинько грає ,а душа співає.

Та твоє ховається між небом блакитним , між травою, між річок у печерах.

Ти знаєш про все.

Відчуваєш усе.

Та вирішила мовчати.

Ти мовчиш і в день, і в ночі.

Смуток твій нерозвійний.

Ти в жалобі за живими.

Ночами плачеш.

Кричиш в душі.

Ти забула за ці дні ,що таке щастя, радість.

Ти втратила іскру свою.

І я тебе прошу не сумуй, не плач, посміхнись.

Я знаю це важко та я тебе прошу живи далі не губись, іскру свою знову віднайди...

А лебеді летять...

Усім всеодно.

Лиш ти за ними спостеріга.

В надії повернутись у щасливії дні.

( Цей вірш був написаний давно й я ніколи б не подумала, що він опише сьогодення... )

Всі почуття зупинились в одну мить.

Мирно спить дитя літаючи у мріях своїх.

Замість нього буду я.

Почуття і фальш все як завжди.

Я ненормальний поводир душ.

Подих останній.

Мені шкода.

Минає цей день в пам'яті кожен із них.

Доля несправедлива - одвічна карма моя.

Невинний ні я, ні ти.

У всьому виною людська натура.

Добрих тут не люблять.

Ви їх зупиніть.

Марні надії в останнє розбились.

З мене досить.

І знову все те саме.

Я урок засвоївши іду вперед.

Та руки лихії хапають та тягнуть назад у безодню страждань.

Я винуватець нещасть

Своїх.

Каторга одвічна - покарання моє.

До тла згорів.

Не пам'ятаю як любить.

Не знаю як кохать.

Єдине що можу - сльози пускать на самоті.

Свій вогонь не вберіг.

Зате чужі серця запалював на раз два.

Образа за образою, навіть жартома ламає.

Сміх, шепіт, я параноїк.

Знову посмішка фальшива на вустах.

Все гаразд - я тримаю до кінця шоу самотнього актора.

Похваліть, обійміть, любіть як і я вас.

Щойно піду не згадаєте навіть імені.

То ж давайте будемо грати до самого кінця.

Це все брехня знаю я, знаєш ти.

Це гра без кінця. У ній програю, як не крути.

Мені болить, що я з вами, що без вас.

Та у театрі щасливий.

То ж хай триває шоу.

Я гратиму в дурня до кінця.

Ви жахливі актори, завіса впала, маски зняті.

Вогонь згас.

Це останнє шоу.

Пограємо ще трохи

Театр розвалився.

На цьому прощавайте.

" В усьому винен ти. "

Ну авжеж винуватець це я сам.

Адже театр дозволив збудувать. Ще й тріщини латав, щоб довше тривав.

" З тобою дружить одна душа, а за нами отара "

Ну звісно на кожного поводиря своя отара.

На кожного пророка свої слухачі.

На кожного короля свої прихильники.

Добрий він чи злий, розумний чи дурний неважливо. За ними підуть такі ж.

В цьому правда уся.

То ж піду шукать своїх людей і я.

Лише з тобою можу вільно дихати,

розуміючи, що не треба ні від чого тікати. Можу спати.

Не знаю як, та ти вивітрюєш усі мої тривоги,

розводиш наші з ними дороги.

Сподіваюсь наші з тобою не розійдуться ніколи,

хоч що б не відбувалось навколо,

нехай ми триватимем вічно. Або ж так довго, як зможем.

Звичайно, вічно бути разом ми не можем.

Та нехай це хоча б триватиме.

Хай вийде з моїх мрій, по світу крокуватиме.

І нас на шматки розбиватиме. Потім складаючи назад.

Хіба можна проґавити такий азарт?

Тож чи залишишся ти тут?

Чи планувати мені далі свій життєвий маршрут

самому? Я можу. Та дуже не хочу залишатись з тривогами одному.

То чи збережеш мій спокій?

Цей світ надто жорстокий.

Холодний розум — те, чого всі потребують.

Мислити без перешкод, без мрій, надій.

Часто, емоції перешкоджають.

Тож добре все обдумай, тільки потім — дій.

Вміти брехати іноді справді потрібно.

Головне знати: що казати, коли й кому.

Збрехати буває справді необхідно,

Тільки потрібно завжди вірити собі, а не цьому.

Головне не забути ким ти є насправді, —

В брехні буває легко потонути.

Схиляєшся до неї при будь якій нагоді.

Ти вже давно під впливом найсильнішої отрути.

Спекотні дні та холодні ночі,

Я відчуваю тебе, осінь.

Ти ще не тут, та я бачу очі.

Немов зірки з яких лине промінь.

Вже скоро прийде жовтогаряча пора.

Пора злив, грому й блискавок.

Пора, що відчайдушно потребує доктора,

Аби не наплакати новий кривавий ставок.

Власне, тоді не тільки небо плаче.

Хоч інколи і сяє.

Воно нагадує мені м'ячик,

Який невпинно хтось штовхає.

Також, це нагадують люди.

Вони також як м'ячик.

Хтось залишає сліди від помади,

А хтось постійно плаче.

Та це все і є Осінь.

Пора сліз, дощу, жовтогарячих листків.

Пора яку нібито ніхто й не просить,

Та вона не залишає пелюстків.

Де ж я, де, скажіть? Загубилася поміж кущами.

Серед озер, коралів, квітів

кричу доти нечуваними віршами,

виблискую сотнею сафітів.

Зачаїлась в кожному русі й доторку.

В кожній ноті, що долинає ваших вух.

В мазі, що загоює опіки.

В хвилях, що не сприймає слух.

В кожному шрамі.

В кожній вибухнувшій зірці.

В кожному загинувшому коралі.

В кожній неживій вже п'ятірці.

В кожному рядку і кожній римі.

В кожній фразі, де хтось сказав щось дурне.

В кожній зіпсованій перлині, —

ви не знайдете більше мене.

Хто б ще будив містечко сонне,

Якщо не ти, якщо не ти?

Іще не визирнуло сонце,

А голос твій уже летить.

Дзвенить над теплими дахами,

У кронах піній і олив,

Поміж базарними рядами,

І де шумить морський приплив.

Маріано, О, Маріано!

Якби відчула, те що й я!

Щоб світ хитався, ніби п'яний,

Щоб вигинався, мов змія.

Щоби німіли ноги й пальці,

І дихати забула ти,

Коли тобі я погляд кину,

Коли я поруч буду йти...

Щодня співаєш під гітару

Пісень щемливих про любов,

І день у день довкруг збираєш

Туристів натовп знов і знов.

Не за пісні з віршами платять -

За ще безцінніший трофей:

За стан тонкий, смагляву шкіру,

За карі спалахи очей.

Юрмляться днями біля тебе,

Вдихнути запах їм кортить,

Шепочуть щось тобі на вушка,

Спішать торкнутись хоч на мить.

А ти смієшся білозубо,

Береш Жозе-стариганя,

Цілуєш в зморшкуваті губи

І кажеш їм, що заміжня.

Маріано, О, Маріано!

Якби відчула, те що й я!

Щоб світ хитався, ніби п'яний,

Щоб вигинався, мов змія.

Щоби німіли ноги й пальці,

І дихати забула ти,

Коли тобі я погляд кину,

Коли я поруч буду йти...

Скажи мені що маєш в серці,

Довір якусь із таємниць,

Хоча б на щось я мушу спертись,

Аби не впасти долілиць.

Коли приходиш - я щасливий,

А як ідеш - я геть сумний.

Як кущ сухий, що просить зливи.

Врятуй! Пролийся, дощ рясний!

Чому смієшся ти лукаво?

Навіщо мучиш день у день?

Чому така весела й жвава,

Співаєш ти сумних пісень?

///

Ти ввечері кладеш гітару,

І ми танцюємо в саду.

Шепочеш: "Обійми, коханий.

Тримай міцніше, бо впаду..."

Маріано, О, Маріано!

І ти відчула, те що й я!

І світ хитається, мов п'яний,

І в'ється в петлі, мов змія.

І заніміли ноги й пальці,

І груди стиснув млосний щем,

Коли торкнулися вустами,

Коли з'єднались під дощем.

Чорний холод дме із лісу

Шепіт снів гойда на кронах,

Кличе він до свого лона,

Криком сов і темним тріском.

Там твоя висить колиска,

Тіні їй ладнають змови.

Слухай, як душа кленова

Заклинає скрипом темінь:

«Забирай колиску з клену,

Заки звір не йде на лови».

31.01.2024

Там за візерунками бездоганно чарівних річок

Витіюватим почерком дмуть вітри крижаним вогнем...

Пам'ять про сонце дрімає в суцвіттях зимових строк...

Чарівними хмарами, повітрям, прозорим дощем...

Сутінки холонуть, чужий заповнюючи біг...

Оксамит лягає на плечі ніччю шаленою... День зблід...

Криком останніх птахів хоровод до країв...

Прощаючись із сонцем до кращих часів - поклик додому, у свій світ...

Хмеліє від місячного світла відблисками зірок

Та дихає там по-зимовому зачарований ліс...

Вислизають у чорнильне небо усі сни та мрії казок,

Даруючи перехрестям світів дикий танець зі сліз.

Смарагдовими гронами блякнуть вогні,

Чарує ажуром забуття далечінь мостів...

...За зітханням весни починається таїнство мрій...

Напередодні нового дня та світу ясних шляхів...

~10•листопада•2016~

Пожовтіло листя — і жовтіє небо...

А мені від тебе ласки більш не треба.

Опадає листя та й землі на груди,

А мені байдуже, що там скажуть люди.

Я зберу в долоні золотисту пряжу

І про нас нічого подрузі не скажу.

А забуті вірші нагадає вітер,

Ми були в коханні щирі неофіти.

Мабуть, просто в долі трохи інші плани,

Долі що до того, що у нас кохання?

Може, дощ кислотний на серця нам випав,

Пожовтіле листя пожовтіло в липні.

Тут все справедливо – від напою до чаші.

Ритм, що від серця шлях твій підкаже...

Гідний - побудуєш... Цінуватимеш душі...

Полюбиш свій світ... Спячих розбудиш...

Так, дурнів багато... Цинічні, ледачі...

Ті, хто прогнулись... Хто досі "незрячі"...

Багато скривджених, жадібних і улесливих...

Багато брехливих і, на жаль, галасливих...

Але це не є виправданням Воїна...

Він знає свій Шлях... В ньому все заспокоєно...

Не ллє без причини... Не б'є чиїсь чаші...

І віддає перевагу найкращим...

Він чесний без почестей... Цінує хвилини...

Йому щоб кохати не потрібні причини...

...А ці мовчать, знесилив надміри...

Але всім свої браги, сколи та віри...

Напоїв так багато... Що вибереш? Кращий?

Поки сенс зрозумієш - пролізиш всі "хащі".

Можеш не пити - загубишся в склепі...

Можеш розбити - і знову в халепі...

А світ, що за світом... не факт, що там буде...

Усі так жадібно мріють про диво... О, люди!...

...А тут є луки, океани, галявини...

Веселки, грози, ліси-велетні, гори-храми...

Квіти та річки, роса на павутинці...

Вітер і сонце... Сміх на стежинці...

Живе тепло та величезне небо...

Багато всього, де ще був ти та не був...

Спробуй пробачити - від витоку почнешся,

І сам собі минулому ти посміхнешся...

Без лайки, без сварок, сильний і вільний,

Підеш без причин за своєю Путівницею гідний.

Мир він у тобі... Завжди є, був і буде...

А поряд прокинуться гідні люди...

...Тут все справедливо - від напою до чаші...

Ритм, що від серця шлях твій підкаже...

~24•06•2020~

Надворі знову вже весна,

Твої слова немов життя,

А моє серце ожива,

І не болить оте виття.

Тепер і рани не печуть,

Відверті очі більш не п‘ють,

Солоні сльози не течуть,

Повільно мрії десь пливуть.

І я з тобою знов щаслива,

Мене весна розвеселила.

А ти не дав пропасти взимку,

Відчув, надав мені підтримку.

Якби не вітер між містами,

Ми б знову розцвіли квітками,

Якби шторми не між морями,

Ми б разом знову погуляли.

Шкода, ми знову незнайомці,

Над нами більш не світить сонце.

А я картаюсь за слова,

Якими взимку дорікла.

Ти як без мене? Гірше, краще?

З ким тепер ти погуляєш?

Ти сумуєш? Ти шкодуєш?

Мої слова до тебе чуєш?

Та все це, вірю, ненадовго,

І ти приїдеш, поговорим,

Ти посміхнешся несвідомо,

Налиєш чашку кави знову.

В твоїх очах лиш силуети,

Ти бачиш–паде сніг в віконці,

Вже знов зима і знов замети,

Проте, ми більш не незнайомці.

Безпритульній, тобі, безголосій, записаній тут

На потертих плафонах, в цинобрі, запеченій кров’ю.

Вам, до краю близькій, найтерпкішій з усіх цикут

І з усіх екзекуцій я більше листа не відправлю.

Тут вогонь, чи повіриш, смичками сполохує тінь,

І у місті твоя вертикаль — ліхтарі, ліхтарями!

Скільки слів, скільки ран, скільки мертвих, байдужих птахів,

Скільки книг і романів, що більше уже не літають.

Вам, тобі, безпритульній, записаній десь,

Без обличчя, облич, без жури і зажурою, болем.

В безіменній могилі, в хвилінні розкритих небес

Ані грудки, ні слова, ні цвіту його не дозволю.

Це найгірше, повір, це як морок, темниця темниць, –

Ця завіра в мені, ця обітниця випита словом,

Ти вливаєш цикуту із зернят холодних зіниць,

Що у кубку печальнім самотність мою гойдає.

11.01.2024

Ми познайомились весною

Наших почуттів вир грав.

А зараз.. просто незнайомці,

Бо осінь зараз і туман.

З тобою зáвжди я сіяла,

Без тебе ж ледь-ледь лінь борю.

Та навіть, схоже, вже згораю.

Але все ще сиджу, творю.

Тепер знайшла куди подіти

Нестримні почуття мої.

Інакше, в'яла б я, мов квіти,

Які забув хтось на вікні.