Всі вірші

коли зійде сонце, я його не побачу, бо в цей час мої очі будуть закриті...

лише місяць світитиме крізь тонкі пальці долоні,

лише він зможе дивитись, заглядати на тіні,

що цілунками вкриють мої срібні скроні.

коли дощ матиме чим накрапати, я ніколи вже під ним не промокну,

не торкнусь ніколи вологи волосся,

не змахну з облича струмок із тих капель,

і ніколи вже йому не пробачу те слизьке каміння, що було під ногою.

коли вітер знов гратиме у свої ігри,

роздуваючи полум'я покинутого кимось у лісі багаття,

я не матиму ні до чого довіри

і не пам'ятатиму, що за все життя так хотіла сказати.

коли зійде сонце над кволим містом,

коли згаснуть зорі над тим вигорівшим до попелу лісом,

коли річки думок и чиїхось сліз увійдуть в океани смутку,

коли станеться це - не залишиться вже нічого, що ще б мало бути...

Здається тобі, що це все не важко,

Смерті ж не варті того,

«Сісти за стіл та просто поговорити»

Та про, що говорити з тими, хто смерті бажає тобі.

«Віддати клапть зéмлі - ось і спасіння»

Та чи легко це буде, як не за тим те тварі прийшли?

Здається тобі, що територій їм треба, канал провести, збудувати будинки,

На крові мирних людей...

Та чи вийде у них це так легко?

Просто прийти - ось і "рішеньє"

Та як це зробити, поки люди наші та культура відома все по зéмлі бродять...

Здається тобі, просто ради розваги вони катували тебе.

Та добре знають вони, що поки є люде - є і культура, і мова

Вбивать тебе будуть, поки ти не забудеш же це.

Вбивать тебе будуть, поки не забудеш ціну історій,

Що про козаків могутніх, дідусь розповідав тобі.

Катувать тебе будуть, поки не скажеш: «Слава тим, хто не за тих себе видає».

Катувать тебе будуть, поки не забудеш матір лице.

Знаєш, як це бути на краю землі?

Тут палає безодня, але немає чаклунства.

На заході сонця розгоряються вугілля мрії,

Повітря пронизане світлом, наче небо без дна.

Золото торкається сині, лиже вода хмаринки... Жива дивина...

Оксамит зеленої млості килимом розмальований у груди...

А зірки... Ах, зірки!.. Кажу ж, небо без дна.

Під цим простором спокій... Вдихнеш його — не заснути!

Кров розбурхує туман, у завісі вишуканості дум,

Стежкою річка між горами... вирує, реве, кипить.

Переплетені з вічністю тиша та безтурботний шум.

Нескінченна таємниця у всьому... Ця земля — магніт!

Хочеться слухаючи - чути. Бачити! Не просто дихати — вдихати!

Насолоджуватися та радіти кожній миті дня.

Саме тут, на краю землі, справжня благодать.

Саме тут розумієш, що життя — ексклюзив! А все це є буттям!

~10•вересень•2017~

Я бачу море в твоїх очах,

І як кораблик гойдається на хвилях

У гавані пурпурних містах,

І золото в тих краях.

Десь на березі ходять чайки,

Вода змиває їх сліди,

Десь видно барні стійки,

Та голосні кохання флюїди.

Виноградне вино із саду,

Ще не випито на пристані.

Але так розлітається повсюди

Запах твоєї пристрасті.

І ті сотні вузлів відстані,

В глибині кольорових зіниць,

Дають наснагу на тисячі,

Повсякденних та маленьких дрібниць.

Горизонти змішуються в одне,

Та все перемінюється в інше.

Видно вербову тоненьку гілку,

Та прибережні сльози на піску.

Листя вишні розвиває вітер,

Посадивши хтось її,

Біля солоної води,

Вірив, що вона принесе плоди.

А я далеко та непомітно,

Дізнаюсь лише крізь слова

Про ту людину яка сама,

Створює ці всі дива.

Схопив поглядом тебе,

Через лінії злих доріг.

Розсипаюся пелюстками

Через очі, тільки мені повір.

Написано: 2023 року.

Життя за містом прекрасне,

Коли пташки співають,

Поля широкі своїми барвами переливають.

Там тиша і духовна нуга,

Проходить потрохи світська туга

І дух обновляється ранньою росою,

Духовний мир приходить з весною,

А восени й взимку сидиш біля вікна

І поглинаєш з книг жадібно знання.

Й ніщо на пусте не відволікає,

Негатив за горло вже не тримає.

Ти мій старший брат,

Але між нами можливий лише целібат,

Ми вирішили зробити батл,

Але не вписалися в мегабайт.

Целібат целібат,

Ти всього лише мій брат,

Порве сцену цей хіт,

Врубай на повну свій біт.

Небо безмежно сіре,

Люди — неначе зомбі,

Буцім шукають щастя,

Але все рівно стрьомні.

Ходять усі ліниві,

В головах дує вітер.

Їхні думки жахливі,

В них не хватає літер.

Може їм трішки сонця?

Та розігнати хмари?

Кожен відчує легкість,

Зникнуть якісь кошмари.

Адже усім потрібні

Ніжність, любов і ласка.

Й навіть якщо заперечать,

Це ж тільки буде маска.

Зараз, у цю хвилину,

Той, хто тобі важливий,

Хай це від тебе почує

Й стане на мить щасливий.

Махновщина, махновщина

Вітер ті знамена вив -

Чорні прапори - од горя,

А червоні- од крові

По ярам, сліди ховая

Серед ночі, чи уранці

Серед степів України

Причаїлися повстанці

В Брест-Литовську Україну

Ленін німцям віддавав

Восени останній німець

Од махновців утікав

Йшли денікінці навалой,

Вже збиралися в Москву,

-Усю армію махновці

Покосили, як траву.

Махновщина, махновщина-

То була селянська сила,

Що у степах України

Білих та червоних била.

Махновщина, махновщина

Не спинити чорну силу!

Ви хотіли в Україні

Всім панам зробить могилу.

Тихо

Без жодного стуку

Відчиняються двері і

Віхи -

Нові світи.

Не бійся, дай мені руку.

Це тільки початок містерії,

а нам іще треба дійти…

Ми у темряві –

Я і ти

У розпачі, кризі, або

Найгірше – несталої віри

Зарозумілі надміру

Заручники марноти

Невкорінені насінини…

Та нас не залишив Бог

З неосяжної нам причини

Це наш час

І останній строк.

До нестерпності неготові,

Кволі,

І прикро малі,

Со-утворенні словом Любові,

Проявляємося поволі

Світлом світу і сіллю землі

У світі тонких матерій

Понад силу - лиш перший крок.

Полем сліз і долиною смерті

Нам для захисту -

Хресний знак

І хоч написи часто стерті,

Не звернемо,

Бо знаємо як

Відчиняються

Наші

Двері

Плаксиві хмари орошають вологі землі,

Сльози стікаються у ріки й пливуть за горизонт.

Все підлягає лиш одному, кожній тіні відомий, де не спитай.

Володар смутку — його величність Сум і вірний радник — Відчай.

Далеко простягаються його володіння, межуючи із тими,

Що раніше рідними були, а зараз так холодно чужі.

Поряд бродить тривожний блазень, наводить шум і гам,

Не даючи спокою присутнім.

Генерал Жорстокість запевняє у рішучих діях, задля добробуту народу.

Служка Страх не відступає ні на крок, щоб був господар у безпеці.

Аудієнція довга з нескінченними гостями,

привела до трону пані Лінь.

І змусила володаря покинути невтішний люд.

Сум шов коридором і зустрів Самотність.

Нагадала вона про ту кімнату, що завжди манить неупинно.

Ось двері, їх залишилося відкрити й увійти в кімнату Ностальгії.

Колись жила тут його Радість, що нині вже не з ним.

Лише закриті очі й тиша, зводили їх знов.

Тепер його дружина Порожнеча,

Яку він завжди чує, поряд чи на відстані.

Тяжка корона Суму, не дає спокійно жити,

Наче має власний розсуд, як потрібно все робити.

Він не опирається і слідує тропою, що уготована йому.

Відчай знов прийшов і повторює своє невпинно.

Не помічає він, як глухий до слів володар,

Як спостерігає мутними очима, вигораючий камін.

© DeadNeko 2023

Ніжних фіалок запах звабливий

Кличе пізнати сутність любові.

Тільки хижак там сховався примхливий,

Хоче із тіла попити лиш крові.

Стануть витягувать крики до рання,

Тіло скрутивши до болю листками.

Мушко, тому для свого виживання,

Будь обережна із тими квітками.

Спекотним сплетінням розсерджений серпень

все ще тримає за руки сезон,

І селище тихе, від спраги затерпле,

Ховає своє розквітле нутро.

За стежкою простір, устелений стерням,

За стежкою серпень, за серпнем застуда,

За серпнем дихання у грудях затерлося,

За серпнем у селище смуток прибуде.

Осінь остудить землю від спеки,

Накриє село туманним крилом,

Сповільниться день і ранки далекі

скоса лягатимуть на запотіле вікно.

кожен живе під тягарем власних гріхів

зауважте, я не казав про

недосконалості.

цей промінь, що пронизує віки,

відівчає від нападів

невблаганності.

до цього ще треба дорости,

не втонути, не кинутись

в крайнощі.

тяжко продовжувати

любити –

гірко буває

від розбитих мрій,

ну, й до себе – жалості.

цей етичний панцир

бринить, а життя тече

з усіма своїми трощами

й вибриками.

дякуй, що й досі

почуваєшся людиною –

з усіма своїми вивихами.

все минає – і навіть

біль. завтра прийде –

тож будь готовий!

перемога потребує перемін,

а сьогодні...

налаштуйся,

чуєш – неповторне знову!

20.08.2023

Усе набридло,

Не хочу більше

Писати прозу,

Складати вірші.

Кому потрібне

Моє старання?

Оте невміле

Слів римування?

Чи може текстів

Такі зрадливі

Емоцій різних

Потоки щирі?

І так не знаєш,

Де все дівати.

Нести те людям?

Ні, викидати!

Осінь в цей край заходить дуже тихо-красиво.

Зігріває душу кольоровим листям в перехрестях дощу,

Шипінням річок, шепотом трав наповнює крила,

Та повітрям свободи віддає всю себе досхочу.

Гори вражають своєю міццю й оксамитом.

Засинають у хмарах... Полонинами душу рвуть.

Десь там бродять вітри... Тягне у незвичайний простір магнітом.

Величезні смереки линуть до неба... І розумієш: "ти зараз ТУТ!"

Природа ніби говорить цьому світу: "люби й згадуй!"

Цей дивовижний край поринає у серце осіннім теплом.

Водограй водоспадів диво казкове нагадує

В сонячних променях ніби створених чаклуном.

І закохуєшся в ці зірки й бездоганні гори,

Мальовничу красу блакитного неба, його глибину,

У тумани молочні, у воду живу й в осінні ліси неозорі.

...Та здається ніби потрапив у нескінченний сон наяву...

~14•09•2017~

~За мотивами комп'ютерної гри «Skyrim»~

Навчи мене чаклунства, будь ласочка, архімаг.

Мій шлях був довгий, я вічність у бою.

У всіх підземні склепи та джерела на вустах,

Дракони повернулися — боронять землю свою...

Я побувала на болотах і на верхівках гір,

Спускалася під землю й поринала на дно морів.

Збирала різні плітки, сум, захоплення, гнів,

Карала нежить, вінчала жебраків та королів.

Зустрічала благородних вампірів та злих святих,

Храми нових богів і зруйновані міста,

Привидів, які живіші за живих,

І кілотонни ідеального марного льоду щоліта.

А ще я вселяла надію, спокій та страх,

Приручала добро, щоб не звалився буття орієнтир.

Бачила Древо Життя, диво в його гілках,

Як у паростку дозрівав істини еліксир.

Затим древніми храмами носила мене доля,

Шукала слова в криках драконів — ніхто не просив.

Більше знайшла запитань, адже в темряві народжується темрява,

Від ран і зрад щоразу опадала з сил.

Я завжди захищала слабких із вірою в любов.

Сильні були друзями — усі скажуть, кого не спитай.

Варила юшку, пекла хліб і проливала кров —

Щоб не робила, все було задля інших, це знай!

А зараз дивлюся нагору — мовчать небеса.

В серці лунають кроки тих, замість кого живу.

...Навчи мене чаклунства, будь ласочка, архімаг.

Ти ж знаєш, я — одна з драконів, що загинули у тому славному бою.

~квітень•2021~

Вірш-відповідь на поезію Артема Азояна.

Мої знайомі стали вулицями,

Імена на пам'ять залишені.

Мої знайомі стали петиціями,

Підписи поставлено стишено.

Мої знайомі стали стрічками,

Синьо-жовті стяги приспущені.

Мої знайомі стали книгами,

В кінці читачі засмучені.

Мої знайомі стали зорями,

Далекими й трохи млявими.

Мої знайомі стали спогадом,

Живими, але вже примарами.

в кав'ярні

загублені містом

в самотності я та осінь...

спливає захмарена днина

у сутінках мжею у млості.

і пісня бурхливого вітру

у кроні старого клена

як сповідь безмежна в зажурі

відлуннями в сьогоденні,

в якому мелодія тиха

вплелася у віти крони

задумливим сумом

наче

хтось грає на саксофоні.

і зустрічі тут як прощання,

і могоголосий гомін,

і за філіжанкою кави

раптовий

та щемний спомин.

авта у дощу віддзеркальні

в калюжах,

вітринах мокрих.

на хідниках малолюдних

обпалого листя охра.

в асфальті

неначе у часі

минулого дивні миті

веселого теплого літа,

у квітах ніжного вітру.

виходжу з кав'ярні у вечір,

в холодне забуте місто,

в обійми похмурих вулиць

під дощ цей,

що шепіт пісні.

ховаюся під парасолю...

цілує обличчя осінь

байдужа

немов самотність,

у волі що змерзла зовсім.........

Мій екстраверт не знав конфузів.

Буяв в оточенні засилля друзів.

Та от загроза панкреонекрозу

Тепер не допускає алкогольну дозу.

Відтоді я банальний інтроверт

Нездатний на ораторський концерт.

Для літераторів мої вірші - кошмарні жахи.

І рими в них відверто кострубаті.

Мої ідеї то не пафосні, високольотні птахи,

А вуличні, обідрані коти кудлаті.

Ти звабник! Ти спокуса во плотÍ.

Неначе всі жінки коряться тобі з льóту

Я оцінила шарм, харизму. Прикинула в умі

Розчулилась і відібрала в тебе цнóту

Краплями вологими по вікні стікає

Літечко грайливе, що втікає вдаль.

Знову холоднішає, осінь наступає

І зове сховатись в золотаву шаль. 🍁

Й ніжні павутинки понесе за вітром,

Листя шарудінням ніжно заспіва.

Сонечко останнім обдарує світлом

Й натякне, що згодом жде всіх нас зима. ❄️

Одного разу ти вийдеш на вулицю,

В платті, що купила собі сама.

Босоніж підеш життя травою,

Казати й шукати єдино вірні слова.

Ось тобі сили, розуміти себе.

Диханням міряючи сенсів вагу.

Нехай знають всі, що ти крокуєш,

Легко несучи досвіду власного тугу.

Зазирай в себе, обіймай дівчинку,

Що грому літнього лякалась в павутинні снів.

Сльози її давно вже висохли,

Проросли травою зеленою, що нею тепер крокуєш ти.

Дозволь собі лишити голки їжачі,

Як єдину відповідь, силою на біль.

На вустах усміхнених завжди неси вдачу,

Бо тепер весь світ впав до твоїх ніг.

Ти крокуй вперед, легко й невимушено,

Дорогоцінним камінням в долоні збираючи миті буття.

Задоволено очі мруж, сонцю осінньому,

Не шукаючи оцінки, живи це життя.

Біль страждання тлєн депресія

Я дед інсайд насправді

Обсесія

У холодосі брі,

У руці холодне темне.

Слухаю Скрябіна.

Люди думають, що я святий

А я звичайний

Як вони.

Найкраща поза для молитви — 69.

69 поклонів,

69 цілунків,

69 ночей на колінах.

Усюди ці цифри і пози.

Обійми подаруй мені, коханий,

Та пригорни до себе уві сні.

Нехай цілунок буде мій жаданий

І розтворюся я тоді в тобі.

Шепчи у вухо лагідні зітхання,

Щокою притулись до моїх рук.

І я відчую, в подиху бажання,

Твого сердечка щирий перестук.

На маківці в кулак зберу волосся,

Та носом запах весь його втяну.

Як довго нам для цього довелося

Долати правду визнання гірку.

Адже у світі повному зневіри

Могли б обох камінням закидати.

Бо не допустять дикі бузувіри,

Щоб хлопцеві та й хлопця покохати.

Зелене небо і синя трава —

Мене накрило, сиджу одна.

І в пошуках рими у стелю втикаю,

Хоча до того хотіла лиш чаю.

А потім і феї в свідомість урвались,

Крутили в всі боки, доволі знущались.

Неначе найшла безкінечна мара —

А все винна в тому та літня жара.

Хотіла сенси віднайти для себе,

Життя пізнати на усіх етапах.

Та зрозуміла, що втрачаю небо,

В яке лечу у снах свобідним птахом.

Хотіла бути для усіх зручною,

Такою, щоб гордились мама й тато.

А стала лялькою безвільною й німою,

Бо не навчилась своє захищати.

Хотіла світ зробити щасливішим

І, сподіваюсь, хоч цього добилась.

Відкриймо ж душі і серця для інших,

Щоб зла навколо менше залишилось.

Стою на захисті. Вночі.

Немов той звір шалений.

В моїх очах горять вогні

І кров бурлить у венах.

Моя сім'я, мій край, мій дім —

Це все мені важливе.

І не впустити дикунів —

Завдання особливе.

Забув уже про сон і біль,

Волаю від знемоги.

Та у думках одна лиш ціль —

Ми всі ждем ПЕРЕМОГИ!!!

***

Славетний Воїне, Боєць,

Твій подвиг героїчний

Живе хай в пам'яті сердець

Від нині і довічно!!! ❤️❤️❤️

Буває сидиш одна,

А поряд нікого нема.

Й ніхто не скаже "Кохаю!",

Не зробить у ліжко чаю.

В обійми не огорне

І в сні не згадає тебе.

Не візьме за руку у мить,

Коли твоє серце болить.

І всіх нас таких не злічить,

Хто вдома самотній сидить.

Чому ж при такому числі

Нема половинки мені?

Ми думаєм, що встигнемо усе –

живе в нас ця упевненість юнацька.

А доля корабель життя несе –

і потім в прірву кидає зненацька.

Всі наші плани – замки на піску:

ось зараз є – за мить уже немає,

лиш хвиля креслить лінію різку.

Отак і час безжально все ламає.

Як щось зробити хочеш, то роби –

роби тепер, бо завтра буде пізно.

Ми в'язні часу, ми його раби,

він стереже нас невблаганно, грізно.

Він нам і свідок, і суддя, і кат,

всіх наших справ він точну знає міру.

Між "завтра" і "сьогодні" грань тонка –

не тратьте час.

І не втрачайте віру.

20.07.2023

Затихла музика, погасли всі софіти,

Ти повертаєшся до себе в темноту.

А там костюм пора новий надіти,

Під ним ховаючи душевну пустоту.

І нова сцена, нові маски, ролі.

І нова публіка, яку ти веселиш.

Бо бути клоуном — як забаганка долі,

Яка вважає, що усіх мудріш.

Та номер скінчено і всі тебе забули —

Такі як ти в театрі кожнім є.

А те, що душу на кусочки розітнули,

Кого хвилює, це ж лише твоє.

І хоч актор ти вищого гатунку,

Без підготовки враз зіграєш короля.

Та не чекай ти кращого дарунку,

Ніж витягати з шапки всім кроля.

Удома ж скинеш усмішку зрадливу,

Візьмеш папір і гусяче перо.

І, в почуттів шаленому напливі,

Покаже лик в віршах сумний П'єро.

Вогниковий сад мій пекельний рай

Дрімуче мерехтіння людей 4 кольорів

Проблиски непотрібного спільного часу

Світло тануче на тлі вицвівших шпалер

Там не помазано мене туди приклеєно

Шмат терміну відбування життя -спогад

Збуджувач юнацьких надій -брехун

Місце без сенсу і ролі, грає наповнення

Арена серед арен, неповторно одноманітна

Важке перебування, звичний уклад

Блок важливих тестів, здача не обов‘язкова

Автомат для нестаранних

Відстрочка відмінникам

тремтить усе, і шкіра мов палає,

від дотику нового все благає.

ось рік і два, кохання не згасає.

здавалося б, ніщо вже не зламає.

та сердце зовсім не зважає,

жагу невпинно вже втрачає.

сьогодні цей, а завтра інший тут лягає

і галас, сей усіх сусідів налякає.

та вкотре ця стріла вражає

проте серденько далі сяє

а близькість та, вже не лякає

і мед вуста вже знову покриває

Біжить холодним паводком вода

В спустілі хати, в розіп’яті села

Тіка й собі обдовбана орда

Так й не збагнувши, що наворотила.

Над старим тином в’ється виноград,

До сонця віти спрагло тягнуть вишні,

Десь під водою плед, світлини й лад,

Які ще вчора захищав Всевишній.

Вода тихцем постійно прибува,

Затоплені вже сходи, поверх, кухня,

Перила, книги, іграшки й життя

Спинилося через тупе безглуздя.

Мовчить Червоний хрест, мовчить ООН

У них сьогодні святкування руське,

Для них Херсон – це лише моветон,

Що не вписавсь у їх світогляд вузький.