Всі вірші

Подяку для Бога на ранок складу у словах.

За пізнє натхнення та шанс на життя попри все...

За щирість духовну та спогадів теплий музей...

За посмішку світлу у сина мого на устах!

За погляд щасливий в його підліткових очах,

Що цілі побачать на довге життєве шосе!

Подяку для Бога на ранок складу у словах.

За пізнє натхнення та шанс на життя попри все...

За сонце всесильне, що гріє в холодних садах,

І свіжість осінню, оспівану ніжно в есе.

Я рук не складаю, хоч іноді трохи трясе...

Бо десь на планеті добро ще живе у серцях!

Подяку для Бога на ранок складу у словах...

14.10.2025 р.

©️ Любов Інішева

очі твої, як завіса з покривала: така ненадійна конструкція

поки я будую надії, за тобою шлейфом розноситься деструкція.

твій погляд широкий, глибокий і багатозначний,

а дії, і знаки уваги, по-дитячому необачні.

зрачки губляться в райдужці, важко розбачити її колір,

я так старалася зрозуміти, що це за пильний погляд.

мурашки покрили моє тіло, однак, я все ж почуваюсь самітною.

це все твої доторки, але я зроблю цю реакцію для тебе непомітною.

дощ заливатиме очі, розбавлятиме солоні потоки,

я б хотіла знати про всі твої потаємні пороки.

ми з нею трохи схожі, яка ж новина-дивина,

хотілося б, щоб романтика не була руйнівна.

Перегорну сторінку знов і знову,

Прогляну текст, читаючи між слів.

Останнє речення, і ось – останнє слово,

І серце відправляється в архів.

Роман дописано, історія скінчилась…

І головний герой немає більше фраз.

Та й героїня певно вже втомилась,

Шукати стежки, і боротись цілий час.

Вона з вогнем у серці, зіткана з любові,

А він – холодний, наче клятий механізм.

Тож і стосунки виявились тимчасові,

Не милий ромком – справжній мазохізм.

А ось і крапка, бо продовження немає.

Останній аркуш – то подяки, епілог…

Буває й так, що й почуття згасають,

Як обривається останніі діалог.

Праска чудова, така гладенька.

Пом’ятий, пожмаканий одяг

Вона розрівняє, як треба.

Душу прасувати негоже

Їй личать природні рельєфи.

Радощів блиск в очах,

Моторошні гніву сплески.

Відлига під носом від втрати,

Паводок – печалі робота.

Хто знає, яка турбота,

Серце стискати у камінь?

Страх – стабільність кличе…

До вашої хати.

Праска важка, має силу.

Пару гарячу творить,

Єдиним вологим подихом

Розправляє нитки мережива.

Тонкі струни Душі за межами

Налаштунку жадають палко.

Зазвучати в оркестрі симфонією

Душ налагоджених своєю долонею.

Праска чудова штука!

Душу не слід прасувати.

Хижак і жертва

--/--/--/--/

--/--/--/--/-

Він - хижак. Лиш хижак. І так хоче мене.

А от я - затуманена жертва інстинктом.

Його голод, потреба мене так зове.

Це - природа. Так є. Не назвеш це насильством.

Спокушаю його, що так прагне. Авжеж.

Ледь не мрію про те, щоб упʼявся зубами.

Його тіло в моєму не матиме меж.

Зʼїсть мене до кісток. Десь там, між ногами.

І романтику - геть. Залишається - смерть.

Я вже знаю, що буде. Вважатиму прéвʼю.

І від мене - нічого. Все знищено вщерть,

Адже жертва й хижак - все завершиться кровʼю.

Я тремчу. Я кричу. Переповнює жах.

Мої ноги несуть мене самі подалі.

Доганяє. Біжить. По моїх йде слідах.

Мав би зʼїсти мене, бо життя - без моралі.

Тихий рик, а в очах я читаю: "Моя".

Тільки серце тепер вже шалене у грудях.

І на шиї моїй вже зімкнулись вуста.

Кров під ікла дійшла і завмру, як в мотуззях.

Я так і не розумію, про що писалось, ким був хижак: вампіром, абʼюзером чи звичайним хижаком з тваринного світу. Тож нехай кожен бачить своє)

Коли твої очі втомлюються,

Світ теж втомлюється.

Коли твоє бачення згасає,

Жодна частина світу не може тебе знайти.

Час зануритися в темряву,

Де ніч має очі,

Щоб впізнати своїх.

Там ти можеш бути впевнений,

Що не залишився поза межами любові.

Темрява буде твоїм домом сьогодні вночі.

Ніч дасть тобі обрій, глибший,

Ніж ти зможеш побачити.

Ти маєш навчитися одного:

Світ створено, щоб у ньому бути вільним.

Відмовся від усіх інших світів,

Крім того, до якого ти належиш.

Іноді потрібні темрява й солодке

Занурення у власну самотність,

Щоб пізнати,

Що все й усі,

Хто не дають тобі відчути себе живим,

Занадто малі для тебе.

ㅤㅤSweet darkness

When your eyes are tired

The world is tired also.

When your vision has gone

No part of the world can find you.

Time to go into the dark

Where the night has eyes

To recognize its own.

There you can be sure

You are not beyond love.

The dark will be your womb

Tonight.

The night will give you a horizon

Further than you can see.

You must learn one thing.

The world was made to be free in.

Give up all the other worlds

Except the one to which you belong.

Sometimes it takes darkness and the sweet

Confinement of your aloneness

To learn

Anything or anyone

That does not bring you alive

Is too small for you.

ㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤㅤDavid Whyte

У відтінках цих барвистих

Гарних, темних та безчистих

Стиха осінь загукала

Про свій біль цей неминучий

Що на серці, на душі

І розкинулась в пісні

Болю й відчаю та бід

Та й розчулилася швидко

Та й розкинула те листя

По всім паркам та лісам

Щоб всі спогади порвати

Та забути це все враз

Щоб своє життя колишнє

Незбагненне повсякчас

Вже нігде не споминать

Замикаю очі.

Наче сон та не сон.

Під — цок-цок — годинника.

Цок-цок-цок.

Безкінечний цок.

Я думаю, на моє ліжко залазить кішка.

Стоїть над мною, потім йде до ніг.

Лягає у моїх ніг.

Я відчуваю її тепло.

Розмикаю очі.

Кішки не було.

Кішка у Аїді.

Я це знаю.

То лиш химера?

Як таке було?

Знову очі замикаю.

То сон, то не сон — важко сказати.

Межі розвиваються як дивна химера та кішка знов приходить до мене.

І знову очі розмикаю. 

Кішки не було.

Я це знаю.

Проте тепло її в моїх ногах я чітко пам'ятаю.

Химера та химера.

Як таке робиться? — Я не знаю.

Цок-цок-цок 

Безкінечний цок.

А химера повторюється знову та знову.

Що ж це таке відбувається зі мною?

Дивна ніч, доволі химерна —

Не страшна, але дивна.

Я точно знаю кішка у Аїді!

А чому мої ноги гріє кішка? Що це за химера?

Лишень безкінечний цок — доказ реальності, як плутається із химерою.

Осінь - чудова пора.

І ніхто не сміється, що ти в шкарпетках:

самі витягли теплі ковдри.

А у парку

зриваєш жовтий лист, жмурячись на сонці,

вдивляєшся у блакить неба

і думаєш:

Яка ж чарівна осінь!

Шкода, що деякі цього не бачать!

Чудово почався мій ранок:

З смачним хачапурі в руці.

Ділить довелося сніданок:

Усілись за стіл горобці...

🤣🤣🤣🤣

Як тільки ця булка запахла,

Ще й голуб до нас завітав.

Ділили її на всіх спрагло...

Таких ще не мала забав...

🤣🤣🤣🤣

Сміялися з мене прохожі,

Як хліба давала шматок.

На норму давно це не схоже —

З руки годувати пташок...

🥹🥹🥹🥹

Та чесно, було нам начхати

На думку чиюсь в стороні.

Птахам же нема що втрачати,

Вони все життя в вишині...

🫶🫶🫶🫶

У ній одне одному браття:

Великі та зовсім малі.

Лише і потрібно для щастя,

Щоб їжа була на Землі...

15.09.2025 р.

У броні — мов грім з небес,

Йде танкіст крізь гул і стрес,

По землі, де ворог — тінь,

Гріє серце — рідна синь.

В полі — дим, в очах — вогонь,

Танк — як брат, сталева бронь.

Не відступить, не схибне —

Там, де правда — він іде!

На плечах — важка війна,

Та незламна в нас стіна.

Кожен постріл — за життя,

За дитинство, за браття.

Світло в шоломі — не згасне,

Сила духу — в серці ясна.

І допоки б’ється щит —

Україна буде жить!

З Днем танкіста, захисник!

Слава тим, хто з перших днин

Йшов у бій за наш народ —

Броня крізь бурю всю і фронт!

За шрамом шрам, шматоване поволі

Твоє блакитно-жовте серце, ненько!

Хіба тобі колись бувало легко?

І знову ворог кличе тут до бою...

Немає сил, уже бракує крові...

За кроком крок, ногам твоїм тяженько.

За шрамом шрам, шматоване поволі

Твоє блакитно-жовте серце, ненько.

Про тебе вірші ще писав Шевченко,

Розбіглись діти по чужому полю.

І з того часу шматували долю...

Люблю... Воно мені таке рідненьке —

Твоє блакитно-жовте серце, ненько.

09.09.2025 р.

Давай одного дня,

хоч завтра,

підемо на рибацьке місце

і будемо мовчати.

У цій тиші

між шелестом трави і співом пташок

зародиться щось глибше,

ніж любов.

Була б у мене мрія — відростила б крила,

Як вільная пташина, жила б своїм життям.

Літала б над хмарами,

Де вічна тиша й сила,

Де серце не тривожить земная метушня.

Там вітер крила піднімає,

Дарує світлу долю,

І кинула б печалі у безмежній волі.

Була б моя відвага,

І ніч мене та не лякала,

Я б летіла понад краєм,

Де зорі мене зустрічали.

Фінальні кроки літа за плечима...

Осінній день без стуку йде у двері...

Такий привітний: у простій манері

Хутенько поселяється у римах.

Тепло дарує змінно й невловимо,

Пожити хоче на моїм папері.

А я ж ловлю проміння знов у сквері,

Яким тепер неначе одержима.

В душі печаль... "Живи", — шепнуло літо: —

"Я ще прийду, цвістимуть буйно квіти,

Тож не ховай далеко гарні плаття.

Хай буде в радості завжди потреба,

Бо кожен день — дарунок долі з неба.

Осінній теж дарований для щастя!"

03.09.2025 р.

Дивляться в вікна пронизливі очі.

Знову не сплю я посеред ночі.

Блимають зорі хитрі, як Локі.

З іншого світу вчуваються кроки.

Не розбереш, де реальності грань…

Вибухи в мозку, мозок як твань.

Замість зчитати нову інформацію -

Мозок впадає відразу в прострацію.

Дайте дрімоти, дайте покою,

Екзопланету із пеленою!

Наче я гола Всесвітом лину…

Всесвіт алярмом б’ється в судини.

Пані Безсоння як же Вас жаль!

Винайти б швидко чудо-вуаль.

Дати б вам бідній трохи спокою.

Сну, відпочинку, або хоч запою.

Щоб відключити системи чуття,

Так щоб заснути до забуття…

Донечка ночі… моя колежанко,

Ляж, задрімай зі мною до ранку…

З чорних дір демони втупили очі

Знову не сплю я посеред ночі.

я вдихаю дим

з цим повітрям

з цим нестерпним

доволі знайомим

по

ві

трям

я як рибка з водойми

хапаюся ротом

повільно-повільно

спрагла до цього

по

ві

тря

я як бджоли

залежно впиваюсь

цим солодким

як аромат квітки

по

ві

трям

10.08.25.

Де ти?

Холод вже пробирає кімнату,

Будинок здається кліткою

В моїй голові кладовище мрій.

Я хочу розцвісти, але воно мені не дає,

Я хочу отримати прощення але це занадто тяжко.

Я хочу почати, але кайдани замикаються, не даючи змоги йти, я хочу продовжити, але це важко.

Нехай це звучить на весь світ, бо це важливо,

Але це неможливо.

Далеко в долині, де сосни шумлять,

Де річка співає про спокій і лад,

Там стежка звивається тихо в лужку —

Дорога додому веде у казку.

Минаю я хмари, що вітер жене,

І серце підказує: ось воно, все!

За лісом, за полем, за тінню гаїв —

Мій дім, моя мрія, мій спокій живий.

Утомлений день на плечах засина,

Та вогник на ґанку — мов рідна весна.

І запах хлібів, і тепло з-під кори —

Мене зустрічають старі явори.

На ґанку чекає дружина мене

І дочка з онуками з радістю жде

Їх очі мов сонце крізь сльози блищать,

Бо знають — прийду. Мене будуть ждать.

Я кину в пилюку далекі шляхи,

Де вітер носив мої сни й помилки.

І вперше за довгі, холодні літа

Зітхну я, як вільна душа золота.

Дорога додому — не просто асфальт,

Це спогад і пісня, і серця янтарь

Це те, що тримає, коли вже нема,

Далеке дитинство, якого немав.

Нехай би зламались мости за спиною,

Нехай світ гуде своєю війною —

Я йтиму крізь бурі, сніги, і дощі,

Я Лис і я мушу до своїх добрести.

Закутана в ковдру зі слів,

Заплутана в нитках думок,

Розвіяна вітром із снів —

Я чую звук чобіток.

Це осінь, щемлива й різка:

То вітер, то злива, то сонце,

Барвиста, жива й м’яка —

Вона лоскоче моє волосся.

І кожне слово її

Відлунням б’ється у грудях.

Я чую в квітах, в землі,

В подихах неба і людях.

У хрумкоті свіжих булок -

У димі від цигарок,

В гулі швидких машин -

У попілі власних провин.

Якісь історії оплакую,

Якісь — смакую, наче плоди.

О, осінь моя, тендітна пані,

Живи

У кожній відкритій душі.

Твої поцілунки солодкий полон

У пристрасті ночі тане мій сон

Я розчиняюсь в тобі, мов у вині

Ти розливаєшся жаром в мені

Твоє тіло палає мов іскра в ночі

Я тону у тобі, не знайду берегів

Кожен рух, кожен дотик — це ключі

Що відкривають усі заборонені сни

Ліжко знищить останні кордони

Світ забуде про нас у пітьмі

Тільки тіла, в гріховнім полоні

Вибухнуть у єдинім шаленім вогні.

29.08.2025

В нас є 34 причини

Ще досі лишатися тут,

Любити свою Україну,

Хоча шахеди гудуть,

Це гумор, це співи, це єдність,

Це «як сьогодні ти спав?»

Це маленька в чаті приємність:

Коли колега сил побажав,

Це щирість, полтавська галушка,

І чорного моря блакить,

Це незалежність у думці,

І готовність її боронить,

Це борщ, голубці і кавун,

Обов’язково з Херсону,

Це дітей веселий табун,

Що зі школи біжить вже додому,

Це рідна нам солов’їна,

Це річки, гори, поля,

Це «в», а не «на» Україні,

Це чорнозем – наша земля,

Це бабуся, що дає із собою,

20 пакетів харчів,

Це лебеді з шин під вербою,

І в’язки чорноморських бичків,

Це гарний клімат без страху,

Що вкусить муха цеце,

Це гнізда лелек понад шляхом,

Це «Купуйте на Пасху м’ясце»

Це збори всім світом на дрони,

Це ті, хто боронить щодня,

Це благодійні вечори, марафони,

І зібрана разом рідня,

Це пюре, мандибурка, комнячка,

Це «шо?», а може і «що?»,

Це з пісні козак та козачка,

А твоя любов – це про що?

Твої вуста смакують мов вино

Я п'ю поволі, гублячись в тобі

Твій подих — хвиля, що несе мене в безодню

Де тіло прагне тіла у пітьмі.

Ти вся палаєш в жарі моїх рук

У поцілунках солодких і чутливих

Наш крик, найкращий в світі звук

Що відкриває таємниці тіла й сили

Твої обійми — вічності ковток,

У них немає страху чи вагання

Ти мій найперший, найсолодший крок

Крок у безодню ніжності й кохання

І в кожнім русі, кожнім зітханні

Є ніжність і бажане страждання

Ми зливаємось так, що бракує слів

Лиш ритм двох сердець, і уламки світів.

23.08.2025

У полі скошенім, де вітер свище,

Де тінь лягла на змучений чертог,

Лежав юнак — і рана свіжа, тиха,

Крізь сорочку текла, як гіркий епілог.

Земля була, мов шепіт предків давніх,

Дерева гнулись в сивому жалю…

А він дививсь в обличчя тьми нестямно,

Та шепотів: «Я жити так люблю…»

Йому кричав вогонь: «Вже все, відпущено!»

І холод серця так торкнувсь, як лід.

Та в грудях щось — мов іскра нерозгужена

Зчинило бій на цілий світу звіт.

«Я ще не чув, як мати знов сміється,

Я ще не встиг і дівчину обнять…

Мене життя несе — несе, не б’ється,

Я не готовий в землю засинать!»

І встали пальці. Кров ішла із рани,

Але душа — мов крила із вітрів.

І знову він ступив. Назустріч ранам,

Щоб кожним кроком довести: «Я жив!»

І хтось, хто був вже майже на межі,

У ньому чув незламність, волю, світло.

І спалахнули в очах у них вогні —

Бо жага жити — найсильніші миті!

Не бійся вітру, що штовхає в спину,

Не бійся хмар, що закривають світ.

Це не кінець, це тільки половина

Шляху, що приведе до заповітних мрій.

P.S.Не бійся рухатися в перед 💖💫☺️