Небилиці.
Я родився сьогодні рано – вранці,
Мати захотіла раків у сметанці,
Поки годувала мене на лежанці,
Я — ж — смалив у пологовім танці.
Ранок усміхався мені сонячний,
З перлинами роси, він — чарівний.
Вітерець літав лише боязний,
Та досить міцний, та — гнівний.
Чим нам до річки добратись?
За який потяг ми б заціпились,
І по дорозі нам не заплутатись,
Та на возі з мамою розмістились.
Що мугикав я тоді, то хіба я, знаю.
І упряжі на коней я – ж, не маю.
Мати слухає — я пісню нову співаю,
Та з воза наші коні поганяю.
Де ті коні були й куди скакали?
Ми були слабі, та сили не мали,
Я, й мати, тоді їх і не запрягали,
Щоб не коні, довго б ми чвалали.
Ми, через поле й березовий гай,
Добре, що ті коні спіткались,
З вітром летіли, нас не чіпай,
Та до річки не швидко дібрались.
Неня на підводі лежить, засмагає,
А ні маски, а ні зябер, я — пірнаю,
Мати діло своє, добре собі знає,
А в річку я ще і не потрапляю.
Планерую я тоді, з берега, з краю,
Течія струмка, що робить не знаю.
Ось карась, я за хвіст його хапаю,
І на дно річки, зразу ж попадаю.
Ходжу я тоді сухий по дну,
Ні, міркую, мабуть, що лажу.
Я раків ніде на дні не найду,
Думаю собі: як нести поклажу.
Що це диво видно тут таке?
Я такий малий, що не зміркую,
Бо то диво вусате, панцирне -
Морських крабів носом чую.
І поява крабів — Бог би їх знає.
Руку під берег суну, а за неї віть,
Ще якась істота за ноги хапає.
Чур, хижаки, ви ж мене не рвіть.
Я ж здоровий був тоді козак,
І згадав тоді: - Граблі ж маю!
Тож нагріб собі я цілий сак,
Інші краби — просто розкидаю.
По драбині лізу я і знемагаю.
Як мені підняти крабів всіх?
Але крабів тих, якось я тримаю,
І сопів, мов — ковальський міх.
Мати дума:- Де це її мала дитина?
І чисту сльозу з очей пустила.
А з води стирчить лише — драбина,
Неня мить, як я зник, пропустила.
Я весь мокрий і в зеленім тинні…
Бути таким, не бажав би я дитині!
Тягну крабів повний сак на спині,
І очі від радості не червоні — сині.
Глядь:- Щодуху по драбині лізу я,
То кидає мені гарбузове бадилля,
А воно таке міцне, як то заліззя,
Що заміни з кишені - дубове гілля.
Ну, а течія така струмка, несе,
Що тягне вже ж нашу підводу.
Лишенько, нас обох же знесе!
Немає бажання попасти у воду.
Нас і так ці мандри зморили,
То клишоногих додому відвезли,
І в великім казані, їх зварили,
Та й далі панцирників повезли,
Я в лікарню, а мама в село,
Цих варених крабів роздали.
І від цього стало нам весело!
Чого ж люди їх зразу не брали?
А люди крабів, довго жують,
Неня дуже рада, і я теж,
Бо вони їх миттю з’їдають.
Фантазія в нас не має меж.
Чи ж то було, чи ж то ні,
Чи повірять, всій оцій брехні,
Розбиратись з цим, не нині,
І не мені, цій малій дитині…
Литва. 2009. 07. 07.
Пан Ю
