Всі вірші

Спить солдат,

поволі догоряє свічка,

лиш тремтять метеликами вії.

Золота коса

і жовто-синя стрічка...

А надворі вітер снігом віє!

Все пройшла --

і заборону військкомату,

всупереч сльозам в очах родини.

Як змогла

вона у руки зброю взяти,

дівчинка, недавно ще дитина!

Спить дівча,

вогкий бушлат і чорні берці,

камуфляж в зелених візерунках...

Зазвичай

їй біле плаття би до серця,

мешти на високих за каблуках.

Не з добра

на дворі злий донецький вітер

дівчині співає про Поділля,

про той край

жаданий, мирний, добрий, світлий,

про садочок з вишнями на гіллях.

По війні

іде дівчина крок за кроком,

затаївши страх, забувши втому.

Хай у сні

примариться їй мирний спокій

в маминих долонях біля дому.

Біль і гнів,

переплавляючи у силу,

піднялась вона над божевіллям.

...На війні

поки що спить дівчина мила,

дівчинка з далекого Поділля.

місто вчиться жити без тебе

і кожна спроба — до сміху невдала

вчора автобус проїхав зупинку

сьогодні всохлись дерева у парку

був би я містом — я б знелюднів

жбурляв би цеглу

з одиноких балконів

точно у ціль — у перехожих!

мене нервують

усі

по двоє по двоє…

вибач

я всього лиш людина

був би я богом — дерева б цвіли

попри осінь

Списами велетнів у ранній лісосмузі

стоять величні сосни в запашній весні.

Ще не дотанули міцних морозів льоди,

а вже в осонні квітнуть перші медунці.

Лежу я серед поля в сонця сяйві,

у небі чути сумовитий граків клич.

А під закритими очима моря барви,

і по теренах вітер хвилями шумить.

Далека течія навіє сонних марень,

розчиняється свідомість у пітьмі.

Й чим нижче до землі живіє тіло,

тим ближче до небес душа летить.

червона нитка вростала у шкіру

місцями волокна тримались на вірі

зливаючись з кольором шрамів

вона шепотіла

аби раптом не зруйнувати

стіни кімнатного храму

коли знала що буде кричати —

відкривала всі вікна

перед сном рахувала гріхи

один, два, три …

заснувши раніше останнього —

снилось їй пекло

на ранок шукала пояснень

і коли їх не траплялось —

розрізала одне із волокон

сочилася кровʼю ще одна рана

Шампанське з бузини —

поглянь уважно:

метеликів агонія в фужері.

За мужність.

За залізо.

За ромашки.

І за листи чорницею на папері.

Я – жінка. Не діли зі мною небо.

Я хочу все, невинайдене й дивне.

Я виростила соте твоє древо,

з твоєї крові зброджувала вина.

Я падала та піднімалась з яру,

я позбирала перли по пустелях.

Тепер я хочу Сонця із Ак’яру.

Тепер я хочу зорі Коктебеля.

Я цілувала крізь терни колючі.

І як же я пʼяніла бузиною.

Тепер я хочу васильків

й рішучість.

А ще листів:

«Твоє імʼя, з любовʼю».

«Куплю рога оленя, лося»,

- Так написав один бідося,

Що вже давно сам роги мав,

Бо у потенції – завал.

кава розлита холодним паркетом

океан у моїх ніг

керамічні уламки

прийняли форму

його островів

тривожні думки впізнали стихію

додали хвиль

розбудили шторм

і десь на висоті польоту синиці

залишили рідний бузковий узор

нехай летять

нехай течуть

шукають місця поза мною

я ж знаю завтра знов прийдуть.

і я. чекатиму повтору.

так дивно

ти ж досі живеш

у зайвих ключах, у чоловічих кросівках при вході, у відкритій шухляді, яка, блін, бісила кожного разу, коли я спросоння

йшла робити каву

собі і тобі.

так дивно.

ти ж не помер.

я ж досі

роблю каву спросоння.

тобі і собі.

другу випиваю холодну.

У дзвони б’є розбурхана година —

не храмом тільки, а й живою кров’ю.

Моя земля — не тінь і не руїна,

а стяг, що рветься вгору над любов’ю.

По мурах сірих ходить вітер лютий,

немов гонець із чорної облоги.

Та в кожнім серці — меч, ще не забутий,

і крок твердий, що не зійде з дороги.

Хай темінь суне, мов орда безлика,

хай круки крячуть віщим передзвоном —

ми станем муром, спільним і великим,

і світло викуєм своїм законом.

Бо честь — не слово, витерте роками,

а хліб і сіль на спільному престолі.

І поки меч блищить між небесами —

не впасти нам у ярмо неволі.

У жанрі щаслива поезія

Я люблю це життя за ранкову росу,

За пташиний мотив у старому саду,

За кожну хвилину, за чисту красу,

Яку в повсякденних дрібницях знайду.

Люблю за усмішку, що гріє серця,

За вітер, що вільно лоскоче щоку,

За те, що дорозі немає кінця,

За силу надії, ясну і палку.

Хай небо синіє, хай сонце встає,

Даруючи світлу і радісну мить.

Я дякую долі за те, що я є,

За право любити і просто за жить!

У кожному кроці — натхнення прилив,

У кожному погляді — диво святе.

Я щастя своє у душі розчинив,

Бо вірю у мирне, пахуче й золоте!

Ні...

Цей світ не твій, його зліпили

із залишок відрубаних голів.

Взяли та серце брудом замастили,

і ти мов той батрак, що без волів,

силуєшся по світу волочитись

тіло плекаючи для втомлених ланів.

Так...

Не твій це світ...

Але й тобі його ліпити,

по обрису своєї голови

думками слово оповити,

зрощуючи прекрасне у собі.

А ніч, чорніша безодні, стелиться,

скатертиною огортаючи наше місто,

мов білий стіл.

Говори зі мною.

Говори про найлютіші свої хурделиці.

Говори, як шукала моє ім’я

серед дурних звісток та листів.

Говори, тому що чорна ніч пливе білими кораблями,

тому що чорні ворони закрили небо собою,

тому що місто дихає війною,

розривається між нами,

видихаючи любов’ю.

Тому що воно палає вогнем кривавим,

доки я тебе ковдрою із дощу вкриваю.

І небо над ним не плаче й не сміється –

розгублено, кличе сонце, неначе серце.

І я, заблуканий, у павутині поміж примарами

оповию тебе найніжнішими сніговими хмарами.

Що мені ця темрява та блукаючі в ній видіння,

коли ти (між ребер) – сонце мого сплетіння?

І доки між нами й мороком є ще відстань,

місто вдихатиме нашу любов,

мов останній

планети-війни

кисень.

Через плівку вульгарності душ

косооко малюю дощі,

щоб під зоряним небом лілії кущ

розквітав, як любов уночі.

Розплескались долоні у снах,

вітер випалив скроні вогню,

а любов загубилась в буденних тих днях,

коли лілії цвіт потерпав від дощу.

Безголовість, отруєна ядом думок,

що блукали у хтивості слів...

Мені важко ковтати піщаний пісок,

коли поруч немає води.

Мама боїться, у мами син.

Серце в тисках не на місці.

Всім своїм їством

Мріє його прикрити.

Люлі, люлі, люлі, люлі

Колихаю манюній.

Кілька років ростила.

Це не те що для нього хотіла.

Мама у тебе сильна,

Не зважаючи на те, що тендітна

Їй би тебе відпустити,

Знову на руках довелося носити.

Мама більше не плаче,

Сльози висохли геть.

Знову ця дивна вдача,

Як же хотілося все інакше.

Люлі, люлі, люлі, люлі

Колихаю свого сина

Може насниться щось добре

Й те пекло його вже покине.

Мама боїться, у мами син.

Серце в тисках не на місці.

Що ж с тобою сталося, любий мій?

Це не те що для тебе хотілося.

Лебеді

мрії

мріє-лебеді

лебедомрії;

ніжно-прекрасні,

рожеві;

дихають

живуть

рухають сві

т.

Тріск!

Розпався картковий

дім.

Залишився лиш

дим.

Всі запевняють: кохання, amore…

Вирубка мислячих йтиме «під корінь»

Шкіра з волоссям дибки стає…

Цивілізація, як вона є.

Шлях у минуле крізь ДНК…

Ллється із горла суміш липка…

Іроде, Іроде, що ж ти накоїв?!

Перше століття… Перші герої.

Дівчинці й жінці не треба і пут

«Хмизу побільше!!! Паліть їх!!! Ату!!!

Древні знання нам шкідливі! Уб’єм!»

Середньовіччя, як воно є.

Чуєш останній чийсь видих і вдих?

Вже не бунтують… Дух волі затих.

От тільки вітер тут скиглить… Руїни…

Голодомором мовчить Україна.

Нігтик дитячий роздряпує стіну.

Дайте востаннє вдихнути дитині!

Сльози котилися в Смерті з-під вій…

Мила Софі, то є вибір не твій.

Кожне століття сповнено жахів.

Диби, скафізми, палі і плахи…

Ядерний гриб ширить нутро своє.

Цивілізація, як вона є.

Армагеддон наступає на п’яти.

В небо підносяться душі розп’яті.

У Еволюції - равлика кроки.

«Встигне – не встигне» - гадають пророки.

«Вибір Софі» фільм режисера Алана Пакули по однойменному роману Вільяма Стайрона. Головну героїню Софі, яка попала у концентраційний табір нацистів у Польщі в роки 2-ї світової війни, поставили перед жахливим вибором. Кого із 2-х її дітей залишити живим, а кого відправити в газову камеру. (примітка автора)

Зима засніжила, як вперше,

Дерева вдягнула у біле.

Ох, щиро радіють найменші

І бабу виліплюють вміло.

Не шкодять ніякі турботи,

Аж щоки червоні від вітру...

Сьогодні найкраща робота,

А баба майстерна надміру.

Бурчить біля двору мужчина:

І з чого ж так гучно радіти?

Засипало снігом машину,

Ще й холодно вийшов одітий...

Така дорога комуналка.

Якби ж то потрапити в літо...

Дістала ця клята дублянка

Й забратися хочеться з міста.

Роки пролітали невпинно,

І літо вітало не вперше.

Стояв біля двору мужчина,

Бурчав: — Як дістали ці менші!

Чому ж ви такі галасливі?

Не можу терпіти цю спеку!

Де миті мої особливі? —

Й самотньо пішов до аптеки...

©️ Любов Інішева (січень 2026 р.)

Поразки крик полями страт,

сяга розпечених небес благання.

Десятки тіл нещастя обійма,

голову стискаючи стражданням.

Волосся голками у шкіру пророста,

думки́ собою заміняючи поволі.

Нестерпним присмаком на язиці буття,

доля народу розчиняється в неволі.

І понад вік триває день той клятий,

викарбовується в пам'яті журба.

Минулого ніби й не було ніколи,

біль витісняє залишки єства.

Все, що зостало бажаним й відвертим,

скорбота смерті, а не життя пусте.

Лиш тим, кому поталанило вмерти,

долю манкурта трагічну не знайде.

Сьогодні снилися дерева -

Вони ходили наче люди,

Тягнулись кронами до Неба...

І дихали на повні груди...

Лиш озиралися боязко -

А ну ж бо ми їх так побачим:

Чи приймемо, назвемо Чудом?

Чи... як завжди? Поки не ясно.

Вони молилися до Сонця,

Та не словами, а - Душею...

В них очі - наче ті віконця

У світ з Ранковою Зорею...

Там Мрії у роси світанку

Муркочуть, втілившись в Ідеї,

Що в снах примарюються зранку,

Принісши нам "привіт" від Неї.

Усе, що до країв було — пусте.

Я собі набрид серед облич.

Серцю тепер хочеться пустель!

Не клич його, і пошепки не клич.

Воно глухе, а я давно згорів.

У нас одна контузія на двох.

Тож бачу себе тільки між морів.

Себе я бачу там, де сонний мох.

Люблю себе між сосон вольових

і поважаю серед мудрих гір.

Я ліс і я роблю найглибший вдих.

Я видихаю.

Його вірний звір.

І серед сяйва півночі — я свій,

і між найбільших в світі пірамід.

Очолюю я ластівковий рій,

що пролітає десь біля боліт.

А правда — в найпростішій із ідей,

що душу, мов голодний звір, шкребе:

подалі, друг, подалі від людей

я собі більш нагадую себе.

Згубилась в метушні чужих облич,

ліс шишками тріщить: «І це мине».

Я пошепки кажу йому: «Позич

мені хоча б краплиночку мене».

Зима крізь шибку — мов старе кіно,

Розмите диханням і тихою тривогою,

Автобус котить, ніби все одно

Куди нести нас засніженою дорогою.

На склі — узори, наче чийсь листок,

Морозом написаний без адресата,

І кожен подих — теплий острівок,

Що зникне скоро, наче слово з вати.

Ліхтар розтане в сутінках нічних,

Сліди фарбують сніг блідим неоном,

І хтось дрімає в мріях голосних,

Сховавши втому під старим капюшоном.

Колеса тихо ріжуть білий час,

Мов стрілки, що не знають вороття,

І вікна дивляться холодно на нас —

Немов би свідки короткого життя.

А за склом — зима, мов чистий аркуш,

Без зайвих слів, без болю і без меж…

І кожен їде, ніби трохи далі,

Ніж той маршрут, що у квитку ти незнайдеш..

Зима — як синій кит у небі сивім,

Повільно плине крізь холодні сни,

Вдихає вітер — довгим тихим дивом,

І хвостом б’є об тишу глибини.

Вона важка, мов океан мовчання,

І сніг — мов хвиля, що ляга на шлях,

Міста ховає в білому чеканні,

Вогні гойдає, ніби в теплих снах.

Автобуси — мов риби серед ночі,

Пливуть у ліхтарях, мов у воді,

І люди — наче тіні між обочин,

Несуть свій шторм захований в собі.

Зима мовчить — та чує кожен подих,

І кличе в глиб, де спокій і межа…

Синій кит часу — повільний і холодний —

Пливе крізь нас, як вічна сторожа.

То не любов —

ненавистю я повний,

і згадками тепер

стою в зимі.

То не любов —

я просто труп безкровний,

і про любов тепер

не слухаю пісні.

То не любов —

то просто моя доля,

то просто марево

старих часів.

То не любов —

то я стояв оголений,

як посміховисько

на радість всім.

То не любов —

то я тебе обманював,

то я втікав від пекла

в монастир.

То не любов —

то я себе нав’язував,

але ж тобі не треба

поводир.

То не любов —

я просто не потрібен,

бач — мій кораблик

досі не доплив.

То не любов —

і я у тому винен,

що я тебе раніше

не пустив.

Я б сказала: чи хочеш почути зізнання?

Нам сьогодні слова ці до болю так треба.

Не належу собі, кожна мрія — кохання...

Завмираю щоразу від згадки про тебе.

Бо давно вже п'яниш, як ігристе мартіні,

Зігріваєш мене у холодні морози.

Анапестом торкнися пульсуючих ліній,

Не давай же ніяких на завтра прогнозів...

Уві сні споглядаю цю сцену відверту:

Як ти пестиш губами плече... і здається,

Ніби в венах моїх поселився уперто.

І пульсуєш... пульсуєш... до самого серця.

Почуття все росте: з кожним днем вулканічно...

Ніжний погляд... По нервах курсуєш під шкіру —

Проникаєш словами до самих закінчень...

Не мовчи! Я благаю! Додай трохи віри...

©️ Любов Інішева (грудень 2025 р.)

Присвята: панночці з мереживними манжетами

При місячному сяйві,

Серед мереживних рядків,

У кожному слові —

Вся ти, твоя подряпана душа.

Музика давно проїла мозок,

Вже не розуміючи слова,

Уявляю я тебе серед місячного полотна,

Серед тисячі порожніх слів.

Невже ти — відображення моє?

Переплетене тугою й смутком.

Невже ми схожі?

Серед тисячі слів ти мовчиш.

Художник на полотні зобразив постать:

Волосся спадає на лице,

Сумні очі, спраглі губи —

Це дзеркало так схоже на моє.

У вагоні тому, сидячи

Серед тих злісних душ,

Являється ти мені

З очами, повних мук.

Покаятись я так хочу перед тобою,

Не знаю, що з тобой робити.

Залишишся ти там на віки

Серед тих мереживних мук.

Заплямовані дощами ті рядки —

Твоїми чи моїми, не збагнеш.

Лише душа з тобою поруч на віки

Серед темних лісів тихенько бреде.

Використаєш шанс чи помреш?

Шанс жити вільно хоча б раз.

Залежить від мене...

Та я поганий автор для тебе.

Моя душа там поруч з тобою

Плаче від власних рядків.

Пробач, мила, я не знаю

Залишишся жити ти...чи ні.

Мрячний вечір опустився на село в Карпатах,

Сіре, мов свинцеве, небо тиснуло на хати.

Тлом похмурим Чорногора горизонт закрила,

Злая доля в тим містечку жах в серця вселила.

Ну а може і не доля, може то потвора,

Що, казали, оселилась в околицях поля.

Поля того, що серпанком було оповите

Денно й нічно, мов примарним саваном укрите.

Та потвора, як казали десять хвостів мала

І лисицею рудою зазвичай шугала.

Зголоднівши, на звабливу діву оберталась

Й до тамтешніх подорожніх любо озивалась.

Та не знав тих оповідок молодий Микола,

Який був вночі проїздом в околицях поля.

Вів свого «Хюндая» легінь, мріяв випить пива,

Коли раптом — мов примара крізь імлу ступила.

Зупинився. Відкрив двері. Глянув на дівчину.

Красна. В світлі габаритів помітив диви́ну:

Тінь дівчини на узбіччі ніби хвости мала.

Не один, а цілих десять. Кліпнув. Враз не стало.

Запитав: «Куди путь держиш?»

І шепнула діва: «Де у мороці лисиці танцюють грайливо».

Усміхнулась. І не стало образу людини.

Гострі ікла. Чорна паща. Очі — мов жарини.

«Потанцюй зі мною трохи, юний Миколаю».

Та й по тому. А на ранок люди в тихим гаю

Знайшли того неборака без серця. Й нічого,

Перехрестилися й послали по отця святого.

Коли вже з'явиться воно?

Он те велике й тепле,

Досяжне щастя в формі кола.

Без нього холодно й сумно.

Минають дні мої життєві.

Пам'ятаю той момент,

Першу зустріч і кохання.

Як радісно шпурнув я уперед.

Від хвилювань втрачаючи свій розум.

Не обійшлося без болю, звісно.

Та й грець би з ним.

Ще б ударявся сто разів,

Аби побачити це знову.

Тож чому ці велетні могучі...

Із силою ховати світ у ніч.

Вбивати помахом кінцівки.

Чому всі зникли з свого лігва?

Невже життя їх меньше за моє?

Чи взяли із собою спалах мого серця?

Унесли в далечінь,

Де комасі й не насниться.

Не хочу хутро велетнів я їсти.

Не гріє більше те кохання.

Зостався тільки небосхил,

Той, заборонений старцями.

Минають злічені години.

Знаю де шукати моє щастя,

Та чи долечу я до нього...

@DeadNeko 2026

Ліз пагілля мов хоче дотягнутись сонця,

сплітаючись навколо поржавілого хреста.

Сотні мурах шеренгою пройшли по спинах,

очей, що не відірвуться від образу мерця.

Слова, слова відспівують останню хвилю

і сльози омивають нарости землі.

Це ти, лежиш у тій могилі,

й навколо тебе, тіні, з журбою хиляться униз.

Їх спомини лунають дещо криво,

у часі час розвіяв полину. А там внизу,

немає спокою в одвічнім небосхилі,

немає страху нескінченної пітьми,

лиш невагомість що сповиває тіло

й свідомості холодної думки́.

Присвята: вишні в моєму саду

Що ж вбиває людину

Швидше за срібні слова?

Можливо, та спокуса,

Що вічно жива?

Хвилею лави роз'їдає вона —

Все тіло, всю душу,

Світлий розум.

Вона вічно жива!

Манить вона мене вишнями,

Залежність вони пробуджують в мені.

Хочеться їх з'їсти

Десь далеко у пітьмі.

Холод обвиває тіло,

Розвіває волосся десь на край.

Руки твої біля моїх —

Викликають солодкий страх.

Проводячи по теплим промінням,

На обличчі біля щік,

Так і хочеться з'їсти —

Ті маленькі чорні вишні.

Зігнулася, води дістала.

Була б сама на берегу

Та вітер гіллям розкидався,

Все лоскотав мою лозу.

Чомусь, вважали, особлива.

За те ламали без жалю.

У церкві плоть мою святили,

В неділю ранком дзвони били.

Тоді, коли Перунів день,

Шмаття моє в купіль кидають.

Хто зрозуміє тих людей?

Чистий четвер ─ вони вважають.

З землею, в обіймах, сплелась корінням.

Я нахилилась у роздумах таких:

Як добре, що мене шанують

Лишень раз на рік.

скоро весна, а там невдовзі літо

на себе знову схочеться надіти

щось гідне до погоди і фігури

закінчаться нарешті ці тортури

і можна буде їздити на ліфті

і щось собі на кухні готувати

вже менше переймаючись за світло

й тепло ми перестанем споживати

та ближче до зими все повернеться

так само, може менше, може більше

залежить від можливостей сусіда

і як нас влада буде грабувати

життя не в перший раз дає підказку

дорослий той, наосліп хто не вірить

відповісти готовий за свій вибір

й зірвати з лиходіїв їхню маску

так будьмо же достойні свого щастя

і чесними перед своїм сумлінням

тоді є шанс життя зробити кращим

коли нас об'єднає спільна мрія

22.01.2026