Всі вірші

Коханий мій єдиний чоловік,

Я буду вірна лиш тобі! Повік!

Усе життя я хочу бути поряд,

Ловити на собі твій милий погляд.

Дивитися в твої кохані очі,

Що пристрасть уночі мені пророчать,

Цілунками відлунюють коханню.

І вторять найдрібнішому бажанню.

Ти сенс мого життя, моя відрада.

Моя спокута і моя розрада.

З тобою пізнаю я спокій й мир,

З тобою поринаю в щастя вир.

З тобою все лихе я забуваю,

Ти вітер, що мій всесвіт окриляє.

Ти мир і спокій мій, моє відлуння,

З тобою цілий світ мені всміхнувся.

Моє ти щастя, ти моє життя.

З тобою я сміюсь до забуття,

Тихенько плачу і радію щиро

Мого ти серця друга половина.

(Червень 2021 р.)

Лелеки кружляють між сонячних віт,

Моя колискова до неба летить.

Жалітись на долю невпинно негоже,

Можливо, над нами Ти зглянешся, Боже.

Та подаруєш нам первістка – сина!

Моя колискова для нього єдиного

Від серця палкого лине в майбутнє,

Щоб радісна зустріч була, незабутня,

Щоб поруч із нами жилося щасливо.

Вимолюєм в долі найбільше це диво!

(Січень 2016 р.)

Одного дня, ти усвідомиш —

Закінчилась війна...

Тебе всю рве: ревеш, судомиш,

Кричиш: — Кінець лайна!..

— Кінець смертям!..

— Кінець тривогам!..

— Кінець рашиським роздертя‌м!..

— Нарешті мир, нарешті спокій —

— Нарешті можна жити нам...

Проте не варто сподіватись,

Забути пекла того час.

Думки минулого та згадки,

Завжди присутні будуть в нас.

У своїх снах, у мирнім часі,

Ти будеш згадувать війну.

Стогнатимеш, кричати будеш,

Допоки час твій не минув.

Так вже було, в життях — у старших,

У наших предків — в їх житті.

Вони ці іспити вже склали,

Покояться тепер в Христі.

Прийде і наш час — впокоїння,

Колись і ці думки підуть,

В минуле — разом і зі мною,

З тобою, й пеклом що є тут.

(Присвята дівчатам, жінкам, бабусям, яким довелося жити нинішнім життям)

Ми мрійники з великими очима

Ми мисливці за повітряними кульками

Хто може зупинити нас

на шляху до нашої мрії ?

Тільки ми самі

Ми стріляємо у власну мрію

Ми влучаємо і радіємо влучному пострілу

Диявол найбільший із мрійників,

Батько мрійників і фантазерів

Хто сумовито грає  на дримбі,

Зробленій з цвяха

Яким до хреста

прибивали Христа?...

Коржі я дістаю свіженькі,

Один на одного складаю.

Такі духмяні, запашненькі,

Про крем також не забуваю.

Підготував таки основу,

Усе довів, як слід до ладу.

Картину бачу я чудову.

Додам ще зверху шоколаду.

Найкращі взяв інгредієнти,

Щоб всього в ньому вистачало.

З’єднав в єдине компоненти,

Аби тобі лиш смакувало.

І ось цей витвір вже готовий,

Неначе дивний натюрморт.

У шоколаді весь, чудовий.

Смачнючий, шоколадний торт.

Дощ у у Львові, запах кави,

сірий ранок у вікні,

і мереживо дахів, оповите у серпанок —

старий кадр дитячих снів

Злива в місті, бурчить грім

виск трамвайного дзвінка,

під оркестр ручаїв —

соло мокрого кота

Мжичка в місті, хмар масив,

і, до нитки змоклий Львів,

рештки зливи обтрусив

з пір'я мокрих голубів.

В певні моменти враз накриває —

Часом здається, що щастя немає.

Криком кричиш, виєш від суму,

Днями й ночами плекаєш ту думу.

Тільки насправді все це омана,

Лиш роздивися і зникне та рана:

Щастя є зранку в чашці гарячій,

В посмішці ближніх, в мрії дитячій.

Щастя у тому, щоб мати домівку

Чи загадати бажання на зірку.

Щастя у друзях, щастя в роботі.

І до малого звірятка турботі.

Щастя в можливості бачити сонце,

Навіть якщо забруднилось віконце.

Щастя у милих серцю дрібничках.

В хоббі чи інших улюблених звичках.

Щастя у всьому, що побажаєш.

То ж насолоджуйся, доки це маєш.

Я в тіндері шукав своє палке кохання,

Але там все до крайності нескромно.

Мене соромлять їх відверті побажання,

Тепер вважаю пуританським навіть порно.

Міняю позу, вивільняю онімілу руку

І випадаю на підлогу з каші сну.

Я спав в пальто, в одну туфлю обутий...

Мабуть я знову, від учора п'ю.

Стегно та гомілка

Стегно так манить все сильніше,

Спустився погляд на гомілку.

І серце б'ється вже частіше,

Як підставляю я тарілку.

О курка печена в пательні,

Ти найпрекрасніша із страв.

Без тебе дні були пекельні,

Так довго я тебе чекав.

Виделкою тебе чіпляю,

Кладу повільно на тарілку.

Від шкірки ніжно роздягаю,

Люблю і бедра і гомілку.

Душа моя в полоні...

Закута в кайданах любові

Рук твоїх, котрі торкаючись ланіт

Роблять рум'яним їхній цвіт.

Оченята проникають в саме серце,

Що б'ється в унісон з твоїм.

Бо ми як голуби кохання

Загублені у світі цім.

Було то на березі моря,

Чи в тіні біля ріки...

Похнюплені, ніби від горя,

Втомившись жити віки,

Сиділи дві німфи, як в раю.

Чи, може, русалки бліді?

Я знати як було — не знаю,

Лиш чула з розмови дідів.

Одна тоді мовила тихо:

— Як зорі руки твої.

Другої голос як вихор:

— Щось ти наплутала! Ні!

Які ще руки як зорі?

— Очі твої як пісні!

Буря почалася в морі,

Річку спінив буревій.

— Що за метафори дикі?

Хто тебе цьому навчив?

Одразу вітер став тихий,

Спокій простягся між нив.

— Сама я цьому навчилась,

я знаю значення слів.

Від грому тиша розбилась.

— Невже ми з тобою у сні?!

Сонце майнуло крізь хмари.

— Якщо це все сон, то ти знаєш,

що я співала. — Ти мариш!

Серце моє тільки краєш!

Бурі, блискавки, грози —

Стихло усе через мить.

Лиш павутиння, як роза,

Вікно позабутих століть,—

Встояло, дзенькнуло стиха

Жителям древніх лісів.

Багато накоїлось лиха

У вихрі із почуттів.

Русалки на це не дивились.

Чи мавки були то лісні?

...далі діди всі хрестились,

Питала: що далі? Та ні.

Один лиш з дідів тоді каже:

— Що далі не знаємо ми.

Бо, кажуть, то справа не наша,

Які ті русалочі сни.

18072019

Що робити з тим почуттям?

Воно клекоче лиш до тебе.

Ідемо різним ми життям,

Та не сховатися від себе.

Твій погляд — проміння сонця,

А посмішка — його ж тепло.

Тобі відкриті всі віконця

В моїй душі, у ній тепло.

Не погоджуйся на каву

І на зустрічі не треба —

Наче падаю в канаву,

Наче не живу без тебе.

Пальці мої, зупиніться!

Думи, стійте, схаменіться!

Та забути вже не вдасться —

І навіщо? Я пропаща...

Скільки не переконуй мене ші

Скільки не відмовляй мене

Пишу лише йому ці всі вірші

І ця любов вже не мине.

Пройде ще сімнадцять років.

Та хай хоч вічність ще пройде.

Бо нема в кохання строків.

І серце знов його знайде.

Бо це не він такий чудовий.

То не він зваблює мене.

Це я несу світ кольоровий,

А він хай пізнає мене.

«Любов — єдина зброя проти власної тьми.»

⸻

Мене не виправить ні час, ні та, що жде,

Ні лікарі, ні мудрії поради.

Душа моя — вогнем обпалена,

І в ній давно згасають всі світанки.

Я грубий, різкий — наче дикий звір,

Не вмію говорить красиво.

Я в райський сад захло́пую двері,

Живу зухвало, вперто і чванливо.

Та от з тобою — я сам не зрозумів,

Як крила відчуваю за спиною.

І підіймався, перемігши тьму.

Майже літав, коли ти йшла зі мною.

Виблискує преславна Батьківщина-мати,

Київ стоїть і не перестає себе будувати.

У могутньому Дніпрі — історій каламуть.

Не встигає метро, люди у поспіху плинуть і плинуть...

​У вагоні зустріти королеву Британії...

А може, то глюки — постає питання.

Під Staying Alive одягну окуляри,

Залишаться вночі шумні сни-примари.

Капучино чи лате у голові починають грати —

Бувай, ніч... Будем новий день-епізод починати.

​Нестримно йдеш уперед, мій любий Київ,

Не зупинить тебе звук шахедів, який слух твій виїв...

Палац «Олімпійський» запросить знову людей,

Не стримати полум’я сердець київських дітей.

Скажуть «ТАК» до бажань омріяних,

І зігріє сонце вулиці будинків обідраних.

Ще не помре те, що так тримає,

Завіса диму спаде — темрява минає...

​Пригостить столиця фірмовою котлетою,

Буде ще фільм із моментів касетою.

Якщо не зіб'є собака раптом із-за рогу,

І ти не забудеш, куди йшов і ту дорогу.

​Витре свої сльози Оболонь недоспаний,

«Наталка» запросить на пікнік — ще той, перенесений.

Зелені будуть ще каштани,

Скинуться ті обтягнені кайдани.

Закричить на весь голос не рев тривоги,

А солодко-довгожданий крик перемоги...

Волошки ніжні і ромашки,

І чебрецю п'янкі поля...

Стежина в'ється аж до хати,

Де спогади дитинства і життя.

Садок матусин край порогу,

Акацій білий, чистий цвіт,

І липкий смак живого меду -

Про літо згадка на весь рік.

Парного молока напитись

І босоніж пробігтись за гора...

Стежиною тією і наосліп,

Там перші кроки у життя.

У кожнім слові - океани суті,

Це щит і меч твого єства.

В нім сила роду і країни -

Це скарб найбільший на віка.

Тебе забути неможливо,

Із серця вирвати повік,

В тобі - життя моє єдине,

Моя любов на цілий вік.

Волошки ніжні і ромашки,

І чебрецю п'янкі поля...

Ми — істоти, що мислять суб'єктивно,

Світ у кожного має свою призму.

У голові — безліч думок, непрожиті сценарії...

Де світу реального межа, а де — фантазії?

Котра ілюзія сьогодні переможе?

Пізнати істину ніхто, мабуть, не може...

Вона — мов паразит, мов тиха біда,

Що поволі руйнує людське життя.

За нею йдуть казки, міфи й брехня,

Мов скло, що зовні здається міцним,

Та розсиплеться вмить - воно є крихким.

Хто піймався — той уже програв.

Лише той, хто вчасно відкрив очі, — вигравав.

Стань героєм мого роману, а я буду героїнею.

Ти будеш синьйором, а я — твоєю синьйориною.

В наших руках — створити цілий світ.

Не ті, але інакші будем: містер і місіс Сміт.

Мадемуазель твоя, а ти — месьє у ролі.

Давай без драми, лише memento mori.

Заграє повільний блюз, забудемо всі грані,

Коли ти будеш паном, а я — твоєю пані.

​Додамо комедію, ритм задамо поволі,

Слідом — моменти в аморі.

Складемо власну загадку без коректив,

Захопить читачів наш детектив.

​Ажурні рукавички торкають твій чорний костюм,

У танці змішується наш парфум.

Я — твоя леді, а ти — мій джентльмен.

Забуваємо вдихати оксиген.

Повільно спускається завіса мелодій:

Ми з тобою — герої романтичних історій.

Місячне сяйво м'яко розлилося,

Вітер квіти лагідно гойдає...безголосся.

Все повсюди ніби заховалося...

Розсипаюсь пелюстками, коли торкаєшся мого волосся.

​Як мережива прозорі, накривають небо зорі,

Відкриваються в серцях паростки

Під колискою ночі.

Шепочеш на вухо — закриваємо очі...

​Чую: метелик зі світлячками симфонії вже доносять,

В казковім вальсі станцювати просять.

Легким дотиком проводжу над собою —

Живою відчуваю в цей час з тобою.

​Відкриються таємниці несказаних слів:

Лелієш поглядом, закликаєш до світу снів.

Ти все ще його ждала,

Повільно коси свої плела,

Мрійливу пісню ти співала...

Чути звук сопілки за вікном —

Дівчата в танку над струмком

Веселяться, аж гримить земля,

А ти сидиш собі сама.

​Хлопці грайливо сміються до них

І гучно питають: «А де твій жених?»

«Часу іще нема», —Відповідала вона.

«Знаю, що прийде, я вірю сповна,

Що бути нам разом — то доля моя».

(2 частина, кінець)

2024

Щось тепле всередині знову розлилося,

Дивлюсь у вікно — і твоє ім’я майнулося.

Думки про тебе — мов пекучі краплі вогню,

Та знаю: не зможу забрати душу твою.

Згадки про тебе знаходжу всюди й між нами,

Ще не сховала намисто почуттів за замками.

Звук дощу — наче відлуння твого голосу в голові,

І як залишити всі ці вірші, присвячені тобі?

Нота «До» розтягнулась у вічний для мене час,

І я не дозволяю собі мріяти про нас.

Та скажи мені чесно, хоча б без прикрас

Чи згадував ти мене хоч раз?

Омелою вкрило нейронні сплетіння,

пейзажі стікають, лиця розчинні.

В очах запитання — тенета чорнії.

— Чому ти плачеш щодня, беззупинно?

Роздоріжжя — квадрат метр на метр,

у просторі незнайомих предметів

і сотень кутів, все виглядає до жаху німим.

— Де я?

Стіни стискаються навколо судин.

У проміжках часу видніється світло,

відбитки випалюючи із кожним засвітом.

Сліпня личинки клубочаться в мізках.

— Хто я?

Дивлюся мов крізь розфокусовану лінзу.

Ночі порожні, сповиті потойбічним теплом,

з ними приходить твій профіль,

немов літній помірний мусон.

— Ти хто?

В чужих очах світ обертається догори дном.

Наш зимовий вечір плине, ми у ресторації...    

Я дивлюсь — і в серці гине будь-яка дистанція.    

Хто ти? Янгол чи примара? Світ навколо плавиться.    

Я закохуюсь без тями! (Боже, як же нравиться)    

Зникли мовні всі бар'єри, що стояли стінами,    

Ми говоримо очима, жестами, клітинами.    

Я в екстазі, я в тумані, бачу твою посмішку —    

Ох, їй богу, одружуся, шо зі мною робиться?    

З переляку навалив я брудні історії!    

Про куріння будячків, армію, і школу, і

Як колись ганьбився глупо, як тікав від сорому...    

Ти ж сидиш, киваєш ніжно, слухаєш по-доброму.    

Сонце! Чудо! Це кохання! Все навколо світиться!    

Трошки тільки пережрав, треба освіжитися    

Відлучаюся в сортир я, мов на трон у ратуші...    

А всередині — картина... І згадати страшно вже     

Унітаз старий і брудний. Страшно доторкнутися.    

Там бацили, мабуть, ходять, хочуть посміхнутися.    

Бидлуватий мій світогляд — штука досить дика   

І злетів на обідок, гордою шулікою

Балансую, мов циркач на тонкій дротині,    

Під контролем все, бо я... Я такий щасливий     

Але раптом... Що за фокус?! Що за інсталяція?!    

Цей проклятий унітаз — падла, без фіксації!    

Не прикручений він був! Підо мной хитається     

І земля летить кудись, і життя кінчається    

Ще Секунда... Тріск... І я вже лечу в безодню     

Унітаз розбився вщент!     

 Стрілися сьогодні...

Споглядаю на уламки, серце гулко б'ється...    

А моє кохання поруч

Лагідно сміється.