Всі вірші

Цілуй мене доки пристрасть кипить,

Доки дощ ще не змив мою вроду

У цю чарівну літню ніч

Я оголюю перед тобою груди

Роздягаю тендітну душу

Підставляю для поцілунків шкіру

Бо любові отримати мушу.

А зранку буде - неприємне,

Терпке, як стигла хурма, прощання.

Поки жива рухатись мушу,

Кохати і вірити можу.

7.07.2025

Ти просто кохай…

без умовностей нашого світу.

Забудь про учора...

А завтра?..

Чи Завтра –

для нас?..

Оманливий день

нам дарує хвилину цю світлу,

щоб з неї узяти

любові чималий запас.

Ти просто кохай…

Хай слова із космічного пилу

зростуть через тишу

спокусливим дотиком губ,

що створять мене,

невпізнанно щасливу,

стокрилу.

Кохай, як востаннє…

Хвилинну цю тишу голуб.

Ти просто кохай

ненаситно цю ніч

до останку,

як сонце весну,

що зреклася освідчень зими,

як першу в житті

заповітно жагучу коханку,

щоб поміж побачень

у спогадах

квітнуло

«МИ»

Коли спека спадає з плеч

І червень вдяга прохолоду,

Мої губи, без зайвих претензій,

Впиваються у насолоду.

Твій ніжний стан і п'янкий аромат

Зводять з розуму вміло.

Я ваш слуга, мадам,

І ваш султан -

Ролі зміним по ходу діла.

Без зайвих слів,

Без образ і порад.

Кохання - не хитре діло,

Коли лише ніч у нас, і та напрокат,

Бо в кишені дірки старечі.

Я вдихаю твій аромат,

Хмільну насолоду тіла.

9.06.2025

Так, я біла ворона

І мені це до вподоби

Так, я новенька у цьому суспільстві

Та хіба не ви запросили мене

На цей парад лицемірства

Сонце сяє

Правда долю змінила

З друзями сміявся

Та згас мій вогонь

Невже їх посмішки?

Дикий оскал

А погляди хижі

Чути кроки чужі

Higurashi десь стиха

Плакали про лихо

Йшли з Реною

По старих стежках

І сміялися

Правду хотів пізнати,

Та лихо сам викликав

Погляд яструба

По спині гусінь поповзла

Крик...

嘘だァ！! ! !!!

Почорніле небо розірвалось,

спускаючись на землю Сталеві янголи.

Закричала земля: «Ви гірш за ката».

«Поглине вас темрява і не врятуєтеся».

Я довго думала, що далі,

Втікти чи просто відійти?

Чужими ми з тобою стали,

Недавно ще були близькі.

Усе так дивно, не постійно,

Кудись зникає цей зв'язок.

Який тримав з тобою міцно

Великий, сильний мотузок.

Ми дорослі — не біда.

Час летить, не жде, мина…

Стільки справ, доріг, турбот —

У кожного своя глибина.

А я згадую дівчаток —

Нам по п’ять було тоді…

Малювали світ яскраво:

Сонце, небо, дім із мрій.

І гасали безупину —

Навздогін собі й весні.

Ми вже дорослі, це факт.

Життя складне, турбот чимало…

Та десь у глибині душі —

Юність моя

Варить тобі чашку кави,

Курить м’ятні

І пише вірші —

Так, ніби ніч

Нічого не зміняла.

Ми не знали меж —

Бігали під дощем до зорі,

Мокрі, щасливі, безглузді, живі.

Сміялись, мріяли, грались без страху

У власних казкових, дитячих світах.

Ми вже дорослі —

Та це не страшно.

Бо в кожній із нас

Живе те саме дівча.

У пам’яті.

У жилах.

У пульсі.

У блиску очей.

У спітнілих долонях —

Живе код ДНК.

Поволі. Вперто.

Так, ми дорослі.

І відстань — мов ніж —

Порізала мапу на різні шляхи.

Але…

Ні час,

Ні простір

Не зітруть одного:

Ще до того,

Як побачили сонце,

Як вдихнули перше повітря —

Ми трималися за руки.

Так міцно,

Що назавжди лишилося

Це — під корою

Моєї пам’яті.

Бабин пай

Пише всім листа бабуся:

"Приїжджайте, рідні, в гості!

Я на вас хоч подивлюся".

Та рідня відповідає:

"Знаєш, бабо, як буває —

Нам же ніколи сидіти,

Нам би гроші заробити!

То робота, то навчання,

Все життя — одне страждання.

Ніколи й перекусити...

Тож у гості й не проси ти".

І отримала вона,

що у них часу нема.

Так старенька сумувала,

з городу все зібрала,

Самогону нагнала...

А тоді — тихенько, смирно

Богу душу й віддала.

Тут наїхала рідня —

і далека, і близька.

Всі хотіли зразу в рай,

поділити бабин пай.

Притягнули мотузок,

щоб побільший був кусок...

Хочуть так собі забрати —

Всі побігли в поле з хати.

Але що воно за диво?

Адвокат читає чтиво:

Заповіт лишила стара.

Тут пішла така жара,

Що зібралось два села

На виставу подивитись,

Як рідня почне сваритись.

Там написано було,

Що сміялось все село:

"Рідних і близьких я цілую,

Хату й землю подарую

Я священнику Петру

В той же день, як я помру.

Ви, рідня, відпочивайте,

Не сумуйте та всі знайте:

Якщо часу в вас немає,

Щоб побачити живу,

То не треба й приїжджати,

Коли навіть і помру".

Все почалось із простого:

"Привіт, давай познайомимось?"

Ні квітів, ні гучних промов —

Лиш пару слів, і серце зрушилось.

Ти кликав гуляти — я мовчала,

Від жартів твого профілю сміялась,

Коханням ти мене лякати міг,

А я — ховалась, мов весна у сніг.

"Що буде — те й буде", — подумала я,

"Раз прогуляюсь — не впаде земля".

А далі — погляди, жарти, слова,

І тиша між нами була вже жива.

Місяці пролетіли, мов сни,

Тепер без тебе — не ті вже дні.

Тепер ти — дім, ти — спокій і світ,

У серці твоєму — мій оберіг.

До старості хочу тримати ту руку,

Що першою подала мені віру,

Не відпущу — ні в бурю, ні в муку...

Бо з тобою знайшла я себе щиру.

Засівальна. Обрядова.

Сіра птаха заспівала

Про текучі води,

Як із птахом засівала

Нам поля й городи.

Я із неба зірочками

Сіяла на долю...

А у степу ватра світить,

Кличе ми на волю.

Скільки в степу порошинок?-

І не зрахувати!

Скільки зійде горошинок?-

Чи мені те знати?

Біла птаха у рогозі

З птахом танкувала.

А я в теплий надвечірок

У степ виглядала.

Вільним воля в чистім полі,

Навперед з вітрами!

А я сіяла на долю

З неба зірочками...

Так хочеться просто жити...

Проснутись під небом мирним.

Під лепіт дитячий щирий,

Спокійні роки. Не миті.

Новин би страшних не чути,

Могил не копати вирви.

Так хочеться просто жити,

Проснутись під небом мирним.

Мені би не чути крики...

Мені би на віки знати,

Що мирно у всьому світі.

І голосно прокричати:

Так хочеться просто жити!

Другий вірш, навіяний емоціями, вкраденими у однієї авторки, котрих у автора катастрофічно (слава богу) не вистачає.))))

Журба прийшла, калина похилилась

Твоє життя минає.

Мого ж життя ще трохи залишилось

Калина зберігає

Чи настає тривога, чи затишшя

Калина терпить все

Стоїть і плаче на узвишші

Хрест важкий несе.

Княжич Олег.

24.04.25.

Безбожні землі і людей вкриває білий сніг,

Ніби ховає їх від сорому і горя,

Тут так давно не чутно дзвін колоколів,

Мабуть їх памʼятають лиш старі колонії.

І сяйво місячне вночі

Не заглядає у забиті вікна,

Темно і в світі, і в душі,

Люди сидять в домівках, як у клітках.

Ти грієш знову руки у печі,

Я запиваю нікотин вином , ковтаю мовчки,

Під світлом вже сутулої свічі ,

Я на твоїх німих губах читаю знову строчки.

Всю ніч пливуть човни по річці Стікс,

А ти рахуєш їх, як пелюстки півоній,

Мабуть не глибшає ріка від сліз,

Як і не більшає від трупів територій.

Чужа оселя, дім, нова глава, новела,

Сторінки пахнуть так, немов надія є,

І все своє минуле ти вже стерла,

А новий день не настає.

Суцільна ніч, і сніг… і все завмерло-

І ти нарешті падаєш в глибокий зимній сон,

Тоді тобі насниться дім і синє небо,

І рідні, що в розлуці,за одним столом.

Тобі насниться той хребет не гір карпатських,

Не теплий бриз південних берегів,

А землі, що укриті замість снігу в сажі,

Де тільки спогади поховані твої.

Впаде зоря на стомлені дахи,

Засвітить шлях крізь темряву тривоги.

Він буде там, де тіні і страхи,

Щоб провести тебе крізь всі дороги.

Він стане вітром, що торкнеться щік,

Щоб висушити сльози потайні.

В його обіймах стихне кожен крик,

І розцвітуть всі мрії весняні.

І буде той, хто зможе віднайти

В тобі самій оті забуті крила,

Щоб ти змогла над прірвою пройти

І зрозуміла: ти завжди летіла.

Ти навіть не знаєш, як серце тріпоче,

як згаснути хоче в безодні ночей.

Я гублюсь у людях, ховаюся в очі,

та в жодних не гріє, як в погляді твоїм.

Я бачу, як ніжно всміхаєшся їй,

як руки в долонях її замикаєш...

А я ж бо стою, як чужа між людей,

а я ж бо мовчу, бо мовчання тримає.

Я вчуся любити тебе іздаля,

як місяць у хмарах, що сонце чекає.

Ти світло моє… та для тебе — імла,

мене ти не бачиш… от я і зникаю.

Ти навіть не знаєш, як серце кричить,

як тихо згорає у тінях розлуки...

А я лиш молюсь, щоб зустрітись на мить,

хоч в інших долонях тримаєш ти руки..

Закон квітів

Колись я гадала: навіщо ті квіти?

Красиві - та швидко зникають з орбіти.

Навіщо дарунок, що в'яне за час?

Чи квіти цінніші бувають прикрас?

І ось я побачила - дивне й глибоке.

Де квіти - там світло і щастя високе!

Жінка там світиться, ніби пісня ллється!

На серці радість виникає - коли вона сміється!

Бо квіти - це більше, ніж просто краса,

Це вхід до потоку, де є чудеса!

І жінка, що квіти тримає в руках,

Це магія світу, це щастя в очах!

А де їх нема - щось в душі завмирає,

І втома у стінах ....мовчки зростає.

Там менше тепла, там любов убивають.

І гроші з сім'ї дуже швидко зникають.

Тоді я збагнула: це знак, не дарунок,

Це спосіб з'єднати красу й поцілунок.

Коли чоловік несе своїй коханій квіти,

Їй вони красою - будуть душу гріти!

Бо, квіти - це жест поваги й прийняття,

Це ключ до любові, до нового життя!

Це потік, що веде до добробуту й сили!

Де жінку шанують - там здійснюються мрії!

Дитячі бажання переростають в дорослі потреби,

Пізнання світу переростає в його прийняття,

Нестача обіймів стає гострішою в темряві,

І частіше шукаєш привід для каяття.

Ріднішими душі стають лиш на відстані,

І кава бадьорості вже не в змозі додати.

Ніжність, напевно, лікує душі поранені,

Так само, на клапті, готова їх розідрати.

26.01.2025

Чув голос, що розбиває серце,

Той самий який руйнує мури,

Як світло що відбивалось в скельцях,

Як мова, яку давно забули...

Той вітер що ворушив волосся,

Чубами грався на чолах гордих,

Їдкою слиною я обпікався,

Яка стікала по хтивим мордам.

Живив живицю й живився нею,

В бурштині яснім застиг слізьми,

В лайні я дивом зростив лілею,

За що й судилось страждать мені.

Мій Бог вже мертвий, нема живому

В мені вже місця, бо мертвий я,

І склавши руки, я обіймусь з землею,

І буду плакати мов немовля...

28.09.24

Ми Українці-нація сміливих

Багато є дівчат у нас красивих,

А скільки в нас дітей розумних

Нажаль без посмішок щасливих

Війна, забрала, щасливе життя

Душевний спокій, мир пішли у забуття

Та надія є на краще життя!!!

Ой знаєте,людоньки милі?!…

Народилися, всі ми,щасливі

З душею прозорой,мов скло

Що несла,тільки тепло.

Та ,що ж нас так згубило

Душу нашу забруднило

Вся ця заздрість,біль утрат

Став ворогом брату брат.

Крові стали не боятись

Навчилися захищатись

Тільки в ночі,душа ниє

Мов самотній вовк виє.

Чи приснилося мені

Вмить ,все наче уві сні

«Прокидайся в нас війна!».

В голові мов пелена

«Що робити ? Куди бігти»?

А в кімнаті сплять,ще діти….

Перший вибух,…плач дітей.

Сіли ми ,мерщій ,в машину.

А куди вести родину?

Спонтанний, неочікуваний, дивний настрій,

До сходу сонця увійшов і залишився в вухах,

Незапланований і все засліплюючий пластирь,

Торохкотінням дронів мене уважно слухав,

Вдивлявся в душу, що сиділа глибоко у п’ятах,

Вслухався у затуленії щільно, переляканії очі,

Краса лиця під ранок несподівано пом’ята,

І мужність чоловіча, як кроки впевнені дівочі,

Ледь спалахнув, ракетою зоря за обрій впала,

Проносячи непевно розідрано-забуту пам’ять,

Наклавши тишу турнікетом, щоб не здалося мало,

Шепочуть ніжно, в потилицю і душать, душать...

І таргани мої усі зібрались мовчки і чекають,

Порушувать ніхто не хоче німу крикливу тишу,

Понти закінчились, а разом з ними й плани,

Я безнадію в ніч глухую на руках колишу.

6.03.24

Тихий, морозний світанок, обіймає замріяні гори,

Ліс потужно туманами диха, намагаючись скинути сон,

Якось тихо. Звірина сховалась поглибше у нори,

Сухо клацнуло, хтось доводить в патронник патрон,

Різкий запах мишей, пахне смаленим трохи, і потом,

Побратим вже не спить, щось мугиче, напевно співа,

До сніданку готується, сухпайок розібрати - робота,

І у кухлі на свічці окопній закипає помалу вода,

Холодним й мокрим носом у шию, вухо тичеться щеня,

І намагається його, неначе цицьку мамчину смоктати,

Гарячим своїм пузом неголенії щоки обпікає, і ти відклав АК,

Бо ти йому, осиротілому, тепер і батько, і напевно мати.

А в кабінетах кажуть що ви не захист, а лише, на жаль, межа,

Що дуже дорого вас забезпечити достатком зброї, їжі, допомоги,

Що вже нагострений палаш, і на життя для вас, ліміту геть нема,

А в нас ще серіали, фітнес-центри є, ремонт судів, не латані дороги.

21.02.24

Що ж рідна, кажуть ти іще жива? Як вчора, так і нині,

Міцна, гаряча, і гірка, як справжня нерозчинна кава,

До серця хтось горнятко притиска, шепоче «Слава Україні»

І чує відповідь, немов відлуння, «Героям Слава !!!»

Що, кажуть що з під хустки визирає сивина?

Коли ночами так несамовито молишся за сина,

Волосся колір просто збіг зі слізьми, і пелька вже німа,

Та не змовкай! Молись! Бо ж він твоя дитина...

Що, ти здригаєшся як чуєш ніби плаче сирота?

Що пише Миколаю лист, з бажанням щоби повернувся батько,

А хтось же тішиться тим що іде не перший рік війна,

Й Український вояк в окопі мерзне, мов безхатько.

Вдовиця в месенджерах мріями продовжує життя,

- Блін да отвіть! - Да вже скажи щось, я чекаю, твою мать!!!

А в телефоні проклятущий чат мовчить, мовчить як і мовчав...

- Коханий, ну, будь ласка... Але вже нікому відповідать...

Несамовита, люта, забута, кинута, нікому непотрібна і мовчазна,

Чужа, незрозуміла, але така своя, болюча, ніжніша за кота,

Спаплюжена, розбита, зґвалтована, ошукана, залишена сама,

Закатана в асфальт, бруківку, і на останок - прибита до щита…

15.02.2024

Поетична збірка 2024

І ти вже дорослий — плани, робота, родина.

А мрії згасають і кожного дня ти— не ти.

Дивись як в тобі помирає нещасна дитина,

Що мріяла стати… що мріяла точно змогти.

Буть космонавтом, актором, відкрити притулок

Зібрати у купу бездомних, самотніх котів.

Та ти вже дорослий. Дивись-но, дитинство минуло

І ти вже забув як сильно цього ти хотів.

Реальність диктує нам правила, креслить рамки,

Звʼязує очі купюрами, страхом, вірою.

А ти вже дорослий— мовчки зализуєш ранки,

Душу тримаючи силою.

Раніше дружба, була чимось нереальним . Ми були щирими дітьми , яких об'єднувала одна ціль - знайти велику купу друзів і до кінця життя дружити один з одним .

І от , вже певний час пройшов .

Ми всі дорослі так би мовити, вже справжні люди . Хтось все-таки знайшов того , кого шукав з дитинства, а хтось спочатку ніби і знайшов , але отримав несподівано ножем у спину , що залишив не тільки шрам на тілі , а й у душі того - хто показав, яким буває "не для всіх" . Проте , яким би шрам не був маленьким чи великим , він не навчив ,що варто бути обережним, і ця людина спробувала ще раз , вже вкотре получивши в спину.

Можливо хтось чекав на "хеппі енд " , але у цій історії його не буде . Бо все приблизно закінчилося ось так : отой хто вірив , що знайде свою людину , розчарувався від життя у край . І вирішив , що більше не дозволить стороннім людям причиняти біль , тому й закрився остаточно у собі.

Чому ти, чому не я,

Коли вирушаєш в ніч?

Серце рветься на шматки,

Я піду, ти — мовчиш.

Твій шлях — не мій, його не знаю,

Слідами твоїми не йду.

Лиш у тіні твоїй чекаю,

І в думках тебе знайду.

Чому ти, чому не я,

Куди веде твій вірний шлях?

Може, знайдеш те, що шукають,

Світ залишить — в тіні страх.

Під світлом ліхтарів

Чули спів птахів

Наївний до болю

Отруєний молодою любов'ю

Причарований одною тобою

Усмішкою п'янкою.

Грали музиченьки

Прощальні менуети.

Під гучні аплодисменти

Стихали несказані акорди.

Того наївного дурману

Мого останього роману

Крізь тепло свічей

Під холодним дощем

Стікали образи тіней

Котрі жевріли днем...

вранці дощ блукає по саду

квіти ніби діти після плачу

хочеш до віконця підійду

і тебе найпершого побачу

розповім про сонце і весну

подарую все чого бажаєш

іншим гроші дано і красу

в мене є душа яка співає

розгубились пісні у росі

мабуть слів уже не позбираю

я кохаю як кохають всі

і співаю

як же я співаю

Дзеркало.

Якби то склалося інакше, якби не зволікання, не сумнів, не... не... не.

Якби не було знищено вже все, якби не наше розставання, не стільки знецінених днів, якби... якби.. якби.

І дивлюсь, в дзеркало.

І бачу там, лице.

Змарніле, не багато і не мало, не сказав би, що, моє.

Руки, теж — не мої.

Очі — не мої.

Губи — не мої.

Голос — не від мене.

Смуток — не про мене.

І все то — не моє.

І все то — мною є.

І все то — не я.

І все, душа то не моя?

Ні. Моя.

Я є свій, і голос мій, і слова мої, і почуття мої, і біль мій, і страх мій, і усмішка моя, і душа моя.

Все те я, не дзеркало, не пустота.

Я залишаю це тобі тут,

Дитино.

Ти і є моя стихія.

Тебе від мене оберігають - чому?

Я б хотіла простягнути тобі руку,

Але

Ти знову у віці ніжності

Та внутрішньої правди.

Аби жити в ідеальному світі,

Потрібно багато мріяти.

О велична малече!

О юні пани й панянки!

Продовжуйте мріяти

Нестримно,

Бо тільки дотик мрії

Можна відчути

За всіма обмеженнями,

За всіма стихіними лихами,

За недорікуватими обставинами.

* Це вірш не про рідних дітей.

Це репетиторський лейтмотив, коли "чужими створіннями" милуються їхні наставники, водночас розуміючи загадки й обмеження своєї соціальної ролі

В мого міста кривавая рана,

Воно плаче гіркими слізьми...

У жалобу безмірну убране,

За всіма, хто поліг у пітьмі...

Мого міста кривавую рану

Ти, наш Боже, благаю, загой!

Хай над мороком сонце постане,

Біль утрати в серцях заспокой...

Коли ворог, безжальний, бездушний

Сіє смерть свою чорную скрізь,

Від зневіри врятуй наші душі,

Дай нам, Боже, утіхи від сліз...

Прийди, Боже, до нашого краю,

Порятуй, у біді не залиш...

Ти нас чуєш, напевно те знаю,

Й злу загинути Ти все ж звелиш.

Направлені за обрій, погляди якби виблискують з ночі.

Смуги, то промені сонця, пронесуться дорогою, заснуть під вікнами, щоб не збудити твоєї...ніжності.

Слово за слово. Нова тема, історія, згадка, невинна комедія.

Смієшся так палко, щиро, дивишся мені прямо в очі.

В моїх, бачиш себе, а я...у твоїх, одна трагедія.

Смуги, то промені щирості. Вони поміж нами, гострі, теплі, дуже тривожать легені.

Ось, вже підповзають, заглядаючи в вікна, викрадаючи спокій, безжально виривають з моїх рук, твої руки. Від моїх очей, ховають твої очі.

Оніміння, на кінчиках пальців. Щойно була, а вже, і пропала.

Щойно клялась, та не кохала.