Всі вірші

Стоїть солдат — тримає небеса,

Не спить ночами, втоми не рахує.

А десь лунають гучні голоси —

«Та що там фронт? Мене це не хвилює».

Він мерзне в полі, мокне під дощем,

За кожен ранок платить власним потом.

А хтось живе одним лише «сьогодні»,

І все життя вимірює комфортом.

Солдат мовчить — бо знає, що війна

Не любить слів, не визнає удачі.

Та сором тим, кому вона чужа,

Хто поруч є — але душа незряча.

Не всі такі. Є тисячі людей,

Що допоможуть щиро, без наказу.

Та є й такі, кому усе «окей»,

Поки біда не стукне просто в хату.

Як розтопити твій лід,

Щоб був серця політ,

Щоб не падали вниз,

А злітали у вись?

Як розтопити твій лід,

Щоб було щастя

На багато ще літ,

Щоб було щастя

На багато ще літ?

Як розтопити твій лід?

Ти подивись на красу цього світу

У ньому повно яскравого цвіту,

Повно яскравого квіту.

Посміхнись, наче сонце,

Зігрій любов'ю дітей,

Посміхнись, не цурайся людей.

Як розтопити твій лід,

Щоб сонце світило услід

Промінням кохання,

Запашною кавою зрання?

Як розтопити твій лід,

Щоб щастя було

Ще багато літ?

Як розтопити твій лід?

Від тепла розпускається цвіт.

15.01.2025 р.

Життя-це кроки,

І тільки уперед.

Не повертаються уроки,

Як свіжим не стає

Торішній мед.

Є часточка везіння,

Все інше-тільки праця,

Бо не дарує злету лінь.

Як не тримати рала,

Не зійде в холодочок сало.

07.01.2023 р.

Ми в джунглях буднів,

Як корабель серед хвиль.

Зробимо з буднів радість-

Настане життєрадість.

18.05.2025 р.

Таємна кімната у серці

Забуті в кімнаті ключі.

Відсутні давно в храмі двері,

І схочеш – не зможеш зайти.

Навіщо чекати прозріння?

Для зрячих все видно і так.

Заможна, можливо, родина,

І в хаті, в коморі запас.

Забуті, пилом припали

Двері, відсутні в стіні.

Хто знає про дивну кімнату?

Павук, павутиння і ти?

Таємна кімната у серці,

Забута дорога туди.

Можливо, придумаєш двері,

Захочеш раптом зайти?

Давно перехворів тобою,

Мінявся я, як цвіт весною.

Не той, не та...

Пройшли літа.

Лишилась згадка лиш жива,

А час біжить, за ним жнива.

Давно перехворів тобою,

Ще влітку, ще зимою,

Ще кілька тижнів, тиждень тому,

Ще вчора я долав утому,

І ставив крапку, потім кому,

Сміявся, плакав по-дурному.

Кохав. Хто це відчув, той знає,

Як боляче любить буває.

14-16.06. 2011 р.

Надруковано в незалежному літературно-художньому альманасі Вінтаж. Хмельницький: Видавець Стасюк Л. С. 2013. № 3. С. 39.

Застрибувати в останній вагон

За липким солодом недоверхого гедоніста?

Прожектор, бійка. Я кинула все - і відстала.

Тут і там - паперовий сніг, бутафорія, скрізь

Потрохи старої газети на кшталт

"Нумерології", "Магії" чи інший шлак.

На пероні - ні душі, крім мене.

Повітря застигло гливкою опарою,

Росте і прямує в мій рот.

Регламент говорить: "Стій. Не рухайся. Дихай плавно".

А я…

А я чекаю на озон і згасання ламп.

Позаплановий первинний жах

Поточився й закляк

Перед зашморгом кабінетної аристократки.

Закреслена власна назва - безликий номер -

Майорить поміж цифр і дат.

Відчуття, що за крок від "я - все і ніщо",

Проте длубаюся в соціальному мотлосі -

Старими пробками від сорому, залишками чужого умовиводу,

тяглістю колективного.

І чекаю, доки ревізор поставить штамп

На лобі - щоб бачили.

Прожектор!

Порожні вітри між сенсами

Легко підточать мій крок

На краю прірви.

О, так,

Вже сухий ченець тягнеться гаком в саму горлянку і сипло:

- Тримай окраєць черствого забуття,

Спробуй згадати ім'я

Чи мету життя.

І от я стою на перетині всіх можливих плато:

Нікчема у плоті раба чи

Унікальне Я?

Або - пляма від липкого солоду,

в пилюці і смороді,

Зате поза системою координат,

Яка марить лишитися тією,

Хто кричить у темряву нахабне:

"Куди преш?!

Потороч".

О, ні.

Не вибір між величчю і сміттям,

A вибір сміття - стати величчю.

Щось підказує - хибний знак.

Інвентарний номер стлів ущент.

Химерне марево чекає на страх або бунт.

Та я вже скинула панцир

І дряпаю пальчиком свою

Систему координат.

Навіщо, я тебе зустріла?

Навіщо, я тебе кохала?

О, краще б я тебе не чула!

О, краще б я тебе не знала!

Навіщо, ти в моїх думках?

Навіщо думаю про тебе?

О, краще б був ти вільний птах,

Щоб бачити тебе у небі!

Але не птах, що десь літає.

Ти дуже близько, не зі мною.

Кого спитать, хто теє знає,

Як знову стрітиться з тобою?

Навіщо знов приходиш в снах?

Навіщо, поглядом самотнім,

Шукаєш щось в моїх очах.

І геть зникаєш безтурботним.

Навіщо, я тебе зустріла?

Навіщо, я тебе кохала?

О, краще б я тебе не чула!

О, краще б я тебе не знала!

Пострибай зі мною по гілках реальності.

Загубились ми у чужій ментальності.

Пригадай той день, як зустрілись вперше:

Чи ти не відчув, що реальність бреше?

Чи ти не згадав у своїй уяві,

Як колись кохав ти мене без тями?

Як спускався ранок по моїх плеча́х,

І роса з’являлась на твоїх очах?

Зупини свій погляд на мені на мить,

Пригадай, чому в тебе ще болить…

Як блукаєш в снах та шукаєш сенс,

Та чому мій стан викликає стрес.

Цей рефлекс миттєвий повторився знов,

Розв'язався вузол, та включив любов.

А завтра будуть нові люди,

вони по-новому любити будуть.

Але страждатимуть так само,

стереотипно й трохи п'яно.

І будуть збуджень лейтмотиви,

примирень милозвучні стіни.

Розмови й байки про минуле,

в яких нас уже не буде.

Не буде світу того злого,

вони збудують своє словом.

І куль страждання міріади,

на пам'ять випустять у хмари.

Між швів безодні, між безкрайнім,

між тим, що було і буде далі.

Меморіал людської тями,

блакитна цятка між зірками.

Тримаю спину, хоч ламає біль,

І світ увесь упав на мої плечі:

Робота, дім, і ця гірка юдоль —

Слабка матуся, що згаса під вечір.

Перед Тобою, Боже, навколішках стою,

Караю серце за людські надії.

Я не всесильна в цім земнім бою,

Не всі збулися сподівання й мрії.

Навколо осуд, шепіт, нелюбов,

Немов ніхто не бачить мого гарту.

Але я прямо йду крізь стіни знов,

Бо знаю всім обітницям цим варту.

Отож, хто судить, — трохи потерпіть,

Мине гроза, і випрямляться крила.

Пишатись будете ви мною у ту мить,

Коли Господь пошле безмежну силу.

Я не забуду жодного тепла,

Що Бог послав через серця людські ці.

Усе добро, що я в житті взяла,

Я поверну вам щиро і сторицею.

Поміж будівель невисоких,

У натовпі сумних людей,

В зустрічних поглядах жорстоких

Шукала блиск твоїх очей.

В твоєму погляді — безодня,

Там моя радість і печаль.

У ньому є щось надприродне,

Та є лише одна деталь:

Ті очі дивляться повз мене,

Шукають іншу у юрбі.

Моє ж кохання нескінченне

Належить лиш моїй журбі.

Все ж я піду крізь тихий гомін,

Лишивши погляд твій чужим.

Хай серце втихомирить стогін,

Навчитись треба жити з цим.

Зазвичай, вони можуть вдарити,

Чи вбити, вбитих — не ​жалісно.

Та любові, нашого прагнення,

Як у штормі, здається мрією.

Припиняй, плакали вже за нас.

На пів кроку впали? — Тож, тепер вставай!

Йди собі у темряві, серед них, байдужих,

Так вони з тобою, улюблений, квітучий!

Засинай, нехай по стінам холодом,

Я тебе зігрію тілом, ніжним голосом.

Звісно не залишу, тріском на краю ліжка,

Треба закурити, треба відкрити вікна.

Не згасай, іноді буде боляче,

Мій кришталь, вкритий в обіймах сонячних.

Як скрипаль, тисне на нитки розпачі,

Ми — як тіні, граємось у тлі з безоднею.

Не чекай, якщо у грудях діри наскрізь,

Я тебе врятую, наклею чорний пластир,

І від скаженої ліри, знайду тих лікарíв,

Дочекайся миру і трошки світлих днів.

​Не дивуйсь, я пишу із завтрашнього,

Там, де страх твій став просто тишею.

Всі надії, нашого прагнення,

Стали світлом, а не мрією.

Не сумуй, витерли сльози ми.

Ти зміг піднятись? —

Тож, встань і іди!

Я дивлюсь на тебе, мій улюблений,

Я — це ти, нарешті врятований!

Не буду розкидатися словами

І часу гаяти не буду з вами,

Бо я тут зовсім не для красоти…

Мені не вистачає доброти.

Хизуються розумністю розумні,

Хоча і більшість їх ідей отруйні,

І приведуть наш світ до пустоти.

Мені не вистачає доброти.

І нетямущих більше, ніж багато.

Вони свої руйнують й наші хати.

Їм тіки би набити животи.

Мені не вистачає доброти.

І егоїзм ненавиджу і заздрість, -

В мені вони породжують ненавість.

Успішних всіх би вішав на хрести.

Мені не вистачає доброти.

Багатих я ненавиджу окремо

І ними побудовану систему.

І відвертає геть від бідноти.

Мені не вистачає доброти.

Також претить жорстокість цього людства

І не зношу прояви боягузтва –

Усіх таких саджав би на костри.

Мені не вистачає доброти.

Терпіти я не можу всіх розутих, -

Мені на них противно навіть чхнути.

Ненавиджу і тих, хто у взутті.

Мені не вистачає доброти.

От якби зникло раптом цеє людство -

Одразу припинилося б паскудство

Але нехай залишаться коти!

Мені не вистачає доброти

Вони літають, бо нема де сісти -

усе спустошене без тіні співчуття...

Відтак ти чуєш як по всьому місті

співають ангели про страчені життя

- Які тажкі із ним зробились ноші. -

то - санітар. - Аж руки повело!...

Люблю життя, як та повія гроші...

але взаємністі ніколи не було.

Яблука і грушки,

П'янкі бабусині ватрушки,

Фіолетові сливки

Та чарівний виноград.

Від плодів аж ломиться

Наш старенький сад.

Минуло літо на раз-два,

І вже року цілого нема.

Мабуть, дитинства вже не буде,

Мине і літо, і зима.

А ми, напевно, вже забудем,

Як тут бісилась дітвора...

Звучить «Пращаніє славянкі» -

Російські тонуть кораблі…

Коли горять російські танки

Стає світліше на землі.

Їх «наражают іщьо мамкі»,

Бо в них тут втрати чималі.

Коли горять російські танки

Стає тепліше на землі.

Писар, заповнюючи бланки,

Детально впише… Взагалі

Коли горять російські танки

Стає свіжіше на землі.

Стає тепліше на землі.

Стає світліше на землі.

Ой, там у степі, у широкім,

Ой, там у полі серед жит,

Там де могил козацьких долі,

Росло дівчисько з малих літ.

А сонце швидко оберталось,

За літом знову йшла зима.

Багато різного траплялось,

Вона ж була весь час сумна.

В степах ховалася від болю,

В полях шукала кращий день.

Могил козацьких знала волю

Бо вітру слухала пісень.

І в час, коли уже здавалось,

Що серце сповнилось зневір,

Щось дивовижне з нею сталось,

Їй трапилась людина гір.

Ой, там, де гори, полонини,

Ой, там між буків та смерек,

Він наче скеля непохитний,

Убереже від небезпек.

Безмежність степових просторів,

Безкрайня вись кремезних гір.

За непорушністю законів,

Сховався відчай, що без мір.

Ніколи цим світам не перетнутись,

Бо неможливі в світі цім дива.

Лиш у підніжжя зможуть доторкнутись,

Де горизонту зміниться крива.

Між крапель літнього дощу

Блукаю вулицями міста.

Вдивляюсь у людей красу.

Десь грому чую тиху пісню.

Змиваю літнім я дощем

Своє минуле, що зникає.

Поміж людей, поміж речей,

У краплях попіл розчиняю.

Усе пощезло, загуло,

Загуготіло в прірву часу.

Сліди пригод і помилок

Я одягаю як прикрасу.

Мене ж чекають нові дні,

Нові пригоди та надії.

Це не кінець у цій пітьмі.

Лише початок новій мрії.

І люди будуть, і світи,

І вир емоцій вкрай шалених.

Ти потерпи! Ще трохи йти,

До радості в очах відвертих.

Я без тебе, як не дописаний сюжет,

Я без тебе, як безіменна книга,

Я без тебе, зовсім не поєт,

Я - хмарина, що променів любила.

Я без тебе, як з попілу імла,

Що без іскри, також вже не може!

Я без тебе, зараз тільки так,

Не сумуй, знаю, все буде добре.

Я без тебе, як вітер без дощу,

Я без тебе, почуваю себе п'яним,

Та напевно загубив крило своє,

Вже забув, як тепло, коли обіймають.

Я без тебе, як космос без зірок,

Я без тебе, зовсім не рум'яний,

Та болить, росте на тілі колисок,

Милоданка, люба, моя кохана.

Я без тебе, як казка нещаслива,

Я без тебе, як скринька без скарбів,

Сама найдорожча, ти мій подих, мила,

Я без тебе, наче взагалі не жив.

Я без тебе, гину квіткою з жахів,

Я без тебе, втратив самого себе,

Я без тебе, віриш, в вакуумі із слів,

Я без тебе, в темряві зітлів.

Ти не з неба,

А з пекла

Така яскрава й різка

Зараз я згорю уся до тла

Гарячий погляд та гаряча шікра

Ти занадто красива

Голос твій багряний й гучний

Постійно в моїй голові

Явись мені увісні

Хочу чуть усі твої пісні

Вірші, що ти пишеш, для мене натхнення

А твій образ - дев'яте коло пекла

Слова з твоїх вуст пекучих

Краять моє серце

Не витримає сенсів болючих

Ти кричиш,

А інші б змовчали

Ось, що чарує:

Впевненість,

Різкість

Щирість.

Доросла любов — вона дужа і тиха.

Це просто коли тебе чують і ждуть.

Коли за плечима лишилося лихо,

І двоє один з одним нарешті ростуть.

Це щастя — не приз, не дарунок долі,

А праця важка моїх рук і очей.

Це стільки прощення, і крику від болю,

І стільки безсонних, молитовних ночей...

Я дім цей ліпила із віри й терпіння,

Вчилась мовчати, де треба, й прощать.

Я просто хотіла, щоб з цього каміння

Змогла наша ніжна любов проростать.

І ось воно — літо. І вечір. Ми поруч.

Усе відболіло, минуло, пройшло.

Ти лагідно дивишся, тримаєш за плечі,

І я відчуваю вічне тепло.

В горнятках пара солодка іскриться,

Тут наше життя, наша віра жива.

Гаряча, духмяна кава й кориця,

Шепоче на вушко найніжніші слова.

Нехай троянди ростуть у найгірших частинах тебе,

Там, де згасає маяк і чорніє розколоте скло.

Там, де закінчився шлях, і де небо таке голубе

Враз перевтілилось в дим і назавжди у тьму утекло.

​Там, де ховається гнів на байдужий і зламаний світ,

Там, де ніхто не чекав ні прощення, ні теплих розмов.

Нехай проб'ється цей цвіт через товщу бетону і лід,

І він шепоче тобі, що ти дихаєш, віруєш знов.

​Навіть у мертвих містах проростає забута трава,

Навіть на чорних полях залишається вільна душа.

Ти вимкни ті голоси і відкинь неважливі слова,

Там, де закінчився страх, вже немає чужого ножа.

​Ти як гранітна стіна, що тримає удари вітрів,

Тяжить на тілі броня, але в ній відчувається біль.

В кожній із твоїх частин, що зіткані з болю і швів,

Нехай розпуститься сад, розриваючи цю заметіль.

​​Нехай троянди ростуть у найгірших частинах тебе,

В тих, що ти сам називав найстрашнішою в світі виною.

Хай твоє власне прощення у цій темноті оживе,

Щоб ти нарешті навчився не бути для себе війною.

​Коли ховаєшся в тінь і здається, що втрачено все,

Коли навколо стіна і порожньо на самому дні.

Нехай із цих сновидінь щось живе і прекрасне зросте,

Щоб знов розквітла весна на твоїй льодяній глибині.

​Не треба скальпеля знов, щоб різати кадрами фільм,

Не треба гніву і сліз, бо ти сам все давно пережив.

Нехай проб'ється любов крізь густий і отруйний цей дим,

І там, де зриваєшся вниз, стане небом для тебе обрив.

​Ти знаєш, що таке біль і як тяжко тримати удар,

Знову холодна зима заморозила навіть думки.

Але крізь цю заметіль, розриваючи дикий тягар,

Там, в самій пітьми - ці троянди пускають гілки.

​Тож хай вони зацвітуть, де не бачиш нічого, крім драм,

Нехай розпуститься цвіт крізь усі лабіринти стіни.

Спокій собою несуть, зашиваючи кожну із ран,

Щоб навіть зламаний світ не боявся ніколи зими.

​Нехай троянди ростуть у найгірших частинах тебе,

Там, де ніхто не чекав ні надії, ні світла, ні див.

    Хай це зранене серце, яке ще від болю слабке,

Візьме на себе любов, яку ти у собі посадив.

Голий фасад,

Побиті вікна,

Наче ще вчора

Гомоніли собі тихо.

Переривчастий подих

І обвітрені щоки.

У голові тихо

Й дума не лізе.

Тут я втратила своє,

Але навряд чи впізнаю.

Особиста історія –

Присипана кістками

Не бійся, життя - то танець у ритмі чужих ілюзій

Не вистачає повітря і пальці стерті в кров.

Знають про тебе все тільки рідні й найближчі друзі

Для інших твоє існування - домислів сталий покров

Не ображайся, що хтось сприйме тебе по своїй напрузі

І у своєму взутті пройдеться по не своїх шляхах

Бо ж знають про тебе все тільки рідні й найближчі друзі

Для інших твоє життя у твоїх словах

Не сумнівайся, що справді віддасться всім по заслузі

Враження іноді: світ цей - лише перевірка на міць

А знають про тебе все тільки рідні й найближчі друзі

Для інших твоє життя - лиш вистава в театрі на декілька місць.

Ілюстрація згенерована ші

2.07.2026