Всі вірші

– Ховай, доню, вареники! Приймачище їде!

Поки з царини поверне, перетре з сусідом,

Розпряже коня гнідого і вівса насипле,

Ти постав хутчіш на стіл ячменю макітру.

А то ич який він став! Наче тут хазяїн.

Якби ми не приютили, то й жив би в сараї!

Ковбасу також сховай і сметану разом.

Бо об'їсть усю тут хату! І нехай, зараза,

Нарубає дров, наколе і складе під стріху.

Та хутчіш ховай всю їжу, бо вже не до сміху!

Краєць хліба йому дай. Тільки той, що в сінцях.

Він же, падло, не достойний твого і мізинця!

Все сховали. На ослоні сіли, наче пані.

Тут приймак заходить в хату у чоботях драних.

– О, зятьок, то ти з дороги, може ти стомився?

А сама про себе дума: "Та щоб ти сказився!".

Сів приймак, на кашу глянув і подумав мовчки:

– На хіба були потрібні оці заморочки!

То ж казала і не раз вже покійна мати,

Що дружину по своїй треба шкірі брати!

я ще живий - я відчуваю горе

чужих людей, якщо я зупинюся

послухати розмову їх про долю

що іх спіткала у життєвім русі

боюсь померти ставши боягузом

закривши душу від чужого болю

байдужість до страждань страшенна сила

руйнує більше ніж утрата волі

зламатись теж не хочу від напруги

понесши хрест важкий що не під силу

у всьому довіряйте люди Богу

ніколи вас не спробує надміру

10.06.2026

Багато в світі ароматів —

солодких, пряних і п'янких.

Їх безліч є у цім багатті,

один, я певен, — з неземних.

Той запах, що ламає подих

і тіло жаром обійма,

той запах без моєї згоди

думки змиває в забуття.

Він змушує жадати літо

і сум палити аж дотла,

неначе вітер, непомітно

вдихати теплі почуття.

Він спалює думки і тіло,

коли його давно нема.

Ніщо так сильно не боліло...

Його дарує лиш вона.... одна

Наче привид пливу поміж вулиць,

серед душ, що фарбують міста,

що в любові танцюють невпинно,

я як пляма прозора й тонка

Розчиняюся в натовпі тихо,

споглядаю щасливі тіла,

всі танцюють у русі невпинно,

може є я, а може нема.

хоч сміюся, хоч криком ридаю,

хоч байдуже дивлюсь в далину,

я завжди залишаюся скраю,

я існую, та я не живу.

П'яний джміль заснув у маках.

Слабоватий став вояка!

Потягнув нектару чарку –

Не тримає зовсім марку!

А раніше вдвох із трутнем

Потягнуть могли і бутиль!

А із шершнем втрьох до ранку –

Не в напряг могли дві банки!

Та й таке. Що значить старість.

І у неї свій сценарій.

П'яний джміль заснув у маках.

Точно старості ознака...

Зустрілися в душі дві сторони

На роздоріжжі змученої ночі.

В очах одної — тиха таїна,

В очах другої — спалахи пророчі.

Одна прийшла у сукні із зірок,

Принесла спокій і туман безшумний.

А інша з темряви зробила крок,

Де б'ється біль пекучий і безумний.

«Навіщо ти руйнуєш мій спокій?» —

Спитало Світло, стримавши дихання.

«Я тінь твоя, озвався голос твій, —

Твоє зворотне, зранене зізнання.

Без мене ти б не знала, де межа,

І як яскраво вмієш ти горіти.

Коли дме вітер і січе зима,

Тоді ти вчишся берегти і гріти».

Вони стояли. Опір затихав.

Дві сили, що тримають купол неба.

І кожен з них усе про іншу знав.

Збагнули: бути поруч — це потреба.

І розчинилися в досвітній млі,

Вплелись в одне людське гаряче серце...

Відтоді так і ходять по землі —

Де світло є, там і пітьма ведеться.

07 червня 2026 р.

День раптом згас, і посеред тепла

Накрила Землю тінь, мов заборона.

На Сонце місячна вуаль лягла,

Лишилась тільки золота корона.

Птахи замовкли, причаївся ліс,

І холодом дихнуло з високості.

Когось зворушив морок цей до сліз,

А хтось дивився як на диво-гостя.

Але пітьма не вічна на Землі,

Затемнення — це спалах, мить коротка.

Знов промені, яскраві та живі,

Проб'ються крізь пітьму як світла нотка.

Так і в житті: коли навколо тьма,

Вуаллю сонце наче тінь накрила, —

Повіє вітер, і розтане мла,

Знов Сонце розгорне з проміння крила.

05 червня 2026 р.

Весна, що радісно влетіла,

Швиденько справи всі зробила.

Сади розквітли, запахтіли,

Птахи додому прилетіли.

Метала блискави та грози,

Неначе кидала погрози.

Під звуки грому танцювала,

Чечітку вправно вибивала.

Трава росте і цвіт буяє,

На Літо сонячне чекає.

А Вітер, що плясав з Весною,

Втішаючись її красою,

Приліг в садку, погладив квіти —

Так Літо вирішив зустріти.

Прийшла заграва, спалахнула

І зникла, мов хвостом майнула.

Минула ніч, вже ранок вмився,

Всміхнувся, Літу поклонився.

Воно ж веселе та рум'яне,

Іскрилось сяйвом полум'яним.

Все теплим сонечком зігріто.

Ура! Нарешті! Літо! Літо…

05 червня 2026 р.

Пливуть зорі й місяць по небу,

І мої думки за ними...

Та скільки нескінченної краси,

Що обіймає мою душу самотню!

Я лише лежу нерухомо

І ловлю кожен момент,

Щоб зберегти його в собі навіки.

І щоб згадати у складні часи.

Про непорушну тишу,

Що занурювала мене у спокій.

Хто зна, що буде завтра!

Коли Творець розсипав зорі в синь

(притча)

Коли Творець розсипав зорі в синь,

надав він простору та часу рух.

Сказав до Дня: «Ти — світло й далечінь»,

а Ночі дав солодкий, сонний дух.

Він сіяв світом промені надій,

Вона ж несла під шаллю таємниці.

І на межі, де світла й тьми — двобій,

День ненароком глянув їй в зіниці.

І спалах! Розгорівся буйний жар!

Він кинувся услід через бурани.

Він ніс їй сонце, мов жертовний дар,

І розганяв світанками тумани.

Він прагнув доторкнутись до щоки,

Що пахне м’ятою і липи цвітом,

Крізь подихи вітрів, і крізь роки,

Лиш слід погладив попелястим світлом.

Вона ж оглянеться крізь сутінки руді,

П’янким коханням спалена до тиші,

І плаче росами у трави молоді,

Які дрімають в досвітнім затишші.

Вони б злились в єдине почуття!

І розчинилися б в палких обіймах!

Та їхня зустріч — згаслий подих дня,

І світ розтане в полум’ї проміння.

Тому і мчать крізь терни і віки,

День — золотий, а Ніч — у чорнім шовку.

Він бачить лише тінь її руки,

Вона ж на поклик серця йде безмовно.

І лиш на мить, де вечір гасить пал,

Або світанок в небі запалає,

Затягує закоханих у шквал,

А потім, біль розлуки огортає.

Торкнеться промінь темного плеча,

Зблисне сльоза — рубінова заграва...

І знов погоня… І горить свіча…

Щоб лише мить між гранями заграла.

04 липня 2026 р.

Я чую, як тікає час —

та наздогнати вже не в змозі.

І там, де серпень мій вже згас,

стою в пилу я на дорозі.

Летять хвилини, як птахи,

у вирій, де немає тиші.

Рахую миті та роки,

які життя в мені залишить.

Зостався лиш мовчазний світ —

куди всі бігли, куди зникли?

Лиш на граніті — легкий слід.

Я до цієї тиші звикла.

Дні осідають у пласти —

сховалась пам’ять у каміння.

Гублю поміж років шляхи,

шукаю іскорки проміння.

Майнув десь промінь вдалині.

На нього йду крізь пил і втому:

Цей шлях належить лиш мені —

та час не вернеться додому.

02 червня 2026 р.

I. Вона (творення )

Пройшлася ниткою червоною по долі —

Багряним сяйвом спалахнула мить,

Стібками маки вишила у полі,

І ця червона нитка — не згорить.

Життя — полотнище, натягнуте на раму.

На ньому хрестик — днів буденних знак.

Ця нитка роз’ятрила давню рану —

Розквітло серце, мов червоний мак.

Не розірвати нить ту, що змінила долю,

Який би буревій не закрутив, —

Цей спалах випалив там мітку болю,

І маки там назавжди залишив.

Червоні маки майорять на білім полі,

Зростила на полотнищі квітник.

Пройшла ця нитка стежкою по долі.

Тепер ця доля — вишитий рушник…

- - -

II. Він (руйнування )

Пройшовся ниткою червоною по долі,

Залишив у душі пекучий слід,

Розсипав смуток, наче сіль на болі,

І розколов мій кришталевий світ.

Багряний колір той, неначе кров чи рута:

То — вени на розрив, тече печаль.

Тепер у вузол пам’ять туго скута,

Немов з горнила виплескана сталь.

Палає нитка і не хоче догорати,

Пронизує думки і кожен день.

Навчилася я заново мовчати

І не співати зранених пісень.

Але крізь сум і біль, що проростають тихо,

Я назбираю сил на новий крок.

Переболить усе колишнє лихо,

І стане тишею прожитий вже урок.

02 червня 2026 р.

У горлі стигне ртуттю мертвий крик,

і вигризає з вен в’язкий потік.

І темрява повзе крізь звук холодний,

і гасне в грудях різкий ритм голодний.

Змовкають дзвони, коли біль реве,

і плавиться небесне скло старе.

Слів попіл падає і стіни зводить,

де тиша поміж тріщинами ходить.

Час витік рідиною у пісок,

де тиша шиє з нервів мотузок.

А дні сповзають у імлу глибоку,

межу стирають між «було» й «забуду».

Повзе в зіниці чорний коридор,

і пам’ять — як розбитий монітор.

І світло рветься, сліпить мої очі,

себе не зшию я із скалок ночі.

Розсипався душі крихкий каркас,

Я п’ю цей попіл, дивлюся на час.

Він в тріщини холодні протікає —

зворотний відлік до нуля триває…

01 червня 2026 р.

Весна — пора контрастів й розбіжностей.

Щедро зрошує землю небо травневе.

Я маю безліч залежностей,

Але найважча залежність — від тебе.

В мені різні стани й симптоми,

Багато з них ще не виявлені.

Літакам сняться аеродроми,

А ти щоночі снишся мені.

Це не кохання у звичному розумінні,

Відсутність тебе — для мене ломка.

Це наче навколо поля мінні

І кожен крок — це головоломка.

Невизначений стан і спітнілі руки,

Старі переломи починають нити.

Симптоми загострюються у дні розлуки,

Бо ти для мене, як у броніку плити.

Ти для мене, як турнікет на полі бою —

Рятуєш життя, попри те, що тіло — мішень.

Ти для мене, мов в кишені останні набої,

Що егоїстично лишаєш для себе лишень.

Давно вже запущена ця хвороба,

Й лікування жодного сенсу не має.

Я з тобою навіки, до гроба.

І мене це зовсім не лякає.

30.05.2026

Уже набридло воскресати,

То може залишити хрест?

І не тягти його на гору,

Зробити вже рішучий жест.

Навіщо безкінечні кола?

Де кожен крок — це пальці в кров.

Коли чекає вись прозора,

Й не можна все почати знов.

Хай ідоли стоять в пустелі,

Чекають дива від ікон.

Я крила розгорну зелені,

Зруйную свій старий закон.

Ну що ж, спасибі за спасіння,

Яке ніхто і не просив.

Сьогодні я — саме везіння,

Втечу від вигаданих снів.

Зніму вінець, що тисне скроні,

Порву застиглу суєту.

І вільним птахом із долоні

Впаду у синю висоту.

30 травня 2026 р.

Тонким дурманом огортає,

П'янкий удачі аромат.

В душі раптово розквітає,

Надій спокійний тихий сад.

Він пахне ранньою росою,

Промінням сонця на стіні.

М'якою мокрою травою

І спокоєм у глибині.

Цей дух веде через тумани,

Стирає тіні прикрих втрат,

Загоює колишні рани —

П'янкий удачі аромат…

30 травня 2026 р.

Сліпий туман січе нічні дороги,

Неспішно перехожий йде в пітьму.

І випадковість — натяк на тривоги,

Не знаючи ні звідки, ні чому.

Та кожен збіг — це виткане суцвіття,

Де нитку тче невидима рука.

Крізь лабіринти та глухі століття

Тече подій заплутана ріка.

Все ж випадковості — не випадкові,

Це Всесвіт посилає тихий знак:

Проллється дощ у краплі загадковій,

І хмари розійдуться просто так.

Мигтять вокзали, б’ють старі перони,

Шумлять дощі в розірваних плащах.

Купує він квиток — біжать вагони,

Вона ж — шукає свій забутий шлях.

Мільйон облич у дзеркалі перону,

Чужі розмови, кава на ходу.

Підкорені єдиному закону

Летять у ніч, долаючи біду.

Та випадковості — не випадкові,

Як підштовхнуть у плечі дві душі.

У погляді раптовім, випадковім

Затихнуть грози й проливні дощі.

Він просто озирнувся на хвилину,

Вона впустила парасольку з рук.

І Всесвіт уповільнив вмить лавину,

Спинивши часу нескінченний стук.

Був точний розрахунок у тумані,

І випадковість стала вже мостом.

Два імені, записані у каві,

Злилися в одне серце за столом.

30 травня 2026 р.

Зникає ніч — на обрії світанок

вкриває землю світлом і теплом.

І день новий, немов легкий серпанок,

торкає вікна сонячним крилом.

Ще сплять сади у росах і тумані,

ще мріє місяць тихо в вишині,

та вже світліє простір поміж нами,

несе з собою день тобі й мені.

І все, що вчора душу обпікало,

поволі тане в вранішній імлі.

Бо ніч пішла — і темряви не стало,

дарує день нам світло на землі.

29 травня 2026 р.

Коли приходить час і гаснуть звуки,

І тінь лягає на розмиту грань,

Ховаються тремтячі кволо руки

В полон порожніх, марних сподівань.

Приходить Смерть буденно, без вагання.

Там не коса, не морок, не імла.

Там дзеркало твого єства й палання —

Усього того, чим душа жила.

Вона вбирає все: твій біль і втому,

Твої гріхи і неспокійні сни,

Щоб повернути стомленим додому

Того, хто заблукав серед зими.

Їй в очі дивляться спокійно, прямо,

Без страху, без прокльонів, без благань.

Вона — остання невідкрита брама

На стику двох незвіданих світань.

29 травня 2026 р

Ми розминулись в часі і в дорозі,

Десь на пероні спалених надій.

Я знову на знайомому порозі,

Але цей дім уже давно не мій.

Квитків нема, вокзали опустіли,

І поїзд наш пішов у небуття.

Шалено разом бути захотіли,

Та запізнилися з тобою на життя.

Тікали дні, мінялися адреси,

Чужі обійми гріли вечори.

Ми грали ролі, як старі актори

В чужій виставі не своєї гри.

І ось тепер — зустрілися раптово,

Коли на скронях перший сніг заліг.

І кожен подих наш та ніжне слово

Спадають пухом на холодний сніг.

Пробач за те, що час безжально линув,

Що не зуміли долю вберегти.

Я запізнився… Ти пройшла лиш тінню,

Яку крізь роки не зумів змести.

Тепер ми поруч, та між нами стіни

З прожитих літ, обов’язків, розлук.

І тільки осінь сипле на коліна

Прощальний дотик запізнілих рук…

28 травня 2026 р.

В кутку кімнати, де пітьми глибини,

Плете, мов павутину, сивий час.

Він тягне миті з кожної хвилини,

І непомітно обкрадає нас.

Він сипле пил на пожовтілі книги,

Вплітає срібло в пасма золоті,

Руйнує створені із криці криги,

Що ми звели на власному путі.

Ми — лиш паяци на рухомій сцені,

Де декорації — це ночі й дні.

Тримаємо їх міцно в своїй жмені,

Та час їх пожирає у вогні.

Ловлю хвилину — кришталеву вазу,

Що ладна впасти, як крихка сльоза.

Життя не повторити двічі зразу,

В цій неповторності — своя краса.

Розмова неба із німим камінням,

Трава, що проростає крізь граніт…

Вплітаємося ми своїм корінням

У місце, де народжувався світ.

Секунда — кожна мить, що догорає,

Насправді не зникає назавжди.

Вона для нас основу закладає,

Вплітаючи в майбутнє наші дні.

27 травня 2026 р.

Годинник ріже спокій на шматки,

В кімнаті запах пилу і провини.

Майбутнє, що здавалося палким,

Несеться вниз під натиском лавини.

На завтра відкладаєш власне «я»,

Загорнуте в ілюзію чекання.

Ця тиша — не фортеця, а петля,

Де задихаються живі бажання.

Хвилини — швидкоплинні та сліпі,

Течуть крізь пальці, гаснучи в долонях.

А час крокує швидко по землі,

Лишає слід від попелу на скронях.

Тепер стоїш на згарищі годин,

Де кожен погляд — докір і прокляття.

Лишились справи, страх і ти — один,

Де час згорів без полум’я й багаття.

25 травня 2026 р.

Ніч — це моя приватна справа.

В ній тчу думки, плекаю сни.

Згасає дня гучна забава —

Чекаю тихої весни.

Тут світ мовчить, закритий тьмою,

Немає свідків та журі.

Я наодинці із собою,

Під охороною зорі.

Вкладаю спогади у чотки,

А мрії — в зоряний атлас.

Цей порух — чистий і солодкий,

Він зупиняє тьму і час.

З думок та тиші вишиваю

Сорочку — оберіг очей.

Не ставить крапку ніч, — я знаю:

В таємнім сховищі ночей…

22 травня 2026 р.

місто продає себе знову за безцінь

неонові знижки, асфальт, як резина

стоїш на зупинці, тролейбус не їде

і десь у кишені - квиток до нікуди.

поруч дід у шапці читає псалтир

голуб їсть чіпси, порушуючи мир

ти думаєш: господи, що я тут роблю

і не знаходиш відповіді. знову люблю.

кохання - це, власне, найгірший діагноз

приходить без стуку, іде - і ніколи

не скаже куди. тільки слід на подушці

та голос у трубці, що вже не твій.

аптека горить синім хрестом у ніч

усередині таблетки від всього, і річ

у тому, що є все від безсоння й нудоти

але досі нема від отої самоти.

тролейбус прийшов. ти не сів. поїхав

дід дочитав. голуб здох від чіпсів. прилетів

неон розпродали. місто більше не горить

а ти все стоїш - і не можеш забуть.

прокидаюсь, в роті смак біди,

телефон розряджений, в голові - сліди.

від думок, що вночі я намагавсь стерти.

написав, потім стер, бо боявся смерті.

не своєї - твоєї відповіді, ні.

холодильник гуде щось сумне у пітьмі,

там стоїть молоко, прострочене ще давно,

ми з ним схожі трохи, тільки він - у дні.

в новинах горить, я закрив - сумить,

відкрив іншу вкладку - там теж все болить,

але там є мемчик, і я посміхнувсь,

одразу згадав, що за вікном - жах.

хтось казав: знайди те, що любиш.

я знайшов - ти зайнята. значить, сам загинеш.

це не трагедія - це просто четверг,

екзистенційна аварія без похмілля.

наливаю каву, дивлюсь у вікно,

хтось іде кудись, наче знає давно

навіщо це все. завидую мовчки.

п'ю не каву. стою. залишаюсь. п'ятниця?

ОДЯГНУ ВИШИВАНКУ

Ранок сонний — одягну вишиванку.

Спинюсь і подякую Богу зранку.

Хвилина — і шана героям в Раю,

Шалене щастя — є ті, що в строю!

Радію, сумую і просто живу.

Надія жевріє — з трепетом бережу.

І віру в майбутнє не відпущу,

Бо сила духу від краплі дощу...

Додам сонця тепла пригорщу.

Знову згадаю вишиванку свою —

У візерунках — сила, єдність народу,

Бо кожен хрестик несе нам свободу.

Нас впізнають по генетичному коду.

Наталія Синюшко

21.05.2026р.

Вона дивилась у вікно

Бачила там омріяне сукно

Бачила там туфлі, які бажала

І рози, та інші квіти, яких жадала

Так пристрасно дивитись її очі

На її тіло взяти охочих

Що були в тому вікні, такі красиві

Ніби долею їй дані, вродливі

А навколо кружляли демони

Яких їй бачити не було дано

Вони свої плани на неї будували

А вона все дивилась у вікно, як п'яна

З квітки на квітку стрибає маленька,

Ховається між пелюсток.

Мить - і додому хутенько:

До літа ще один крок.

Бджілка завжди працює зрання,

Під промінням напивається росою.

Пізнаєш її за святковим вбранням

І почуєш її ти весною.

Бережіть наших маленьких друзів:

З хати на волю випускайте,

І залишіть яскраву квітку на лузі -

Повірте, воно того варте!

Так хочеться, щоб теплий погляд моря

І поруч — впевнена, міцна рука,

І щоб не тиснули на плечі зорі,

І тихим плином йшла життя ріка.

Щоб повернутись в ті далекі роки,

Коли здавалося, що можеш все,

Коли були упевнені ще кроки,

Й хвороба біль у серце не несе.

Нехай роки міняють все довкола

І тіло втомлюють життєві дні,

Та хочеться, щоб тихе, тепле слово

Розвіяло всі сумніви в мені.

20 травня 2025 р.

Він помирав у мене на руках —

мій друг, з яким ділили крихту хліба.

З яким вогонь — легкий і теплий птах,

бурхливі ріки — лиш джерела ніби.

З ним і біда бідою не була,

і гори не здавалися чужими.

Його життя війна собі взяла —

душа звільнилась і до неба лине.

Я — на землі. І тут кипить війна,

вона лютує і карбує кроки.

Ламає долі і життя дотла,

і вже не дні рахуємо, а роки.

Він помирав у мене на руках —

тепер живу я згадкою про нього.

Іду крізь бій, атаки, стиглий жах,

несу всі болі й молитви до Бога.

Він помирав у мене на руках —

тепер ми з ним на різних вже орбітах.

Його немає… Та він є у снах,

у зорях, сонці і яскравих квітах.

20 травня 2026 р.