Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Далеко на південь від столиці, за горами Віракай, розкинулося графство Ланукай - найбільше в країні. Землі, засіяні полями, забудовані фермами, селами та кількома рудниками біля гір. Влітку ці безкінечні простори засліплюють своєю яскравою зеленню, квітами й безмежною небесною синню.

Сюди тікали зі столиці, щоб знайти роботу в полі. Хоча дехто забував, що треба працювати, а не лежати на зеленій травичці. Ледарів відправляли на рудники. Якщо вже працюєш - роби це з совістю. Або щоб не покарали.

Попри дрібні негаразди, це було гарне місце. Життя тут відносно спокійне та без напруги, на відміну від столиці й околиць. Навіть сусіди сиділи за своїми горами й не вилазили. І все було добре. До недавнього часу.

Селища на південному кордоні Ланукаю спустошені, поля витоптані сотнями копит. Більшість людей втекли на північ королівства. Дорогою Кейтлен Тіо отримав повідомлення з Лімару від заступника - той вже розселив біженців у містечках на кордоні з Саквохелісом.

Та чимало людей не полишили рідну землю. Вони розкинулися невеличкими таборами під стінами Естері - старовинного міста-фортеці, яке колись слугувало форпостом на тодішніх кордонах Фйорекай. Завдяки великим запасам їжі та складам, захищеним енергією Ордена Світла, Естері неодноразово витримував тривалі облоги. Північніше від міста, серед дерев і пагорбів, стирчать ледь помітні руїни - залишки району, зруйнованого півтисячоліття тому. Поля й садки виросли навколо них, щоб не зачіпати тихий сон померлих стін.

На під’їзді до міста Кейтлен зупинив коней. Назустріч їм вже їхав один вершник, його кольчуга виблискувала на сонці, а хвилясте чорне волосся розвівалося від вітру, відкриваючи молоде вродливе обличчя юнака-армаера. Він привітав Кейтлена коротким помахом руки.

- Дуже сподіваюся, що ваші бійці замаскувалися під скелі й ховаються на східному кордоні, - сказав він. - Інакше ваш візит може закінчитися дуже швидко.

Принц Рамарей не любив довгі передмови, завжди - одразу до справи. Кейтлен Тіо поважав це.

- До битви не дійде, ваша високосте. Наші бійці - ось.

Він показав на трьох служителів Ордену в білосніжних мантіях і з золотими вогниками по каймі.

Похмуре обличчя принца розслабилося. Він під’їхав ближче до Кейтлена й вони потисли руки.

- Як справи вдома?

- Як і завжди, ваша високосте, - Кейтлен звеселився. - Дме вітер змін, як висловлюється Конест Еффмайєр.

Він пересказав хід засідання щодо справи Ланукаю. Рамарей слухав із виразом повного розчарування на обличчі.

- Іноді здається, що мене підкинули в цю навіжену родину, - сказав принц. - Кілька місяців тому я навідався до Маріани в Північній Межі. Застав за звичним заняттям.

- Тренуванням бійців? - з надією мовив Кейтлен.

- Абижто! Вона так весело відрізала м’ясо від полоненого, що я на мить задумався - чи все я розумію в цьому світі?

- Ви розумієте більше за всю свою родину, мій принце, - всміхнувся Кейтлен.

Волею Саннатара граф Тіо частіше за інших зустрічався з принцем Рамареєм, з тих пір як молодий нащадок престолу почав подорожувати, щоб пізнавати світ. Іноді принц з’являвся на день чи два в Лімарі, серці Тіонесу, щоб переночувати, потім їхав далі. Коло нього лише незмінний охоронець - і більше нікого. Вчитель принца помер від лихоманки шість років тому. Двір хотів призначити нового, але хлопчик відмовився. З тих пір він зі своїм охоронцем об’їздив ледь не всю Меліару, вивчаючи її, людей, умови життя. Жодної сутички чи скандалу. Привітного та серйозного юнака всюди раді бачити. Рамарей знав багато про події в світі, вивчав їх уздовж і поперек, обговорював з місцевими та владою, збирав думки, навіть проводив свої власні розслідування. Але прямо нікуди не ліз.

З усього королівського палацу принц Рамарей спілкувався лише з матір’ю, герцогом Еалісом і Кейтленом Тіо. Останнього він обожнював і довіряв йому як собі.

- То що наказав мій брат? - Рамарей замислився на мить. - Перепрошую. Що наказав Старійшина?

- Переговорити з дикунами. Ми не готові до великої війни.

- Це зрозуміло. Раджу їхати через Тарвенір. Я тільки-но звідти. Зараз під його стінами кілька тисяч дикунів. Розбили табір, чекають на щось.

- Може, на нас? - захихотів Кейтлен.

- Не жартуйте так, мілорде, - принц враз посерйознішав.

- Чи не варто вам поїхати додому, ваша високосте?

Від цих слів Рамарей сіпнувся.

- Краще вже перемовини з дикунами, ніж те гадюче кубло. Їдемо до Тарвеніру разом.

Вони вирушили до Естері. Біля міських воріт їх зустрів ще один вершник.

- Ви ж пам’ятаєте Лотара, мого охоронця? - мовив принц.

Той нагадував більше втомленого вояку у відставці, ніж королівського охоронця. Старі та потерті чоботи й плащ, худе обличчя з мішками під очима й темною щетиною, неохайне волосся до плечей. Проте його поважають і бояться - Лотар у минулому очолював армію повелителів вогню і виконував накази про найстрашніші масові вбивства для короля Алларея. Про це говорять червоні шкіряні рукавиці без пальців і з золотим металевим оздобленням. Такі носять лише солдати цієї страшної армії.

- Як ся маєте, Лотаре? - Кейтлен кивнув на знак привітання.

- Перебігами, - ліниво протягнув той. - Захотіли повоювати?

- О, ні. Я маю повернутися до доньки, - Кейтлен спохмурнів. - Я би волів, щоби й принц поїхав зі мною…

- Питання закрито, - відрізав Рамарей.

Сперечатися сенсу немає. Принц виріс впевненим і сильним, відкритим до всього світу й хоробрим. Хоча наївність ще жевріла в його очах.

- То що, Лотаре, - Кейтлен спрямував коня до міських воріт. - Де побували, що побачили?

Рамарей усміхнувся кутиком вуст. Він знає, що Лотарові тільки дозволь відкрити рота. Той вишкірився й приготувався розповісти про їхні останні пригоди.

***

В кількох днях від Естері засів - саме так, засів - Тарвенір. Одне з найстаріших міст Фйорекай. Величезна фортеця, схожа на гігантський кам’яний торт. Кожному, хто перший раз його бачив, здавалося, що цьому місту стільки ж років, скільки й світові. Фортеця вилізла із землі, мов кріт. Земля та скелі сповзали з її стін й так і застигли, перетворившись на міцний фундамент.

Місто звели ще у ті далекі часи, коли Фйорекай лише встановлювала свої кордони і боролася за кожен клаптик землі. З півночі фортецю підперли гори Віракай, а з півдня - Хвіст Гадюки. Тож навіть якщо фортеця потрапить в осаду, жителі легко втечуть підземними ходами глибоко в гори і вийдуть на південь від Зміїного Перевалу.

Місто стало домом для понад трьохсот тисяч людей – не лише з Фйорекай, а й з інших королівств. Сюди спеціально приїздили повелителі води з Саквохелісу, щоб допомагати із водозабезпеченням фортеці. Тут був і власний гарнізон – але лише для захисту та підтримання порядку.

Звісно, така величезна фортеця вимагала і багато ресурсів на утримання. Окремі маршрути з Естері та Ензахару привели сюди цілі каравани торговців і роззяв, яким хотілося пожити в напружених умовах із дикунами під боком. У межах фортеці створили кілька садів, та головне хазяйство розбили за західними укріпленнями. Дорога до Тарвеніру з цього боку пролягала через безкінечні насадження злаків та овочів і ферми.

Делегація Кейтлена Тіо та принца Рамарея має проїхати крізь Тарвенір і вийти в таборі дикунів. Там вони зустрінуться з їхніми вождями й скажуть, що указ Ордена про ненапад на Фйорекай досі діє. Хочете доказів? Ось наші служителі Ордену.

Принаймні, такий план. Ніяких сутичок, озброєної охорони, від якої все одно не стане користі, якщо їх оточить тисяча вояк. У Рамарея було погане передчуття. Він інколи кидав тривожні погляди на свого охоронця й той кивав у відповідь. Лотар теж думав про погане.

Зазвичай у грудні тут відносно тепло та сонячно. Але, коли фортеця нарешті з’явилася на горизонті, всі з подивом побачили над нею величезну снігову хмару. На кам’яну ропуху-фортецю зі сходу сунуть ще темніші хмари, які от-от засиплять її по самі вежі.

Подорожніх обдало морозним вітром.

- Це вже цікаво, - мовив граф Кейтлен, який останні три дні сподівався змінити зимового плаща на більш легкий одяг.

- Цього тут не було, - Рамарей стурбовано глянув на нього. - Я сьогодні ж напишу Старійшині Елнауру.

Кейтлен Тіо обернувся. Позаду нього їхав віз із кліткою, в якій сидів зв’язаний дикун із мішком на голові. Віз оточили два десятки людей графа – всі, як один, без обладунків, у простих коричневих плащах та з вузькими довгими шаблюками на поясах. Позаду - служителі Ордена.

- Гадаю, переговорами справа не обійдеться, - додав принц.

- Або вони побачать наших хлопців із Ордену і згорнуть свої ресурси. Поїхали.

Вони минали голі поля, вкриті легеньким шаром першого снігу. Зорана земля застигла – отже, тут вже давно ніхто не працював. Та Кейтлена здивувало те, що ферми теж пусті. Навіть взимку звідси не переводили тварин, а жителі працювали день і ніч.

Відповідь не забарилася – попереду з’явилися вершники в обладунках. На чорному прапорі блиснув вишитий золотом меч. Герб намісника Сюртарана, Королівського Клинка.

Кейтлен зупинив загін – у них не було прапорів з гербами, а незнайомці могли спровокувати до атаки.

Коли вершники наблизилися, Кейтлен та принц змогли краще розгледіти їхні обладунки – міцні, але пошкрябані і деінде в плямах крові. Вершники виглядали суворо. Кейтлен зрозумів, що тут коїться щось серйозне.

- Граф Кейтлен Тіо та його високість, принц Рамарей! – вигукнув він, коли вершники зупинилися навпроти. – Я писав намісникові, ми їдемо на перемовини в Дикі Землі.

- Намісник Сюртаран чекає на вас, - сказав бородатий вершник попереду. – Прямуйте за нами.

На пам’яті Кейтлена, його так ще ніхто не зустрічав. Зазвичай, намісник, коли чекав гостей, навіть не виходив зі своєї приймальної зали.

- Чому ваші ферми пусті? – спитав Кейтлен.

- Намісник все вам розповість, пане, - якомога ввічливіше відповів бородатий. – Зараз у нас немає часу на балачки. Не відставайте!

Він пришпорив коня і той помчався до воріт фортеці. Загін Кейтлена зробив те саме. Солдати Тарвеніру оточили їх, немов оберігаючи від чогось, і так вся кавалькада увірвалася на нижні вулички міста.

Кейтлен озирнувся. На нижній вуличці біля воріт не було жодного цивільного – самі солдати в обладунках. Хтось піднімав на стіну казани зі смолою, хтось точив зброю. Граф мигцем глянув на принца Рамарея і побачив настороженість на молодому обличчі.

- Ваша високосте, ще не передумали?

- Я не збираюся повторювати, Кейтлене, - відрізав знервовано принц.

- З поверненням, ваша високосте! – до них на вороному коні під’їхав хазяїн фортеці.

Він сильно відрізнявся від звичайних дворян. У нього не було гордовитої постави, багатого одягу та обличчя, яке облизували піддані все його життя. Намісник радше походив на сільського роботягу, який працює в полі, щоб прогодувати дружину та трьох дітей – втома на обвітреному обличчі, м’язисті широкі плечі та руки. А ще його обличчя покрила щетина, якої не торкалися тижня два чи три.

На якусь мить принц Рамарей застиг, зустрівшись поглядом зі сталевими очима намісника.

- Мілорде, - Сюртаран втупив погляд у Кейтлена. - Можливо, вашим столичним тюхтіям невтямки, що кордон із Дикими Землями - це не курорт у Саріні чи ще десь. Сюди їдуть із військом. А ваше де?

- Ми не воювати сюди приїхали, наміснику, - Кейтлен насупився. - Я виконую наказ Старійшини Елнаура. Ми підемо на перемовини.

- О, - Сюртаран посміхнувся, тільки ця посмішка не була веселою чи доброю. - Ви думаєте, вони говоритимуть? Та ви оптиміст, мілорде. Що, думаєте, три ваших ряджених білоручки щось зроблять? Без образ, хлопці.

- Війна зараз не на часі, - Кейтлен намагався втихомирити Королівського Клинка.

- Вона завжди на часі, просто комусь стає нахабності її почати. Ходімо, я покажу, з чим ми маємо справу. Ви взяли саван?

Кейтлен перезирнувся з принцем. Той смиренно знизав плечима, мовляв, “я ж вам казав”.

Намісник повів їх містом. Мешканці були бадьорі, неначе над головою не нависли темні хмари й у повітрі не витає тихим спокоєм перед різаниною. Тарвенір, як і Естері, здатен витримати будь-яку облогу. Ще тут міцніші стіни та більші сховища для запасів, безліч підземних ходів і виходів. Тарвенір стояв тут, наче ровесник світу. Його неодноразово спалювали, атакували гігантськими кам’яними зміями, затоплювали, зносили ворота. Та ніщо на Меліарі не здатне знищити це місце.

- Сім днів тому вони перейшли через гори на півночі та набігли з заходу, - почав Сюртаран. - Ми ледве встигли врятувати людей та якийсь скот. Майже все забрали кочівники. Корів, баранів, курей. Кілька разів ми намагалися вдарити по них зі східної стіни. Але їхні лучники… За останні сім днів я втратив майже сімсот бійців.

- Принаймні ви теж їх потріпали?

- З повелителями вогню справа пішла веселіше. Але потім з’явилася ця хмара, кілька вартових відморозили кінцівки. Нам уже не до сміху. Раніше вони не мали нічого, крім коней. Та все змінюється.

Вони почали підніматися до Сонячної Вежі - найвищої точки Тарвеніру. Знадобилося багато часу, щоб дістатися до вищих рівнів фортеці, а потім – і до самої вежі.

Намісник, Кейтлен і принц вийшли на оглядовий майданчик, обдуваний колючим вітром. Чисті та рівні простори на заході побіліли від першого снігу. З південної й північної сторін Тарвенір вперся в гори - вдалину потяглися горбисті місцини, звідси такі дрібні, та насправді не на кожну навіть можна піднятися без ризику для життя.

Небо зі східного боку повністю закрили чорні хмари. Зсередини їх осяювали пульсуючі блискавки. За стінами розкинувся величезний строкатий табір - чи не тисячі наметів злилися в одну величезну пляму. Деінде гарцювали загони вершників, долітали звуки рогу.

На мить Рамарея відволік писк над головою. Він задрав голову й побачив маленького кажана. Раптово в них зі сходу вдарив шалений потік крижаного вітру. Так само раптово він зник, а повітря над дикунським табором потемнішало й немов завібрувало.

- Що за довбане лайно? – не втримався Кейтлен.

- От і ми не знаємо, - відповів Сюртаран. - То як, ваша малеча в орденівських лахах щось зробить із цим?

- Треба викликати Орден, - сказав побілілий принц. – Весь!

- Ваша високосте…

- Наші повелителі вітру вже працюють, - відповів Сюртаран. – Лише завдяки їхнім зусиллям це не наближається до нас.

Вони побачили, як від вихору до фортеці наближаються кілька загонів вершників. Долетів ледве чутний свист – запрацювали лучники на стіні. Від різкого пориву вітру стріли розвернулися й прицільно полетіли на місто.

- Пригніться!

Сюртаран потягнув принца на підлогу й одразу за ними впав Кейтлен. Над ними засвистіли кілька стріл. Намісник обережно визирнув назовні. З десяток повелителів вогню в спеціальних червоних обладунках вийшли на стіну. З цієї відстані вони схожі на маленькі блискучі голівки булавок. У повітрі розгорнулася величезна стіна з полум’я й понеслася на вершників. Ті не встигли розвернути коней і спалахнули, немов политі смолою. Ще один порив вітру загасив тіла і ті чорними грудками лишилися на землі.

Намісник видихнув з полегшенням.

- Принаймні їх стало на сотню менше, - і сплюнув униз.

Тепер, побачивши цю величезну хмару з холоду, вітру та снігу, Кейтлен боявся йти всередині вежі. Мимоволі йому здавалося, що воно суне на Тарвенір і своєю силою зруйнує кожну стіну та вежу.

- Я вже кілька днів відсилаю цивільних через гори, - мовив Сюртаран. - Вам би теж краще поїхати звідси, ваша високосте.

- І лишити все як є?

Королівський Клинок не відповів. Всі троє без розмов зрозуміли, що навіть якби Кейтлен притягнув половину війська королівства, це нічого би не дало. Наївна хоробрість принца Рамарея теж піде в порожнечу.

- Завтра ми переговоримо й вони підуть, - сказав Кейтлен. - Це і буде роль тих “ряджених хлопчиків”. Дикуни мають побачити, що Орден існує.

- Ці дрібні провінційні погрози з запахом лайна Старійшин. Звісно, допоможе.

Рамарей був згоден із Королівським Клинком. Натомість Кейтлен виступав за мирне врегулювання, бо не хотів кидати своїх людей у великий бій. Принц і його любив. Та все-таки вирішив діяти на власний розсуд.

Вони пішли до головних чертогів. Як і все в Тарвенірі, вони мали величавий та старезний вигляд. Через темне небо та поривчастий вітер вони здалися холодними і непривітними. Килими, палаючі каміни та підсвічники створили якийсь затишок, але протяги подеколи його зводили нанівець.

Для гостей влаштували трапезу. Хоча все було досить скромно – кілька житніх хлібин, ковбаски, сухий сир та узвар. Та не дивлячись на це, голодні принц та Кейтлен накинулися на їжу без заперечень.

- Багато припасів забрали люди, коли йшли з міста, - сказав Сюртаран. – І частину провіанту для солдатів відклали про запас. Вочевидь, ми тут надовго… То дійсно думаєте, що перемовини щось дадуть? Чи що, Кейтлене? Ви хотіли приїхати і не побачити тут цих клятих дикунів? Розумію. Я би теж не хотів їх бачити.

- Його високість Елфйоре хотів відтяти голову їхньому посланцеві, - мовив Кейтлен, жуючи ковбаску. – Це призвело би до війни. Старійшина настояв на мирному врегулюванні.

- Воно би не завадило і я би сам поїхав до них із білим прапором, - одразу відповів Сюртаран – його ця перспектива явно не радувала. – Та зараз вже не до мирних переговорів. Сподіваюся, король прийме правильне рішення…

- Мілорде, я наполягаю на тому, щоб ви викликали сюди Орден Світла, - сказав Рамарей.

Сюртаран швидко глянув на Кейтлена – той знизав плечима. Судячи з виразу обличчя намісника, йому не хочеться зв’язуватися з Орденом. А слухати підлітка, в якого яйця ще не виросли, навіть якщо він принц – тим паче.

- Ваша високосте, при всій повазі. Так, нам потрібен весь Орден. А не трійко школярів, - він побачив притихлих служителів у кінці столу. - Хлопці, без образ, знову ж таки… Але думаєте, якби ми були потрібні Старійшині Елнауру, він би досі сидів у столиці?

- Він робить усе, щоб не загострити ситуацію, - відрізав Кейтлен. - З тої ж причини тут немає війська. Дикі Землі - нейтральна територія. Будь-який конфлікт із ними сприйметься як неофіційний сигнал Фйорекай до війни з усіма! Винним зроблять саме вас.

- Я так чи інакше буду винним. А що каже король?

- Король хворіє. Не приходить до тями вже багато днів… з тих пір як сталася сутичка між Камелі й Екліном.

- Дійсно… - Сюртаран залпом випив келих вина й краплі покотилися по його бороді. Він наче прагнув утопитися в тому келиху. - Інакше він би притягнув сюди свою армію повелителів вогню.

- Завтра все з’ясуємо, - Кейтлен поставив крапку. - Сьогодні я маю поспати. Нехай хтось почистить мій одяг і зранку принесе чисте взуття.

- Скажи їм, нехай забирають своє надзвичайне лайно і повертаються до Темного Лугу.

Тієї ночі і Кейтлен, і Рамарей спали погано. Графове вікно виходило на схід. Тому він чи не всю ніч дивився на страшну блимаючу хмару, яка затулила весь світ. За все своє життя Кейтлен Тіо з таким не стикався. Та й взагалі ніхто такого не бачив.

Кейтлен розумів злість Сюртарана. Орден Світла видав закон, за яким один народ не може знищувати інший – але упустив деталі. Чомусь кочівники добре знали саме його, не допускаючи, що саме вони можуть бути стороною-агресором і не відповідати на свої вчинки.

Вільні люди – так вони себе називають. Навіть посланець, якого вони сюди привезли, повторював це з неймовірною гордістю та трепетом. Казав, що «для вільних людей не існує полону».

Все-таки принц Рамарей має рацію. Якщо звичайні повелителі стихій не можуть впоратися, потрібні вищі сили. Потрібен Орден Світла.

Відкинувши всі сумніви, Кейтлен почав писати листа Старійшині Елнауру.

У цей самий час юний принц Рамарей вирішив прогулятися фортецею. Щоб не змерзнути, він надягнув міцного плаща і випив кілька ковтків кислого вина.

Вночі фортеця не здавалася покинутою. Деінде на стінах висіли незгасаючі вогняні кулі в скляних оболонках. Принц зняв одну – вона легко помістилася в його долонях. Скло трошки нагрілося і поодинокі сніжинки, падаючи на нього, одразу танули.

Не дивлячись на глибоку ніч та погіршення погоди, жителі Тарвеніру продовжували просуватися вглиб гір через тунелі. жителів. Один за одним вони приходили на невеличку площу на середньому рівні фортеці й зникали за важелезними кам’яними воротами у глотці, що пролягала під могутнім Хвостом Гадюки.

Принц підійшов до воріт і зазирнув у тунель. Він був достатньо широким, щоб по ньому проїжджали вози, запряжені скотом. Люди йшли хто з вузлами, хто з візками, хтось тягнув на спині клітки з курми. На стінах тунелю приткнуті такі ж кулі з вогнем, але значно більші. Солдати в обладунках стояли біля входу й іноді квапили людей. Але швидше йти неможливо.

- Мамо, ми загубили котика! - раптом пролунав дитячий голос.

- Він нас наздожене, ходімо…

- Вогнехвостику!..

Рамарей озирнувся на голос і побачив, як заклопотана жінка з вузлом на спині тягне за руку дівчинку років п’яти – дитина дивилася величезними очима кудись на ворота, поглядом шукаючи свого улюбленця. Мить – і мати з дочкою зникли в натовпі.

Принц підійшов до найближчого вартового.

- Тут десь був кіт? Можливо, рудий.

- Був якийсь, - вартовий байдуже знизав плечами. – Отуди побіг.

Він кивнув у бік вузької пустої темної вулички. Принц рішуче пішов туди. Та як тільки він ступив на вуличку, хтось вхопив його за руку.

- Ваша високосте!

Принц ніколи не міг сховатися від Лотара. Якимось чином цей непримітний та тихий чоловік знав усе, що відбувалося, навіть коли спав. Хоча, як і всі, він гадки не мав, що відбувається за східною стіною Тарвеніру.

- Залиш мене, Лотаре! – Рамарей смикнув рукою, але охоронець й оком не повів.

- Вам краще повернутися до покоїв. Чому ви взагалі вирішили вийти на вулицю в такий час?

- Та відпусти ж ти мене!..

На щастя, десь в глибині вулички пролунав жалібний нявкіт і відволік Лотара. Принц кинувся на звук, освітлюючи шлях вогнем у кульці. Охоронець поспішав за ним.

Вогнехвостик виявився не рудим – він був білий, а його пухнастий хвіст нагадував лисячий. Не дивно, що його так назвали. Кіт ховався серед кошиків із соломою і зиркав з темряви великими жовтими очима. Рамарей ледве дістав його – тварина хотіла сховатися і відчайдушно чіплялася кігтями за солому. Та все-таки принц загорнув його в плаща і притиснув до себе. Лотар дивився на все це з подивом і цікавістю.

- Кіт не хоче йти з вами, облиште його.

- Він просто наляканий, - Рамарей не випускав кота, хоча той ще намагався пручатися і дряпатися. – От зараз піде з хазяйкою в гори – і заспокоїться. Безпечніше місця не знайти.

- Ви маєте думати про своє життя, - повчав незадоволений Лотар, - а ви ризикуєте ним заради якогось кота. Повірте, його хазяйка вже забула за нього.

- Такі хазяйки не забувають. От побачиш! Потримай, то вже немає сил…

- А не боїтеся, що я ненароком випущу його?

- Тримай кота! Це наказ!

Лотар узяв тварину на руки. Вогнехвостик одразу тикнувся носом йому в обличчя, але суворому охоронцеві не сподобалися такі люб’язності:

- Це вже занадто, друже…

Він абияк запхав кота під плаща, так що зовні лишився лише його пухнастий хвіст. Рамарей ледь стримав сміх.

- У тебе з ним особливі стосунки, він навіть цілуватися поліз.

Вони неквапливо пішли до воріт у тунель. Кіт спочатку пручався, але невдовзі затих і затягнув хвоста всередину під плащ.

- Де ви будете шукати хазяйку?

- Вона пішла в тунель. Можливо, коли всі спиняться на відпочинок, я її наздожену.

- Ваша високосте, я би радив вам піти звідси, - Лотар раптом зупинився і подивився на чорне небо. - Стає холодно.

- Лотаре, тут останніми днями постійно холодно…

- Та ні.

Колючий вітер посилився. Принц сильніше загорнувся в плащ. Він підняв голову й побачив, що кульки з вогнем на дальніх стінах почали гаснути.

- Це недобре. Біжімо!

Лотар схопив Рамарея за руку і вони побігли до тунелів. До їхніх вух доносився дивний м’який тріск, а потім вони побачили, як зліва на найвищій вежі почали миттєво гаснути вогняні кулі. Стіни на очах біліють від інею. Щось страшне і холодне насувалося.

Небо почорніло ще більше. Нестерпний та наче живий холод ось-ось пробереться до кожної клітинки тіла. Рамарей вже не міг бігти і падав з ніг, хоча до тунелю лишилося зовсім трохи.

Лотар рвучко закинув принца на плече і побіг, скільки було сил. Він відчував, як шалений холод дихає йому в спину, женеться за ним і от-от схопить. Чоловік хотів озирнутися, бо чув чужі крики, які миттєво стихали – він знав, що всі за його спиною заклякли на місці від морозу.

Біля входу в тунель виник затор. Більшість кинулися хто куди і зникли в темряві вуличок. Вартові намагалися навести лад, але майже одразу кинули зброю і теж розбіглися.

Лотар скинув Рамарея на підлогу тунелю й озирнувся. Все місто на очах замерзало, вкривалося колючим інеєм. Люди застигали, охоплені кригою й вічним сном, з якого вже не прокинуться. Якась ділянка ще була вільна, але паморозь поширювалася дуже швидко.

Все сталося за лічені миті. Ослаблений Рамарей побачив, як в тунель біжить дівча та її мама – вони певне шукали кота. Але паморозь їх наздогнала і звалила на землю за якісь двадцять кроків від тунелю. Їхні тіла перетворилися на два малі пагорби, вкриті кригою та інієм. Мороз поглинув Тарвенір і зараз наближалася до тунелю.

Лотар підняв руки й вистрілив з них потужним вогняним потоком уперед. Холодна смертоносна сила стикнулася з гарячим вогнем. Лише біля входу в тунель лишилося невеличке півколо чистої від інею землі. Руки Лотара затремтіли.

- Закрийте двері!!! – заволав він.

Кілька людей одразу кинулися закривати ворота. Зовні залишилася купа тіл, вкритих інеєм. Лотарові коліна почали підгинатися, але він не послабив потужність вогню.

Як тільки він без сил впав на підлогу і вогонь зник, стулки воріт з гуркотом зімкнулися. Хтось підняв Лотара та відтягнув вглиб тунелю. Принц вже піднявся на ноги і подивився на ворота. Холодний камінь поступово покривався інієм, але не так швидко.

- Ідемо! – сказав він. – Треба відійти від міста якомога далі!

Та люди, які до цього дня не знали навіть про приїзд принца Рамарея, лише пирхнули, показуючи, що не будуть слухати якогось малого. Лотара лишили на землі й потихеньку пішли далі, залишивши їх позаду.

Рамарей знову глянув на двері та найближчі до них кулі. Іній покрив камінь і почав підбиратися до світильників.

- Ми приречені?.. - прошепотів Рамарей.

Немов відповідаючи йому, занявкав Вогнехвостик. Він виліз з-під плаща Лотара і почав облизувати свого рятівника. Але той ослаблений навіть не відкрив очей.

Тарвенір поглинула якась невідома сила. Рамарей із жахом усвідомив, що трапилося – місто за лічені хвилини перетворилося на величезну бурульку. Тисячі людей замерзли за мить. Можливо, вони навіть не зрозуміли, що їх вбило – просто швидко й боляче заснули. Назавжди.

Принц намагався не думати про дівчинку та її матір, які лишилися на площі. Вони все-таки повернулися за котом… Страшна іронія – Вогнехвостик зараз живий і щедро облизує обличчя Лотара, а його господарі перетворилися на пагорби, присипані інеєм.

Повітря похолоднішало. Найближчі до дверей світильники повільно покрилися памороззю. Нарешті один із них погаснув.

- Лотаре! – принц кинувся до охоронця й почав його трясти. Кіт зашипів. – Лотаре, отямся! Ми зараз замерзнемо! Треба тікати!

Той щось промимрив, але на цьому все. Тоді Рамарей, зціпивши зуби, наблизився до замерзлих дверей. Він чув, як мороз з тихим потріскуванням поширюється. Повільна і страшна загроза, яку не зупинити.

Якби не ці двері, вони би вже лежали, як і всі інші, притрушені інеєм. Лотар виграв кілька хвилин. Щоб стримати небезпеку своїм вогнем, він витратив всі сили… Морозна сила могутніша за кожного повелителя вогню.

- Прокляття Порожнечі… - пробурмотів Лотар і ледве відпихнув кота.

- Лотаре! – принц одразу кинувся до нього. – Ти як?

- Як після бенкету на честь дня народження короля чотири роки тому… Пам’ятаєте?

Голос Лотара був слабкий. Рамарей ледве тримав себе в руках.

- Звісно, пам’ятаю… Ти ще в поєдинку здолав самого графа Камелі. То тепер ти допустиш, щоб якийсь мороз тебе звалив?

- В Камелі сили як у ведмедя…

Рамарей боявся дивитися на двері, але знав – скоро паморозь добереться і до них. Повітря стало нестерпно холодним. Холод підібрався до кінцівок, прагнучи забрати те, що не отримав одразу.

- Ходімо, будь ласка…

Лотар спробував піднятися, але слабкість в ногах не дала цього зробити. Вогнехвостик почав нервово нявкати, пробіг вперед і глянув на них, немов питаючи «Ну де ви? Бігом!»

- Клятий кіт, все через нього… - пробурчав Лотар.

Рамарей підхопив його і допоміг піднятися. Худорлявий охоронець виявився неймовірно важким. Крок за кроком вони віддалялися від дверей. Ліхтарі за спинами поступово згасали, а іній і темрява поглинають тунель.

Видовбана прямо в гірській породі довжелезна кам’яна кишка мала невеликі повороти. Усюди жевріють кулі з вогнем. Люди вже давно пішли, тому Рамарею з Лотаром здавалося, що вони самі. Лише кіт попереду метляв рудим хвостом й іноді нявчав, наче підганяв їх. На кожен нявкіт Лотар сичав та від злості на тварину пробував йти швидше.

І майже водночас вони згадали про графа Кейтлена Тіо.

- А як же граф Тіо? – вигукнув Рамарей.

- Думаю, вже ніяк, - похмуро відповів охоронець. – Як і Королівський Клинок.

- Якби я був Королівським Клинком… - принц втомився тягти Лотара, йому не вистачало повітря. – Я би не довів до такого… Треба було одразу… Орден кликати…

- Я спробую сам…

Далі вони йшли швидше. Лотар озирнувся лише раз і побачив глибоку темряву, яка наздоганяла їх.

- Так, мій принце. Ви би до такого не довели.

Нарешті вони наздогнали останніх людей. Хтось уже вмостився на відпочинок. Серед них принц побачив тих, хто кинув їх біля дверей. У нього виникло бажання підняти всіх, щоб врятувати від замерзання.

- Не треба, - прошепотів Лотар. – Кинули один раз – кинуть знову.

- Це не твоя справа, Лотаре, - прошепотів принц у відповідь. – Краще сховай кота, щоб його не затоптали… Гей, люди! – вигукнув він і всі подивилися на нього. – Не можна спати! Мороз наближається! Не так швидко, як в місті, але він іде сюди і скоро всіх поглине!

- Сцикун малий, та скільки ти ще базікатимеш?! – гаркнув той самий чолов’яга.

- Що ти мелеш, це ж його високість Рамарей!.. – раптом вигукнула якась жінка.

Хтось у натовпі зойкнув, хтось невпевнено поклонився. Юнак на інше й не очікував – він зараз точно не виглядав як принц.

- Мороз іде й сюди, але не так швидко, як на відкритому повітрі, - сказав він. – Тому зупинятися не можна. Вставайте і йдіть далі.

- А то без тебе не знали… - пробурчав ще якийсь чоловік і одразу отримав потиличника від іншого.

Рамарей не збирався когось чекати. Він пішов далі поміж людей. Невпевненість та переляк натовпу все-таки взяли своє. Люди підхопилися і пішли за ним по тунелю.

- Чи далеко найближчий вихід? – спитав принц.

- День-півтора, не більше, пане, - одразу відповів хтось.

- Отже, йтимемо день-півтора.

Тим часом Лотар підхопив ненависного кота і спробував запхати його під плаща. Але той вивернувся і вмостився на плечах охоронця, схожий на хутряний комір. Вогнехвостик вже не турбувався ні про старих хазяїв, ні про темряву, яка хотіла поглинути його.

Шлях до першого роздоріжжя проходив доволі нудно. Тут було неможливо визначити, чи настав уже день, чи вже прийшла наступна ніч – хтозна. Знали лише те, що холод наступає і поступово наздоганяє. Та через деякий час темрява залишилася далеко позаду. Лотар дослідив іній, який гнався за ними стінами, і сказав:

- Воно зупинилося.

Це було неабияке полегшення. Рамарей втомлено впав на землю. Вони були на ногах вже кілька годин. Можливо, й більше. Вони постійно зустрічали інших людей, які зупинилися для відпочинку. Їх піднімали й вели далі теж. Люди пручалися, адже хтось навіть встиг розвести маленьке багаття! Дим просочився крізь вузькі щілини в породі, а на вогні смажилися ковбаски.

- Я віддам все що завгодно заради їжі, - пробурмотів Рамарей після звістки Лотара.

- Пропоную з’їсти це чудовисько, - відповів охоронець, стягуючи кота зі своєї шиї. – Його шерсть уже навіть у мене в зубах!

- Принаймні, ти ситий, - принц майже з тугою подивився на сім’ю з чотирьох чоловік, які біля протилежної стіни їли хліб та сир.

- Зараз я все влаштую.

Лотар пройшовся серед людей. Рамарей дивився на нього з приємним подивом – зазвичай його охоронець не хизувався своїм вмінням домовлятися з іншими. Але він все-таки приніс цілий кошик їжі – там була невеличка пляшка з молоком, дві маленькі хлібини та половина смаженого курчати. Вони влаштувалися у кутку подалі від інших. Кіт одразу почав тертися об свого рятівника.

- Не з’їжте все, - мовив Лотар, замочуючи шматочок хліба в молоці.

Рамарей очікував, що охоронець з’їсть цей шматочок, але той поклав хліб перед Вогнехвостиком. Кіт вдячно нявкнув.

- Все-таки він тобі подобається, - захихотів принц і одразу заробив суворий погляд Лотара.

- Нічого подібного. Він як ви – безпомічне створіння, за яке я відповідаю.

- Ти правий, - принц знизав плечами. – Я багато чого не зміг би зробити без тебе. Заберемо його до столиці. У тебе сім’ї немає, тож хай хоч кіт буде.

- Вогнехвостик… - пробурмотів Лотар, дивлячись на кота. – Я би назвав тебе Щасливчиком.

- Нехай це буде його друге ім’я.

Так кіт отримав нове прізвище і став Щасливчик Вогнехвіст.

Глосарій:

Королівський Клинок – особливий титул у Фйорекай, який носить захисник Тарвеніру. Цей титул прирівнюється до дворянського. На відміну від інших, він не передається у спадок. Королівського Клинка може назначити або зняти з посади лише король. Його єдиний обов’язок – забезпечити життя та стійкість Тарвеніру як головної східної цитаделі. Цей титул з’явився одразу після перемоги першого намісника Тарвеніру над ворогом.