Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Мейєлз ледве відкрив очі. Зліва щось заважало, закривало огляд. Він торкнувся рукою лівого ока й наштовхнувся на щось тверде. Очниця занила від болю.

- Не чіпайте! - над ним схилилася дівчина й прибрала його руку. - Занесете інфекцію, що тоді з вами робити?

- Де я?

Він бачив шматок покатої дерев’яної стелі. З ригелів звисають пучки сухостою, якісь мішечки. Дівчина з товстими чорними косами, кирпатим носом, у товстій вовняній сукні й з волохатими білими чоботами на ногах. На вигляд - не більше п’ятнадцяти років. Зовсім дитина.

- А ви вже зібралися йти? - вона поклала йому на лоба холодний компрес. - Диво, що взагалі вижили. Таких як ви називають “безнадійними”. Мій батько взагалі каже про таких - “недов’єбані”. Простіше кажучи - бідолаха зі смертельним пораненням.

Мейєлз ледь згадав, що трапилося. Останнє, що він пам’ятає - як піднімається по мотузці на стіну Веллі. Потім - пекучий головний біль. Мить польоту. Удар. Падати на замерзлу землю - ще те задоволення.

Він спробував порухати тулубом. Спину скував біль.

Мейєлз із жахом усвідомив, що не встиг викрасти Нейджі. Після своїх слів про цінність людського життя, святий обов’язок тьйох-ама та праведний шлях - і не врятувати її. Як він подивиться в очі Адоні?

Над ним схилився якийсь суворий бородатий чоловік могутньої статури. Такий одним ударом відправить у вічний сон.

- Кліпає оком. Дійсно живий. Принеси йому юшки.

- Зараз, батьку! - відгукнулося дівча.

- Хлопче, чуєш мене? - здоровань пильно подивився йому в око. - Якщо так, то кліпни.

Мейєлз квапливо закліпав оком.

- От і добре. Мені наплювати, хто ти такий і що ти робив біля Веллі. Але якщо торкнешся моєї доньки - я виколю тобі інше око, відрубаю пальці й пришию їх до твоїх очниць. Будеш пальцеокий недойобок. Зрозумів?

Оце так. У Мейєлза й думки не було когось мацати. Та на всяк випадок він ще раз кліпнув.

- От і молодець.

Чоловік пішов, а за мить з вулиці долетіли звуки ковальського молота. Мейєлз зрозумів. Неправильний рух - і під молотом опиниться його голова.

Дівчинка, наче нічого й не було, принесла миску з ароматною юшкою. В Мейєлза не було сил піднятися, тому вона вливала їжу ложкою йому до рота.

- Я ще у Веллі? - спитав він нарешті.

- О ні, ми забрали вас до себе. Інакше вас би утягли звірі.

- Що це таке?.. - Мейєлз скривився від несподівано терпкої юшки.

- А ви чого хотіли? - дівчина обурилася. - Королівських оленів? Чи може куріпок вам із заходу? Їжте, що дають!

Заспокоївшись, вона пояснила - це цілюща юшка, а пахне куркою для апетиту. Який жорстокий обман!

Та знущання над пацієнтом дівчину не знітили. Вона взялася змінювати пов’язку та наносити мазі на зшиту очницю. Мейєлз терпів, як міг - багато чого виніс, але подібне змушувало його дрижати. Тим не менш, у нього було безліч питань. Як він тут опинився? Хто всі ці люди?

- То де я? - знову спитав він.

- Хутір в Арманарі, - повідомила дівчина. - Ми з батечком возом поверталися з Веллі після продажу мисливської зброї - він такий вправний коваль, ви би знали! І вже за стінами побачили, як ваше тіло відносять у чагарники. Нам сказали, ви хотіли перелізти через стіну! Нащо ви це зробили? Хіба не знали, що це заборонено? За таке - смерть на місці!..

- Я вже помітив… - Мейєлз ледь вліз у шалену тріскотню дівчини.

- Ви наче не здешній… Ви з Нерею?

- Е-е-е, так.

У будь-якій незрозумілій ситуації кажи - я з Нерею. Там таке розмаїте населення, що навіть знайдуться подібні до Мейєлза. Можливо. Недалеким селянам про це все одно невідомо.

- Я так і подумала! - дівча просяяло. - Вартові сказали, що вам кінець. Але якщо нам нічим годувати свиней, можемо забрати. Батько висмикнув стрілу, ми кинули вас на сіно. Поки їхали, ви несподівано чихнули. Я ледь не впала з возу з переляку! Виявляється, ви внюхали пил від сіна. Тож довелося вас рятувати! Моя матінка - цілителька, вам пощастило.

- А око?

- Лишилося на стрілі під Веллі, - дівчинка говорила про все з неймовірною легкістю. - Не повертайтеся туди, певно, його вже з’їли миші чи пацюки…

Мейєлз на мить замислився. Око втрачено. Його самого ледь не згодували свиням. І його врятувало що - пил від сіна? Якби він не чихнув, ним би вже ласували десь у багнюці.

Така вже доля. Як на Меліарі кажуть - Сувої Часу. Певно, в його Сувоях було би написано “щасливчик” чи щось таке.

Його не турбувала втрата ока. Мейєлз думав про інше - втрачений час і відсутність плану.

Мейєлз рвався в путь вже через годину після пробудження. Та з’явилася жінка-армаер - суворе обличчя з кирпатим носом, великі долоні й товста чорна коса через плече - і одним рухом уклала його в ліжко.

- Ти нікуди не підеш, юначе, доки не відпрацюєш.

- Відпрацювати?..

Виявилося, що його прихистив коваль на ім’я Рот. Здоровенний армаер, який однією рукою розжарював метал, а іншою тримав молота. Лікувала Мейєлза його донька Віллі. Хазяйка дому - мовчазна та сувора пані Ельмі. Разом вони вели невеличке господарство. Кузня, віз із конем, город, величезний плямистий пес Гризозад, схожий на середнього ведмедя, птиця, дві корови й загін свиней. Ельмі з донькою у вільний від роботи час їздили навколишніми хуторами і лікували жителів. Хазяїн Рот кував різне приладдя та зброю для полювання у Веллі. Так і жили.

І тут з’являється бозна хто. З’їв їхню кислу цілющу юшку, відлежав ліжко, витратили на нього ліки - і тепер драла?

Мейєлз спочатку пручався - він хотів заявити, що взагалі не звідси й місцеві правила не для нього. Та все-таки змирився. Його ж не згодували свиням. Тож треба подякувати.

Перша дозволена спроба встати обернулася провалом - з-під пов’язки по обличчю потекла кров, а голова закрутилася. Ельмі одразу вклала хлопця назад, зняла пов’язку й заволала на весь будинок:

- Віллі, трясця тобі, що це за шов?!

Мейєлзова голова ледь не луснула від її крику.

- У нього ж мізки зараз виваляться!.. Так, хлопче, доведеться потерпіти.

Пані Ельмі була безжалісна, доки знімала шов і накладала новий. Хоча її рухи були швидкі та вмілі, на зойкання Мейєлза вона ледь звернула увагу.

- Що ти за плаксій, трясця… - її руки давно змастилися кров’ю, але зігнута голка не вислизала з пальців. - Мій чоловік колись протикнув собі мошонку своїм же мечем. І хоч би пискнув. Довелося припалити, щоб не здох…

Раптом її осяяло. Мейєлз відчайдушно замахав руками. Ельмі прибрала голку з ниткою й посміхнулася - мило й безтурботно, як її дитина.

- Ері Лоріан казав, що цей спосіб “не конвенційний”. Але що він розуміє? Тримайся, хлопче.

Вона притисла долоню з вогняною кулькою до скривавленої очниці Мейєлза. Іншою міцно схопила його за шию, щоб не пручався. Для нього пройшла ціла вічність із пекельного болю, шкварчання й запаху власного смаженого м’яса.

Коли все припинилося, підбігла Віллі з маленькою пляшечкою.

- Матінко, а як же знеболювальне?

Мейєлз ледве дихав. Принаймні, вже не стікає кров’ю. Ельмі тим часом складала інструменти.

- Нічого, обійдеться, - і вона пішла.

- Ваша матінка не любить пацієнтів? - прошепотів виснажено Мейєлз.

- Вона не любить ідіотів, - просяяла Віллі.

Мейєлз і сам себе не назвав би інакше.

Його змусили працювати вже наступного дня. Коваль Рот потягнув його чистити свинарник. Мейєлз міг звикнути до всього. Але коли він зайшов у загін і п’ятеро волохатих свиней, рохкаючи, оточили його, він згадав про невиправдані надії Рота і його пересмикнуло.

- Та не їстимуть вони тебе! - захихотів могутній коваль. - Вони на такого худебелика й даром не сратимуть.

Мейєлз мало не зрадів, що за час відбуття з Виноградного він схуд.

Тим не менш, не дивлячись на лайливих господарів і їхні доволі радикальні методи до вирішення певних проблем, тут був свій затишний прихисток. Мейєлз рідко коли бачив на Меліарі міцні родини і ця - одна з таких. Хоча вони часто лаяли та повчали один одного, Віллі любила своїх батьків до безтями, а подружжя оточувало доньку любов’ю й турботою. Проте до Мейєлза ставилися з підозрою. Його клали спати в окремій кімнаті, де замість ліжка був старий солом’яний матрац. Але тепло від печі линуло аж сюди, тому йому скаржитися не довелося.

Він думав про те, щоб утекти. Та його мучила совість. А ще - пильний Гризозад надворі підніме тривогу. Він не питав, чому господарі так назвали свого пса. Лише згадав, як спочатку називали його, і тоді все інше здалося закономірним. А може, пес дійсно відкусив комусь м’які частини. В такому разі питання тим паче закрите.

Отже, про швидку втечу довелося забути. Тим більше що Мейєлз бачив, як коваль Рот однією рукою заганає цвяхи в дерево по саму голівку, а пані Ельмі кидається вогняними кулями завбільшки з кулак. Не хотілося опинитися на шляху ні в кого з них.

На сьомий день його перебування в сім’ї “бойових армаерів”, як казав Мейєлз, пані Ельмі з донькою поїхали на інший хутір допомогти з пологами. За кілька годин почалася хуртовина. Рот велів Мейєлзу допомогти загнати худобу в сарай.

- Взуй мої чоботи, - сказав Рот на виході. - А я літнє взую, не пропаду.

Зимові чоботи коваля стояли на снігу міцно й не ковзали, що не сказати про легке літнє взуття. Та певно, Рот знав, про що говорить.

Вони вийшли в хуртовину. Вітер постійно змінював напрямок, тому як не повернися, а все одно отримуєш сніговий удар в обличчя. Мейєлз абияк пішов до свинарника й зачинив двері. Звернув до коровника й крізь снігову стіну побачив ноги Рота, що виглядали з-за дверей.

Мейєлз кинувся туди й оторопів. Спочатку здалося, що коваля Рота хтось ударив мечем у груди - він лежав на коров’ячій голові й стогнав від нестерпного болю, стікаючи й кашляючи кров’ю. Корова сіпалася й намагалася встати, та коваль стогнав ще голосніше. З його скривавалених грудей стирчав накінечник рогу.

Втекти зараз? Нізащо.

Мейєлз кинувся до корови й сильніше прив’язав. Її морду залила кров, тварина панікувала й брикалася, безуспішно намагаючись встати - заважали прив’язь і важке тіло Рота. Її сусідка тужно ревла від цієї жахливої сцени.

- Що ж робити… Пане Рот, ви мене чуєте?

У відповідь коваль захрипів і з його рота булькнула кров. Він намагався притиснути руки до рани, але там стирчав ріг.

- Зараз, пане, зараз!..

Мейєлз вперше за багато років не знав, що робити. Багато книжок прочитано, довге життя прожите. В голові - порожнеча.

- Так, добре, - його голос дрижав. - Добре, пане Рот. У вас пробита легеня. Зараз я вас зніму. Буде боляче.

- Я… приб’ю тебе… недо…в’єбаний...

- Е, ні, це вже ви такий! - Мейєлз схопив Рота за кожух і помолився Аматері, щоб йому стало сил. - Я вас зніму з рога, а ви припаліть себе.

- Ти… зовсім… ідіот?.. - він ледь говорив, втрачаючи останні сили.

Зрозуміло. Тут не до вогняних куль. Треба відтягти його в будинок і там знайти якісь ліки. А потім дружина з донькою подбають про нього.

Мейєлз рвучко й з усіх сил потягнув коваля на себе. Він ледь утримався на ногах. Рот мішком звалився на землю, пораненою половиною опинившись під хуртовиною. Сніг під ним враз почервонів. Коваль уже не говорив, його повіки й руки дрижали. Він не проживе й хвилини.

- Прокляття Порожнечі!!!

“Аматеро… Де би ти не була - почуй мене”.

Мейєлз рішуче притиснув руки до страшної рани. Він не знав, чи вийде, і на це були причини. Сили спали двадцять років. Станеться диво, якщо вони відгукнуться. Він хотів цього. Понад усе. Наплювати на наслідки, він має врятувати цю людину будь що!

Теплий несміливий потік сили полився в пошкоджені тканини, хапаючи їх, стягуючи, мов мотузки. Біля рани засяяло синє світло - наче єдине джерело тепла в цій хуртовині. Мейєлз відчував - його сили діють, рана зсередини затягується. Але дуже повільно. В нього не вистачає енергії. Він не встигне зцілити Рота. Сили заслабкі, втрачено багато крові, а сам Мейєлз от-от помре від головного болю з того боку, де колись було око.

Ще один удар вітру знесилив його остаточно. Мейєлз упав на сніг біля Рота, без думок, без сил і дихання.

***

- …лише одне питання - чого Тереза в крові? - пролунав жіночий голос.

- А щоб тебе, жінко! - гримнув чоловічий. - Розказати - не повіриш!..

Мейєлз ледь відкрив око. Голова загула, неначе триста дзвонів Аматерісу забили в ній водночас.

- Я знала, що варто вас лишити вдвох - і ви натворите лиха!.. От хай воно отямиться - вилетить під три котячі сраки!..

Зачекайте. Це про нього? Тобто, він досі тут? Він живий?

Картинка перед оком стала чіткішою й Мейєлз побачив уже знайомі ригалі з сухотрав’ям. У тілі - слабкість, неначе сил немає взагалі ні на що. Навіть повернути голову стало для нього мукою.

- О, малий! - над ним схилився схвильований Рот. Живий і здоровий. - Не вставай. Віллі, ще одну ковдру!

Поки дівчина вкривала його, Рот розповів, що трапилося. Він ішов закривати корівник, але літні чоботи підвели. Він послизнувся на снігу, що його намело пів сараю, й напоровся на Терезин ріг. Думав - ну все, прощавайте, мої любі! Пробач, Віллі, що з’їв твого глазурованого ведмедика минулого року! Пробач, Ельмі, що не викував тобі нові підбори, як ти просила… Аж тут прийшов малий. Раз, два - зняв із рогу, на сніг кинув, потім усе як в тумані. Якесь сяйво, тепло. Як тоді, коли Ері Лоріан зцілював його поламану ногу. То цей малий не хтось там, а цілитель! Тільки слабкий якийсь - сам ледь не здох. Що взяти з такого худебелика? Сам Рот отямився швидко - снігом пику засипало, не дихнути - закинув хлопця на плече й заніс до хати. Ото й усі пригоди.

Ельмі з Віллі слухали, не вірячи. Та Рот показав їм дірявий скривавлений одяг. Інші докази вже були непотрібні.

Мейєлз думав про те, що якби не він, цього би взагалі не сталося. Рот надягнув би зимові чоботи й не послизнувся. Та згадав випадок із сінним пилом.

Життя тьйох-ама зазвичай визначено наперед. Орієнтовний план без несподіванок, неймовірних поворотів. Певно, це працювало на Дріаді. Зараз він на Меліарі і тут у нього - Сувій. Яка ще дурня написана в ньому?

Мейєлз швидко відновив сили. Вже наступного дня він вільно встав із ліжка. Вдячне сімейство прагнуло якомога краще нагородити молодого цілителя. Рот приніс свою найдорожчу зброю. Ельмі відсипала йому половину цілющих трав. Віллі взагалі запропонувала одружитися.

- Я попрошу лише одне, - почав Мейєлз. - Я маю піти. Відпустіть.

Він боявся, та все-таки подивився в очі кожному з них. Всі як один ледь опустили голови, а їхні очі трохи згасли.

- Я розумію, малий, - Рот гупнув його по плечу. - Але й ти мене зрозумій. Як я можу відпустити такого… чудового хлопа?!

Він кинувся обіймати Мейєлза, той ледь не задихнувся в міцних ковальських обіймах.

- Т-так… Але ще дехто чекає на мою допомогу. Я тому й був біля Веллі. Певно зараз вона вже в столиці, тому… Я їду туди.

- То це жінка? - Рот вишкірився. - Питань не маю. Завтра ж вирушаєш!

Віллі похнюпилася.

Хоча Мейєлз відмовився від дорогих подарунків, Рот приніс кипу товстенних шкур у сірих і чорних плямах. Одне - довгий кожух. Інше - невеличкий намет.

- Зима тільки-но почалася, хлопче, - сказав коваль. - Тому ось. Шкури ведмелетів із Північної Межі зігріють краще за будь-які жіночі обійми!.. - він помітив суворий погляд дружини й додав: - Це жарт, люба, твої обійми найсолодші й найтепліші!

- Я переконаний в цьому! - квапливо закивав Мейєлз під пильним поглядом пані Ельмі.

Нарешті, наступного дня після сніданку його вивели за похилений паркан і дали величезну наплічну сумку з прив’язаними згори шкурами.

- Там усе, що треба для подорожі, - повідомив стримано коваль Рот. - Дивися, бережи себе, малий. І можеш не боятися - ми приховаємо твою таємницю.

- Яку?

- Ти ж безсмертний з Дріади? - мовила пані Ельмі. - Як Ері Лоріан?

- Ви навіть схожі, - додала Віллі, шмигаючи носом.

Мейєлз не знав, що казати. Розповідати всім про своє походження дуже ризиковано. Та ці люди йому зобов’язані. Він знав, що його не викриють.

- Все буде добре, хлопче, - Рот по-батьківськи обйняв його. - Хутір і сім’я Мартан завжди раді тобі, малий.

Рот ще раз обійняв Мейєлза, що в того захрустіли кістки.

- Ви ж насправді не збиралися годувати мною свиней? - з надією спитав той.

- Звісна річ що ні! - Рот гупнув його по плечу і додав цілком серйозно: - Я ж казав - ти занадто тощий.

Краще би не питав. Ці люди неймовірні. Хоча дещо чудернацькі.

Він пішов стежкою, що зникала в засніженому лісі. Якась його частина хотіла лишитися, та Мейєлз швидко придушив її.

- Зачекай!..

Він обернувся. Крізь замети до нього бігла Віллі. Далеко за стежкою він побачив подружжя, яке махало йому.

Віллі тим часом підбігла до Мейєлза й обійняла.

- Повертайся… - і ледь поцілувала його в щоку, - недойобку.

Оце так сімейка. Все-таки вони би згодували його свиням. Дякуючи сінові, він все ще дихає. Неймовірно.

Мейєлз помахав подружжю, всміхнувся заплаканій Віллі й пішов далі. Тепер у нього - ще більш складна й довга дорога.

Крок за кроком він відходив від заметеного, але затишного хутора. За кілька хвилин він уже думав про своє.

Чи відчув Орден, що тут хтось користується чужою силою? Йому вперше спав на думку Ері Лоріан. Той напевне користується своєю силою тьйох-ама чи не щодня. Вони ж не підніматимуть тривогу кожного разу, коли той зцілює комусь подряпини абощо?

Енергетичні імпульси, які могли виникнути в енергетичному полі Меліари через Мейєлза могли загубитися серед таких самих від Ері Лоріана. А отже… І він, і Адона можуть застосовувати свою силу коли завгодно.

Від Ері Лоріана все-таки є користь. Треба сказати про це Адоні. Коли зустрінуться.

Що вона скаже, коли побачить його без ока? Що подумає, коли він розповість їй про своє життя на хуторі?

Неважливо. Головне - він вижив. Зробив цінний висновок, і це їм допоможе.

Звірячі тропи крізь засніжений ліс вивели його до річки. Рот казав, що Мейєлз має вийти до Селени. Але найголовніша річка Меліари - широка й тиха, мов стрічка. А ця - в двадцять кроків шириною, прудка і з порогами. Сухий очерет наполовину сховав береги. Вочевидь, тут рідко бувають люди.

Халепа. Він знову опинився не там, де мав би бути.

Та робити нічого. Вже сутеніє. Мейєлз поставив намета зі шкур - Рот казав, вони витримають не одну люту хуртовину - й розвів багаття. Та коли відійшов за дровами до кущів, побачив темний горбик, за силуетом схожий на людину навпочіпках.

Він збирався покликати, та раптом почув тихий схлип.

- Адоно?..

Сувої неймовірні…

Вона випросталася - худа, в лахміттях, які ледь захищали від холоду, змарніла й зі снігом на скуйовдженому волоссі.

- Ти… - в пітьмі її обличчя скидалося на лик мерця. - Я й не уявляла…

Вона хитнулася. Мейєлз підхопив її й потягнув до вогнища. Тут при світлі стали видніші її синці, подряпини, червоні плями на щоках і пальцях від обморожень.

- Зараз усе буде, обіцяю!

Він посадив її на підстилку, що йому дало подружжя, витягнув із сумки флягу з узваром. Лише після ковтка її очі сфоксувалися й вона ясним поглядом подивилася на Мейєлза.

- Певно, нам не можна розходитися, - Адона торкнулася ледве загоєної очниці свого напарника.

Вона не питала, що трапилося. Він теж не став цікавитися. Обом було нелегко. Адона мимоволі сіпалася. Самим богам і цим клятим Сувоям відомо, що вона пережила. Ще на Аматерісі Мейєлз дотримувався думки, що після століття в Валхастових темницях Адона мала би відновлюватися в найтихішому павільйоні острова. Там спеціально створили умови для зцілення тіл і душ скалічених тьйох-ама. Та її відправили сюди.

Може, відвести її до хутора Мартанів? Туди день шляху. Прийде до тями від гидкої юшки пані Ельмі, Рот налякає її розмовами про свиней…

Та на це теж треба час. Вони й так довго тиняються без діла.

- Я не залікую ваші внутрішні рани, - сказав Мейєлз. - Але можу допомогти із цим.

Він приклав долоні до її скронь і знову прикликав свою цілющу силу. Від потоку енергії в її розум Адона немов ожила. На очах затягнулися її подряпини на обличчі, зникли синці й обмороження.

Мейєлз швидко ослабнув. Йому не вдалося до кінця зцілити її, та принаймні, їй стало легше.

- Що ти коїш? - вона то дивувалася, то злилася. - Нам не можна проявляти себе!..

- Ері Лоріан чудово з цим справляється, - сказав Мейєлз, у якого перед очима попливли кольорові кола. - Ми просто… загубимося на його фоні.

- Тоді тобі треба берегти сили. Ми далеко від нашого “джерела”, ще й відрізані. Вздумаєш провернути таке ще раз - помреш.

- Так…

Творити “дива” вдалині від “джерела” енергії - ризикова справа. Сила тьйох-ама має неприємну здатність до вичерпування з часом. Щось іде на підтримку безсмертя, частина - на проявлення індивідуального дару. Мейєлз “зарядився” ще перед відправленням на Сутінь. Але через відновлення Куполу двадцять років тому його сили притупилися. Тож зараз він все одно що пив останні краплі води з дна відра.

- Але думка слушна, - мовила Адона, її ледве трясло від холоду. - Чомусь ми не згадували, що Ері Лоріан може допомогти. Саме так.

- Це не точно.

- Маємо час, щоб перевірити. І тепер, Мейєлзе, першочергово - Нереїда. Нейджі заберемо на зворотному шляху.

Її очі ще панічно бігали туди-сюди, а губи ледь тремтіли. Та стержень всередині наче зміцнів.

Згодом Мейєлз витягнув із намета ще один кожух і трохи сухої їжі.

- Шкури ведмелета гріють краще за обійми, - мовив він із посмішкою, поки Адона вдягалася.

- Ти ж це не вкрав?

- Заробив чесною працею.

Адоні підійшла така відповідь. Через кілька хвилин вона пішла спати, Мейєлз лишився на варті. Ніч саме видалася спокійною, хоча морозною.

Наступного дня вирішили йти за течією, щоби все-таки дійти до Селени. Попри багато днів нарізно розмова все одно не клеїлася. Адона не прагнула ділитися своїми пригодами - Мейєлз чудово розумів, чому. Вона й про ув’язнення в Валхастових темницях сказала лише кілька слів.

Стежка уздовж річки то обривалася, то йшла прямо. Береги деінде заросли очеретом. Інколи пейзаж змінювався й на зміну очерету приходили навали величезних каменів. Доводилося то стрибати, то оминати їх. Це теж забирало силу й час.

Нарешті, коли вже сутеніло, Мейєлз кинув сумку за черговими очеретяними заростями.

- Привал.

Дичини навколо не спостерігалося, навіть слідів. Запаси сухої їжі - сухарів і м’яса - скоро закінчаться. До Ейнесу, куди так прагнула Адона, ще багато днів.

Вони розвели багаття. Мейєлз пішов за дровами, Адона лишилася лагодити своє взуття. Аж раптом у кількох кроках закрутилася темрява, приймаючи форму крилатої постаті.

- Прокляття світів! - Адона ледь не випустила чобіт із рук. - Знову ти?

- Знову ви?

В світлі вогню блиснули чорні очі та перламутрові лушпайки на шкірі. Величезні кажанячі крила розгорнулися ледь не на пів неба.

Тим не менш, краще зустріти Еріана, ніж банду розбійників.

- Чому ти досі тут? - Адона не зводила з нього очей.

- Те ж саме хотів спитати у вас, - Еріан сів на колоду біля вогнища. - Хіба ви не знайшли її?

- Як бачиш.

- А я просто невдаха. Хоча, звісно, пройшло лише двадцять років…

Адоні хотілося послати його подалі. Та старий гнів уже давно стихнув. Вперше з моменту знайомства з ним вона відчула якусь спорідненість між ними.

- Нам здавалося, що знайшли. А потім…

- …склали все докупи й побачили, що не те? - Еріан невесело всміхнувся.

- М’яко кажучи.

Повернувся Мейєлз із хмизом. Еріан кивнув. Безсмертний сів біля Адони й цілим оком втупився в гостя. Запала мовчанка. Хтось хотів говорити, та всі були занадто втомлені за ці роки, щоб радісно вітатися.

- То що… - обережно почав Мейєлз, дивлячись на Еріана. - Ласкаво просимо до вогнища невдах.

Еріан невесело всміхнувся. Якусь мить всі троє мовчали. І тьйох-ама, і Еріан пригнічено думали про свій провал.

- Слухайте, - раптом почав Мейєлз, та його перебив Еріан:

- Де твоє око?

- По-твоєму, це важливіше за Нереїду? - навіть із одним оком Мейєлз виглядав грізно. - Я хотів сказати, стільки років пройшло! Може, вона мертва?

- Ні, - від голосу Еріана колихнулося полум’я. - Ви взагалі хоча би щось знаєте про неї? Нереїду можна лише розсіяти. Для цього потрібна вся сила Саннатара, як минулого разу. Якби Орден Світла збирався для такого, ми би знали.

- То ти тут… - повільно заговорила Адона, - бо тебе відрізало Куполом двадцять років тому?

Еріан не відповів, його обличчя скам’яніло.

- Ну, а ми тут, бо переплутали дитину. Тепер шукаємо справжню.

Якщо Еріан знову не втече, Адона довіриться йому. Цього разу треба працювати спільно. Вони вже розійшлися різними шляхами - і до чого це привело?

Щось шубовснуло в заростях очерету. Мейєлз пішов перевірити.

- Є деякі здогадки, - протягнув Еріан. - Але я не хочу лізти туди сам. Може знадобитися допомога.

- Кажи, що треба.

Як вони можуть допомогти йому, якщо інколи навіть собі не можуть дати раду? В чужому світі вони наче перелякаті кошенята. Лазять наосліп, без маминої цицьки, жодних орієнтирів, підказок, вказівок. Еріан знає хоча би щось. І він могутніший за них - його енергетика викликала в Адони неприємні прохолодні поколювання по шкірі.

- Нещодавно я напав на її слід. Погіршення погоди, буревії, грози зі снігом - це все вона. Останнім часом таке відбувається в Гассанурі на півночі Саквохелісу. Тамтешній Старійшина Ордену не хотів розголосу й сам знайшов причину. Двадцятирічне дівча з неймовірною силою до керування водою. Він тримає її під замком. Я хочу навідатися туди.

Північ Саквохелісу - холодна й не дуже привітна місцина. Мейєлз розповідав за ті місця - він перечитав купу книжок про Меліару й з’ясував ледь не кожну деталь. Адона менше за все хотіла нишпорити в кожному куточку континенту, особливо в таких. Та якщо Еріан правий…

- Чому ти сам не можеш це зробити?

- Старійшини - страшні люди, - Еріан лишався холодним і незворушним. - В минулому вони вже зробили багато шкоди й вчиняють і досі. Самотужки й без міжконтинентальної війни я її не витягну. Ви могли би відволікти Старійшину, доки я витягатиму її. Тихо, швидко - і вона буде в нас.

- Одного разу ти вже надурив нас, - сказала Адона. - Чому зараз ми маємо тобі вірити?

- У вас немає вибору.

- А якщо ми не підемо? Ти готовий заради неї почати війну?

- О, - Еріанові очі блиснули. - Ти навіть не уявляєш, що я зроблю заради неї. Хоча… дійсно. Нащо ви мені? Гарної ночі.

Він піднявся й за мить розчинився у темряві. Найперша думка в Адони - треба тікати з цього континенту якомога далі. Вона ще не знала, що ця думка й була би найправильнішим рішенням.

Пізніше Мейєлз заступив на варту. Адона вирішила пройтися перед сном. Трохи далі, де течія річки спадала з невеликого обриву, шуміла вода. Холодний зимовий вітерець підганяв у спину. Біля краю обриву, де схилилися голі дерева, виструнчилася темна крилата постать.

- Я не найкращий співрозмовник, знаєш, - пролунав холодний голос.

- Я теж.

Адона підійшла до краю обриву й сіла. Між нею та Еріаном лишилося кроків п’ять. Вона й не збиралася наближатися до нього. Та лише він мав відповіді на безліч її питань.

Еріан не йшов і вона вирішила, що якась розмова все-таки буде. Поки що вона дивилася на нічний зимовий пейзаж, що простилався з обриву. Світ немов застиг, скутий морозом і снігом. Сьогодні була ясна ніч і повному місяцеві нарешті випала нагода розгулятися. Холодне світло зробило все брудно-сірим і попелясто-синім. Адона з болем помітила схожість із найтемнішими місцями Дріади, з яких давно зникло життя.

- За весь час ми не стикалися з Орденом, - почала вона. - Лише раз, в Ейнесі. То був якийсь незрозумілий кошмар. Дріада повна зла й темряви… Ми всі живемо, не знаючи, чи побачимо завтра сонце. Та ти кажеш про Орден так, наче це - ще більше зло.

Еріан не поворухнувся.

- Орден Світла - не зло, - голос лунав неначе не від нього. - Це сила, з якою не зрівняється ніхто. Просто заради певного блага тут ідуть на страшні жертви. Придивися до кожної живої істоти Меліари. Кожної тварини, кожного дерева чи навіть камінчика. Все існує тому, що свого часу Орден згодився на це.

- То вони - як ми? Як безсмертні з Дріади чи напівбоги з Сутіні?

- Сильніші. Бачила, як діти граються в сніжки?

Такі буденні речі чути від самого Еріана… Тим не менш, Адону вже нічого не дивує.

- Ми, напівбоги Сутіні, чекаємо, доки випаде сніг. Лише тоді можемо погратися. З часом забрати чужі сніжки й так поповнювати свої силові запаси. Ви, безсмертні з Дріади, заздалегідь маєте певний запас. Але, наскільки я знаю, він не безкінечний. Ви маєте поповнювати його. А Орден починає гру з нескінченною кількістю сніжок. І завжди перемагає. Це проти правил світотворення. Та Саннатар, як і його прибічники, ніколи не були прихильниками правил. Їм легше створити свої, щоб потім зручно порушувати. Але подивися навколо. Меліара - це прекрасний світ. Занедбаний, але прекрасний. Не Дріада, яка тоне у темряві, породженій її ж господарями. І не Сутінь.

- Як такі різні континенти взагалі могли товаришувати? - мовила Адона.

- Тоді все було інакше… Тоді був світанок Архіпелагу. Наш із нею світанок. Тоді до влади прийшло нове покоління богів. Саннатар на Меліарі. Мей-Налу на Сутіні. Майєртас на Кассамороні. Аматера на Дріаді. Ми всі прагнули товаришувати, підтримувати дружні стосунки. Плекали величезні надії. Що Архіпелаг, який до цього розривався від воєн і утопав у крові, нарешті отримає гарне життя. Що буятимуть квітники та сміятимуться діти. Що буде майбутнє. Що наш істинний Творець переконається, що ми - краще покоління богів з усіх.

- Дивно чути про дітей і квіти від такого як ти…

- Що ти маєш на увазі? - Еріан удавано образився. - Думаєш, якщо я живлюся від зла, я не маю серця?

- Та ні, ні!.. - Адона одразу відступила. - Ти ж кохав Нереїду?

- Кохаю. Інакше мене би тут не було.

- То як ви взагалі?.. Як це все почалося? Дріада і Сутінь домовилися про дружбу і подружні зв’язки входили в договір чи що?

Еріан розсміявся низьким і трохи зловісним сміхом. Від нього в Адони побігли неприємні мурахи.

- О, все навпаки.

***

Дуже-дуже давно

Я вперше зійшов на берег Дріади, коли життя на континентах лише зароджувалося. Зводилися містечка, Творці жили пліч-о-пліч з людьми й наставляли на путь. Ми всі отримали людську оболонку, щоб бути ближче до них і вести до світлого майбутнього. Зароджувалися культури, з’являлися перші книжки, пісні, історії, які вже через тисячу років стануть легендами. Оновлені континенти вражали своєю красою, багатогранністю та… незайманістю. З’явився певний порядок. Система, за якою жили Творці та їхні діти. Ми прагнули підтримувати його, для цього нас створювали.

Дріада запросила нас першою. Ми вирушили кораблем у далеку подорож на південь Архіпелагу. До нашого приходу на всіх континентах працювали механізми швидкого переходу - портали. Але нова система, яку ми принесли, зруйнувала їх. Ми сподівалися з часом створити щось схоже - спільно, як і багато іншого… Та поки сонце лише сходило.

Здалеку ми побачили сяйво золотих павільйонів Аматерісу. Цей засліплюючий бликс гармонійно злився із безкінечною блакиттю вод і неба, смарагдовими схилами Дріади. Чудовий новий світ чекав, коли ми поведемо його до процвітання.

Аматера чекала нас на пристані. Велична Творчиня, богиня в золотих шатах, із глибокими синіми очима, мов ті води, крізь які ми пливли. Наче небо над нашими головами. Її чорне волосся потоками спадало до землі, від її посмішки сонце сяяло яскравіше. Жодна людська оболонка не могла втримати її неймовірну життєдайну силу. Бо вона сама - джерело всього.

Ми були щасливі, що така велична Творчиня - наш союзник. Разом із нею та її дітьми ми виконаємо свою місію.

- Дріада рада новим друзям, - сказала вона. - На нас чекає довгий шлях, але він принесе благо всім нам!

Вони з Мей-Налу взялися за руки й, дивлячись одна одній в очі, сказали: “Сестра”.

Аматера зустрічала нас не сама. Її улюблені створіння, перші безсмертні, теж були тут. Як і їхня Творчиня, повні сили, світлі, яскраві. Лабаріс, повелитель стихій. Рікард, всесвітній цілитель. Рамеда, повелителька кола життя й смерті. Сентібай, повелителька свідомостей. Валхаст, “дзеркало” світу. Нереїда, творчиня всього з нічого, Улюблена Донька Богів.

Я побачив її одразу. Вона стояла за правим плечем Аматери. Тоді я зрозумів, що таке краса Дріади. Вона зосередилася в цій маленькій сильній дівчині з очима, мов блакитні зорі, шкірою як найніжніший шовк, губами, як рожеві пелюстки і грацією прекрасної тендітної птахи.

Ми йшли поряд. Від неї віяло теплом, життєдайною силою. Земля наповнювалася життям під її кроками, а повітря бриніло від енергії. Мені перехопило подих. Чужа сила, але прекрасна, нова, гаряча. Нереїда подивилася на мене й посміхнулася. Її блаватні очі засяяли, мов зорі. Я бачив такі лише дорогою сюди. Вночі, коли навколо нічого немає, лише безкрайні темні води й ще темніше небо, що ти не знаєш, де верх і низ, вони сяють ще яскравіше і стають твоїм орієнтиром.

Чому вона посміхнулася? Я не був такий вродливий, як вона, її брати й сестри. Моя шкіра бліда, на голові панцир із луски, а за спиною - чорні громіздкі крила. Навіть сили ще не мав, бо народився от-от. Та вона була рада мене бачити. Відкрита до всього світу, навіть до такого страхопудала.

Я народився з чіткими думками й метою. Безвідмовна допомога моїй матері Мей-Налу та виконання всіх її наказів. Жодних питань, сторонніх думок абощо. Та коли тоді Нереїда всміхнулася мені, я вперше… відчув потяг до чогось іншого. Нового, незнайомого.

У день нашого прибуття була пишна церемонія в Небесному Павільйоні. Я не бачив настільки величної, сяючої та неймовірної будівлі. Біле, золоте, дзеркальне. Високі безкінечні стелі, витончені колони, фонтани й маленькі акуратні садочки… Яскраві птахи з довгими хвостами сиділи на троні Аматери. Коли вона говорила, навіть вони слухали її. Аматера говорила про важливість цього дня.

- Це початок нового світлого майбутнього. Сьогодні ми створюємо союз для досягнення наших спільних цілей. Мир, процвітання, достаток і надія на завтрашній день - давайте ж поведемо Архіпелаг до світла!

Я побачив Нереїду знову. Вона перевела погляд сяючих очей зі своєї матері на мене. Певно, вона вже вбачала в мені надійного союзника і я не міг не посміхнутися у відповідь.

Мені здалося, що в ту мить між нами виник певний зв’язок. У перший день ми зрідка обмінювалися поглядами, бо поки не могли говорити відкрито. Пізніше вона зізналася, що її в першу ж мить зацікавили мої крила. У неї таких не було, а Нереїда прагнула подивитися на створений світ з висоти.

Після церемонії вона сама підійшла до мене. Її сині шати в ту мить були схожі на стрімкий потік води, що тече крізь каміння. Дякувати всім Творцям, вона зробила це першою - я би нізащо не наважився… Занадто слабкий, занадто чужий.

- Я - Нереїда, - вона посміхнулася, від її дзвінкого голосу я ледь не зомлів. - Матінка хоче, щоб у майбутньому я посіла її місце.

Пізніше я зрозумів - вона прагнула похвали й визнання. Та тоді я лише з захопленням дивився на неї, намагаючись усвідомити, що сила Творчині може бути в цій маленькій казковій дівчині.

- Впевнений, ви чудово з цим впораєтеся, - сказав я, не думаючи.

- Як ваше ім’я? Ми будемо працювати разом і нам треба знати один одного, хіба ні?

- Т-так… Еріан. Я Еріан.

- Дуже гарне ім’я! Я назову так свою улюблену пташку, якщо ви не проти?

Її питання загнало мене в кут, але вона продовжила говорити:

- Мені вже не терпиться вирушити до Меліари й Кассаморона. І звісно, побачити Сутінь! Чи правда, що він створений на залишках величезної мушлі, яка здатна закрити собою весь світ?

- Треба з’їздити подивитись…

Вона розсміялася.

- Ходімте я покажу, з чого зроблена Дріада. Не бійтеся, ходімо!

У той день справ не було, тож вона повела мене на прогулянку Аматерісом. Я дійсно потрапив у новий світ, сповнений сяйва, яскравих кольорів, тепла і співу птахів. Довгі вишукані алеї між павільйонами, колони в заплутаних візерунках, маленькі садочки з фонтанами, не більшими за блюдечко… В усьому була гармонія - великого й малого, золота і води, механічного втручання й цнотливої природи. Все поєдналося й виник Аматеріс.

Нереїда серед усього цього здавалася маленькою пташкою, чий спів чутно аж ген за обрієм, у землях, де ми ніколи не були. Вона говорила про кожен павільйон, кожну рослину. Сміялася, коли я неправильно повторював назви. Вчила мові тьйох-ама, щоправда, потім я все забув. Показувала свою силу - на її долонях розпускалися квіти, яких не було навіть тут. Вона навіть створила якусь чудернацьку лаву й ми присіли відпочити.

- Гарно так! - вона раділа життю, підставивши обличчя теплим сонячним промінчика, що пробивалися крізь листя дерев. - Скоро вся Дріада стане такою, як Аматеріс. Хіба не чудово?

- Якби ви висадили кілька ваших дивовижних квітів у нас на Сутіні, це стало би гарним символом дружби. - сказав я. - Нашим матерям це сподобається.

Вона пообіцяла створити на Сутіні свій власний квітник і заселити туди диво-птахів, яких ніхто ніколи не бачив.

Наступні дні ми багато блукали. Мей-Налу та Аматера обговорювали деталі спільної роботи. Ми ж очікували на вказівки. Нереїда вирішила витратити цей час на знайомство з островом.

Ми пішли на вершину гори Акаррах. Ще коли я був на кораблі, то побачив здалеку цей величезний шматок смарагду, порівняно з яким павільйонне містечко здавалося житлом дрібних мурашок. І зараз ми піднімалися на нього. Все далі ставали золотоверхі павільйони та їхні мешканці. Натомість вид із кожним кроком відкривався неймовірний.

Довелося сховати крила - вони чіплялися за дерева й Нереїді доводилося мені допомагати. Я не знав куди себе діти від сорому, та вона веселилася. Хвалилася, що коли вона народилася й отримала свою оболонку, то чіплялася довжелезним волоссям за кожен камінчик. Тож довелося його обрізати й викинути.

Тут вона привела мене до вузенького струмка. Він весело жеврів у траві, біг з гори, щоб скоріше потрапити до садків у павільйонах.

- Це воно. Гарне, так? - Нереїда схилилася й запустила пальці в воду.

- Волосся? - я був вражений. - Це ж струмок.

- Ні… Волосся впало сюди, тут його обрізали. Ось таке довге воно було. Але воно дало життя. Подивіться, там навіть рибинки є!

Дійсно, у воді затріпотіли коротенькі червоні хвостики. Нереїда дістала звідти невеличкий чорний камінь і дала мені.

- Він як ваші очі, - вона вклала камінчик мені в долоню. - Нехай нагадує про це місце.

Ми пішли далі. Я тільки й думав про те, що цей камінчик нагадуватиме точно не про Аматеріс або Дріаду. Ні, я згадуватиму лише цей струмок і диво-дівчину, яка дала йому життя. Вона немов поділилася зі мною частиною себе. Я поклявся собі, що нізащо не втрачу цей камінчик.

На вершині гори ми нарешті змогли вільно дихати. Звідси я бачив безмежний обрій, золоті павільйоні, схожі на розсипане по землі золото. То тут, то там між павільйонами вигулькували сотні гір із блискучими вершинами. Там були дзвони Аматерісу, які мали сповіщати про найголовніші події в житті Дріади. Жодна з тих гір не досягала висоти Акарраху. Всемогутня вода оточила острівець, який здався малесеньким камінчиком серед океану. Наш корабель із чорними вітрилами нагадував звідси маленьку мурашку. Безкінечне лазурове небо зникало десь за чистими океанічними водами. Там, де вони мали торкатися, небо ставало світліше. На сході я побачив ледь помітні обриси гір. То був сам континент. Аматеріс сховався за нещадними водними просторами і хтозна, що буде, якщо хтось вирішить дістатися сюди.

- Гарно… - Нереїда дивилася на павільйони й в її очах відбивалися золотаві відблиски. - Ви вірите, що така краса може існувати в світі? Я хоч і створювала це, але…

Вона створила справжнє диво. Дивлячись на барви світу навколо, я відчував неймовірний спокій. Із запахом трави, землі, води. Та від погляду на Нереїду я наче прокидався.

- Я не бачив прекраснішого місця.

- Ви шуткуєте наді мною! - вона засміялася.

- Жив би я тут, то назавжди лишився би слабкою істотою!

- Що ви маєте на увазі?

- Я живлюся від зла й темряви… - я вже пошкодував, що сказав це ЇЙ. - Ми створені забирати погану енергію й… Так, від цього певно мало користі, але…

- Ви все-таки жартуєте, - Нереїда підійшла до мене і в її очах я не побачив якогось страху чи гидливості. - Завдяки вам на всьому Архіпелагу нарешті настане мир! Я навіть уявляю це! Ви забираєте все зло й лишається лише світло. То ви цінніший союзник, ніж я уявляла! Це ж найкраще, що може бути, Еріане!

Ці слова стали для мене новим орієнтиром. До цього я не розумів, що мав робити для світу. Вказівок ми не отримували. Лише знали щось про свою природу та якісь приблизні цілі… Та після цих слів я упевнився в тому, що маю робити.

Вона щиро вірила в це. Більш світлого створіння я ніколи не зустрічав.

- Чи добре ви літаєте, Еріане?

- Так, а… що ви задумали?

Вона підійшла до мене, повернулася спиною й притислася до мене. Ледь ворухнула рукою. Я не встиг отямитися, як нізвідки з’явилися широкі ремені й прив’язали її до мене. Від тепла її тіла мене охопили мурахи.

- А тепер летіть! Он туди, до мого павільйону, де десять фонтанів.

Там дійсно такий був - золота пісчинка, оточена величезними фонтанами, що бризкали водою вище за дах.

Я багато літав удома. Сутінь - вітряна місцевість, чудова для навчання. Інколи я падав, бився о скелі, чіплявся крилами за все, що траплялося. Та все-таки навчився.

Вітру немає. Аматеріс - спокійне місце. За кілька днів тут навіть дощу не було. Спланувати до тих фонтанів - як сказати “Доброго дня”.

- Притисніть ноги до грудей, щоб я розігнався.

Нереїда тихенько засміялася, але виконала вказівку. Я швидко побіг із гори, на ходу розкриваючи крила. Повітря заповнило перепонки й я м’яко спрямував униз. Нереїда розсміялася й розкинула руки. Я не бачив її обличчя, та міг легко уявити, як сяють її очі в цю мить.

Створені нею ремені виявилися на славу. Я не боявся, що вона відірветься й упаде. Та навіть якби це сталося, я би кинувся за нею, щоби прийняти удар на себе.

Поступовими колами ми спускалися в долину, павільйони наближалися, а сяйво їхніх похилих дахів засліплювало сильніше. Я почав розрізняти алеї, квітники, навіть малюнки на колонах. Долітали щебетання птахів і шум фонтанів.

Акуратно оминувши один із дзвонів, ми ледь не врізалися в інший за ним. Нереїда засміялася, а я зробив величезне зусилля, щоби придавити ганебну мить. Більше я не відволікався на краєвиди. Земля ставала все ближче. Тепер ми кружляли над десятьма фонтанами. Вода діставала вже до нас і я боявся, щоб Нереїда не змокла.

Де ж приземлитися?..

- Не бійтеся, Еріане! - гукнула Нереїда. - Вода - наш товариш! Приземляйтеся одразу тут!

Я виконав її прохання й приземлився між двома фонтанами. Вода згори впала на нас й, здавалося, промочила до кісток. Ремені зникли й Нереїда повернулася до мене. Під прохолодним дощем я бачив її щасливу посмішку, відчував її шалену життєву енергію. З’явилося тупе бажання доторкнутися до неї.

Вона заражає мене світлом і життям. Якби це була хвороба, я би з радістю помер від неї.

Ця хвороба неначе підштовхнула мене в спину й я поцілував Нереїду. Дихання не стало, та вода лилася по обличчю, нагадуючи, що я досі живий.

Нереїда різко відхилилася й я знову зміг дихати.

- Що ви робите? - вона притисла долоню до губ, але не відштовхнула мене.

- Я не знаю, просто… захотів це зробити. Вибачте, якщо образив…

- Та ні, - вона подумала мить і заявила з сяючою посмішкою. - Мені сподобалося! Давайте ще!

Нас не вчили кохати. Ми самі вчилися. Через доторки. Слова. Погляди. Вивчали один одного. Поступово, бо мали ціле вічне життя попереду. Це заволоділо нами. Але є любов, заслабка для протистояння жорстоким правилам. Егоїстична, імпульсивна, як перший ковток води чи вдих людського новонародженого. Та це не означає, що вона не має права на існування.

Ми прагнули цього. Але… В підсумку це призвело до знищення Кассаморону.

***

Він замовк. Лише після цього Адона усвідомила, що погода зіпсувалася й морозний вітер посилився. Шум водопаду став гучніше. Неначе вода забрала й понесла в світ тисячолітній тягар, який Еріан не міг висловити.

- То як ти думаєш, Адоно, - мовив Еріан на завершення. - Чи відступлюся я? Від любові, яка знищує цілі континенти?

- Любов має створювати, а не палити світ.

Еріан невесело всміхнувся.

- Тоді я згорю із ним. Ти колись відчувала подібне?

- Ні… - Адона би заплакала, та від морозу очі миттю висохли. - Ніколи.

- Отож-бо.

Якусь мить вони мовчали. Нарешті Адона сказала:

- Четверо з шести давно мертві.

- Що?

- Ті найперші тьйох-ама, що зустрічали вас. Рікард, Сентібай, Лабаріс і Рамеда. Валхаст убив їх - поглинув їхню силу й енергію безсмертя, щоб самому стати могутнім. Після смерті Нереїди він зійшов з глузду. Його пройняла ідея свободи - Нереїда обрала свій шлях, то чому він не міг? Він почав експериментувати зі своєю силою, доки взагалі не поїхав дахом і не почав перетворювати всіх нас - навіть простих людей - на паливо для себе. Першими стали його рідні брати й сестри. Тепер темрява ледь не в кожному куточку континенту. Ніде не сховатися й не розсіяти цю пітьму.

- А ти не думала, що Валхаст може кохати її? - тихо сказав Еріан. - І своїми страшними вчинками мстить Аматерісу? Ви відрізали шлях її духові - зрада, не інакше. Можливо, він думає, що з новими силами він зможе розбити цей бар’єр і її душа знову відродиться на Дріаді?

- Не думала…

- Займися цим на дозвіллі.

Питань не ставало менше. Адона прагнула знати все, що було. До останнього слова.

- Так чому Орден вбив Нереїду? Континенти збиралися товаришувати! Чому Меліара так вчинила з нашим дипломатом?

- Бо… - Еріан промовчав, думаючи над своїми словами. - Бо тут насправді не було дипломатії. Тут була різанина, в найкращих традиціях Ордену. Нереїда виявилася занадто благородною для цього кодла. Замість сліпого виконання обов’язків вона знову піддалася своїм почуттям. Це Нереїда. У всій її красі. Здається, я вже багато розповів.

Він підвівся. Адона хотіла кинутися до нього й схопити за руку, щоб утримати. Вона має знати все. Початок історії настільки казковий, що не вірилося в її жахливий кінець.

- Ми допоможемо тобі. Поїдемо в Гассанур і візьмемо Старійшину на себе.

Еріан повернувся до неї й у пітьмі вона ледве помітила його слабку посмішку.

- Зупиніться в якомусь гостьовому домі. Я надішлю звістку.

- Ти з нами не поїдеш?

- Гарної ночі.

Він обернувся на кажана й за мить розчинився в нічній темряві.

Глосарій:

Арманар - графство між землями Веллі та пустелею Морравей.