Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Нейджі наздогнала Еаліса на пустих сходах, що вели на поверх короля. Герцог йшов стрімко, наче ніщо не могло його спинити. Та звуки квапливих кроків змусили подивитися на переслідувача.

- Менше за все вам треба бути тут, міледі, - він продовжив іти. - Напишіть батькові, хай продасть останній корабель і відвезе вас до Кайанасу. Допоки ці два дурні не розв’язали війну.

- Йдете до короля? - Нейджі не відставала. - Гадаєте, він дасть якесь рішення?

- Так, - Еаліс не збирався багато говорити.

Біля дверей королівських покоїв не було варти. Еаліс багатозначно всміхнувся й мовив:

- Певно, когось збавили. В день балу інакше не буває.

Він зайшов у покої короля. Нейджі нерішуче крутилася біля порогу.

- Його величність не проти такого нахабства?..

Здалека вона бачила непритомного короля - в такому стані він виглядав як звичайна хвора людина. На диво, нічого “королівського”. Лише багаті й великі покої кажуть про те, що цими просторами володіє не якийсь простак.

- Все його життя повне нахабства, - сказав Еаліс.

Він узяв зі столика пляшечку, яку лишив Ері, відкоркував і полив собі на долоні. Потім дістав із шухляди пергамент і чорнильницю з пером, швидко написав кілька речень. Далі витер стержень пера і обережно вклав його в пальці непритомного короля. Іншу його долоню притиснув до чистої частини пергамента й повторив усе це з іще одним листом.

- Що ви робите?! - жахнулася Нейджі. - Це ж підробка документа!..

- Поводьтеся тихіше. І не стовбичте там.

Коли підійшла Нейджі, він схопив її за руки.

- На цих документах не має бути наших часток, - прошепотів Еаліс, його очі в світлі свічок божевільно заблищали. - Ви візьмете обидва й проберетеся до королеви. Вона береже особисту печатку короля. Ви вмиєте руки цими ліками, знайдете печатку й поставите на ці документи. Потім покладете її туди, де взяли, приносите папери мені.

- Ви божевільний…

- Зробіть це і отримаєте що завгодно. Хіба хтось пропонував тобі більше… Нейджі?

Все, що він каже - прямий шлях до шибениці. Його шрам перетвориться на справжню рану, а сама Нейджі ще засумує за веселими й світлими днями в Лейзарі під батьковим боком.

Раптом за дверима вже хтось є? Раптом хтось зайде сюди прямо зараз?! Що як королева про все дізнається? Нашепоче кронсинку, він віддасть наказ про страту одразу ж.

Чомусь згадалася леді Ейлор. Хоробра відчайдушна жінка, готова до битви. Її плани - теж величезна таємниця, яка приховується вже кілька років. Лише коли проявиться, буде вже запізно й Ейлор Сауліс переможе в своїй війні.

- Пообіцяйте, що виконаєте моє прохання, - Нейджі не чула себе. - Інакше я піду і здам вас кронпринцу.

- Клянуся своїми амбіціями, міледі.

Їй було достатньо. Вона забрала обидва пергаменти й сховала їх у кишеню сукні. Що в них написано? Подивиться пізніше. Вочевидь це щось важливе, куди звичайна королівська печатка не підходить.

- Я не боюся кронпринца, Нейджі, - раптом сказав Еаліс і сів біля непритомного брата. - Знаєте, гості Кайанасу із цікавості можуть покататися на кам’яних зміях. Величезні чудовиська з кам’яною лускою, іклами довжиною як два моїх зрости. Їх можуть підкорити лише кайанаські жінки. Коли до них приїздять мандрівники з чужих країн, то за великі гроші можуть покататися на спині такої змії. Це нелегко. Спина гладка, холодна, втриматися важко. Декому вдається. Тоді вони починають думати, що підкорили змію. Чудовисько з Кайанасу слухається якогось чужака з Фйорекай - неймовірно! Та швидко ця змія чує зухвалість і скидає вершника. Бо ніхто не може всидіти на них, крім самих кайанассців.

Він замовк. Нейджі не зрозуміла, до чого ця історія. Хіба що вершник-невдаха символізує кронпринца на троні, який от-от звалиться з нього.

- Так от, Нейджі. Сьогодні я побачив двох вершників. Один - кронпринц Елфйоре. Спина змії занадто важка, він чужак у землі Кайанасу, самовпевнений роззява, що прийшов подивитися на диво й довести собі й іншим, що він чогось вартий. А другий вершник - із могутнього кайанаського племені, який знає, що робить. Принц Рамарей.

- Тобто…

То герцог збирається боротися з обома. Листи в кишені раптом стали важкими. Там смертельний вирок для юного принца Рамарея? Нейджі майже переконана в цьому.

Еаліс подивився на неї й у його очах заблимали божевільні вогники.

- Поки він був десь далеко, я сподівався на інше. Цей хлопчисько мав би підкоритися, дослухатися, триматися родини… Та ось він тут - підкорювач кам’яних змій. Цей хлопчисько не має жодних прав на трон. Я не збираюся віддавати корону сцикуну, який і дня не провів у цих стінах. І не знає, що і як тут відбувається. Він тут - і я можу втратити все. Часу зовсім мало.

Його слова невидимими мотузками зв’язували Нейджі. Наче все, що вона зараз чує, ув’язнить її, накриє чорним куполом, під яким вона сконає.

- Без ризику нічого не отримати, - прошепотів він, але його шепіт здався найгучнішим звуком у всьому палаці. - Ти не матимеш нічого. Й я теж. Думаєш, минуле змусить мене забути про ризик? О ні. Минуле лише привело мене й тебе сюди, до цієї миті. Щоб ти і я - ми разом зробили рішучий крок. Спалили всі мости, що з’єднують із минулим. Ти ж не хочеш ще років двадцять виконувати батькові накази?

- Ні…

- Тоді виконай мій. Один-єдиний. І матимеш все, що захочеш.

Занадто довга прелюдія. Він вже віддав їй пергамент! Вона згодилася пробратися до королеви за печаткою. Чого ще йому треба?

- Силія розповіла, ти маєш цікавий ресурс. Якого не має ніхто на Меліарі.

- Брехня.

- Впевнений, що ні. Це найвідданіша служниця в палаці. Мене не цікавить, де ти такому навчилася. Цікавить, що технологія перетворення енергії відрізняється від меліарської. Це важливіше. Тож якщо ти… вб’єш короля, Орден не визначить тебе.

На диво ці слова не дуже налякали її. Нейджі не мала прихильності до короля. Цей чоловік знищив життя її родини, лишив південь без підтримки. Він нічого не значив для неї. Але… Це король. Найголовніша людина в королівстві.

Вбити? Як муху, що літає над твоїм обідом?

Вона глянула на Еаліса. Зовсім скоро цей теж стане найголовнішою людиною в королівстві. Через скільки крові доведеться пройти? Скільки трупів переступити?

Еаліс зараз небезпечніший за напівмертвого короля. Страшніший навіть за її батька. Але це та сила, та небезпека, якій вона хотіла довіритися. Раптом цей сильний і страшний чоловік її захистить?

- То ви хочете?.. - вона вже знала відповідь.

- Вбий його.

“Якщо в вашій меті допоможе перебування в палаці - принаймні, один друг у вас є”.

Так Еаліс сказав у їхню другу зустріч. Тоді Нейджі не могла припустити, яким він може бути корисним. Зараз його статус змінювався на її очах. Але… за це треба заплатити.

- Ви пообіцяли, що я отримаю все, що схочу?

- Так. Я поклявся.

- Домовилися.

Від страху й хвилювання її серце от-от вискочить із грудей. Долоні затряслися. Нейджі спрямувала все, що буяло всередині, в руки й “вивільнила”. На тремтячій долоні закрутився вихор темряви. Дівчина притиснула його до вуст короля й “подала” ще більше страху в долоню. Вона відчувала, як пульсуюча темрява матеріалізується, проникає в гарячі нутрощі хворого короля й повзає кожним куточком.

От і серце. Вся енергія спрямувалася всередину крізь артерії. Коли її стало забагато, Нейджі “стиснула” потік. Темрява вистрілила з серця, пробила легені й грудну клітину. Вгору вистрілив фонтанчик крові. Пульсуючи, вона полилася по ковдрі й з рота короля.

Пролунав зойк. Біля входу застигла перелякана служниця, яка прийшла з черговою порцією ліків. Еаліс кинувся до неї й швидким рухом скрутив їй шию. Склянки зі дзвоном розлетілися по підлозі. Герцог обережно вклав тіло серед них.

- Ви божевільний… - прошепотіла Нейджі, її руки затряслися.

- Я позбудуся тіла, ніхто не дізнається, - Еаліс поволі підходив до неї.

Нейджі зробила крок углиб кімнати. Це якесь безумство… Тільки що вона вбила самого короля, а Еаліс так легко прикінчив невинну дівчину. То вони обоє божевільні?

- Навіщо це все було?.. - краєчком свідомості вона ще думала, що можна все виправити. - Навіщо ми все це робимо?..

- Ти знаєш, навіщо, - Еаліс повільно підходив, доки вона відходила назад.

- Ви вб’єте мене, як і її! - Нейджі перелила свій переляк у долоні й навколо неї закрутилася темрява. - Що для вас якась дівка з півдня? Ви навіть свого брата…

- Його тільки що вбила ти, - герцог не зводив з неї очей.

- Бо ви мені наказали! - Нейджі не витримала й кинула в нього темряву.

Втративши розум від страху, вона кидалася згустками чорної енергії в Еаліса. Той ледве встигав відбивати їх палаючими долонями.

- Що я накоїла… - Нейджі опустила руки, її очі спустошено дивилися на мертвого короля. - Мені кінець.

- Про тебе ніхто й не подумає, - Еаліс кинувся до неї й схопив за руки. - Нікому й не спаде на думку. Зададуть кілька питань мені, потім Орден проведе свій розтин і не знайде жодного нашого сліду!

- Ви божевільний!..

- Так, і ти теж! Божевільні мають триматися разом!

Нейджі охопив страх. Вона боялася себе, герцога, будь-кого за цими дверима. Батько прикінчить її. Мертвий король встане з ліжка й задушить її.

- Хіба ти досі не зрозуміла, нащо все це? - Еаліс нарешті підійшов достатньо, щоб узяти її за руки. - Я буду королем, Нейджі. Нарешті! І ти будеш поряд як королева. Це набагато краще, ніж понести від цього тупого кронпринца, який не бачить нічого, крім шльондр і туманниці! Твій батько, бідолашний Вальдер, про це і не мріяв!

За дверима почулися голоси. Еаліс потягнув Нейджі до величезної шафи, що стояла в далекому кутку, щось натиснув і бокова стінка “зайшла” всередину, відкриваючи таємний хід. Герцог штовхнув дівчину в темний тісний тунель і зайшов за нею, закриваючи двері. Камінь стиснув їх з обох боків. Еаліс запалив вогник у долоні й побачив величезні від переляку очі Нейджі. Запала тиша. Він підніс палець до вуст.

В покоях щось відбувалося. Тривожні голоси. Чиїсь вигуки. Певно, варта, слуги чи навіть королева.

- Ері Лоріана сюди!.. - пролунав голос принца Рамарея.

Нейджі сіпнулася в бік виходу, але Еаліс притиснув її до стіни тунелю.

- Ні, - беззвучно сказав він.

Поки в покоях зростала паніка, Еаліс легенько штовхнув Нейджі вглиб чорного тунелю. Прохід завузький, але достатньо високий. Фіолетовий камінь стиснув. Розгублена Нейджі хотіла забратися звідси якомога далі й швидше.

Нарешті вони відійшли достатньо. Нейджі зупинилася перевести дихання. Близькість герцога лякала й заспокоювала водночас. Він змусив її зробити це з королем… Але якась її частина вірила, що він не дасть їй піти на дно.

- Зараз ми вийдемо на сьомому поверсі, - прошепотів Еаліс. - І ти будеш у безпеці.

- Я тепер ніколи не буду в безпеці.

Нейджі рішуче пішла вглиб тунелю, але Еаліс притиснув її до стіни. Дівчина відчувала, що от-от заплаче від паніки.

- Ти уявляєш, яке майбутнє нас чекає? - зашепотів він їй на вухо, Нейджі застигла від несподіванки. - З твоєю силою й моїм впливом ми керуватимемо цією країною.

- Ви верзете маячню…

- О, нізащо! Я знав, що колись ти принесеш мені удачу.

Вона з подивом подивилася на нього. Бурштинові очі ще яскравіше палали при світлі вогню.

- Нейджі, ти - мій світанок. Те, що ти зробила… Я назавжди в боргу перед тобою. Тебе ніхто ніколи не образить, чуєш? Я не дозволю.

Він говорив з упевненістю хижака, який знає - здобич уже його.

Еаліс узяв Нейджі за руку. На пальцях ще лишилися краплі крові Алларея. Він притиснувся до них вустами, неначе хотів поглинути із тими краплями й залишки королівської влади.

Так. Вона довіриться йому. В своїй одержимості він цінуватиме й захищатиме цю руку, яка знищує його ворогів.

Мовчки вони дісталися до виходу з тунелю. Кілька разів повертали, проходили через роздоріжжя, спускалися східцями - Нейджі й не уявляла, що в стінах палацу є подібне. Вона майже звикла до стиснутого простору й кам’яних вузьких проходів. Несподівано в очі вдарило світло й стало легше дихати. Вони вийшли в пустому коридорі сьомого поверху. Еаліс відпустив її руку.

- Ні, зачекайте… - Нейджі зробила до нього крок.

- Раджу йти до себе, міледі, - раптом вклонився він. - Сьогодні неспокійна ніч. Краще залишайтеся в покоях. Накажіть Силії, хай принесе гарного вина.

Еаліс швидко пішов у протилежний бік. Нейджі подивилася на свою руку. Крові на пальцях уже не було. Шкіра досі відчувала доторк гарячої руки герцога.

Неспокійна ніч. Нейджі здавалося, що в її тіло впиваються сотні голочок. Куди подітися? Це ж через неї ця ніч неспокійна. Один допит - і вона може здатися.

Дорогою до своїх покоїв Нейджі зустріла і придворних дам, і стривожених слуг, стурбованих дворян. У повітрі вже відчувався запах крові. Чи його чує лише вона? Раптом це від неї пахне кров’ю короля?!

- А що трапилося? - спитала вона в леді Еффмайєр, яка саме піднімала сходами. - Чому всі стурбовані?

- Ви ще не чули? - вродливе личко леді Еффмайєр блищить від сліз. - Його величність… Говорять, він мертвий!

- Що ви кажете?!

- О так! О святі, що з нами буде?..

Леді Еффмайєр, плачучи, пішла далі. Нейджі про всяк випадок провела руками по сукні, намагаючись прибрати запах.

Всі, кого вона бачила на шляху, здалися чужими. На поверсі придворних дам вона зустріла леді Роджію в риданнях. Нейджі пройняло від відрази. Ці жахливі звуки, повні страждань і болю, неначе шкрябали її по кістках.

Вона майже забігла до покоїв і гупнула дверима. Притулилася до них спиною. Це додало трохи впевненості.

- Силіє…

- Так, пані?

Чудовий подарунок від його світлості. Завжди тут і чекає на неї.

- Принеси вина. Сарінського.

Нарешті вона лишилася сама. Нейджі все ще не усвідомлювала, що кілька хвилин тому вбила. Вона дивилася на свої руки. Їй все ще ввижалися вихри темряви та кров короля. Скільки би вона не терла їх об спідниці, скільки би не вмивала - Нейджі завжди бачитиме бруд на долонях і чутиме гнилющий запах. То вже не кров пахла. Їй здавалося, що гниє її власна шкіра.

Нейджі здогадувалася, яка кара чекатиме на неї. Багато читала про орденівські розправи. Спочатку її потримають у катівні - щоб зірвати злість. Ймовірно, відріжуть руку, яка вбивала. Напоять відваром, який викликає біль і бадьорість. Витончена довга тортура для любителів довгої розправи. Нейджі не спатиме кілька днів, не знатиме втоми - зате дізнається про найвіддаленіші частинки свого тіла, коли зілля добереться до них і викличе пекучий біль. Так описували у книжках.

Після зілля її потримають у клітці на головній площі. Садити злочинців у клітку й виставляти на публіку - давня забава Фйорекай. В неї кидатимуть каміння, поливатимуть брудом, помиями й лайном. І все це - під дією пекельного узвару.

Нарешті, через десять днів, її повісять. Знову ж таки - не швидко. Помост під її ногами опускатиметься дуже повільно. Так, що вона до останньої клітинки відчує, як петля стисне її шию. Поки натягується мотузка, у глядачів буде можливість кинути зайву жменю лайна чи тухлих курячих нутрощів.

Нейджі сіпнулася від власних фантазій. Ні, вона мовчатиме. Вона нічого не знає. Після гнітущої звістки від принца Рамарея вона повернулася до своїх покоїв, напилася від безвиході - що, вона ж Камелі, а цей рід славиться п’яничками - й заснула. Звісно, Силія це доведе.

Еаліс. Королівський вовк Еаліс Елліон. Довіритися йому - зайти до дикого звіра в клітку й сподіватися, що він не вкусить. Поки не вкусив, але змусив вгризатися в здобич із ним. І тепер вона - такий самий звір. Зграя вовків у самому серці правлячих кіл Фйорекай.

О Творець… Батько її прикінчить.

Нейджі з подивом зрозуміла, що загроза в особі Вальдера тьмянішає. Поряд - Еаліс, він реальний, відчутний. Про батька можна забути. На балу він навіть не дивився на неї. Та й що він їй зробить, якщо вона вбила самого короля? Вальдер має бути вдячний. Можливо, він навпаки порадіє.

Якщо Еаліс стане королем, вона зможе попросити в нього все. Грошей для батька, свободи для півдня. Всі будуть задоволені. Але… Як щодо неї? Її вчинок назавжди лишиться з нею. Її покарають. Бо кожна провина отримує свою розплату.

Їй спало на думку піти до кронпринца й випросити кілька цигарок. Дарма, що подивиться на неї як на тупе недалеке дівча.

Чи могла би вона вбити ще когось? Наприклад, кронпринца Елфйоре? Або королеву, яка принизила її через ту кляту софу?..

Ні. Не треба думати за це. Та перед очами все ще був король і фонтанчик крові, що вистрілив із його грудей.

- Міледі…

Вона стрімко розвернулася. В покої зайшов герцог Еаліс з двома пляшками вина.

- Силіє, ти схожа на придворного божевільного, - процідила Нейджі.

Еаліс реготнув. Здавалося, його ніщо не хвилювало.

- Гарний жарт! - від різким рухом відкоркував одну з пляшок. - Плюєтеся отрутою? Це добре. Вас уже не трясе від переляку?

- Хіба ви не маєте бути в покоях короля й прикидатися люблячим братом у скорботі?

- О ні, - герцог почав пити одразу з пляшки. - Спочатку Ері Лоріан огляне тіло й побачить, що хтось певно встромив Алларею ножа. Про це не говоритимуть до ранку, щоб не тривожити гостей. Крім тих, хто щось там випадково почув. Дорогою сюди я бачив принців і Старійшину Елнаура. Мене в їхню дружню спільноту не кликали. Отже мене, як кажуть у казні, списали з рахунків. А завтра видадуть рішення, яке навряд чи буде на мою користь.

Хоча герцог готовий до негативних рішень, вочевидь, він їх не боїться.

- Не на вашу користь, але…

- Але одна печатка вирішить усі проблеми. Тим часом Ері Лоріан дасть свої висновки по смерті короля і тіло забере Орден. Їхні енергетичні перевірки покажуть, що вбив хтось із чужим ресурсом, якого немає на Меліарі. Такий у нас лише один.

То в планах герцога - позбутися не лише принців? Нейджі дивилася на нього й не могла усвідомити, як він так просто говорить про вбивства найвпливовіших осіб королівства.

- Підозра впаде на Ері Лоріана й частково - на його вихованця, - говорив далі Еаліс. - А від принца Рамарея позбудемося за допомогою…

Кишеню знову відтягли пергаментні листи. Нейджі дістала їх за допомогою хустинки. Здавалося, пергамент от-от загориться.

- О так, - прошепотів Еаліс і в його бурштинових очах знову замиготіли божевільні вогники. Та цього разу вони були “спокійні”. - Хай Творець благословить Моріанда Екліна, який двадцять років тому врятував Алларея від мого замаху, а потім розбив ваше судно і привів вас сюди доробити мою справу!

Дика доля спіткала її рід. Чому Камелі не могли бути як Екліни? Спокійно жити, від одного нащадка до іншого мирно передавати свої надбання, якими можна пишатися? Ні, натомість Камелі славляться дурною вдачею та любов’ю до вина. Тепер у список подвигів додалося вбивство короля.

В цю ж мить Нейджі захотілося втекти якомога далі. Щоб саме зараз до покоїв увірвалися Адона з Мейєлзом і забрали її геть із Меліари. Вони чекали від неї найкращого. Натомість вона зв’язалася з герцогом Еалісом і прикінчила правителя.

- Побачимо, що завтра вирішать наші юні нащадки корони, - герцог усівся в крісло й закинув одну ногу за іншу. - Ще й смерть Кейтлена Тіо… Нелегко ж буде його наступнику.

За правилами, наступник не надягає корону й не зветься королем, доки попереднього не спалять у Храмі Саннатара та не поховають його прах у родовій гробниці. Поки Орден не з’ясує причини смерті Алларея, нового короля не буде. Еаліс розрахував - у нього є близько місяця. В цей час правитиме кронпринц. Звісно, його позиція відома своєю нестійкістю, а компетенції - сумнівні.

Нейджі дивилася на Еаліса й думала - чи змогла би вона вбити і його? Теоретично - так. Це дуже легко. Та щось у ньому викликало незрозуміле налякане тріпотіння. Непорушний герцог Еаліс, сама рівновага цього розхитаного мов корабель місця, всередині сховав чудовиська. Іноді воно дивилося на неї божевільними бурштиновими очима. Як тоді, в тунелі. Воно прокидалося, коли його мрії здійснювалися. Як ті хижаки, яких довго не годували.

- Ви ж… - з надією почала вона. - Ви ж не здасте мене? Ви пообіцяли, що я можу попросити все…

- Можеш сказати вже зараз, - герцог відставив напівпусту пляшку й з милостивою посмішкою подивився на Нейджі. - Який указ мені видати першим, коли я стану королем?

- Як щодо… відокремлення південних земель?

Сміливо. Та втрачати їй нічого. Якась частина її вже збожеволіла, як і звірюга в голові герцога.

- Цікаво… - Еалісова посмішка скам’яніла. - Чому би я мав це робити?

- Бо я попросила.

Еаліс піднявся й підійшов до Нейджі. Вона мимоволі зробила крок назад.

- Люба моя, - він обійняв її й Нейджі відчула запах вина. - Я не питатиму, звідки в тебе такі думки. Мені нецікаво. Але. Є дві причини, чому я не виконаю твоє прохання.

Він зробив крок уперед і Нейджі відступила назад.

- По-перше, - його очі зіщулилися. - Колись давно, двадцять років тому, коли я майже переміг у повстанні, південні дворяни відвернулися від мене. Лише бідолашний Вальдер, але той привіз лише що? Своє прізвище й вагітну дружину. Це мені допомогло, як гадаєш?

Нейджі не втрималася на ногах і впала на ліжко, Еаліс впав на неї і вона відвернулася, щоб не бачити його так близько.

- Злізьте, ваша світлосте…

- По-друге, - він наче не чув. - Фйорекай - це чотирнадцять графств. У нас найбільші на Меліарі території. Це мільйони людей, мільйони вогняних ресурсів, які дають величезну силу й вплив, - його п’яне дихання вже обпаляло вухо Нейджі. - Коли я стану королем, Нейджі, ця сила має бути в мене. Вся. Від Еккаліна до Ензахара, від Тіонеса до Виноградного. Навіть вогняні спрути… - його вуста ледь торкнулися її шиї, жорсткі вуса залоскотали шкіру, - теж будуть мої.

- Порожнеча вас забери, Еалісе!..

Вона спробувала налякати його вихрем темряви в долоні, але Еаліс перехопив її руку палаючими пальцями й притиснувся до її вуст. Нейджі заклякла. Частина її хотіла вдарити його, вирватися, роздряпати йому обличчя й вчепитися в волосся. І вона вчепилася. Та лише для того, щоб сильніше притиснути його до себе, ще більше відчути його тепло й силу.

- Це ще що?.. - він відчепився від неї й подивився в очі. - Ти наче новенька.

- Що ви маєте?..

- Хіба в твоїх виноградниках не було гарного фермерського парубка, який би… - він зашепотів їй на вухо, - пестив тебе вечорами під зоряним небом… - його вільна рука полізла їй під спідниці, та Нейджі навіть не думала відштовхнути її. - Поки не настав ранок і батько не притягнув чергового нареченого…

- Ви, ваша світлосте, - Нейджі, майже втративши голову, мимоволі тяглася до його вуст. - Ви бридкий і божевільний, як ви досі живий, не розумію…

- Маленька… - Еаліс тихенько засміявся їй на вухо. - Та ми з тобою всіх переживемо.

Це була своєрідна обіцянка. Нейджі хотіла цього, прагнула з першого дня в палаці. Навіть зараз, коли над їхніми головами нависла сокира, його слова стали невидимим щитом. Нейджі відчула, що повністю довіряє йому. Хай робить все, що заманеться. Вона знає, що він її не образить.

***

Цієї ночі весь палац гудів, мов стривожений вулик. На поверсі королеви ридала її величність. На поверсі придворних дам - леді Тіо. В одну мить біда звалилася на це місце, захопила коридори й вишукані покої невтішним мороком.

Принц Рамарей за цю ніч постарів на кілька років - під очима залягли кола, між бровами прорізалися глибокі зморшки. Будь-хто сказав би, що він у скорботі за батьком. Насправді ж у Рамарея були інші думки. Він прагнув будь що розібратися з ситуацією в Тарвенірі - заради Кейтлена Тіо - а раптова смерть короля відкидала процес на невизначений час.

Ері Лоріан оглянув тіло Алларея й за мить видав вирок:

- Вбивство.

Він також сказав, що вбивали не зброєю. Якщо не проштовхали в горло короля спицю й не проштрикнули серце зсередини так, що розтрощили одне ребро.

Одразу ж прийшли служителі Ордена й винесли тіло короля. Його доставлять у Храм Саннатара, де Старійшина скануватиме тіло енергією Саннатара й виявлятиме сліди ресурсу.

Бал і пишні гуляння неначе були в минулому столітті. Більшість гостей, наполохані звісткою про смерть Кейтлена Тіо, ще ввечері роз’їхалися по своїм маєткам у столиці. Найближчі до короля лишилися в палаці й через деякий час почули ще одну приголомшливу новину - його величність мертвий.

Старійшина звелів умовчати про вбивство. Коли служителі забрали тіло з палацу, Елнаур забрав принців на таємну розмову в кабінеті короля. Рішення потребували два найважливіші питання - правління країною до коронації Елфйоре та призначення нового землевласника графства Тіонес.

- Герцог Еаліс уже знає? - спитав Старійшина.

- Наскільки я зрозумів, ні, - мовив Елфйоре. – Ми тільки що бачили його - він ішов кудись із вином. Якби він знав про смерть короля, то вже танцював би на радощах.

- Що ж, добре. Хай так і лишається. Поки розслідування смерті короля не закінчиться, королівська печатка тимчасово переходить у руки Ордена.

- Не затягніть, - кронпринц скривився. - Коронація має пройти наступного дня після похорон.

Якусь мить Старійшина Елнаур лишався непорушним. Та потім він ледь схилив голову.

- Як накажете. Фйорекай зараз як ніколи потрібна сильна рука, щоб протистояти дикунам зі сходу. Ваша високосте, - він повернувся до Рамарея, його обличчя враз пом’якшало. - Що було в Тарвенірі?

Рамарей переповів усе, починаючи з його зустрічі з Кейтленом біля Естері. З кожним словом Старійшина похмурнів і ставав все більше схожий на ті самі темні хмари над Тарвеніром.

- Що ж. Тоді завтра вирішимо питання з командуванням у Тіонесі й я вирушаю в Тарвенір. Герцога Еаліса більше не допускати до засідань і зустрічей. Особливо до завтрашнього. Він був потрібен лише вашому покійному батькові, а нам - як палиця в оці. Я викличу його й заберу офіційну печатку короля.

Після розмови вони розійшлися. Елфйоре попрямував до своїх покоїв і потягнув за собою молодшого брата. По дорозі покликав слугу.

- Принесіть в мої покої ящик вина і покличте мою сестру.

- Слухаюся, ваша високосте.

- Маріана тут? - здивовано мовив Рамарей.

- О так, - Елфйоре виглядав задоволеним, мов кіт. - Довбана сучка завжди казала, що я нічого не вартий… Легко таке казати, коли за твоєю спиною ціла юрба озброєних вояк, егеж?

Рамарей кілька разів бував у Північній Межі. Його старша сестра керувала фортецею Лисяча Нора - найбільший і наймогутніший гарнізон. Лише на рахунку Маріани незліченна кількість убитих північних дикунів, загарбників із Сутіні та піратів, які інколи причалювали на північних берегах і, через свій маленький розум, додумувалися нападати на інші фортеці та поселення Північної Межі. Принц не сумував за нею, радше виконував сімейний обов’язок. Сестра, все-таки. Маріана за роки у війську давно забула про жіночність і грацію. Вона пиячила й билася зі своїми солдатами, реготала й грала в жорстокі ігри з киданням ножів по живих цілях. Лотар спробував був звабити її, але швидко передумав - після того як вона почала кидати в нього ножі.

Юний принц не затримувався там надовго - Маріана навіть до молодшого брата не ставилася з якоюсь повагою. Кілька разів він чув від неї “тюхтій” і “слабке на передок”. Після таких слів Маріана демонстративно била себе в живіт, показуючи, яка вона сильна й могутня порівняно з братом. Навколо волали її бійці, заражені її божевільно-бойовим духом.

Натомість вона легко спілкувалася з Елфйоре. Після того як він розбив голову її кошеняті, Маріана зосередилася на навчанні володінню зброєю. Спочатку вона прагнула розтрощити череп Елфйоре у відповідь. А потім, коли потрапила в Північну Межу, вилила свій гнів там - а для брата лишилися лайка та гидливість.

В цьому вони зійшлися. Маріана з Елфйоре не любили й не поважали одне одного, але притягувалися, мов взаємозалежні паразити.

От і зараз. Маріана без попередження зайшла до покоїв кронпринца й вліпила йому по потилиці, той ледь не впустив цигарку з зубів.

- Якого ти виробляєш, сучко?

- А ти, гнилоголовий, не кури при дамі!

- Якщо ти дама, то я - злидня на Базарній Площі.

Вони втрьох сіли на м’який килим і розлили вино в келихи.

- За батька, - Рамарей підняв свого келиха.

- За старого, - додала Маріана.

- За короля, - поставив краплю Елфйоре.

Втрьох вони мовчки спустошили свої келихи. Маріана задоволено крекнула - південне вино їй сподобалося, на відміну від міцного пойла на півночі - й спитала:

- А де це наш дядечко?

- Не знаю й знати не хочу, - пирхнув Елфйоре, закурюючи й видихаючи густий кислий дим. - Як буде весело побачити завтра його обличчя.

- Я хочу подивитися перша, - відповіла Маріана. - А все інше - тобі.

- Старійшина згодився коронувати мене після похорон. Що не кажи, а він розумний дядько. Нащо сперечатися з майбутнім королем?

Маріана гидко розсміялася.

- Тільки всі ці роки місію короля виконував наш дядечко. Гадаєш, Старійшина так легко згодиться на дурня, що тільки курив і порав дівок?

- Інколи я радий, що ти тут, сестро, - Елфйоре вишкірився. - Тут так нудно без тої отрути, що ти розпльовуєш усюди. Коли я нарешті займу його місце, я накажу звісити Еаліса за яйця з балкона нашого батька… І хай висить, доки не подохне.

- Ти займеш? Ти все-таки впевнений? Твої мізки наскрізь просочилися наркотою. Навіть зілля Лоріана безпорадне. Хтось прийме тебе лише тому, що його величність невчасно кінчив у нашу матінку?

- Якого ти мелеш?!

- А ще кажуть, ти вбиваєш проституток, бо твій член ні на що не здатен. Якщо це правда, твій рід загнеться на тобі ж.

- От ти ж хвойда армійська…

- Тобі давно стусанів не давали, виблядку?!

Вони почали гиготіти й пити вино, час від час то проливаючи його на себе, то розплескуючи. Нарешті половина чергового келиха пролилася на Рамарея й той не витримав:

- Піду відпочивати. Тут стало нестерпно.

- Йди, ніжнесенький наш! - гукнула Маріана. - А ми ще не закінчили…

Рамарей вийшов у коридор і з полегшенням вдихнув свіже повітря. Стихли всі розмови, далекі волання, повні страждань. Наче зараз - звичайна ніч. Та він знав, що така тиша завжди настає перед великою бурею.

За дверима принца вже чекав Лотар. Його шию, вже за звичкою, прикрасило біле пухнасте жабо з кота. Щасливчик Вогнехвіст безтурботно дрімав будь-де, аби біля хазяїна.

- Виглядаєте таке собі, - зазначив охоронець. - Може, знайти для вас гарну дівку?

- Дівка мене прикрасить?

- Усюди, де з’являється дівка, неначе розквітає сад! - проспівав Лотар.

- Але не там, де з’являється моя сестра.

- Її на півночі називають Командир Маріан, - зашепотів з ентузіазмом Лотар і почухав голову кота. - Кажуть, у неї виросли цицьки лише через похибку природи. І що вона однією вогняною кулею спалює ворогів, як наче ті - копиця сіна. А потім відрізає їхні члени, смажить на величезному вогнищі і їсть виделкою, як ковбаски. Тому вона дика, як ті північні мужики…

- Де ти такого набрався?!

- А ви хіба не згодні? Вона ж справжня звірюга…

- Віддай мені кота! - Рамарей упер руки в боки. - Негайно! Він не заслуговує на такого грубого й недалекого хазяїна!

Лотар одразу стягнув кота з шиї та запхав під плаща. Той глухо занявчав.

- Прошу вибачення.

- От і все.

Рамарей з полегшенням увійшов до своїх покоїв. Тихо, відчуття спокою й безпеки. Хибне й тимчасове, але це краще, ніж нічого. Вдалині від брата й сестри він почував себе значно краще. Наодинці він дозволяв собі думати про щось інше, наприклад - що якби він був кронпринцем?

Та зараз, втомлений посиденьками, він не думав. Принц упав на холодний оксамит і заплющив очі.

- Не спати, ваша високосте.

Рамарей схопився. В кімнату з бокових покоїв увійшов Ері Лоріан.

- Чому ви тут, пане Лоріан?

Безсмертний усміхнувся і трохи схилив голову.

- Давно до мене не зверталися з такою повагою. Це дуже цінно. І для мене, і для вас. Ви виросли таким завдяки Лотару?

- Він завжди каже, що ввічливість - це чеснота мудрого короля.

- Але ви не король, навіть не кронпринц?

Рамарей сів. Негарно вести розмову, лежачи на ліжку. Ері поважно вклонився. Рамарей мало спілкувався з ним. Хоч і не відкрито, але відчувалася певна конкуренція між принцами. А отже, і не було сенсу говорити з поплічниками один одного.

- Повторю своє питання - навіщо ви тут?

Яким би поважним Ері Лоріан не був, відчуття субординації йому не вистачає.

- Хочу виразити співчуття. Так, ви з його величністю спілкувалися мало. Проте він завжди казав, що ви…

- Брехня. Король майже не згадував за мене. Я листувався лише з матінкою та дядьком Еалісом. А батько бачив лише Елфйоре. Я це все бачив сам. Тому, пане Лоріане… При всій повазі, але покінчимо з розмовами про короля.

Рамарей сподівався, що Ері незабаром піде. Проте той навпаки сів у крісло з наміром продовжити бесіду.

- Гадаю… ви боїтеся мене? Прошу, не варто. Кронпринц Елфйоре не посилав мене, щоб вас убити.

- Я не думав про це, - мовив тихо Рамарей. - Тепер думаю.

Ері виглядав серйозно. Навіть не посміхнувся, щоб як завжди своєю легкістю переконати співрозмовника в іншому.

- Ваша поява сьогодні вразила всіх. Ви відкрито та сміливо сперечалися з герцогом Еалісом, надавали рішучі пропозиції. Ви трималися гідно, стримано й зважено. Не дивлячись на свій вік.

- Бо я більше не можу на це дивитися! - Рамарей підхопився й заходив по кімнаті. - Кілька місяців я провів у Ланукаї. Бачив, що роблять дикуни. Тепер Тарвенір! Загинув Кейтлен Тіо, а він був дуже хорошою людиною. Досвідчений воїн, відданий, щирий, миролюбний… Він до останнього сподівався на мирні переговори, але навіть не дожив до них! І поки тут розважаються, наші східні кордони тонуть у хаосі. Скільки ще помре таких як Кейтлен Тіо? Вважаєте, це справедливо?

Юний принц виплеснув емоції й сів перепочити.

- Що не так з Елфйоре? Він був під вашим керівництвом. Не можу зрозуміти. Ваші вихованці ставали видатними правителями! Науковцями, діячами, рушіями світу… Чому ж Елфйоре… такий?

- З поганої глини не зробити ідеальної вази, - Ері здавався щирим. - Або як кажуть в Ордені - з гнилої насінини не виростити гарний плід.

- Тоді з вас поганий гончар. І садівник.

Влучне зауваження. Звісно, Ері не образився. Проте провидливість принца Рамарея його приємно вразила.

- Частина правди в цьому є. Я мав би докласти більше зусиль. Тим не менш, ваша високосте, я тут не для обговорення своїх невдалих проектів. Тобто… Не зовсім для цього. Як ви знаєте, рішення про моє перебування на Меліарі приймає Орден, виходячи з моєї користі для суспільства. Він вижене мене, якщо королем Фйорекай стане прокурений пройдисвіт. Країна заслуговує на кращого правителя. Мудрішого. Це не про Елфйоре. Ви самі розумієте.

Рамарей ніколи не оскаржував рішення короля. Він взагалі не прагнув до великих конфліктів. Для себе він вирішив - ніяких бійок із братом за корону, суперечок із дядечком. У світі є більш важливі справи. Наприклад, допомагати своїм підданим. Рамарей завжди бачив себе на посаді Королівського Клинка. Чудова робота, де він принесе справжню відчутну користь людям і державі.

- Розумію, - сказав він. - Та ми не знаємо, яким королем стане Елфйоре. Він помудрішає, стане більш розсудливим…

А ще визначна риса юного принца - наївність. Не зважаючи на все, що він бачив, подорожуючи світом, його чиста наївність і надія на краще лишалися, наче один-єдиний світляк у темній ночі.

- До того, як мене приставили до принца Елфйоре, я займався розведенням трав у Нереї. Приїхав до Кейполу, щоб укласти угоду про поставку цілющих водоростей, які ростуть лише між Сонними Сходами. Тут мене запросили в палац. Старійшина Елнаур і молодий король Алларей запропонували роботу. Ви, ваша високосте, тоді тільки народилися… Я гадав, що доведеться опікуватися вами. Та мені дали розбещеного й на дивовижу жорстокого малого. Алларей заплатив купу грошей. Потім Старійшина окремо пояснив, що я маю робити. Був розрахунок привабити до Елфйоре увагу, оточити загальним тиском і шльондрами. Щоб уберегти іншого цінного кандидата. Поки герцог Еаліс точив ікла на вашого брата, ви подорожували світом, не з’являлися в палаці. Й таким чином були у безпеці.

- Ви хочете сказати…

- Так. Орден хоче бачити вас королем.

- Маячня!

Не вірити жодному слову. Ймовірно, Ері Лоріан бреше. Чому? Відповідь очевидна. Його послав Елфйоре, щоб той обманув Рамарея. І якщо малий поведеться й почне діяти - Орден же за нього! - новий король жваво його покарає за бунт.

- Я знаю, про що ви думаєте, - м’яко сказав Ері. - Але… Прямий наказ Ордену звучить чітко. Принц Рамарей має стати королем.

Запала тиша. За дверима хтось пройшов - напевне, охорона. Вони і гадки не мають, що відбувається в цих покоях. І п’яні Елфйоре та Маріана, які вигадують витончені способи вбивства для Еаліса, теж не підозрюють.

- Але, - Ері говорив серйозно, наче все це - правда. - Ваші позиції жалюгідні. Образ крутий, підтримка зі спини - так. Але не дивлячись на це, у вас немає опори під ногами. Ви вчилися стояти на землі серед людей. А тут стояти складніше.

Він замовк. Рамарей відчайдушно думав. Можливо, це все сон. Дурне сновидіння від втоми. Вони з Лотаром так багато подорожують, що інколи засинають прямо під деревами чи кущами… Там і гірші сни бували.

- Що… що тоді буде з Елфйоре?

- Варіантів безліч. Головне - коли ви станете королем, Елфйоре одразу втратить цінність в очах Ордена й дворян. Він нікому не потрібен. Ні народу, ні наближеним. Хіба що королева-вдова трохи поплаче. Але всі плачуть, це нормально.

- Ви були біля нього майже двадцять років…

- Був, - Ері й оком не кліпнув. - То й що?

Рамарея вразило його пряме бездушшя. Як можна довіряти такій людині? Так, Ері не зовсім людина… Він провів майже двадцять років біля кронпринца, наставляв його, захищав, супроводжував, певно ж і навчав чомусь, щоб ніхто не сумнівався в його намірах! І тепер - “то й що”. Жодної гарантії, що Ері Лоріан не скаже те саме про нього.

З іншого боку, для Рамарея такий помічник був би на користь. У нього немає союзників при дворі. Ері Лоріан вирішив би це питання.

- Що ви отримаєте з нашого союзу? - спитав принц.

- Чесно - нічого. Можливо, моральне полегшення, що я не довів цю країну до занепаду.

- Але він можливий. Бо якщо ви будете зі мною, це означатиме початок великої боротьби. Вона приведе нас усіх до прірви. Буде занепад, будуть смерті й прокльони в ваш бік. Елфйоре стане першим, хто захоче вас убити. І мене теж.

- Можливо, до цього не дійде. Про вашу безпеку потурбуємося ми з Лотаром. А на вас - інше. В будь-який момент ви маєте бути готові прийняти владу.

Ці слова прозвучали занадто страшно для юного Рамарея. “Прийняти владу” - два слова, але яка велика вага в них! Надвелика, непідйомна, важелезна… Принцеві здалося, що те, що приховують ці слова, розчавить його в одну мить. Раніше він не замислювався про це. Просто щось робив, користуючись своїм положенням. Зараз все набагато серйозніше.

- В момент, коли потрібні рішення, ви маєте не боятися приймати їх, - вів далі Ері. - Ваше слово - це закон. Ніхто не сміє сперечатися.

- Ви кажете так, наче я маю когось карати…

- Якщо доведеться - покараєте. Інакше ніяк. Мій принце, не бійтеся застосовувати силу. Розум народжується в стражданнях. А я за час свого життя зрозумів, що дурних людей, які розуміють силу, стає більше.

Рамарей не любив покарання й конфлікти. Навіть те, що йому доведеться боротися з ріднею за трон, лякало його до тремтячих рук.

- Домовлятися можна. Але сила більш красномовна.

Принц знову почав ходити по кімнаті. Він хотів якось відкинути та відігнати всі ці розмови. Нехай інші займаються покараннями. А в нього немає бажання дивитися на чужі страждання…

- Цікаво… - пробурмотів Ері за його спиною. - Чому ви такий добрий? Навіть думка про необхідну жорстокість вас виводить із рівноваги. Ви думали, що зможете домовитися з кронпринцем, вашим дядечком та скаженою сестрою? Домовляння - це коли ви можете запропонувати щось рівноцінне. Знайдіть щось, варте корони й влади.

- Чого ви хочете?! - Рамарей різко повернувся до Ері. - Щоб я зараз пішов і вбив своїх рідних? Ви розумієте наслідки? Я мовчу про наслідки для себе. А для країни?

- Тоді країна отримає правителя, якому не наплювати на інших людей. Або зробіть інакше. Сходіть до бані. Приласкайте якусь дівку. Випийте трохи вина. Порозважайтеся й лягайте спати. А на ранок вас можуть знайти з рукояткою ножа в вашому оці.

Рамарей не відповів.

- Все, що добре починається, з більшою вірогідністю закінчиться лезом ножа. Пам’ятайте про це, мій принце. Ви вивчали людей, але не вивчали життя. Заради одного втратите інше. Чи для цього ви народилися на цей світ?

- Хіба немає іншого виходу?

- Ні.

Все, про що принц раніше думав, тепер повільно переверталося в його свідомості. Принципи доброти, щирості та милосердя після слів Ері виглядали жалюгідно. На якусь мить він відчув страшну втому, яка от-от розчавить його. Виникла думка втекти подалі. Але Рамарей не поворухнувся. У нього немає такої розкоші. Боротися сам на сам з усіма, не маючи за плечима жодної вірної людини. Чи втекти. Але… Чи дозволить він це собі?

- Я… Я згоден.

Це був рішучий, але відчайдушний крок. Тепер для нього немає шляху назад. Ері подивився на принца ледь не з жалем.

- Вам буде важко. Важче, ніж ви уявляєте. Та я вам скажу одну річ. Стати поганцем легше, коли ти добрий. Бо навіть один рішучий крок може відвернути від тебе людей.

- Я не розумію, ви хочете, щоб люди йшли за мною? Чи щоб відвернулися?

- Вони підуть за вами, коли ви доведете свою силу. Завтра на засіданні я дещо запропоную. Це допоможе вам вистояти проти всіх. Тому наразі одне прохання - не пручайтеся. Кілька тижнів Орден розслідуватиме смерть Алларея.

- Елфйоре вже планує свою коронацію…

- Вона не настане. За ці кілька тижнів ви отримаєте опору під ногами й корону.