Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Кейпол тим часом живе своїм життям. Це старезне місто займає величезну площу на рівнині півночі Фйорекай й зі сході на захід перетинається широкою й спокійної річкою Селена. Верхня частина, з рівними чистими вулицями, світлими будівлями, садками й парками, належить багатіям і королівському двору. Нижня - в чотири рази більша, місцями заплутана, мов клубок ниток, частково сіра, частково яскрава, але здебільшого - галаслива, сповнена різних ароматів. Приємних і не дуже, але таке вже життя на нижньому березі. Одна вуличка тебе підхоплює й несе далі, а там перехоплює інша. Кілька поворотів, закутків і особливо вузьких провулків - і ти загубився.

В Кейполі немає жодної будівлі вище чотирьох поверхів, окрім королівського палацу. Це велична споруда з дванадцятьма вежами, власними конюшнями, садками й захисною стіною навколо. Палац завжди видно звідусіль завдяки сяючим дашкам і темно-фіолетовому кольору стін. Ніхто достеменно не знає, звідки взявся такий камінь - схожий на пізнє вечірнє небо після грози, з ледь помітними золотавими прожилками. Кажуть, це рідкісна порода з півночі. За легендою, її привіз син засновника династії Елліонів і в знак пам’яті про батька звів тут палац - такий же величний і випромінюючий силу, як і самі армаери. Дивлячись на палац-пам’ятник, кожен мав усвідомити, наскільки ж могутня раса повелителів вогню. Довгий час тут ніхто не селився, щоб не порушувати святість цього місця. Але через тисячу років, під час війни між Фйорекай і Саквохелісом, було прийнято рішення перенести столицю з Еленору на узбережжі кудись подалі від води. Так королівська родина переїхала до палацу-пам’ятника. Згодом тут утворилося місто. Північні кордони Фйорекай пізніше зсунулися і Саквохеліс став ще ближче до столиці, ніж раніше. Та Елліони вже не тікали, бо вирішили, що саме біля усипальниці найпершого короля армаерів вони найсильніші.

Згодом навколо міста розкинулися поля. Все, що там вирощується, йде лише до столиці. Тому містяни, що гнули там спину з дня в день, чітко знали, навіщо це роблять.

Кейпол впився в цю землю, розрісся та розпустив свої вулиці-щупальці. Ген за полями на десятки сур навкруги стоїть кордон - там закінчується столична територія й стоять гарнізони з варти та повелителів вогню. Тут вже давно не було війни, але король Алларей із кожним роком боявся все більше - і сам не розумів, чому.

***

Пуста Базарна площа пізнім осіннім вечором виглядає самотньо й зловісно. По ній, як і по всім вулицям Кейполу, в цей час починають літати скляні кулі, наповнені вогнем, завбільшки з невеликий кавун. Хто вперше потрапляв сюди, дивувався таким “освітлювальним технологіям”. Кулі крутилися по площі, деякі з них “тікали” вуличками, розсіюючи своє світло між будинками й рятуючи деяких переляканих мешканців, які пізнім вечором біжать додому й бояться кожної тіні.

Тут, серед заплутаних тісних вуличок, розташувався сирітський притулок - стара триповерхова кам’яна будівля, яку з двох боків затисли інші будинки. Чимало споруд тут були збудовані по кілька сотень років тому і здебільшого лише відновлювальна енергія Старійшини береже чи не цілі райони від руйнування. Невеличка арка в триповерховій будівлі веде до квадратного внутрішнього двору. Посередині купкою виструнчилися кілька молодих тополь – хтось викрав саджанці на ринку і посадив тут десять років тому, щоб якось звеселити мешканців будинку. Вдень сірі цегляні стіни наганяють тихого смутку, а вночі тут майже нікого немає. Дітлахи вже позбігалися до їдальні на першому поверсі - світло з її прямокутних вікон осяяло пустий двір.

Майже пустий. З темної арки долунало брязкання й увійшов молодик в обладунках. Навіть у світлі з вікон і одного-єдиного літаючого ліхтаря помітні його худе обличчя, мішки під очима та розпатлане кучеряве волосся. Хлопець, не дивлячись на вагу обладунків, спритно пішов до їдальні.

- Що, жерти?! - гаркнули з тіні.

- Трясця!!!

Хлопець відскочив, рука сама схопилася за меча на поясі. Та загроза була невелика, навіть дрібна. Від тіні відділилася темна фігура - це виявилася дівчина, вбрана у чорне. З-під капюшону вибилися темно-русяві пасма. Дівчина зігнулася в нападі сміху, доки хлопець дивився на неї як на найбільше розчарування в житті.

- Що там у світі? - дівчина скинула капюшона і світло від пролітаючого повз ліхтаря одразу осяяло її худе обличчя та криво обрубане волосся до плечей.

- Влаштуйся на роботу - та й дізнаєшся, - пирхнув хлопець.

- Алексе, ти дуже нудний. У мене є робота.

- Те, що ти крадеш у людей гаманці - не є робота.

- Так, саме про це! Є діло до тебе.

- О ні, Доні, тільки не це!.. - застогнав Алекс.

- Так, саме це!.. Ти, певно, не в гуморі, бо їсти хочеш? Ходімо, Ненька приготувала бульйон з курячими кісточками.

Хоча їдальня, як і весь будинок, була не в найкращому стані, тут панувала своя затишна атмосфера. Дітлахи в латаному-перелатаному одязі уплітали вечерю з глиняних тарілок, трохи віддаль сиділи немічні старі - двійко з них сперечалися й погрожували кулаками, не дивлячись на відсутність такого в одного з них. Хтось сидів із перев’язаною ногою. В когось не було ока. Були навіть кілька покалічених котів і старих собак, яких Доні колись притягла сюди. Словом, тут зібрали всіх, кого Саннатар самовільно викинув із Сувоїв Часу.

Кілька дітлахів скупчилися навколо Неньки - старої огрядної жінки, яка саме розливала узвар до покоцаних чашок. Малеча хапала гарячий напій і бігла до столу.

- Нарешті ти вдома, - Ненька побачила Алекса й протягла йому миску з бульйоном і кусень хліба. - Були проблеми?

- У короля знову якийсь припадок, - Алекс узяв їжу. - Вирішив подвоїти охорону.

Він сів за стола й почав жадібно сьорбати бульйон. За мить хлопець дістав курячі кісточки й обсмоктав їх, немов ніколи не куштував нічого смачніше.

- Хіба на королівській кухні не годують? - мовила Доні навпроти.

- Годують, ще й як! Але бульйон від Неньки - найкращий у всьому королівстві.

Службового меча він притулив до краю столу. Тут же поклав мішечок зі срібняками та цупкий плаский паперовий згорток. Останній одразу привабив цупкий погляд Доні.

- А тут що?

- Гінець загубив. Завтра маю відправити до Камнетеслей… - Алекс помітив зацікавлений погляд Доні й відрізав: - Не чіпай! Це не наша справа.

- Ну звісно, - Доні вирішила зробити вигляд, що все-таки він правий. - Мені знадобиться твоя допомога. Я виявила двійко багатіїв, завтра будуть на розі Бика й Соняшника. Тому якщо доведеться мене ловити - відведи своїх подалі. Я побіжу на північ у бік ринку й загублюся там. А ти відведи варту на південь у провулки. Там купа бідняків, вони й не знатимуть, кого шукати.

- А що за багатії, ти їх знаєш?

- Гадки не маю. Здається, один із них з району Міді й Золота.

- Не інакше якісь дворяни! - захихотів Алекс. - Якщо тебе впіймають, ти ж знаєш, що на тебе чекає.

Для вуличних крадійок на кшталт Доні шляхів дійсно небагато. Відпрацювати вкрадене можна кількома способами. Виправні роботи на верфях, у борделі, шибениця чи клітка ганьби. В останню садили за дрібну провину на деякий час, а клітку вішали на головній вулиці, на площі або ринку, щоб кожен бачив “героя” і міг у нього плюнути. Там чи не щодня з’являлися нові обличчя. Доні двічі там сиділа - за крадіжку чобіт, а потім - через курку. В ганьбі вона просиділа перший раз - в неї кидали тухлі яйця, лаяли, стукали палицями по клітці, кричали непристойності, а деякі чоловіки навіть махали своїми брудними членами, щоб привернути її увагу. Та їх відганяли вартові. Доні здавалося, що варто лише прибрати клітку - і люди накинуться на неї. Проте це була лише забава. Через три дні її випустили і ті, хто ще вчора лаяв її, вже не звертав уваги.

Коли Доні спіймали вдруге, запропонували вибір - або клітка, або гарувати тиждень на верфях на півночі столиці. Вона сподівалася, що й цього разу сидітиме не більше трьох днів, але за живу курку покарання серйозніше - тиждень. Цього разу висидіти було складніше, бо якраз почався сезон дощів. У воді потреби не було, але вартові двічі на день приносили їй по шматку хліба.

Навіть сидячи в клітці на висоті двох поверхів, Доні знайшла для себе заняття. Вона придивлялася до людей, запам’ятовувала обличчя, імена, хто як одягнений і що купує. Кого грабувати, а кого оминути.

Ненька дуже гнівалася. Вона неодноразово казала, що батьки дівчини були благородними людьми й Доні своїми вчинками лише ганьбить їхню пам’ять. Але для неї це не мало значення. Вона вимагала від Неньки хоча би якийсь доказ благородства її батьків, та коли стара в тихому розпачі розводила руками, урочисто йшла грабувати далі.

Та хитрий закон щодо дрібних злочинців грав проти неї. Якщо її впіймають втретє, їй запропонують менш компромісний вибір - верфі чи бордель. Клітку вже не запропонують, бо вона двічі обрала її і це не допомогло зменшити її злочинницькі пориви.

Доні й не хотіла би більше красти - хоч останні рази їй щастило, але ж так не може тривати вічно. Звичайний закон життя - фортуна іноді втомлюється від тебе й повертається дупою. Цілуй, скільки хочеш, та сьогодні цей день не твій.

У неї був план - приголомшливий, неймовірний, виграшний на всі сто. Варто лише вибрати день, погоду й мить, щоб почати його втілення. Доні збиралася пограбувати королівську скарбницю. Якщо все складеться так, як вона замислила, ніхто й не дізнається, що то вона. Але ризик величезний. Її не приваблювали не верфі, ні бордель. Згвалтують і там, і там, ще й грошей не заплатять.

Алекс знав про цей задум. Звісно, почав відмовляти. Та Доні поспіхом заспокоїла його - вона націлилася не на саму скарбницю, а на карету, що перевозить золото з одного міста в інше. Зараз Доні якраз збиралася обговорити з ним свій план.

- Карету з Ейнесу супроводжує один дворянин і десяток повелителів вогню. Під час переїзду вони зупиняються в попутніх селах. П’ятеро чатують до півночі, ще п’ять - до ранку.

- Звідки ти це знаєш? - здивувався Алекс, що навіть відволікся від кісточок.

- Підслухала на ринку. Карета їхатиме через тиждень. Я встигну потрапити до перевалкових пунктів, якщо завтра мене не впіймають… Зрозумів - до провулків, Алексе!

- Та зрозумів я! Чому ти не можеш обійтися малим грабунком? Обов’язково треба цілитися в королівську скарбницю…

- Якщо все вийде, нам взагалі більше не доведеться грабувати! - очі Доні заблищали, вона свято вірила в свої наміри. - Ми відремонтуємо наш притулок, Ненька нарешті зможе зайнятися торгівлею, малі в новому одязі зможуть ходити до школи…

Алекс дуже хотів, щоб її мрії справдилися. Та зараз він бачив перед собою маленьку дівчинку, яку здолає будь-хто, навіть п’ятнадцятирічний хлопчисько.

- Обереш бордель, - нарешті сказав він. - Там люди добріші.

Доні розчаровано пирхнула й пішла геть. Вона зайшла до своєї кімнати на другому поверсі й упала на ліжко. Кімнатою дівчини це не назвати - пошарпані стіни з щілинами в цеглі, ледь затулені старим товстим килимом, старе розхитане ліжко, скрипуча підлога, пошарпане вікно з однією-єдиною фіранкою з блакитного шовку - її Доні витягла із занедбаного заміського будиночка разом із ковдрами та посудом. Все пішло до інших приміщень притулку, а Доні лишила собі лише цю фіранку, трохи одягу й величезну карту столиці. Вона висіла на протилежній стіні навпроти килима. На підвіконні за фіранкою стоїть маленька крилата фігурка з крилами - порцеляновий юнак тримав у руках книжку, а на його голові був вінок із червоних квіточок.

Завдяки освіті від Неньки Доні знала чимало речей, навіть імена богів Меліари. Цього звуть Теорон, покровитель знань. Кажуть, саме він за вказівкою Саннатара створив перших Старійшин Ордену Світла й дав їм знання, необхідні для керування континентом. Доні сподівалася, що він і їй дасть щось. Збіг чи ні, але після появи статуетки в її кімнаті Доні стала краще продумувати свої грабунки. Хіба що вона досі не вигадала, як витягне зі скарбничої карети бодай одну монету.

Це справа часу. Алекс ще вибачатиметься! Особливо коли замість кісточок він витягатиме з бульйона справжнє м’ясо! І не лише на свята, а щодня!

А ось в успіху завтрашньої “операції” вона не сумнівалася. Вуличний грабунок - легко й просто. Особливо в районі перетину вулиць Бика та Соняшника. Там скупчилися приїжджі торговці, тож туди збіглася половина району. Постійна тиснява створила ідеальні умови для вуличних грабіжників. Якісь дурнуваті багатії… Доні бачила їх на вулиці вже кілька разів і запам’ятала, де ті носять свої гаманці. Краще не тягати їх на поясі під плащем. Це безпечніше, ніж у кишені, але якщо вміло влаштувати штовханину, ніщо не врятує від прудкої руки.

А ще завтра буде сонячний день - останнє тепле сонце цієї осені. Люди не сидітимуть у домівках і підуть насолоджуватися прогулянками містом. Тиснява гарантована!

Ця здобич конче необхідна. Якщо не вийде зі скарбничою каретою, ці гроші допоможуть запасти трохи їжі на зиму, допоки та не подорожчала з настанням морозів.

Доні не називала себе кращою крадійкою столиці. Таких, як вона, було чимало. Грабіжництво давало їй те, що допомагало жити їй та притулку “Весняні сироти” - гроші. Як розповідала Ненька, після повстання принца Еаліса дев’ятнадцять років тому, жебраків у королівстві побільшало. В основному це ті, хто підтримував бунтівника. Зараз вони нікому не потрібні, ще й побити можуть, якщо бовкнути щось не те. Тому кожен викручувався як міг. Робочих рук стало значно більше за саму роботу, тому Доні не могла знайти для себе бодай якогось чесного заробітку. Натомість багатіїв, які збагатилися під час повстання й після нього - як бліх на собаці. Тож можна “попрацювати” з ними. Доні не стидалася цього. Вона завжди мала що відповісти на прокльони та звинувачення. Бо щиро вважала всіх багатіїв винними в стражданнях бідних. Принаймні, тих багатіїв, які не кидали їй монети, сидячи верхи на величних скакунах або з віконечок карет. А ще тих, хто прикрашав себе різними золотими візерунками й одягався в дорогі тканини.

- Одна нитка на цьому рукаві могла би нагодувати сьогодні трьох дітей! - казала Доні. - А замість цього вона прикрашає якогось павича!

Ті двоє, кого Доні збиралася пограбувати завтра вдень, не носили золотих візерунків на одязі. Але їхня величава постава говорила набагато красномовніше за якийсь дорогий мотлох. Сидячи в клітці, Доні одразу їх помітила серед натовпу. Це були двоє чоловіків, мальовничо красивих. Одним словом, дворяни. Вони вже кілька разів блукали ринками на нижньому березі столиці - місце, де Доні зазвичай полювала, а тому не могла не помітити їх. Один із них, вбраний у простий чорний плащ, високий і вродливий армаер, з широкими плечами, носив дорогого кинжала на поясі та мішечок із золотом поряд із ним. Він завжди був спокійно-гидливий, немов усе, що відбувається навколо, не стосується його. А ось його блідуватий супутник мав блакитні вузькуваті очі й довгий язик - постійно теревенив, жартував і нахабно реготав, викликаючи обурення людей навколо. Проте поводився доволі безтурботно, не соромився спілкуватися з іншими людьми, купував вуличну їжу й одразу наминав її. Він теж був у плащі, лише замість одного ножа носив на поясі чотири вузеньких - Доні бачила такі лише в цілителів.

Востаннє, коли Доні їх бачила, вони говорили про відвідування ринку на розі Бика й Соняшника. Вона зрозуміла - тягнути не можна. Сьогодні здобич є, завтра немає, а замість того щоб грабувати інших, вона два тижні придивлялася до них. І тому гроші в притулку майже скінчилися. Доні має довести до кінця цю справу!

За два тижні вона не побачила жодної охорони у цих двох. Крім цього, вона робила ставку на безтурботність і надмірну пихатість. Жертви виглядають так, немов їх дійсно ніхто ніколи не грабував. І вони думають, що з ними такого не станеться. Таких грабувати легше за все. Момент несподіванки - і діло зроблено.

Зранку Доні встигла спіймати Алекса перед службою й знову нагадала:

- На південь, зрозумів?

- Та зрозумів я! Та це ж якщо я дійсно буду там! Раптом мені сьогодні звелять оберігати його величність на полюванні…

- Не мели казок, король вже чотири дні як не в столиці! На південь, Алексе, на південь!..

Алекс швиденько схопив меча й пішов на службу, хоч і не встиг попрощатися з Ненькою - аби не слухати Доні.

Взагалі він частенько виручав її. В усьому притулку він один із небагатьох, хто чесно заробляє гроші. Проте лише на солдатську зарплатню прогодувати весь притулок із п’ятдесяти чоловік неможливо. Тому він з розумінням ставився до “роботи” Доні й часто прикривав її. Якщо він був у загоні, що женеться за нею, то спеціально відводив їх в інше місце, а потім:

- Відірвався, падлюка… Ходімо, хлопці!

І на цьому гонитва закінчувалася. Далі справу не розкручували, бо дрібні грабунки в столиці - не рідкість, всіх не переловиш. Спіймали - добре, молодці. Не спіймали - що ж, наступного разу. Начальник варти, Кордіс Галей, ненавидів грабіжників і ставився до них як до паразитів - рано чи пізно ця зараза знову себе покаже і ось тоді ми як впіймаємо!.. Одного разу він навіть стикнувся з Доні - вона намагалася витягти з його мішка на коні палку ковбаси.

- Ах ти погань! - він вирвав ковбасу з її рук. - Ти заробила на цю ковбасу? Ти знаєш, як багато я працюю, щоб прогодувати себе?

- А ви тільки за себе й думаєте! Жебраки - ті ту ковбасу взагалі раз у житті бачать! В лапах отаких індиків, як ви! - не розгубилася Доні і поки той стояв, спантеличений її нахабством, втекла крізь натовп.

Ще раз вони зустрілися посеред вулиці. Доні “підсолив” один із крадіїв - звинуватив її в “запозиченні” дорогих тканин з півдня. Її шукали по всій столиці, бо на кону ж стосунки з південними торговцями! Та Доні це так не лишила. Вона швидко з’ясувала, хто пустив про неї чутки і швиденько донесла Кордісові Галею. Доні перехопила його на вулиці, коли той купував їжу на вечерю.

- Пане Кордісе, - вона вигулькнула прямо перед ним і Кордіс одразу схопив меча. - Перед тим як ви мене вб’єте або заарештуєте, послухайте - вкрадені тканини в будинку в районі Корабелів.

- Думаєш, я тобі повірю? - просичав Кордіс і вільною рукою схопив її за шию - перехожі одразу скупчилися, щоб подивитися.

- Ви ж… знаєте… - Доні намагалася вирватися з його захвату. - Я відповідаю… за людей… Як і ви…

- Якою дурепою треба бути, щоб підійти до мене!..

- У мене є алібі… - ледве видавила вона. - А в того… хто вкрав… немає.

Хоча Кордіс Галей і суворий, але все-таки допустив, що може помилятися. Бо це дівчисько не виглядає як грабіжник, що за одну ніч здатен викрасти триста рулонів важкої золототканої парчі. На цій “приємній ноті” їхнє спілкування мало би закінчитися. Та коли Доні вже йшла, то “ненароком” зіштовхнулася з замісником Галея. Той майже одразу помітив зникнення мішечка із золотом. Розлючений Кордіс відправив за нею варту, але дівчина вже зникла в кам’яних хащах столиці. Але все-таки він її послухав і того ж дня варта схопила справжнього крадія.

Тому не можна казати, що стосунки Доні та варти були ідеальні. Ба більше, якби не Алекс, її би вже давно схопили.

Сьогодні вона теж сподівалася на його прикриття. І звісно, на якісь більш-менш нормальні стосунки з Кордісом Галеєм. Та для нього вона була черговою паразиткою, яка живе за чужий рахунок. Він скоріше з’їсть власного заступника, ніж помилує її.

Після пробудження Доні швиденько вдяглася, заплела волосся в товсту косу й скрутила її в “мушлю”, закріпивши саморобною шпилькою з тонкого цвяха. Потім стала біля карти, щоби ще раз звірити свої шляхи для відступу.

На карті Кейпол виглядав як величезна монета, розділений навпіл широкою стрічкою ріки. Нижня половина виглядала значно більше та неупорядковано. Вулиці перепліталися між собою, мов клубок ниток, деякі з них пов’язувалися з протилежним берегом мостами. Лише єдина вулиця - Сталевий Шлях - на цьому березі була більш-менш упорядкована й відремонтована, а інші вулички підходили до неї під прямим кутом для порядку. Це була вулиця, яка переходила у вишуканий широкий міст і вела прямо до королівського палацу. Її збудували ідеально прямою, мов палиця, що вела з південного сходу на північний захід. По всій довжині вулиці, що перетинала обидві частини міста, навіть бруківка була кращою, ніж будь-де. Міст мав назву Сталевий і постійно перебував під охороною загону варти.

Ще б пак - верхній берег Кейполу вважається королівським. Там знаходиться палац короля, маєтки делегатів і дворян, які приїздять сюди в справах, ремісники, ювеліри. Тут знаходиться університет Елларілієне - найбільший та найпрестижніший навчальний заклад країни, куди вступають лише найталановитіші. Або найбагатші. Звісно, не кожен з нижнього берега навчався там. Але в усіх був шанс вступити туди. Чи користувався ним хтось? Звісна річ. Та не в кожного вистачало здібностей.

Насправді ж вишуканістю відрізнялися лише та частина верхнього берега, яка дотикалася до Сталевого Шляху та території палацу. Трохи гірше, але все-таки краще, ніж на нижньому, виглядав район ремісників і ювелірів або район Міді й Золота, який розташувався на заході цієї частини столиці. Тут жили вправні майстри своєї справи, цілителі, чиїсь коханки та багаті спадкоємці. Та все інше погіршувалося й заплутувалося по мірі віддалення від Сталевого Шляху й району Міді й Золота.

Береги з’єднуються мостами. Всі охороняються, та майже всі - постійно. А на деякі, як-от останній на півдні столиці, Міст на Мілині, варту відсилають лише в якості покарання. Там майже не ходять люди, тому робота на такому пості нудна та марнотратна.

Перехрестя вулиць Бика та Соняшника знаходиться в трьох кварталах від Сталевого мосту. Тому Доні не сумнівалася, що як тільки тут хтось крикне про грабіж, половина загону одразу прибіжить.

Це перехрестя - неофіційний ринок. Здебільшого тут задешево продають товар, награбований десь за межами столиці або конфіскований на кордонах. Про це багато хто говорив, та всі старалися цьому не вірити. Все-таки купити майже задарма дорогі закордонні речі вартує більше, ніж якісь там принципи. А ще тут розташувалися бродячий театр, торговці вуличною їжею та музики. Тож тут завжди було весело. Натовпи роззяв купчилися біля чотирьох головних будинків на перехресті вулиць. Доні збиралася тікати на північ по вулиці Соняшника, крізь натовп глядачів театру. Далі вуличка виведе її на Базарну Площу і вже там її ніхто не знайде. Вона навіть встигне поцупити кілька пиріжків собі на обід.

А ось якщо буде гонитва, Алекс має відвести варту на південь, у бік провулків. Тут на виході з перехрестя їх затримає натовп танцюристів біля музик і якщо пощастить - чийсь величезний віз із дорогоцінним крамом.

Велика мрія для Доні - “попрацювати” в районі Міді й Золота. Там і ринок дорожче, й покупці багатші. Та як тільки вона збиралася, на Мосту на Мілині дивовижним чином з’являлася трійка вартових. Тому Доні відкладала цей момент. А ще на верхньому березі були свої грабіжники. Вуличним промислом вони займалися рідко, лише коли стане нудно. Їхня здобич - це будинки багатіїв. І якась дрібнота з нижнього берега їм тут не потрібна. Тим більше що деякі вже чули про походження Доні й казали одне:

- Хай буде грозою кишенькових злодіїв серед бідноти, а тут її з’їдять - не встигне й кукурікнути.

Для Доні це була образа. Кожен із них починав з грабунку на вулицях! А зараз дивляться на неї як на якусь бидлоту.

Тож коли вона витягне половину золота зі скарбничої карети, то через деякий час пустить чутки, що це була її рук справа. І хай Кордіс Галей потім прийде до неї навіть з головою королівської варти - він нічого не доведе. Бо вже знає, що всі чутки про походеньки цього дрібного дівчиська треба ділити на два.

Та як назле, сьогодні зранку в Доні розболівся живіт і пішла кров. Це могло завадити її завданню на сьогодні. Адже таке вже було! Кілька місяців тому їй було так погано й боляче, що навіть цілющі відвари Неньки не допомогли й довелося упустити гарну здобич. Але сьогодні вона цього не зробить.

Перед виходом Доні зазирнула до Неньки - та саме поралася на кухні й готувала кашу для дітей.

- Ти бліда, як ті гриби-білюки, - мовила Ненька.

- Я знаю, - Доні намагалася добре стояти на ногах, хоча від болю внизу живота хотілося лягти на холодну підлогу й скрутитися калачиком. - Є ще той узвар від болю? Мені треба влити у флягу.

- Ти ж не зможеш. Відклади краще. Вкрасти завжди встигнеш.

- Але не в цих. Влий.

Ненька і не сподівалася, що відмовить її, що щось взагалі ладне зупинити Доні. Та й дарма жінка сподівалася на її здоровий глузд. Він зникав завжди, коли в Доні з’являлася можливість здобути трохи грошей.

- Ось, - Ненька дала їй невеличку флягу на шнурку, з її горлечка йшов гіркий аромат трав’яного настою. - Це новий. Але не більше двох ковтків за раз, бо я ще не знаю, як він діє…

- Де ти це взяла?

- У купців на Бика й Соняшника. Ти ж там будеш сьогодні, то спитай.

- Добре-добре…

Доні прив’язала фляжку до пояса, схопила з покоцаної тарілки вчорашню оладку й вийшла надвір. В небі вже засяяло яскраве сонце - останнє тепле сонце цього року. Як вона й сподівалася, на вулицях була сила-силенна людей. Всі вирішили насолодитися сонячним теплом, адже вже на завтра науковці університету прогнозують похолодання й паморозки. Багато хто йшов у бік Базарної Площі, тож Доні накинула капюшона на голову й приєдналася до натовпу. Раптом пощастить і вона підріже в когось гаманця… Таке ніколи не завадить.

Доні нарешті дійшла до перехрестя Бика й Соняшника та зупинилася в провулку з боку Сталевого Моста. Вона очікувала, що багатії прийдуть саме з цього боку, отже, вона побачить їх раніше. Тож Доні причаїлася між лавками й почала спостерігати за людьми, що проходили повз.

Їй у ніс вдарив різкий запах прянощів і східних пахощів - недалеко від неї розташувалися торговці травами з Кайанасу. Від запаху в неї почала паморочитися голова. Доні повернула голову за вітром і їй полегшало.

- Ще цього не вистачало…

Їй би треба змінити пункт спостереження, щоб дурман не бив по голові. Та якщо вона зараз спробує це зробити, то не помітить появу жертв. Доні хильнула гіркого зілля з фляги, бо якраз розігрався біль внизу живота. Після першого ковтка під шкірою пробігли мурахи, а потім майже одразу кинуло в жар.

- Гидота ж яка…

Раптом у натовпі Доні помітила два знайомі плащі й вродливі обличчя. От-от вони опиняться перед лавкою з травами… А там якраз щільний натовп - ідеально для неї!

В цю ж мить низ живота пронизав ріжучий біль. Доні ледве встояла на ногах. Проклинаючи своє тіло, вона знову припала до фляги. Двох ковтків виявилося мало. Як тільки остання крапля потрапила в її горло, Доні відчула приємне оніміння в тілі. Здається, діє.

Тим часом її жертви вже зупинилися біля прилавку й почали роздивлятися товар. Блакитноокий із виглядом спеціаліста щось розповідав, брав то один, то другий пучок трав і нюхав їх. Інший час від часу закочував очі й відверто нудьгував. Доні, не дивлячись на незвичне поколювання в ногах, почала просуватися в бік жертв і обійшла їх крізь натовп, щоб опинитися в них на шляху й “ненароком” зіштовхнутися. Вона підійшла достатньо, щоб почути їхню розмову.

- …а ось це - ландан Червона Голка, - блакитноокий узяв гілочку, схожу на сухе стебло троянди, усіяне дрібними червоними голочками. - Потужне снодійне…

- Завари собі та заспокойся, - пирхнув його супутник.

- Його треба палити, пане, - одразу сказав смаглявий і бородатий продавець у жовтому тюрбані, закутаний у традиційне строкате простирадло. - Дим від трьох гілочок здатний відправити у сон одразу десятьох чоловік!

- Загорніть мені сотню гілочок, - сказав перший.

Радісний продавець кинувся загортати товар у шматок цупкої тканини.

Доні зупинилася посеред натовпу біля лавки з гончарними виробами й зробила вигляд, що роздивляється товар. Тут були вишукані маленькі глечики, розписані фарбами й прикрашені витонченими золотими візерунками з квітів і птахів. На мить Доні дійсно задивилася. Та коли згадала про завдання, різко повернула голову в бік лавки з травами. І тут земля хитнулася.

Нічого, в перший день кровотечі таке буває. Доні рішуче зробила крок до своїх жертв і на щастя натовп підхопив її й поніс до двох чоловіків. Вона приготувалася зіштовхнутися з ними і вже бачила, як на поясі одного з них теліпається мішечок.

В одну мить сталося одразу кілька речей. Доні врізалася в чоловіка з травами, її рука миттєво опинилася під його плащем і схопила мішечок. Та розум враз затьмарився, а ноги відмовили. Доні впала на бруківку, її голова загула так, що зникли всі звуки. Перед очима враз потемнішало, оніміння в тілі охопило навіть голову.

- Оце так здобич… - почула вона чийсь голос.

Перед тим, як її свідомість повністю покинула її, Доні відчула, як її пальці стиснули мішечок із золотом.

…

- … Цікаво, під чим вона?

- Я кину палити, якщо ти перестанеш цікавитися цими обірванцями…

- А я почну, якщо ти почнеш…

Звуки поверталися до Доні. Їй здалося, що вона дуже довго спала. Настільки довго, що відлежала собі бік. Кінцівки досі онімілі, але поколювання поступово зникали.

- О, вона прокидається, зараз спитаємо.

- Та що говорити? Кинути її тут і хай садять до клітки…

Ні, тільки не клітка… Прокляття Порожнечі, невже її спіймали?! Бісове зілля, все через нього!

Доні розплющила очі і її одразу засліпило світло. Вона спробувала сісти, але це далося важко - все тіло задеревеніло.

- О, дивися!..

Нарешті Доні змогла бачити. Вона опинилася на підлозі в’язничної камери, а їй в лице світило сонце - його промені проникали сюди крізь загратоване вікно. Ті, хто говорили, сиділи навпроти неї в тіні, тому Доні не одразу розгледіла їх.

- Я ще такого не бачив, - сказав той, що купував трави. Зблизька він був казково вродливий, а його шкіра схожа на чистий і гладкий папір. - Щоб крадійка падала мені в ноги? Міська варта була би рада мені в своїх лавах…

Він із хитрою посмішкою покрутив у руках флягу, яка нещодавно висіла на поясі Доні.

- Ти не знала, що не можна пити відвар ландану Біле Ікло під час періодиків?

- Це знеболювальне…

- Так, але під час періодиків тіло занадто вразливе. Компонент, який приглушає біль, діє на твою оголену й втомлену нервову систему, як вітер під час лісової пожежі. Вітер би загасив маленький вогник. Але велику пожежу перетворить на катастрофу. Від кровотечі ти слабшаєш і Біле Ікло не знає, що з тобою робити. Тому спрацьовує як один потужний удар - раптом вдарить куди треба.

Доні майже не розуміла його слів. Крім одного - вочевидь, цю траву пити більше не можна.

- Ландан Біле Ікло заварюється для міцного сну, заспокоєння, позбавлення від різкого больового шоку або для проведення місцевих операцій без великих крововтрат, - невимушено вів красень далі. - Тому кайанаські торговці досі сюди приїздять - у Фйорекай таке заспокійливе на вагу золота. Ще б пак, спробуй тут не кинутися з вежі від нервів… Звідки у такої бідачки, як ти, взялися гроші?

Доні не могла нічого сказати. Чому Ненька взагалі купила такий засіб і дійсно - звідки в неї гроші, якщо вони і так ледве зводять кінці з кінцями? Може, Ненька його вкрала? Та й привід насправді є. Один із жителів їхнього притулку дуже хворий і не може спати від болю. Можливо, ця трава призначалася для нього…

- Тобі треба це? - чоловік із паперовою шкірою показав Доні мішечок із золотом. - А знаєш, кого ти хотіла пограбувати?

- Та що з нею говорити? - не витримав другий.

Зблизька він виглядав як справжній благородний пан - ці витончені риси обличчя, немов майстерно витесані з каменю, гострий погляд, гарне чорне волосся, чіткі вуста, ледь викривлені в примхливій посмішці. І руки, які ніколи не бачили важкої роботи.

- Ти маєш знати, чому ці люди чинять так, а не інакше, - пояснив перший. - Дівчино, ти з притулку? З якого саме? Вас багато? Хто у вас головний годувальник?

Доні мовчала. Зрозуміло, чого вони хочуть - визначити, хто вкрав цей ландан і кому потрібні гроші. Й оком не встигне мигнути, як Неньку та всіх жителів притулку посадять до кліток. Хай краще вона змовчить і до клітки посадять її. Тут вона згадала, що клітка їй вже не світить. Бордель або верфі. Прокляття Порожнечі!!!

Принаймні, Кордіс Галей буде щасливий… Алекс навіть не знатиме, що з нею сталося!

- Ходімо, Ері, - другий підвівся й струсив солому зі штанів. - Ми дарма втрачаємо час.

- Посидь ще! Не кожен день мене грабують, ще й так безглуздо.

Раптом Доні почала здогадуватися, хто був перед нею. Цей незвичайний чоловік із його веселощами, вузькуваті очі, ім’я “Ері”, великі знання трав... Невже доля звела її з самим Ері Лоріаном, найвідомішим цілителем континенту?!

- Ви - Ері Лоріан? - спитала вона тихо, хоча вже передчувала, що знає відповідь.

- Принаймні, так мене звали останні дві тисячі років, - він замислився. - Хм-м, чи дві з половиною? Забув. Перечитаю свої щоденники.

Доні глянула на вродливого чоловіка коло нього. Всередині все обірвалося від розуміння ситуації. Прокляття…

- А ви - кронпринц Елфйоре?

- Вона знає наші імена, а цю отруту - ні! - Ері раптом зареготав і пихнув супутника плечем. - Оце я розумію - пріоритети! Ціни таких підданців!

Не знати ці імена - ганьба, навіть більша, ніж померти від передозування ландану. Ері Лоріан - відомий на всю Меліару цілитель і єдиний безсмертний, який прибув понад тисячу років тому з іншого континенту. Всі королівські сім’ї Меліари запрошували його до себе в якості наставника для нащадків престолу. Бо хто знає більше про устрій світу, ніж чоловік із тисячолітнім досвідом? Вже багато років він займається наставництвом старшого сина правителя Фйорекай, кронпринца Елліона Елфйоре. За правилами, він має знаходитися біля нього, наставляти й захищати до самої коронації.

От прокляття Порожнечі… Вона ледь не пограбувала кронпринца та його поважного вчителя! Навіть за “ледь” її стратять.

Халепа.

- Напевне, ти зараз думаєш, що круто вляпалася, - Ері з посмішкою схилив голову набік. - О так. Недаремно боїшся. Один із королів минулого - назвемо його Ерзарей Елліон Другий, був такий сімсот з лишком років тому… Він стратив свого слугу через те, що той вилив на нього келих води. Хлопчина перечепився через туфлі поважної особи й не втримав келиха. А через пів хвилини вже лежав і захлинався своєю кров’ю. Династія Елліонів славиться випадками божевілля. Кажуть, через надлишок вогню в голові. Скажи, Елфйоре?

- Ти що верзеш?! - кронпринц подивився на вчителя так, наче збирався от-от придушити. - Як ти смієш таке казати про королівську родину? Та й ще в моїй присутності? Та й ще їй?

- А вона нікому не скаже, - Ері нахилився до Доні і його посмішка вмить стала страшною, як справжній нічний кошмар. - Правда ж?

- Т-так, пане…

Вона чекала, доки закінчаться ці балачки і прийде Кордіс Галей. Певно, йому вже повідомили, що якась задавака напала на кронпринца. Оце він буде щасливий, коли побачить її!.. Але ж вона не знала, що це був принц! Та й гаманця Доні крала не в нього, а в його вчителя… А він не здається поганим хлопцем. На відміну від кронпринца, який усім своїм виглядом показував гидливість і зневагу.

За дверима почулися кроки й увійшов Кордіс Галей. Його очі блищали, а ніздрі роздувалися, як у скаженого бика. Немов він схопив злодія, за яким ганявся останні кілька років і який не давав йому спати самим лише своїм існуванням.

- Ваша високосте, - він поклонився кронпринцеві, той кивнув у відповідь. - Пане Лоріане… Я зараз же відправлю це дівчисько відбувати покарання! - він схопив Доні під руки й смикнув угору, ставлячи на ноги. - Все, на верфях тебе вже чекають!

- Зачекайте, а хіба не клітка? - Ері вмить зацікавився.

- Пане, вона вже двічі сиділа в клітці. Як бачите, це не навчило її гарній поведінці...

- В бордель! - вигукнула Доні.

- Що?! - гаркнув Кордіс Галей.

- Оце так, - Ері здивувався.

- Туди її, - пирхнув кронпринц.

- В бордель піду, не на верфі!..

Через мить здивування Кордіс Галей спитав:

- Пане Лоріан, скільки у вас було грошей? Скільки ця наволоч має відпрацьовувати?..

Він струснув Доні так, що в неї клацнули зуби. Ері глянув у гаманця. Доні напружено чекала. Там могло бути щонайменше двадцять золотих… Один золотий - один день. Такі, як він, носять лише золото.

І все через кляте зілля! Як же так вийшло, що Неньці трапилася саме ця клята отрута?!

- П’ять мідяків, - сказав Ері.

- Ви… - Кордіс заговорив тихіше: - Ви впевнені?

- Я ж знав, куди йду. Тут на нижньому березі грабують частіше. Дивно, що я взагалі досі у чоботях! Кажуть, що тут грабують усіх, навіть колеса з карет знімають… Дівчино, ти часом не бачила, хто поцупив колеса з карети Старійшини Ордену? Які ж гарні колеса… Міцні, прикрашені різними…

- Це все дуже добре! - перебив його кронпринц. - Ходімо. Нам тут нічого робити.

Ері Лоріан реготнув і пішов геть, співаючи щось про шльондр. Його вихованець поспішив за ним. Кордіс Галей розвернув Доні до себе й просичав:

- Тобі пощастило. П’ять мідяків - п’ять днів. Це за збитки, які ти завдаси Пані Півонії, і відсоток в рахунок податку.

За п’ять мідяків вона мала прийти туди сьогодні й піти завтра вдень. Доні знає розцінки - не один рік живе в столиці. Але Кордіс Галей вирішив інакше, щоб самому не бути в збитках.

- От я розкажу йому, що ви наживаєтеся! - Доні почала пручатися. - Його високість вас покарає за те, що ви мене в рабство…

- Та його високості срати на тебе, - пирхнув Кордіс. - Пішла!

Доні однаково боялася і верфей, і борделю. Про те й інше ходило занадто багато поганих чуток про згвалтування й знущання. Щодо верфей вона чула, що там працюють за три мідяки на тиждень, бо роботи менше, ніж робітників. Там будували легкі торгові судна, лагодили пошкоджені, а також приймали вантажі з півночі чи відсилали далі за течією на південь. Робота важка, інколи небезпечна. Працівникам дітися нікуди - бо ті кілька мідяків були єдиним заробітком. А тому всю злість спускали один на одному. Чи на тих, хто мав необережність туди зайти. Наприклад, дурні дівчиська, яким там не місце. Доні колись заблукала й опинилася в районі, де жили робітники з верфей. Ледве втекла. Їхні злісно-жадібні очі потім ще довго згадувалися їй.

А щодо борделей взагалі інша історія. Проходячи повз такі місця, Доні відчувала солодкий аромат східних пахощів впереміш із запахом вина й поту. Одна зі знайомих, яка там працювала, розповіла, що жінки приймають туманницю - дурман-траву з півдня, яка притупляла чутливість, тому вони могли приймати до півсотні чоловіків за день. Викурила цигарку, лягла посеред кімнати - і можуть заходити всі бажаючі. А бажаючих, особливо з району верфей - нема кінця і краю.

Та Кордіс Галей, на подив Доні, відвів її до борделю на верхньому березі. Серед всіх інших будівель, схожих один на один сірими цегляними стінами й червоними дашками, ця відрізнялася світлом і яскравими фарбами. Вікна, двері й балкони прикрасили маленькі круглі ліхтарики, попід стінами розташувалися кілька лавок, де продавці пропонували засоби для чоловічої сили, пахощі й інші речі, про призначення яких Доні й гадки не мала. А ще зсередини лунала музика. Цей будинок немов кликав усіх - зайди сюди, тут гарно, весело й привітно!

Біля входу крутилися трійко гарних жінок у рожевих і червоних сукнях, занадто відкритих для осені.

- Капітане Галей, - проспівала одна з них, з довгим чорним волоссям і татуюванням червоної півонії між грудьми. - Вас давно не було… Я сумувала. Чи не хотіли би відпочити сьогодні ввечері?

- Сьогодні я у справах. Ось.

Він підштовхнув Доні вперед. Та ледь відвела погляд від татуювання й поглянула на повію. Жінка дивилася на неї з жалем і легкою огидою.

- Ви знову не даєте нам працювати, - пожалілася дівчина. - Пані Півонія не зрадіє.

- О, зрадіє, ще й як!

Всередині, на превеликий подив Доні, було не так, як їй розповідали. Перший поверх виглядав як привітна світла таверна - тут сиділи ошатні чоловіки та їхні дівчата, хтось парою випивав, обіймався. На сцені співала ще одна гарна дама, а за нею своє відпрацьовували музики. І всюди був аромат квітів. Як це можливо? Вже глибока осінь, квітів ніде немає…

А ще - Доні не побачила, що хтось лежить посеред зали і її по черзі гвалтують півсотні чоловіків. Ця публіка виглядала майже пристойно.

- О, хто до нас прийшов! - до них підбігла вишукана огрядна пані з яскравим рожевим макіяжем і в такій самій пишній сукні, від чого вона стала схожа на рожеву хмару. - Пане Галею, сподіваюся, ви не за відсотками?.. Я сплатила все вчасно, ще минулого тижня.

- Я пам’ятаю. Ні, я привів на перевиховання, ось…

Пані Півонія кинула на дівчину оцінюючий погляд. Доні втягнула голову в плечі. На неї дивляться, мов на корову на ринку!

- Прибиратиме після клієнтів, - мовила вона. - Ходімо, дитино.

***

Майже тиждень Доні жила під крилом Пані Півонії. Попри те, що її змусили прибирати в кімнатах, прати білизну, щоб на ній не лишалося навіть слідів сімені та масел, носити пригощання для клієнтів і щодня отримувати від них ляпаси в знак “вдячності”, жилося непогано. Легше, ніж у клітці. Кордіс Галей сподівався, певно, що її кинуть під клієнтів, але Пані Півонія виявилася доброю жінкою. Доні вдягли в гарний і чистий одяг, нафарбували обличчя, щоб клієнти не жахалися… Пані Півонія навіть сказала, що в новому образі Доні схожа на якусь дворянку.

Як би не було, а час втрачено і грошей Доні не здобула. Тож коли настала мить повернення додому, вона відчула шалений приплив сорому. Вона не хотіла йти від Пані Півонії до свого старезного притулку, з тепла й краси до пошарпаних стін і каші раз у день. Ще й із пустими руками. Та нічого не поробиш.

Перш за все, Доні пішла до Неньки. Та сиділа біля печі на кухні, а коло неї - кошик із клубками пряжі. Ненька плела щось схоже на килим чи ковдру. Старі пальці вже не слухалися, тому плетиво деінде виходило кривим, а петлі - завеликими.

- У притулку ще є гроші? - спитала вона.

- Майже ні. Якби не Алекс, ми би вже давно сконали. А ти? - Ненька нарешті подивилася на Доні. - Гарно годували в борделі?

- Ну…

Що вона мала сказати? Ненька ненавидить шльондр і все, що з ними пов’язано. Доні не могла зізнатися, що так, годували добре. А ще Пані Півонія сказала, що в неї є вільне місце повії. Тож якщо треба гроші…

Ненька не прийме їх. Тож і сенсу немає. Стара не переносить повій. Доні вона розповідала, що раніше її звали Елані Елліон і в її звичному суспільстві не терплять хвойд і борделі, а гроші, зароблені розпустою, вважаються брудними. Доні не вірила в історії про походження Неньки і просто скидала все на її вік. А натомість намагалася піклуватися про притулок як завгодно, лише не через “брудні” гроші.

Зараз Ненька дивилася на Доні, як на одну з тих красивих розмальованих шльондр - з відразою.

- То могла би залишитися там, - Ненька продовжила плести. - Тепло, зручно. Їжа є, тебе всі люблять. Ніхто не змушує працювати заради якихось жебраків…

Слова гарні, але звучать із неймовірним презирством. Доні хотіла провалитися крізь землю і щоб товща ґрунту замкнулася над нею назавжди. Вона дуже любила Неньку, адже та виховувала її з самого дитинства, доглядала її та інших дітлахів. Багато працювала, щоб вони виросли й змогли самі добувати собі їжу. Завдяки їй Алекс став солдатом міської варти, бо саме Ненька здобула для хлопця першого меча - з покоцаним лезом, але важкого й збалансованого - і навчила його кільком прийомам. А потім ще й підтримала, коли Алекс пішов здавати вступні іспити до військової школи, продала свою останню коштовність, щоб оплатити навчання.

Словом, Доні боялася розчарувати її. На першому місці серед страхів була боязнь померти від голоду на вулиці під дощем, друге - якщо Ненька відмовиться від неї.

- Я намагалася роздобути грошей, але мене впіймали… Я не знала, що то кронпринц, вони були як звичайні багатії й…

- Кронпринц Елфйоре? - миттю ожила Ненька. - То ти його ледь не пограбувала?

- Не його, а Ері Лоріана, але…

- Краще би зарізала обох. Тоді я би виправдала навіть бордель.

Більше вона нічого не сказала. Доні вирішила, що розмова скінчилася. Їй треба вирішити, що робити далі, де знайти гроші. Зі скарбничою каретою не вийшло. Грабувати стає все ризикованіше. Напевне, треба знайти якусь нормальну роботу… Але де? Їй світить лише бордель. Можливо, Пані Півонія візьме її знову?

Пригнічена думками, Доні провела час до вечора, дивлячись у вікно своєї кімнати. Вулицею ходили містяни. Хтось тягнув пустого воза від пекарні, ще хтось розносив вуличні оголошення й запихував їх в двері. Трійко жебрачат сиділи на протилежному боці вулиці й грали “камінь-ножиці-папір”. Хтось із перехожих кинув їм два мідяки. Малі схопили гроші й кинулися в бік пекарні.

Ось таке життя. Комусь щастить мати ті мідяки, а комусь доводиться сидіти на холодній бруківці й молитися, щоб хтось кинув якусь діряву монету. Або красти.

Ввечері прийшов Алекс. Поки він їв, Доні сіла поряд.

- Ну хоч не на верфях була, - сказав він. - Сильно дісталося?

- Чесно кажучи… пощастило. Пані Півонія веліла прибирати кімнати.

- Пані Півонія? - Алекс від здивування перестав їсти. - То тебе відправили в бордель для багатіїв? Тоді і я би відмовився красти. Навряд чи капітан Галей відіслав тебе туди з душевної доброти…

- Тільки Ненька дивиться на мене мов на лайно…

- Тоді йди на роботу.

Доні пирхнула. Її слава грає проти неї. Ніхто не дасть роботи дівці, яка двічі сиділа в ганебній клітці посеред ринку.

Тут вона побачила на столі цупкий паперовий згорток.

- Ти ж мав це віддати гонцеві ще тиждень тому.

- Як бачиш, не віддав. Не встиг! Увесь час брав подвійну зміну, щоб заробити, доки ти розважалася в борделі.

- Як ти смієш?! - Доні забрала згорток і розірвала папір.

- Гей, це не твоє!

- Ти мене образив, тож це тепер моє!

Алекс вирішив не сперечатися й продовжив їсти. Доні тим часом розгорнула папір і витягла з нього складеного листа з печаткою. Її очі розширилися, коли вона побачила на ній силует корони у вогні. Не довго думаючи, вона зламала печатку й прочитала листа:

- “Її величність королева Марієль Еней запрошує леді Доні Тоддінгот на щорічний зимовий бал. Захід триватиме протягом тижня після першого січневого повнолуння. Королівський двір просить вас приїхати заздалегідь для знайомства з її величністю. Дуже цінуємо вашу відданість королівському дому Елліон”.

Алекс в очікуванні дивився на Доні.

- Молодець, що відкрила. Тепер леді Тоддінгот не приїде на бал і весь її дім виріжуть за неповагу до королеви.

- Чому ж не приїде? - Доні раптом усміхнулася, задоволена власною ідеєю. - Леді Доні приїде… Тільки не та. Коли востаннє тут були леді з півдня? Цю Тоддінгот ніхто й не знає в обличчя.

- Що ти… - вочевидь, Алекс вже втомився від її шалених ідей. - Нащо тобі це? Ти себе взагалі бачила? Яка з тебе леді?

- Чим далі, тим менше мені подобається з тобою розмовляти, - Доні вивчала листа. - Дякую Неньці, що навчила мене читати… Але не писати таким почерком.

- А ще - носити сукні, кланятися й взагалі поводитися, як дворянка. Тобі там нічого робити.

- Одна ложка звідти прогодує нас до самої весни!

- То не вдалося з королівською скарбницею, не вдалося з королівським вчителем, тепер націлилася на королівський посуд? Чому тебе так тягне до грошей, які тобі не належать?!

Але Доні вже не зупинити. Вона має приготуватися до візиту в королівський двір. І дарма Алекс намагається відмовити її. В неї вже новий неймовірний план. Стовідсотковий, виграшний, ідеальний. Трохи манер, вишукана сукня - і все вдасться. Що буде, якщо її викриють? Шибениця, без сумнівів. Але цього не станеться. Не цього разу! І дарма що там може бути Ері Лоріан і його кронпринц - вона стане такою, що її не впізнають. Та й взагалі її можуть не побачити… Одного дня достатньо, аби вкрасти трохи золотих ложок - і справу зроблено.

Наступного дня вона почала планувати свої махінації. Доні мала знайти інформацію про землі леді Тоддінгот, манери придворних, кілька суконь і хоча би підроблені коштовності. На мить її охопила паніка, але бажання швидкої наживи все-таки перевищило.

З цим їй могла допомогти лише Пані Півонія. Вона вже багато років спілкується зі знаттю, а тому володіє всіма необхідними навичками. Хтось казав, що вона навіть була на прийомі в короля Елінаса двадцять п’ять років тому. Звісно, це лише чутки. Та Доні іноді дивилася на Пані Півонію й могла уявити, якою красунею та була свого часу. Було би не дивно, якби сам король подивився на неї.

Проте Доні навіть не потрапила на верхній берег - варта не пропустила її.

- Ви ж пропустили мене, коли я була з вашим капітаном!

- Ключове слово - “наш капітан”, - поважно відповів вартовий. - Пішла геть звідси!

- Щоб вас качка копнула!

Доні пішла, по дорозі розлючено вдаривши камінець. Вартові перезирнулися й вирішили, що якесь дівчисько з її довгим язиком не варте уваги.

Про те, щоб побити солдатів і перебігти на той берег з перспективою загубитися серед вуличок, мови не було - доженуть і дадуть прочуханів. Переплисти через річку - холодно. Ще й крига деінде є, можна просто лишитися під нею. Ото й усі пригоди.

Доні спробувала перетнути річку іншими мостами, не рахуючи тих, що були в районі верфей - марно. Ще два рази вона спробувала домовитися з рибалками щодо переправи, перш ніж покінчила з цію ідеєю.

Через тиждень невдалих спроб Доні викрала гаманця у якогось п’янички й принесла додому. Якраз був пізній вечір. З глибоко-чорного неба вже зривається сніг, поривчастий колючий вітер прогнав усіх мешканців з вулиць. Тож Доні була щаслива нарешті сісти за стола й випити повний келих фйорнісу.

Алекс і Ненька сиділи тут теж. Стара одразу почала рахувати вкрадені гроші. Алекс дивився на Доні, очікуючи доповіді.

- Ну що таке… - вона витерла губи після фйорнісу й на мить застигла, усвідомлюючи положення. - Навіть на Мілині мене не пропустили. Якої Порожнечі?! Тут що, люди другого сорту?!

- Ти прекрасно знаєш, чому тебе не пропускають, - повчально заявив Алекс. - Ти - крадійка-рецидивістка. Якби ти пекла булки чи вирощувала кращих курей у всьому провулку…

- Нащо тобі на той берег? - спитала Ненька, яка ще не знала про шалену ідею Доні. - Тут є кого грабувати, ми начебто ще якось крутимося…

- Отож-бо, що “начебто”...

І Доні розповіла їй про свій задум. Алекс зробив вигляд, що він тут ні до чого та й взагалі іншого не очікував. Здавалося, Ненька знову почне докоряти. Тож коли Доні замовкла, Алекс глянув на жінку в очікуванні повчальних промов.

- Обікрасти короля Алларея - благородне діло, - раптом сказала Ненька. - Тільки нащо тобі та Півонія? Я тобі допоможу.

- Що?! - разом вигукнули Доні й Алекс.

Ненька загадково посміхнулася.

- Я вам розповідала, та ви думали, що я просто з глузду з’їхала? Перед вами, дітлахи, Елані Елліон, старша сестра короля Елінаса.

- Хочете сказати, Ненько, що ви - тітка нашого короля? - Алекс був налаштований скептично.

На відміну від нього, Доні майже повірила. Адже Ненька одного разу вже згадувала про це. Божевільні навпаки кажуть таке постійно. А ще жінка постійно вчила її моралі, гордості і, скоріше за все, досі злиться на неї за бордель.

- Мене би тут не було, якби принц Еаліс переміг у повстанні, - сказала Ненька і ледь посміхнулася, немов щось пригадала. - Його брат Алларей вчинив жорстоко з усіма його приспішниками. Певно, дружина нашіптувала. Можливо, вже й не лишилося нікого живого з тих, хто підтримав би принца Еаліса… Тож якщо ти, Доні, хочеш принести збитки королю Алларею і його кронсинові - я буду лише рада.

Доні з Алексом перезирнулися. Ненька вже достатньо стара, щоб марити. Проте її слова звучали впевнено, що ці двоє навіть не знали, що заперечити.

- То що ти спланувала?

Доні ніяково сказала, що плану в неї немає. Крім очевидного - зайти в палац і втекти з корсетом, повним золотих ложок і виделок. Почувши це, Алекс і Ненька перезирнулися й знизали плечима.

- Кажеш, плану немає? - мовив нарешті Алекс. - Тільки де ти візьмеш корсет?

Виявляється, це була найневинніша проблема з десятків інших. І в Доні, Алекса та Неньки було лише кілька тижнів, щоб знайти рішення.

Глосарій:

Саквохеліс - королівство повелителів води, що знаходиться в північно-східній четвертині Меліари. Мешканці носять назву саквохели. В них суворі порядки й немає гендерного розподілу соціальних ролей, як у Фйорекай. Територія королівства покрита переважно лісами, болотистими рівнинами та хащами. Саквохели мають дуже бліду шкіру, яка залежно від рівня керування водою може змінювати колір до блідо-блакитного. Поширена традиція саквохелів - давати новонародженим імена на честь назв тварин, оскільки з таким іменем дитина отримує і деякі здібності цієї тварини. Наречення іменем відбувається на спеціальному невеличкому ритуалі за участі служителя Ордену Світла.

Сувої Часу - доля, плин життя. Орден Світла поширює таку думку про Саннатара, що Творець написав великі Сувої, в яких описано життя кожного меліарця. “Викинути з Сувоїв Часу” означає буквально “розгнівати Саннатара так, що той переламав його долю й знищив Сувій”. Тому ця людина приречена на складне й страшне життя.

Камнетеслі - місто в графстві Енза, крайніх південно-східних землях Фйорекай. Славляться видобутком і обробкою кам’яних порід. Також тут проходить єдиний сухопутний торговий шлях між Фйорекай і Кайанасом.

Гриби-білюки - гриби білого кольору не більше пальця, з тонкими ніжками й крихкими липкими шапками. Ростуть пучками по десять-двадцять штук в одному, переважно в болотистій місцевості й інколи - в старих сирих будівлях. Вони мають солодкуватий запах, чим приманюють комах і дрібних гризунів. Комахи прилипають до шапок і служать добривом для проростання нових грибів. Їх їсти не можна, оскільки вони викликають марення.

Кайанас - в перекладі “земля в крові”. Невелике королівство повелителів землі в південно-східній четвертині Меліари. Територія велика, піщано-кам’яниста. В державі кілька міст зі столицею і безліч селищ. Кайанас розділений гірським хребтом від Фйорекай і Дикими Землями від Саквохелісу. Кайанасці мають дуже смагляву шкіру, смоляно-чорне волосся та червоні очі. На початку виникнення держав з’ясувалося, що їхня сила керувати землею - особливо нищівна та масштабна, тому їх відселили подалі від інших. З часом кайанасці звикли до такого відокремлення й продовжили розвиватися самостійно, без опору на інші держави та їхній устрій. Тут панує чітке патріархальне розподілення соціальних ролей. Проте можуть бути особливі жінки, до яких чоловіки зазвичай дослухаються. Королівство веде переважно закритий спосіб життя й торгує з іншими державами лише на вигідних для себе умовах. На це всі згодні, бо саме тут ростуть особливо потужні цілющі трави, яких не знайти ніде.

Ландан - загальна назва класу лікарських рослин у Кайанасі. Ландани широко відомі потужною й майже миттєвою дією на організм. Проте це рідкісні рослини, які для сусідів Кайанасу коштують значно більше, ніж для місцевих. Їх заборонено вирощувати в інших країнах, оскільки під час вирощення кайанассці змінюють структуру землі, що прямо впливає на ріст і розвиток рослини.

Періодики - місячні.

Фйорніс - зігріваючий напій на основі кислого вина. До гарячого вина додають мед, м’яту, епфель (помаранчевий кисло-солодкий соковитий фрукт, що росте на півдні), інколи - деякі ландани й спеції. Напій чудово зігріває та зміцнює здоров’я.