Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Цього ж вечора до палацу прибула ще одна гостя з півдня. Вже була глуха вітряна ніч і голі дерева тріщали під льодяними поривами, коли Нейджі Камелі вийшла з карети. Зустріли її охоронці палацу. Вона й не очікувала великих почестей. Якусь мить дівчина не заходила всередину й мовчки дивилася на вогники у вікнах. Певне, кожен із них горить для її ворогів - майбутніх або можливих.

Але все-таки тішила думка, що поряд не буде батька. Нейджі сподівалася відступити від його ворожої політики й налагодити гарні стосунки з усіма.

Де ж її друзі? Чому не викрали її по дорозі? Вона вже не хоче знати. Якби вони прийшли, Нейджі позбулася б усіх проблем…

Та зараз у неї з’являється щось іще. Не дивлячись на гнів на батька, в неї виникло колюче відчуття образи на короля. Не за себе, а за своє прізвище. Камелі тут пусте місце. Давній рід, яким тут підтирають зади, а потім викидають у канаву. Вона це усвідомила, коли дорогою думала про своє майбутнє в цьому палаці. Через так би мовити вину Вальдера Нейджі тут шпинятимуть і дивитимуться як на останній викид Сувоїв Часу. Її ім’я згадуватимуть з насмішкою й зневагою.

Батькова ідея породичатися з королівською родиною не допоможе. Ім’я Камелі мають згадувати з повагою та тріпотінням. А не з огидою до підлабузників.

“Ягнята не носять суконь”.

- О святий Творець, допоможи, - прошепотіла вона й пішла до палацу.

Вона кілька разів посковзнулася на сходах і змокла від крижаних крапель дощу. Тож коли увійшла до величного холу палацу, з полегшенням видихнула.

- Шльондри мого племінника вже не ховаються? - мовив хтось із насмішкою.

Нейджі оторопіла. Вона не одразу помітила високого чоловіка у чорному вбранні та з бородою. Одразу кинувся в око краєчок шраму на його щоці. Він затягнувся цигаркою - Нейджі шокувало таке нахабство посеред королівського палацу. Чоловік дивився на неї з насмішкою та неприхованою огидою.

- Перепрошую, мілорде?..

Він не відповів одразу. Затягнувся цигаркою, повільно видихнув кислий дим.

- Юна пані, ви не знали, що ваші коліжанки заходять через задні двері? Щоб не розкидати свій бруд по…

Лясь! Долоня Нейджі дзвінко пройшлася по обличчю нахаби. У того вилетіла цигарка з рота. Нейджі усвідомила, що дозволила собі зайве. Але від хвилювання вже не могла зупинитися. Зробила крок - зроби й другий.

- Ви… - її голос затремтів від образи. - Ви не смієте… так говорити про мене!.. Може моє прізвище тут поливали багном, але це має припинитися!

- Ваше прізвище?.. - чоловік оторопіло закліпав очима.

- Я - Нейджі Камелі! - вона почала задихатися від хвилювання й страху. - Так, мого батька тут рівняють із землею, але зі мною…

- Ми з вами погано почали, - обличчя чоловіка вмить змінилося, він ледь схилив голову. - Перепрошую, міледі. Ви мене пробачите й я обіцяю не скаржитися, що ви підняли руку на королівську особу.

Не з того почали. Не те слово. Від безвиході Нейджі не знала куди себе діти.

- Ваша світлосте… Еаліс?..

- Радий знайомству. Хоча ви вже не повірите.

Це остання людина, з якою їй треба розмовляти. Від герцога Еаліса жодної користі - Вальдер каже про це вже багато років. Хіба що підтирати зад королю та виносити його нічний горщик. Це теж казав Вальдер, неначе бачив усе на власні очі.

Між тим герцог розпорядився віднести речі гості нагору. Нейджі вже зраділа, що нарешті розпрощається з ним, але не склалося.

- Ви приїхали занадто швидко. Ваш батько тут був лише шість днів тому. Тож ваші покої ще не готові. До речі, як так вийшло?

- Я їхала з батьком і лишилася у Веллі на кілька днів.

Причепився. І не вдарити його знову, бо тоді це вже свідома шкода королівській особі. Та й словами його не відвадити. Він тут господар, брат короля. Сильний чоловік, вищий від неї на дві голови й удвічі старший. Ще й певно злий як вовчисько. Так Вальдер іноді казав про нього після візитів до столиці. “Королівський вовк Еаліс Елліон”.

Вони пішли до поверху придворних дам. Весь палац давно заснув. Нейджі мимоволі думала, чому це герцог не спить. Невже правда те, що його змушують чергувати з охоронцями вночі? Його? Самого брата короля?

- Немає погоди краще за цю, - він зупинився біля вікна веранди, що дивилося саме в невеличкий внутрішній дворик.

Там несамовито, в темряві й поривах вітру й дощу, метушаться круглі вогняні кулі. Вони відкидали промені світла на всі вікна дворику, висвітлювали поодинокі краплі та жорсткі сніжинки.

- Від цієї погоди стигне в жилах, - мовила Нейджі. - Я кілька разів впала на сходах.

- Але піднялися й пішли далі. Загартування. Ви його потребуєте так, як і я потребував у вашому віці.

Певно, він говорить не лише про погоду. Нейджі не стала ламати голову - їй не терпілося лягти в тепле ліжко. Завтра їй належить познайомитися з королевою та придворними дамами. І потім - з’ясувати, що робити далі. Вона вже планувала, як, застосовуючи свою природну непомітність, промацає ґрунт щодо мирного відокремлення півдня і пише довжелезні звіти для леді Ейлор.

Що як герцог дізнається про все? Страшно уявити!

- До речі, - не вгавав герцог. - Чому Конест Еффмайєр відмовився від вашого союзу?

Неочікувано.

- Бо йому потрібне військо, а не молода дружина, - мовила вона. - Він вийде заміж навіть на бабцю без ніг, якщо вона дасть йому кілька тисяч бійців.

“Він дивиться на мене як на останній товар! Дурна, краще би мовчала”.

- У нас лише одна багата леді на видання, що має військо, - акуратно мовив Еаліс. - Король… візьме це до уваги.

- Сподіваюся. Бо звинувачувати мою родину в брехні та плануванні бунту…

- Не треба щось доводити мені, міледі. Мені все одно.

- Як на мене, хай видасть свою сестру за сина Моріанда Екліна. Тоді матиме право на успадкування Меррею, - вела Нейджі далі.

- Навряд чи ви отримаєте мирне щеня, схрещуючи двох скажених собак, - реготнув герцог.

Нейджі зашарілася. Їй здалося, що все-таки вона занадто дурна, щоб висловлювати тут свою думку. Чи не краще буде закритися в покоях і не виходити звідти до смерті? Або ж піти до Храму Саннатара, стати служницею Ордена…

- Ваш батько говорить про мене? - раптом спитав Еаліс.

- І-інколи.

- Навряд чи це щось хороше, егеж?

Він звик, що до нього ставляться погано… Нейджі раптом усвідомила, що вони з герцогом схожі. Хоча їй важко вірилося в це. Сам брат короля - вигнанець у власному палаці. Вона неодноразово чула про це. Але побачити - зовсім інше.

- Він колись розповідав… - вона сказала перше, що згадала, - що ви дали мені ім’я, коли я народилася.

Герцог ледь усміхнувся. Нейджі гадки не мала, через що він проходить, та їй здалося, що ця посмішка з’являється дуже рідко.

- Чому ви смієтеся? - вона зніяковіла. - Я шукала значення імені в довідниках, але марно, воно не від армаерської мови, як ваше, не від нерейських діалектів, не від загальної мови. Звідки ви його взяли?

- Вражає ваша цілеспрямованість, міледі, - мовив Еаліс з тою ж посмішкою. - Та це довга історія.

Нейджі не хотіла наполягати. Та перелякана зверхність узяла своє.

- Що ж, мілорде, я тут надовго. Тож розповідайте.

- Приходьте в будь-який вечір до королівської бібліотеки на дев’ятому поверсі. Вам буде цікаво.

Пізніше, лежачи в ліжку в своїх напівприбраних і сірих покоях, Нейджі усвідомила - до кронпринца не дістатися. Він - любитель шльондр, яких навіть герцог-покидьок зневажає. Її невдача була очевидною, та зараз це остаточно.

В неї була шалена думка застрелити двох качок з одного арбалета. Спокусити кронпринца й отримати від нього підтримку для батька та леді Ейлор. Можливо, вдасться схилити Вальдера на бік Ейлор… Хай би так і було. Тоді Нейджі не довелося би ризикувати та брати на себе таку відповідальність. Все-таки вона не здатна на великі подвиги.

Та й чи буде здатна? Палац величезний, тут мешканців як комах на тістечках. Всі так і прагнуть захапати шматок побільше. Один герцог Еаліс чого вартує… Дивакуватий. Та вона розуміла його. Вона теж часто почувалася винною в усьому. Навіть зараз. Їй не кажуть цього, але невидиме давляче почуття провини точить її зсередини. А от герцог Еаліс живе зі справжньою провиною. Певно, він щодня відчуває зневагу й презирство з усіх боків… І як він досі не кинувся з вежі?..

В цю мить, крізь гудіння вітру, Нейджі почула тихе шкрябання. Хтось намагався відкрити замок. У кімнаті було темно, тож Нейджі сподівалася, що її не побачать у тіні балдахіну.

Клацання. Майже нечутний скрип дверей. Майнуло протягом. Двері закрилися. Хтось увійшов і - неймовірно! - почав наспівувати. Здається, жінка.

Глухий удар.

- А бодай тебе цап забодав!.. - прошипіла невидима гостя.

Нейджі згадала, що посеред кімнати стоїть її скриня, яку слуги розберуть зранку. Що відбувається в цьому палаці?!

Вона згадала фокус із освітлювальною енергією, якому її навчив Мейєлз. І поки незнайомка стрибала на одній нозі по кімнаті, Нейджі вискочила з-за балдахіну, запалюючи білу енергетичну кулю.

- Трясця! - незнайомка з переляку впала на підлогу.

Це виявилася дрібна худа дівчина. В нічному жовтому халаті, світлим коротким волоссям, як у вуличного босяка.

- Хто ти в Порожнечу така?! - не втрималася Нейджі.

Дівчина схопилася.

- А ти? Мені сказали, тут ніхто не живе! А! - очі незнайомки в темряві стали величезні, мов ґудзики плаща. - Ти - привид якоїсь королівської дружини?

- Це… Що?!

- Це ж пам’ятник королям, чи я не знаю? Я читала багато книжок, - дівчина замислилася. - Ця каменюка як один велетенський надгробок. Дивно, але хто я, щоб сперечатися?.. Отже, якщо ти привид, тут немає столових приборів? Привиди ж не їдять… Що ж, пані… е-е-е…

- Нейджі Камелі.

- Пані Нейджі Камелі, я помолюся за упокій вашої душі в Храмі Саннатара. Передайте там у Сонячних Палатах, що леді Доні Тоддінгот ненавмисно вас потурбувала. Нехай не зляться. На все добре!

Дівчина бадьоро пішла до дверей, але знову перечепилася через скриню.

- Най би тебе собаки обісцяли!.. Перепрошую, пані привид.

Дівча зникло. Нейджі й не помітила, як її енергетична кулька згасла.

Це місце стає все більш дивним. Вона не чула, щоб донька барона Тоддінгота славилася божевіллям і базарною лайкою. З іншого боку, ця дивачка не впізнала ім’я Камелі, яке знають усі. Знущається чи дійсно дурна?

***

Все-таки з неї тут вирішили остаточно познущатися. Нейджі зрозуміла це вже наступного дня на обідньому чаюванні з її величністю. Чаювання не було - воно зірвалося. Саме через Нейджі.

Але до цього ще дійде. Поки що втомлена життям, але войовничо налаштована гостя з півдня займалася облаштуванням своєї кімнати. Слуги повитягали крам зі скринь і розклали в шафи, влаштували прибирання, замінили запилені фіолетові портьєри на бордові, принесли свічки й канделябри. Керуючи процесом, Нейджі почувала себе вневненіше.

Сьогодні їй належить представитися королеві. Вона вбралася в найкращу сукню, відпрацювала поставу й усі поклони - потреби в цьому не було, але це додало їй впевненості, що вона здатна справити гарне враження.

Коли на терасі занадто холодно для поетичних читань і чаю, королева приймає гостей у просторій, але затишній вітальні на своєму поверсі. Стіни з легкими барельєфами у вигляді полум’я, м’які меблі й килими, персикова тюль. Тут все облаштували для того, аби задовольнити природну жіночу потребу у чомусь теплому та затишному.

Але королева Марієль не любила ці кольори. В затишку й теплі вона швидко втомлювалася й засинала. Вона радше проводила би чаювання на холодному балконі, щоб вітер здував скатертини та ніс їх над містом, наче якісь химерні хмарки. Король беріг дружину і не хотів, аби вона застудилася. Марієль погодилася. Хоча іноді виходила на балкон у холодні та вітряні дні, щоби хоч так наблизитися до рідних місць.

Чаювання, зустрічі та поверхневі розмови про справи проходили саме у вітальні. Королева сиділа на софі, а її придворні дами – хто на подушках, хто на софах поруч. Ніхто не смів сідати поруч із її величністю, крім чоловіка та дітей. Лише вона сама могла запросити когось сісти коло неї. Тоді це означало, що королева благоволить своєму обранцю.

Зараз вітальня її величності, як і завжди, повна придворних дам та слуг – обідні чаювання. Королева зібрала навколо себе дружин, сестер, доньок та інших родичок дворян графських і баронських кіл. Особливий статус мала сестра Старійшини Елнаура – дуже висока та худа жінка за п’ятдесят. Сувора, безкомпромісна поважна пані. Вона завжди дивилася на всіх цупким та холодним поглядом. Вишукані сукні та зачіски не просто не прикрашали її, а робили ще більш помітною у всій її худобі, суворості та холоді. Її звали Джана Ельфер, та багато хто жартома називав її Леді Старійшина. Це був один із небагатьох жартів, які вона схвалила. Їй подобалося це прізвище і на кожного, хто так на неї казав, вона дивилася поблажливо та трошки з гордістю.

Ні прізвисько, ні особливі родинні зв’язки не допомогли їй пересісти на королівську софу. Вона розташувалася на сусідній зліва ближче до каміну – леді Джана виросла на півдні й у столиці інколи трусилася від холоду. Зараз вона закуталася в хутряну накидку поверх червоної сукні та акуратно пила гарячий узвар.

- Сьогодні на вечерю подадуть качине м’ясо, - мовила королева Марієль. – Полювання на качок позавчора минуло не дуже успішно. Але ми ж не можемо відмовити собі в насолоді, правда?

Всі дами дружно зааплодували. Королева всміхнулася і продовжила:

- За сім днів я знову їду в угіддя. Починаються лисиці та зайці. Хто вполює – отримає шкуру тварини в подарунок.

Дами знову зааплодували, а потім почали сперечатися між собою, хто вполює більше лисиць. Леді Джана не розділяла загальної радості.

- Його величність серйозно хворий, а ви хочете розважитися? – пробурмотіла вона. – Це напрочуд зневажливо, навіть з вашого боку. Він би не схвалив…

- Знаєте, що його величність сказав мені, коли привіз сюди? – королева навіть не глянула на Джану. – «Ці чотири стіни не стануть в’язницею для моєї північної лисиці. Клітка лише вбиває звіра». Коли він прокинеться, леді Ельфер, самі спитаєте у нього.

Леді Старійшина стиснула вуста, але не вгавала:

- Та й хіба треба вчити кожну жінку тримати зброю? – сказала вона тихенько. – Що скажуть на це їхні батьки та чоловіки? Жінка, яка постійно на полюваннях, не може стати гарною господинею в домі.

- Тим не менш, всі слухають та люблять саме мене, а не вас, - так само тихо відповіла королева. – Отже сенс не в цьому.

- А в чому, в качках і лисицях?

- Леді Джано, вам слід бути більш відкритою до світу.

Суперечки між королевою та Леді Старійшиною – звична справа. Обидві хоч були однакового віку, але виростали в різних умовах. А ще грало роль суперництво – леді Джана не мала такої влади, як Марієль, але її слово теж мало вагу. Коли королева була на полюваннях, саме вона заміщала її при дворі. Звісно, якщо в палаці була принцеса Маріанна – донька королеви – всі слухалися її, а не сестри Старійшини. Та це було вкрай рідко.

Хоч леді Джана і не схвалювала волелюбну поведінку королеви, та все-таки інколи супроводжувала її на полюваннях та прогулянках верхи. Як же відмовити самій дружині короля?

- Леді Роджіє, - королева глянула на свою фаворитку. – Як справи у вашого батька?

- Батько повний сил, - Роджія кивнула. – Він би запросив вас до своїх угідь, але… Нажаль, ми небагаті на здобич.

- Ви наштовхнуди мене на чудову ідею, міледі! – раптом усміхнулася королева. – Чому би нам не поїхати до Ейнесу? Леді Джано, ви не заперечуєте?

- Занадто далеко, це може бути небезпечно, - мовила та невдоволено.

- А ще я можу спотикнутися через власну сукню і зламати шию, - пирхнула Марієль. – Не драматизуйте. Це всього лише поїздка. Чи краще сидіти тут і пухнути від нудьги?

- Я підтримаю будь-яке ваше рішення, - Роджія знову кивнула. – Якщо леді Джана так боїться за безпеку, я попрошу в батька загін кращих бійців для захисту.

- От бачите, - королева задоволено всміхнулася сестрі Елнаура. – Ми вирішили. Дами, всі почули? Найближчим часом я вирушаю до Ейнесу. Хто хоче зі мною - готуйтеся! Час розважитись.

Дами знову зааплодували.

Між тим до вітальні зайшла служниця й тихенько вручила королеві маленького пожовклого конверта.

- Послання від вашого сина? - прошепотіла леді Джана.

- Рамарей зараз на сході, - відповіла королева - вона відкривала конверта з серйозним виразом, про полювання вже не думалося. - Минулого місяця він писав звідти.

У конверті виявився один аркуш. Тонким почерком написано коротке послання:

“Матінко-королево,

схиляю голову перед вами й висловлюю щиру повагу. Минулого місяця я писав до його величності, проте відповіді не отримав. Південні поселення Ланукаю страждають від набігів дикунів з Диких Земель. Ми змогли затримати одного з них і направили до столиці на допит із цим листом. Тут потрібне підкріплення. Зверніться до його величності з проханням про військо.

З повагою й щирою надією на зустріч, ваш син Рамарей”.

- О святі… - королева ледь не випустила листа з рук, та вчасно оговталася.

На щастя, придворні дами відволіклися на бесіди. Та не леді Роджія. Вона підійшла й присіла біля королеви навпочіпки.

- Ваша величносте, вам недобре?

- Я маю поговорити з герцогом Еалісом. - прошепотіла вона. - За годину в моєму саду.

- Зрозуміла.

Леді Роджія швидко вийшла з покоїв. Королева сховала листа до таємної кишені в сукні.

- Не поділитеся новинами? - причепилася леді Ельфер.

- А от і наша гостя! - королева піднялася і з посмішкою пішла назустріч новій знайомій.

До вітальні саме увійшла леді Тоддінгот - в чорно-жовтій пишній сукні, яку їй принесли сьогодні зранку, з довгим русим хвостом на кайанасський манер. Дівчина помітно хвилювалася, тому її уклін виглядав вельми карикатурно.

- Як ви почуваєтеся, моя люба?

- Значно краще, ваша величносте, дякую…

- У вас жахливий голос. Принесіть міледі узвару з уввері! - наказала королева. - Люба моя, сідайте коло мене, розкажіть про себе, - королева одразу усадила Доні біля себе і всі дами як одна втупилися в новеньку.

Рідко хто з придворних дам сідав на софу до королеви. Позаочі казали, що її величність таким кроком намагається загладити свою провину чи вибачитися. А дехто говорив, що королева Марієль любить талановитих і особливих дівчат. Ця - не особлива. Навіть ще менше, ніж особлива. Її батько - дрібний барон, який володіє маєтком і п’ятьма селами. Що взяти з тої родини?

- Нарешті тут є нові обличчя, - королева вже почала знайомитися. – Доні, розкажіть, звідки ви приїхали? Чим займаєтеся у вільний час?

Леді Доні знітилася. Вочевидь, вона не очікувала таких питань. Та її врятував слуга, який з’явився у вітальні й вигукнув:

- Прибула леді Нейджі Камелі!

Увійшла гостя. Вбрана у бордову сукню, із золотими пір’їнками у хвилястому волоссі та гордою поставою. Здавалося, що вона готова відбити будь-який напад. Королева помітила в ній тінь холодної пихи, як у Вальдера Камелі, але не придала цьому значення.

- Ваша величносте, - леді Нейджі граційно присіла у поклоні.

- Люба моя, ми ще поговоримо, будь ласка, займіть місце десь у вітальні, - швидко прошепотіла королева, і, коли Доні пішла, всміхнулася гості: - Вітаю, дорогенька! Дякую, що приїхали. Прикро, що ми зустрілися саме з таких причин. Але думаю, ми з вами потоваришуємо. Сідайте!

Коло софи королеви був вільний пуф. Але Нейджі сіла біля королеви. Всі голоси затихли. Обличчя королеви Марієль вмить змінилося.

- Як ви смієте?! – прошипіла Леді Старійшина. – Встаньте негайно!

Нейджі вмить зблідла. Спочатку вона не знала, що робити, і лише розгублено кліпала очима. Та раптом вона підхопилася і присіла в поклоні.

- Я прошу вибачення, ваша величносте, - Нейджі не піднімала голови. – Я не знаю, що зробила не так…

- Сідати біля королеви можуть лише члени її родини та обрані! – відрізала леді Джана, поки королева Марієль дивилася на дівчину непорушно та холодно. – Ви – точно не з них і маєте сидіти на подушці чи пуфі…

Королева піднялася. Всі теж встали.

- У мене зіпсовано настрій, досить на сьогодні, - сказала вона. – Чекаю вас всіх завтра зранку.

Проходячи біля Нейджі, вона зупинилася.

- Леді Камелі, запам’ятайте це правило. Раптом ви ще щось переплутаєте. Наприклад, замість коня, застрибнете на мого чоловіка.

Дами ледве стримали сміх. Королева всміхнулася краєм губ і вийшла з вітальні. Леді Джана поспішила за нею, як завжди. Інші дами змірили Нейджі зневажливими поглядами й теж почали розходитися.

От і вляпалася.

***

Сад її величності сховався в іншому крилі палацу на першому поверсі. Замість фіолетових стін з двох боків - суцільне скло, щоб сонце потрапляло на рослини. Їх звозили сюди з усіх теплих країв. Тож тут були зелені шматочки з кожного острова на півдні й не тільки. Ліани з голками та червоними квітами звисають зі стелі, величезні кущі розкинули своє широке мереживне листя. По стінам поплелися строкаті довгуваті листки. Десь по-своєму співають струмки та маленькі фонтанчики - вони сховалися на мініатюрних галявинках між зарослями квітів і трав. Стежки з круглих дерев’яних зрізів розбіглися в хащі.

Це була одна із забаганок королеви. Перед весіллям з Аллареєм, понад тридцять років тому, вона заявила - Всесвітній Сад або шлюбу не буде.

Вона очікувала, що її тоді ще наречений відмовиться і в неї буде привід скасувати весілля. Але ні. Молодий Алларей твердо вирішив завоювати прекрасну рудоволосу жінку з Нерею. Він, не думаючи, відправив своїх людей у всі куточки Меліари, витратив купу грошей із казни, щоб викупити в Кайанасі кілька рослин і дістати рідкісні екземпляри з Диких Земель і півночі. Все, як і хотіла Марієль. Ще стільки ж пішло на облаштування саду та створення ідеальних умов для всіх рослин. Вражена Марієль була вимушена згодитися на шлюб.

Тепер для багатьох Всесвітній Сад уособлював велику й могутню любов Алларея, багатогранну й прекрасну в своїй величі, як цей сад. Для Марієль цей сад став нагадуванням про помилку, яку вона тоді скоїла. Але й утіхою. Вона отримала Всесвітній Сад і чоловіка-короля. Отже, зможе отримати ще більше.

Королева зупинилася посеред дерев’яної стежки й глибоко вдихнула. Прохолодні запахи землі й зелені її заспокоїли. За спиною почулися кроки.

- Ви забагато взяли на себе, ваша світлосте, - сказала вона.

- Беру приклад з вас.

Королева повернулася. Герцог Еаліс дивився на неї зверхньо, без жодної поваги й страху.

Він дратував її. Лише його існування змушувало королеву робити жахливі речі. Через нього їй довелося вигнати молодшого сина з дому й заборонити йому приїздити.

- Минулого місяця принц Рамарей писав королю, - мовила королева. - Чому ви не розглядали ситуацію в Ланукаї?

- Король тоді хворів, - Еаліс тримався так, немов дійсно мав владу над цією жінкою. - А рада дворян мала важливіші справи. Ми були переконані, що його високість впорається самотужки.

- Він ще юний! Без війська, без досвіду…

- Будь-які накази, пов’язані з військом, віддає лише король! - відрізав Еаліс. - Або… кронпринц. Але, як ми знаємо, державні справи його цікавлять менше, ніж юного й невинного принца Рамарея.

- Думаю, ви саботуєте.

- Сміливе звинувачення, ваша величносте.

- Так, - королева зробила крок, не зводячи очей з герцога. - Сміливе та впевнене. Пройшло майже двадцять років, а ви досі прагнете скинути брата й увесь його рід у яму. Я бачу це по ваших очах. По виразу вашого обличчя. По ваших руках, коли ви ставите печатку замість мого чоловіка!

- Тепер вам не догодили мої руки, - Еаліс похитав головою й вишкірився. - А раніше ви були задоволені. Коли мої руки були у вас між ніг.

- Як ти смієш?..

Королева не збиралася слухати далі й пішла стежкою. Та розвернулася й підійшла знову.

- Рамарей прислав сюди полоненого дикуна. Скличте нараду й допитайте його перед усіма.

- Ви мене вчите керувати радою? Я зроблю те, що вважатиму за необхідне. І якщо я вважатиму за необхідне віддати Ланукай і весь південь цим дикунам, якщо це завдаватиме нестерпного болю вам і моєму любому братові, я й оком не кліпну.

В напруженій тиші навіть дзюрчання струмків стало зловісним. Королеві здалося, що вони підслуховують кожне слово.

- Ти не зробиш цього, - прошепотіла вона.

- Все ще сподіваєтеся, що в мене є душа? Хіба не ви сказали, що я “бездушна тварюка”, коли намагалися вмовити мене припинити повстання? Ви… дуже добре старался вмовити. Ці спогади іноді зігрівають мене в пустому ліжку… Що, боляче слухати? Мені болить всі ці роки. Краще би ви мене вбили. А не лишали як солом’яну козу для биття!

Королева Марієль пішла до виходу, не збираючись говорити далі. Та вигук Еаліса її зупинив.

- Ваша величносте! Я не стану займатися справою Ланукая. Але якщо кронпринц Елфйоре захоче, я не ставатиму на заваді.

***

Про те, що донька Вальдера Камелі без дозволу сіла біля королеви, невдовзі дізнався весь палац. Прийшли до висновку – дівчисько таке ж невиховане та зухвале, як і батько. Весь день її оминали, не говорили з нею і не віталися. Словом, життя Нейджі змінилося після приїзду – в інший бік.

Звісно, нікому не спадало на думку, що Нейджі запам’ятовує імена всіх своїх кривдників. Найпершим в її списку був батько – саме через нього у неї така репутація та зневага оточуючих. Другою стала королева – з нею не склалося. і в цьому Нейджі винуватить лише себе. Всі інші придворні дами пішли до списку, як-то кажуть, за компанію.

Їй хотілося поговорити. В інші часи вона бігла у виноградники до Адони й Мейєлза й говорила з ними. Плакала, притулившись до груби в їхній хатинці, й у перервах між риданнями гризла виноградину розміром із дитячий кулачок, щоб заспокоїтися.

Тут у неї немає куди йти. Жодної живої душі, з якою можна поговорити. До леді Тоддінгот навіть страшно підходити. Вночі вона вдирається до чужих покоїв, а вдень сидить біля королеви й веде розмови про життя. Чи можливо таке?

Перший день не склався. Як і планувала раніше, Нейджі сіла в кімнаті з наміром більше не виходити. Цей клятий королівський палац стане її в’язницею. На що ще може розраховувати така дурна нікчема, як вона?

З дамами розмови теж не вийде. Тепер вони вважають її дурною задавакою, яка виправдовує репутацію свого дому.

То як їй виправитися? Хіба вона в своєму становищі зможе допомогти леді Ейлор? Адже тепер вона не може допомогти навіть собі.

Під вечір до її кімнати зайшла дівчина в сірому служницькому одязі та з рудуватим волоссям, як у нереїв. Її світлі очі хитро зблиснули.

- Пані, - вона присіла.

- Ти ще хто?

- Силія, пані. Ваша головна служниця. Я тут за наказом його світлості.

- Його світлості?..

- Його світлість просить вибачення за вчорашнє непорозуміння.

В неї ще ніколи не просили вибачення. Навіть таким дурним способом. Тим не менш, їй стало цікаво. Вона вже хотіла спитати, як справи в герцога, та не насмілилася. Така цікавість недоречна.

Поки Силія готувала її постіль і виносила тацю з залишками вечері, Нейджі крокувала кімнатою. Тут стало затишніше, ніж зранку - слуги навіть застелили підлогу килимами й причепили вогняні кулі на ланцюгах.

Вона не знає, що робити. Від безвиході їй хотілося крокувати й крокувати, доки не протруться ці килими. Може, тоді з’явиться якийсь шлях. А якщо виходу звідси немає? Якщо палац назавжди стане для неї тюрмою? Вона не зможе й слова сказати. А пройшов лише день. Скільки ще буде таких невдалих і німих днів?

- Силіє, чи ви знаєте?.. - вона почала говорити, та схаменулася. - Хоча ні, не вартує.

- Пані, ви можете говорити все, - служниця ввічливо схилила голову. - Я тут для того, щоб вірно служити вам.

- Ти не донесеш на мене?

- Ніколи, пані.

Слабка втіха. Та чи може бути гірше?

- Скажи, де зараз герцог Еаліс?

Силія навіть не здивувалася такому питанню. А вартувало би. Його становище відштовхує всіх благородних дам.

- Його світлість щовечора в королівській бібліотеці на дев’ятому поверсі, пані. Там він вечеряє й іноді ночує.

- О, дійсно?

З ним можна поговорити. Він точно зрозуміє її. Бо всі ці роки був бранцем цього палацу. Певно, герцог знає й розуміє, як вижити в цьому триклятому місці. Під тиском, знущаннями й насмішками.

- Якщо хочете… - раптом сказала Силія. - Я би пішла туди трохи пізніше. Коли всі поснуть. Зараз ви можете натрапити на королеву або його високість Елфйоре. В цей час вони відвідують його величність.

Забагато знає для звичайної служниці. Певно, Силія дуже добре служить своєму хазяїну.

Та стіни кімнати почали занадто тиснути на неї. Нейджі дочекалася слушної години, вдяглася й пішла на дев’ятий поверх.

Як і казала служниця, палац оповила тиша. Лише вартові на кожному поверсі несли службу. Вони кидали на Нейджі погляди, але мовчали. Дівчина гадки не мала, де та бібліотека. Та завдяки підказкам від Силії вона швидко зорієнтувалася на поверсі короля. Бібліотека була в протилежному від королівських покоїв крилі. Нейджі швидко пройшла темним коридором повз величні барельєфи та портрети королів минулого й майнула в крайні двері.

Бібліотека зустріла Нейджі прохолодою, легким запахом диму та старих книжок. Дівчина нарешті відчула себе більш-менш затишно. Стелажі розташувалися в вигляді кіл. Десь вони з’єднувалися в довгу лінію, а десь були проходи. Зі стелі звисають вогняні кулі. Деякі з них горіли ледь-ледь. Інші, на шляху Нейджі, палали яскравіше з її наближенням. У центрі розташувалися кілька крісел і круглих столів для читання. Зараз тут було тихо. сотні книжок мовчки дивилися на неї, очікуючи дозволу заговорити.

Майже всі старезні полиці займають товстелезні книжки в однакових фіолетово-золотих обкладинках. На корінцях - цифри по порядку. Чим менший номер, тим старішою виглядає книжка. Нейджі в благоговінні задивилася, не насмілюючись навіть торкнутися їх.

Це були Ланки. Кожен новий правитель Фйорекай писав власну історію і починав відтоді як навчився тримати перо та олівець. Тут була вся мудрість правлячої сім’ї, крізь віки вона долинула сюди, щоби навчати нащадків одного за другим. Книжки говорили голосами своїх коронованих авторів. Але зараз вони безмовно стоять і немов із докором спостерігають, як королівство, що будувалося тисячоліттями, котиться під три чорти.

- Вітаю, ваші величності, - прошепотіла Нейджі.

Недописані Ланки теж існували - їх було значно більше. Всі вони зберігалися в Храмі Саннатару під захистом Ордена. Нейджі не знала про них. Вона лише читала пересказані уривки з Ланок. І зараз у неї є можливість отримати знання з “перших сторінок”.

Вона узяла найближчу до неї книгу, важелезну. На потертій назві значиться ім’я короля: “Алдамір Елліон, Охоронець кордонів”.

- Про вас я не чула. Познайомимося ближче?

Дівчина влаштувалася в кріслі й відкрила старезну книжку. Її пожовклі сторінки були списані тоненьким почерком, але чорнила й досі дуже яскраві - певно, якийсь трюк Ордена. Нейджі доторкнулася до літер і від священності миті в неї побігли мурашки по спині.

Алдамір правив у часи, коли королівства Меліари вели напружену боротьбу за землі. На Фйорекай нападали то з півночі, то зі сходу. Король провів чи не все життя, воюючи на кордонах і не провівши жодних важливих реформ. Не дуже веселе читання, але Нейджі навіть не посміла сказати це вголос – думала, що дух покійного короля-воїна зійде зі сторінок і проштрикне мечем.

На якусь мить її захопили розповіді про безкінечні сутички на кордонах, детальні описи відрубання голів та боротьбу з бунтівниками у власному війську. Нейджі і не почула, як до бібліотеки зайшов новий відвідувач.

- Цікаве чтиво, чи не так? – мовив над головою чоловічий голос.

Нейджі ледь не випустила книгу з рук і спробувала підвестися:

- Ваша світлосте!..

- Не вставайте, - Еаліс впав у сусіднє крісло й узяв іншу книжку зі стола. – Однак я здивований бачити вас тут, леді Нейджі. Проте… Чого ще очікувати після знайомства з королевою? Тільки й сховатися подалі від людей.

Нейджі соромилася глянути на нього. Поруч із ним вона почувалася ще дурнішою, ніж є.

– Беззаперечно, її величність дуже мудра і…

- … і принизила вас через софу, - закінчив Еаліс, невимушено гортаючи книжку. – Можете не прикидатися переді мною. Хоча би хтось у цьому палаці каже правду? Напевне, навіть король Алдамір десь прибрехав… Але ми про це вже не дізнаємося…

Нейджі глянула на книжку на колінах. Їй здалося, що дух покійного короля тихенько засміявся.

- Я не знаю, яку правду можна говорити тут.

- А краще взагалі не кажіть її. Вона тут нікому не потрібна. Це доводить навіть ось ця покрита пилом книжка, що ви тримаєте.

Тепер важелезна книжка дивилася на неї пригнічено та тихо. Нейджі захотіла одразу поставити її на місце до інших мовчазних і непотрібних Ланок.

Нейджі вже пожалкувала, що прийшла сюди з надією на розмову. Хто вона така, щоб він давав їй якісь поради? Це ж не абихто, а сам брат короля, друга людина в палаці, столиці та всьому королівстві… Якщо не офіційно, то на ділі.

Адмірал Камелі неодноразово казав триматися подалі від нього. Бо так чи інакше, а співпраця з герцогом завжди йде в обхід королівських законів. Кому потрібні ці проблеми?

Вона все ще відчувала на собі вплив та владу батька. В’язкою пеленою закрило очі й викривило зображення. Тому Нейджі дивилася на герцога не своїми очима і думала не своїм розумом. Тримайся подалі від проблемних людей – так батько казав, хоча і сам був із них.

- Звідки ваш шрам? - спитала вона несподівано навіть для себе.

- Катівня Ордена. Мені лишили довгий слід від мозку до серця. Щоб я пам’ятав, як мене розріжуть у разі непокори.

Він сказав це спокійно й буденно, наче минуле нічого для нього не значило. Нейджі невільно позаздрила його байдужості. Важко зрозуміти, чому його тут зневажають. Адже він не виглядає як навіжений любитель різанини. Навпаки - зважений, спокійний.

- Батько наказав мені звабити кронпринца та народити від нього, - раптом сказала вона. – Він хоче, щоб із королівської казни надійшло більше грошей. Напевне, йому вже не вистачає на вино та столичні борделі.

Вона підвела очі на Еаліса і побачила його здивований погляд.

- Нащо ви це кажете? Якщо хотіли задарма стривожити тишу цього благословенного місця…

- Не знаю, ваша світлосте. Прошу вибачити.

- Ваш батько думає, що він щось вирішує, - Еаліс повернувся до своєї книги. – Коли навіть король вже давно не приймає рішень самостійно… Вальдер помиляється. Він створив собі якісь ілюзії й свято в них повірив, і так було завжди. Я не обіцяв йому, що переможу - він сам приїхав на поклін до мене. Тоді, двадцять років тому.

Батько казав не так. За Вальдеровими словами, принц Еаліс був упевнений в тому, що переконає південних дворян своїми обіцянками й переможе в повстанні.

- Я теж мав багато надій і планів, - сказав Еаліс. - Як і будь-який амбіційний юнак у двадцять років. Навіть ваше ім’я. Нейджі. Я прочитав його в одній старезній книжці, ще коли був малим. Наш батько Елінас повів мене з Аллареєм до Храму Саннатара, я загубився там і знайшов їхню бібліотеку. Мене швидко знайшли, але не карали - що взяти з шестирічного хлопчика? Але я запам’ятав одну-єдину історію, яку встиг прочитати. В ній Елліон Другий сказав фразу старою мовою, якою зараз уже не говорять.

- Що він сказав? - прошепотіла дівчина.

- “Нейджі с’аллахан раде”. Означає “І нехай прийде світанок”. А ваше ім’я означає “схід сонця”, - він ледь усміхнувся. - Я чомусь вірив, що воно принесе мені удачу.

- Можливо, ще не все втрачено.

Нейджі сказала це, щоб підтримати, та лише потім усвідомила інше значення своїх слів.

- Я задам питання і сподіваюся на чесну відповідь, - Еаліс пересів до крісла біля неї й Нейджі невільно напружилася. – Чого хочете саме ви? Не ваш батько, не королева, а саме ви. Чи допоможе вам у цьому перебування в палаці? Якщо так – принаймні один друг у вас є.

Їй хотілося розповісти про леді Ейлор, надію втекти від батька… Але чомусь не могла вимовити ні звуку.

- Я не вмію складати історії та легенди, - Еаліс говорив тихо, неначе хтось міг підслухати. Його стишений голос трохи заспокоїв Нейджі. – І я точно не найчесніша людина на Меліарі. Але я багато пам’ятаю. Якби ви почитали далі про короля Алдаміра, то дізналися би і про кінець його життя. Він був великим полководцем і воїном, хоробро захищав наші кордони і на полі бою стояв до останнього.

Наприкінці його правління у країні почалися повстання і трон захопив його старший син. Алдамір продовжував стояти на кордоні з Дикими Землями зі своїм військом. Більшість воєначальників, незадоволених довгою війною, залишили його і поїхали присягнути новому королю, який обіцяв припинити всі битви. Алдамір лишився сам. У нього більше не було королівства та армії. Один форт і п’ять сотень бійців. І навіть тоді, не маючи нічого, він називав себе королем, а ворожі посли йшли на перемовини саме до нього. Бо вони теж бачили у ньому правителя.

Чи була у нього мета, леді Нейджі? На той момент уже ні. Великого сенсу стояти на кордоні не було. Він міг повернутися до столиці, поповнити сили… Він писав лише про те, що знає – тут і настане його кінець. Алдамір не хотів померти як старий божевільний дід, якого всі зрадили. Він зберігав королівську гідність до останнього. Коли на кордони нарешті приїхав його син із військом і змусив його схилити голову, Алдамір не зробив цього. Його син підписав угоду з ворогами і віддав їм батька та величезний шматок землі в обмін на мир. Дикі люди поважали Алдаміра за його стійкість і відданість своїм принципам. Вони не ображали його, навіть коли він став їхнім бранцем. Навіть у полоні продовжували називати королем, годували найкращими стравами, питали поради та давали найкращих коней.

Еаліс узяв до рук Ланку короля Алдаміра й відкрив на самому кінці.

- «Я знаю, що помру з тою гідністю, з якою жив усе життя», - прочитав тихо герцог. – «Вони дозволили мені зберегти свою честь. Те, чого так бракне моєму синові. І навіть якщо він не дізнається про це – я помиратиму з гордо піднятою головою. Бо я – останній справжній правитель своєї держави. Благослови Творець моїх нащадків. Нагадай їм про гордість, честь і совість. Без цього вони ніколи не стануть хорошими правителями».

Еаліс замовчав. Нейджі дивилася на книжку в його руках і нарешті підняла очі на герцога.

- Цю Ланку після смерті Алдаміра привіз тодішній Старійшина. А його старший син просидів на троні ще років п’ятнадцять, так і не відкривши її. Візьміть.

Герцог протягнув книжку Нейджі. Та обхопила її обома руками, наче скарб.

- Для звичайних людей такі слова як гордість і честь – пусті, - сказав він. – Але ми з вами – незвичайні люди. Я – брат короля, ви – донька опального дворянина. Гордість, честь і совість - як смачна цукерка, загорнута в папірчик із нашими іменами. Якщо ми забудемо ці слова, від нас нічого не лишиться. Нас роздавлять. А так лишиться ця остання броня.

Кожне його слово врізалося в серце. Змушувало піднятися та йти боротися з усіма ворогами, завойовувати повагу будь що!.. Стати як король Алдамір. Або як герцог Еаліс, котрий із бунтівника став другою людиною після правителя. За ці роки він змирився зі своїм положенням і тепер отримує винагороду…

- Будьте доброю та чесною людиною, - сказав він. - І в першу чергу - до себе, якщо цього не роблять інші. Тоді повага оточуючих стане для вас нагородою й благом.

Еаліс нахилився до Нейджі так, що вона могла в деталях розгледіти його шрам на щоці.

- Або просто вбийте всіх, - прошепотів він і її щоки спалахнули. - Тоді в інших не лишиться вибору. Вбийте так, щоб усі бачили їхні скривавлені голови на списах і знали - те саме чекає на всіх, хто бодай слово скаже проти вас!

- М-мілорде, як це?..

Він пересів назад й знову узяв свою книжку, наче нічого й не було.

- Надобраніч, міледі.

У цю мить вона зрозуміла - герцог не змирився. В його серці досі палає лють.

Нейджі повернулася до своїх покоїв, поцупивши Ланку короля Алдаміра.

Глосарій:

Сонячні Палати - буквально - рай. Місце, куди потрапляють душі порядних смертних. Порядними зазвичай вважаються ті, хто живе за законами й правилами Ордена Світла (себто це воля Творця). За легендами, Сонячні Палати - місце відпочинку, перерозподілу та відродження душ. Хоча про це місце ходять лише легенди та казки, воно дійсно існує. Дуже мало людей знає, як туди потрапити й повернутися назад.

Ланукай - графство на південь від гір Віракай. Величезні володіння, де багато полів, селищ і пасовиськ. Це край фермерів і землеробів. Також Ланукаю належать кілька рудних шахт у горах.

Дикі Землі - території в центрально-східному регіоні Меліари між Кайанасом і Саквохелісом, оточені горами з усіх боків. Багато років ці території були спірними й переходили від однієї країни до іншої. Нарешті Орден здався з вирішенням цього конфлікту й заборонив іншим країнам займати ці землі. Туди почали стікатися злочинці, втікачі й багато інших, хто не знайшов свого притулку на рідній землі. Там вони облаштували поселення, дехто кочує, займаються сільським господарством. Інколи перетинають гори й грабують прилеглі території. Тут живуть вихідці з усіх країн. Змішення рас призвело і до змішення головних ресурсів. Тому серед мешканців Диких Земель багато повелителів стихій з унікальними й надпотужними дарами. Проте вони рідко застосовують це, щоб не приваблювати увагу Ордена Світла.