Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Через два тижні

Нічна зміна для Алекса закінчилася. Ранок видався спокійним, тому він вирушив додому пішки. Давно не було такого спокійного зимового дня. Сніг м’яко лягав на бруківку, десь пахло ароматними узварами й фйорнісом.

Він перетнув Сталевий Міст і пішов до улюбленої лавки з маковими рогаликами й гарячим чаєм. На окраїні Базарної Площі, трохи далі від гулкого натовпу, розташувався невеличкий магазин, зовні прикрашений сухотрав’ям, плетеними з сіна й соломи фігурами, прикрашеними жовтими й червоними стрічками. Біля нього поважна господиня влаштувала швидкий продаж узварів і булочок.

- От і наша відважна варта! - хазяйка на ім’я Наріль потріпала хлопця по кучерявій голові. - Як ся маєш, синку?

- Сумував за вашими рогаликами, - Алекс усміхнувся.

Господиня одразу вручила йому теплий пухкий рогалик і кухоль із узваром.

- Ох, а я сумувала за тобою… Деякі твої побратими - сущі дармоїди! От тільки вчора в мене вкрали два рогалики… А варта що сказала? “Напечете ще”. Ох, синку, тільки тобі можу довіряти! Я ж пам’ятаю, як ти викинув звідси того пияку… І в борг не їсиш, не те що твої побратими…

- Але ви все одно годуєте мене безкоштовно!

- Бо ти гарненький хлопчик! - Наріль потріпала його вже по щоці. - Їж на здоров’я… поки й це не вкрали.

- А що, вас так часто грабують?

- За останні кілька днів - тричі. Якесь дівча краде в мене рогалики, уявляєш? От же ж клята дитина… Руки є, ноги є - піди сама попрацюй, наймися до мене, не знаю…

- Дівча? - Алекс спохмурнів. - Як вона виглядає?

- Не знаю, чи я дивилася на неї? Худе воровите дівча… О, он вона!

В цю ж мить по всьому базару розлетілися крики й обурені вигуки. Крізь натовп летіла дівчина, її обличчя повністю обмотане шарфом. За нею бігли двоє хлопців у синіх халатах - працівники аптеки.

- Хапай крадійку!!!

- Я скоро, - Алекс відклав узвар і рогалик і кинувся навздогін.

Дівчина прудко оббігла лавки, майже непомітно перескочила через віз із соломою й зникла в провулку. Алекс біг за нею, на ходу готуючи вогняну кулю.

Раптом крадійка зупинилася - він бачив лише її темний силует на фоні світлого квадратика виходу. Алекс уловив її швидкий рух і помітив блиск леза. Інстинктивно відскочив і кинджал зі дзвоном упав десь у провулку.

- Ти взагалі знахабніла?! - проревів він.

Дівчина кинулася бігти. Ти ж мале дурне стерво… Самі проблеми від тебе. Раніше Алекс зрадів, коли дізнався про втечу Доні. Та тепер він дасть їй гарних прочуханів, хай тільки наздожене!

Він вибіг із провулка й опинився у величезному внутрішньому дворі. П’ять поверхів тяглися вгору з чотирьох боків, оперезані дерев’яними верандами. Алекс із подивом побачив, що Доні прудко полізла вгору, наче павук, а не побігла сходами. Оце так! Не знав, що вона так може.

У цьому будинку жили звичайні сім’ї, проте багато помешкань лишалися пустими. Тут Доні не прижилася б. Занадто спокійно для неї.

Дівчина зникла на четвертому поверсі. Алекс побіг сходами. Якщо не встигне, вона вислизне через вікно - і він її не побачить.

Він увірвався в кімнату, де хвилину тому зникла дівчина, й вихопив меча. Алекс не збирався проштрикнути Доні. Нізащо в світі, якою би схибленою вона не була. Та залякати не завадить…

- Королівська варта! - гукнув він, заходячи. - Здавайся і я обіцяю справедливий суд!

У прихожій смерділо гниллю. Тут наче розкладалося тухле м’ясо або хтось дуже хворий. Маленька грубка ледь гула й трохи димілася - без вітру важко розтопити. Стіни сірі й пошарпані, валяються брудні ганчірки й пустий щербатий посуд. Ні килимів, ні меблів.

Алекс зайшов до кімнати. Та сама дівчина - це була не Доні - схилилася над одним-єдиним ліжком і намагалася підняти людину. Певно, це від нього тхне гниллю. На ньому не було жодного живого місця. Де колись була шкіра, тепер - саме червоне м’ясо, десь покрите струпами, десь побіліле від гною й почорніле від виразок. Якби було літо, тут би була сила-силенна мух-плотоїдок. Алекс ще не бачив такого жахіття. З чоловіка - чи може це жінка? - наче заживо здерли шкіру й кинули посеред вулиці.

- Не чіпай його! - дівчина вскочила на ноги й вихопила ще два кинджали.

- Я не знав… - Алекс сховав меча. - Я не битимуся!

- Йди звідси й забудь дорогу.

- Лише віддай те, що вкрала.

Дівчина повагалася, але все-таки витягла з внутрішньої кишені маленьку аптекарську пляшечку.

- Я слідкуватиму за тобою.

Алекс уже був пішов, але раптом повернувся.

- Зачекай. Я тебе десь бачив.

Дівчина зблідла. Вона міцніше схопилася за кинджали. Проте Алекс і не думав нападати.

- Ти ж… Дель? Охоронниця кронпринца Елфйоре? Так, я впізнав тебе!.. Скотилася від охоронниці до крадійки, щоб…

По спині пробігли мурахи. Алекс перевів погляд на хворого й смердючого чоловіка. Який досі живий лише Саннатаровим дивом - інакше не сказати.

- Ваша високосте?..

Чоловік у ліжку ледь повернув голову з пустими очницями й повільно кивнув.