Сага Метаномоса 2. У пошуках світла

Дорога до Тарвеніру займе багато днів. Але Старійшина Елнаур не збирався гнати коней день і ніч. Він переконаний, що би там не сталося - Орден вистоїть. Немає нічого, з чим би не впоралося могутнє братство. Звісно, якщо не треба лізти в Темний Луг або на острови на півночі. Там сил Ордена недостатньо. Тож хай тією загрозою займаються Північна Межа й Дикі Землі.

А що робити, коли вже Дикі Землі лізуть на мирні країни? Елнаур вже уявляв коротку розмову з їхніми вождями. Дві голови злетять точно. Було би легко, якби… Якби Меліара, та, яка вона зараз, не мала потреби ні в Диких Землях, ні в Північній Межі. Поки ці два краї займаються своєю справою, Орден править усім континентом. Так триває уже понад дві тисячі років.

Відчувати себе особливим, унікальним, одним на сотні мільйонів людей - тріумф, що тягне за собою чорне гнітюче страждання. Спочатку стає самотньо. Незвично. Чути всіх і при цьому лишатися на самоті. Бачити їх, але водночас осліпнути - бо за спинами й очами цих людей ховається значно більше. Те, чого не усвідомлюють інші. Хіба скажеш комусь, що тебе зсередини з’їдає ця самотність? Хіба хтось із цих примітивних людей зрозуміє це? Ні, вони однаково дивитимуться з нерозумінням і страхом, наче ти хочеш знищити їх.

Нехай не сумніваються - Старійшина Елнаур здатен це зробити. Йому не потрібні зайві балачки. Він може - він зробить, якщо потрібно.

Ніхто, крім нього, не розбереться з невідомим явищем, що заморожує цілі фортеці. Хто ж іще? Лише наймогутніший із них.

Хіба ж ця влада, що дається одиницям на цілі мільйони, не варта тої самотності? Такої дрібниці, яка насправді менша за піщинку Морравею. О ні. Елнаур ні за що не проміняє своє теперішнє життя.

Насправді, спочатку в нього ніхто й не питав. Елнаур народився в роду, що мав зв’язок до найпершого Старійшини-армаера. Інколи, медитуючи в Храмі Саннатара, він міг побачити, як його рід приєднався до Ордена. Стати Старійшиною - носителем чистої енергії Саннатара й охоронцем всього континенту - можуть не всі. Обов’язковою умовою є витривалість тіла, яка передається по крові.

Найперші з них бігали за Саннатаром, незграбно наступаючи на поли його золотої мантії. Нарешті Творцеві це набридло. Він своїми великими руками підхопив кількох із них і підняв до обличчя, щоби подивитися - хто ж там заважає йому? Й побачив п’ятьох допитливих людей. Вони посміхалися від захоплення й радості, наче діти. Коли вони подивилися в променисті золоті очі Саннатара, то побачили в них те, що бачив і знав він. Ніхто раніше не смів дивитися йому в очі. Бо ніхто не міг витримати тієї могутньості й сили, що випромінювали вони. Але Творця так вразила хоробрість цих маленьких людей, що він вирішив зробити їх найголовнішими над усіма. Він дав їм окрему силу - власну, й доручив захищати інших. Бо лише такі сміливці зможуть протистояти чужинцям і ворогам з усього світу!

Саннатар зняв зі своєї шиї намисто із шести золотих зірок і дав по одній п’ятьом сміливим людям. Шосту він лишив собі, щоб завжди мати зв’язок зі своїми особливими дітьми.

З тих пір лише нащадки цих п’ятьох сміливців ставали Старійшинами. Адже лише їхні предки витримали міць Саннатара. Сила, яка тісно пов’язана з відповідальністю. Ніщо не існує без іншого. Таке буття Старійшин.

Хтось із його предків страждав від цього тягаря. Та не він. Елнаур відчував себе опікуном величезного народу. Частіше - власником ферми. Деякі тварини йдуть на розведення й виховання. Деякі - на м’ясо. Все просто. Тільки стій і дивися, щоб не потікали з загону.

Тепер якась тварюка жере його тварин. Що в такому випадку робить гарний пастух? Іде на полювання.

Це було тоді. Зараз Старійшина відчував, що роки беруть своє. Проте шалений ентузіазм і спокійна ейфорія від всеохоплюючої влади ведуть його далі. Можливо, інколи хочеться скинути цю червону мантію. втекти на край світу. Та Елнаур завжди був глухий до цього німого крику свідомості.

Після Весняного Шуму й відновлення Купола двадцять років тому Старійшина Елнаур займався буденними орденівськими проблемами. Всі справи зводилися до розмов, обговорень, дрібних публічних страт. І раз на два роки - відпустка в рідному Емірі. Звісно, якщо стан справ і перспективи дозволяли виїхати зі столиці на два місяці.

Певно, кожен Старійшина від Фйорекай має пройти низку випробувань. Лише тоді Саннатар прийме до своїх особистих Палат. Дасть спокій, кухоль нескінченного й найсолодшого вина й десяток небесних красунь.

Бо інакше не пояснити, чому в цій країні чи не кожні півстоліття відбувається якесь нехуйове свавілля.

Не дивно, що Старійшина Велайтен зійшов з глузду. Він керував у відносно спокійний час. Але все одно не витримав. Велайтен був його троюрідним дядьком. Виховував Елнаура й Джану з самого малечку, бо їхніх батьків і інших родичів забрав Саннатар. Вони довго хворіли й нарешті вирушили на зустріч із Творцем.

Інколи Елнаур замислювався - коли настане його остання мить розуму? Що він робитиме перед тим, як його свідомість назавжди втоне в сірому тумані божевілля?

Хоч би був у штанях. Не хочеться померти від раптового серцевого нападу під час голої пробіжки Сонячною Площею, як його попередник.

Тим не менш, одягнувшись у червону мантію, Елнаур у першу чергу провів енерговиявлення тіла. Він прагнув з’ясувати, чому дядько втратив розум. Знайти бодай якісь сліди чужого втручання. Підозрював навіть Ері Лоріана. Але енерговиявлення не показало сторонніх сил. Лише одне - його мозок дав шалений збій через старість. Тому з тих пір Елнаур потайки молився, щоб не піти шляхом дядька. Він старався частіше відпочивати, не затягувати занадто складні справи й не брати на себе забагато. Навіть справою принца Елфйоре зайнявся Ері Лоріан, тому що Старійшина переклав це на його плечі.

Його колеги-Старійшини з інших країн не боялися подібного. Хоча серед їхніх попередників були схожі випадки. Але не їм говорити про “все буде добре”. У Нереї Старійшина слідкував лише за збереженням таємниць всередині країни. В Саквохелісі єдина “страшна” задача - не допустити появи грошей у руках простих людей. Кайанас уже більше двох тисяч років живе за своїми суворими традиціями, які не змінювалися й тим не давали приводів для турбот. А про Старійшину з Північної Межі взагалі нічого казати - віддав кілька наказів генералам фортець і сидить у сусідньому Гаассанурі, попиваючи вино й пораючи дівок.

Фйорекай - найскладніше для керування через вогняний характер правлячої династії. Інколи Елнаур гадав - чому його попередники не створили для цієї країни більш сприятливі умови? Перепис історії, знищення родів, підміна даних - звична справа. В кожній країні таке було. Але чому саме Фйорекай оминуло це?

Щось змінювати вже запізно. Лише - шляхом крові та великої метушні. Елнаур не збирався це починати.

Не збирався, та ця кривава метушня сама наздогнала його. Тож як не повірити в особливі Сувої для Старійшин Фойрекай?

З кожним днем сорок служителів Ордену на чолі зі Старійшиною Елнауром наближалися до Тарвеніру. Незрозуміло, що їх чекає там. Якщо ситуація занадто серйозна - доведеться скликати інших. Принц Рамарей був дуже переконливий. Навряд чи він став би брехати чи перебільшувати. Сенсу немає.

Тому коли до Тарвеніру лишалося кілька днів шляху, Старійшина все більше думав про шляхи відходу. Якщо те “невідоме” досі там, доведеться битися. Елнаур не звик до цього. Та й застарий він уже для битв.

Але битися не довелося. В один із ясних днів, коли до фортеці лишилася година путі, Старійшина зупинив коня й усі за ним зупинилися. В обличчя подув легенький вітерець.

- Чуєте це?

Звісно, ні. Тарвенір ще хтозна де. Але надчутливий нюх Старійшини вже відчув тягучий запах гнилі.

Принц Рамарей не збрехав і це найстрашніше. Зараз Старійшина Елнаур прагнув, аби юний нащадок корони все-таки помилився. Може, десь по дорозі лежить дохла лисиця абощо?

Та його дрібна надія розсіялася. Чим більше вони наближалися до Тарвеніру, тим сильнішав запах. Вже й його супутники відчули - попереду гниє сила-силенна трупів.

Один із його попередників, Старійшина Мерріон, уже мав схожий досвід. Між Третіми й Четвертими Великими Літами була війна нереїв і армаерів. Хто це почав, здогадатися неважко. Династія Елліонів завжди прагнула до розширення територій, тож вирішила спробувати північних сусідів на зуб. Нереї виявилися міцними горішками й Фйорекай боляче поламав свої ікла. Армаери все-таки відвоювали собі землі - додаткову лінію в десяток сур шириною. Але жертв було забагато з обох боків і Орден Світла закликав до перемовин. Поки йшли балачки, вздовж відвойованої землі лежали гори вбитих. Нереї виявилися мстиві. Щоби загоїти нанесені рани втішною жорстокістю, вони крали тіла вбитих армаерів і робили з них опудала. Старійшина Мерріон визвався охороняти поле битви, доки не закінчаться перемовини. Він провів багато днів, захищаючи честь загиблих армаерів. Його червона мантія так пропахла запахами гнилої плоті, що навіть його третій наступник ще відчував їх.

Елнаур глянув на рукав своєї мантії. Скоро ця тканина знову просочиться смородом. Ері Лоріан сміятиметься, коли йому знову принесуть її для чищення.

Над ропухою-фортецею зловісно каркали сотні ворон. Отже, для них там ще повно їжі.

На під’їзді до Тарвеніру дихати стало неможливо. Старійшина, не озираючись, ледь повів рукою. Враз на всіх з’явилися золотаві прозорі маски - вони повністю позакривали обличчя, щоб уберегти дихальні шляхи й очі від їдкого смороду. Легкий бар’єр із енергії Саннатара для очищення повітря. Такі ж вкрили й морди коней.

- Тут багато роботи. Звикайте.

Служителі й не думали заперечувати.

Кавалькада поволі зайшла в розчахнуті ворота фортеці. Звідси тікали дуже швидко. Певно, ворота винесли кількома возами.

Дійсно. За воротами лежали уламки двох чи трьох возів і перекошені ламані колеса. Тут і почалися посірілі сморідні трупи. Лише за одягом, що вже покрився пліснявими плямами від гнилого м’яса й крові можна зрозуміти, хто то - дорослі чи діти. У деяких тіл стирчать голі кістки ребер, зі свіжих черепів майже злізла шкіра. Постаралися хижаки й птахи. Деяких мерців обліпили мухи-плотоїдки. Повітря ледь звеніло від їхнього тонесенького мерзенного гудіння.

- Кілька тижнів тому, - Старійшина поволі вів коня вглиб фортеці. - Всі померли одночасно й раптово.

Біля деяких тіл лежали клунки з речами, хтось загинув разом зі своїм конем - їхні кістки переплелися між собою, певно, звірі тягали обох.

- Розмерзлися десь через день або тиждень, - казав Елнаур далі, дивлячись на кожне тіло. - Інакше не догнили би до такого стану.

- Як це все можливо?.. - прошепотів один зі служителів. - Що могло вбити всіх за одну мить?

- Хто би це не був - він зробить це ще раз. Ми маємо зупинити його, доки все королівство не перетворилося… на це.

Вулиці заповнені мертвими гнилими тілами. Від гудіння мух-плотоїдок починає дзвеніти в вухах. Ще й ворони над головами роздратовані, наче гості зібралися відняти їхню їжу. Тут вони не помилилися.

Старійшина велів частині служителів зібрати всі тіла на чотирьох нижніх вуличках-ярусах. Доведеться зазирнути навіть у всі будинки й шпарини, щоб дістати кожного колись живого мешканця й тварину. Сам Елнаур із двома десятками служителів вирушив далі до верхніх вулиць і адміністративної будівлі. Десь там він очікував знайти тіло в чорно-помаранчевому камзолі. Може, хоча би його кінцівки будуть на місці.

Тіл не ставало менше. Багато з них були без кінцівок, навіть без голів - хижаки попрацювали. Траплялися залишки дохлих корів, коней, собак. Старійшина не міг уявити, що тут сталося. Якась сила в одну мить впала на величезну фортецю й знищила всіх. Раніше Елнаур бачив замерзлі села в Північній Межі - покинуті домівки, пусті сараї, лише якісь пожитки говорили про те, що там хтось живе. Та насправді мешканці покидали свої села на зиму й у холодний час жили десь у Нереї чи Саквохелісі.

Тут - зовсім інше. Щось чуже. З чим він ще ніколи не стикався. І ніхто з його попередників - теж.

Спочатку він розбереться з мертвими. Потім - скликати весь Орден. Якщо ця істота за мить прикінчила весь Тарвенір, то на що вона ще здатна? Самому Саннатарові не відомо.

Ось і площа. Її вкрили залишки, які колись були мирними жителями й солдатами фортеці. Одна зі сторін площі вперлася в грубу скелю, а в ній - зачинені ворота. Туди втік принц Рамарей.

Треба ж. Юнак все-таки непростий. Елнаур не помилився в ньому. В ту мить як уся фортеця й схаменутися не встигла, він врятувався. Таку вдачу дає лише Саннатар. Сам Творець вивів його на вулицю в ту страшну ніч і повів шукати якогось кота. Інакше це не пояснити.

- Може, він ще тут? - промовив один із служителів, у голосі чувся неприхований страх.

- Чому би йому тут бути? - Старійшина не озирнувся. - Він убив усіх і пішов. Якби ця істота чекала на нас… Гадаю, ми би вже були мертві. Замерзлий корм для тварин, як ці нещасні. Стягуйте тіла на середину площі. Всіх, кого знайдете. Й іншим передайте. Я перевірю башти Королівського Клинка.

Там має бути і Сюртаран, і Кейтлен Тіо.

Старійшина заходив до кожної кімнати фортеці. Залишки тіл у закритому приміщенні не постраждали від хижаків. Зате їх рясно вкрили личинки. Тут і охоронці в обладунках - їхні кістки здалися химерно худими в залізі. Слуги, яких смерть застала з тацями в руках, свічками, когось - навіть із віником.

Тут в одну мить зупинилося все. Хтось, не кліпнувши оком, зтер, знищив, розсіяв за вічним вітром десятки тисяч життів. Тиха апатія на мить охопила Старійшину. Він не очікував побачити це. Що завгодно - але не таке. Йому доводилося особисто вбивати й катувати. Та ті люди заслуговували на покарання. Але хіба ж оця мала кухарка заслужила на з’їдення личинками? Чи оцей вартовий? Чи навіть Кейтлен Тіо? Прості люди займалися своєю роботою. Тільки Сувої їхні обірвалися саме так… раптово.

- Бережіть світло, - прошепотів він армаерською.

Старійшина торкнувся одного з гнилих тіл посохом. Рештки охопили золотисті дрібні мурашки й за мить перетворили їх на попіл. Так доведеться вчинити й з іншими тілами. Вони не побачать ні сімейної могили, не почують поминально-вітальної пісні на армаерській мові. Перетворитися на попіл і дим - єдине, що їм лишилося.

Нарешті він дійшов до поверха, де жив Королівський Клинок. Тут і гостьові покої. Міцні дерев’яні двері піддалися й Старійшина зайшов у напівтемну кімнату. Під ногами зашкварчали-захрустіли личинки. В повітрі настирно гудуть мухи-плотоїдки. Лише завдяки масці Елнаур зараз не задихається від смороду.

В повітрі метушаться темно-зелені мухи. По кам’яній підлозі повзають їхні бліді личинки. Тут теж десь лежить тіло.

Старійшина підійшов до ліжка. Тут роїлася ціла зграя мух, товсті личинки ще обліпили останки бідолахи. Він і не зрозумів, що його вбило. Обличчя вже не впізнати, почорніла шкіра й м’язи давно злізли з кісток або пішли на годування плотоїдок. Комахи були всюди - на тілі, ковдрі, навіть по стінах лазили. Певно, під ковдрою їх ще більше.

Поряд із ліжком стояв стілець. Через спинку перекинутий чорно-помаранчевий камзол.

Елнаур подивився на обліплене білими личинками тіло. Неприємне гнітюче відчуття змушувало його відвернутися, але Старійшина не посмів.

- Ну хоч є що відвезти до Лімару.

Якби на голому черепі Кейтлена Тіо були м’язи, то він посміхнувся би.

Знайдених залишків було так багато, що вони всі не вмістилися на площі. Старійшина наказав спалювати їх на місці. Служителі Ордену схилялися над останками, шепотіли слова молитви до Саннатара. Кістки одразу спалахували яскравим жовтим полум’ям. Воно на очах перетворювало залишки плоті й одягу на попіл. Личинки шкварчали на вогні, а над головами обурено галділи ворони.

Дуже швидко небо над Тарвеніром почорніло від диму. Темний загрозливий стовп піднявся в небо, розрісся під хмарами в моторошне чорне дерево. Розкинув свої кучеряві крони на багато сур навколо. Згодом потягнувся на південний схід, за вітром, у бік Кайанасу.

Це побачать і в Диких Землях. Вони зрозуміють, що в фортеці наводять порядок. Стануть боятися розплати. І, можливо, нападуть першими.

Тарвенір не може стояти пустим. Якщо тут не буде Королівського Клинка, дикуни поселяться в фортеці й використають як опорний пункт при наступі на Фйорекай. Винести це питання на розгляд ради при поверненні.

Краще призначити нового Королівського Клинка, раз печатка в його руках. Так. Це швидше.

Старійшина підняв голову. Чорні димові хмари затягли небо й поволі поповзли кудись за гори. В цю ж мить подув легенький морозний вітерець. Несміливі сніжинки торкнулися обличчя. З’явилося ненав’язливе передчуття - здалося, що це його попередники зашепотіли в голові - що цей дим скоро затягне всю Меліару.

Для когось - звичайне передчуття. Але не для Старійшин. Спочатку він призначить нового Королівського Клинка, щоб убезпечити Фйорекай зі сходу. Поки Елнаур не побачив жодних ознак присутності дикунів. Наче вони навели тут шуму й знову втекли до своїх Диких Земель.

Сам він не збирався йти до них і з’ясовувати, що тут сталося. Один Старійшина в Диких Землях - легка мішень. Навіть два. Тут потрібна вся міць.

Від обгризаних кісток лишився сам попіл. Кістки Кейтлена Тіо Старійшина завчасно спакував у окремий мішок і прив’язав до свого коня. Його мають поховати в Лімарі, в колі відданої доньки та солдатів. Це була одна з кращих овечок на його фермі. Благородна й слухняна, миролюбно щипала траву й ганяла овець у своєму маленькому стаді. Зате знала, хто справжній хазяїн. Побільше би таких - і всі спали би спокійніше. Та варто зізнатися - за кожним не встигнеш.

Сидіти в Тарвенірі довелося недовго. Наступного дня після великого багаття прибув гінець із Храму Саннатара в Кейполі.

- Ваша святосте… - молодий хлопець у сірій мантії зліз із коня й упав на землю від втоми. Старійшина схилився до нього. - Повертайтеся терміново в Кейпол… Перевірка тіла… завершена.

Жодного спокійного дня. То загадкові смерті, то масові. То все одночасно.

Старійшина вирушив одразу в супроводі трьох служителів. Інші лишилися в Тарвенірі для наведення ладу. Дарма що деякі з них трусилися від страху. Якщо щось прийде за ними й вони не виживуть - то й добре. Елнаур не терпів слабаків у своєму оточенні.

Він не міг зізнатися навіть собі, що йому несила бути в Тарвенірі. Як тільки ворота фортеці за ним зачинилися, Старійшина щосили погнав коня на захід до столиці.

***

Храм Саннатара вже чекав на нього. Золоті куполи подавали свої блискучі сигнали на сотні сур навколо. Навіть у темну ніч можна побачити їхнє розсіяне сяйво, що вказує дорогу нужденним, мов справжній маяк віри й прихистку.

Елнаур зіскочив з коня й майже залетів у Храм. Перед статуєю Саннатара він впав на коліна. Кілька хвилин Старійшина мовчки сидів так, згадуючи спустошений Тарвенір і незкінченні залишки його мешканців. Нарешті він розплющив очі. Кам’яне обличчя Саннатара осяяла хмарка м’якого жовтого світла. Творець почув його. Він подбає про душі нещасних овечок.

Тепер можна повернутися до справ. Старійшина піднявся й пішов до одного з підземних приміщень Храму. Тут розташувалася плутанина з підземель. Підлога коридорів покрита товстими червоними килимами, а стіни рясно завішані сотнями маленьких світлових куль на золотих ланцюжках. Як тільки Елнаур з’явився, вони засяяли яскравіше, відчуваючи гарячу енергію Творця.

У цих підземеллях розташувалися так звані “господарські” приміщення - невеличка в’язниця для єретиків і язичників, катівня, дослідницькі кімнати. Повітря тут тепле, ледь колюче, а для Старійшини схоже на воду. Кожен куточок підземелля просочили енергією Саннатара, щоби скувати чужинців і поганих “овець”.

В Уілло-Рокан повітря для сторонніх взагалі гаряче, а сила Творця бринить у небі, землі, в воді, та навіть у рослинах всього на багато сур навколо. Тамтешня в’язниця - останній пункт призначення для найнебезпечніших ворогів Меліари.

Елнаур зайшов до дослідницької кімнати. Тут, у світлі кульок на стінах, він побачив голе тіло короля Алларея. Завдяки цілющій енергії воно досі не згнило. Бліда шкіра мерця випромінює сяйво. На грудях - дірка шириною зі столову ложку. Крізь неї можна побачити розріз ребер, тканини й залишки серця.

Біля тіла крутилися троє служителів у білих мантіях. Як тільки Елнаур з’явився, вони з поклоном відійшли.

Зараз король нічим не відрізнявся від будь-якого іншого мерця на континенті. Старійшина дивився на його зморщене від віку обличчя й ледь посивілі скроні. Ця людина могла зробити ще багато. Якби не ця хвороба… Певно, Ері Лоріан недостатньо старався. Та й він сам не услідкував за обома.

- Що показало енергомістке виявлення? - мовив Елнаур.

- Ви не повірите... “М’який” ресурс, ваша святосте.

- “М’який”?

В одну мить в голові Старійшини Елнаура пролетіла сила-силенна думок. “М’який”. Нарешті. Але чому? Де сенс? І як все це пов’язано з підтримкою принца Рамарея?

Всі на Меліарі застосовують енергетичну міць світу завдяки ресурсному центру в мозку. Примітивна технологія, що йде від самого тіла. Вона лишає по собі так званий “твердий слід”, схожий на сірий пил або осад на місці дії. Його можна побачити, якщо підсвітити кожну клітину цього місця енергією Саннатара. Це діє лише кілька днів і потрібно встигнути, доки “слід” не розсіявся.

Але “м'який” іде не від частини тіла. Його породжує внутрішня складова. Тобто, душа. Такий ресурс лишає майже непомітний осад. Елнаур знає лише одного на Меліарі, хто має такі можливості.

- Де зараз Ері Лоріан?

- Ваша святосте, ви ж не думаєте…

- Ти взагалі розум втратив?!

Щеня. Вздумало сперечатися.

Служитель швидко зрозумів, що він зробив не так. Поспіхом поклонився й сказав:

- Ері Лоріан сьогодні у своєму маєтку в районі Міді й Золота.

- Зберіть усіх, хто зараз у столиці. Після заходу сонця беремо Лоріана.

- Слухаюся, ваша святосте.

От і кінець тобі, Лоріане. Нарешті. І неважливо, чому цей безсмертний дурень раптом проколовся так легко. Зрозуміло, що мотив у нього є. Ще й ця несподівана симпатія до кронпринца… Очевидно ж - Лоріан вирішив поскоріше посадити свого вихованця на трон.

Тоді нащо запропонував одружити принца Рамарея з військом Тіньових Воїнів?

До заходу сонця часу вдосталь. Старійшина вийшов до зали зі статуєю Саннатара й сів у червоний центр, де колись на нього зійшла милість Творця.

Він подивився на завмерле обличчя Саннатара. Старійшина відчував у повітрі гарячу енергію Творця. Тихі голоси попередників шепотіли навколо, але він не розбирав слів. Але якщо задасть питання, зосередиться й прислухається - отримає всі відповіді.

Саннатар знає все. Він може все. Він дав і їм цю силу, щоб захищали Меліару, вели її до миру й рівноваги. Та як і багато його попередників, Елнаур вважав, що погано справляється. Він випустив із виду невідомого, що заморожує фортеці. Тепер прогледів безсмертного.

Що кажуть його попередники?

Ері Лоріан - чи зло він?

Чому він вбив короля? Який у цьому сенс?

Елнаур закрив очі й прислухався. Спочатку нічого не відбувалося. Та згодом тепле шепотіння полилося в його вуха. Дрібні голочки з’явилися в кожній клітинці тіла, почали тиснути й збільшуватися.

Його розум відірвався й почав розширюватися, доки не розпався на найдрібніші часточки. Він був усюди. Але при цьому його мов якором тягло до тіла. Він обов’язково туди повернеться.

Шепіт вже не чужий - він став такими ж дрібними мікрочастинками. Як і розум Елнаура. Навпаки - це свідомість Старійшини розсіялася до їхнього стану. Він теж колись стане таким. Теж шепотітиме своєму наступнику, даватиме знаки в снах і відповідатиме на молитви до предків.

- Ері Лоріан - совісний безсмертний, - шепотів голос Старійшини Мерріона. - Стільки добра приніс у Фйорекай…

- Ері Лоріан - великий скарб, що Меліара забрала у Дріади! - говорив інший голос, Старійшини Селлара. - Цінимо ж його, бо без нього наші люди помруть від хвороб.

- Так! Так! Так! - вторили йому інші голоси.

- А від чого вони помруть із ним? - подумав Елнаур.

- Від власних рук, - відповів один холодний голос і всі замовкли. Та через мить простір забринів від тяжкого хорового бурмотіння: - Так… так… так…

- Він уже багато століть живе серед нас, - мислив Елнаур. - Якщо всі помруть від власних рук, чому ж вони досі живі?

- Він є хвороба, - шепіт лився навколо, наче морські хвилі. - І він є ліки.

- Чи міг він вбити короля?

Шепіт на мить стих, а потім піднявся й зашумів, тепер схожий на зливу за вікном.

- Він може все… Все… Ері Лоріан може зробити будь-що…

Цього достатньо. Підозра і очевидний доказ у вигляді ресурсу. Вистачить для того, щоб усунути безсмертного виродка раз і назавжди.

- Хто здатен заморозити цілу фортецю в одну мить?

Шепіт стих. Елнаур відчував дрижання енергії навколо, але не чув ні слів, ні будь-яких інших звуків.

Вони не знають? Навіть найперший Старійшина-армаер не стикався з цим?..

- Це може бути Перший Дух?

- О ні… - зашепотіли голоси. - Перший Дух дає життя… Тому Саннатар і скував його! Ніхто не має давати життя, крім нього!.. Тому й виник Темний Луг! Голоси Ольдагару шепочуть там…

- Ольди заморожували?

- Ні! - голоси почали гучнішати. - Ні, ні, ні!!! Спів Ольдагару пробуджує життя… Темний Луг - його голоси… Темний Луг не несе смерті…

Елнаур часто чув протилежні думки про Темний Луг. Прості смертні там помирають. Старійшини ж говорять, що там життя. Інше, не створене Саннатаром - але життя. Він бачив Темний Луг на власні очі. Величезні моторошні обличчя, застиглі в тисячолітніх стовбурах дерев. Викривлені безкінечними стражданнями, повні скутого життя. Тихі затяжні пісні, що линули з-під землі - інколи здавалося, що то завиває вітер. А насправді - полонений Перший Дух, скутий Саннатаром. Відлуння життя, яке було задовго до приходу крилатого Творця й Ордена.

Елнаур сподівався на швидку розгадку. Та вони кажуть, це не Перший Дух. Не з Темного Лугу прийшла смерть на Тарвенір.

Чекати на відповідь далі немає сенсу. Витрачати час - теж. Спочатку він розбереться з Ері Лоріаном. І далі - поступово.

Відлуння мудрості попередників говорило на користь безсмертного. Проте сам Елнаур думав інакше. Доречно було би порадитися з колегами. Вони ж могли звернутися до своїх попередників і спитати їх. Раптом хтось із Старійшин минулого скаже: “Вбий його”?

Часу на поради та поїздки немає. Він має вирішити вже зараз. Скоро всі служителі зберуться, готові виконувати його вказівки.

Дехто з попередників бачив бойову міць Ері Лоріана. В одній із воєн він знищив сотню саквохельських бійців одним рухом руки - їхні грудні клітини повибухали, наче роздуті на сонці кавуни.

Ні. Старійшина не може так ризикувати своїми людьми. Він піде перший. І коли впевниться, що Лоріан не нашкодить, передасть його для ув’язнення.

Чи треба ще якісь докази? Ні. Чи Елнаур просто не хотів їх шукати. Є один - цього достатньо, щоб позбутися безсмертного задаваки раз і назавжди. Шукати щось іще - ризиковано. Те, що він віднайде, може лише поламати його плани. А “м’який” ресурс виявиться не його, а іншого безсмертного.

Це неможливо. Меліара надійно захищена - Елнаур у цьому не сумнівався. Отже, єдиний, хто причетний до смерті короля, це Ері Лоріан. Інакше ніяк. Ця думка давала тихий зловісний спокій.

***

Цього вечора Ері розважався в своєму маєтку в районі Міді й Золота. Серед усіх навколишніх будинків його житло не сильно відрізнялося - три поверхи, світлі стіни, темна черепиця, виноград, що плететься балконом, і круглий фонтан із двома дерев’яними альтанками.

Будинок оточив невеличкий садок; тут розташувалися кілька грядок, де Ері вирощував лікарські трави. Велику цікавість у всіх викликав ще один будиночок із одним поверхом і великими вікнами. Але кожен, хто заходив туди, одразу губився - з усіх боків звисають численні мішечки, в’язанки трав, жерсті й зубів, полички повні пляшечок і різноманітних банок. Деяким років більше, ніж цьому маєтку. Ері не боявся, що хтось зазирне туди - все одно точне застосування кожної речі знає лише він.

Ері облаштував своє житло з максимальною зручністю. Він надавав перевагу м’яким пастельним кольорам, величезним рослинам у кожному кутку і товстим килимам. Але ностальгувати за речами вважав за безмістовну дурню. Він викидав застарілий одяг, а картини й інший набридлий декор роздавав друзям. Вицвілі килими та тогорічна білизна теж ішли на смітник або біднякам. Раз на десять років він робив ремонт на всіх поверхах і ще частіше змінював меблі.

Тут він влаштовував вечірки для дворян, ділових партнерів і друзів. Звісно, всі тимчасові в його житті. Але він інколи радів, задовільняючи їхні примітивні примхи в вині й безсонних ночах із музикою й дівками.

Сьогодні він обійшовся без останнього - Пані Півонія все ще злилася на нього через принцеву різанину. Тому сьогодні гості обговорювали плітки з королівського двору. Якнайкраще вони йдуть під два-три келихи міцного настояного вина з Вогняного Заходу.

Гості розсілися хто куди - на дивани, крісла, хтось зайняв тепленьке місце біля каміну. Вітальня завжди здавалася не дуже великою, але легко вміщала в себе до тридцяти гостей. Між ними спритно линули двійко слуг - вони розносили таці з келихами й закусками.

Ері сів у найкраще крісло з темно-зеленого оксамиту - єдине, що виділяється серед пастельного облаштування вітальні. Навколо сміються й гудять вже трохи п’яні дворяни.

- І не соромно ж вам, Лоріане, - мелодійно сказав граф Еффмайєр, вже трошки червоний від вина. - Влаштовувати гулянки, коли королівство от-от потоне в хаосі…

- Потоне, як граф Конест у вині, - додав Кордіс Даердей - цей у силу свого поважного віку вже навчився пити з Лоріаном, тому був тут найтверезіший з усіх.

- Сьогодні ми святкуємо, - Ері підняв келиха й знайшов серед присутніх дам леді Нарінас у її яскраво-червоній сукні. - Серед нас - майбутня королева Фйорекай. Привітайте Нарінас Еффмайєр з майбутнім заміжжям із кронпринцем Елфйоре!

Гості зааплодували. Леді Нарінас не очікувала таких слів і ніяково всміхнулася. Її щоки ледь почервоніли від вина чи ніяковіння - вже незрозуміло.

Раптом запала тиша. Дворяни розступилися й увійшов Старійшина Елнаур.

- Ваша святосте! - Ері піднявся. - Не чекав на вас. Ви зазвичай ігноруєте мої запрошення…

- Не сьогодні, - Старійшина ледь посміхнувся, він дивився лише на безсмертного. - Святкуєте? Багато приводів?

- Якщо щодня варитися в тому кам’яному казані, можна втратити розум, - Ері надпив зі свого келиха. - Я проповідую відпочинок від буденності вже чотириста років. Хіба вам не казали?

- Немає потреби слухати інших, щоби бачити правду. Якщо маєш, чим дивитися. Тим не менш, я радий, що ви в колі друзів. Нехай вони побачать, хто ви насправді.

Старійшина продовжував м’яко посміхатися. Гості напружилися.

- Цікаво, - Ері скам’янів. Він не очікував, що його вечір настільки зіпсують. - Всі й так знають, хто я.

- Тоді певно всі знають, що ви вбили короля?

Мить тиші. Ері спочатку всміхнувся, а згодом гучно розреготався.

- Я за своє життя багато кого вбив, але королів серед них не було…

- Чи смішно, що Орден виявив у тілі короля Алларея слід ресурсу Дріади?

Ері замовк. Старійшині немає потреби брехати. Ще й привселюдно. Так, між ними не завжди теплі стосунки. Але і Орден, і Ері знають власні потреби один в одному. Щоб перерізати давнє партнерство одним звинуваченням? І не простим, а таким, що тягне за собою смертну кару?

Означає лише одне - в тілі Алларея дійсно виявили “м’який” ресурс. І він точно не його.

- Що ж, - Ері одним ковтком прикінчив свій келих. - Ви мене впіймали. Сподіваюся, в Уілло-Рокан зміцнили стіни? То раптом я втечу, як тисячу років тому.

- Поясніть. Щоби мої нащадки розуміли. Чому ви вбили короля Алларея?

- Бо він не платив. Що, хіба ви не знали, що Ері Лоріан - найпродажніше стерво всієї Меліари?

Він крадькома глянув на Ейлор Сауліс, котра й сьогодні була під особою свого батька. Її не-старечі очі дивилися на нього ледь не з повагою.

- Для найпродажнішого стерва - найглибша камера в Уілло-Рокан, - голос Старійшини нагадував погрозливе гудіння грому, що сповіщає про наближення грози.

Наплювати. Хай краще його, Ері, кинуть куди завгодно. Він узяв ще один келих й одразу осушив його.

- То що, катувати будете чи як?